І. Лук’яненко
ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ
На стіні в Путивлі граді зрана
Плаче, тужить слізно Ярославна:
«Полечу далеко над Дунаєм,
Мов зозуля, гінко полечу,
У ріці Каялі, — примовляє, —
Свій рукав бобровий омочу
І на тілі князевім могучім
Кров обмию, виплачу свій сум,
Полечу до милого крізь тучі
Вітровінням горе рознесу».
На стіні в Путивлі граді зрана
Плаче, тужить слізно Ярославна:
«Ой ти, вітре, господин-вітрило,
Чом з чужої вієш сторони?
Чом на військо князя легкокрило
Ти приносиш стріли здалини?
Чи не краще б рватись тобі вгору,
Кораблі гойдати на морях?
Чом приносиш мені сльози-горе,
Розвіваєш радість у степах?»
На стіні в Путивлі граді зрана
Плаче, тужить слізно Ярославна:
«О Дніпро, Славутич бистроводий,
Кам’янисті гори ти пробив,
Святослава знаєш ти походи,
Бачив ти вітрила кораблів.
Принеси ж, благаю повна горя,
Князя милого до мене принеси,
Щоб не слала сліз йому на море,
Не сушила, плачучи, краси».
На стіні в Путивлі граді зрана
Плаче, тужить слізно Ярославна:
«О, пресвітле сонце всемогуче,
Красен-ясен, теплий твій вогонь!
Та чому ж ти промені палючі
Шлеш на військо милого мого?
Ти стягнуло спекою їм луки,
Осушило, випекло поля!»
Так, ламаючи в печалі муки,
Ярославна слізно примовля.
І. Лук’яненко. Плач Ярославни. Подається за першодруком у газеті «Пролетарська правда» від 26 травня 1938 p., № 118/4924.
