Попередня     Головна     Наступна





ПЕРЕДМОВА



Іван Величковський, бл. 1680 p.




Тарасій Земка, 1625 p.



Ця книга має на меті представити низку звукозмін, що сформували фонологічні характеристики української мови від самих її початків як діалектної групи у складі праслов’янської мови й аж до нашого часу, — з такою мірою логічної та хронологічної послідовності, яку вможливлює сучасний стан знання. Методологічно книга продовжує мою «Передісторію праслов’янської мови» (1964), з якою вона почасти збігається тематикою та проблематикою для періоду VII-XII ст., оскільки доба розпаду праслов’янської мови була й часом утворення мови української (як і решти слов’янських мов).

Аналіз ґрунтується на даних троїстого роду, охоплюючи, по-перше, порівняння з іншими слов’янськими мовами, а також суміжними або котериторіальними неслов’янськими мовами; по-друге, матеріал писемних пам’яток; по-третє, ситуацію в сучасній українській літературній мові та в українських говірках.

Систематичне зіставлення звукозмін, що відбулися в українській мові та в інших слов’янських і суміжних неслов’янських мовах, не є в студіях такого ґатунку річчю звичайною. Історичну фонологію української мови здебільшого розглядають ізольовано або ж у порівнянні тільки з російською та білоруською мовами. За першого підходу предмет дослідження опиняється у вакуумі, за другого він невиправдано перехиляється лише в один бік. Поняття східнослов’янської єдності, якщо під ним мається на увазі щось більше, ніж суто географічна близькість, є такою самою метафорою, як "схід" чи "захід" сонця, що згадуються в мові на щодень усупереч науковим поглядам Коперника та Ґалілео Ґалілея, яких ми дотримуємося, стосовно місця Землі в Усесвіті. Якщо поняття східнослов’янської єдності має бути сенсовним з лінґвістичного пункту зору, його треба вивести як результат дослідження, а не постулювати голослівно від початку. До порівняння насамперед залучаються сусідні слов’янські мови: російська, білоруська, польська, словацька (в її східйому діалектному варіанті) та болгарська. Дані з інших слов’янських мов використовуються лише винятково, коли цього вимагає специфіка аналізованого матеріалу.

Писемні пам’ятки в монографії використано якнайповнішою мірою. Подекуди приклади взято безпосередньо з рукописів, таких як «Кодекс» Ганкенштайна (Національна бібліотека, Відень), «Флорентійський Псалтир» (Лаврентіївська бібліотека родини Медічі, Флоренція — завдяки сприянню проф. Карло Вердьяні), «Лавришівська Євангелія» (Бібліотека Музею Чарторийських, Краків) та ін. Проте до більшості рукописів автор доступу не мав і мусив удовольнятися публікаціями, які часто не є надто певними джерелами. Тому їхні дані докладно зіставлялися між собою, зважаючи на загальний стан мови під дотичну добу. Однак коли-не-коли до книги все-таки могли вкрастися хибні дані з деяких недбало підготованих публікацій. Маймо надію, що вони унедійснюються завдяки іншим, поправніше відтвореним прикладам та загальному критичному підходові.

Недосяжними для автора були й багаті діалектні дані, зібрані в академічних установах Києва та Львова. І все ж, дарма що оприлюднення діалектного атласу української мови, давно вже готового до друку й нетерпляче очікуваного науковою спільнотою, без кінця відкладається, досить численні часткові публікації в багатьох випадках дозволяли робити певні висновки. Зрештою, дослідник ніколи не може охопити все розмаїття говірок тієї чи тієї мови в монографії про її історичну фонологію, а отже мусить у будь-якому разі оперувати більшими умовними одиницями — такими, як північне та південне наріччя, бойківські та лемківські говірки тощо, вдаючися до узагальнення й абстрагування, неуникненного вже з огляду на сам предмет.

Кожній важливій звукозміні присвячено окремий розділ. Найчастіше розділ починається із загального твердження, після якого подаються дані писемних пам’яток, діалектні записи та матеріал міжмовного зіставлення. Останній параграф (чи параграфи) щоразу являє собою спробу з’ясувати хронологію дотичної звукозміни й окреслити її можливі причини та очевидні наслідки. Як правило, позиції інших учених з кожного питання не висвітлюються; короткий виклад інших підходів подається лише тоді, коли випадок є спірним, а пропоноване розв’язання — здогадним. Наприкінці кожного розділу, одначе, додано вибрану, але досить розлогу бібліографію 1.



 1 Бібліографія подається до 1975 р. Враховано лише кілька публікацій, що з’явилися 1976 р.



Це дає змогу всім охочим на власну руку детально запізнатися з іншими позиціями. (Огляд синтетичних курсів подано в 1.6, і посилання на ці праці не повторюються щоразу в окремих розділах).

Звукозміни, які відбувалися поетапно, а отже й охоплювали різні періоди фонологічної еволюції української мови, розглянуто в кількох розділах, що кожен із них стосується певного періоду. Наприклад, у деяких позиціях протоукраїнський звук о змінювався на o·, u, ü, перетворившися, нарешті, в сучасній українській мові на і (бік: бóку). Цей процес висвітлено в трьох розділах: 21, 33 і 45. Лише така організація матеріалу вможливлює дослідження обставин і причин кожної окремої стадії розвитку, бо вони є зрозумілими тільки в контексті свого часу. Читач, зацікавлений наскрізним розвитком якогось звука впродовж усіх періодів, мав би прочитати ці розділи як самодостатню цілість. Аналогічно, щоб простежити перехід е в і, слід вибрати розділи 20, 22, 32 і 46; натомість історію складів, де після занепаду слабких єрів сонорний опинився між приголосними, відтворено в розділах 27, 35, 44 і 58. З другого боку, якщо та чи та звукозміна відбулася в чітко окреслений проміжок часу, але її наслідки згодом зазнали дрібної корекції, ці явища зафіксовано в тому самому розділі, де висвітлюється й основна звукозміна, всупереч суто хронологічному порядкові викладу.

