[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 370-377.]

Попередня     Головна     Наступна            





Л. М. Жемчужников

СПОГАД ПРО ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА, ЙОГО СМЕРТЬ І ПОХОРОН



Приїхав я з Парижа в Петербург восени 1860 року з дружиною і дітьми й зупинився з ними на Васильевському острові, на 19-й лінії, поблизу набережної великої Неви. З близьких знайомих, що знали історію мого одруження, був тоді в місті лише П. О. Куліш, який відвідав мене в Парижі й до якого я і пішов другого дня після приїзду. Саме він розповів мені тоді про пробудження духовного життя серед видатних і щирих українських патріотів, яких очолювали М. І. Костомаров, Т. Г. Шевченко, що повернувся з заслання, В. М. Білозерський та ін.

Чимало таких, що співчували цьому рухові, було і в самій Малоросії, і це спричинилося до видання малоросійського журналу «Основа». Знайшлися і великороси, які виявили бажання допомогти цій справі не тільки працею, а й грішми, такі, як багатий костромський поміщик М. І. Катенін, дядько Н. О. Білозерської (дружини В. М. Білозерського). До участі в «Основі» залучили й мене, зарахувавши до малоросів як щирого прихильника милого краго. Куліш обіцяв мені перезнайомити з усіма, починаючи з Шевченка; але Шевченко випередив Куліша і, дізнавшись . про мою адресу, сам поспішив відвідати мене. Його проста, добра й дитяча натура була така чутлива до незначної, колись зробленої йому послуги і чутливість його була така безпомилкова, що він, не чекаючи мого приходу, завітав до нас і познайомився. Знайомство це було таким своєрідним, що вважаю незайвим розповісти про нього тим, хто не читав цього в березні місяці в «Основі» 1861 року. А якщо хто і прочитав, то, мабуть, буде не від того, щоб прочитати знову, щоб іще раз згадати цей ясний, світлий і святий образ...

Мене не було вдома, а дружина, повкладавши дітей спати, оскільки була вже одинадцята година вечора, роздяглася і теж лягла. У цей час почувся тихий стук у двері, один, другий, третії. Дружина, впевнена, що це я, скочила з ліжка, накинула на себе шубку й відчинила двері. Перед нею стояв Шевченко у своїй смушевій шапці й кожусі, яким його /371/ знала з портрета, що був у нас в Парижі 1, не лише вона, але й мої діти. Дружина моя, така ж прихильниця творів Шевченка, як і я, що теж уболівала за його поневіряння в неволі, зустріла його радісно, як рідного, — вони обнялися й розцілувалися. Коли я повернувся додому, вони сиділи поруч у кріслах і дружньо розмовляли. Звичайно, і зі мною зустріч цієї прекрасної людини була братньою, ми дивилися один на одного, і сльози радості й горя набігли нам на очі.

Зі мною Тарас Григорович познайомився на засланні заочно, з розповідей М. М. Лазаревського та із статті Куліша, яку він прочитав у другому томі «Записок о Южной Руси», виданому в 1857 році. Читаючи цю статтю, Шевченко 10 листопада 1857 року написав у своєму щоденнику: «Какой милий оригинал должен быть этот Л. Жемчужников. Как бы я счастлив был увидеть человека, который таж искренне, нелицемерно полюбил мой родной язык и мою прекрасную бедную родину» 2. Слідом за тим у своєму листі до Куліша від 5 грудня він пише: «Що се за дивний, чудний чолов’яга Л. Жемчужников! Поцілуй його за мене, як побачиш» 3. Як це приємно було мені прочитати і як Шевченко відгадав душею, що я справді глибоко полюбив і милу його рідну мову, й бідну його батьківщину. Шкода, що не знав він тоді, як моє серце роками боліло за нього і як я тішився його правдивим палким і мелодійним словом.

Незабаром після мого першого побачення з Тарасом Григоровичем я переїхав на 11-у лінію Васильєвського острова, щоб жити ближче до батька; крім тою, звідти мені зручно було відвідувати Шевченка в Академії мистецтв, Лазаревського, що оселився навпроти академії, і Костомарова, в його квартирі на 9-й лінії.

