[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 185-188.]

Попередня     Головна     Наступна            





М. М. Лазаревський

ІЗ СПОГАДІВ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА



Шевченко помер. Тепер він належить уже нащадкам, і оскільки кожна про нього вістка дорога для Малоросії, то я й наважився записати все, що знаю про нього особисто або з найдостовірніших джерел.

У 1847 році, через відому всім історію, його було заслано рядовим в Оренбурзький корпус. Йому, як народному поетові й художникові, за конфірмацією було заборонено брати в руки перо й олівець. Жандарм привіз його до Оренбурга в червні 1847 року, вночі, просто в ордонанс-гауз, де Шевченко проспав ніч у передпокої на голій підлозі. Вранці його прийняв комендант Ліфлянд і відправив у казарми 3-го Оренбурзького лінійного батальйону. Того ж дня поширилася в Оренбурзі чутка про приїзд Шевченка. Земляки його відразу пішли в казарми й випросили його до себе на квартиру. Зустріч із Шевченком була незвичайною: і він, і всі навколо нього плакали, не знаю, чи з горя, чи з радості, що побачили свого рідного поета. Цілий день пробув він у колі земляків, співав народних пісень, читав дещо із своїх віршів, здавався не дуже сумним; проте помітно було, що він багато що таїв у душі й хотів, на зло долі, бути вищим за неї. У дорозі від Петербурга до Оренбурга він був лише дев’ять днів, і від цієї незвичної для нього дороги, від безсоння і зміни клімату його трохи лихоманило. Другого дня стало вже відомо, що його призначають в Орську кріпость. Земляки радили йому, як хворому, лягти в лазарет тижнів на два і за цей час сподівались виклопотати, щоб його залишили в Оренбурзькому батальйоні, де життя для Шевченка було б хоч трохи легше. Але він відмовився від цього як через відразу до лазаретів, так і тому, як він казав, що ніколи ще нікого не обдурював, а лягти в лазарет — це, на його думку, обдурити начальство, оскільки міг обійтися без допомоги лікаря. А просити за себе він не дозволив, не бажаючи за таких обставин принижувати себе проханням. Днів через три його одягли в солдатську форму. Коли він приміряв штани, мундир і шинель, аж тоді уявив своє майбутнє, і в нього набігла сльоза; але він зумів не виказати своїх почуттів у казармі. Він був такий необізнаний із життям, і особливо з життям солдата, що коли йому принесли одяг, пошитий /186/ за рахунок казни, спитав унтер-офіцера, скільки він коштує: той, і оком не змигнувши, відповів «сорок карбованців» (тоді розрахунки в Оренбурзі велися на асигнації), і Шевченко відразу ж заплатив гроші. Щоправда, якийсь офіцер, дізнавшись про це, забрав у унтер-офіцера гроші й повернув Шевченкові.

Через тиждень Шевченка призначили в лінійний Оренбурзький № 5 батальйон і відправили в Орську кріпость, де комендантом був тоді генерал-майор Ісаєв, людина вже літня і досить добра. В Орській Шевченко швидко познайомився із засланими туди поляками, і один із них, Фішер, який був учителем дітей Ісаева, зійшовся з Шевченком ближче, ніж інші. Завдяки йому Шевченко був прийнятий у домі Ісаєва й одержав дозвіл жити в найманій квартирі. Через місяць після приїзду Шевченка я був у Орській і бачився з ним кілька днів. Життя його, завдяки турботам Ісаева, було досить стерпним; він здебільшого проводив час або за читанням книжок, або у розмовах з поляками.

