[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 176-185.]

Попередня     Головна     Наступна            





Ф. М. Лазаревський

Т. Г. ШЕВЧЕНКО В ОРЕНБУРЗІ



9 червня 1847 року сидів я у своїй Прикордонній комісії й ретельно займався поточними справами. Коли це близько другої години пополудні в кімнату вбігає захекавшись переписувач Галявинський і каже: «Вночі жандарми привезли Шевченка; я чув від офіцера, якому його здали, і він зараз у пересильній казармі».

Не задумуючись, я побіг у казарми й насилу розшукав там новопривезеного арештанта. Він лежав долілиць на нарах, заглибившись у читання біблії. Доти я ніколи не бачив Шевченка, а знав тільки його «Кобзаря» та «Гайдамаків». Забувши про присутніх наглядачів, у юнацькому пориві я кинувся йому на шию. Неохоче підвівшись із нар, Тарас Григорович заговорив зі мною недовірливо, уривчасто відповідаючи на мої запитання. Та й зрозуміло, чи міг він одразу довіритися людині, що з’явилася до нього ні з того ні з сього у перші години його прибуття на місце заслання? Тим часом я спитав його: чи не можу я чимось стати йому в пригоді? Він стримано відповів: «Я не потребую чиєїсь допомоги — /177/ сам собі допомагатиму. Я вже дістав запрошення від начальника пересильної тюрми навчати його дітей».

Просидівши у нього з півгодини, я просто з казарм пішов до свого начальника, генерала Ладиженського, до якого досі приходив лише в службових справах, та й то коли не з острахом, то із соромливою нерішучістю.

— Ваше превосходительство! Шевченка привезли! — випалив я генералові. — Я щойно був у нього, чи не можна допомогти йому?

Генерал здивовано подивився на мене й посміхнувся. Треба сказати, що Ладиженський був начальником гуманним, не на тодішні часи. Очевидно, він зрозумів порив молодого захоплення і делікатно-поблажливо охолодив мене, зауваживши офіційним тоном, що Шевченко, напевно, заслужив свою долю, що в такій справі треба бути обережним і співчуття своє стримувати і що він, зрештою, здивований сміливістю такого до нього звертання з боку підлеглого. Від генерала я вийшов похнюплений і побрів у свою комісію, але з незмінним прагненням будь-що допомогти бідоласі. Порадившись із своїм товаришем по службі й по Чернігівській гімназії Сергієм Левицьким, ми спільно вирішили діяти через підполковника Матвєєва — чиновника особливих доручень при генерал-губернаторові. Син простого уральського козака, який із писарів досяг досить високого становища в краї, але залишився таким самим простим сердечним козаком, позбавленим пихатості й удаваної величі, Матвєєв завжди був готовий допомогти ближньому в біді. При Обручові він був великою силою в Оренбурзькому краї, і ми з Левицьким не помилилися у своєму виборі. Вислухавши нас уважно, Матвєєв, очевидно, був зворушений. Правда, нічого не обіцяв, але ми вийшли від нього з легким серцем, певні того, що він щось зробить для знедоленого Кобзаря.

Через два дні Шевченко прийшов до нас на квартиру. Я зустрів його, як брата, як найближчу людину. Зі мною жив тоді Левицький, і Тарас Григорович з.обома нами був сердечно простий, і ми зразу ж стали друзями. Говорили багато й жваво. Між іншим, він повідомив нас, що був у Матвєєва, на його запрошення, і що той дуже сподобався йому. Гість залишився в нас ночувати. Знявши з ліжок матраци, ми поклали їх на підлозі і всі троє полягали на підлозі покотом. Шевченко прочитав нам напам’ять свої поеми «Кавказ», «Сон» та ін., проспівав кілька улюблених своїх пісень: незмінну «Зіроньку», «Тяжко-важко в світі жити»; але з найбільшим почуттям він виконав пісню:


Забіліли сніги,

Заболіло тіло,

Ще й головонька,

Ніхто не заплаче

По білому тілу

По бурлацькому...

і т. д.


Ми всі співали. У Левицького був дуже приємний тенор, і співав він з великим почуттям. Були хвилини, коли сльози самі собою котилися з очей, а гість наш просто ридав.

Літня ніч таким чином промайнула непомітно. Ми не спали зовсім. Рано-вранці Тарас Григорович попрощався з нами, пояснивши, що /178/ одержав уже призначення в Орську кріпость, куди він днями повинен вирушити.

Орська кріпость — Яман-Кала (погань-місто, як називають її киргизи) розташована на степовому боці р. Яїк за дві версти від р. Орі, за 250 верст на південний схід від Оренбурга.

Розставшись із Шевченком, я постійно про нього клопотався, просив за нього кожного, хто тільки їхав у Орськ і хто хоч чимось міг йому допомогти. Часто писав туди своєму доброму знайомому, попечителю прилінійних киргизів, М. С. Александрійському. Незважаючи на свої сорок років, це був найкращий представник молодого покоління 40-х років. Лікар за фахом, Михайло Семенович, залишивши медицину, перейшов на службу в Прикордонну комісію; був завжди спокійний і стриманий, його любили й поважали всі мешканці Орської кріпості. Одружений із дочкою багатого купця, Александрійський завжди жив відкрито, і нашого Кобзаря прийняли у нього вдома не як солдата, а як найближчого знайомого, нарівні з іншими гістьми. Там він, безсумнівно, зустрічався з батальйонним та з іншими гарнізонними офіцерами як гість господаря, а не як рядовий, № 191 за списком.

Загалом кажучи, матеріально Шевченкові в Орській кріпості жилося непогано: ним невтомно опікувався добрий геній в особі Матвєєва. Йому допомагали грішми петербурзькі земляки, частенько ділячись із ним своєю мізерною платнею. Найстарший з моїх братів, Василь, який приїздив до Оренбурга, подарував Тарасові два ящики сигар і 50 карбованців грошей. Надходили субсидії на моє ім’я й від інших осіб, наприклад, від конотопця В. Й. Єзучевського, Семена Артемовського (співака), — і я відправляв їх для передачі братові Михайлу в Троїцьк.

Згодом брат Михайло, перейшовши на службу в Петербург, надсилав гроші безпосередньо самому Тарасові, й досить великі суми.