У Костомарова щовівторка збиралися тості, і я завжди заставав там Шевченка, який здебільшого просиджував з жилою і розумного бабусею, матір’ю Костомарова. По понеділках ми зустрічалися з Шевченком у В. М. Білозерського, на той час уже редактора журналу «Основа». У Білозерського збиралося дуже численне і вельми різнорідне товариство, яке об’єднував інтерес до появи нового журналу, його напрямку і сили. Із відвідувачів я можу назвати, — крім Шевченка, Куліша й Костомарова, — Кухаренка 4, Симонова 5, Чернишевського, Катеніна, Лазаревського, Тургенєва, Тіблена, Анненкова, Кавеліна та ін. До того ж завжди бувало багато молоді. Освічена господиня Надія Олександрівна та її чоловік поводилися з тонким почуттям такту і тим самим давали можливість кожному знайти для себе відповідне товариство й почувати себе вільно, як у себе вдома.

Частенько Шевченко навідувався й до мене, цікавився моїми художніми роботами; а з гравюр серйозно й дуже схвально поставивоя до моєї «Покинутої».



1 На прохання Куліша, я замовив найкращому в Парижі літографові Муїльрону з фотографій портрети: Куліша, Костомарова і Шевченка, чудово виконані, які є тепер надзвичайною рідкістю.

2 «Основа» (1862), березень, с. 38.

3 «Основа» (1862), березень, с. 10.

4 Приятель Шевченка, письменник і командир чорноморських козаків, вбитий горцями... Див.: «Основа», 1862, вересень, с. 1 — 6.

5 Писав під іменем Номиса й після смерті заповів значний капітал училищу в місті Ніжині... /372/



Він докладно розпитував мене про гравірувальні лаки і радісно прийняв від мене в подарунок кілька шматків цих лаків; але, на жаль, не встиг використати їх.

Не раз говорив він мені про своє бажання оселитися на крутому березі Дніпра; креслив план задуманої ним оселі й пропонував мені купити ділянку землі поряд із ним.

У той час його дуже цікавило також питання про грамотність народу, книжки для нього, і він написав чудово укладений буквар.

Шевченко любив співати малоросійські пісні, співав зворушливо, дедалі глибше переймаючись їх настроєм; від нього ж я чув складену в народі пародію на акафісти, у якій висміювалися розпуста і лицемірство представників духовного сану. Шевченко, завжди чистий і правдивий, на моє запитання, звідки ця пародія, відповів, що чув її ще як був малий і що тут немає жодного доданого ним слова...

Знайомство моє з Тарасом Григоровичем, на превеликий жаль, було недовге, бо приїхав я в Петербург у жовтні 1860 року, а в лютому 1861-го його вже не стало. Доля позбавила його радості дожити до маніфеста про звільнення селян. До маніфеста він не дожив кількох днів.

Помер Шевченко 26 лютого. Хоч ми й знали, що він приречений і скоро помре, проте звістка, мов електрична іскра, пробігла по всіх, і невимовна туга огорнула наші серця. Я тішив себе тим, що бачив і знав Шевченка, що його бачили й знали моя дружина й діти.

Похорон Шевченка був незвичайний. Похоронна відправа відбувалася в церкві Академії мистецтв, і по закінченні панахиди вийшов наперед, став обличчям до покійного П. О. Куліш і сказав промову малоросійською мовою про значення поета; після нього говорив М. І. Костомаров і польською мовою — Хорошевський 1.

Редакція «Основи» запросила мене написати для наступного номера журналу про смерть і похорон поета. Статтю цю я надіслав у редакцію, але надрукована вона була дещо охолодженою цензором, і тому вважаю незайвим відновити її тепер у первісному вигляді, за тогочасним рукописом, який зберігся у мене.


Ох, і рад же б я, дитя́ моє,

До тебе встати, тобі порядок дати, —

Та сира могила двері залегла,

Окóнечка заклепила.

(Весільна сирітська пісня)


... Не стало Шевченка... Смерть розлучила нас назавжди... З’явилася ще одна нещасна жертва, що передчасно загинула від потворного укладу вашого життя...


Минулися мої сльози;

Не рветься, не плаче

Поточене старе серце;

І очі не бачать...


Тарас Шевченко народився серед степів дніпровських, і там з молоком матері всмоктав любов до батьківщини, її легенди, її поетичні пісні.

