[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 337-339.]

Попередня     Головна     Наступна            





Я. П. Полонський

СПОГАДИ ПРО ШЕВЧЕНКА



...Незадовго до смерті імператора Миколи познайомився я з тодішнім президентом Академії мистецтв графом Ф. П. Толстим і лише в його домі вперше почув ім’я Шевченка. Почавши службу свою на Кавказі і з тогочасною літературою знайомлячись тільки через журнали, я жодного разу не зустрічав цього імені в друку і про вірші його не мав ані найменшого уявлення. Раніше про його «Кобзар» і про сумну долю його я почув від мого петербурзького приятеля Андрія Олександровича Сонцева.

Коли на престол вступив нинішній государ імператор, у багатьох прокинулась надія на помилування засланого поета, — і надії ці справдились. Графиня А. І. Толстая, дружина президента, була однією з найпалкіших заступниць Шевченка і клопоталася про його повернення. Хто з тодішніх вищих державних сановників допоміг їй у цій справі — не знаю.

Не минуло й року, як Шевченко був на волі, приїхав до Петербурга і зайняв в Академії мистецтв приготовану для нього невеличку кімнату на антресолях, з півкруглим італійським вікном над воротами. Відтоді я не раз зустрічався з ним у Толстих. Зовні він не справляв на мене якогось особливо сильного враження. Навіть убрання його — щось на зразок козакина і смушева малоросійська шапка — в той час не могли вразити мене своєю оригінальністю: такі простонародні вбрання часто можна було побачити тоді і на Невському, і в товаристві серед світських дам і фрачників. (Навіть юний редактор «Светоча» ходив у мужицькій чумарці, в широких оксамитних штанях і точнісінько такій же хохлацькій шапці).

Незважаючи на деяку вайлуватість і неповороткість, Шевченко зовсім не здавався людиною прибитою долею: він був простий і вільно тримався й ніколи не конфузився, як конфузяться звичайно люди, скривджені фортуною і в той же час одержимі бісом хворобливого самолюбства. Кажуть, що хитрість — характерна риса малоросіян; Шевченко в такому разі становив би різкий виняток із їх загального типу, оскільки він був людиною незвичайно безхитрісною, запально-відвертою і навіть безстрашною в тому розумінні, що непомірковані висловлювання його частенько змушували інших боятися за нього або затуляти вуха й тікати.

Шевченко, як мені здається, не був ні балакуном, ні веселим співрозмовником. Розумний від природи, він у той же час не був ні освіченим, ні начитаним: він жив пориваннями й тим козацьким духом, який надихав його. У хвилини піднесеного душевного настрою він міг би відштовхнути будь-якого франта дикими виявами своєї палкої ненависті до всього того, що зіпсувало йому життя.

У нього на антресолях в низенькій кімнатці я був тільки один раз, бачив баранячий кожух на ліжку, безладдя на столі й порожній штоф з-під горілки: Шевченко в Петербурзі жив зовсім по-похідному і не думав ні про який комфорт. Казали мені, що в цей час він уже мав зв’я-/338/зок з якоюсь бідною молоденькою міщаночкою, прихилився до неї всією душею і воркував, як голуб, коли вона приходила до нього на побачення — в дірявих черевиках, в самій хустині й тремтячи від холоду в морозяні ночі. Тільки таких і міг любити Шевченко: я навіть уявити б не міг його закоханим в яку-небудь світську панночку. Здавалось, давня закореніла ворожнеча до всього панського так міцно жила в ньому, що саме знайомство з паніями та панночками він вважав немовби якоюсь з його боку поблажливістю. Він був демократ не в теорії, не за своїми поглядами на життя, а, так би мовити, демократ за вдачею. Свого демократизму він так само не усвідомлював, як і того мимовільного проникнення в дух народних українських дум та пісень, яке становило характерну рису його музи. Коротше кажучи, це була людина цілком безпосередня.

[Сидячи в гостях у Шевченка, я дізнався з його промов, що він не любить нашого поета Пушкіна, і не тому, що він вважав його поганим поетом, а просто тому, що Пушкін — автор поеми «Полтава»: Шевченко розглядав Кочубея не інакше як донощика. Пушкін бачив в ньому вірного сподвижника Петра Великого, обмовленого і страченого Мазепою. Даремно переконував я Шевченка, що зі своєї точки зору Пушкін правий і що він так само щирий, як і Шевченко в своїй ненависті до поляків. Шевченко тим сильніше ганив Пушкіна, чим запальніше я захищав його. Дивуюсь, як після такого спору Шевченко і до кінця днів своїх зберігав до мене щиру приязнь і завжди при зустрічі на вулиці готовий був обидві щоки цілувати мене; дивуюсь тому, що Шевченко не був з числа людей, здатних легко миритися з тими, хто думав інакше, ніж він — особливо, коли предметом йим дум чи суперечки була його батьківщина. *]

Не знаю, які були його політичні переконання, але гадаю, що вони були настільки ж непрактичні, наскільки благородні. Одного разу на вечорі у Білозерського, редактора журналу «Основа», пригадую, Шевченко підтримав думку одного заїжджого слов’янина-галичанина, що всяка політика аморальна, що з політичних міркувань чинилися і чиняться всі кривди і що з них виникають усі злощастя племен і народів, а тому для держави найкраще — не мати ніякої політики. Пам’ятаю також, що на Катерину II Шевченко дивився тільки як на призвідцю кріпацтва в Малоросії, — і знати нічого більше вже не хотів, ні бачити, ні чути. Саме кріпацтво ненавидів він усіма силами душі своєї, і в цьому ніби вторував усім кращим настроям як нашого суспільства, так і кращих представників тодішньої нашої літератури.

