[Сміт Ентоні. Нації та націоналізм у глобальну епоху. — К.: Ніка-Центр, 2006. — С.223-256.]

Попередня     Головна     Наступна





Примітки




Переднє слово


1 Див.: A. D. Smith (1991, 1990а).





Вступ


1 Про концепції «глобалізації» та «стиснення часопростору» див. Feathers tone (1990, esp. Robertson).

2 Про завершення націй див. Kohr (1957) та новіше трактування у McNeill (1986).

3 Carr (1945) і Deutch (1966) залишаються актуальними книжками про таку модерність стосовно націй. Загальніший виклад про революцію модерності див. Giddens (1991).

4 Цей погляд висловлено ще у кн. Shils (1957) і розвинено у кн. Geertz (1963)





1. Космополітична культура?


1 Hobsbawm (1990, 163). Апогей націоналізму, вважає Гобсбаум, настав на початку XX ст., що підважує періодизаторський історичний погляд разом із поглядами на націоналізм раніших істориків. Про це див.: Snyder (1954).

2 Там само. — С. 164. Це узгоджується із класичними марксистськими нападками на рухи ма-/224/лих східноєвропейських народів; див.: Cummins (1980).

3 Там само. — С. 166-167. Гобсбаум посилається на все більшу етнічну змішаність великих канадських міст у зв’язку з квебекським націоналізмом.

4 Там само. — С. 168-169.

5 Там само. — С. 173; цей аргумент наведений у контексті невтішного огляду способів, якими комуністичні режими в Югославії й Радянському Союзі стримували у своїх країнах «катастрофічні впливи націоналізму».

6 Там само. — С. 177; дана аргументація припускає сценарій, що кожен етнонаціональний кандидат стає суверенною нацією-державою. Це сумнівний варіант. Такий сценарій не лише нереальний, його ніколи навіть не мислили як глобальну програму. В дійсності ж траплялося, що лише окремі етноси або їхні лідери висували претензії на національний статус; знов-таки націоналізм як вивільнена ідеологія залежав від специфіки наявних етнічних уз.

7 Там само. — С. 181-183; пор.: Kedourie (1960). У вступі Гобсбаум перераховує низку наукових здобутків у дослідженні націоналізму з 1970-х pp., серед яких не названо багато попередніх робіт таких істориків, як Карлтон Гейз [Carlton Hayes], Луїс Снайдер [Louis Snyder], Бойд Шейфер [Boyd Shafer] і Ганс Кон [Hans Kohn]. Див.: A.D.Smith (1992b).

8 Там само. — Розд. 1; про погляди Маркса і Енгельса на сучасні їм європейські націоналізми див.: Davis (1967).

9 Carr (1945); Kohn (1967); Smelser (1968); пор. також Deutsch (1966); Breuilly (1982). Цим та /225/ іншим аналітикам, попри теоретичні й дисциплінарні відмінності, властивий ліберальний еволюціонізм.

10 Див.: Nairn (1977, ch.5) про різницю між об’єктивною матеріальною реальністю і романтичним суб’єктивізмом; про культурні підходи вчених див.: Meadwell (1989).

11 Про цей принцип див.: Геллнер Е. Нації і націоналізм. — К.: Таксон, 2003. — Розд.1; критику такого одновимірного тлумачення націоналізму див. у: Orridge (1981) та Hutchinson (1987).

12 Про післявоєнне відродження етнонаціоналізму на Заході див.: Esman (1977) та Williams (1982а). Про деякі причини етнічного відокремлення й іредентизму в Азії й Африці див.: Horowitz (1985, ch.6). Горовіц наголошує на ролі бідності й відсталості груп і регіонів. Однак є чимало свідчень, що «розвиненіші» групи в заможніших регіонах також схильні до більшої автономії і навіть відокремлення від непідхожих багатонаціональних держав.

13 Про міжнародні умови й аспекти націоналізму див.: Hinsley (1973) та Wiberg (1983). Право націй на самовизначення, передбачене Статутом ООН, стосувалося лише антиімперських і антиколоніальних рухів, але є ознаки (їх, наприклад, дають словаки, словенці, хорвати, палестинці), що воно може бути розширене й охопить етнічні рухи за самовизначення в національних державах.

14 Марксистські версії див. у: Davis (1967) та Connor (1984a).