1 Бажаючі ознайомитися з цими промовами й промовами, виголошеними на кладовищі, можуть прочитати їх у березневій книжці «Основи» за 1861 р. /373/ Сумна пісня звучала в убогій хаті; гойдалася вбога колиска; мати уривала спів... і гарячі, щирі сльози капали на його обличчя; мати брала на руки, сповитого в лахміття, і пленталась із ним на панщину в спеку і негоду.

Підростаючи, він слухав уже козацькі пісні й розповіді старого діда, — сучасника, а може, й сподвижника гайдамаків, і зринали перед його очима криваві сцени, сповнені жаху й відваги.

Усе гартувало цю душу. Життя його, від народження, було сповнене то горем, то драмою, то поезією. Життєві знегоди були для нього не розповіддю, а дійсністю; злидні й лиха доля переслідували і його, і все, що було йому близьке. Поетичне і дійсне життя народу, зливаючись в одне, відбивалося в його душі.

Ясна і чесна душа поета викликала до себе цілковите співчуття; але він був жорстоко позбавлений любові і дружби... Відірваний від батьківщини і рідних, закинутий далеко від друзів, він самотньо мучився в глушині безвідрадної пустелі, не маючи духу озирнутися на свою жахливу долю. Так минуло десять довгих, нескінченних років; десять років життя поета!.. Ці десять років ще за життя були могилою, з усією розкладаючою силою своєю.

Шевченко ніколи не говорив про свої поневіряння. Інколи, розповідаючи якийсь смішний епізод із свого тогочасного життя, він викликав жалість; обличчя його затьмарювалося від огидних спогадів, які ображали людину й ставили її, в хвилини падіння, нижче від тварини.

Гробова сирість, темрява і духота могили в тих роках його мучеництва.

Не вистачає мужності читати його щоденник. Нічого страхітливішого, глухішого, безвідраднішого уявити собі не можна. Яке треба мати добре, чисте серце, щоб не занепасти й витримати до кінця! Як не помер він у тих страшних тортурах, тривалих, байдужих?! Муки його, своєю тривалістю, були жахливіші й обурливіші за всі муки, яких зазнавали герої України. Протягом десяти років його вбивали, душили; він захлинався в багні.

...Читачі відомого листа Шевченка 1 уявили собі тільки невелику частину його безпросвітного існування, ніяк не могли зрозуміти, чому він не може розповісти про себе; але, взявши в руки щоденник страждальця, вони зрозуміють причину його мовчанки 2. Болить у грудях, щемить серце, коли читаєш слова, закипілі кров’ю, і я припиняв читання тих безвідрадних сторінок. Рядки щоденника викликають стогін, зітхання; потрібні перерва, відпочинок серцю, спирає у горлі дух... І це ще найрадісніші дні Шевченкового заслання, коли надія визволення від тортур уже осяяла казармену могилу. А що було до того, коли тепер сторінка за сторінкою, рядок за рядком — тільки глухий стогін, безпросвітне горе, що йде від самого серця... Ніде й тіні найменшої радості... все та сама могила!.. слово за словом — тільки терзання; немає повітря, самі безжалісні людські муки...



1 В «Народном чтении», 1860.

2 Після смерті Шевченка щоденник передав мені М. М. Лазаревський, щоб я прочитав його першим: до мене його не читав ніхто, але цікавилися всі, і тому мені хотілось дати читачам «Основи» деяке уявлення про нього. /374/



Обурливе, сумне, безрадісне було життя Шевченка на засланні. Звільнення радувало його, але як тяжко воно діставалося йому. Які тужні місяці минали день за днем, година за годиною, поки прийшов офіційний папір про його помилування. Втративши сон, він ходив довкола укріплення; він метався, карався і страждав — його мучило нетерпіння. Куди подітися від навколишнього смороду, пошлості, мерзенності й бездушності... Листи друга ятрили його нетерпінням; він складав у торбину сухарі, готувався в дорогу, а його, вже помилуваного, все ще ганяли то на роботу, то на стройову службу чи на огляд до завзятого батальйонного командира. Він плакав, слухаючи пісню безталанного земляка — товариша по службі, співав, сидів з досвіта до півдня на скелі, виглядаючи на обрії пароплав з поштою!.; Та, на жаль... нічого не було! — вбитий, знеможений, падав він під улюбленою вербою, — але й сон його не заспокоював. Йому ввижалося — то батьківщина; то друзі, він прокидався... на ньому була солдатська шинель, перед ним — казарма. Не раз уві сні його душив кошмар — снилися огляди, розпусні офіцери, заслані в солдати душогуби... Слід дикого киргиза на піску, цвірінькання горобців і щебет ластівок та мідний друг-чайник відволікали від нестерпної туги; викликали примари життя, приносили полегшення в тій піщаній пустелі.

