‹‹     Головна





Микола ЗЕРОВ

ШЕВЧЕНКО І АСКОЧЕНСЬКИЙ


[Микола Зеров. Українське письменство. — К., 2003. — 797-808.]



Справді, що може бути спільного межи цими двома постатями? Геніальний поет-революціонер, голос сільського передпролетаріату в українській літературі 1, отже, найрадикальніший своєю психоідеологією український автор свого часу — і реакційний публіцист 60 — 70-х рр., загальновизнаний шеф російського обскурантства, що з його прізвища виведено не найкращого сенсу дієслово «аскоченствовать» 2, що великий колекціонер людських характерів Лєсков називав його людиною, яка дала своїм здібностям найгірший ужиток 3, а досить поміркований літератор Афанасьєв-Чужбинський іменує «редактором издания, делающего стыд не говорю уже литературе, но даже печатному станку, передающему его на бумагу» 4. Чи може бути інша, разючіша антитеза? І проте, як свідчать факти, вони досить приязно зустрічалися р[оку] 1846 у Києві; досить приязно стрілися р[оку] 1858 в Петербурзі, доки не з’ясувалися наміри Аскоченського, що саме тоді почав видавати «Домашнюю беседу». Навіть більше, року 1861-го, по смерті поета, коли взаємна непримиренність громадської позиції його й Аскоченського була навіч ясна для всіх або майже всіх, останній пише кілька сторінок своїх супокійних і теплих спогадів про Шевченка, дуже далеких від тієї зненависті, якою кидав на поета в «Вестнике Юго-Западной и Западной России» П. Мартос або російський поміщик Шеншин-Фет у своїх «Воспоминаниях». Тут нема аристократичних філософувань, покріплених аналогіями з кінсько-заводської практики, на тему: «з хама не буде пана» 5, ні описів «весьма неопрятной серой смушковой шапки Шевченко», ні гострого відштовхування від його «тенденциозных жалобниц», як називав Шевченкову поезію Фет 6.



1 Див.: Річицький А. Тарас Шевченко в світлі епохи. — X, 1925. — С. 180.

2 Див.: Белавин К. К вопросу об идеологическом значении «Очерков бурсы» Помяловского: (По неизданным материалам) // Звезда. — 1930. — № 9 — 10. — С. 286.

3 Див.: Лєсков Н. Полн. собр. соч — СПб., 1897. — Т. 10. — С. 369.

4 Воспоминания о Т. Г. Шевченко. — СПб., 1861. — С. 36.

5 Див.: Эпизоды из жизни Шевченко // Вестник Юго-З. и Западной России. — 1863. — № 4. — С. 37 — 38.

6 Фет А. Мои воспоминания. — М., 1890. — Т. 1. — С. 367.



Навпаки, скрізь почувається симпатія до поета. Аскоченський свідчить, що «Чигиринський (видимо) «Коб-/798/зар» обійшов його, зачарував, і Шевченко став улюбленим його поетом. Він відзначав, подібно до Афанасьєва-Чужбинського, як одну з найкращих його речей «Єретика» (Івана Гуса); розповідав, як одного разу йому пощастило впіймати на обличчі поета (подібно як Тургенєв спостеріг в обличчі Лермонтова 1 «прекрасное выражение поэтического творчества». Гострі громадськими поглядами поезії «Трьох літ» не припали йому до вподоби, здалися йому сміливими й небезпечними. І проте навіть пізніше, уже знаючи Шевченка як людину іншого табору, Аскоченський усіма способами його виправдує, намагаючись переложити відповідальність з поета на «несприятливі обставини» та на українське його оточення, на ненависних «цивілізаторів» та «прогресистів». Мемуари найретроґраднішого з тогочасних публіцистів, з якого так тішилася уся гумористична література 60-х рр.2, написані рукою, що не так легко зводиться на Шевченка, як рука П. Мартоса або А. Фета.