У деяких провінціальних колах довго й уперто ширилися безглузді розповіді про те, нібито Шевченко в Орській кріпості випив гірку чашу солдатського життя. Нібито він зобразив себе під палицями, з скинутими на голову руками, з написом: «От як бачите»! А М. М. Білозерський у «Киевской старине» запевняє, нібито він бачив у Лизогуба портрет Шевченка з написом: «Отак тобі!». Стоїть Тарас у мундирі, а унтер б’є його тесаком... «Мабуть, — зауважує глибокодумно автор цієї безглуздої вигадки, — малюнок і напис були стерті при проходженні через цензуру начальства кріпості». Важко пояснити походження цієї байки.

Подібну ж безглузду розповідь довелося чути мені від якогось пана, зовсім мені не знайомого, який розповідав, що коли він служив в Оренбурзькому батальйоні разом із Шевченком, то одного разу той прийшов до нього побитий тесаком, із слізьми попросив паперу і тут-таки намалював себе під палицями і написав: «От як бачите»!

Терпляче вислухавши розповідь, я спитав оповідача: «А в якому році це було?» — «В 1851-му». — «А як прізвище командира того батальйону, в якому ви служили?» І він назвав мені якесь вигадане прізвище. Тоді я прилюдно назвав його брехуном, і він не посмів навіть виправдатися.

Можу запевнити всіх, кому дорога істина, що Тарас Григорович завжди із вдячністю згадував про своїх начальників в Орській кріпості; що про жодні палки й фухтелі там і гадки не було; що ніякого цензора /179/ для його листів і малюнків там не існувало, і якщо de jure і вважалась якась цензура, то він мав досить приятелів, з допомогою яких його листи могли завжди обминати її. Александрійський, через тодішнє моє службове становище та через довір’я, яке я мав у генерала Ладиженського, з великою готовністю виконував усі мої прохання; але й без мого впливу він дуже любив Тараса. Крім того, від усяких стягнень і строгостей батальйонного начальства нашого Кобзаря охороняла прихильність бравого козака Матвєєва, який при кожній зустрічі зі мною звичайно звертався до мене із запитанням: «А що ваш Шевченко? Будь ласка, — додавав він, стишивши голос, — коли що не так, заходьте до мене й кажіть».

Повторюю: чи сумісні при такому становищі Шевченка палиці й тесак унтера?

На початку 1848 року Тараса Григоровича з ротою було відправлено в Уральське укріплення, а звідти, разом з іншими нижчими чинами 5-го лінійного батальйону, командировано для прикриття від нападу кочових киргизів транспорту, який слідував під начальством генерала Шрейбера в Раїмське укріплення, на береги Сирдар’ї. Згодом, як відомо, Шевченко безвісти пропав у небезпечній Аральській експедиції О. І. Бутакова. Увесь цей час ні я, ні хто інший з близьких йому осіб не одержували від нього жодного рядочка. Щирий друг поета, княжна Рєпніна, занепокоєна довгим його мовчанням, на початку вересня 1848 року звернулася до мене з таким листом:


«Вельмишановний пане Федоре Матвійовичу.

Вже понад рік, як я зовсім не маю вістей про Тараса Григоровича Шевченка, який перебуває під вашим начальством (?); ім’ям усього вам дорогого прошу вас повідомити мене, де перебуває Шевченко і що з ним? Буду вам дуже вдячна. Готова до послуг В. Рєпніна».


Відповісти на цей лист я залишив самому Тарасові, після повернення його до Оренбурга.

Експедиція Бутакова скінчилася восени 1849 року. Для упорядкування зібраних матеріалів йому потрібні були в Оренбурзі Вернер і Шевченко; останній — для остаточного опрацювання мальовничих краєвидів, що на морі зробити було неможливо, а також і для перенесення на карту видів гідрографічних, внаслідок чого Бутаков звернувся з проханням до Обручова про відрядження Вернера і Шевченка до Оренбурга. А дізнавшись, що в другому батальйоні є досвідчений у малюванні засланець Броніслав Залеський, Бутаков просив відрядити і його на допомогу Шевченкові. Таким чином наш Кобзар, замість Орської кріпості, потрапив у Оренбург і оселився в моїй квартирі, поблизу костьолу, а згодом у передмісті Оренбурга в будинку К. І. Герна, хоч, власне кажучи, наш Тарас, маючи багато знайомих, проводив де день, де ніч.

Протягом 1849 року я в службових справах надовго залишався в киргизьких степах. Повернувшись якось піаньої осені з відрядження, я застав у себе на квартирі Шевченка й моряка Поспєлова, з яким поет більше року перебував у Аральській експедиції. Тарас, Поспєлов, Левицький і я зажили, як то кажуть, душа в душу: ні в кого з нас не було нічого свого, все було спільне; а з Тарасом у нас навіть одяг був спільний, бо в цей час він майже ніколи не носив солдатської шинелі. Влітку він /180/ ходив у парусиновій парі, а взимку в чорному сюртуку й драповому пальті. Інколи заходив до нас і Бутаков, найчастіше за інших гостював К. І. Герн. Матвєев також не цурався нашого товариства. Вечори наші минали непомітно. Пили чай, вечеряли, співали пісень. Тарас із моряком Поспєловим іноді перехиляли чарочку-другу. Зрідка влаштовувалися вечори з дамами, причому незмінною Тарасовою подругою була незвичайної краси татарка Забаржада. О. І. Бутакову дуже сподобались наші вечори, але, соромлячись свого підлеглого Поспєлова, він у нас не засиджувався. Якось Олексій Іванович просив Тараса влаштувати в його квартирі подібний до нашого вечір, тільки без Поспєлова. Був призначений день, але, як на злість, саме того дня Бутакова запросили на вечір до Обручова. І все ж ми зібралися в нього й чекали його на вечерю. О третій годині повернувся господар. Тарас власноручно підсмажив чудовий біфштекс, і ми пробенкетували до ранку.

Наприкінці грудня того ж 1849 року я мусив виїхати за п’ятсот верст у Гур’ев-городок і пробув там до весни 1850 року. Повернувшись у березні, я застав у місті тільки самого Тараса. Левицького переведено на службу до Петербурга, Бутаков із Поспєловим виїхали в степ. Під час моєї відсутності Шевченко зблизився з поляками, яких за царя Миколи в Оренбурзі була ціла колонія. Вони аж упадали біля Тараса, що часом дуже обтяжувало його, хоча зовні він був з ними в дружніх стосунках. Бувало, не бачу його два-три дні, питаю: де ти пропадав так довго? — «Та оті проклятущі ляхи заманили мене до себе та й не випускали», — відповідав він невдоволено.