Самотність була для нього найбільшою відрадою і милістю, дозволеною йому тільки в останній місяць; він почував себе щасливіше, коли не бачив огидних брутальних людей. Проте не будемо тривожити його свіжого праху ще гіршими спогадами.

«Невсипуще горе» не змінило його; він зостався чистий серцем, він був людиною — у повному розумінні цього слова. Поет, громадянин, живописець, гравер, співак — він скрізь ішов чесно й розумно.

Ці таланти поєдналися в ньому так само на відраду і спокій у тяжкому житті, як і на гірке усвідомлення свого безрадісного існування. У декого можна полічити в житті лихі дні, у нього — щасливі дні.

Для Шевченка настали світлі хвилини, коли після десятирічної розлуки він побачився з друзями, з рідними, з батьківщиною.

Ніжна, щира душа його була вдячна кожному, хто любив його. Вдячність за співчуття ніколи не залишала його. Коли хто звинувачував його в невдячності, він був глибоко засмучений цим наклепом. На виправдання своє він писав: «...пригрезилось, что я освобожден от крепостного состояния и воспитан на счет царя, и в знак благодарности нарисовая карикатуру своего благодетеля. Так пускай, дескать, казнится неблагодарный. Откуда эта нелепая басня — не знаю. Знаю только, что она мне недешево обошлась. Надо думать, что басня эта сплелась на конфирмации, где в заключение приговора сказано: „Строжайше запретить писать и рисовать“».

За мою заочну любов до нього Шевченко надіслав мені подяку в Париж через Лазаревського і Куліша й вислав свій портрет. Після мого повернення до Петербурга він прийшов до мене з братніми обіймами, нерідко, бувало, пестив дітей, приходив серед ночі й без церемоній будив, бажаючи надивитися на них. «Який я радий, що бачу вас і ваше сімейство», — казав він. Діти мої, яких він доти не знав, зворушували його до сліз, називаючи на ім’я з першої зустрічі; вони знали його з пор-/375/трета, що висів у мене на стіні в Парижі. З перших же слів ми були з ним одна сім’я.

Не час зближує людей, а взаємне співчуття. Користуючись з цього, я дозволив собі виеловити Тарасові Григоровичу все моє побоювання за подальшу його долю і намалював перед ним його майбутнє, ще похмуріші дні. Сльози навернулися йому на очі, він утер їх і тихо промовив: «Правда... О крий боже! крий боже!..»

Шевченка було поховано як жениха, за рідним звичаєм. Улюблена шапка з стьожкою лежала під головою. Труну його було покрито, за козацьким звичаєм, широкою червоною китайкою. Нескінченна маса людей проводжала його. Шевченка поховали на Смоленському кладовищі, на тому самому місці, де інколи сидів і роздумував небіжчик. Він навіть малював те місце.

Прощай, любий мій! Як тепер, бачу тебе — з похиленою головою, руки в кишенях, очі завжди сумні...

Випущений на волю, Шевченко втратив терпіння; не чекаючи пароплава, у найманому човні переправився через Каепійське море й не склепив очей до Астрахані, де відпочив у якійсь хижці. Звідси він вирушив пароплавом по Волзі — його заспокоїв дружній, людяний прийом, від якого він давно відвикнув. У своєму щоденнику Шевченко писав: «Все так дружески просты, так внимательны, что я от избытка воеторга не знаю, что с собою делать, я, разумеетея, только бегаю взад и вперед по палубе, как школьник, вирвавшийся из школы.

Теперь только я сознаю отвратительное влияние десяти лет, и такой быстрый и неожиданный контраст мне не дает еще войти в себя. Простое человеческое обращение со мной теперь мне кажется чем-то сверхъестественным, невероятным».

