[Сміт Ентоні Д. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка. — К., 2009. — С. 17-30.]
Попередня
Головна
Наступна
Вступ. Теоретична дискусія
Мета цієї книжки подвійна: з’ясувати культурні основи націй у різні історичні періоди з допомогою аналізу притаманних їм соціально-символічних процесів та культурних ресурсів і бодай трохи висвітлити дражливі питання про визначення і датування нації. Обидва питання тісно поєднані, бо пов’язані з набагато важливішим питанням, чи можна говорити про існування єдиного уявлення про націю і, якщо так, який його зв’язок із різними формами націй у різні історичні періоди.
Я стверджуватиму, що форми національної спільноти залежать від певних культурних традицій, які походять із давніх часів і сформували властиві членам тих громад характер і чуття національної ідентичності. Але, перше ніж досліджувати ті традиції, слід зосередитися на питаннях визначення й періодизації. Ці питання, своєю чергою, пов’язані з різними теоретичними підходами. Отже, у вступі я спершу коротко охарактеризую головні підходи в цій царині та їхні відповіді на проблему датування націй. Це дасть нам змогу перейти до головних питань визначення такої категорії, як нація, і до соціального формування історичних форм націй, потім це дасть нам змогу підступити до історичної соціології формування і збереження національних спільнот у різні історичні періоди.
За добрий вихідний пункт тут править коротка стаття Вокера Коннора «Коли з’являється нація?», опублікована 1990 р. У ній він стверджує, що вчені завжди зосереджувалися на питанні /18/ «Що таке нація?», але нехтували не менш важливе й цікаве питання «Коли з’являється нація?». Навіть якщо першому питанню належить логічний пріоритет, саме по собі уявлення про націю не здатне розв’язати проблеми датування конкретних націй. Цей розв’язок вимагає додаткових історичних даних, а також моделі або теорії формування націй. Коннор запропонував і визначення, і модель формування націй — принаймні за новітньої доби. (1)
На думку Вокера Коннора, нації — це насправді етнічні групи, наділені самоусвідомленням. Нації становлять найчисленнішу групу, сформовану на основі властивої її членам переконаності, що вони мають предківську пов’язаність. А те, що вони можуть не мати предківської пов’язаності або походити, як трапляється досить часто, з розмаїття етнічних джерел, не має значення. У творенні націй важить не фактична історія, а відчута. Ось чому сучасні націоналісти уподібнюють націю до великої родини і ось чому їхні покликання на спільну «кров» завжди мають відгук серед членів нації. Тож як формується нація зі своєї етнічної основи? На думку Коннора, це може бути тривалий, затяжний процес, бо нації виникають поетапно. Але модернізація, змушуючи численні групи до тісних і регулярних контактів, діє як могутній каталізатор, а після Французької революції ідеї народного суверенітету та ототожнення іноземного панування з незаконним урядуванням раз по раз спонукали різні етнічні групи сподіватися стати незалежними націями. Але насправді говорити про існування націй можна тільки тоді, коли більшість їхніх членів знає достеменно не тільки те, ким вони не є, а й те, ким вони є, а найважливіше — відчувають, що належать до цієї нації й беруть участь у її житті. За демократії це означає, що про націю можна говорити тільки тоді, коли більшість набула виборчого права, а цей процес почав відбуватися лише наприкінці XIX - на початку XX ст. Етнічні групи можуть бути «зафіксованим історичним фактом», який можна знайти в кожному періоді, але теперішні нації сформувалися за новітньої доби, і то зовсім недавно. (2) /19/
Модернізм
Коннорове датування появи націй узгоджується з датуванням, якого дотримується нині більшість учених, тож саме з цієї причини їх можна було б назвати модерністами. На думку модерністів, і нації, і націоналізми мають нове, недавнє походження і є результатом модернізації. Модерністи, звичайно, різняться точними причинами, чому нації недавні та нові, дехто вбачає причини в індустріальному капіталізмі, дехто — в утвердженні централізованої, професійної держави, а ще дехто — в природі сучасних масових комунікацій і світської освіти. Але мене цікавлять тут не їхні причини, а їхня періодизація і закладені глибше категоріальні припущення, на які спирається їхнє датування. (3)