Факт безперечний, і з’ясування йому пошукаймо в класовій свідомості мемуаристів. В особі П. Мартоса ми бачимо щонайперше українського дідича-душевласника, роздратованого емансипацією, не до краю ще зліквідованим ліберальним курсом уряду, «польською інтриґою», українофільською небезпекою і безперечною, невідпорною демократизацією цілого життя. Фет — такий саме дідич-росіянин. Який чужий і ворожий йому Шевченко і його поезія, можна бачити з того, що Тургенєв для нього «n'est pas un enfant de bonne maison» 3. Зустріч з Салтиковим (Щедріним), дворянином, царськосельським ліцеїстом і колишнім віце-губернатором, обкидає його жаром, а в тургенєвській прозі його приваблює, головно, естетична культура, витончений смак руського «барича». Тим часом Аскоченський — «демократическая косточка», колишній бурсак. Правда, одна із скерованих в нього поезій (під час служби його в Кам’янці 1849 — 1851 рр.) називає його «зазнавшимся поповичем»; правда, в середині сорокових років він шукає собі зв’язків в аристократичному товаристві Києва, присвячуючи поезії титулованим адресаткам, користується протекцією генерал-губернатора Бібікова, в домі якого живе, але цього ще мало, щоб віднести його «к кругу великосветских повес Києва» 4. В генерал-губернаторському домі Аскоченський почував себе нелегко, або вірніше: не завжди легко 5.



1 Тургенєв И. Полн. собр. соч. — СПб., 1911. — Т. 10. — С 84.

2 Див.: Лемке М. Очерки по истории русской цензури и журналистики XIX столетия, — СПб., 1904. — С. 104 — 106.

3 Не є дитина хорошого дому (фр.).

4 Венгеров С. Критико-биографический словарь русских писателей и ученых (от начала русской образованности до наших дней). — СПб., 1889. — Вып. 1. — С. 834.

5 Порівняйте запис у «Щоденнику» про обід у Бібікова, де Аскоченського зневажливо трактує митрополит: Дневник Виктора Ипатьевича Аскоченского // Истор. вестник. — 1882. — № 4. — С. 87.



«Великосветский повеса», він, за висловом Лєскова, практикує «преимущественно по купечеству». І часом ладен густо підкреслити /799/ демократичність свого походження. Відповідаючи на віршований «Совет зазнавшемуся поповичу», він знаходить у своїй відповіді влучні слова «на адресу недоречної пихи служилого дворянства»:


Да, я попович, не купец,

Не шляхтич, хамское отродье.

Мой вечной памяти отец

Не назывался благородье, —

Был благороден по делам,

А не по шпаге и усам.

Мой род по книге шнуровой

Не значится происхожденьем:

Прапрадед мой за голос свой

Попал в сие благословенье.

Да, я попович, не холоп,

Не голый выходец из немцев,

И не расстрига, не распоп,

Не из кабатчиков-сидельцев.

Отец вином не торговал,

Не разводил его водицей

И через винный капитал

Не сделался он важной птицей, і т. д.1.



1 Див.: Лотоцкий А. Из литературной полемики В. И. Аскоченского // Киев. старина. — 1894. — № 10. — С. 145 — 148.



На своїй демократичності кладе наголос Аскоченський і в спогадах про Шевченка. Правда, спочатку на запитання поетове, чи не з козацького він роду, він, немов шукаючи ґрунту, розповідає про апокрифічного якогось прадіда, донського осавула Кочку-Сохрана. Але в дальшій розмові енергійно і недвозначно самовизначається як «мужик»:

«Ми зійшли з гори на Хрещатик; прощаючись, я запросив його завітати до мене.

— А де ви живете?

Я сказав.

— Уа, — відповів він. — То великий пан. Нам, мужикам, туди не можна.

— Але ж у цього пана, — заперечив я, — живуть же мужики, і перший з них я.

— Правда? — спитав він, міцно потиснувши мені руку.

— Правда, — відповів я.

— То добре».

Слово «мужик», певна річ, треба брати тут не у властивому його значенні: воно повинно характеризувати тільки таких людей, як Аскоченський, що, не маючи ні переваг народження, ні матеріальних достатків, прогортають собі стежку власним хистом. Таке великою мірою було в 40-х рр. становище і Шевченка, і Аскоченського. І стосунки останнього до Бібікова мають дещо аналогічного з стосунками Ку-/800/ліша до «любителя талантливой молодежи», «дуэлиста-майора и дилетанта бюрократии» Михайла Юзефовича і, можливо, Костомарова — до Фундуклея. Перед нами люди різного соціального походження, з різною «класовою аперцепцією» (вигнаний з маєтків дворянський син Костомаров, «полупанок» Куліш, попович Аскоченський, кріпак Шевченко), але всі вони свою роботу провадять під протекторатом офіціальних осіб або дворян-меценатів і, буваючи в їх школі, свідомо чи напівсвідомо, ідеологічними побудуваннями чи поводженням так чи інакше себе їм протиставляють. Пізніше їх стежки, з дальшим виходом суспільства на шлях капіталістичного розвитку, розходяться, але й тоді ця розхожість не зразу усвідомлюється. Тому-то, коли вірити Афанасьєву-Чужбинському, так і дивує Шевченка пізніша охоронницька лінія Аскоченського в «Домашней беседе». «А знаєш ти, — говорить він Афанасьєву р[оку] 1858-го, — що «Домашнюю беседу» видає той самий Аскоченський, которого ми знали в Києві. Чи можна було надіятись?» 1