Душа його була дуже стривожена: знайомі мотиви, найменший вияв почуття глибоко зворушували його. Три ночі на пароплаві вільновідпущений буфетник грав на поганій скрипці, і Шевченко заслухувався його тужливих, пронизливих звуків і писав: «Три ночи этот вольноотпущенный чудотворец безвозмездно возносит мою душу к творцу вечной красоты пленительными звуками своей скрипицы. Из этого инструмента он извлекает волшебные звуки, в особенности в мазурках Шопена. Я не наслушаюсь этих общеславянских, сердечно, глубоко унылых песен. Благодарю тебя, крепостной Паганини. Благодарю тебя, мой спутник, мой благородный. Из твоей бедной скрипки вылетают стоны поруганной крепостной души и изливаются в один потерянный, мрачный, глубокий стон миллионов крепостных душ. Скоро ли долетят эти пронзительные вопли до твоего уха, наш праведний, неумолимый боже!»

...Не пощастило Тарасові дочекатися того радісного дня, коли кайдани рабства розпалися, коли усі ті мільйони зітхнули вільніше.

Не тільки малороси, а й великороси, поляки та інші слов’яни оплакували Шевченка. Оцінка частково зроблена, але повна, всебічна оцінка великого поета-художника — справа майбутнього і потребує серйозної І довгої праці.

...Шевченко був живою піснею... живою журбою і плачем. Він босоніж пройшов по колючих тернах; увесь гніт епохи впав на його голову і в ньому виявився; не мав спокою цей вдовиний син. Усе життя його /376/ було важким ланцюгом, ганебним ярмом: не ударом обуха роздавили його, а тупою дерев’яною пилою щогодини точили його. Але й тоді він підносився духом, будив, підтримував і зміцнював у кожному — то піснею, то словом, то власним життям — правду і безмежну любов до сіроми.

Вийшовши з простого народу, він не одвертався від злиднів і сірячини — ні, навпаки, — він і нас повернув обличчям до народу і змусив полюбити його й співчувати його журбі. Своїм прикладом він показував нам чистоту слова, чистоту думки й чистоту життя; зміцнював у нас твердість духу і віру в непохитність вічної правди.

...Як художник (у прямому розумінні) він заслужив собі добре й чесне ім’я. І на цьому шляху він був одним із перших, хто звернувся до народних мотивів. Я нагадаю його давню працю «Живописная Украина», — згодом безліч інших малюнків і особливо — «Блудний син». У народному мистецтві ніхто не показав себе так серйозно. Тим часом як інші художники шукали ідилічних сюжетів, малювали затишні куточки, весілля, ярмарок та інше, його дух хвилювався, страждав і виливався гіркими сльозами; і в ньому виявилося неспокійне обурення, скроплене жовчю.

Дехто докоряє Шевченкові, що він одноманітний як поет. Цей докір несправедливий і легковажний. Його поезія — це ж відгомін життя і скорботи нараду, такий же одноманітний, яким одноманітним було його сумне життя. Він був надто близький до цієї знедоленої голоти. Горе й стогін народу завжди одзивалися в ньому. Душа його, покраяна, зім’ята залізною рукою, знайшла собі одне співзвуччя, одну подібність — народ... Чи міг він, дивлячись на землю, де «правдою торгують, де людей запрягають в тяжкі ярма, орють лихо, лихом засівають», де він «мов окаянний день і ніч плакав на розпуттях велелюдних, невидимий і незнаємий» — чи міг він співати про щось інше. Слова його завмирали на вустах — виривалися лише ридання.


...Я не бачу щасливого:

Все плаче, все гине.

І рад би я сховатися,

Але де — не знаю.

Скрізь неправда; де не гляну...

Скрізь господа лають.

Серце в’яне, засихає,

Замерзають сльози...

І втомивсь я, одинокий,

На самій дорозі.

Отаке-то! Не здивуйте,

Що вороном крячу:

Хмара сонце заступила, —

Я світа не бачу.


Життя Шевченка, від початку й до кінця, — це сумна, високохудожня пісня. Вирваний із народу, він являє собою найпоетичніший його відгомін.

Добрий до наївності, простодушний, люблячий, він був водночас твердий, сильний духом — як ідеал його народу. Навіть передсмертні муки не вирвали з його грудей жодного стогону. І тоді, коли він тамував у собі нестерпний фізичний і моральний біль, у нього вистачило самовладання, щоб з усмішкою вимовити «спасибі» тим, хто згадав про нього /377/ далеко, на батьківщині, надіслав йому телеграму з побажанням якнайшвидшого видужання.