Але 1847 року Ісаєв помер, і тоді настали для Шевченка тяжкі часи. Батальйонний командир майор Мєшков (із солдатів) показав над ним усю силу своєї влади. Він перевів його в казарми, де Шевченко спав і цілими днями сидів на своєму брудному ліжку, яке стояло в казармі серед інших п’ятдесяти. Приїжджаючи в Орську досить часто в службових справах, я завжди відвідував Шевченка і бачив його тодішнє життя в казармах. П’яні й брутальні солдати, нестерпне повітря, бруд, постійний галас — усе це дуже пригнічувало Шевченка, але він не наважувався просити Мешкова полегшити йому життя. А втім, цього солдата-майора багато хто просив дозволити Шевченкові жити на окремій квартирі; але Мєшков не любив Шевченка за незламність його характеру, за те, що він не вмів і не хотів нікому кланятися, і наказував йому щодня разом з іншими ходити на вчення, де Шевченко вчився марширування та рушничних прийомів. З ласки Мєшкова Шевченко кілька разів сидів на гауптвахті, і ось за що: якось він просидів добу за те, що надів білі замшеві рукавички на вулиці, а вдруге за те, що, зустрівшись на вулиці з Мєшковим, зняв перед ним картуз правою рукою. При цьому Мєшков підкликав його до себе і, сказавши: «Ви ще вважаєте себе за благородну людину, а не знаєте, якою рукою треба знімати картуз перед начальством», відправив його на добу на гауптвахту. І в казармах Шевченко здебільшого читав, дістаючи книжки у знайомих. Як вияв особливої ласки Шевченкові часом дозволялося відвідувати знайомих на годину або дві; але це рідко обходилося без якихось прикрощів. Солдати вкрадуть, бувало, з його шафки книжку і заставлять у шинок. Повернувшись і не знайшовши якоїсь книжки, Шевченко вже знав, де вона, і тільки допитувався, в якому шинку й за скільки заставлено книжку, звідки й викупляв її сам.

Влітку він часто йшов на берег р. Орі і там лежав по кілька годин у кущах і думав про батьківщину, про минуле, але боявся, за його словами, заглядати в майбутнє. Там на самоті він виймав із-за халяви клаптик паперу й олівець і записував своє поетичне натхнення, яке приховував не тільки від начальства, а й від декого із знайомих.

Так жив Шевченко до літа 1848 року. У тому році приїхав до Оренбурга капітан-лейтенант Олексій Іванович Бутаков з метою дослідження Аральського моря. Потребуючи Художника Для змалювання морських /187/ берегів і прочувши про перебування в Орській Шевченка, він просив корпусного командира Обручова відрядити до нього Шевченка художником; але генерал, пам’ятаючії про височайшу заборону Шевченкові брати в руки перо й олівець, визнав це неможливим і, замість Шевченка, відрядив до Бутакова польських вигнанців Залеського і Турно. Тоді Бутаков випросив собі в експедицію Шевченка під виглядом матроса і 1848 року вирушив разом з ними у степ. Подробиці цього життя мені невідомі, але Шевченко казав, що Бутаков був цілком їм за товариша, що час минав досить весело, і Шевченко з Залеським і Турно при найменшій для того нагоді завжди малювали.

Восени 1849 року вони всі повернулися до Оренбурга, де Шевченко та його товариші жили на одній квартирі з Бутаковим і користувалися цілковитою свободою. Завдяки впливу Бутакова життя Шевченка значно поліпшилось: його приймали у найкращих домах, він постійно малював і писав і, малюючи портрети, заробляв гроші собі на прожиття.

