[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 339-343.]

Попередня     Головна     Наступна            





М. Й. Микешин

СПОГАДИ ПРО ШЕВЧЕНКА



Ви звернулись до мене з пропозицією написати спогади про моє знайомство з Т. Г. Шевченком для збірки його творів, яку Ви готуєте. Я й роблю це з глибокою повагою до пам’яті улюбленого поета.

Правду кажучи, незавидна роль випала мені в стосунках з Тарасом -Григоровичем, але в душі я пишаюся й тією дещицею приязні, яку він виявив до мене. Рано було мені, двадцятирічному юнакові, здобути його повагу, а любов... але ж уся його пристрасна й могутня любов була так зосереджена на його рідній Україні, що, мені здається, в його палкому серці ні до чого більше й не залишилося любовного запасу, та якби й залишилось, то він ревниво зберігав би його для своїх же українських богів.

Ця цілісність і неподільність патріотизму, часто несправедлива, але щира і глибока, складала в ньому рису, яка викликала в моєму юному серці не лише подив, а й заздрість. Не треба забувати, що це було наприкінці 50-х років, коли все і всі від малого до старого, від університетської кафедри до базікання і лепету недоученої гімназичної молоді, на всі голоси співали громадянських пісень лібералізму. Дисонанси було чути з усіх боків. Жахлива фальш безголосих заспівувачів, ріжучи тверезе вухо, панувала скрізь... І от у цьому безладному хорі світлий образ Тараса Григоровича з його беззавітною любов’ю до народу, до своєї батьківщини, образ людини, яка свято зберегла ці високі почуття під постійним гнітом всіляких моральних принижень, на котрі таке багате наше життя, не могли не викликати до себе гарячого співчуття людей. Цим і пояснюється той великий вплив, той щирий захват, які викликав Шевченко серед тодішньої молоді. В мене він викликав особливий інтерес тим, що в цій безпосередній і простій натурі вперше постав переді мною такий рідкісний і цілісний тип справді народного поета, рівного якому ні до /340/ нього, ні після нього й до сьогодні я особисто не знав — не тільки в загальноросійській, а й узагалі в слов’янській расі народів!

Можливо, багато хто запідозрить у цій моїй думці перебільшення чи упередження, але, кажучи від щирого серця, я повинен признатися, що жодна народна ліра наших слов’янських поетів не справляла на мене такого глибокого й гарного враження, як твори Шевченка й Міцкевича (я, звичайно, кажу лише про народні твори останнього).

Ще до того, як Тарас Григорович після заслання з’явився у петербурзьких вітальнях, я вже віддав йому гідну шану, знаючи уривки з його творів, що ходили в списках серед молоді; отже, з моменту нашої першої зустрічі в родині колишнього віце-президента Академії мистецтв графа Федора Петровича Толстого, я, так би мовити, спостерігав і вивчав Шевченка. Дуже цікаво було б з’ясувати давні причини того по-рідному щирого співчуття до долі поета, яке виявляла до нього вся родина гр. Толстих. [Ті е незручності, які створювали нещасливі звички Тараса Григоровича — його хміль і удаваний цинізм, і від яких він часто не стримувався навіть сере молоденьких дівчат дітей Толстих, дивували всіх численних знайомих цієї поважної родини; ] а відвідував їх Шевченко мало не щодня, а інколи й по кілька разів. М. І. Костомаров міг би дати найточніші пояснення причинам, про які я кажу й про які й слова немає в автобіографії Шевченка. Такі ж цікаві подробиці могла б подати до його біографії й вдова покійного графа Федора Петровича, графиня А. І. Толстая, яка була основною організаторкою повернення Тараса Григоровича із заслання.

