[С. Єфремов. Офіціальна російська критика Шевченка 1865 року.]

‹‹     Головна





Сергій ЄФРЕМОВ

ОФІЦІЯЛЬНА РОСІЙСЬКА КРИТИКА НА ШЕВЧЕНКА З 1865 Р.



Менї пощастило дістати до рук дуже цїкавий офіціяльний документ із доби повороту Росії на старий шлях і початку реакції; по „епосї великих реформ“. Документ сей — то досить груба, на 296 сторін in 8° книга, з титулом: „Собраніе матеріаловъ о направленіи различныхъ отраслей русской словесности за послЂднее десятилЂтіе и отечественной журналистики за 1863 и 1864 г. С.-Петербургъ, 1865.“ Над титулом в горі напис: „секретно“, а по другий бік заголовної картки: „Напечатано по распоряженію Министра Внутреннихъ ДЂлъ“ і „печатано въ типографіи министерства внутреннихъ дЂлъ.“ Офіціяльне походженнє книги, як бачимо, документально засьвідчено отсими авторітетними приписками, але розгорнувши її, читаємо не що иньше як... лїтературну критику; мало того, між авторами, яких тут критиковано, знаходимо і нашого Шевченка. Метаморфоза з мінїстерством внутрішнїх справ занадто чудна й несподївана!... Щоб зрозуміти ту дивовижну річ, як і для чого мінїстерство внутрішнїх справ передягло ся в убраннє лїтературного критика, що так не личить сїй зовсїм в иньших сферах дїяльности компетентній інституції, треба оповісти історію книги перше, нїж до її змісту обернути ся. Історія цїкава не менш від самого змісту.

Треба памятати, що до 1862 р. зброя до запоморочення й затемнення голов — цензура — була в Росії цїлковито під рукою мінїстра народньої просьвіти, — факт сам по собі прикрий, але в Росії нїкого він не дивує, бо відомо, що се мінїстерство раз-у-раз належало до найреакцийнїйших. Р. 1862 стала ся одміна: 10 марця видано царський указ, яким функції цензурного /2/ догляду над лїтературою подїлено між двома мінїстерствами — народньої просьвіти і внутрішнїх справ. Се був перший ступінь до того, щоб передати цензуру зовсїм до рук мінїстрови внутрішнїх справ, а ним тодї був Валуєв, записаний на сторінках і нашої історії як автор першого указу (р. 1863) проти українського слова. Допавшись до „команди над лїтературою“, але до якого часу тільки частково, Валуєв сим останнїм був вельми незадоволений; перспектива подїлу „команди“ над лїтературою з мінїстром народньої осьвіти була йому не до вподоби, він бажав усю справу догляду над лїтературою прибрати до власних рук і царювати тут неподїльно. Отже насамперед усунути свого тимчасового спільника Головнїна, що теж у нашій історії відомий як оборонець прав української мови проти заходів Валуєва. На підставі особистих відносин розпочала ся боротьба між двома спільниками, хоч вони властиво були однодумцями. І Валуєв, типовий російський бюрократ, прихильник законности на словах і компромісів у душі, що вмів поводити ся хамелеоном, служити і нашим і вашим і скрізь шукати насамперед власної вигоди, і Головнїн, що на словах як на цимбалах грав лїберальні п’єси, а потай видавав обмеження та кари на лїтературу — обидва сї достойні бюрократи були однаково реакціонерами. В справі цензурній обидва одного бажали — цїлковитого поневолення лїтератури, але особисті відносини поставили сих справжнїх спільників та однодумцїв одного навпроти другого, як ворогів та антаґонїстів. Антаґонїзм між двома мінїстрами і був справжнїм батьком згаданої книжки, повернувши мінїстерство внутрішнїх справ на amploi лїтературного критика.