Життя своє Шевченко до кінця віддав народові, до смерті стояв у нього на сторожі. Він прагнув визволити народ від безглуздого тупоумства, боровся проти примусової, навмисно спотвореної освіти, яка загрожувала його народові, і віддавав йому свою трудову копійку. Він був силою, що сплавила нас із народом...

Ми дорожили кожним словом поета за його життя; тепер — це святий обов’язок кожного. Нехай кожен пригадає що-небудь — тепер усе дороге. Нехай кожен додасть щось для його вінка. Настав час збирати його значущий життєпис. Від нього ми вже не почуємо нічого. Він забрав із собою багато такого, про що не мав сил розповісти.


...Заховаю змію люту

Коло свого серця,

Щоб вороги не бачили,

Як лихо сміється...


Могила не має ворогів... Не має і не повинна їх мати. Нема від кого приховувати сумні Шевченкові дні. Не глум вони викликатимуть, а складуть славу і честь людині...


Все йде, все минав


...Так минув і той час. Минуло понад сорок років від дня смерті Тараса Григоровича Шевченка. Недовго чекав померлий поет здійснення свого заповіту. Його вийняли з могили багнистого столичного кладовища й урочисто привезли на Україну. В Києві труну зустрів люд з промовами й проповідями, шанобливо доставив її на високий берег Дніпра; на те саме місце, де поет мріяв оселитися. Не чужим піском засипали йому очі, а рідною землею, яку народ — старе й мале, хлопці й дівчата носили шапками, пеленами й пригорщами на могилу й насипали над батьком Тарасом величезну могилу, яка й нині розповідає тим, хто пливе Дніпром, що тут спочиває прах улюбленого поета. На могилі височіє велетенський чавунний хрест, а біля неї збудовано хатину для сторожа, який доглядає цю самотню могилу. Так здійснився заповіт поета...

Я не маю сумніву, що недалекий той час, коли в якому-небудь з українських міст поставлять пам’ятник Шевченкові, цьому поетові-страднику й людині, яка не мала «зерна неправди за собою». Хотілося б мені, щоб поета було зображено в народній сорочці й шароварах; шапка й кобеняк лежать поряд, а в руках його бандура, і нехай вона буде зроблена так, щоб від подуву повітря струни бриніли... /378/







Л. М. Жемчужников

СПОГАД ПРО ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА, ЙОГО СМЕРТЬ І ПОХОРОН


Вперше надруковано в журн. «Основа», 1861, № 3, с. 1 — 21. Подається за виданням: Жемчужников Л. М. Мои воспоминания из прошлого. Л., Искусство, 1971, с. 338 — 351, де вміщено в ширшому варіанті.

Жемчужников Лев Михайлович (1828 — 1912) — російський художник, творчість якого була тісно пов’язана з Україною. Відвідуючи місця, в багатьох із яких бував і Шевченко, Л. Жемчужников збирав український фольклор, захопився поезією Шевченка, за мотивами якої створив картину «Кобзар на шляху» (1854) та офорт «Покинута» (1860). Особисто познайомився з Шевченком 1860 р. в Петербурзі, брав участь у його похороні, зберіг і передав музеям кілька його малярських і літературних творів. Був активним співробітником журналу «Основа», підготував до друку першу публікацію Шевченкового щоденника із своєю супровідною статтею, опублікував спогади про поета. В 1861 — 1862 роках випустив (як додаток до «Основи») альбом офортів, слідом за Шевченковим виданням названий «Живописная Украина».

Шевченко, ще до повернення в Петербург, дізнавшись про захоплення Л. Жемчужникова українським фольклором, згадував його в щоденнику і листах. Згодом зустрічався з ним у Петербурзі, намалював його портрет (нині не відомий), подарував кілька своїх малюнків.

Приїхав я з Парижа в Петербург восени 1860 року... — Протягом 1858 — 1860 років Л. Жемчужников перебував за кордоном.

