[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 386-391.]

Попередня     Головна     Наступна            





М. К. Чалий

ПОХОРОН Т. Г. ШЕВЧЕНКА НА УКРАЇНІ



26 лютого, о дванадцятій годині дня в Київській 2-й гімназії одержано телеграму від п. Каменецького, який повідомляв інспектора про смерть поета. Звістка про цю сумну подію рознеслася по місту з електричною швидкістю. Учнівська молодь завирувала. Студенти, а також вільні від уроків гімназисти відслужили в університетській церкві панахиду. Того ж дня в деяких містах Малоросії та Галичини пам’ять народного поета була вшанована більш чи менш урочистими виявами співчуття до великої втрати всієї України. З виявом такого ж співчуття в редакцію «Основи» з усіх кінців Росії надіслано силу-силенну листів і віршів, з яких на сторінках журналу надруковано тільки незначну частину.

В день смерті поета всі, хто був увечері на панахиді, зібралися до його друга і душоприказника М. М. Лазаревського, де тоді ж було розпочато підписку на увічнення пам’яті Шевченка й ухвалено:

1. Перевезти тіло його на Україну, згідно з його поетичним заповітом:


Як умру, то поховайте

Мене на Вкраїні... /387/


2. Встановити на його могилі пам’ятник.

3. Заснувати народну школу імені Шевченка.

4. Утримувати одного чи кількох стипендіатів в університетах: Київському, Харківському, в Одеському ліцеї та в Академії мистецтв.

5. Видати якнайкраще його твори.

6. Призначити премію за кращий життєпис поета українською мовою і кращий критичний аналіз його творів.

7. Допомагати його рідним.

8. Відвідувати щорічно комусь із найближчих друзів покійного його могилу.

Усі ці чудові наміри близьких до Шевченка осіб через нестачу матеріальних засобів залишились нездійсненими та навряд чи коли й здійсняться.

Здавалося, що при дружній участі всіх, хто знав поета, увічнити його пам’ять не становитиме великих труднощів, якщо зібрати більш чи менш значну суму; та ось минуло вже понад двадцять років, і над самотньою могилою Тараса догниває дерев’яний хрест...

У сороковий день після смерті поета, перед відправленням труни на Україну, земляки знову зібралися на могилу попрощатися; після панахиди знову виголошувалися промови.

Усе, що було потрібно для далекої і останньої подорожі Тараса на батьківщину, заздалегідь зробив турботливий його товариш М. М. Лазаревський. Труну викопали з землі, вклали в іншу — свинцеву, і поставили на особливі ресорні дроги. Г. М. Честахівський та О. М. Лазаревський виявили бажання супроводжувати її. Всі українці, які мали можливість бути присутніми 26 квітня на могилі Шевченка, прийшли туди рано-вранці. Чорна труна височіла на запряжених четвериком дрогах.

Усіх присутніх гнітила важка скорбота, раптом заговорив Куліш:

«Що ж се ти, батьку Тарасе, од’їжджаеш на Вкраїну без червоної китайки, заслуги козацької? Чим же нижчий ти од козацьких лицарів? Ні один вільний козак не сходив з сього світу без сеї останньої честі».

І труну накрили червоною китайкою, яка швидко потемніла під мокрим дощовим снігом, ніби символізуючи, що некрасною була життєва доля народного співця нашого і нерадісною смерть на чужині.

Після другої промови Куліша жалобна процесія рушила з Смоленського кладовища, через Васильевський острів, Адміралтейську площу і Невський проспект до станції Миколаївської залізниці.

Після урочистої зустрічі труни Шевченка в Москві дроги прибули до Орла. «2 травня, о дванадцятій годині ночі, було привезено тіло Шевченка. Дроги з труною були поставлені надворі, під навісом, серед порожніх ямщицьких возів, на купі гною.