15 Ця теза розвинена у кн.: Sklair (1991). Пор. Man-/226/ del (1975). Про концепцію «вивільнення», див: Giddens(1991).

16 Критику заяв про медіа-імперіалізм та глобальний вплив мас-медій див. у: Schlesinger (1987).

17 Це обговорюється в статті Richmond (1984) у контексті ширшого переходу від індустріального до «постіндустріального» обслугового типів суспільства під егідою капіталізму й комунізму. Про соціальні рухи як міжособистісні протестні мережі див.: Melucci (1989). Загальніший огляд див.: A.D.Smith (1990a).

18 Про культурний імперіалізм і національну автономію див.: Tomlinson (1991, esp. ch.3).

19 Детальніше про це див.: A.D.Smith (1990b).

20 Амбівалентний і гібридний характер сучасних західних національних ідентичностей і їхнє переозначення в поняттях «інших», у даному разі меншин, іммігрантів і колишніх колоній висвітлюється у: Bhabha (1990, ch.16).

21 Про середньовічні іслам і християнство як етнорелігійні цивілізації, які охоплюють менші етнічні ідентичності і надають їм символічні ресурси, див.: Armstrong (1982, ch.3). Про централізовані бюрократичні імперії загалом див.: Eisenstadt (1963) і Mann (1986, vol.1); про сакральні держави див.: Андерсон Б. Уявлені спільноти: міркування щодо походження й поширення націоналізму / Пер. з англ. В.Морозов. — 2-е, перероб. вид. — К.: Критика, 2001. — Розділ 2.

22 Див.: Gouldner (1979) — про відмінності між гуманітарною й технічною інтелігенцією.

23 Ця фраза наведена за кн.: Weber (1947, 176).

24 Концепція «винайдених традицій» аналізується й ілюструється у кн.: Винайдення традиції / За /227/ред. Е.Гобсбаума і Т.Рейнджера. — К.: Ніка-Центр, 2005; пор. Schlesinger (1987) — про характерне національне сприймання і розуміння системи телевізійних образів.

25 Tomlinson (1991, ch.3); пор. обговорення глобалізації і плюралізації у кн.: Arnason (1990).

26 Див. також: Hobsbawm (1977).

27 Ця ідея пов’язана з економістом Фридрихом Лістом. Її політичним відповідником була теорія Гегеля про «неісторичні нації», ідея, що лише великі нації, які мали власні держави в минулому, можуть будувати власні держави в майбутньому. Див., напр., Kahan (1968); Rosdolsky (1964). (Докладніше про ідеї Фридриха Ліста, націоналізм і комунізм див.: Шпорлюк Р. Націоналізм і комунізм. Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. — К.: Основи, 1998. — Прим. пер.)

28 Див. імпліцитну критику статті Гобсбаума (Hobsbawm (1977)) Біллом Ворреном (Warren (1980)), для якого політична незалежність — передумова капіталістичного економічного розвитку. Величезну різницю в кількості населення й розмірі території визнаних націй також слід пам’ятати: від ісландських 250 тис. до німецьких 80-ти і російських 130 млн, а що вже казати про Індію та Китай.

29 Це також було справедливим щодо минулого; див. аналіз націоналізмів етнічних меншин у Габсбурзькій імперії у кн.: Argyle (1976). Про сьогоднішні рухи див., напр.: Tiryakian and Rogowski (1985); пор.: Hall (1979).

30 Про необхідність розділяти ці сфери див.: Mouzelis (1990). Рішучу критику поширеної тен-/228/денції пояснювати націоналізм у поняттях економічних процесів див. у статті: Connor (1984b).





2. Модерністська хиба


1 Див: Lowenthal (1985); про деякі причини, чому модерність слід уважати революцією, див.: Giddens(1991).

2 Див.: Okamura (1981).

3 Про таку концепцію «соціального кордону» див: Barth (1969, Introduction). У якомусь сенсі Бартів підхід — це не чистий інструменталізм, не кажучи вже про ситуаціоналізм; він вважає, що хоч етнічні ідентичності творені і перетворювані постійними транзакціями крізь кордони, вони у певному сенсі доти-існуючі і «потойбічні» в поняттях сталих процесів соціальних кордонів, посилених символьними «хранителями кордонів»; див.: Jenkins (1988). Щодо інструменталістського підходу, який визнає важливість «афекту», емоційних властивостей етнічності разом із соціальним інтересом, див.: Bell (1975).