У модерністській перспективі нації не тільки не існують, а й не можуть існувати до утвердження модерності, хоч як визначати цей термін. На практиці це означає, що про нації і націоналізм можна говорити не раніше кінця XVIII ст. На думку Ернеста Гелнера, нації не можуть виникнути до початку модерності. За його словами, в так званих агро-письменних суспільствах крихітні еліти панували над широкою масою виробників харчів, а освічена культура тих еліт цілком відрізнялася від численних «низьких» усних і зіпертих на простонародну мову культур селянських мас. Еліти не мали бажання чи інтересу поширювати свою культуру, і навіть духівництву, яке мало такий інтерес, бракувало засобів поширювати її. Тільки мобільність, якої вимагають індустріальні суспільства, створює потребу в спеціалізованих письменних «високих культурах», що їх Гелнер ототожнює з націями. (4)
А на думку таких модерністів, як Джон Брейї та Ерік Гобсбом, маси до початку новітньої доби мали суто місцеву й релігійну лояльність. У щонайкращому разі деякі тодішні спільноти можна було б назвати протонаціональними. Але, як із прикрістю засвідчує Гобсбом, не існувало необхідного зв’язку між тими регіональними, мовними та релігійними громадами /20/ і сучасними територіальними націями. Тільки в тих нечисленних випадках, коли існувала певна неперервність із середньовічною державою чи церквою, можна дозволити собі говорити про можливість зв’язку сучасної національної ідентичності з попередніми періодами. А загалом тільки з появою сучасної держави, урбанізації та економічного зростання можна було мобілізувати масу населення і спонукати її до відданості широким національним спільнотам. (5)
Фактично, якщо шукати безпосередніх причин, які дають змогу визначити час появи націй, досить лише придивитися до націоналістичної інтелігенції. Саме націоналісти, на думку Гелнера, створюють нації, а не навпаки, так само як Просвітництво, вважає Елі Кедурі, сформувало світську культуру націй і породило наслідувальні та реактивні інтелігенції спершу в усій Європі, а потім на всій земній кулі. Саме це й становить переламний етап націоналізму. Адже Просвітництво за межами своїх батьківщин створило покоління відчуженої й розчарованої молоді — маргінальних людей, які відчувають, що їхні шанси на гідну роботу і статус, відповідні їхній світській освіті, знищені аристократичною або колоніальною зневагою. Невдоволення, яке виникало, шукало в націоналізмі спасенного політичного розв’язку. Результатом стали заклики послідовних хвиль націоналістичних інтелектуалів до «своїх» належних до однієї культури мас створювати політичну націю, в якій інтелектуали матимуть забезпечену роль лідерів. Тільки після Французької революції такі заклики вже могли сколихнути маси, починаючи з романтиків у Німеччині, — тож у такому разі формування націй знову припадає на XIX ст. (6)
Таке саме датування й формування випливає і з поглядів Бенедикта Андерсона, що проаналізував роль так званого друкарського капіталізму в походженні націй і націоналізму. На думку Андерсона, союз друкарства і капіталізму у виробництві книжок міг зародитися наприкінці XV ст. Але тільки у XVIII ст., коли з’явилося масове виробництво газет («бестселерів-одноденок»), великі маси людей були виведені на політичну арену /21/ й могли почати «уявляти собі» націю як скінченну, суверенну й надкласову солідарність. І тут їм великою мірою допомогла революція наших тогочасних концепцій: відступивши від давнього месіанського, космологічного розуміння часу, коли ще не утвердилася модерність, ми стали тепер вважати, що він рухається лінійно, — крізь «порожній, однорідний час», — вимірюваний годинником і календарем. (7)
Неоправічність
Звичайно, цей упевнений модернізм поділяли не всі. Модерністи колись кинули виклик попередній довоєнній ортодоксії, схильній вважати нації, якщо не націоналізм, за правічні й повторювані за кожної історичної доби й на кожному континенті, але згодом поява, надто в Британії, значного числа істориків-«неоправічників» почала становити могутню противагу модерністським припущенням.