На початку нашого знайомства він тільки терпів мене; але згодом, помітивши, що моя прихильність до нього може бути йому корисною, він дедалі більше зближувався зі мною, забуваючи про свою постійну стриманість, недовірливість і той удаваний офіційний демократизм, з якими він приходив у товариство. Основну причину простоти й довірливості свого ставлення до мене він знаходив у моєму білоруському походженні, що ріднило мене з улюбленим і оспіваним ним героєм гайдамацького заколоту, страшним Гонтою. Тому він зробив мене мало не малоросом, і хоч у веселі хвилини називав «недоробленим» і «паничем», але говорив це вже зовсім добродушно. Користь він з мене мав лише ту, що я часто був потрібний йому як надійний, сильний і відданий йому поводир у його вечірніх походах, приміром, до Я. П. Полонського, родини Грінберг та до багатьох інших спільних знайомих, а почасти й до деяких великосвітських домів, куди запрошували нас, письменників і художників, на вечори, які ввійшли було в моду в ті пам’ятні часи. [Майже завжди Тарас Гр. з’являвся на ці багатолюдні й приватні зібрання — уже напідпитку і, якщо тільки випадала нагода, впродовж вечора, поступово хмелів і ставав добродушно говіркий; а] якщо серед співрозмовників випадково траплялась особа йому несимпатична або розмова набирала, на його думку, визивного тону, він одразу ж ставав причіпливим і надто різким; і, лише доклавши чималих зусиль, господарі могли відвернути його від предмета роздратування. У всякому разі, решта вечора — до сну — для нього була остаточно зіпсована; тоді він уже систематично ятрив своє наболіле серце спогадами і про своє гірке дитинство, і про пережите ним кріпацтво, заслання і т. ін. і т. ін., що за деяких сприятливих обставин (про які скажу нижче) доходило інколи до поетичного пафосу. У ці хвилини він ніби виростав; велична сила вчувалася в його палких промовах-імпровізаціях, яка пристрасністю почуття нагадувала мені гру славетного геніального трагіка Айри Олдріджа.

Тут до речі буде згадати про знайомство цих двох визначних людей, яке відбулося при мені. Невдовзі по прибутті в Петербург, після блискучого дебюта в «Отелло», трагік став гостем Толстих, де все товариство /341/ захоплювалося його талантом. Я не бачив перших хвилин знайомства Тараса Григоровича з Олдріджем, бо завітав до Толстих через годину після його приходу туди і застав їх, тобто нашого поета з трагіком, уже в найзворушливіших дружніх стосунках; вони або сиділи в кутку на канапці, або ходили по залі обнявшись; графові доньки — дві дівчинки — навперебій швидко перекладали англійською і російською мовами їхню жваву розмову. З цього вечора Олдрідж заволодів усією увагою Шевченка. Це знайомство не було позбавлене комізму, оскільки Тарас Григорович не знав ні слова по-англійському, а Олдрідж теж не розмовляв жодною іншою європейською мовою, крім англійської; тим часом вони бували один в одного, і коли Тарас чекав, що до його убогої кімнатки 1 завітає трагік, то я заставав його дуже заклопотаним: він старанно прибирав у себе на столі, де майже завжди лежала купа всіляких предметів: банок і пляшечок з різними їдкими кислотами для аквафорти, якою Тарас Григорович займався з великою любов’ю, терпінням і успіхом, якихось коробочок, малоросійського намиста, свинячого сала в розгорнутому папері і т. ін. У такі урочисті хвилини Тарас Григорович навіть дозволяв відставному академічному солдатові, який прислужував у нього, підмітати підлогу й прибирати постіль... Пучечки барвінку, засохлої рути та інших степових квітів і трав з України, що, напевне, підносили поетове натхнення, солдат при цьому злорадно викидав. Приходив трагік — і вони, зачинившись, залишалися самі. Бог їх знає, як і про що вони там розмовляли. Шевченко робив з Олдріджа — методом травлення — портрет; і справді, незабаром на вечорі у Толстих ми побачили відбитки цього портрета, який схожий був швидше на чорта, ніж на Олдріджа 2. Бідолашний Тарас Григорович виправдувався — портрет, мовляв, несхожий тому, що ось тут і отам «треба б ще підтравити»... Так і лишився, здається, портрет не підтравленим. А Олдрідж, побачивши в мене оригінал того портрета Тараса Григоровича, який я намалював для «Кобзаря», виявив бажання мати його, і я з задоволенням зробив йому цей подарунок.

З кожною новою роллю трагіка в шекспірівських драмах зростала його слава в Петербурзі.



1 В будинку Академії мистецтв, над воротами, поряд з академічною церквою. (Прим. автора).

2 Для тих, хто не бачив знаменитого трагіка, треба пояснити, що це був (як казали) екс-цар якогось африканського племені, котре перебувало під протекторатом Англії, і колір шкіри у нього був темно-оливковий. (Прим. автора).



Одного разу в Маріїнському театрі я був справді приголомшений. Олдрідж закінчив грати короля Ліра. Театр мовчав, вражений. Не тямлячи себе від жалю, що стиснув мені серце й горло, я незчувсь, як опинився на сцені, за лаштунками, й прочинив двері до вбиральні трагіка.