4 Див.: Brass (1979) — про застосовування еліти стського підходу до мусульман у Північній Індії.

5 Див.: Cobban (1964, ch.4) — про Руссо і французькі революційні доктрини; та Reiss (1955) — про німецький політичний романтизм.

6 Van den Berghe (1979); загальний виклад соціобіології див. у: Badcock (1991).

7 Така аргументація розвивається у книзі Ґірца (Geertz (1963)), яку почерпнуто з кн. Shils (1957), і полягає в тому, що члени й учасники наділяють етнічні узи примордіальною якістю; примордіальність — це справа атрибуції, вона /229/ не властива своїм об’єктам; це влада, якою об’єкти наділяються людьми; пор. також Stack (1986, Introduction).

8 Цю аргументацію див. у кн.: Brass (1979 and 1980). McNeill (1986, ch. 1) стверджує, що цивілізація потребує спеціалізованої праці, а тому завжди мала поліетнічні ієрархії.

9 Щодо критики соціобіології див.: V.Reynolds (1980). Про модель «раціонального вибору» див.: Hechter (1987 and 1988). Ґірцову версію примордіальності жорстко критикували Еллер і Кахлен (Eller and Coughlan (1993)) і захищав Ґросбі (Grosby (1994)).

10 Див.: Grosby (1991) — про майстерне і ґрунтовне застосування ґірцівського підходу до стародавньої ізраїльської релігії і нації.

11 Про живкість пунічної культури див.: Moscati (1973,168-169); про поступову ісламізацію Ірану і перське відродження див.: Frye (1966, ch.6); фундаментальний характер спорідненості в етнічності й метафору «крові» коротко обговорює Неш (Nash (1989)) і підкреслює Коннор (Connor (1993)).

12 Ранній «перенніалістський» аналіз національності в стародавньому і ранньосередньовічному світах див.: Koht (1947) та Levi (1965).

13 Див. inter alia Kedourie (1960), Gellner (1964, ch.7) та Nairn (1977, ch.2); пор. Anderson (1983) та Hobsbawm (1990) щодо більшого наголосу на соціально «сконструйованій» природі націй і націоналізмів. Різниця між їхнім аналізом насправді менш важлива, ніж спільна підставова прихильність до «модернізму».

14 Лінія аналізу, яка сягає Коббена (Cobban (1945, /230/ ch.2)); див.: Tilly (1975, Introduction and Conclusion).

15 Погляд, що націоналізм виник як спроба забезпечити привабливу відповідь на відчуження, породжене розривом між державою і модерним суспільством, див.: Breuilly (1982, Conclusion). Ідею, що націоналізм психологічно доповнює рефлексивну природу модерної держави, даючи місце довірі та співпраці, див.: Giddens (1985, ch.8, and 1991).

16 Ґеллнер у кн. Gellner (1983) більший матеріаліст і функціоналіст, ніж у своїй ранній теорії (1964, сп.7); книга менше наголошує на мові і більше на зв’язках між масовою державною освітою, високою культурою та індустріалізмом.

17 Див.: Seton-Watson (1977, ch.2-3); про піднесення націоналізму в Англії XVI ст. див.: Greenfeld (1992, ch.2). Ранні дискусії про націоналізм у середньовіччі див.: Tipton (1972). Про існування національних сентиментів еліти в середньовічній Європі див.: S.Reynolds (1984) та Guenee (1985, ch.3).

18 Про «націєтворення» див.: Deutsch and Foltz (1963); гостру критику див. у кн.: Connor (1972). Про розкол та іредентизм в Африці й Азії див.: Horowitz (1985, ch. 6).

19 Пояснення теорією «раціонального вибору» прагнення до відокремлення див.: Hechter (1992); cf. Meadwell (1989). Про саможертовні складники націоналізму див.: Anderson (1983).

20 Hobsbawm (1990, ch.2); але навіть він визнає, що пізніший російський націоналізм може завдячувати чимось «протонаціональним» спільнотам, відданим царю й церкві; про це див.: Cherniavsky (1975). Див. також: Robinson, /231/ in Taylor and Yapp (1979) — щодо критики елітистського підходу, як його застосовує Брасс (Brass (1974)) до північно-індійських мусульман.