Щоб допекти Головнїнови, бо все-таки він поки що був старшим над цензурою, Валуєв почав доводити до царя про кожний випадок, який, здавало ся йому, сьвідчив, що лїтературу „розпущено“, а цензура не доглядаеть ся гаразд. Виправдуючи насамперед себе самого проти закидів про недбальство цензури, Головнїн навпаки виставляв цареви „благонамЂренность“ лїтератури та журналїстики. Одвертаючи від себе докори за лїтературу, Головнїн напав на спасенну думку подавати цареви коротенькі періодичні огляди лїтературного руху в Росії. Автором згаданих оглядів був „чиновникъ особыхъ порученій“ у Головнїна, граф П. И. Капнїст. Коли таких оглядів зібралось чимало, їх видруковано книжкою (не для приватного вжитку, певна річ) під довгим заголовком: „Краткое обозрЂніе направленія періодическихъ изданій и газетъ и отзывовъ ихъ по важнЂйшимъ правитель-/3/ственнымъ и другимъ вопросамъ за 1862 годъ.“ Та незабаром Капнїст перейшов на таку саму посаду „чиновника особыхъ порученій“ до Валуєва і сей знаючи „лїтературну“ вдачу нового поплїчника з його працї у Головнїна, обернув ся до тієї-ж спасенної думки й поручив Капнїстови скласти огляд лїтератури за р. 1863. В оглядї Капнїст найбільше мав підкреслити неминучу потребу того, щоб догляд над лїтературою віддано до рук мінїстрови внутрішнїх справ, бо мінїстер просьвіти не може з тим дїлом справити ся. Служити особам, а не дїлови й робити усе, чого потрібно старшим — се засада кожного „порядного“ урядовця. А бувши таким, Капнїст не завагав ся під рукою Валуєва писати проти колишнього свого начальника — Головнїна, тай проти самого себе, як автора Головнїнових оглядів. Але далекоглядний Валуєв не обмежив ся на періодичних оглядах лїтературного руху, як се робив його антаґонїст; він глянув на справу ширше і практичнїйше, вигадавши для цензорів такий, мовляв би то, „курс російської словесности“, до якого-б вони заглядали, розливаючи моря червоного атраменту. Книжка, що про неї мова мовить ся, й мала бути тим „курсом“ на науку цензорам — як їм відносити ся до всяких напрямів лїтературних та окремих письменників. Капнїстови належить тут огляд лїричної поезії (значить — і оцїнка Шевченка), прозового письменства, а також по части і періодичних видань за р. 1863 — 64; останнїй „за недосужностею і дїлами по должности“, як каже Тетерваковський-Возний, по-просту передруковано із згаданих „обзорів“, що подавав Головнїн цареви!... 1)



1) Історію відносин між Валуєвим та Головнїним розповів д. М. Лемке в цїкавій книжцї „Эпоха цензурныхъ реформъ 1859 — 1865 годовъ“. У С.-Петербурзї, 1904; тут наведено й частину офіціяльної критики про Шевченка.



Таким от способом, на швидку, і складено офіціяльну критику, справжнїй продукт бюрократичної творчости в лїтературі, писаний дубовим стилем петербурських канцелярій. Мета критики — кайдани на кращу, поступовійшу лїтературу — ясно виступає в передмові, що належить чи не самому Валуєву. Офіціяльний критик виступає щирим прихильником так званої „чистої штуки“, і в передмові починає з крокодилячої сльози над тим, що „оставя путь свободнаго (се під цензурою Миколи I!) развитія, литература наша значительно отклонилась въ несвойственную (!) ей среду одностороннаго служенія временнымъ политическимъ, гражданскимъ и общественнымъ вопросамъ“ (стор. I), а тим часом нїби /4/ то „истинная среда изяшнаго можетъ развиваться совершенно свободно помимо преходящихъ явленій жизни“ (II). Згадане збоченнє лїтератури на стежку погибельну „служенія временнымъ etc. вопросамъ“ автор передмови поясняє найбільше впливом російської критики (Бєлїнського, Чернишевського та Добролюбова), що ширила невідповідний нїби то погляд на лїтературу й навертала її до протесту проти уряду та аґітації соціялїзму й комунїзму. Зазначивши і підкресливши „неблагонадежность“ цїлої лїтератури, офіціяльний критик на науку цензорам кінчає так: „Знаніе главныхъ направленій, существующихъ въ литературЂ и разумЂніе тыхъ цЂлей, которымъ служатъ найболЂе вліятельные писатели(,) можетъ иерЂдко содЂйствовать къ (sic!) вЂрному взгляду на новое литературное произведеніе, къ справедливому заключенію о немъ и даже къ правильному примЂненію относительно его того или другого цензурнаго постановленія“ (V — VI). Останнє, певна річ, треба розуміти як певну інструкцію цензорам: caveant consules!