Репутація Аскоченського р[оку] 1861-го, коли його спомини з’явилися друком, була остільки непоказна, що його не ворожі відзиви про Шевченка здалися декому ганьбою для поетової пам’яті. Принаймні, тоді ж таки в «Русском инвалиде» з’явилася замітка якогось Н-ва, де твердилося, що все, розказане в мемуарі, є наклеп і неправда 2. Пізніша лиха слава редактора «Домашней беседы» і ця замітка «Русского инвалида», видимо, заважили дещо і в очах біографа поетового О. Я. Кониського, коли він, торкнувшися знайомості з Аскоченським, намагається виправдати цю знайомість особистою вдачею поета: «Не треба дивуватись, що Шевченко зайшов у гості до такої людини, як Аскоченський. Не забуваймо, що вдача у Шевченка була надто м’яка»3. Виправдання, треба сказати, не зовсім слушне. М’якість характеру не завадила Шевченкові р[оку] 1858-го виразно показати тому ж Аскоченському, що дальше знайомство межи ними неможливе, і твердою ж рукою ввести колишнього приятеля Афанасьєва Чужбинського в русло досить далеких і холодних стосунків звичайного знайомого. А коли зважити, що Шевченко сходився з людьми не зразу, «измеряя слова и движения с недоверчивостью»4, то чи не вірніше буде припустити, що «екс-професор Духовної академії» і майбутній публіцист-обскурант не був ще р[оку] 1846-го такою людиною. Не можна погодитися і з тими коментарями, якими народницько-іконописний Кониський супроводить свої цитати із спогадів Аскоченського.



1 Воспоминания о Т. Г. Шевченко. — С. 36.

2 Див.: Н-ев. Нечто в роде комментариев к воспоминаниям Аскоченского о Т. Шевченко // Русский инвалид. — 1861. — № 268.

3 Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський, хроніка його життя. — Львів, 1898. — Т. 1. — С. 204. Далі зазначаємо в тексті том і сторінку.

4 Костомаров Н. Воспоминание о двух малярах // Киев. старина. — 1861. — № 4. — С. 48. Див. також: Костомаров М. Науково-публіцистичні і полемічні писання. — К., 1928. — С. 88.



«З тих споминок коли що й можна взяти для /801/ характеристики поета, так хіба зовсім зайві факти, що свідчать про його толерантність. Зате про характеристику самого Аскоченського дещо з його споминок можна і треба взяти» (1, 203). І далі Кониський по-своєму розказує епізод з читанням на помешканні Аскоченського, в домі генерал-губернатора Бібікова громадських поезій Шевченка; розповідає і про те, яким способом господар, уважаючи все те незручним і небезпечним, випровадив гостей. Слова Аскоченського: «Мені становилося ніяково» викликають у Кониського таку іронічну увагу: «Річ натуральна, Гувернерові бібіковського небожа зовсім-таки «ніяково» було, не личило слухати, та ще при жандармі, такі вірші, як, напр[иклад], «Сон» (1, 204). Отже, із коротенького фактичного повідомлення Аскоченського біограф Шевченка зробив одразу кілька не оправданих матеріалом висновків: 1) нізвідки не видко, щоб Шевченко читав у бібіковському домі найреволюційніші поезії своїх «Трьох літ», — як «Сон» або «Кавказ»; 2) ніщо не дозволяє нам говорити, що жандармський офіцер А-в, з яким Шевченко заходить в гості до Аскоченського разом і тримається по-приятельськи, був свідком небезпечним; 3) навряд Аскоченський так уже пишався гідністю ґувернера у генерал-губернаторському домі, а небезпека навернутися на слухи всесильного генерал-губернатора була остільки мала, що нею можна було б знехтувати. В цілому освітлення епізоду, як і характеристика «переполошеного професора», не зовсім в’яжуться з тим, що ми знаємо про ту добу і людей.

Освітлення Кониського невірне перш усього щодо особи Аскоченського: це була людина ширшого розмаху і більшої обдарованості, енергійна, смілива і навіть не без зухвальства. Що це так, можна побачити з коротенького перебігу головних фактів його біографії 1.