Морфологія як така виходить за межі предмета цієї книги. Одначе в усіх тих випадках (досить численних), коли морфологія позначалася на висліді тієї чи тієї звукозміни, її вплив аналізується більш-менш детально. Згідно з цим, проблеми, що рівною мірою стосуються фонології та морфології, розглядаються у відповідних розділах.

Докладністю, а отже й обсягом, ця книга перевершує стандарти серії, в якій публікується, але представити нетрадиційні погляди простим накресленням головних ліній розвитку було б неслушно. Читач повинен мати доступ до всіх важливих фактів, що стосуються предмета. В ідеалі потрібні були б два видання: повне, розраховане на фахівців, і скорочене, для широких читацьких кіл. Проте існуюча ситуація на книжковому ринку таку розкіш унеможливлює. Той, хто хотів би зосередитися на більш принципових проблемах, може поминати параграфи, видрукувані дрібним шрифтом.

Значне нагромадження звукозмін у XII-XIII ст. спричинило зсуви у звуковій реалізації низки літер, уживаних у пам’ятках. Цим викликано перехід до змодифікованої транслітерації (див. транслітераційну таблицю). Суто умовно рубіжним для переходу до цієї змодифікованої транслітерації був визнаний 1387 р. Це не означає, що всі звукозміни, відображені в цьому переході (занепад єрів; g > h, i, y > y·; ě > i та ін.), трапилися саме того року.

Хоча для сучасної української мови нормативний правопис, узаконений у Радянській Україні, аж ніяк не є адекватним, ми в книзі все ж його дотримуємось, але з одним відхиленням: якщо в цьому правописі та сама літера позначає [g] та [h], запроваджена нами транслітерація використовує одну з літер g чи h відповідно до потреби. Перехід від цих двох літер до одного-єдиного "г", уживаного в сучасному радянському правописі, не завдасть клопоту читачеві.

Чимало географічних назв мінялися з бігом української історії, надто в останні часи. У книзі історичного характеру ми вважаємо за доречне вживати в деяких випадках історичні назви, надто ж ті, що й досі поширені серед місцевого українського населення, наприклад, Берестя, Перемишль, Холм (офіційно — Брест, Пшемисль, Хелм) та ін. Короткий перелік перейменованих міст подано після списку скорочень.

У праці з неслов’янськими джерелами неоціненну допомогу авторові надали Омелян Пріцак, Карл Г. Менґес (тюркські мови), Ніна Ґ. Ґарсоян, Крікор Г. Максудян, Джеймс Р. Рассел (вірменська мова), Марвін І. Герцоґ і Мордке Шехтер (ідиш та гебрайська мова). Мани для цього видання накреслив Григорій Колодій. В усіх бібліотеках, де автор працював, йому дуже допомагали їхні співробітники. Особливий борг дяки автор має перед Романом Маланчуком (Нью-Йоркська публічна бібліотека), Бейсілом Надраґою (Бібліотека Конґресу, Вашінґтон), Джозефом Данко (Бібліотека Йейльського університету), Марі Авріль (Національна бібліотека, Париж) і Даґмар Кіпарскі (Бібліотека Гельсінкського університету). Джон С. Г. Сіммонз (Коледж усіх душ, Оксфордський університет) і Серж Асланоф (Інститут славістики, Париж) люб’язно допомогли авторові відшукати потрібні книги в Оксфорді та Парижі. Автор має до них усіх почуття глибокої вдячності.

Автор висловлює свою щиру подяку за надану йому 1967 р. Американською радою наукових товариств дослідницьку стипендію, що вможливила інтенсивне збирання матеріалу для книги й морально його підтримала, а також за стипендію від Національного фонду сприяння гуманітарним наукам (1974 р.), що дала змогу завершити працю над рукописом набагато раніше, ніж це могло б статися в противному разі. Сама публікація почала здійснюватися завдяки фінансовій підтримці Канадського інституту українських студій (1977 р.).

Книга не претендує на остаточне розв’язання всіх заторкнутих проблем. Для цього ще бракує необхідних передумов. Автор поділяє думку Олександра Потебні, висловлену близько 1867 р.: "Якщо дослідник робить хибні висновки з засновків, недостатньо повних не через його власне недбальство, то й сам він має слушність і наука від цього може мати тільки зиски. Навпаки, шкідливо відкладати працю до часу нагромадження матеріалів з тим, щоб, коли їх буде досить, будувати без помилок, одразу ж начисто" 2.



 2 Потебня А. "Общий литературный язык и местные наречия". Олександр Опанасович Потебня. Ювілейний збірник до 125-річчя з дня народження. К., 1962, с. 63.



У випадку багатьох проблем, що вважаються за розв’язані (часто за допомогою безупинного чаклунського повторювання певних заяложених формул), автор намагався принаймні показати їх складність. У кожному разі, автор має надію, що ця книга становитиме крок уперед, до ліпшого пізнання предмета.

Книга рішуче відходить від деяких кліше й не вкладається до офіційно прописаної схеми. Автор здає собі справу з того, що в наші дні провідна роль у ширенні певних наборів ідей належить атомовим бомбам, танкам, засобам пропаґанди та відвертому пристосовництву — як за доби Середньовіччя вона належала вогнищам інквізиції, пропаганді та тому ж таки пристосовництву. І все ж хочеться вірити, що неперекручені факти й обґрунтовані думки зрештою вторують собі шлях.



Колумбійський університет

Нью-Йорк, жовтень 1976 р.











Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.