[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 294-297.]

Попередня     Головна     Наступна            





Л. Ф. Пантелєєв

ІЗ СПОГАДІВ


ЛІТЕРАТУРНІ ЧИТАННЯ. СПЕКТАКЛІ ЛІТЕРАТОРІВ І ПУБЛІЧНІ ЛЕКЦІЇ


Тепер літературні питання, а почасти й публічні лекції — просто один із звичайнісіньких способів вбору грошей з благодійною метою, переважно на користь студентської молоді й різних освітніх цілей. Однак спочатку вони мали ширше суспільне значення. На них публіка не тільки знайомилася з улюбленими письменниками, які до того ж читали свої власні твори, а й виховувала смак і схильність до витонченіших насолод. Не слід забувати, що доти, навіть в інтелігентних колах, карти, закуска з випивкою і звичайнісінькі плітки була досить поширеним явищем.

Здається, в той час, коли я приїхав у Петербург, тобто 1858 року, товариство «Общественная польза» 1, що незадовго перед цим розпочало свою діяльність, вперше організували цілий ряд публічних лекцій (в єдиному тоді залі Пасажу) з природничих і прикладних наук; серед лекторів були проф. Ходнєв, Ценковський та ін. Але літературні читання почалися тільки з відкриттям Літературного фонду (1859 p.). Вони теж спочатку відбувалися в залі Пасажу; потрапити на перші читання було надзвичайно важко, через те що зал Пасажу був невеликий, а бажаючих послухати було дуже багато; і я тільки завдяки протекції Кавеліна, який був членом комітету Фонду, діставав собі квитки.

У перших читаннях брали участь усі корифеї тодішньої літератури: Тургенєв, Гончаров, Писемський, Достоєвський, Островський, Некрасов, Шевченко, Майков, Полонський. Ці читання були цікаві для публіки не лише тим, що вона могла бачити своїх улюбленців, але й тому, що більшість тодішніх літераторів були чудовими читцями, чим аж ніяк не може похвалитися наш час, незважаючи на існування різних декламаційних шкіл і гуртків виразного читання. Тут справа не в здрібнінні талантів, а в найпростішому. Що тепер читають у приватних гуртках? Вряди-годи річ іще не надруковану, але яка має з’явитися, а найчастіше те, що з якихось причин не може доходити до публіки. Тут про якісь вимоги до читця не може бути й мови. У 40-х роках (як це, між іншим, засвідчує Достоєвський) збереться, бувало, кілька чоловік, і коли не сядуть за карти, то й візьмуться до читання якого-небудь класичного твору. Бідність тодішнього суспільного життя достатньо пояснює це бажання перечитувати в гуртках речі, давно вже відомі кожному, але такі, що можуть давати велику художню насолоду. Звідси у читців вироблялось не так бажання справити великий ефект, як прагнення точніше й простіше передати всю внутрішню красу і правду.



1 Засновники; Водов, Похитонов і Струговщиков. (Прим. Л. Ф. Пантелєєва).



Це й було помітне в читцях, які виступали на перших літературних вечорах. Честь відкрити перше читання припала І. С. Тургенєву; протя-/295/гом кількох хвилин не вщухали оплески; Тургенєв, хоч і з помітною сивиною, але ще у всій красі сорокарічного віку, тільки встигав кланятися; нарешті запанувала тиша. На цей прийом Тургенєв відповів так: «Хоч як глибоко зворушений я виявленими мені почуттями, але не можу цілком віднести їх до себе, а швидше бачу в них вираження почуттів до нашої літератури». Нові оплески, і тільки коли Тургенєв дав зрозуміти, що хоче розпочати читання, публіка помалу затихла.

Голос у Івана Сергійовича був негучний, не дуже приємний, але така була простота і вдумливість у його читанні, що Хорь і Калинич 1 стояли перед слухачами мов живі; у кожному слові відчувались усі порухи їхньої душі, відтінялась контрастність двох типів. Нічого й казати, що коли Тургенєв закінчив, то оплескам і вигукам не було кінця; майже вся публіка встала, дами махали хусточками, чоловіки не шкодували своїх рук.

Першокласним читцем був Островський; ніколи на мене «Свои люди — сочтемся» не справляли такого враження, ак у читанні Островського. Він прочитав усю драму, зробивши лише дуже незначні купюри; усім слухачам драма була відома, але читання було таке майстерне, що вони прослухали її, не тільки не відчувши втоми, але з надзвичайним задоволенням. Я наче зараз чую Островського: «Олімпіадо Самсонівно, дозвольте ручку поцілувати». — «Ви дурень неосвічений».

