О. Корж
ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ
Чути глас Ярославни.
Немов та зозуля
Кує на зорі вона рано:
«Полину к Дунаю
І князя роззую,
Утру на ногах йому рани.
Рукав свій бобровий
Вмочу у Каялі
Обмию я ладові тіло...»
У тиші ранковій
На тому забралі
Рида Ярославна в Путивлі:
«О вітре-вітрило,
Ти мій господине,
Чому ти так вієш злорадно?
І ханськії стріли
Метаєш невпинно
На вої коханого лада?
І неба пустелі...
У морі б леліяв
Грайливу ту синюю хвилю...
Навіщо ж веселість
Мою ти розвіяв
Далеко степу по ковилю?»
І знов вона тужить
В Путивлі уранці,
Благає такими словами:
«О Дніпре мій дужий,
Ти в землю поганців
Пробив собі хід між камнями!
Славуте коханий,
На хвилях ти синіх
Гойдав Святослава насади —
Кобяка бив — хана,
Леліяв дружину —
Злелій, поверни мені ладо!
Щоб сліз я не слала
В далекеє море
Щодпя у час ранній зоревий».
І знову ридала
В великому горі
В Путивлі жона Ігорева:
«О сонце єдине,
Ти світиш всім красно
Із висі тії голубої.
Нащо ж, господине,
Ти палиш напрасно
Знесилені ладові вої.
І сильною спекою
Луки їм ломиш,
Сайдаки печаллю скувало.
У полі далекому
Спрагою томиш —
На гибель усіх рокувало...»
О. Корж, плач Ярославни. Подається за першодруком у газеті «Соціалістична Харківщина» від 26 травня 1938 p., № 118/5149.