Загальний аргумент тих істориків найпереконливіше сформулював покійний Адріан Гейстінґз. Він стверджував, що нації виникають із повсюдних, але мінливих неписьменних етнічних громад у результаті запровадження писемної простонародної мови, бо література фіксує сферу вживання простонародної мови й визначає читацький загал цієї мови, або ж націю. Гейстінґз, власне, стверджує, що нації і націоналізми були притаманні християнському світові. Такий стан був результатом двох рис християнства. Перша полягала в тому, що християнство, на відміну від інших релігій, санкціонувало використання простонародних мов і перекладів. Другою рисою було те, що християнство засвоїло Старий Заповіт із його розповіддю про монолітну модель національного існування в стародавньому Ізраїлі, яка поєднала край, народ, мову і релігію. (8)
Гейстінґз, Патрік Вормолд, Джон Джилінґем і навіть С’юзен Рейнолдс вважають, що є досить свідчень, надто у випадку Англії, щоб підточити твердження, мовляв, і нації, і націоналізм — /22/ витвір сучасної доби. Хоча ці дослідники можуть не доходити згоди щодо точного датування появи англійської нації, всі вони згодні, що датування кінцем XVIII - початком XIX ст. надто пізнє. Задовго до тієї пори в Англії, а також у Шотландії, Ірландії, а можливо, і в Уельсі існувало міцне почуття національної ідентичності і в Англії це чуття ідентичності було добре визначене ще наприкінці норманського періоду та в Середньовіччі, починаючи принаймні від XIII-XIV ст., а то й наприкінці англосаксонського періоду. На думку цих медієвістів, джерела цілком зрозумілі: термін natio широко вживали в середні віки, і то не тільки на церковних соборах та в університетських студентських громадах, а й у юридичних і церковних документах, у королівських указах і розповідях про мандри, а також у загальному листуванні. Звісно, правда, що це все було результатом діяльності лише нечисленних еліт. Величезна маса людей, неписьменне та ізольоване селянство, не лишило ніяких письмових пам’яток. Але в такому разі скільки цих пам’яток селяни лишили в XIX ст., цьому, на думку більшості модерністів, періоді зародження націй? (9)
Ці міркування знову повертають нас до головного твердження Вокера Коннора, що нації і націоналізми — масові феномени, а оскільки селяни в попередні періоди були неписьменні й «німі», годі говорити про існування націй за часів, коли вони ще не вийшли на політичну арену країни, а у випадку теперішніх націй — Коннор, якщо є досить свідчень, припускає існування націй у давніші історичній періоди — цей вихід відбувся лише наприкінці XIX ст. Проти Коннорового аргументу можна спрямувати кілька заперечень. Почнімо з того, що відсутність свідчень — не те саме, що свідчення відсутності, тож аргумент, зіпертий на мовчання документальних джерел, часто має двосічний характер. На думку неоправічників, це мовчання можна з не меншими підставами інтерпретувати або як те, що селяни визнають або вважають за даність свої етнічні й національні зв’язки, або як властивий їм брак будь-яких почуттів національної належності. До того ж твердження /23/ Коннора, що «дуже часто притаманне еліті уявлення про націю навіть не поширюється на маси», виходить за межі наших свідчень і означає, ніби ми більшою мірою здатні з’ясувати погляди мас до початку новітньої доби, ніж були здатні тогочасні еліти. На такій часовій відстані просто не можна бути впевненим, чи селянські маси в середні віки або давніше поділяли або не поділяли уявлень, характерних для тодішніх еліт. Такі загальні аргументи не дають змоги виснувати, що широкі селянські маси могли чи не могли мати інколи певні етнічні чи навіть національні почуття. (10)
І навпаки, значення почуттів селянської маси для визначення, чи існує нація, можна поставити під сумнів. Адже з огляду на відсутність селян в історії та політиці протягом більшості історичних періодів можна не менш переконливо стверджувати, що думки й почуття селян, пов’язані з нацією, здебільшого не мають значення. І культуру, й політику творять меншини, звичайно ті або ті еліти. Має значення тільки те, щоб досить численна група людей за межами панівного класу відчула свою належність до цієї нації, тільки тоді вже можна говорити, що вона існує. З другого боку, можна вказати й на те, що нам справді потрібно знати що-небудь про широкі погляди селянства (або його частини) в різні періоди, наприклад, про властиву йому тенденцію підніматися на захист релігії, як-от у Вандеї 1793 p., або про його покликання на спогади про Вільгельма Теля під час селянської війни у Швейцарії 1653 р. Тож, якщо селяни не завжди «німі», слід бути обережним і не відкидати a priori можливість, що дехто з них міг відчувати певну прив’язаність до якоїсь транслокальної ethnie або нації, прив’язаність, що, наприклад, безперечно існувала у випадку стародавніх ізраїльських племен за різних часів або серед дедалі більшої кількості жителів швейцарських долин, навіть якщо вони зберігали вірність своїм кантонам. (11)