Своєрідним і дуже майстерним читцем був Писемський. Одного разу він читав зовсім незначну річ — з «Гáванських чиновників» давно забутого Генслера. Не тільки всі розмови Писемський передавав так, що слухач цілком забував читця, а, здавалось, чув самих мешканців Гавані, і навіть коли він змальовував картину, наприклад, корову, яка стоїть перед калюжею і думає, що їй робити, або кофейницю, яка невпинно працює, — ілюзія була надзвичайна.

І. О. Гончаров на одному з вечорів познайомив публіку з розділом із майбутнього «Обрыва» — Софія Миколаївна Біловодова (цей уривок було озаглавлено «Эпизод из жизни Райского»). Тоді Гончаров був у зеніті своєї слави; за рік перед тим вийшов «Обломов», і всі нетерпляче чекали нового твору. Він теж читав добре, однак у нього була своя манера: читав як досвідчений доповідач, обдумано, виразно, але без внутрішнього запалу.




1 На першому літературному вечорі 10 січня 1860 р. Іван Сергійович читав «Гамлета и Дон-Кихота». Хоч ця стаття і була надрукована в «Современнике», проте вона тільки завершила той розлад, який іще раніше намітився між Тургенєвим і лівим крилом «Современника»; це останнє запідозрило, що Іван Сергійович саме його мав на увазі, говорячи про Гамлетів. До речі, вважаю не зайвим виправити помилку М. О. Антоновича (в його спогадах про Добролюбова). Тургенєв у розмов з Чернишевським висловився: «Ви змія, а Добролюбов — очкова». М. О. Антонович передає їх якраз навпаки. «Хорь и Калиныч» були прочитані Іваном Сергійовичем. 16 березня 1860 р. в університетському залі на вечорі на користь каси студентів університету. (Прим. Л. Ф. Пантелєєва).

2 На першому читанні на користь. Літфонду (10 січня 1860 р.) Некрасов читав «Филантроп» та «Еду ли ночью». (Прим. Л. Ф. Пантелєєва).



На читаннях часто виступав Некрасов 2, читав він тихим, замогильним голосом; до деяких його віршів це пасувало, наприклад, «Еду ли /296/ ночью», але де потрібно було більше енергії, наприклад, «Стой, ямщик», тут він не міг справляти сильного враження...

А от Шевченка зустріли так щиросердно, що, зворушений до глибини душі й відчуваючи, як зраджують його сили, він пішов з естради; і тільки коли трохи заспокоївся, повернувся і почав читати. Цей випадок мені недавно нагадав М. Ф. Анненський. Прочитав він, наскільки пригадую, з «Гайдамаків» і «Думи мої, думи мої».

Достоевський читав першого разу з «Мертвого дома»; його теж зустріли найзворушливішою овацією. Літературна слава його була ще в зародку, але в ньому шанували недавнього страдника...

Із поетів також часто виступали Майков і Полонський. Якова Петровича зустрічали з добродушною поблажливістю; читець з нього був поганенький; хто не знав його особисто, той навіть міг закинути йому не зовсім вправне декламаторство. Майков, навпаки, читав розумно, навіть із запалом, але в ньому відчувалась якась нарочитість. Його спочатку приймали дуже тепло; проте скоро він набив оскому публіці, надто часто виступаючи з читанням «По ниве прохожу я» і т. п.

За читаннями на користь Літературного фонду пішли читання на користь студентської каси, — вони звичайно відбувались в університеті (тоді університетський зал був широко відкритий, якось я навіть влаштував у ньому концерт на користь Нікольського); а коли в 1860 р. відкрився зал у будинку Руадзе (нині Кононова), то Пасаж покинули назавжди; а втім, успіх літературних читань був такий, що літературно-музичний ранок пам’яті Шевченка проходив у залі Дворянського зібрання.





«ОСНОВА»


У січні 1861 р. почав виходити в Петербурзі новий журнал «Основа» під редакцією Василя Михайловича Білозерського, за вельми діяльною участю Костомарова й Куліша. Він друкувався двома мовами: белетристика, здається, вся малоросійською, частково також і відділ кореспонденцій; науковий відділ — великоруською. Завдяки студентові Костянтину Олександровичу Гену, рідному брату дружини редактора Надії Олександрівни, й донині, хвалити бога, живій, я почав бувати на щотижневих журфіксах редакції; відвідував я ці вечори регулярно і з великим інтересом, бо це було моє перше знайомство з суто літературними колами.