Поминувши усї викрути канцелярського пера що до „натуральной школы“ и „свободнаго искусства“, я оберну ся просто до оцїнки Шевченка. Його залучено до гурту поетів, „предметы пЂснопЂній которыхъ суть по преимуществу народъ и разные общественные вопросы“ и поставлено зараз за славянофілами. Ось як схарактеризовано Шевченка.



1) Курсив скрізь належить авторовії оцїнки.

2) Очевидна помилка, бо р. 1840.



„ВслЂдъ за поэтами-славянофилами должно упомянуть еще лирика, котораго такъ-называемые нынЂшніе 1) украйнофилы считаютъ (хотя совсЂмъ несправедливо) истолкователемъ ихъ стремленій. Собраніе стихотвореній Т. Шевченко явилось въ печати подъ общимъ заглавіемъ Кобзарь еще въ 1842 2) году и извЂстность его какъ прекраснаго лирическаго поэта упрочилась гораздо прежде, чЂмъ заявилъ себя кружокъ украйнофиловъ въ новомъ смыслЂ этого слова. ДЂло въ томъ, что собственно-украйнофилы всегда существовали въ Малороссіи; но они имЂли совершенно не тотъ характеръ и не тЂ цЂли, какимя отличаются нынЂшніе новые украйнофилы, средоточіе которыхъ въ теченіе всего минувшаго десятилЂтія было въ С.-ПетербургЂ, гдЂ издавался и журналъ ихъ Основа. Настоящіе, коренные, малороссійскіе украйнофилы, представители которыхъ суть Основьяненко (Квитка), Гоголь и Шевченко (исключая весьма немногихъ (sic) изъ его произведеній), — извЂстны страстной, поэтической любовью къ своей родинЂ и ея природЂ, дЂтской и безпредЂльной преданностью къ ея старинЂ, къ ея пЂснямъ и богатымъ по /5/ фантазіи преданіямъ; грустнымъ и глубокимъ сознаніемъ, что невыгодныя во всЂхъ отношеніяхъ этнографическія (?) условія Малороссіи были причиной ея несчастной исторіи и исключаютъ всякую возможность самостоятельной политической для нея роли въ будущемъ. Это сознаніе, у коренныхъ украйнофиловъ тЂмъ прочнЂе и основательнЂе, что народъ въ Малороссіи рЂшительно чуждъ всякой тЂни стремленія къ политической самостоятельности; идея „билого Царя“ окончательно заглушила въ немъ вліяніе „гетьманщины“, и если въ массахъ можно было замЂчать по временамъ недовольство, то это никакъ не было выраженіе какихъ-либо политическихъ тенденцій, но послЂдствіе непривычки къ упраздненному нынЂ крЂпостному праву, которое было введено въ Малороссіи только при ИмператрицЂ ЕкатеринЂ II-ой. НерЂдко, въ этомъ же недовольствЂ, которое нЂкоторые принимаютъ совершенно ошибочно за тенденціи къ сепаратизму, выражается простое сожалЂніе и сознаніе, что экономическое процвЂтаніе въ этомъ щиро надЂленномъ природою краЂ, — стЂснено и поставлено въ самыя невыгодныя условія. Со времени пародіи, написанной Котляревскимъ на Энеиду, въ Малороссіи всЂ (?!) смотрЂли на попытки писать на южно-русскомъ нарЂчіи какъ на шутку, (!) или какъ на слЂдствіе незнанія (!) авторомъ великорусскаго языка. Лучшее произведеніе Основьяненко — Панъ Холявскій написано по русски, Гребенка и Гоголь тоже писали по русски. Шевченко писалъ на южно-русскомъ нарЂчіи; но записные украйнофилы, какъ коренные такъ и новые утверждаютъ (?), что Шевченко владЂлъ южно-русскимъ нарЂчіемъ слабо (?!). Какъ-бы-то ни было, но если взять всю совокупность произведеній Шевченки, то окажется, что его дЂятельность вполнЂ соотвЂтствуетъ идеаламъ коренныхъ, а не новыхъ украйнофиловъ. То у него являются превосходныя воспроизведенія поэтической природы Украйны и образцы чисто народнаго міросозерцанія; такова на-примЂръ вошедшая въ собраніе его стихотвореній (Кобзарь) баллада — Тополя, начинающая ся прелестными стихами :


По дубрóви витеръ віе,

Гуляе по пóлю

Край дорóги гнé топóлю

До самóго дóлу:

Станъ высóкій, лыстъ широкій,

Нá-що зеленіе? и проч.