21 Seton-Watson (1977). Дональд Сміт (D.E.Smith (1974)) подає приклади релігійного відродження натомість як Ентоні Сміт (A.D.Smith (1989)) наголошує роль етнічних ядер. Слід також додати, що колишня роль релігії продовжує забарвлювати багато нинішніх етнічних конфліктів і національних історій; Ірландія, Польща, Сербія і Греція — очевидні приклади в Європі, але можна стверджувати, що прохолодніша відповідь скандинавських народів «Європі» чимось завдячує їхній протестантській підозрілості до католицького континенту.

22 Про політичний міф див.: Tudor (1972); про міф «модерної нації» див.: A.D.Smith (1988).

23 Про таких першопрохідців і моделі див.: Bendix (1966).

24 Про різні часові графіки приходу націоналізму у світі див.: Orridge (1980).

25 Про раніші французькі підходи див.: Benthem van den Berghe (1966). Ревізію загальноприйнятих традицій у викладанні французької історії, які ґрунтувалися на різних підручниках Лавісса, див.: Citron (1988); а про тривкий регіоналізм у Франції див.: Braudel (1989).

26 Соціальний склад квебекського націоналізму проаналізовано у кн.: Pinard and Hamilton (1984).

27 Порівняння з баскським націоналізмом див.: Payne (1971); детальніший аналіз див. у кн.: Conversi(1994). /232/

28 Про американський провіденціальний націоналізм див.: Kohn (1957a) та Tuveson (1968).

29 Тривкість націоналізму в Ірландії аж до XX ст. проаналізовано у кн.: Lyons (1979) та Hutchinson (1987); про релігію й націоналізм у післявоєнній Польщі див.: Chrypinski (1989). Про Норвегію див.: Mitchison (1980) — щодо ранніх націоналістичних тенденцій; про недавніші тенденції, зокрема скептицизм, навіть опір Європейському Союзу, див.: Waever (1992).

30 Про такий неофашизм див.: Wilkinson (1983) та Husbands (1991).

31 Повніший опис таких домодерних впливів див.: A.D.Smith (1986a, ch.8).

32 Стайнберг (Steinberg (1976)) дає яскраву картину проблем швейцарської національної ідентичності.

33 Повніші дані про історичне формування швейцарської національної ідентичності і єдності див.: Im Hof (1991); він датує процес національного формування кінцем XV ст.

34 Загальну історію див. у кн.: Kohn (1957b) та Thurer(1970).

35 Див. «модерністську» швейцарську історію Фарні (Fahrni (1983)), який применшує важливість міфу про заснування й етнічних уз; див. також: Kreis (1991) — щодо соціально-конструкціоністського підходу до швейцарського національного міфу 1291 p., тлумаченого як націоналістичний витвір кінця XIX ст.





3. Етнонаціональне відродження?


1 Про походження цих рухів див.: Mayo (1974); про шотландський рух див.: Hanham (1969); про /233/ баскський і каталонський рухи див.: Payne (1971).

2 Західні неонаціоналізми породили чимало літератури, див. inter alia Esman (1977), Williams (1982a) та Tiryakian and Rogowski (1985).

3 Про метафору Сплячої красуні див.: Minogue (1967a); про образи національного пробудження, переродження й оновлення див.: Pearson (1993).

4 Щодо промовистих перенніалістських тверджень див.: Fishman (1980). Складнішу позицію в загальних рисах викладає Армстронг (Armstrong (1982, ch.1)); у цій книзі етнічність і національність розглядаються як синонімічні і близько споріднені поняття, як набір сприйняттів, ставлень і почуттів, разом із релігійною й класовою ідентичностями; але історичний вододіл — запровадження націоналізму — відрізняє нації до 1775-1815 pp. і нації після цього періоду (Armstrong 1992a).

5 Джонсон (Johnson (1992)) поставив деякі з питань щодо каталогу виставки «Творення Англії» [The Making of England] (див.: Webster and Backhouse 1991), «Історичний вступ» до якого, написаний Ніколасом Бруксом [Nicolas Brooks], починається так:

«Англосакси, чиї мистецькі, технічні й культурні досягнення VII, VIII і IX століть показані на цій виставці, були предками сьогоднішніх англійців. У час, коли були виготовлені ці речі, існувало кілька конкурентних англосаксонських королівств, кожне з яких мало свою династію, свою аристократію і свої осібні традиції й лояльності. В англійській мові уже було багато /234/ регіональних діалектів. Однак англосакси відчували, що є одним народом» (с. 9).

