[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 383-384.]

Попередня     Головна     Наступна            





С. М. Терпигорєв

ІЗ СПОГАДІВ



...Вступивши до університету, — зовсім незалежно навіть від того, що я ще в гімназії зачитувався його творами, — ж при, першому ж знайомстві відчув незвичайну, якусь душевну й. сердечну прихильність до М. І. Костомарова, яка незабаром перейшла мало не в обожнювання його.

Скромний, старенький, хоч раптом, може, й вередливий, він був любий мені своєю простотою — щирою, задушевною. Bсе це, звичайно, посилювалось ще й чарівливістю похилого віку, й гірким його минулим, яке я, звісно, добре і давно уже знав (і притому не від нього). Чимось по-дитячому чистим і наївним віяло від цієї людини. То він радий і готовий був віддати все студентові, який уперше прийшов до нього, не знаючи зовсім, що це за людина, то раптом впадав у скупість, мало не скнарість, і все це виходило в нього прекумедно; добре його знаючи, неможливо було дивитися без сміху, як він, одержавши які-небудь гроші, стурбовано-серйозно, начебто приховуючи від усіх якесь неправедне користолюбство; ховав їх у кишеню, обмащував її, застібаючись на всі гудзики, і потім, поправляючи окуляри, дивився на всіх присутніх, що мимоволі при цьому всміхалися. Посміхався, нарешті, і він сам, розуміючи, як це, напевно, смішно в нього виходить.

Таким же самим він був і тоді, коли хотів здаватись суворим, невблаганним, непохитним чи грізним месником за що-небудь або кому-небудь.

Вперше, коли я зустрівся з ним, тобто познайомився, мені довелось говорити з ним того ротку і навіть тієї ж зими чи осені, як я приїхав сюди. Це трапилось на Смозленському кладовищі на похоронах Шевченка. Я не пам’ятаю ні місяця, ні числа, пригадую лише, що в цей день ішов густий лапатий сніг, що так і співав, вкриваючи і землю, і екіпажі, і коней, і людей, які йшла, чи їхали за печальною процесією. Відправляли похорон над Шевченком чи принаймні домовина з ним стояла в церкві Академії мистецтв і звідти її винесли, щоб тимчасово поховати на Смоленському кладовищі, оскільки, не пам’ятаю чому, його не можна було везти прямо в Малоросію на те місце, де його було поховано пізніше. За домовиною йшло багато студентів, майже весь університет. Уся академія, вся професура і сила-силенна публіки. Вся університетська набережна від Двірцевого до Миколаївського мосту була буквально заповнена народом. Можливо, заслуга і значення Шевченка були тоді перебільшені, час тоді був такий, можливо, молодь, яка завжди любить усілякі сходини, зібралась не тільки задля того, щоб виявити свою повагу до покійного, — все це може бути, і я не берусь про те судити; я засвідчую лише, що з усіх похоронів, які я бачив відтоді, жоден не мав на собі відбитку і характеру тієї щирості й простоти, природності й невимушеності, як цей, Шевченків. Я бачив потім похорон Некрасова, Достоевського, Тургенєва, Салтикова... але вони, ці похорони, всі були отруєні проявами огидного, штучно робленого, тенденційного, демонстративного /384/духу. Похорон Шевченка був ще чистий від цього балаганного комедіантства, якого не зносить щире почуття. Ні пальмових, ні лаврових вінків, ані стрічок з написом, ніяких цих бутафорських приналежностей, що . однаковою мірою відбивали на останніх похоронах скорботу «народу» з приводу смерті і Некрасова, і ліліпута-еврея, який обкрадав протягом усієї війни і погоничів-мужиків, і казну, а потім збанкрутував і повісився. На похороні Шевченка, можливо, й було кілька вінків, але їх прийняли і поклали йому на домовину не для показу і в жодному разі не як демонстрацію проти когось і з якогось приводу. В такий спосіб прахом покійного не скористалися...

Не знаю вже яким чином, але, прийшовши на Смоленське, я опинився біля самої могили, куди мали от-от опустити труну з небіжчиком. І раптом я побачив біля себе, без шапки, в єнотовій шубі, що сповзла з одного плеча, Костомарова з розгубленим і, як мені здалося, заплаканим обличчям. Він виглядав страшенно безпорадним, самітним у цей момент. Хтось стояв поруч з ним — здається, Куліш, щось говорив до нього, але він його не слухав, увесь час повертаючи голову то в той, то в інший бік, чогось ждучи: чи ждав, коли принесуть, щоб опустити нарешті в могилу його щирого друга Шевченка, чи чогось іншого, але тільки він весь час безпорадно озирався, стоячи на місці, плутався в шубі, поки раптом не спіткнувся й не впав. Я кинувся допомагати йому разом з іншими, що нагодилися тут, піднятись і хоч трохи обчиститись від налиплої глини, піску, землі.

— Спасибі, спасибі, дякую, — крізь сльози шамкотів він, ловлячи за руки тих, хто допомагав йому, і міцно стискуючи їх. — О господи, господи... Як це неприємно, втрата... — все повторював він і немов забув про все: і навіщо він тут, з якого приводу, наче франт якийсь, до останньої плямки і найменшої бризки намагався обчиститись і набути попереднього вигляду... З людьми, яких спіткало справжнє і глибоке горе, я помічав, це часто трапляється. В натовпі почулось: «Ідуть, несуть!» Натовп, що оточував могилу, сколихнувся, задні почали протискуватись уперед, усе переплуталось, і мене далеко віднесло цією живою хвилею... Коли похорон закінчився й усі посунули з кладовища, біля самого входу за огорожею стояло кілька карет. Побачивши когось у натовпі, візник однієї з карет під’їхав до вихідної брами: в неї сіли, я побачив, Панаєв і Некрасов, зовсім білі від снігу, що вкрив їх шуби і шапки. Слідом за ними хтось вийшов уперед і погукав візника. Я придивився — це був Костомаров ще з якимось паном. Поїхали й ці. Натовп почав розходитись, потягнувся довгими струмками далекими і ближніми вулицями Васильєвського острова. У купці, де йшов і я, розповідали, яку надзвичайно теплу, зворушливу промову на могилі Шевченка виголосив сьогодні Костомаров; закінчити її він, однак, не зміг, заридав та так і відійшов мовчки. /385/








C. M. Терпигорєв

ІЗ СПОГАДІВ


Вперше надруковано в журн. «Исторический вестник», 1896, № 4, с. 56 — 58, у VIII розділі статті «Воспоминания С. Н. Терпигорева». Подається за першодруком.

Терпигорєв Сергій Миколайович (1841 — 1895) - російський письменник, друкувався під псевдонімом — Сергей Атава. 1861 року, будучи студентом Петербурзького університету, брав участь у похороні Шевченка в Петербурзі.

Я не пам’ятаю ні місяця, ні числа... — Похорон Шевченка на Смоленському кладовищі в Петербурзі відбувся 28 лютого 1861 р.

...Панаєв і Некрасов... — І. Панаєв відгукнувся на смерть Шевченка в огляді «Петербургская жизнь. Заметки нового поэта», який він вів у журналі «Современник» (1861, кн. 3, с. 153-155). М. Некрасов напередодні похорону написав вірш «На смерть Шевченко» (опублікований у львівському журн. «Зоря», 1886, № 6, с. 87; в Росії вперше з’явився друком у журн. «Литературный вестник» 1904, № 8, с. 101-103).














Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.