Наступного дня, о десятій годині, священик камчатського полку, в присутності Ф. Лазаревського, гімназистів, почесного попечителя, директора, вчителів та багатьох інших, відслужив панахиду, і дроги рушили далі. За заставою знову відслужили панахиду в присутності юрби народу. Один вінок з труни був розірваний присутніми, другий взяли на згадку в гімназію. Провівши тіло, чимало з присутніх разом із начальством і учнями пішли до гімназії і ще раз відслужили панахиду, оголо-/388/сивши підписку на училище в пам’ять Шевченка» (Із замітки Якушкіна).

Після досить скромної зустрічі тіла Шевченка в Ніжині дроги досягли Києва й зупинилися в Микільській слобідці, поблизу Дніпра, чекаючи дозволу місцевої влади.

Як тільки в місті стало відомо, що з Петербурга привезли Шевченка, численні шанувальники поета, переважно учнівська молодь — студенти й гімназисти, — рушили за Дніпро зустрічати поета. Дехто з них заздалегідь приготували промови й вірші. У благородному запалі юнацького захоплення гарячі голови, не чекаючи дозволу духовної й світської влади, хотіли везти труну через місто, просто в університетську церкву і, мабуть, здійснили б свій намір, якби не було там людей більш витриманих, яким, після довгих і досить галасливих суперечок з крикунами, вдалося зупинити похоронну процесію, до одержання дозволу, біля самого Ланцюгового мосту.

За дозволом до генерал-губернатора пішли Варфоломій Григорович Шевченко, як родич покійного, і законовчитель 2-ї гімназії П. Г. Лебединцев. Князь Васильчиков відіслав їх до митрополита, щоб той сказав, у якій церкві поставити труну. Владика назвав найближчу до Дніпра церкву Різдва Христового, а князь, із свого боку, поклав на о. Петра відповідальність за те, щоб у церкві не виголошували ніяких промов.

Після такого розпорядження предержащих властей студенти випрягли коней і на собі повезли тлінні останки поета через усе подільське шосе, до самої церкви.

Коли похоронна процесія рушила від шлагбаума до Ланцюгового мосту, з труною порівнялася карета чернігівського архієпископа Філарета, який їхав з візитом до митрополита Арсенія і незадовго перед тим казав п. Тризні, що бажає познайомитися з Шевченком. Побачивши з віконця своєї карети таке незвичайне видовище, він звелів кучеру випередити процесію; той щодуху погнав коней, порушивши таким чином обов’язкові правила для всіх, що їдуть мостом. Мостова сторожа закричала несамовито: «Легше! Поволі!», молодь узялася й собі погукувати вслід владиці, що подався, не оглядаючись, від мертвої людини, з якою за життя хотів познайомитися ближче...

Вздовж усього Києво-Подільського шосе кортеж часто зупинявся, на дроги вилізали оратори й виголошували свої промови; коли ж запас красномовства вичерпався, дехто почав читати свої твори вдруге й утрете. Вирішивши, згідно з поетичним заповітом небіжчика, перевезти його тіло на батьківщину, петербурзька громада все ж остаточно не розв’язала питання, де саме поховати його багатостраждальні кості. З дня похорону поета на Смоленському кладовищі і до відправки труни на Україну про це жваво листувалися петербурзькі й київські друзі поета: одні наполягали на тому, що нашому славному Кобзареві найбільше годиться лежати в метрополії українських міст — у Києві, причому місцем поховання називали то Аскольдову могилу, то Щекавицю — над самим урвищем святих гір київських, щоб видно було Дніпро-Славуту і все Задніпров’я. На могилі поета пропонували тимчасово встановити височенний дубовий хрест, щоб його бачили здалеку всі богомольці, які йдуть і їдуть з-за Дніпра, і щоб, глянувши на хрест, вони молилися за душу /389/ Тарасову. Інші, мабуть, для більшої пошани, хотіли поховати «мужичого поета» на кладовищі Видубицького монастиря, поміж генералами та іменитими купцями з їх огрядними дружинами. Деякі, зрештою, згідно з заповітом, енергійно обстоювали думку поховати Шевченка в Каневі, на тому самому місці, яке вибрав поет за життя для побудови хати — на Чернечій горі, за три версти від міста. Присутній при останніх хвилинах життя поета Грицько Честахівський заявив, що, коли він запитав умираючого, де поховати його, той відповів: «У Каневі».