Найближче, мабуть, він стояв до Залеського, Сераковського, Станевича, Турно, Зельонки та Аркадія Венгжиновського, який служив у Прикордонній комісії; людина надзвичайно спритна і пронозувата, він перший дізнавався про прибуття нових засланих поляків і одразу ж вводив їх у свій гурток. Михайло Зельонка, домініканський чернець, у 30-і роки префект гімназії в Литві, був засланий до Оренбурга в 1834 році і став там капеланом Оренбурзького корпусу. Поляки не переставали величати його префектом (ojciec prefekt). Саме ці двоє верховодів, Венгжиновський і Зельонка, становили центр польського населення в краї. Найкращими із засланих поляків були засланці 30-х років. Було кілька й таких, яких уряд призначав на службу в Оренбурзькому краї, зобов’язуючи відслужити певну кількість років. Заслані поляки належали до освіченої частини губернського товариства, звичайно, не суто аристократичного, а того середнього кола, в якому бувало чиновництво невисокого рангу.

Одна із сестер полковника Герна була одружена з паном Кіршею, який служив у провіантській комісії. В домі Кіршів постійними гостями були: Сераковський, Залеський, Турно та ін. Туди ж досить часто приходив і Шевченко, обкурюваний фіміамом лестощів і догоджання.

Якось приходить до мене Тарас і пропонує свій портрет.

— Візьми ти у мене, Христа ради, оцей портрет, хотілось би, щоб він зостався в добрих руках, а то поганці ляхи видурять його у мене. Усе докучають, щоб я їм оддав.

— Де ж ти, — питаю, — малював його?

— Та у їх же й малював.

Портрет, на бажання поляків, мав зобразити Шевченка, як він сидить /181/ у казематі Орської кріпості за гратами; але такого на малюнку не було. А на пропозицію Тараса взяти портрет у свою власність я сказав:

— Портрет твій, мій голубе, для мене великий скарб, а за те, що візьму його, я повинен віддарувати тебе чимось коштовним, чого в мене тепер нема.

Тарас глузливо подивився на мене й мовив:

— Бачиш, чоботи в мене зносилися: візьми і дай мені чоботи.

Засоромившись своєї делікатності, я взяв портрет.

В останній свій приїзд із степу я застав Шевченка там же на Слобідці у флігелі будинку К. І. Герна; але після мого повернення він почав, як і колись, жити частіше в моїй квартирі, залишаючи своє добро у Герна.

Загалом кажучи, у короткий період свого життя-буття в Оренбурзі Тарасу Григоровичу велося непогано. Життя його нічим не відрізнялося від життя кожної вільної людини. Він тільки вважався солдатом, не виконуючи ніяких обов’язків служби. Його, як то кажуть, носили на руках. У нього було безліч знайомих, які дорожили його товариством, не лише в середніх класах, а й у вищих сферах оренбурзького населення: він бував у домі генерал-губернатора, малював портрет його дружини та інших високопоставлених осіб. У цей час, внаслідок частих відряджень у степ, я дуже хворів на ревматизм. Прийшов якось до мене Тарас і почав тягти мене до лікаря Майделя на вечір.

— Ходім, він тобі скаже, що треба робить.

— Христос з тобою, — кажу йому, — як я піду без запрошення до такого поважного туза?

— Та ходім, я вже знаю, що роблю.

Я й пішов. Треба знати, що таємний радник барон Майдель походив із родових аристократів і бував у найвищих сферах губернської знаті; але я наочно переконався, що мій Тарас і там був своєю людиною. І ніякої незграбності, ніякого дисонансу з гостями я не помітив. Поводився він з гідністю і навіть з деякою поважністю. Мені за нього, як за дорогу людину, було дуже приємно. Він нікому не нав’язувався, не втручався в жодну розмову; всі зверталися до нього, і він кожному відповідав стримано, з ледь помітним відтінком іронії і з почуттям власної гідності.

Мене обурюють розповіді про безчинства Шевченка у нетверезому стані. Я був знайомий із ним у кращі роки його життя, коли він був здоровий і дужий, але я жодного разу не бачив його п’яним до неподобства. Випивав він, щоправда, іноді чимало, але кожна зайва чарка робила його лише більш невимушеним і натхненним, додавала більше задушевності і надзвичайної симпатичності. Душа його завжди знала міру. Чотиривірш, який він написав десь вуглем на стіні шинку, повністю характеризує такий стан:


Вип’єш першу — стрепенешся,

Вип’єш другу — схаменешся,

Вип’єш третю — в очах сяє,

Думка думку поганяє.


У 1849 році прибув до Оренбурга на службу щойно випущений із якогось кадетського корпусу гарненький прапорщик Ісаєв. Не минуло й півроку, як містом пішли чутки про те, що цей юний Адоніс сподобався дружині NN. Чутки ці доводили Тараса до нестями. /182/

— Доведу ж я цій курві! не дам їй безкарно ганьбити чесне ім’я шановної людини, — гарячкував він, заходячи до мене.

— Не твоє, — кажу, — діло втручатися в сімейні чвари. Пам’ятай, Таpace, що ти солдат, а Ісаєв, хоч і плюгавенький, а офіцер, і коли через тебе що-небудь відкриється, то ти гадаєш NN подякує тобі? Є речі, про які краще не знати.

Але Тарас мій не вгамовувався. Він почав стежити за дружиною NN і щовечора приносив мені все нові відомості про свої спостереження і відкриття. У п’ятницю на страсному тижні він прибіг до мене з тріумфуючою фізіономією.

— Накрив! Довів! NN з двору, а він у хвіртку, а я слідом за NN, завернув його додому й просто в спальню...

— Дурень же ти, дурень, Тарасе! Наробив ти собі лиха. Знав же, що це тобі не минеться дарма: дрібна душонка Ісаєва воздасть тобі!..

На жаль, слова мої виявились пророчими. Але все-таки я не сподівався знайти в молодій людині стільки мерзоти, скільки її в ній виявилось. Я не припускав чогось понад те, чим офіцер може помститися за свої образи нижчому чинові — рядовому Шевченкові. Але я дуже помилився.

Наступного дня, в страсну суботу, Тарас був дома, а я одержав офіційне запрошення завітати до генерал-губернатора о такій-то годині розговітися. Питаю Тараса, як бути?

— Ти собі як знаєш, а я поїду в гості.

Присмерком до мене приїхав Герн страшенно занепокоєний, схвильований.

— Де Тарас? — питає мене квапливо.