6 Погляд, що нація і націоналізм — центральні питання, які визначають зміст модерності, див.: Greenfield (1992, ch.1); див. також: Armstrong (1992а). Ці особливості стародавньої єврейської держави описує Менделс (Mendels (1992)), який, однак, чітко показує, що його використання поняття національності в стародавньому світі більше скидається на етнос і етнічність, ніж на модерні нації і націоналізми.

7 Є окрема проблема зі стародавніми містами-державами, які можна описувати як ранні, хоч і маленькі, нації. Кількість жителів стародавніх Афін була приблизно такою самою, як у сучасній Ісландії (бл. 250 000). З іншого боку, лише 30 000 дорослих афінян-чоловіків були громадянами; метеки, жінки й раби до них не входили. Ба більше, з націоналістичного погляду їм бракувало ключового складника культурної індивідуальності (радше, ніж однорідності; афінська культура була варіантом ширшої іонічної етнічної та ще ширшої еллінської культурної системи. Див.: Alty (1982) та Finley (1986, ch.7). Ідею, що нації й націоналізми — винятково масові явища, а отже, належать XX століттю, див.: Connor (1990).

8 Щодо останнього див.: Kedourie (1960). Про громадянство і модерну націю див.: Bendix (1964) та Breuilly (1982, Conclusion). Про федеральні нації див.: Birch (1989).

9 Про тривалі атаки на доктрину націоналізму див.: Kedourie (1960); але пор.: A.D.Smith (1971, ch.7) і розд.6 цієї книжки. Погляд, що домодерні «агрописьменні» суспільства з їхніми жорстки-/235/ми поділами еліта — маси не залишають простору для націй і націоналізмів, див.: Gellner (1983, ch.2). Про раніший розвиток ідей національного характеру див. наукове дослідження Кемілайнена (Kemilainen (1964)).

10 Про розвиток міждержавної системи в Західній Європі див.: Cobban (1945) і Tilly (1975).

11 Територіальний «вітчизняний» складник націй досліджується у кн.: A.D.Smith and Williams (1983).

12 Означення «нації» див. inter alia у кн.: Deutsch (1966, chs 1 and 4), Connor (1978), A.D.Smith (1991, ch.1).

13 Повніше обговорення етносів і етнічності можна знайти у кн.: Schermerhorn (1970), de Vos and Romanucci (1975), Armstrong (1982) та A.D.Smith (1986a, ch.2).

14 Про бретонський націоналізм див.: Berger (1977) і Beer (1977); ранній каталонський і баскський націоналізми порівнюються у кн.: Conversi (1990); коротку історію сербів і хорватів див.: Singleton (1985); а детальніше: Jelavich (1983, esp. ch.6).

15 Повніше дослідження проблеми домодерних націй див. у кн.: A.D.Smith (1994) — в якій пропонуються менш обмежувальні критерії, ніж розвинені Коннором (Connor (1990)).

16 Про відмінності між типами домодерних етносів див.: Armstrong (1982, chs 1, 3 and 7) та A.D.Smith (1986a, ch.4).

17 Про дивовижний міф етнічної обраності, який живив ранньомодерний націоналізм у Нідерландах, див.: Schama (1987, ch.2); пор. також: Kohn (1940) — щодо пуританського англійського націоналізму етнічного обрання. Про ці міфи /236/ етнічної обраності див. загалом: A.D.Smith (1992а).

18 Загальні аргументи щодо наслідків експлуатації ядром периферійних етнорегіонів у Британії задокументовані у: Hechter (1975). Конкретні випадки див.: Stone (1979).

19 Проникливий аналіз етнорегіональних варіацій у європейських державах див.: Orridge (1982). Східноєвропейські зразки етнічного підпорядкування та націоналізмів див.: Sugar and Lederer (1969).

20 Див.: Hechter (1975); ревізію його позиції з метою охопити шотландський «сегментальний поділ праці» див. у: Hechter and Levi (1979). Критичні застосування поняття «внутрішній колоніалізм» до інших промислових периферій див. в есеях у кн.: Stone (1979); пор.: A. D. Smith (1981a, ch.2).

21 Про діаспорні спільноти див.: Armstrong (1976).