Не знаючи до приїзду Честахівського у Київ з тілом поета про його останню волю, названий брат Шевченка Варфоломій, зваживши на настійну вимогу студентів, вирішив поховати Тараса на Щекавиці. До прибуття труни викопано було могилу і приготовлено хрест, але після переговорів з Лазаревським та Честахівським, які супроводжували тіло поета, — усе це було кинуто.

7 травня була неділя. Незважаючи на дощову погоду, біля Різдвяної церкви зібралося кілька тисяч народу. О. Петро відправив заупокійну обідню. Утворився досить гарний хор півчих із шанувальників навіки змовклого Кобзаря. Згідно з розпорядженням князя, промов не було зовсім. Під час панахиди між народом проштовхалася в глибокому траурі дама, поклала на труну поета терновий вінок і вийшла: красномовніше за всі надгробні слова передала вона те, що відчував кожен із нас, проводжаючи поета-страдника в могилу... Похоронна процесія, у супроводі великого натовпу людей, потяглася по шосе до Ланцюгового мосту, за яким, через велику повінь на Дніпрі, стояли тоді пароплави; на одному з них і поплив наш Тарас до тихого пристановища...

Труну, для належного порядку, супроводжували чини поліції. Процесія часто зупинялася для виголошення промов, яких, зрештою, через вузьке шосе, майже ніхто не чув, крім студентів і гімназистів, які везли на собі труну. Найкращі з прощальних промов, які, на жаль, не збереглися, були виголошені біля кріпосного форту на мосту студентами — Стояновим, Антоновичем і Драгомановим. Потім на крутому березі Дніпра, там, де стояв пароплав з уже розведеними парами, похоронний кортеж зупинився востаннє. На дроги зійшов інспектор 2-ї гімназії М. К. Чалий і виголосив таку промову над труною 1:



1 Ця промова, за розпорядженням князя Васильчикова, була надрукована в «Киевском телеграфе».



«Думки.і почуття, що хвилюють душу кожного з нас у цю хвилину, не потребують багато слів для їх висловлення: ми стоїмо біля труни нашого славетного співця.

Скорбота наша надто велика, щоб передати її словами, і надто глибока, щоб поглиблювати її сумними закликами. Хоч би Що ми говорили про нашу велику втрату, ми не скажемо нічого, про що стократ сильніше й красномовніше не промовляло б нам безсмертне ім’я Тараса Шевченка.

Слава цього імені не вмре серед нащадків. Воно житиме в народі довго-довго й зникне хіба що з останнім звуком малоросійської пісні, а народна пісня не вмирає. Не вмруть разом із нею і твори нашого народного Поета! У них, як у фокусі, поєдналися, з одного боку, вся краса, уся /390/ сила й усе багатство української мови, а з другого — глибоке почуття й енергія характеру, властиві малоруському племені; в них — природна чарівність і простота народних пісень — поряд з високою художністю творів, що належать періоду нашої цивілізації.

І дивовижна сила генія! Закинутий долею в темне царство кріпацтва, яке вбиває в зародку всякий прояв таланту, всяке поривання до розумового розвитку, — поет тяжкими зусиллями вибивається на світ божий, самотужки пойовнює прогалини в освіті й, не маючи взірців, залишає нащадкам взірці незрівнянні. Та навряд щоб цивілізація, в якій він перебував, і набуті уривками знання принесли багато користі його своєрідному генію: принаймні спроби його писати твори на такі теми, які вимагали ерудиції, не вдавалися йому; це не його сфера. Тому-то він так легко відривався від освіченого товариства й переносився душею в просте селянське буття, тому-то він з таким жалем приглядався до його минулого — славного, безповоротного.