— Поїхав, — кажу, — в гості.

— Бога ради, швидше кличте його в квартиру. Паліть там усе, що хоч якось може зашкодити йому: на нього Обручову подано донос. Уже віддано наказ зробити в його квартирі обшук.

Я кинувся до знайомих, забрав Тараса й помчав із ним на Слобідку. Він був зовсім спокійний і навіть підсміювався з себе. Приїхали. Вивалив він мені цілу купу паперів і кілька портретів: початий портрет дружини Герна і його самого.

— Ну що ж тут палить? — звернувся він до мене.

Я, хоча й знав зміст мало не всіх листів до нього, проте почав їх переглядати.

Всі вони, на мою думку, були найневиннішого змісту.

— І я тебе питаю, — відповідав я запитанням на його запитання «що палить?»

— Пали усі письма княжни Рєпніної.

І всі дорогоцінні для Тараса послання Варвари Миколаївни, звичайно, найневинніші, кинуто в камін. Туди ж полетіли й ще деякі папери, відібрані самим Тарасом.

Уважно прочитав я листи брата Василя, свої листи, листи Левицького, Александрійського та ін., але абсолютно нічого, на мою думку, в них не було недозволеного, а тим більше злочинного, але Тарас командував: «Пали!»

— Та послухай же, мій голубе: як ми все спалимо, то здогадаються, /183/ що нас попередили про обшук, та й почнуть шукати винного. А чи не відповідатиме в такому разі Карл Іванович?

— І то правда, — погодився Тарас, — буде! Поїдемо до тебе, та ще там що-небудь спалимо.

Коли ми в’їжджали в місто, то у Сакмарських воротах зустріли плац-ад’ютанта Мартинова, поліцмейстера і ще якогось військового. Ми здогадалися, що вони їдуть у Слобідку. Не зімкнувши очей, провели ми цю ніч, але обшуку в мене не було. Рано-вранці, просто від Обручова, приїхав до нас після розговин Александрійський і розповів усе, що там відбувалося.

— На мене, — говорив він, — раптом накинувся Обручов: «А-а, так ми відповідаємо гарматами на зойки поневоленого народу про свободу»! (Цитата з листа Александрійського до Шевченка про бунт киргизів у 1848 p.). На обвахту! на біле, чорне, синє море (примовка Обручова). А Лазаревський тут? а-а, листуєтеся з злочинцем: «милий, любий мій», а? На обвахту! (Тут Обручов сплутав мене з братом Василем).

Водночас усіх присутніх вразила незвичайна увага Обручова до прапорщика Ісаєва. Кілька разів підходив він до нього, брав під руку, підводив до столу, люб’язно припрохував «розговляйтеся, шановний, розговляйтеся». Тоді всім стало ясно, хто був тим шановним зрадником.

Виходить, ще вдосвіта частину взятих під час обшуку паперів вже встигли розібрати й доповісти генерал-губернаторові разом із радісним благовістом про воскресіння розп’ятого за нас спасителя!..

Того ж дня до мене заїжджали й інші знайомі і передавали, що Обручов висловлювався серед своїх близьких про Ісаєва в таких виразах:

«Мерзотник! падлюка! але... що робити? Я певен, що цей негідник 1 на мене послав донос. А в Петербурзі я нікого не маю за плечима; я, як Шевченко, людина маленька»...

Обручов не помилився: на нього полетів інший донос шефу жандармів. Того ж дня Шевченка викликали в ордонанс-гаус і посадили на обвахту аж до особливого розпорядження; а 12 травня відправили в Орську кріпость етапним порядком, з найсуворішим розпорядженням командирові 5 батальйону стежити за ним. Незабаром після висилки Шевченка було звільнено й самого Обручова...

На щастя для бідолашного Шевченка, в Петербурзі не вважали за Потрібне вникати у суть справи й звели все обвинувачення до того, що він порушив височайшу заборону писати й малювати і ходив інколи в партикулярному вбранні. Просидівши в Орському казематі понад місяць, за вироком військового суду Шевченко був відправлений у Новопетровське укріплення і зарахований там рядовим до 1-го Уральського батальйону в четверту роту.

Ліс рубають — тріски летять, каже прислів’я. Цього разу тріски полетіли дуже далеко. З приводу злощасного листа Сергія Левицького в квартирі Головка й самого Левицького було зроблено обшук, який скінчився для Головка дуже трагічно. Слідом за цим було заарештовано й Левицького. Повіз його жандарм через Синій міст у фортецю. Бідолашного Сергія взяв такий страх, таке непереборне бажання накласти на себе руки, що, переїжджаючи через міст, він виплигнув з прольотки і кинувся у воду. Але його витягли. Дванадцять днів просидів він у фортеці, /184/ й хоча арешт не мав ніяких наслідків для його служби, проте дуже позначився на його здоров’ї: цей двадцятивосьмирічний юнак, міцної будови, раптом захирів, змарнів, і хоч начальство поставилося до нього співчутливо, перевівши його, для поправлення здоров’я, на службу в Скуляни, але через два роки він віддав богові душу.

Закінчуючи цю сумну історію, не можу не пом’янути добрим словом генерал-губернатора Обручова. Ми знаємо, що Обручов за даний ним, на прохання О. І. Бутакова, дозвіл Шевченкові брати участь своїм животворним пензлем в описовій Аральській експедиції, дістав із Петербурга суворе зауваження і все ж не тільки не вжив ніяких незручних для нього заходів, а навпаки, після повернення поета з експедиції дозволив йому залишитися в Оренбурзі, далеко від 5-го батальйону і тягот солдатської служби, приймав його у себе в домі не як рядового, а як талановитого художника, замовивши йому намалювати портрет своєї дружини. Не те було після доносу Ісаєва...

Обручов багато попрацював на благо Оренбурзького краю. Основною його турботою було впровадження осідлості між кочівниками-киргизами. Для них він запровадив обов’язкову оранку. Проїжджаючи степом, Обручов, кажуть, сам, у присутності киргизів, підмащував воза і примушував їх робити те ж саме. Він був великий економ і ревно оберігав казенні інтереси, стримуючи хижацтво інтендантів та інженерів.