То въ стихотвореніяхъ Шевченки оживаетъ старая, несчастная исторія Малороссіи съ ея преданіями, проникнутыми мелодіей южныхъ пЂсенъ, страстнымъ народнымъ паθосомъ, съ плачемъ о бЂдственныхъ етнографическихъ (sic) условіяхъ страны, съ дикой и геройской ненавистью къ полякамъ-притЂснителямъ, которая и до нынЂ живетъ въ народЂ, съ злобой противъ панóвъ-угнетателей, а подъ часъ и съ широкимъ козацкимъ раз-/6/гуломъ. Такова поэма Наймичка (Работница), Гайдамаки, Гонта въ Умани (sic) и многія другія стихотворенія. Что-же касается до новыхъ украйнофиловъ, которые существенно отличаются отъ коренныхъ сепаратистическими мечтами и которые не имЂютъ никакого вліянія на массы населенія въ Малороссіи, то, не смотря на всЂ усилія ихъ провозгласить Шевченка послЂдователемъ ихъ стремленій, — произведенія Шевченки рЂшительно не имЂютъ этого направленія. Такихъ произведеній, какъ Кавказъ, Роскопана (sic) могила и проч. у Шевченка очень мало, ихъ можно, что называется, по пальцамъ перечесть и притомъ въ нихъ совершенно нЂтъ сепаратистическихъ тенденцій (которыя суть главный признакъ новыхъ украйнофиловъ), но они проникнуты совершенно тЂмъ же направленіемъ, какъ Ода на вольность, Кинжалъ и другіи піесы Пушкина, котораго конечно никто не заподозрилъ-бы въ сочувствіи нашимъ сепаратистамъ. Правда, если-бы Шевченко жилъ долЂе, то, какъ знать, быть можетъ подъ вліяніемъ нЂкоторыхъ новЂйшихъ безобразныхъ (?) явленій нашей общественной жизни онъ и увлекся-бы эфемерными стремленіями новыхъ украйнофиловъ (которыхъ нельзя не признать во многихъ отношеніяхъ близорукими врагами своей родины); но судьбЂ угодно было, чтобы лучшій украинскій лирикъ остался, по своей литературной дЂятельности, короннымъ, старымъ украйнофиломъ въ возвышенномъ и благороднЂйшемъ смыслЂ этого слова“ стор. 74 — 77).


Поминувши все, що тут офіціяльний критик понаплутував, не можна не завважити одного: се-ж правдива апольоґія Шевченка! Капнїст видимо його обороняє й когось силкуєть ся упевнити, що Шевченко — найневиннїйший чоловік із цензурного погляду, щось нїби російський Фет: описував, мовляв, природу, ненависть Поляків, а коли й написав „Кавказ“ та иньше, то се вийшло мало не помилкою. Соціяльного боку Шевченкової поезії не зачеплено цїлком, на протест проти полїтичної неволї тільки легеньким натяком критик одгукував ся і замісь того тягне Шевченка силоміць в одну компанію з Гоголем і тими „коренными украйнофилами“, льояльність яких годї взяти під сумнїв. Апольоґетичний характер наведеної критики стане ще яснїйший, коли її порівняти з оцїнкою російських поетів — причіпливою, уїдливою, чисто полїцейською. Чим же провинуватив ся наш Кобзар, що доля наслала на його такого непевного оборонця? Яка причина сприяла лагідносте „чиновника особыхъ порученій“ ґр. Капнїста ?