Крім писання віршів, Шевченко малював і, прибувши до Петербурга, гаряче ухопився за найлегший спосіб гравірування за допомогою міцної горілки (офорт). Не знаю, чи був би Шевченко великим живописцем, якби доля дала йому довчитися в академії, якби він узявся за палітру й за картини великих розмірів; але як рисувальпик, сміливо кажу, він міг би стати серед європейських знаменитостей, коли б продовжив свої заняття. У мене були зроблені ним і подаровані мені відбитки ним самим накреслених і вигравіруваних рисунків. Нині вони знаходяться в колекції гравюр, зібраних сенатором Дмитром Олександровичем Ровинським. Цей останній просив мене дістати для нього портрет Шевченка, ним самим на міді вигравіруваний і відтиснутий, але ніде цього портрета я не бачив і не знаю, чи існує він на світі.

Найкращий із малюнків Шевченка, який бачив я (внутрішній вигляд солдатської казарми: нари, піч, полаті, розвішана білизна і між групами солдатів — його власна постать), знаходиться в альбомі Наталії Борисівни Суханової. Наталія Борисівна (харківська поміщиця) була однією з прихильниць його музи, часто запрошувала його до себе, пригощала вечерею і шампанським, і, незважаючи на свій аристократизм, пишалася цим знайомством; нерідко купувала його малюнки для своїх альбомів — і все-таки зрештою з ним посварилась. Шевченко чомусь почав просити її дати йому на якийсь час вищезгаданий малюнок (мабуть, для того, щоб зняти з нього копію), — просив особисто, просив листовно, але пані Суханова рішуче відмовилась виймати з альбома його малюнок. Чи боялась вона, що Шевченко через неуважність не поверне їй його, чи не /339/ хотіла, щоб з цього малюнка була зроблена копія, — не знаю. Знаю тільки, що Шевченко розлютився...

Разів зо два Шевченко був у мене на квартирі (в будинку Санкт-Петербурзького університету) і, як пам’ятаю, обидва рази заходив до мене з п. Микешиним, [який супроводжував Шевченка в нічних його походеньках для того, можливо, щоб не дати йому розійтися і потрапити до рук поліції.]

Останній раз Шевченко був у мене ввечері в дуже збудженому стані; згадував про своє дитинство, про своїх рідних, які все ще були кріпаками, скреготів зубами, плакав; нарешті, скрикнувши, так гримнув кулаком об стіл, що чашки з чаєм полетіли на підлогу й розбилися вдрузки. У цю хвилину я не міг угамувати його, та й не хотів, бо цілком поділяв його ненависть до всілякого рабства...

[Один дотепник, який не раз бачив Шевченка в різних настроях, сказав про нього: «Це — буйвол, в якому співає очеретянка!» Та хто знає долю Шевченка, той охоче простить йому його неврівноваженість чи вади *].


1875. 1 жовтня








Я. П. Полонський

СПОГАДИ ПРО ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в кн.: Т. Г. Шевченко. Кобзар з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенєва і Полонського. Прага, 1876, с. IX — XIV. У Росії вперше надруковано в газ. «Киевский телеграф», 1876, 14 квітня, № 44 Подається за першодруком.

Полонський Яків Петрович (1818 — 1898) — російський поет; познайомився з Шевченком 1858 р. і зустрічався з ним у Петербурзі, разом брав участь у літературних читаннях.

...з тодішнім президентом Академії мистецтв... — ф. Толстой був не президентом, а віце-президентом Академії мистецтв; очолювала її дочка Миколи I, велика княгиня Марія Миколаївна.

«Светоч» — ліберальний журнал, який видавав у Петербурзі в 1860 — 1862 роках Д. Калиновський. Тут було вміщено рецензії на нове видання «Кобзаря» (1860, № 3, с. 55 — 69) та «Кобзарь Тараса Шевченко в переводе русских поэтов» (1860, № 8, с. 38 — 42).

...я навіть уявити б не міг його закоханим у яку-небудь світську панночку. — Можлива ремінісценція Шевченкового листа до В. Шевченка від 7 груддя 1859 р. (т. 6, с. 242), вперше опублікованого — з деякими пом’якшеннями — в журн. «Основа», 1862, № 6, c. 3 — 10, звідки він міг бути відомий Я. Полонському.

...подаровані мені відбитки... — Один з них: шевченківська копія з офорта «Автопортрет Рембраидта з шаблею» (т. X, № 104).

Ровинський Дмитро Олександрович (1824 — 1895) — російський історик гравюри і колекціонер, почесний член Академії мистецтв з 1870 p., автор праці «Подробный словарь русских граверов XVI — XIX в.» (СПб., 1895), в якій описано всі офорти Шевченка.


* Пропущені фрагменти додано до електронного тексту за іншими виданнями. — litopys.kiev.ua











Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.