22 Про політичні міфи див.: Tudor (1972); про дослідження міфів загалом див.: Kirk (1973). Такі політичні міфи або міфорушії посідають чільне місце в аналізі етнічної ідентичності в середньовічному ісламі та християнстві в кн.: Armstrong (1982). Радикальну критику етноісторії та міфів див. у вступі до кн.: Tonkin, McDonald and Chapman (1989).

23 Про деякі приклади див.: A.D.Smith (1984).

24 Два приклади відродження темного і погано документованого етнічного минулого спільнотами, які перебували у затінку потужніших і культурно розвиненіших сусідів, дають словаки й українці; див. про це проникливі нариси: Paul (1985) та Saunders (1993). /237/

25 Див. про це: Armstrong (1982, ch.7) та A.D.Smith (1986a, ch.5).

26 Про мистецьке паломництво в Бретань у пошуках первісної та чистої етнічної релігійності в кінці XIX ст. див.: Royal Academy of Arts (1979, особливо Emile Bernard). Упорядкування «Калевали» Лоннротом у 1835 р. докладно описано у кн.: Branch (1985, Introduction) і обговорюється у кн.: Honko (1985).

27 Про ідеї Гердера див.: Berlin (1976); про вплив лорда Шефтсбері див.: Macmillan (1986).

28 Критичну оцінку стосунку між мовою і націоналізмом див. у кн.: Edwards (1985, ch.2); роль філологів, граматистів і словникарів у європейських націоналізмах, що спиралися на мобілізацію мас, наголошує Андерсон (див.: Anderson (1983, ch.5)).

29 Про романтичну музику і націоналізм див.: Raynor (1976); про національні мотиви в музиці Сибеліуса див.: Layton (1985), а в музиці Елґара — Crump (1986). Про історичну тематику в живописі й націоналізм у Європі див.: Rosenblum (1967, ch.2), а загальніше — A.D.Smith (1993a). Про модерне латиноамериканське малярство й образи національної ідентичності див.: Ades (1989, chs 7 and 9).

30 Святкування африканерами укладення Завіту і битви на Кривавій ріці 1838 р. — предмет неабияких дебатів, як академічних, так і політичних. Вплив церемонійної клятви й ритуалу оцінює Брюлі (Breuilly (1982, ch. 16)), котрий вважає націоналістичний церемоніал і символіку найпотужнішими аспектами цього явища. Історичну основу міфів про першопрохідців та Завіт розбирає Томпсон (Thompson (1985)), /238/ котрий доходить висновку, що Завіт і пов’язані з ним церемонії великою мірою були винаходом Пола Крюґера [Paul Kruger] початку 1880-х років.

31 Про героїзацію етнічної минувшини, особливо в Індії, див.: Kedourie (1971, Introduction); про цей процес в арабів див.: Sharabi (1970) та Kedourie (1992, ch.6). Використання золотого віку Ольстера ірландськими націоналістами досліджено у кн.: Lyons (1979) та Hutchinson (1987, chs 3-4).

32 Про національні варіації романтизму див.: Porter and Teich (1988). Погляд, що націоналізм, найбільш романтистська з ідеологій і почуттів, можна тим не менше пояснити нерівномірним капіталістичним розвитком див.: Nairn (1977, chs 2 and 9).

33 Про таких «фольк»-письменників і їхнє прославляння землі див.: Mosse (1964); консервативний релігійний націоналізм слов’янофілів докладно аналізовано у кн.: Thaden (1964).

34 Блискуче дослідження про рух Кодряну див.: E.Weber (1966).

35 Про російський націоналізм останніх часів див.: Dunlop (1985) та Pospielovsky (1989).

36 Про ці рухи див.: Williams (1982a); деякі загальні тлумачення західних неонаціоналізмів див. у кн.: Allardt (1979) та A.D.Smith (1981a, chs 1 and 9).

37 Про бретонський рух див.: Berger (1977) та Beer (1977); про Валлійське мовне товариство і валлійський націоналізм див.: Williams (1977) та (1982b); про басків: Medhurst (1982).

38 Теорію меншин-посередників див.: Bonacich (1973), а загальний огляд таких теорій у: Zenner /239/ (1991, ch. 1). Критичну оцінку див. у кн.: Horowitz (1985, ch.2).