Л. Лемке, про якого книжку я згадував уже, поясняє сю несподїванку тим, що Капнїст був сам Українець із роду й любив дзвінку, соковиту мову своїх земляків, і що поет у йому /7/ (Капнїст і сам писав вірші), мовляв, переважив у сьому разї урядовця. Останнє менї здаєть ся мало правдивим: адже-ж нахил до поезії не завадив Капнїстови з чисто полїцейською уїдливістю стежити за кращими російськими поетами й оцїнювати їх твори виключно з погляду так званої „благонадежности“, а тільки українському поетови даровано з сього погляду деяку пільгу. Се справдї наводить на думку про родові українські традиції, що примусили російського урядовця взяти в оборону українського кобзаря, — тим більш, що до тих традицій рід Капнїстів безперечно, як зараз побачимо, нахиляв ся.

Факт певний, що українське родовите панство в старовину дуже не спочувало централїстичним заходам російського уряду що до України і в глибинї душі ховало виразні автономічні тенденції. Ми знаємо, що сї тенденції виявляли ся насамперед у лїтературі (знаменитий памфлет — „Історія Руссов“); підносили ся инодї до певного рода національних демонстрацій в досить „необережних“ з погляду російської льояльности вчинках. Історія записала один із таких вчинків. Р. 1791 до Берлїна заїхав представник українського панства і в розмові з пруським мінїстром Герцберґом ознаймив, що земляки його, доведені до розпуки тираннїєю російського уряду, послали його запитати, чи не стануть до помочі Українї Пруси, як що вона спробує скинути з себе російське ярмо? Герцберґ од певної відповіди ухилив ся й поміркувавши порадив королеви, аби той не звязував себе обіцянками; емісар мусїв покинути Берлїн, нїчого не осягнувши.1) Дуже цїкаво нам тепер буде довідати ся, що тим сьміливим емісаром був не хто иньший, як ґр. Василь Капнїст, — той самий Капнїст, що придбав опісля славу визначного російського письменника комедією „Ябеда“, „Одою на рабство“, „Одою на истребленіе въ Россіи званія раба“ та ин. Цїкаво дуже и те, що згадані зараз „оди“ написано як раз із приводу подїй на Українї: тодї саме російський уряд виковував кріпацькі кайдани для українського народу. „Чиновник особых порученій“ у Головнїна й Валуєва був онуком того емісара, таким чином фактично виходить, що в родї Капнїстів національно українські традиції були, що під урядницьким унїформом і „цинковими ґудзиками“ онука справдї могла тлїти слабенька искра тієї любови до рідного краю, що колись попровадила дїда до Берліна шукати оборони й заступництва од російської „тараннії“...



1) Проф. М. Грушевскій: Очеркъ исторіи украинскаго народа. СПб. Стор. 314 і 339. /8/



Певна річ, що искра та занадто вже; була слабенька й ледви чи сьвідома самому її носителеви, бо чудово могла мирити ся з становищем душителя лїтератури взагалїі й української з’осібна. І з сього погляду апольоґія Шевченка творить подїю надзвичайно характеристичну. Читаючи Капнїстові викрути, подїл на „коренних українофилів“ та „нынЂшнїх“ або нових, ви дуже ясно бачите за сими викрутами обличче того типу, досить широко розповсюдненого серед Українцїв із роду, який можна назвати, — та й сам він до себе сю назву охоче прикладає, — „тоже-малороссом“. „Тоже-малоросс“ так само як і „коренный украйнофил“ Капнїстів любить — або бодай голосно говорить, що любить — природу України, вишневі садочки, співи соловейків, національні страви і горілку, національні співи й танцї, і так само відхрещуєть ся від яких-будь глибших проявів дїяльної любови до українського народу. Таким „тоже-малороссом“ безперечно був і сам Капнїст і пишучи апольоґію Шевченка, кажучи, що дїяльність його „вполнЂ соотвЂствуетъ“ идеалам „коренныхъ, а не новыхъ украйнофиловъ“, він у першій лїнїї обороняв — себе самого й людий такого-ж самого типу. Инакше годї зрозуміти те, що він заплющив очи на соціяльно-полїтичний бік Шевченкової поезії й вицїдив із неї тільки те, що йому, „тоже-малороссу“, до смаку припадало. Адже-ж Капнїст знає, що між творами Шевченка є такі, як „Кавказ“ та „Розрита Могила“; певне й те не було йому тайно, що Шевченко належав до гурту „Основи“, яку видавали в усякім разї не „коренные“, любі Капнїстови, „украйнофили“, — і проте лаючи той гурт і „близорукими врагами своей родины“, і сепаратистами, він пильно відгорожує від його Шевченка, затягаючи його силоміць у компанїю „тоже-малороссов“, себто — у свою власну.