Розлучившись із Тарасом у пам’ятний мені перший день великодня 1850 року, я не бачив його до 1857 року, коли я зустрівся з ним у брата Михайла Матвійовича в Петербурзі, де я того року дістав місце чиновника особливих доручень при голові департаменту уділів М. М. Муравйові. Зустрілися ми, як брати, без вигуків і галасу, але з глибоким почуттям вдячності до Всевишнього і з певністю в тому, що ми залишились такими ж близькими один одному. 20 березня 1857 року я виїжджав у відрядження в губернії: Вятську, Чернігівську, Орловську, Московську, а в 1859 році був призначений управителем Орловської удільної контори. Шевченко, прощаючись зі мною, сказав: любіть селян. Двадцять три роки я обіймав посаду управителя удільною конторою, і в ушах моїх при будь-якій справі з селянами завжди звучали ці знаменні два слова: при наділі їх землею я склав близько двохсот уставних грамот... і, сподіваюсь, успішно виконав заповідь народолюбця Тараса!..

Хоч у справах служби, живучи в Орлі, я часто бував у Петербурзі і під час кожного свого приїзду бачився з Шевченком, але про столичне його життя нехай розповідають інші. Пам’ятаю тільки, що мої знайомі, знаючи добре ставлення до мене Тараса, просили мене дати їм нагоду познайомитися з ним. Так, на прохання М. М. Тютчева (члена ради департаменту уділів) я одного вечора прийшов до нього з М. С. Щепкіним і з Тарасом, який прочитав кілька своїх віршів, і коли почав читати «Сон»:


На панщині пшеницю жала

і т. д.,


усі заплакали, а Михайло Семенович просто ридав.

У серпні 1859 року я кілька днів провів із Тарасом у матері в селі Гирявці, в Конотопському повіті. З’їхалися ми зовсім випадково. Повертаючись із своєї подорожі на батьківщину, по дорозі з Києва у Петер-/185/бург, він заїхав у Гирявку і нам обом на втіху застав там і мене; об’їжджаючи свій район по удільному відомству, я навідався погостювати в матері.

Живучи в Гирявці, Тарас, як завжди, вставав дуже рано і йшов у сад, сідав там під вербою і перебував у споглядальному стані до чаю. Настрій його внаслідок неприємностей, яких він зазнав на батьківщині, був якийсь пригнічений... А втім, цей стан не завадив Тарасу Григоровичу намалювати тоді портрет нашої матері для подарунку братові Михайлу.

Із Гирявки ми виїхали разом. Я довіз його до Севська й звернув убік — оглядати своє удільне господарство, а він поїхав далі сам на поштових.








Ф. М. Лазаревський

Т. Г. ШЕВЧЕНКО В ОРЕНБУРЗІ


Вперше надруковано М. К. Чалим у журн. «Киевская старина», 1899, кн. 2, с. 152 — 167, під заголовком «Из воспоминаний Ф. М. Лазаревского о Шевченко». Подається за першодруком.

Лазаревський Федір Матвійович (1820 — 1890) — один із шести братів Лазаревських, з якими приятелював Шевченко. Познайомився з поетом 1847 р. в Оренбурзі (де з 1845 по 1854 р. був чиновником Прикордонної комісії), багато допомагав йому під час заслання, згодом зустрічався з ним у Петербурзі й на Україні. Свої спогади записав, ознайомившись із книгою М. Чалого «Жизнь и произведения Тараса Шевченко. Свод материалов для его биографии», і доповнив після появи в журн. «Исторический вестник» (1886, № 1) статті Є. М. Гаршина «Шевченко в ссылке». Про це збереглося його власне свідчення в опублікованому М. В. Шугуровим уривку спогадів: «Еще из воспоминаний Ф. М. Лазаревского о Шевченко» («Киевская старина», 1899, кн. 4). Див. такожа Іофанов Д. Матеріали про життя і творчієть Тараса Шевченка. К., Держлітвидав Україна, 1957, с. 23 — 24, де цю частину спогадів Ф. Лазаревського опубліковано за автографом, що зберігається у Відділі рукописів ЦНБ АН УРСР (ф. 1, № 66965).

...переписувач Галявинський... — колезький регістратор Галявинський Василь Андрійович; з 1845 p., після закінчення Оренбурзької гімназії, працював діловодом Прикордонної комісії.

...Вночі жандарми привезли Шевченка... — Дата прибуття Шевченка на заслання точно не встановлена. За його свідченням (т. 5, с. 89), він прибув до Оренбурга, в супроводі жандармського фельд’єгеря Віддера, вночі «на осьмые сутки» після виїзду з Петербурга (31 травня або 1 червня 1847 р.) — отже, 8 або 9 червня. У спогадах Ф. Лазаревського йдеться про ніч з 8 на 9 червня.

В офіційному рапорті генерал-лейтенанта П. Толмачова, який виконував тоді обов’язки командира Окремого Оренбурзького корпусу, прибуття Шевченка датується 9 червня «в одиннадцать часов пополудню («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії». К., Вища школа, 1975, с. 224).

...генерала Ладиженського... — генерал-майор Ладиженський Михайло Васильович, голова Оренбурзької прикордонної комісії, переведений до Оренбурга з Тобольська разом зі своїми підлеглими Ф. та М. Лазаревськими, а також А. Венгжиновським — майбутніми друзями Шевченка на засланні. Був особисто знайомий з поетом, ставився до нього стримано, але співчутливо.

Левицький Сергій Петрович (1822 — 1855) — колезький секретар, помічник столоначальника (з 1848 р. — столоначальник) Оренбурзької прикордонної комісії. Земляк Ф. Лазаревського. Приятелював із Шевченком в Оренбурзі; виїхавши 1850 р. у відпустку, виконував його доручення в Москві й Петербурзі, просив Шевченкових друзів поклопотатися про полегшення долі засланого поета. Знайдений у Шевченка при обшуку лист від Левицького спричинився до арешту останнього й притягнення його до слідства.

...підполковника Матвєвва... — Матвєєв Юхим Матвійович, підполковник (з 1856 p. — полковник) Уральського козачого війська, офіцер для особливих доручень при командирі Окремого Оренбурзького корпусу. Здібний організатор освоєння й розвитку краю, гуманно ставився до підлеглих і до місцевого населення. Одним із перших познайомився з Шевченком в Оренбурзі, сприяв /447/ полегшенню його долі. У 1848 — 1849 роках був начальником Раїмського укріплення під час служби там Шевченка (див. спогади Е. В. Нудатова).

При Обручові... — генерал від інфантерії Обручов Володимир Панасович (1793 — 1866), оренбурзький генерал-губернатор і командир Окремого Оренбурзького корпусу з 1842 до березня 1851 р. Відзначався деспотичною і дратівливою вдачею. На час прибуття Шевченка до місця заслання його не було в Оренбурзі, бо він інспектував степові військові укріплення.