Вихованець Воронезької семінарії, відряджений в числі найздібніших до Київської духовної академії, він ще на шкільній лаві звернув увагу викладачів своєю обдарованістю. Усна традиція, переказана в Лєскова, серед його протекторів називає тогочасного ректора академії Іннокентія Борисова, відомого ієрарха, богослова і церковного оратора. Закінчивши академію р[оку] 1839-го зі ступенем магістра богослов’я та словесних наук, Аскоченський зразу затверджений бакалавром (ад’юнкт-професором) при кафедрі слов’янських наріч; викладав він спочатку польську та німецьку мови, згодом він перейшов на патристику, і єсть відомості, що за короткий час «изучил отцов церкви, как немногие специалисты».



1 Головніші матеріали до життєпису Аскоченського: некрологи // Киев. епархиальные ведомости. — 1879. — № 23. — С. 9; Церковный вестник. — 1879. — № 60; статті: Венгеров С. Критико-биографический словарь русских писателей и ученых: (от начала русской образованности до наших дней). — СПб., 1889. — Вып. 1. — С. 827 — 836; Русский биографический словарь. — СПб., 1900. — Т. 2. — С. 348. Важливим джерелом є «Дневник Виктора Ипатьевича Аскоченского: С предисловием Ф. И. Булгакова» // Истор. вестник. — 1882. — № 1 — 9.



Разом з тим викладав «русскую словесность» в дівочому пансіоні. І по всіх тих викладах залишив один /802/ надрукований курс — «Краткое начертание русской литературы» (1846) і кілька рукописних. Одночасно, з меншим хистом, але з тою не енергією, розгорнулася й літературна його робота: поезії в «Маяку», збірка поезій 1846 р., драма «Пансионерка» (1847). Все те помічене було в столичних журналах, і хоч великих похвал йому не здобуло, але в Києві зробило його людиною дуже помітною. Покинувши академічну професуру в липні 1846-го (саме того літа, на яке припадає його знайомість з Шевченком), покинувши з власної охоти, в зв’язку з особистими справами, сердечними та грошовими, він перейшов на службу до Житомира, де з протекції Бібікова дістав посаду радника губерніального правління, потім до Кам’янця. Урядовцем виявив себе неможливим, претензійним, зарозумілим і, озброївши проти себе місцеву владу, втративши ласку генерал-губернатора, знов опинився в Києві, де, бідуючи матеріально, маючи літературну переважно роботу й заробіток, випустив два томи заснованої на архівних матеріалах праці «Киев с его древнейшим училищем Академией» (1856), що була однією з перших ґрунтовних робіт, присвячених культурній історії Києва...

Нічого полохливо-чиновницького та смиренно-ґувернерського не мала в собі і його вдача — крута, непокірна. Лєсков, спізнавшися з ним на початку 50-х рр., відносить його до числа «приснопам’ятних» богатирів київських, розповідає анекдоти про його фізичну силу та «непобедимую дерзость». З його «Печерских антиков» перед нами вимальовується образ «молодцеватого и задорного» франта, дотепного, гострого на слово, хоч не завжди вишуканого в дотепі, зухвалого в товаристві, — Васьки Буслаєва бібіковського і післябібіковського Києва.

«О непобедимых его (Аскоченского) дерзостях рассказывалось тоже много, но над всем предоминировало сообщение о стычке его с профессором Серафимом на лекции церковной истории.

Дело было так, что профессор после беспристрастного изложения фактов пришел научным путем к достоверному выводу, который изложил в следующих словах:

— Итак, мы ясно видели, что мать наша, святая православная церковь в России, приняв богоучрежденные постановления от апостолов, ныне управляется самим духом святым...

— В генеральском мундире! — отозвался со своей парты Аскоченский.

— Что ты под сим разумеешь? — спросил его Серафим.

— Не что, а нечто, — отвечал Аскоченский и пояснил, что он разумеет военного обер-прокурора Синода Н. А. Протасова» 1.



1 Лєсков Н. Полн. собр. соч — Т. 10. — С. 410 — 412.



Таким Аскоченський був і пізніше. Той самий Лєсков розповідає про його вихватку в 49 — 50-х рр., коли він служив уже совісним суддею у Кам’янці. Було [це] під час архієрейської відправи.

«Какой-то диакон или иподиакон, — розказує Лєсков, — что-то напутал, и вспыльчивый владыка послал ему за это «дурака». /803/

Тем дело и кончилось бы, но после обедни у епископа был пирог, и к пирогу явился Аскоченский, а во время одной из пауз он ядовито предложил такой вопрос:

— Владыко святый! Что должен петь клир, когда архиерей возглашает «дурак»?