...багатий костромський поміщик М. І. Катенін... — інженер-капітан у відставці Катенін Микола Іванович. Дав кошти на видання журналу «Основа». Шевченко надіслав йому «Кобзар» 1860 р. з дарчим написом, за що М. Катенін дякував у листі від 23 березня 1860 р. («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 178 — 179). Його небога Н. Білозерська згодом редагувала спогади Л. Жемчужникова для окремого видання.

...до незначної, колись зробленої йому послуги... — Можливо, йдеться про те, що в грудні 1857 р. Л. Жемчужников передав через М. Лазаревського 175 крб., зібраних серед петербурзьких знайомих для засланого Шевченка («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 114).

...тим, хто не читав цього в березні місяці в «Основі» 1861 року. — Ідеться про першу публікацію спогадів Л. Жемчужникова («Основа», 1861, кн. 3, с. 1 — 21).

...з портрета, що був у нас в Парижі... — Портрет Шевченка за фотознімком (зробленим А. Деньєром у квітні 1859 p.), літографований на замовлення Л. Жемчужникова А. Мульєроном у Парижі. Шевченко скріпив одну з цих літографій своїм підписом і користувався нею, працюючи над своїм останнім офортним автопортретом. Широко використовувався також пізнішими художниками, зокрема І. Крамським — автором одного з найкращих живописних портретів Шевченка.

Дружина моя, така ж прихильниця творів Шевченка, як і я... — Жемчужникова Якилина (Ольга) Степанівна (1839 — 1909), колишня кріпачка графа С. де Бальмена (брата Якова де Бальмена, який ілюстрував «Кобзар»). Л. Жемчужников познайомився з нею 1855 р. в с. Линовиці на Полтавщині, де вона прислуговувала в маєтку де Бальменів. Оскільки поміщик не давав згоди на /518/їхнє одруження, відмовився від викупу й наказав скарати різками дівчину та її 63-річного батька, Л. Жемчужников змушений був викрасти свою наречену й під чужим паспортом вивіз її за кордон.

...у другому томі «Записок о Южной Руси»... — Йдеться про розділ «Сказки и сказочники» у виданій П. Кулішем праці «Записки о Южной Руси» (т. II, СПб., 1857, с. 3 — 103), в якому згадано про захоплення Л. Жемчужникова українським фольклором та використано деякі зроблені ним записи.

...у своєму листі до Куліша... — Шевченко згадує Л. Жемчужникова у листах до П. Куліша від 5 грудня 1857 р. та М. Лазаревського від 4 січня 1858 р. (т. 6, с. 184, 192).

Тіблен Микола Львоеич — прогресивний російський видавець і громадський діяч, на початку 60-х років підтримував зв’язки з М. Чернишевським, П. Лавровим, М. Костомаровим, П. Кулішем, Марком Вовчком та ін., видавав твори українських письменників.

Анненков Павло Васильович (1812 — 1887) — російський критик і громадський діяч. Був одним із засновників Літературного фонду, брав участь у заходах по звільненню рідних Шевченка з кріпаччини.

...серйозно й дуже схвально поставився до моєї «Покинутої». — Офорт Л. Жемчужникова за мотивами поеми Шевченка «Катерина» виконаний 1860 р.

...написав чудово укладений буквар. — Призначений для недільних шкіл «Букварь южнорусский» (СПб., 1861) був упорядкований Шевченком і виданий його коштом. Грунтувався на передових педагогічних засадах і включав багато матеріалу, почерпнутого з української народної творчості, а також кілька власних творів Шевченка (т. 6, с. 363 — 388).

Шевченко любив співати малоросійські пісні, співав зворушливо... — У попередніх розділах своїх мемуарів Л. Жемчужников зазначає: «Я, на жаль, чув його спів рідко, й уже тоді, коли життя розбило його і він постарів, — це було в 1860 році. Але й тоді, коли співав покалічений страдник, у кожній нотці відчувалася душа співця-художника, справжнього народного співця» (див.: Жемчужников Л. М. Мои воспоминания из прошлого, с. 162 — 163).

«Минулися мої сльози...» — цитата з поеми Шевченка «Сліпий» (т. 1, с. 288).

Читачі відомого листа Шевченка уявили собі тільки невелику частину його безпросвітного існування... — Йдеться про автобіографію Шевченка, опубліковану в журн. «Народное чтение» (1860, № 2) в пристосованому до цензурних вимог вигляді (виклад доведено лише до 1844 p.). Підготовлена Л. Жемчужниковим публікація Шевченкового щоденника вперше давала широкому колу читачів уявлення про умови солдатської служби поета.