Але як російська приповідка каже „и хочется, и кажется“: кожний „тоже-малоросс“ насамперед орґанїчно хорує на заячий дух і найбільш боїть ся, аби його не обвинувачено в якому-небудь „фільстві“. Критик від мінїстерства внутрішнїх справ не міг, певна річ, не знати, що принципал його, сам Валуєв, ненавидить український рух; до того-ж і Шевченко, хоч і як його убілено патентом „коренного малороссійскаго (!) украйнофила“, був усе-таки Шевченком, перетерпів за віщось там засланнє і в один чудовий день порядно міг скомпромітувати перед начальством чесну компанїю льояльних „тоже-малороссов“. Треба було отже забезпечити себе від усяких закидів про спочуттє /9/ „украйнофильству“, треба було знайти вилазку, щоб нею умкнути коли б критичний „рапорт“ принципалови не сподобав ся, або за Шевченком викрито було щось не вельми „благонадежное“. Урядовець не був би урядовцем і „тоже-малоросс“ не мав би заячого духу, як би не покинув собі такої вилазки „про всяк случай“, і Капнїст се робить, хоч не дуже то зручно. Ми бачили, що він, аби тільки згадав про „нынЂшнихъ или новыхъ украйнофиловъ,“ то вже не промине їх, не пришивши якої-небудь квітки-догани. Мало того, — затягаючи Шевченка до своєї компанїї, „хитрий малоросс“ на прикінцї пустив таки злегенька між иньшим натяк, що хто зна, чи й Шевченко не пристав би до „эфемерныхъ стремленій новыхъ украйнофиловъ“, як би пожив довше, але „судьбЂ угодно было“ і т. д.

Коли епізод той відбував ся, „судьбЂ угодно было“, щоб Шевченко вже спав вічним сном у могилї; українському кобзареви байдуже було про ту операцію, яку з його іменем виробляла сьвятотатська рука урядового хамелеона і „тоже-малоросса“. Але живе було дїло Шевченкове, живі були ті, хто коло того дїла працювали, і тому живому дїлові й тим живим працьовникам не була байдужною ся справа, бо практично можна думати, операцію перенесено на їх. Не забудьмо, що в свойому „критичному рапортї“ начальству Капнїст підморгує саме на тодїшнїх заступників Шевченкової ідеї; не забудьмо також і того, що „рапорт“ сей разом мав служити кермою й для цензури. Ми не маємо зараз безпосереднїх фактичних даних, що показували б вплив на українську лїтературу того підморгування, але з певністю можемо гадати, що бодай в перші часи Валуєвський „курс лїтератури“ мусїв бути для цензорів обовязковим, — вони повинні були зазирати до його й ним кермувати ся в своїх операціях над лїтературним орґанїзмом у Росії. А зазираючи, вони між иньшим натрапляли там і на квалїфікацію Українцїв як сепаратистів та „близорукихъ враговъ своей родины“. А натрапляючи не могли певно на те не реаґувати. А реаґуючи, мусїли вживати червоного атраменту, аби тих вороґів винищувати... Такою видасть ся менї льоґічна консеквенція, що виникає з переказаного епізоду, де дїєвою особою був Капнїст. Хто знає, чи не зазначив на довгі часи сей „тоже-малоросс“ тієї позиції, на яку цензура зараз стала що до українського слова, і чи антракт 1863 — 1872 років не був хоч по части наслїдком офіціяльної апольоґії Шевченка?...



Сергій Єфремов.




[Без жодних вихідних даних. Номер в каталозі бібілотеки Інституту історії України НАН України — 9УI Є-92.]











© Сканування та обробка: Максим, «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua/)
26.VI.2009








  ‹‹     Головна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.