— Совестный судья, — отвечал спокойно епископ.

— А я думал: и духови твоему, — отвечал непобедимый в дерзости Аскоченский, но вскоре потерял место совестного судьи и навсегда лишился службы».

Художній образ Аскоченського у Лєскова, безперечно, згідніший з оригіналом, аніж похапцем накидана характеристика Кониського. Його справедливість підтверджується щедрими виписками, які поробив з його великого чотирнадцятитомового «Щоденника» Ф. І. Булгаков. Справді, чого там тільки немає? Описи бурси, що не поступаються натуралістичним картинам Помяловського, гострі випади проти чорного духівництва («Есть грехи человеческие и есть грехи хуже всех грехов — монашеские»), сатиричні вихватки проти губерніальних бюрократів (напр., «привилегированный осел, крещеный в чернилах»), парадоксальні сторінки з обороною Іуди Іскаріота, що його заплямувало людство, але само не має й невеличкої частини його моральної тривоги та неспокою 1. Лєсков згадує ще його талановиту записку про стан університетів, за яку йому нібито довелося зазнати гауптвахти від генерал-губернатора Васильчикова 2, і, нарешті, дотепну сатиру — промову «новонаставлюваного єпископа», яку Лєсков уважав можливим прирівняти до Дідрового «Небожа Рамо», — похвала, гадаємо, не з останніх.

Ця «неуимчивость сил» і спричинилась до характеристики Аскоченського як «ліберала»і «небезпечного карбонарія»в київський період його життя. Вона ж, визирнувши зі сторінок надрукованого «Щоденника», проказала аналогічний образ і редакторові «Критико-биографического словаря» проф. С. Венгерову. «Аскоченский, — зазначає Венгеров, — всегда всем казался типом вполне цельным, органическим продуктом той среды, из которой вышел и в которой проходила его учено-литературная деятельность. Выходит, однако же, на поверку, что в лице Аскоченского мы имеем яркого представителя столь типичной для русского интеллигента черты — начать в одном направлении, а кончить Бог знает в каком». І Венгеров порівнює його з Катковим, що колись лякав своїм радикалізмом Бєлінського, а скінчив як один із стовпів побєдоносцевської реакції 80-х рр. Але «пальму першості» в ділянці «літературних метаморфоз» Венгеров віддає Аскоченському: його ренеґатство від лібералізму чи то радикалізму було яскравіше і зайшло далі.



1 Дневник Виктора Ипатьевича Аскоченского // Истор. вестник. — 1882. — № 8. — С. 289 — 294.

2 Причиновий зв’язок межи «запискою» Аскоченського і його арештом є тільки догадка Лєскова. /804/



Чи справді Аскоченський був коли-небудь людиною ліберальною? Гадаємо, ні! І знаходимо підтвердження в думках новішого біографа: «Твердження про київський лібералізм Аскоченського базувалося, головне, на його буфонадах проти ченців або впливових місцевих урядовців, а це скоріше характеризує його темперамент, аніж ідеологію. В кожному разі, лібералізм Аскоченського не заважав йому працювати під протекторатом Бібікова, і як, кінець кінцем, він з Бібіковим розійшовся, то сталося це не з міркувань ідеологічних, бо ж на той самий час він підтримував стосунки з іншими людьми поглядів найконсервативніших». Можна піти навіть далі. В ранніх висказуваннях Аскоченського не тяжко знайти нотки, споріднені з його пізнішими позиціями. Його нарікання на «єхидний», «безвірний»XIX вік є прологом до пізніших нападок на прогресистів та «духоярої ненависті» супроти європейської освіти. Його кам’янецькі свари, що доходять до форменої непристойності, мають прикриттям бажання стати на обороні патріархального родинного звичаю. Що ж до бібіковського протекторату, то тут єсть кілька рис, що свідчать про повну відсутність будь-якої принциповості у темпераментних вихватках Аскоченського: маємо на увазі сцену цілування руки у «высокого благодетеля», описану на сторінках «Щоденника» 1, або зачислення межи «святі імена» генерал-губернаторського імені. На початку і в середині 50-х рр. ці настрої виявляються з різкою окресленістю. От, наприклад, виписка з однієї його статті в неофіційному відділі «Киевских губернских ведомостей» — «Мои мысли по прочтении приказа о подвиге матроса Игнатия Шевченка» (закрив собою свого командира і був забитий):

«Кто внушил Шевченку ту великую истину, что больше сея любви никто же имат, да кто душу свою положит за други своя? Просвещение, что ль? Да он не знал его. Аможет быть, начало прогресса? Будь они прокляты со своими глашатаями и истолкователями.