...звинувачував його в невдячності... — Ідеться про оренбурзького генерал-губернатора В. Перовського, якого Шевченко називає в цитованому записі «бездушним сатрапом и наперсником царя».

«...пригрезилось, что я освобожден от крепостного состояния и воспитан на счет царя...» — цитата із запису в щоденнику Шевченка від 19 червня 1857 р. (т. 5, с. 23).

«Все так дружески прости...» — цитата із запису в щоденнику від 28 серпня 1857 р. З огляду на цензурні вимоги Л. Жемчужников змушений був випустити в цьому записі такі слова Шевченка: «отвратительное влияние десятилетнего уничижения. Теперь только я вполне чувствую, как глубоко во мне засела казарма со всеми ее унизительными подробностями» (т. 5, с. 110).

«Три ночи этот вольноотпущенный чудотворец...» — неточна цитата із за-/519/пису в щоденнику від 27 серпня 1857 р. (т. 5, с. 109). Останні слова з цензурних міркувань пом’якшено (в Шевченка: «до твоего свинцового уха, наш праведный, неумолимый, неублажимый боже»).

...не мав спокою цей вдовиний син. — Прагнучи підкреслити за допомогою цього народнопоетичного образу сирітство Шевченка, мемуарист припускається біографічної неточності: насправді поетова мати померла раніше від батька.

«Я не бачу щасливого...» — цитата з поеми Шевченка «Сліпий» (т. 1, с. 288). Наведені Жемчужниковим рядки були першодруком відповідного уривка поеми.

...хто вгадав про нього далеко, на батьківщині... — Йдеться про вітальну телеграму полтавської громади до дня народження Шевченка, одержану ним незадовго до смерті («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 219).

«Заховаю змію люту...» — цитата з вірша Шевченка «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами» (т. 1, с. 50).

...недалекий той час, коли в якому-небудь з українських міст поставлять пам’ятник Шевченкові... — Питання про спорудження пам’ятника Шевченкові неодноразово порушувалося в 90-х роках XIX ст. і на початку XX ст., напередодні шевченківських ювілеїв 1911 та 1914 років, однак внаслідок протидії офіційних інстанцій та реакційних громадських кіл так і не було розв’язане. В седнівському маєтку Лизогубів на честь перебування там Шевченка було встановлене 1903 р. невеличке бронзове погруддя його (знищене фашистськими загарбниками 1943 p.).

...поетові-страднику й людині, яка не мала «зерна неправди за собою». — Життєвий і творчий подвиг великого поета Л. Жемчужников схарактеризував також у вступній замітці до підготовленої ним публікації шевченківського щоденника. За його словами, цей величезної сили документ дає можливість «глянути ближче на цю просту, сильну, істинно художню натуру, на це глибоко сумне, але повчальне, геройськи витримане життя. Тільки з щоденника можна довідатися, скільки дитячої щирості й мужнього самоусвідомлення, скільки людяності й, сказати б, благосності було в чистому серці нашого Тараса. З щоденника й деяких його поетичних визнань стає зрозуміло — що дало йому сили витерпіти гірку свою долю: безмежна любов до народу, безконечне співчуття до всього стражденного в чудовому цьому світі, краса якого незмінно жила в ньому як художникові; от що захоплювало його до забуття про себе самого, про свою власну долю...


...[він] не просить,

Не плаче, не стогне!

Раз добром нагріте серце

Вік не прохолоне 1.


Він був добрий тією піднесеною добротою геніального розуму й серця, без якої для людини неможлива справжня велич» («Основа», 1861, № 5, с. 6. Підкреслення Л. Жемчужникова).

У своїх спогадах Л. Жемчужников засвідчив також, що Чернишевський особисто замовляв йому для «Современника» статтю про Шевченка в зв’язку з його смертю (але, маючи уже домовленість з «Основою», він не міг прийняти цієї пропозиції) і що згодом він зустрічався з Чернишевським у редакції «Основи» (Жемчужников Л. М. Мои воспоминания из прошлого, с. 354).



1 Л. Жемчужников цитує поему Шевченка «Сон», заборонену в той час у Росії, — Ред.












Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.