...прийшов до нас на квартиру. — Ф. Лазаревський разом із С. Левицьким наймали тоді квартиру в будинку місцевого чиновника М. І. Кутіна (нині пров. Шевченка, 9). Живучи в Оренбурзі взимку 1849 — 1850 р. після повернення з Аральської експедиції, Шевченко також часто бував тут.

...одержав уже призначення в Орську кріпость... — З приводу того, коли саме Шевченка було відправлено з Оренбурга до Орської кріпості, серед шевченкознавців і досі точаться суперечки (див.: Большаков Леонід. Літа невольничі. К., Дніпро, 1971, с. 154 — 157). Тим часом, як видно з опублікованого О. Матовим запису № 2009 в журналі дислокованого в Орську 5-го лінійного батальйону про рапорт поручика Г. Почешева, це сталося 18 червня 1847 р. (газ. «Камско-Волжский край», 1897, 11 — 22 січня).

...попечителю прилінійних киргизів М. С. Александрійському. — Александрійський Михайло Семенович (вар. 1810 р.) відав Орською дистанцією Прикордонної комісії. Лікар за освітою, людина прогресивних поглядів, Александрійський намагався полегшити становище Шевченка в Орській кріпості: приймав його у себе в домі, одержував на свою адресу листи й книжки, що їх надсилали Шевченкові друзі. Листувався з Шевченком, коли той перебував в Аральській експедиції, зустрічався з ним в Оренбурзі в 1849 — 1850 роках.

...матеріально Шевченкові в Орській кріпості жилося непогано... — Мемуарист дещо прикрашено уявляє тодішнє становище Шевченка. Незважаючи на підтримку й допомогу друзів, поет зазнавав тяжких фізичних і духовних страждань, про що сповіщав у своїх листах з Орської кріпості (т. 6, с. 44 — 45).

...від конотопця В. Й. Єзучевського... — Петербурзького чиновника Єзучевського Василя Йосиповича, що походив з Конотопського повіту на Чернігівщині й служив у Головному управлінні шляхів, Шевченко звав з часів свого навчання в Академії мистецтв. Перебуваючи в Орській кріпості, Шевченко наприкінці 1847 р. просив М. Лазаревського подякувати в Петербурзі «добрим і щирим людям» В. Єзучевському та його своякові Я. Галузевському (т. 6, с. 46).

. ...я відправляв їх для передачі братові Михайлу в Троїцьк. — М. Лазаревський, який теж служив тоді в Прикордонній комісії, був одним з проміжних адресатів, через яких Шевченко підтримував зв’язок з друзями. Постійно живучи в м. Троїцьку, М. Лазаревський часто виїздив у службових справах до різних пунктів Оренбурзького краю, зокрема, зустрічався з Шевченком в Орській кріпості. Зв’язків із засланим поетом М. Лазаревський не поривав і після свого переїзду до Петербурга.

...М. М. Білозерський... запевняє... — Йдеться про статтю українського фольклориста й етнографа М. Білозерського «Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лищ» («Киевская старина», 1882, кн. 10, с. 66 — 77).

На початку 1848 р. ... було відправлено в Уральське укріплення... — Перші згадки про можливе переведення Шевченка «весною в степ на Раїм (коло Аральського моря кріпость)» з’явилися в його листах у лютому 1848 р. (т. 6, с. 48, 50 та ін.). Наказ про зарахування Шевченка до складу роти, яка відко-/448/мандировувалася з 5-го (Орського) до 4-го (Раїмського) лінійного батальйону, підписано 8 травня 1848 р. («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 260 — 261). З Орської кріпості рота вирушила 11 травня, до Уральського укріплення прибула 30 травня, до Раїма — 19 червня 1848 р.

...не одержували від нього жодного рядочка. — Перерва в листуванні Шевченка була викликана його участю в Раїмському поході та Аральській експедиції й тривала з травня 1848 по жовтень 1849 р. (т. 6, с. 55 — 57).

Відповісти на цей лист я залишив самому Тарасові... — Повернувшись до Оренбурга, Шевченко в листі від 14 листопада 1849 р. подякував В. Рєпніній за турботи про нього (т. 6, с. 57 — 58).

Експедиція Бутакова скінчилася восени 1849 p. — Разом з Бутаковим та іншими учасниками Аральської експедиції Шевченко виїхав з Раїма 10 жовтня і прибув до Оренбурга 31 жовтня 1849 р.

Залеський Броніслав (1820 — 1880) — польський історик і художник, один з найближчих друзів Шевченка на засланні. За участь у польських революційних гуртках 1848 р. засланий солдатом до Оренбурзького корпусу. Познайомився з Шевченком 1849 р. в Оренбурзі, коли був відряджений допомагати йому в оформленні краєвидів з Аральської експедиції. 1851 року разом із Шевченком брав участь в експедиції, що вивчала поклади вугілля в горах Каратау на Мангишлацькому півострові. Згодом вони підтримували жваве листування, після заслання зустрічалися в Петербурзі.

...оселився в моїй квартирі, поблизу костьолу, а згодом у передмісті Оренбурга... — Йдеться про ту саму квартиру в будинку Кутіних (нині пров. Шевченка, 9), де Шевченко вперше ночував у Ф. Лазаревського, прибувши на заслання. Побудований навпроти римсько-католицький костьол (залишки якого збереглися донині) служив місцем зустрічі польських політичних засланців, з якими Шевченко тоді особливо зблизився. Будинок К. І. Герна, у флігелі якого жив Шевченко, стояв у Старій, або Голубиній, слобідці (нині вул. Казаковська, 43).

...моряка Поспелова... — прапорщик (згодом підпоручик) корпусу флотських штурманів Поспєлов Ксенофонт Єгорович (1820 — бл. 1860), один із приятелів Шевченка на засланні. Познайомились вони в Орській кріпості, навесні 1848 р. разом вирушили до Раїма, під час Аральської експедиції жили в одній каюті на шхуні «Константан». Після арешту Шевченка 1850 р. Поспєлов притягався до слідства у справі «недозволених послаблень» політичному засланцеві.

...татарка Забаржада — можливий адресат Шевченкового вірша «І станом гнучим, і красою» (т. 2, с. 259 — 260).