Посмотри, Запад, на поверженного мудреца христианина и научись от него прогрессу.

Знай, растленный и богоотступный Запад: оружие твое не сломит нас — флотов твоих не страшимся... От одного только спаси нас Бог; от чумы и прогресса» 2.



1 Дневник Виктора Ипатьевича Аскоченского // Истор. вестник. — 1882. — № 4. С. 86 — 87, 88.

2 Киев. губерн. ведомости. — 1855. — № 12. — 15 мар.



Висновок із цього один: коли Аскоченський і здавався «карбонарієм», то це могло бути тільки за часів миколаївської реакції. «Вночі всі коти сірі», — супроти поліцейського режиму та чиновницької патріархальності миколаївських часів однаково здавалися лібералами і ті, хто йшов проти цілої соціально-політичної системи, і ті, кому лише «кипіла кров» і буяв «сил избыток».

Отже, нав’язуючись до попереднього, нам нема потреби виправдувати Шевченка за його знайомість з такою людиною, як Аскоченсь-/805/кий, посилатися на довірливість та особливу його толерантність. В 40-х рр. поет міг бачити певну приємність у своїх стосунках з екс-професором Академії. Артистичні здібності, співи, поезії, темперамент, гострі вихватки проти духівництва та генералітету — все це могло видаватися Шевченкові за продукт того ж самого походження, що і його тогочасні думи та переживання; а простота, нецеремонність поводження, слова про власне мужицтво, що не до краю ж таки були «фразою», могли певною мірою ці «добрі стосунки» цементувати.

Для 50-х рр. цього було вже мало. Суспільні сили, притиснені на якийсь час миколаївською реакцією, непереможно вибиваються наверх. На руїнах давно уже вивітреного кріпацького ладу формуються нові продукційні стосунки, по-іншому складаються класові взаємини. В нових обставинах кристалізації буржуазного суспільства неминуче відбувається різка диференціація як серед дворянської походженням, так і недворянської різночинної інтеліґенції 1, до якої належав Аскоченський і з якою поруч ішов у 40-х рр. Шевченко. В залежності від класової аперцепції, від психоідеологічних засновків, винесених з першого життєвого оточення, в залежності від дальшого життєвого шляху та зв’язків, в громадських позиціях поодиноких представників цього великого прошарку з непримиренною чіткістю визначається своя права і своя ліва сторона. Аскоченський потрапляє направо. Незважаючи на темпераментні вихватки своїх молодощів та «карбонарську» буєсть вислову, він, по суті, ніколи не поривав з основами традиційного світогляду. Тому разом з молодістю сплив і його лібералізм. Урядовецька ж кар’єра на провінції та літературні зв’язки початку 50-х рр. з архієреями-роботодавцями мусили ті традиційні основи ще більше зміцнити. Уже в середині 50-х рр. він розвернув у собі ті ідеологічні паростки, що раніше не так виразно давали себе знати. А життєві прикрості 2 при неврівноваженій вдачі примусили його різко свої позиції підкреслити, зробили його нетолерантним, злостивим, і тому найодіознішим із консервативних публіцистів.



1 Аскоченський не хоче зрозуміти цього і вимальовує 40-і рр. щасливою добою, коли, мовляв, люди різних переконань «не заважали один одному думати по-своєму».

2 На ролі особистих невдач у наверненні Аскоченського до обскурантства кладуть наголос обидві словникові статті про нього («Русский биографический словарь», «Критико-биографический словарь...» С. Венгерова). Безперечно, невдачі могли більшої злостивості надати писанням Аскоченського, але все зводити до них навряд чи можна. Навіть під час свого професорства «совершенно другим человеком» він не був.



Шлях Шевченка був діаметрально протилежний. Пробивши собі стежку в лави «розумових» діячів 40-х рр., він гостро перечув у собі колишнього кріпака і нащадка гайдамаки («Холодний Яр»), кинув виклик усій громадсько-політичній системі миколаївщини («Кавказ»). Дальше його життя на вигнанні тільки зміцнило його революційну переконаність гірким одстоєм десятилітньої знайомості з найтемнішими сторонами ненависного режиму. Можливо, поступаючись раннім художньою своєю повносилістю, Шевченкові висказування стають тепер категоричніші та систематичніші; саме тепер, в кінці 50-х рр., дав він художню оправу ідеології передпролетаріату, далеко випереджаю-/806/ чи середню ідеологічну лінію ліберально-буржуазної доби. Коли Шевченко «Кобзаря» ще близький Аскоченському, то Шевченко «Трьох літ» в добу їх знайомості (рр. 1845 — 1846) далеко уже від нього одійшов. Коли в умовах миколаївщини це не завжди відчувається, не заважаючи їм приязно зустрічатись, то в 50-х рр., коли обидва зустрілися після дванадцятилітнього небачення, внутрішня чужість лягає поміж ними уже високим неперехідним порогом.