Після від’їзду Бутакова в січні 1850 року до Петербурга Шевченко переїхав жити на квартиру до полковника К. І. Герна, де йому теж жилося непогано. Але в травні 1850 року доля знову насміялася з Шевченка. Офіцер Оренбурзького батальйону Ісаєв (однофамілець колишнього Орського коменданта), що недавно приїхав з якогось петербурзького кадетського корпусу, доніс Обручову, що Шевченко, незважаючи на височайшу заборону, листується зі своїми знайомими і малює портрети. Обручов знав, що Шевченко живе в Оренбурзі на свободі, що він пише й малює, але хоч який був суворий взагалі й особливо з військовими, він соромився добивати нещасного Шевченка; проте, одержавши офіційний донос, він одразу ж наказав зробити обшук у Шевченка, а його самого посадив на гауптвахту. У Шевченка знайшли кілька малюнків і листів, і зокрема один із Петербурга, від його знайомого Левицького, який незадовго перед тим виїхав туди з Оренбурга. Деякі листи до Шевченка були малоросійською мовою, їх Обручов звелів перекласти російською мовою трьом особам. Один лист, пам’ятаю, починався: «Де ж тобі орудже, мій земляче?» Один з перекладачів, на догоду Обручову й на злість Шевченкові, витлумачив і переклав це місце так, ніби той, хто писав Шевченкові листа, розумів Малоросію як зовсім окрему країну. Обручов надіслав усі листи у III відділ до Петербурга, де їх залишено, звичайно, без уваги, крім листа Левицького, який писав, певна річ, з дурного розуму, до Шевченка, що в Петербурзі є багато молодих людей, які перебувають під наглядом поліції, з якими він знайомий і які всі поділяють переконання Шевченка, а один із них, Головко, такий правдолюб, що не побоїться сказати правди й самому Карлу Івановичу. 15 червня два жандармських полковники з двома приставами часті прийшли на квартири до Левицького і Головка. Першого, після обшуку, відвезли у НІ відділ, а Головко, який знав про нагляд за ним і ждав, що до нього прийдуть жандарми, мав напоготові два заряджених пістолети; попросивши дозволу одягтися і вийшовши в іншу кімнату, він узяв пістолет і вистрелив у жандармського полковника, але не влучив, а кулею з другого пістолета пробив собі голову, вистреливши в рот. Левицький просидів вісім днів у III відділі, його довго допитували про молодих людей, про Шевченкові переконання, про те, хто такий Карл Іванович і чи немає в Петербурзі нової змови. Він /188/ якось викрутився, запевнивши, що під Карлом Івановичем він розумів полковника Герна, у якого жив Шевченко в Оренбурзі.

Днів через два після обшуку Обручов відправив Шевченка в Орську під суворий нагляд, а одержавши якесь розпорядження з Петербурга щодо Шевченка, перевів його 8 жовтня 1850 року з № 5 у № 1 Оренбурзький лінійний батальйон, частину якого щороку відряджали в Новопетровське укріплення, розташоване на пустельному півострові північносхідного берега Каспійського моря, куди Шевченка було тоді ж відправлено і де він безвиїзно провів увесь час свого заслання до серпня 1856 року.

І хоча перший період перебування Шевченка в Орській кріпості був надто тяжкий для нього, але він ще якось зносив своє нещастя; коли ж його привезли знову туди в травні 1850 р. під суворий нагляд і помістили у кріпості разом з арештантами, з якими він виконував усі призначені для них роботи, аж тоді Шевченко до кінця пізнав становище арештанта. Про цей дуже важкий для нього час Шевченко не любив згадувати й говорити, і подробиці його життя за ті п’ять місяців, мабуть, нікому не відомі.








М. М. Лазаревський

ІЗ СПОГАДІВ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Русский архив», 1899, кн. 1, № 4, с. 643 — 647. Написані М. Лазаревським спогади збереглися неповністю. В примітці редактора журналу П. Бартенєва, зокрема, зазначено: «На жаль, тут закінчується рукопис Михайла Матвійовича Лазаревського, люб’язно переданий в «Русский архив» М. М. Тереховим. Читачі порівняють розповідь М. М. Лазаревського зі спогадами його брата, Федора Матвійовича Лазаревського, надрукованими в «Киевской старине» 1899 року (лютий).

Пам’ять Тараса Григоровича Шевченка дорога не для самих лише малоросіян, а й для кожної російської людини, здатної цінувати людину з печаттю генія на чолі, де б і в якому середовищі вона не з’явилась. А що Шевченко був таким натхненним другом і служителем муз, це безсумнівно для людей, хоч трохи знайомих з його творами» (с. 647).