Вони аж упадали біля Тараса, що часом дуже обтяжувало його... — Загалом вірно окреслюючи коло знайомств Шевченка в середовищі польських політичних засланців в Оренбурзі, мемуарист виявляє, однак, явну упередженість і нерозуміння суті їхніх стосунків. Насправді з більшістю поляків Шевченка зв’язувала спільна участь у революційно-визвольній боротьбі й глибока особиста симпатія.

Станевич Ян (1832 — 1904) — учасник польського визвольного руху, засланий солдатом до Оренбурзького корпусу 1850 р. Тоді ж зустрічався в Оренбурзі з Шевченком, якого невдовзі вислали до Новопетровська. Згодом вони листувалися, зустрічались після заслання в Петербурзі, де Станевич разом із Сераковським навчався в Академії генерального штабу і брав участь у підпільній революційній роботі по підготовці польського повстання 1863 р. /449/

Турно Людвіг (нар. бл. 1805 р.) — учасник польського визвольного руху, засланий солдатом до Оренбурзького корпусу за участь у революційних заворушеннях у Кракові 1848 р. Познайомився з Шевченком узимку 1849 — 1850 року в Оренбурзі, разом із Бр. Залеським домігся його прикомандирування до Каратауської експедиції 1851 p., під час якої всі троє ще більше зблизилися, живучи в одному наметі. Листування Л. Турно тих часів (зберігається в Ягеллонській бібліотеці в Кракові) є цінним документальним джерелом про заслання Шевченка.

Зельонка Михайло (1797 — 1860) — учасник польського визвольного руху, католицький чернець, колишній префект (інспектор) Гродненської гімназії. Висланий до Оренбурга за участь у польському повстанні 1830 — 1831 років, невдовзі став ксьондзом Окремого Оренбурзького корпусу. Користувався великим авторитетом і загальною повагою в осередку засланих поляків,

Венгжиновський Аркадій (1818 — 1880-і pp.) — колезький секретар, наглядач школи для киргизьких дітей при Оренбурзькій прикордонній комісії, поляк за національністю, двоюрідний брат 3. Сераковського. Служив в Оренбурзькому краї з 1845 p., багато зробив для освіти місцевого населення. Допомагав польським політичним засланцям, внаслідок чого за ним було встановлено суворий таємний нагляд. Познайомився з Шевченком 1849 р. в Оренбурзі, невдовзі переїхав на Україну. Поширював серед знайомих малюнки Шевченка, які йому пересилав Бр. Залеський, допоміг відновити його зв’язки з В. Рєпніною. Шевченко згадував його в своїх листах, 1850 р. подарував свій автопортрет часів Аральської експедиції (т. VIII, № 47).

Одна із сестер полковника Герна була одружена з паном Кіршею... — Кірш Єлизавета Іванівна (1825 — 1855) — сестра К. І. Герна, дружина колезького регістратора Кірша Альфонса-Карла Адамовича (1819 — після 1890 p.), чиновника Оренбурзької провіантської комісії. В гостинному домі Кіршів, який часто відвідували польські засланці, Шевченко бував узимку 1849 — 1850 року.

...я взяв портрет. — Очевидно, тут ідеться про автопортрет Шевченка, на якому зберігся напис рукою Ф. Лазаревського «29 ноября 1849 г. Оренбург» (т. VIII, № 46).

...бував у домі генерал-губернатора, малював портрет його дружини... — У дореволюційний час цей портрет зберігався у дочок Обручових, нині його доля невідома (т. VIII, с. 73). Дружина оренбурзького генерал-губернатора Обручова Матильда Петрівна, німкеня за національністю, була католицького віросповідання. Вона часто відвідувала місцевий костьол і підтримувала приязні стосунки з ксьондзом Зельонкою, разом з яким любила влаштовувати аматорські вистави, благодійні вечори і т. п. Можливо, саме Зельонка умовив Шевченка намалювати портрет Обручової, сподіваючись, що це допоможе в клопотаннях за художника перед генерал-губернатором.

...до лікаря Майделя... — Майдель Петро (Фрідріх) Євстахійович (1819 — 1884) — лікар Прикордонної комісії, примітна постать у середовищі оренбурзької інтелігенції. Самовіддано виконував свої лікарські обов’язки, особливо відзначився під час холерної епідемії 1848 р. Уявлення мемуариста про Майделя як про «поважного туза», «родовитого аристократа» і т. п. документально не підтверджується. Він походив з безмаєтних дворян, закінчив Дерптський університет на казенний кошт. Таємним радником і бароном він став пізніше, а в 1849 p., коли Шевченко зустрічався з ним в Оренбурзі, Майдель мав чип Колезького асесора. /450/

Ісаєв Микола Григорович (нар. 1829 р.) — прапорщик. Закінчив Полтавський кадетський корпус, у липні 1848 р. призначений до 3-го Оренбурзького лінійного батальйону. Шевченко познайомився з ним узимку 1849 — 1850 року, в лютому 1850 р. намалював його портрет (т. VIII, № 54), над яким працював на квартирі у Гернів. Щоб помститися за те, що Шевченко викрив його залицяння до дружини К. Герна, Ісаєв зробив донос, який спричинився до другого арешту поета і семирічного заслання його в Новопетровське укріплення. Існує припущення, що Ісаєв послужив одним із прототипів образу розбещеного офіцера Зосима Сокири в шевченківській повісті «Близнецы».

...дружині NN. — Ідеться про Софію Миколаївну Герн, дружину штабс-капітана К. І. Герна, на той час матір трьох дітей. Шевченко приятелював з Герном і жив у нього на квартирі, де в 1850 р. малював портрети своїх господарів (знищені перед обшуком).

Наступного дня, в страсну суботу... — Про донос Ісаева Ф. Лазаревському стало відомо 22 квітня 1850 p., того ж дня разом із Шевченком вони спалили частину малюнків і листів, у ніч з 22-го на 23 квітня в квартирі Герна було зроблено обшук, 23 квітня Шевченко був узятий під варту, 27 квітня видано наказ командира Оренбурзького корпусу про переведення Шевченка з 4-го в 5-й лінійний батальйон до Орської кріпості.

...на нього Обручову подано донос — У рапорті про арешт Шевченка, направленому військовому міністрові О. Чернишову 23 травня 1850 p., Обручов зазначав: «Тим часом нині мені стало відомо, нібито згаданий рядовий Шевченко ходить інколи в партикулярному одязі, займається малюванням і складанням віршів» («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 294). Без сумніву, Обручову все це було відомо й раніше. Свого часу на прохання друзів Шевченка він санкціонував деякі полегшення його служби. Однак побоюючись, що донос Ісаева зашкодить йому в Петербурзі, Обручов наказав заарештувати Шевчепка, ув’язнити його в Орській кріпості, а після проведення слідства заслати в найвіддаленіше Новопетровське укріплення.