Дата цієї нової зустрічі припадає на літо 1858 р. Аскоченський відвідує Шевченка на його приміщенні в Академії мистецтв, тобто не раніше початкових чисел червня (2, 228) і не пізніше серпня-вересня того ж року. Слова: «Почувши, що я видаю «Домашнюю беседу», можна зрозуміти, як «збираюся видавати». Можливо, перші числа уже були випущені («Беседа» почала виходити з липня 1858 р.), але газета не була ще помічена серед столичної преси і фізіономія її не була ясна, принаймні, для таких далеких від церковно-громадських тем читачів, як Шевченко. Інакше навряд би сказав Шевченко при першій інформації про газету «добре» і навряд чи була б рація Аскоченському розповідати про свої переконання та цілі. Варт відзначити, однак, що Шевченко поставився до свого одвідувача гостинно, без тої холодності, з якою стрів, напр., Афанасьєва-Чужбинського (очевидно, минуле не залишило йому ніякого упередження), але повідомлення про ціль і завдання «Беседы» одразу розхолодили Шевченка і примусили його дальшу знайомість одхилити.

Перша зустріч стала разом з тим і останньою. Аскоченський ще раз зустрів поета на Загородньому проспекті, але, видимо, Шевченко його навіть не помітив. Це посвідчення цікаве для нас в тому розумінні, що дає нам підставу збити одно припущення Кониського, зроблене на підставі згаданої уже замітки в «Русском инвалиде». Мова мовиться про поетове перебування у Єфима Ботвиновського в старому Києві, невдовзі по визволенні з-під арешту влітку 1859 р. В нападі аґресивної гостинності господар звелів замкнути браму і тим розсердив Шевченка, що настояв на своєму і вийшов з двору — без колош по болоту. Причина з’ясувалася пізніше: «між гостями Ботвиновського Шевченко помітив одного, що показався людиною небезпечною, начебто... шпигом». «Подаючи оцю звістку, — продовжує Кониський, — автор її... не назвав на ймення того небезпечного чоловіка, але з натякань її можна гадати, що то був Віктор Аскоченський, колишній професор Київської духовної Академії» (2, 290 — 291). І далі йде характеристика Аскоченського як «людини непутящої», що «скрізь бував і скрізь, де можна було, напивався». Навіть не розглядаючись у цій звістці детально, можна сказати, що ця «небезпечна людина» нічого спільного не мала з Аскоченським, який року 1859-го сидів у Петербурзі і видавав «Беседу».

Дальша діяльність Аскоченського не могла направити його репутації в очах Шевченка. Ні роман, скерований проти безвір’я та модної просвіти, — «Асмодей нашего времени» (його назвою потім скористався критик «Современника» М. Ол. Антонович, виступаючи проти тур-/807/генєвських «Отцов и детей»), ні розпочатий в «Беседе» з літа 1860 р. фейлетон під назвою «Блестки и изгарь», не позбавлений гостроти, але жовчний, нетолерантний, що посварив його навіть зі співробітниками та колишніми приятелями видання, ні в якій мірі не могли буть приймовними для поета.

До цього часу стосується єдина Шевченкова згадка про свого київського знайомого: його поезія «На смерть Григорія, митрополита Петербурзького», святоші й реакціонера, що домагався заборони продавати жіноцький крам з блюзнірськими хрещиками (звідси і епітет його «юбкоборець»). Ось ця поезія, датована 17.VI.1860 р.:


Умре муж велій в власяниці.

Не плачте, сироти, вдовиці,

А ти, Аскоченський, восплач

Воутріє на тяжкий глас.

І Хомяков, Русі ревнитель,

Москви, отечества любитель,

О юбкоборцеві восплач.

І вся, о Русская беседа,

Во глас єдиний ісповєдуй

Свої гріхи.

І плач! і плач!


Серед прихильників обскурантської лінії митрополита Григорія, поряд з Аскоченським, названий і Хомяков, поряд з редактором «Домашней беседы» і редакція слов’янофільської «Русской беседы». Видимо, великої межи ними різниці Шевченко не робить: і те і друге було далеко від того, чому співчував і що любив він.