За публікацією «Русского архива» спогади М. Лазаревського були передруковані у викладі М. Шугурова в журн. «Киевская старина» (1899, кн. 6, с. 433 — 439) та в перекладі українською мовою в «Літературно-науковому віснику» (1899, т. VII, кн. 7, с. 23 — 27). Подається за першодруком.

Лазаревський Михайло Матвійович — див. с. 424.

...комендант Ліфлянд... — генерал-майор Ліфлянд Михайло Крістіанович (пом. 1848 p.), військовий комендант Оренбурга, перша офіційна особа, що прийняла прибулого на заслання Шевченка.

Ісаєв Дмитро Миколайович (1780 — 1848 або 1849) — генерал-майор, комендант Орської кріпості. Співчутливо поставився до засланого Шевченка.

...один із них, Фішер... — рядовий Фішер Оттон Людвігович (нар. 1818 p.), 1848 p. засланий у солдати Оренбурзького корпусу за причетність до визвольного руху в Польщі. Крім нього, серед перших знайомих Шевченка з числа /453/ польських політичних засланців у Орській кріпості були Стапіслав Крулікевич та Іполит Завадський. До них було звернуто написаний тоді Шевченком вірш «Полякам» (т. 2, с. 51 — 52).

Але 1847 року Ісаєв помер... — Тут мемуарист припустився деякої неточності: 1847 р. Ісаев, який служив в Орській кріпості ще з 30-х років XIX ст. і відзначався безкорисливістю, був звільнений з посади коменданта після того, як його майно описали за борги. Помер він через рік-два (див.: Б о л ьшаков Л. Літа невольничі, с. 128 — 131).

Батальйонний командир... — Капітан (згодом майор) Мєшков Дмитро Васильович, командував 5-м Оренбурзьким лінійним батальйоном з квітня 1847 р. Познайомився з Шевченком ще в Оренбурзі, ставився до нього прискіпливо й брутально, після відставки Ісаєва заборонив йому жити на приватній квартирі. Після другого арешту Шевченка (діставши стягнення за недогляд) ставився до засланого поета ще суворіше.

...приїхав ... Бутаков... — Капітан-лейтенант О. Бутаков прибув до Оренбурга 5 березня 1848 p., з Шевченком зустрівся в Орській кріпості, але знав про нього раніше й ставився співчутливо і дружньо, за що мав 1850 р. неприємності по службі.

...замість Шевченка відрядив до Бутакова... Залеського і Турпо. — Неточність у спогадах: згадані польські засланці в Аральській експедиції участі не брали, Шевченко познайомився з ними після свого повернення до Оренбурга. 1851 року разом із Шевченком вони перебували в Каратауській експедиції на Мангишлаку.

...Бутаков випросив собі в експедицію Шевченка під виглядом матроса... — Офіційними документами це не підтверджується: в рапорті Бутакова від 22 квітня 1849 р. зазначено, що командир Окремого Оренбурзького корпусу призначив Шевченка в експедицію «для змалювання краєвидів у степу й на берегах Аральського моря» («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали для біографії», с. 264). У корабельних відомостях та інших документах Аральської експедиції Шевченко теж згадується як живописець.

...з якогось петербурзького кадетського корпусу... — М. Ісаєв навчався в Полтавському кадетському корпусі.

«Де ж тобі орудже, мій земляче?» — Можливо, це помилково прочитане звертання до Шевченка в листі Василя Лазаревського: «Де тебе орудує твоя гірка година, мій любий, мій добрий, мій бідний земляче!?.» («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 66).

Днів через два після обшуку... — Від другого арешту Шевченка до його прибуття в Орську кріпость минуло понад місяць (23 квітня — 1 червня 1850 р.).

...перевів його 8 жовтня 1850 р. з № 5 у № 1 Оренбурзький лінійний батальйон... — Наказ про це видано 5 вересня 1850 р. /454/












Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.