Але тут знову можна поставити під сумнів уявлення про нації й націоналізм як масові феномени, нагадавши, що більшість націоналізмів, хоч як вони формулювали свої заклики, /24/ вочевидь були справою меншості навіть у XX ст. Скажімо, націоналістів на барикадах «весни народів» 1848 р. можна було здебільшого нарахувати тільки сотнями, а політичне насильство, скажімо, на Балканах на початку XX ст. було справою рук головно нечисленних і самовідданих палких націоналістів. Що стосується самих націй, то, хоч у націоналістичній теорії кожен член нації є або повинен бути громадянином, цю вимогу в багатьох випадках виконували тільки почасти, та й то в недавні десятиліття. На практиці ми готові говорити, що нації існували задовго до свого масового втілення, а те, на що ми так часто покликаємося, є виходом багатших «середніх класів» на політичну арену, явищем, яке в окремих частинах Західної Європи можна простежити ще від XVII ст. До цього напряму аргументації я ще повернуся. (12)
Питання про масову участь — тільки одне з багатьох питань, які розділяють модерністів і неоправічників. До них належить і питання про неперервність інституцій. Навіть, як ми бачили, такі модерністи, як Ерік Гобсбом, ладні визнати певну слушність твердження, що в деяких випадках — він назвав Росію, Сербію, Англію і Францію — існувала давніша, створена ще до початку новітньої доби основа для сучасної національної держави, бо вони могли хвалитися неперервністю державних, або церковних, або і державних, і церковних інституцій від доби Середньовіччя; а конкретніше, Гобсбом у результаті ладен говорити про можливість в Англії патріотизму Тюдорів. Та й на думку Джона Брейї, неперервність інституцій може правити за створену ще до новітньої доби основу сучасних націй, але це виняток. Здебільшого, стверджує він, ідентичність за межами інституційних структур (більшість яких, за його словами, модерні) «неминуче фрагментарна, перервна і слабка». Ну, а етнічна ідентичність, яка існувала ще до новітньої доби, «вище від локального рівня мала дуже мало інституційних утілень». (13) Фактично, як доречно зазначають медієвісти, у доновітні періоди існувала досить велика неперервність інституцій, і почасти вона була пов’язана з етнічною належністю і релігією. /25/ Скажімо, С’юзен Рейнолдс привернула увагу до різних варварських regna, королівств, що стали наступниками імперії Каролінгів у Західній Європі, і охарактеризувала їх як спільноти, об’єднані правом, звичаєм та походженням і пов’язані з панівним домом і його династією: осередки англосаксів, франків, вестготів, норманів і саксів. Міфи про походження, які звичайно виводять рід від троянця Енея або Ноя, набули значення як легітимації претензій на родовід варварських племінних вождів та їхніх родин. Але, на відміну від попереднього постімперського періоду після розпаду Римської імперії, що був свідком набагато мінливіших політичних та етнічних процесів, у X ст. і згодом з’явилися ознаки процесу політичної та етнічної консолідації і зародків тих етнополітичних поділів, які витворили згодом у Західній Європі зіперті на етнічну належність національні держави. Хоча С’юзен Рейнолдс воліє вживати термін regna, а не нації, вважаючи, що цей другий термін надто схиляє до хибної телеологічної інтерпретації і до змішування середньовічних ідей із набагато відомішими сучасними уявленнями про націю, зрозуміло, що вона та кілька інших істориків-медієвістів мають на увазі форми етнополітичної неперервності, яка могла правити (а то й ні) за основу пізніших національних держав. Певною мірою саме про це йдеться і в праці Хосепа Льобери, що проаналізував середньовічні географічні та адміністративні райони Британії, Галлії, Німеччини, Італії та Іспанії. Адже, дарма що він наголошує на минущому, ба навіть ілюзорному характері того, що могло видаватися в тих районах формами національної неперервності, він докладає зусиль, щоб довести, що сучасні націоналізми «закорінені в середньовічному минулому, навіть якщо зв’язки з ним часто можуть бути звивисті і кручені». (14)