У вітальні на канапі біля столу звичайно влаштовувались Шевченко, Костомаров і Куліш, який ні на крок не відходив од них. Хоч я і був знайомий з Миколою Івановичем, але все ж не зважувався сідати біля такого визначного тріо; до того ж на вечорах бувало чимало видатних нотаблів малоросів, наприклад, Афанасьєв-Чужбинський, О. Стороженко (автор малоросійських повістей), Трутовський (художник) та інші. Па-’ м’ятаю, помітивши одного досить кремезного пана, я спитав, хто це. «Чоловік Марка Вовчка», — відповіли мені таким тоном, наче більше сказати про нього нема чого 1.



1 А втім, він був причетний до справи Кирило-Мефодіївського товариства, (Прим. Л. Ф. Пантелєєва).



Самої Марко Вовчок, у той час надзвичайно по-/297/пулярної, я жодного разу не зустрічав. Особливу мою увагу привертав Шевченко; раніше я зрідка бачив його в університеті на лекціях Костомарова і на літературних читаннях, але тільки на вечорах «Основи» мав нагоду уважніше вдивитися в його обличчя. Я тоді дуже мало звертав уваги на обличчя, але лице Шевченка захопило мене. Зблизька він був дуже схожий, як його зображено на літографському портреті Мюнстера, обличчя, помітно набрякле, мало виразні сліди багато чого пережитого Шевченком, зокрема й тієї слабості, яка в останні роки передчасно прискорила його життєвий кінець. До того ж крупні риси його обличчя не справляли особливо приємного враження. Але досить було відійти на кілька кроків, і Шевченко зовсім змінювався: він тоді ставав схожим на відомий портрет-офорт його власної роботи. І все це робили його чудові, оксамитні, такі глибокі-глибокі темно-карі очі; все лице так від них гарнішало, що Шевченко ставав невпізнанним, молодшав, тиха задума і сердечна щирість світилися на його обличчі. Шевченко майже не брав участі в суперечках, та коли починав говорити, наче якісь іскорки пробігали в його очах. Кілька років тому в мене з кимось виникла суперечка, — якого кольору були очі в Шевченка; посилаючись на портрет Рєпіна, мій співрозмовник твердив, що вони були сірі. Не покладаючись на свою пам’ять, я звернувся до шановної Н. О. Білозерської, яка добре знала Тараса Григоровича; вона підтвердила мій спогад і при цьому додала, що коли Шевченко був дуже збуджений чи розгніваний, то з його очей наче іскри сипались.

До 1860 р. Шевченка знали, певна річ, малороси, його ім’я було відоме в російських літературних гуртках, але широкій публіці він був майже невідомий. Та от 1860 р. в журнальчику «Чтение для народа» (така, здається, була його назва) він умістив свою коротеньку біографію; звичайно, в ній і слова не було про його заслання, а тільки проста розповідь про дитинство, про той час, коли він був кріпаком і як нарешті вибився на людську дорогу, гідну його таланту. В кінці статті зазначалося, що його рідні все ще перебувають у кріпацтві. «Так, шановний пане (стаття була написана у формі листа редакторові), вони й досі кріпаки». Уривки з цієї автобіографії були процитовані майже в усіх журналах і газетах і рознесли ім’я Шевченка по всій Росії. Наслідком цього було те, що поміщик погодився відпустити на волю рідних Шевченка, не пригадую вже — задарма чи за викуп...








Л. Ф. Пантелєєв

ІЗ СПОГАДІВ


Вперше надруковано в газ. «Русские ведомости», 1903, 29 липня, № 207 («Основа») та 17 серпня, № 226 («Литературные чтения. Спектакли литераторов и публичные лекции»). Включено до видання: Пантелєев Л. Ф. Из воспоминаний прошлого, кн. І. СПб., 1905, с. 155, 169 — 172. Подається за виданням: Пантелєев Л. Ф. Воспоминания. М., Гослитиздат, 1958, с. 220 — 227, 235-237.