Картина, яку я побачив, вразила мене: в широкому кріслі напівлежав зморений «король Лір», а на ньому — буквально на ньому — був Тарас Григорович; сльози градом котилися з його очей, здавленим голосом він шепотів уривчасті палкі слова обурення і захоплення, покриваючи поцілунками розмальоване олійною фарбою обличчя, руки й плечі великого /342/ актора... Зрозумівши, що я тут зайвий, я квапливо причинив двері і, ставши за темні лаштунки, сам добре виплакався...

Я міг би розповісти про поета багато анекдотичного, якби не боявся надто розтягти цю замітку. Поки що обмежуся лише поясненням причин, які викликали в нього жовчний пафос, а також скажу кілька слів про нього як художника.

Майстерня моя на ливарному дворі Академії мистецтв була тоді зайнята величезними роботами для пам’ятника тисячоліття Росії; велетенські статуї Петра I та його генія займали всю майстерню; а розставлені безладно риштовання, канати, драпіровки, анатомічні скелети і вогнедишна кузня, що була в тому ж залі, тільки й лишали вільного місця, щоб затишно помістити ще рояль та стіл із стільцями. У цей час мені було доручено створити надзвичайно складний за своїм завданням барельєф для цього пам’ятника, тому, дуже обтяжений умовами екстреного виконання цих робіт і до того ж абсолютно не обізнаний із технії кою, я зовсім був розгубився перед новим завданням і вдався по допомогу і за порадою до всіх найвідоміших наших істориків та письменників, які й не відмовляли мені на моє прохання. Я запрошував до себе вечорами, по четвергах, і отут, у цій закуреній майстерні, побувало в мене багато поважних і інтересних людей, точилися палкі суперечки про достоїнства й вади тієї чи іншої історичної особи, про підстави віднести кожну з них до тієї чи іншої категорії діячів, які викарбувані на барельєфному виступі навколо пам’ятника. Я дозволив собі зробити цей відступ тому, що на всіх таких сходинах неодмінно був присутній і Тарас Григорович, а інколи й брав участь у дебатах. При цьому він бував особливо тактовний і стриманий у висловах, хоча часто й дуже помітно хвилювався, навіть не міг спокійно сидіти на місці, а нервово ходив туди й сюди, похмуро поглядаючи з-під густих брів своїми ясними очима.

Так він заряджався цілий вечір, вичікуючи, поки розійдеться по домівках втомлена дебатами компанія. Отоді й починалися його протести — спочатку лаконічні, уривчасті й цинічні, а що далі, то палкіші, стрункії ші й запальніші.

Величезна статуя імператора Петра I, як мара, просто гнітила його, тому, впадаючи у пафос, він часто закінчував поетичною декламацією, зверненою до глиняної статуї імператора. [Багато було в його речах перебільшень і жовчі; але заперечувати йому в такі хвилини — було неможливо, і я мовчки любувався ним, слухаючи його як талановиту маячню розпаленого гарячечного хворого; а тривало це доти, поки залишалися на столі недопиті пляшки вина.


Треба зазначити, що Тарас Григорович російську загальну історію знав дуже поверхово, загальних висновків з неї зробити не міг, численні ясні й загальновідомі факти або заперечував, або не бажав брати до уваги: саме цим уберігалася його виключність і безпосередність ставлення до всього малоруського. (Прим. автора).]


Майже таким самим мовчазним свідком цих імпровізацій часто бував... теж уже покійний талановитий письменник Помяловський. ...Не відав ще тоді старий Тарас, що незабаром і його власна діяльність стане предметом таких самих нервових і упереджених оцінок, якими зопалу й без розбору картав він сам і Пушкіних, і Державших, і інших...

Читати він, здається, при мені ніколи не читав, книжок, як і взагалі нічого, не збирав. Валялися в нього і на підлозі, і на столі пошарпані книжки «Современника» та Міцкевича — польською мовою.

В музику він був закоханий, особливо у спів. Захоплено слухав Ізабеллу Львівну Грінберг і Г. Зубинську. Глибоко шанував Даргомижського; познайомився він з ним випадково у мене й потім часто зустрічався в родині Грінберг. Перед Глінкою схилявся. Любив і сам співати, де /343/ «траплялась» гітара. Співав він так собі, хоч з великим почуттям: голосу не вистачало, та й акомпанемент все якось не міг узяти лад. [В кармані своїх панталон він завжди мав якесь насіння — ячмінь, а може й овес, — цим він переважно заїдав після «чарки»; і на питання — навіщо він так робить? — відповідав звичайно: «Щоб продирало».]