Тут є ще одне міркування. Термін інституція може стосуватися не тільки економічних, політичних і правових форм, з якими ми знайомі в сучасному світі, а й культурних, що їх проаналізував Джон Армстронг у своїй плідній праці про етнічну належність у середньовічному ісламі та християнстві: /26/ таких форм, як спосіб життя, прив’язаність до «батьківщини», імперські міфорушії, моделі розвитку міст, мова та освіта, релігійні організації та ритуали, мистецькі традиції. Іншими словами, уявлення про інституції, якого дотримуються такі модерністи, як Джон Брейї і Ерік Гобсбом, надто обмежувальне, до нього треба запровадити якусь сукупність рольових відносин, зіпертих на модельовані нормативні та культурні сподівання. (15)
Третє питання, яке розділяє модерністів і неоправічників, стосується ролі релігії. На думку багатьох модерністів, релігія в сучасному світі становить залишкову категорію, яка має зворотний зв’язок із націями і націоналізмом. Навіть Бенедикт Андерсон, що починає зі згадок про важливість нації як спільноти, за основоположну рису якої править здатність долати забуття, обертається плечима до релігії як до пояснювальної змінної. Адже, коли він розвиває свій аргумент, стає зрозумілим, що релігія може не відігравати ніякої ролі в тому, що зрештою є культурною інтерпретацією, зіпертою на матеріальні аспекти націоналізму. (16)
Що ж, хоча модерністське недобачання ролі релігії може відображувати певну інтерпретацію Французької та Американської революцій і вплив тези про секуляризацію, такої домінантної в повоєнні десятиріччя, воно може правити і за вказівку чи то на місце релігії в доновітніх епохах етнічного й національного формування, чи то на недавнє відродження релігійних націоналізмів і за межами Заходу, й на самому Заході. В обох випадках релігія і «священне» відіграли вкрай важливу роль, тож неможливо зрозуміти значення націй і націоналізму без розуміння зв’язків між релігійними мотивами та ритуалами і пізнішими етнічними й національними міфами, спогадами і символами. Вочевидь не досить стверджувати, що нації і націоналізм виникають із великих релігійних культурних систем Середньовіччя й супроти них. Нам треба визнати існування складних і неперервних відносин між, з одного боку, релігіями і формами священного, а з другого — національними /27/ символами, спогадами і традиціями, а також складність способів, якими сучасним націям і далі надають священного значення. Це ще одне питання, до якого я повернуся в наступних розділах.
Первинність
Як і модерністи, неоправічники намагаються сперти свої аргументи й тези на історичні свідчення і стережуться інтерпретацій, які запроваджують інші, глибші рівні пояснень. Навіть наймасштабніша їхня теорія, скажімо, віра Гейстінґза в християнську основу націй і націоналізму, лишається на історичному і соціологічному рівнях пояснення. Проте в інших дослідників така методологічна стриманість не може дати ради абсолютній поширеності та складності питань, що їх порушують етнічна належність і націоналізм, і зокрема питанню, яке часто обминають модерністи: чому, власне, є так багато людей, ладних і тепер жертвувати собою задля нації, як колись було багато охочих жертвувати собою задля віри.
Одна відповідь на це питання полягає в концепції первинності. Спершу її сформулював Едвард Шилз, що розрізняв різні види зв’язків — особисті, священні, громадянські й первинні; ідею первинних зв’язків підхопив Кліфорд Герц, що намагався пояснити проблеми, які обтяжують нові держави Африки та Азії на основі конфлікту між їхнім прагненням мати ефективний, раціональний устрій, зіпертий на громадянські зв’язки, і їхніми незагойними розколами і первинними прив’язаностями до певної соціально-культурної даності — спорідненості, раси, релігії, звичаїв, мови й території, — яка глибоко поділяла нові держави. Щоправда, Герц обачливо наголосив, що саме індивіди приписують таким первинним зв’язкам обов’язковий, визначальний і незнищенний характер. Проте це не завадило деяким критикам викривати «первинність» (сам Герц ніколи не вживав цього терміна) як асоціальну містифікацію людської взаємодії. (17) /28/
На захист Шилза і Герца виступив Стівен Ґросбі, що намагався зіперти підхід до первинних зв’язків на людські погляди на здатність деяких сталих рис — і на пізнання цих рис — людського існування забезпечувати і вдосконалювати життя. На думку Ґросбі, дві такі риси мають вирішальний характер: спорідненість і територія. І остання, можливо, навіть більшою мірою, ніж спорідненість, унаслідок поширеної віри, що земля та її продукти підтримують життя і є джерелом живлення. Ґросбі вважає, що етнічні групи й національності існують, «бо є традиції поглядів і дій щодо таких первинних об’єктів, як біологічні особливості, а надто територіальне розміщення». Отже, «родина, місцевість і рідний "народ" індивіда є носіями життя, передають і захищають це життя». Ось чому люди надають священного статусу первинним об’єктам і ось чому вони і в минулому, і тепер жертвували й жертвують своїм життям задля родини і нації. Такі риси, намагається він довести, важливі навіть сьогодні, а отже, можна говорити про неперервний елемент первинності навіть у складних сучасних суспільствах, було б безглуздям недобачати його і було б збоченням намагатися деконструювати його. (18)