39 Connor (1984b); історичні приклади на підтвердження цього див. у кн.: A.D.Smith (1971, ch.6).

40 Про видатну роль інтелектуалів і професіоналів або інтелігенції див.: Kedourie (1971, Introduction), Gella (1976), A.D.Smith (1981a, chs 5-6) та Anderson (1983); критичні оцінки див. у кн.: Breuilly (1982, ch.15). Мирослав Грох (Hroch (1985)) розвинув тристадійну соціальну теорію на пояснення бездержавних націоналізмів у Східній Європі, яка відводить провідну роль етнічним інтелектуалам та інтелігенції на стадіях А і Б.

41 Ґулднер (Gouldner (1979)) окреслює розрив між двома гілками інтелігенції, гуманітарною й технічною, і описує перехід від першої до другої; деякі незаперечні свідчення провідної ролі інтелігенції у квебекському випадку див. у кн.: Pinard and Hamilton (1984).

42 Про підґрунтя шотландського націоналізму див.: Hanham (1969) та Nairn (1977, ch.2); про піднесення Шотландської національної партії див.: Webb (1977), Brand (1978) та Maclver (1982).

43 Про піднесення валлійського націоналізму див.: K.Morgan (1982); про відродження валлійських культурних традицій, зокрема айстедводів, див.: P.Morgan (1983).

44 Докладний аналіз піднесення і поточного відродження каталонського націоналізму див.: Conversi (1994).

45 Таку подвійну лояльність на Заході до територіальної національної держави й етнічної нації та умови, що уможливлюють такі подвійні /240/ лояльності, аналізовано у кн.: A.D.Smith (1986b) та Birch (1989). Історичне дослідження про те, як використовували специфічно британський націоналізм у XVIII ст., див. у кн.: Colley (1992).

46 Про таке розрізнювання див.: Kohn (1967, ch.7); пор. Plamenatz (1976). Критичний погляд див. у кн.: A.D.Smith (1971, ch.8) та Hutchinson (1987, ch.1). Про занепад Радянського Союзу див.: G.E.Smith(1989).

47 Про радянські національності див., зокрема: G.E.Smith (1990), Bremmer та Taras (1993). Про відродження східноєвропейських націоналізмів див.: Ramet (1989), Vardys (1989) та Glenny (1990). Пояснення відмінностей у розвитку східноєвропейського націоналізмів у поняттях стадій їхньої еволюції див.: Gellner (1992).

48 Про роль католицької церкви в польському націоналізмі останніх часів див.: Chrypinski (1989).

49 Про піднесення словацького націоналізму див.: Brock (1976) та Paul (1985); про стосунки між чехами і словаками останнім часом див.: Glenny (1990, 137-44).

50 Історію цього регіону див. у кн.: Jelavich (1983). Теорію, яка наголошує на «дилемі безпеки» між сербами і хорватами, дилемі, що постає за анархічних умов (занепад держав, коли групова дія здавалася загрозливою, особливо якщо була живою пам’ять про групові конфлікти), див. у: Posen(1993).

51 Про ранні південнослов’янські рухи див.: Stavrianos (1961), а критичний погляд на перехід від православ’я до націоналізму див.: Kitromilides (1989). /241/

52 Див.: Gouldner (1979) та посилання 40 вище, а також Shils (1960).

53 Про релігійні корені ісламської революції див.: Keddie (1981) та Halliday (1979) — про ширші геополітичні умови. Про Шрі-Ланку див.: Roberts (1993); про православ’я в Росії див.: Pospielovsky(1989).

54 Див.: D.E.Smith (1974) — про здатність релігійних традицій мобілізувати маси; див. також: Banuazizi and Weiner (1986). Промовистий приклад ісламського і християнського відродження в сучасній Нігерії див.: Igwara (1993).





4. Криза національної держави


1 Див. Connor (1972) і Wiberg (1983); пор. також відмінності у: Tivey (1980).

2 Про «паралельне суспільство» див.: Balandier (1954); пор.: J.H.Kautsky (1962, Вступ). Про модель суспільних відносин у Східній Європі див.: Sugar (1980).

3 Про ці стародавні аристократії див.: Moscati (1962), Cook (1983) та Mann (1986, розділ 5).

4 Про Британію за Тюдорів див.: Corrigan and Sayer (1985, розділ 2), а щодо французьких та іспанських релігійних мотивів див.: Armstrong (1982, розділ 3).