Пантелєєв Лонгин Федорович (1840 — 1919) — російський громадський і літературний діяч, учасник революційно-визвольного руху. 1858 року вступив до Петербурзького університету, брав активну участь у студентських заворушеннях. Восени 1861 р. разом з групою студентів був ув’язнений у Петропавловській фортеці, після звільнення зблизився з революційно-демократичним ядром «Современника» на чолі з М. Чернишевським. 1864 року за участь у підпільній організації «Земля і воля» та зв’язки з польськими повстанцями був засланий до Сибіру. Згодом перейшов на буржуазно-ліберальні позиції, зайнявся видавничою діяльністю. Опублікував спогади про період революційного піднесення 50 — 60-х років.

З Шевченком зустрічався в редакції «Основи», був присутній на його похороні.

...з відкриттям Літературного фонду... — Товариство для допомоги нужденним літераторам і вченим (Літературний фонд) було створене прогресивною громадськістю восени 1858 р. у Петербурзі. До числа членів-засновників його, на пропозицію М. Чернишевського, було введено й Шевченка.

...Шевченка зустріли так щиросердно... — Цей виступ Шевченка відбувся 18 грудня 1860 p.; того вечора він прочитав не «Думи мої» та уривки з «Гайдамаків» (читані 22 листопада 1860 p.), а поему «Чернець» (названу на цих читаннях «Семен Палий. Малороссийское предание». Див.: «Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 544). Зберігся дозвіл Санкт-Петербурзького цензурною комітету на публічне читання цього вірша, датований 16 листопада 1860 р. (т. 2, с. 471).

...літературно-музичний ранок пам’яті Шевченка... — Великий концерт, організований Літературним фондом для збору коштів на купівлю землі родичам Шевченка, відбувся 27 квітня 1861 р. в залі Дворянського зібрання (нині Ленінградська державна філармонія) і викликав ряд відгуків у тодішній пресі (газ. «Северная пчела», 1860, 1 травня, № 95; 25 травня, № 116; 5 серпня, № 171; газ. «Современная летопись» (додаток до московського журн. «Русский вестник»), 1861, № 18, с. 10; журн. «Основа», 1861, № 6, с. 143 — 160).

Ген Костянтин Олександрович (нар. 1839 р.) — студент юридичного факультету Петербурзького університету, був знайомий з Шевченком; як свідчить його записка від 13 жовтня 1860 р. («Листи до, Т. Г. Шевченка», с. 191), допо-/493/магав поширювати його твори. За участь у студентських заворушеннях 1861 р. був засланий до Петрозаводська.

Білозерська Надія Олександрівна (1828 — 1912) — українська письменниця й перекладачка, дружина редактора «Основи» В. Білозерського. Зустрічалася з Шевченком у Петербурзі після заслання.

Стороженко Олекса Петрович (1805 — 1874) — український письменник; був близький до редакції «Основи» й активно друкувався в цьому журналі.

Трутовський Костянтин Олександрович (1826 — 1893) — український художник, академік Академії мистецтв з 1860 р. У 80-х роках створив серію малюнків з життя Шевченка та ілюстрацій до його творів.

«Чоловік Марка Вовчка»... — Маркович Опанас Васильович (1822 — 1867) — український фольклорист і етнограф. За участь у Кирило-Мефодіївському товаристві 1847 р. засланий до м. Орла, де познайомився й одружився з М. Вілінською (Марко Вовчок). Писав Шевченкові 1858 р. про літературні справи дружини («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 147 — 148), зустрічався з ним у Петербурзі, був одним з організаторів концерту пам’яті Шевченка у квітні 1861 р.

Самої Марко Вовчок, у той час надзвичайно популярної, я жодного разу не зустрічав. — З травня 1859 р. Марко Вовчок перебувала за кордоном.

Мюнстер Олександр Ернестович (1824 — 1908) — російський літограф і видавець.

...посилаючись на портрет Рєпіна... — Портрет Шевченка І. Ренін намалював 1888 р. для меморіальної світлиці на могилі поета в Каневі (нині зберігається в ДМШ).

...в журнальчику «Чтение для народа»... — Автобіографія Шевченка була опублікована в журн. «Народное чтение» (1860, № 2) у вигляді листа до його редактора О. Оболонського; незабаром її передрукували (повністю або частково) численні російські та зарубіжні газети й журнали.

...поміщик погодився відпустити на волю рідних Шевченка, не пригадую вже задарма чи за викуп. — Див. прим. до спогадів М. Новицького.












Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.