Звісно, правда, що первинність per se, сама по собі, мало що може сповістити нам про походження й культурну форму націй (хоча вона визнає процеси етногенезу й розпаду). Це стає зрозуміло, коли розглянути доробок найрадикальнішого виразника такого погляду — П’єра Ван ден Берґе. Хоча недавно він намагався звернутися до питання про походження націй, його основна теорія генетичних репродуктивних потягів сформульована на біологічному рівні й охоплює всі групи, члени яких бодай трохи споріднені між собою. Крім того, цей підхід, стосуючись лише індивідів, відвертає увагу від розміщених на вищому рівні історичних питань формування націй. Але Ван ден Берґе передбачив місце і для культури у формі таких ознак, як вбрання, барви і мова, які диференціюють різні раси та етнічні групи, забезпечують прикмети генетичної спорідненості й мають супровід у вигляді міфів про предків, які, на думку дослідника, /29/ відображують реальні лінії походження. Незважаючи на це все, його головна теорія сформульована на основі таких біологічних рис, як ендогамія, непотизм і невиняткова придатність, а відповіді на питання про походження й форми націй неминуче мають загальний характер і виснувані з таких додаткових зовнішніх чинників, як виникнення держави. (19)
Унікальність внеску прихильників теорії первинності полягала у привертанні нашої уваги до інтенсивності та палкості, що їх так часто породжують етнічна належність і націоналізм, бо модерністи, якщо інколи й засуджують їх, дуже часто не помічають їх. З другого боку, теорія первинності не тільки лишає без відповіді інші питання, зокрема про датування й характер націй, — їй властивий вузький фокус і загальне наполягання на tout court, просто притаманності етнічної належності й національності людському існуванню перешкоджають причинно-історичному аналізові формування й характеру націй. (20) Виняток із цієї генералізації становить історична праця Стівена Кросбі. Його наукові дослідження наявності національності в античному світі, надто в стародавньому Ізраїлі, які я розгляну докладніше трохи згодом, розкривають, якою мірою цікавість до первинних зв’язків може надихнути і висвітлити докладний історичний аналіз емпіричних прикладів, у цьому випадку етнічних громад і національностей стародавнього Близького Сходу. На думку Ґросбі, національність (як він воліє називати її) — одна з кількох аналітичних категорій водночас з імперією, містом-державою і племінним союзом, і нам треба ретельно відрізняти її від цих інших категорій — і взагалі, і в часто розмитому емпіричному контексті стародавнього Близького Сходу. Саме тут ґросбі формулює вирішальне твердження, яке може бути і дороговказом, і засторогою на тлі більш доктринерських тверджень модерністів та їхніх критиків — тією мірою, якою нагадує нам про труднощі поєднання наших категорій і визначень із нерідко вбогими свідченнями колективних культурних ідентичностей у наших історичних документах. Адже один з головних елементів історичних та соціологічних /30/ досліджень Ґросбі — наголошення на факті, що навіть у сучасному світі межі, які відокремлюють наші категорії дослідження різних історичних груп, прозорі і проникні. За його словами, «спільнота вкрай рідко точно відповідає конкретній аналітичній категорії. Це твердження слушне не тільки про античні громади, а й про сучасну національну державу». (21)
Висновки
Це все повертає нас до неминучого питання про визначення. Адже мало б бути зрозумілим, що, намагаючись відповісти на начебто невинне запитання «Що таке нація?», Вокер Коннор розкрив багаті поклади проблем для дальших досліджень: явищ, пов’язаних із джерелами формування еліт, масовою участю, неперервністю інституцій, релігією і священним, первинністю і територією. Але, можливо, найтяжчою є проблема самих категорій і визначень, які ми застосовуємо, та їхніх непевних відносин із громадами, які ми прагнемо дослідити. Це означає, що ми не можемо уникнути знайомої проблеми визначення такої концепції, як нація. Питання «Коли з’являється нація?» ipso facto вимагає попередньої спроби відповісти на дражливе і знайоме соціологічне питання «Що таке нація?». Тільки відповівши на нього, можна звернутися до головного питання про умови, за яких сформувалися нації, і дослідити культурні традиції, які посприяли їхньому формуванню.