До жінок ставився зовсім оригінально; але тут, можливо, недоречно згадувати про це. Скажу тільки, що тоді, коли розладналися його стосунки з однією простою українською дівчиною, з якою він хотів побратися, він страшенно був лютий на все жіноцтво, вичитуючи з біблії та інших джерел усіляку на них огуду, і спересердя хотів подерти дуже мило накиданий ним портрет своєї невірної «люби», але я відібрав у нього цей портрет і досі його зберігаю. Багато ми з ним говорили про те, щоб разом видати що-небудь з його віршами й моїми малюнками, але ніяк не могли домовитися про сюжет: то йому, то мені чимось не подобалися сюжети.

Я нічого не можу сказати про нього як про художника-живописця, бо мені так і не’ випало побачити його картин, мальованих олійними фарбами; якщо він і малював їх, то це було до нашого знайомства, тобто до заслання. А про його сепії та гравюри можна з певністю сказати, що коли б доля так зле не пожартувала з нього і коли б він мирно йшов шляхом удосконалювання в мистецтві, то з нього вийшов би чудовий реаліст як у пейзажі, так і в жанрі.

Він чимало змарнував часу на перехід від брюлловсько-академічного класицизму до натуралізму і близького йому реалізму. Його кращі малюнки сепією, які мені доводилось бачити, — це сцени казарменого життя, звіданого ним на засланні. Таких великих малюнків було три чи чотири; усі вони складні й цілком завершені. Я ревниво дивився на ці перлини, не наважуючись запитати Тараса, чи не продасть він їх і скільки б він за них узяв? Та, на жаль, несподівано дізнався, що він — через крайню скруту — продав їх усі за безцінь — 75 карбованців сріблом! Продав він їх в альбом однієї малоросійської поміщиці, яка виступала тоді в ролі його меценатки, стосунки з якою, проте, часто дратузали його й виводили з терпіння.

Хай буде вічно світла й славна пам’ять твоя, Тарасе Григоровичу, хай навчимося ми гідно поважати й шанувати подібних до тебе народолюбців, яких дай боже і велико- і біло- і мало- і червоно- і всіляким іншим русам.


16 лютого 1876 р.

Миза Стрельна








М. Й. Микешин

СПОГАДИ ПРО ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в кн.: Т. Г. Шевченко. Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. Прага, 1876, с. XIII — XXIII, у вигляді листа до упорядника цього видання. У Росії вперше надруковано в журн. «Пчела», 1876, № 16, с. 1 — 3. Подається за першодруком.

Микешин Михайло Йосипович (1835 — 1896) — російський скульптор і графік. Познайомився з Шевченком 1858 р. в Петербурзі, часто зустрічався з ним, ілюстрував «Кобзар», створив скульптурні портрети Шевченка. Багато зробив для увічнення пам’яті Шевченка: опублікував кілька матеріалів про нього в журн. «Пчела», домігся створення Товариства імені Шевченка для допомоги петербурзьким студентам — вихідцям з України.

...робив з Олдріджаметодом травлення портрет... — Цей офорт Шевченка нині не відомий.

...оригінал того портрета Тараса Григоровича, який я намалював для «Кобзаря»... — один з небагатьох прижиттєвих портретів Шевченка, зроблений з натури.

...роботами для пам’ятника тисячоліття Росії... — Цей пам’ятник, над скульптурами для якого працював Микешин, був відкритий 1862 р. в Новго-/507/роді. Після смерті Шевченка Микешин додав до списку визначних людей, які мали бути зображені на пам’ятнику, Гоголя й Шевченка, проте цар Олександр II не дав на це згоди.

Помяловський Микола Герасимович (1835 — 1863) — російський письменник, близький до революційно-демократичного табору. Брав участь у роботі недільних шкіл, у своїх творах викривав систему церковної освіти, зображував нового героя — різночинця.

...хотів подерти... портрет своєї невірної «люби»... — портрет Ликери Полусмакової (т. X, № 55), нині зберігається в ДМШ.

...видати що-небудь з його віршами й моїми малюнками... — За життя Шевченка цей задум здійснити не вдалося. Згодом М. Микешин ілюстрував поему «Гайдамаки» (1866) та виконав малюнки для видання: Иллюстрированный «Кобзарь» Т. Г. Шевченко. Иллюстрировал М. И. Микешин. С малороссийским и русским текстом. Издание П. И. Бабкина, вып. I — III. СПб., 1896.

...сцени казарменого життя... — див. прим, до спогадів Б. Суханова-Подколзіна.












Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.