Сфера його таланту — народне життя. Життя його, так само як і його поезія, було яскравим втіленням свого народу: він плоть від плоті його, кість від кості його! Душа його вболівала не тільки за сучасні йому страждання покріпаченого люду; груди його сповнювалися горем за Україну минулих століть. Він пережив і відчув на собі безконечний ряд бід: гноблення, вбивства, грабіжництва і пожежі. Надзвичайно вразливий від природи, він так живо відчував минуле лихо своєї батьківщини, як навряд чи хто з нас уміє відчувати сучасне.

А що сказати про ті перлини його поезії, в яких він такими барвами змальовує українську природу? Втішаючись її одвічною красою, він відпочивав душею від тяжких вражень, від рідної старовини, але ненадовго: цей ясний промінь радості, який раптово освітлював похмуру ніч його смутку, сяяв ніби для того, щоб ще яскравіше відтінити страшну картину народних злигоднів.

Велике значення нашого поета як у житті, так і в літературі південноросійській. Попередники Шевченка, пародіюючи мову і народність нашу, не тільки не сприяли розвитку молодої української словесності, але своїм передражнюванням тільки допомагали нашим недругам глумитися з народних звичаїв і своєрідності народного характеру, зводячи нащадка славного козацтва до рівня ідіота. Антагоністи нашої національності, які, за своїм суспільним і соціальним станом, звикли вважати простолюдина своєю робочою силою, доходили часом до того, що, подібно до американських плантаторів, заперечували в цьому обдарованому племені, — яке багатством пам’яток народної поезії наочно довело свою здатність до духовного зростання в майбутньому, — заперечували, кажу, в ньому будь-яку здатність до вищого розумового розвитку. Нехай їм бог прощає таку образу! Тут, біля труни нашого славного поета-художника, вихованого і випестуваного народом під тужливі звуки української пісні, — нехай буде покладено край цим несправедливим наклепам!

Поезія Шевченка пролунала високою піснею по всьому слов’янському світу, переконала в здатності українця до вищого поетичного розвитку навіть тих, які, маючи вуха слухати, не чують, маючи очі бачити, не бачать. Муза нашого Кобзаря піднесла народ у його власних очах, той православний народ, який, під гнітом кріпацької неволі, перестав було /391/ вважати себе за боже створіння. Поезія Шевченка завоювала нам право літературного громадянства, гучно подавши і свій голос в сім’ї слов’янських народностей.

От у чому полягає велике значення і невмируща слава нашого незабутнього Тараса Григоровича!

Спи спокійно, наш добрий друже! Ти здійснив своє покликання, не зрадивши до останньої хвилини своїх чесних переконану. Ти дожив до радісного дня 19 лютого — до дня звільнення любого тобі народу, який вступив віднині у новий, кращий період свого життя, про який так солодко марилось жниці у твоєму чудовому «Сні», — і ти спокійно закрив очі.

Столичні земляки наші провели тебе теплим, дружнім прощальним словом. Під благословення народу ти здійснив свою останню подорож на батьківщину: тут тебе оточують рідні, які сподівалися пожити з тобою після довгої розлуки, доглянути тебе й відігріти від холоду північних зим, примирити тебе на схилі віку свого з життям і людьми, після жорстоких випробувань, які послала тобі лиха доля, — і закрити скорботні очі твої. Готував тобі названий брат твій скромне житло на місці, яке ти обрав, на високому березі дніпровському, серед твого улюбленого народу. Ми всі чекали тебе, сподівалися почути нову пісню свого любого Кобзаря...»

Дорогі останки поета проводжали до Канева, крім рідних братів, сестри і сім’ї Варфоломія Шевченка, давній приятель І. М. Сошенко, Сошиха і Чалиха, десятків зо два студентів і гімназистів та полтавський знайомий покійного Забіла...

Через велику повінь пароплав не міг пристати до самого берега, а зупинився на чималій відстані від нього.