Пали усі письма княжни Рєпніної. — В. Рєпніна була однією з небагатьох, хто продовжував листуватися з Шевченком на засланні. За період між його першим і другим арештами нині відомо 9 листів Шевченка до Рєпніної (жовтень 1847 — березень 1850) й лише 3 її відповіді (січень — березень 1848), та й ті — не в автографах.

...плац-ад’ютанта Мартинова, поліцмейстера... — Поручик Мартинов Микола Андрійович, плац-ад’ютант комендантського управління Оренбурга; полковник Демостико Микола Іванович, оренбурзький поліцмейстер.

...ми відповідаємо гарматами на зойки поневоленого народу... — так витлумачено було згадку про «акомпанемент 24-х фунтового калібру» в листі М. Александрійського до Шевченка від 16 серпня 1848 р. з Орської кріпості («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 77). Насправді там ішлося не про «бунт киргизів», а про революційні події в Європі.

...Обручов сплутав мене з братом Василем. — Див. с. 453. Генерал-губернатору була добре відома причетність Ф. Лазаревського до Шевченка. В рапорті Обручова військовому міністрові О. Чернишову від 23 травня 1850 р. було звернуто увагу на знайдені серед вилучених у Шевченка паперів «листи двох братів Лазаревських... З листування видно, що деякі листи для Шевченка пересилалися до вгаданих Лазаревських і чиновника тієї ж комісії Александрійського». Ці відомості було повторено також у довідці, представленій вій-/451/ськовим міністром цареві 5 червня 1850 р. та в його ж листі начальникові III відділу О. Орлову від 8 червня 1850 р. У поясненні, яке Обручов дав шефові жандармів 25 червня 1850 р. з приводу розголошення подробиць секретного слідства над Шевченком, він зазначав, що сповістив міністра закордонних справ про небажаність допускати до вищої посади в Прикордонній комісії «радника Лазаревського, звинувачуваного в зв’язках і листуванні з рядовим Шевченком, який перебуває під суворим наглядом начальства» («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 294, 298, 302, 321).

А в Петербурзі... я, як Шевченко, людина маленька... — При всій утрируваності такого зіставлення Обручов справді мав неприємності по службі в зв’язку з доносом Ісаєва. Те, що Обручов сповістив про слідство над Шевченком не лише військового міністра О. Чернишова, а й міністра закордонних справ К. Нессельроде, якому була підпорядкована Оренбурзька прикордонна комісія, викликало невдоволення начальника III відділу О. Орлова, і він поскаржився цареві, вимагаючи зажадати пояснення, на якій підставі Обручов порушив секретність ведення справи («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 306).

...з найсуворішим розпорядженням... стежити за ним. — За секретним наказом Обручова від 21 травня 1850 р. командир 5-го лінійного батальйону в Орській кріпості повинен був ужити до Шевченка суворих дисциплінарних заходів («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 293).

Просидівши в Орському казематі понад місяць, за вироком військового суду Шевченко був відправлений у Новопетровське укріплення... — До Орської кріпості Шевченко прибув 1 червня 1850 р. Поки велося слідство, він перебував під суворим арештом на гауптвахті з 24 червня по 9 серпня 1850 р. «в одном каземате с колодниками и даже клеймеными каторжниками» (т. 5, с. 31). «Військового суду» над Шевченком не було; юридичною підставою його нового заслання стало знову підтверджене особисте розпорядження царя віддати Шевченка під суворий нагляд із забороною писати й малювати та схвалена військовим міністром пропозиція командира Окремого Оренбурзького корпусу про переведення Шевченка до Новопетровського укріплення («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 317, 371 — 372).

Наказ про зарахування Шевченка до 1-го лінійного батальйону (командування якого перебувало в Уральському укріпленні, а дві роти — в Новопетровському) видано 5 вересня 1850 р. По дорозі з Орська 3 жовтня 1850 р. Шевченко на кілька годин заїжджав до Оренбурга, де бачився з друзями. 8 жовтня він виїхав з Уральська в Гур’єв, 14 жовтня поштовим човном був відправлений з Гур’єва до Новопетровського укріплення, куди прибув 17 жовтня 1850 р.

З приводу злощасного листа Сергія Левицького... — Йдеться про вилучений під час обшуку лист С. Левицького до Шевченка від 6 березня 1850 р. з Петербурга («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 78 — 79).

Під «Карлом Ивановичем» там мався на увазі цар Микола I, однак через те, що і в тому ж листі С. Левицького, і в листі художника О. Чернишова від 29 березня 1850 р. згадувався інший Карл Іванович — «гарний і щирий німець» Герн, слідчим не вдалося розкрити, про кого йшлося: в офіційній доповіді III відділу від 9 червня 1850 р. зазначено, що «Карлом Івановичем вони називають якогось Герна» («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 307). /452/

...який скінчився для Головка дуже трагічно. — Головко Микола Олексійович (1825 — 1850) — магістр математичних наук у Харківському університеті. Під час арешту вчинив збройний опір. Не влучивши в жандармського полковника Левенталя, застрелився. З цього приводу Микола I закинув жандармам, що вони «повелися по-дурному, бо не слід було йому давати схопити зброю» («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 312).

...хоча арешт не мав ніяких наслідків для його служби... — Після недовгого ув’язнення С. Левицький був звільнений з-під арешту, але за ним було встановлено секретний нагляд. Помер він не «через два роки», а на початку 1855 р. До слідства притягалася також сестра С. Левицького.

...не бачив його до 1857 року... — Дата подана мемуаристом помилково: після заслання Шевченко прибув до Петербурга й зупинився на квартирі в М. Лазаревського 27 березня 1858 р.

...внаслідок неприємностей, яких він зазнав на батьківщині... — Йдеться про арешт Шевченка влітку 1859 р. та його вимушений від’їзд з України.

...портрет нашої матері... — Портрет Лазаревської Афанасії Олексіївни (1801 — 1879), матері братів Лазаревських, намальовано в Гирявці 22 серпня 1859 р. (т. X, № 45). Нині зберігається в ДМШ.

Із Гирявки ми виїхали разом. — Шевченко перебував у Гирявці в Лазаревських з 21-го по 25 серпня 1859 р.












Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.