Тепер ми можемо підійти і до останнього з питань, що їх поставив Кониський: чого варті, що важать спогади Аскоченського для біографії Шевченка?

Як ми вже бачили з попереднього, автор споминів не був людиною, інтимно близькою до поета, хоч і говорить, ніби «стоял ближе и ближе многих», спостерігав його зі сторони і під своїм кутом зору, а тому далеко не всі його зауваження цікаві й справедливі, надто ті, що підказані його пізнішою публіцистичною тенденцією 60-х рр. Так, наприклад, тільки з усмішкою можна читати рядки про чистий і простосердий погляд Шевченка на предмети релігії (властивий ніби йому як українському селянинові) та про «сучасних цивілізаторів», що ніби «збили його з пантелику» «дитячим своїм скептицизмом». Ми знаємо, як самостійно складалися поетові погляди на «предмети релігії» і як у цій ділянці випереджав він своє українське оточення (наприклад, Куліша або Костомарова). По-друге, належить завважити й те, що Аскоченський деякою мірою «обміщанює» постать молодого Шевченка. «Карбонарій» 40-х рр. (в обивательській думці киян), він уявляє поета на свій кшталт — «дерзителем» і «зухвальцем», тільки без жодної уже міри і найменшої обережності. Він не знає братчиків, ні інших — на провінції — приятелів та знайомих поета і тому показує те коло, в якому стрівався з Шевченком, як єдине його київське /808/ оточення. Звідси у нього наголос на горілці, на чепурухах, на ковбасах та на серцещипательних романсах, що для зрозуміння Шевченкової постаті в 40-х рр. мають не виключне, та й не першорядне значення. Трохи шаржує він і розмову поета. Він вульгаризує її, наближаючи до мови власних українських писань та писань свого однокашника академічного Думитрашкова, що його «Жабомишодраківку», між іншим, видав власним коштом. Правда, Шевченко в листах і сам часто переходить до зумисно простацького тону, і вірний його зброєносця Кониський захоплюється «народним гумором» деяких із його жартівливих листів, але ж не виключно зриваються йому з язика такі вирази, як «сучий я син», «який же гаспид переробив вас на Аскоченського» або «ходім до фортоплясу». Ми маємо свідків, що говорять про задушевність його бесіди, про музичність його сміху, про тонкість його почувань, про велике чуття такту, отже, не скрізь і не завжди властиве йому було це, мовляв за Кулішем, «бурлацьке юродство».

І все-таки, здається нам, не можна пристати на негативну оцінку Кониського. Споминки Аскоченського дають матеріал не тільки для характеристики самого їх автора. Належать вони людині, що співчувала Шевченкові як поетові, правда — в певних межах, Шевченкові як авторові «Кобзаря». Людині, що й сама у власній творчості пробувала до «народно-поетичного стилю» нав’язатись, отже, мала дані оцінити його успіхи. Написані вони правдиво, без замовчування навіть неприємних для автора моментів (напр., невдатна спроба поновити стосунки з поетом, зв’язана з пам’яттю про «кращі дні нашого життя»). Знаходимо в них і гостро спостережені риси внутрішнього образу поета, «прегарного його серця», як висловлюється Аскоченський: хроматизму та пливучої змінності його настроїв, його естетичної вражливості, його щедрості та безпосередності вдачі (маю на увазі епізод із старцем).

Це, розуміється, не значить, що їх можна приймати без уважної перевірки. З попереднього викладу ми вже бачили, що, позитивно оцінюючи постать Шевченка, Аскоченський зумисне іґнорує, нарочито не надає значення ідеологічному образові поета в 50-х рр. Однобічно показує він його і в 40-х рр. Позитивна оцінка Шевченка в нього зв’язана з підкреслюванням у ньому поета на народно-поетичній основі, голови сміливої, але не зв’язаної усталеною ідеологією, і разом з тим способом полеміки з ліберальними та радикально-соціалістичними цивілізаторами тієї доби.

Детермінований соціальною суттю свого автора, образ Шевченка у Аскоченського показує нам, яким хотів бачити поета консервативний ідеологією, різночинний походженням інтеліґент 50 — 60-х рр., і саме соціальною своєю показовістю подані нижче «І мої спогади про Т. Г. Шевченка» повинні нашого читача зацікавити.


1930







[Микола Зеров. Шевченко і Аскоченський // Микола Зеров. Українське письменство. — К., 2003. — 797-808.]












© Сканування та обробка: Максим, «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua/)
8.IX.2009








  ‹‹     Головна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.