Дістатися з дорогоцінною ношею на берег було нелегко: свинцеву труну треба було нести майже по пояс у воді, йдучи багнистим дном весняної води, що виявилося зовсім неможливим. Малий плоскодонний баркас не міг витримати такої ваги, а великий дуб сів би на міль. Після довгих суперечок і роздумів, знайшли нарешті такий спосіб: розшукали звичайний драбинястий віз, спустили на нього з пароплава труну і запряглися, замість коней, і старі й молоді та й потягли його до берега. На березі покійного зустріло місцеве духовенство, труну поставили на мари і в супроводі великої кількості городян урочисто внесли до соборної церкви. Сюди ж з Михайлової Гори приплив на човні і палкий шанувальник поета М. О. Максимович.

У той же день після панахиди поетові друзі пішли на Чернечу гору вибирати місце для могили. Звернулися було до канівських міщан по допомогу — викопати яму, та вони, з намови поляка М[онастир]ського, запросили таку непомірну плату, що розпорядники похорону вирішили викопати яму своєму славному Кобзареві самі, з допомогою студентів. Під дощем і навислими хмарами благородні юнаки дружно взялися за діло, і яма була готова.

10 травня, при напливі величезного натовпу людей з передмість і навколишніх сіл, протоієрей Мацкевич відслужив заупокійну обідню. Після панахиди він же виголосив надгробне слово... /392/








М. К. Чалий

ПОХОРОН Т. Г. ШЕВЧЕНКА НА УКРАЇНІ


Вперше надруковано в кн.: М. К. Чалый. Жизнь и произведения Тараса Шевченко (Свод материалов для его биографии). К., 1882, с. 187 — 197. Подається за першодруком.

...телеграму від п. Каменецького... — Див.: «Т. Г. Шевченко в епістолярії Відділу рукописів ЦНБ АН УРСР», с. 31, 33.

Після урочистої зустрічі труни Шевченка в Москві... — 28 квітня 1861 р. труну з тілом Шевченка було доставлено залізницею з Петербурга до Москви й перевезено з вокзалу в церкву Тихона на Арбаті, де відбулося прощання з покійним. З Москви до Києва домовину везли кіньми.

Із замітки Якушкіна. — Йдеться про статтю П. Якушкіна «Останки Т. Г. Шевченко в Орле» («Северная пчела», 1861, 29 травня, № 119).

...дроги досягли Києва й зупинилися в Микільській слобідці... — Вранці 6 травня 1861 р. домовину Шевченка доставлено у Бровари, звідки молодь хотіла перевезти її в університетську церкву, однак генерал-губернатор князь І. Васильчиков і митрополит Арсеній не допустили її до центру міста й дозволили поставити у найближчій до Дніпра церкві Різдва (поблизу Поштової площі), заборонивши виголошувати в ній промови; тому їх було виголошено по дорозі з лівого на правий берег Дніпра.

Тризна Роман Дмитрович (нар. 1816 р.) — чиновник-юрист, знайомий Шев-/523/ченка з 1846 р. Поширював на Чернігівщині твори і буквар Шевченка, писав до нього в цій справі («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 217).

Стоянов Олександр Ілліч (нар. 1841 р.) — студент історико-філологічного факультету Київського університету з 1859 по 1863 р. Брав активну участь у діяльності недільних шкіл, опублікував рецензію на Шевченків «Буквар» («Воспитание», 1861, № 4, с. 187 — 195), підписав листа з подякою Шевченкові за надіслані для них книжки, виголосив промову над його труною в Києві. Наприкінці 70-х років був директором гімназії в м. Кутаїсі.

...М. К. Чалий виголосив... промову над труною. — Опублікована в газ. «Киевский телеграф», 1861, 14 травня, № 34, та окремою відбиткою; передрукована в газ. «Санкт-Петербургские ведомости», 1861, 30 травня, № 119.

...з намови поляка М[онастир]ського... — Йдеться про старшого засідателя канівської повітової поліції Монастирського Вяадислава Йосиповича.












Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.