5 Про мовну централізацію у Франції див.: Rickard (1974); про англійський і британський націоналізми XVIII ст. див.: Newman (1987) та Colley (1992).

6 Про розширення виборчого права див.: Bendix (1964); про появу й зростання централізованих адміністрацій та професійного ведення воєн див.: Tilly (1975) та Giddens (1985). /242/

7 Це означення див. на с.84; досить відмінне бачення порядку денного «розбудови нації» див.: Deutsch and Foltz (1963). Соціально-комунікаційна модель Дойча робить наголос на обсязі повідомлень та механізмах їхньої передачі, але вона не уточнює змісту спільних спогадів — культури, спільноти, батьківщини, — які передаються між поколіннями, та не оцінює належним чином силу символів, міфів і традицій, утілених у звичаях, ритуалах і церемоніях.

8 Про цей наголос на вирішальній ролі систем масової стандартизованої публічної освіти для творення націй див.: Gellner (1983, розділи 3-4). Щодо випадку французької Третьої республіки див. класичне дослідження: Е. Weber (1979); дослідження підручників з історії від 1880-х до 1980-х pp. див.: Citron (1988); а щодо прищеплювання грецьких ідеалів фізичної краси після поразки від Прусії див.: Leoussi (1992).

9 Про Японію епохи Мейдзи див.: Lehmann (1982, розділ 8, особливо с.259-265); про роль держави в ісламських країнах див.: Rosenthal (1965); а про Єгипет за Насера див.: Vatikibtis (1969).

10 Див.: Lerner (1958); пор.: Nettl and Robertson (1968, частина III).

11 Про «офіційний» націоналізм див.: Anderson (1983, розділ 6). Щодо мексиканського культурного відродження та муралістів див.: Franco (1970) та Ades (1989, розділ 7).

12 Проникливу розповідь про наступ уряду Тетчер на різні професії в Британії див.: Burrage (1992).

13 Структурний елемент опущений у проникливому щодо всього іншого аналізі Бгабги: Bhabha (1990, розділ 16); вивчення мультикульту-/243/ралізму та його критику в Австралії див. у: Castles et al. (1988, розділи 6-7); порівн.: Kapferer (1988, розділи 6-7, зокрема критика Blainey).

14 Розведення релігії й етнічності було досягнуте Наполеоном; див.: Hertzberg (1960, Вступ) — про його наслідки для західноєвропейського єврейства. Воно було продуктом наростання потоку французького масового націоналізму і якісно відрізнялося від утисків євреїв монархічними державами середніх віків включно з масовим вигнанням євреїв 1492 р. із тільки-но об’єднаної католицької Іспанії; див.: Almog (1990, Вступ).

15 «Великі революції» наставали у народів із давньою етноісторією, а націоналізм швидко втручався, або навіть частково мотивував хід їхніх революцій; див., наприклад: С. Johnson (1969) — про націоналізм маоїстського Китаю та Gildea (1994) — про революційну Францію.

16 Про окремі сучасні міфи обраності див.: Thompson (1985) — про африканерський Завіт (легенда про укладення Завіту (договору) між Богом та африканерами-першопоселенцями напередодні битви біля Кривавої ріки (1838), який приніс їм перемогу над армією зулусів і засвідчив обраність їхньої нації. — Прим. пер.); Kapferer (1988) — щодо австралійського міфу про анзаків (анзаки — солдати Австралійського і новозеландського армійського експедиційного корпусу в роки Першої та Другої світової війни, які начебто проявили дива мужності під час світових воєн, дарувавши австралійській нації її бойове хрещення і мучеників; назва утворена за першими літерами Australian and New Zealand Army Corps. — Дрилі, пер.); O’Brien (1988) — /244/ щодо міфів про заснування й призначення Сполучених Штатів; та Yoshino (1992) — про віру японців у їхню культурну унікальність. З приводу деяких дилем єврейських та ізраїльських міфів про ідентичність див.: Segre (1980) та A.D.Smith (1992c).

17 Про ідеальні й матеріальні інтереси інтелектуалів та їхню націоналістичну місію див.: M.Weber (1947, The Nation’) та A.D.Smith (1982).

18 Про те, як справа Дрейфуса розділила Францію, див.: Kedward (1965). Про громадянський і етнічний націоналізми див.: Ignatieff (1993).

19 Див. шостий розділ цієї книги; схожу критику див.: Porter (1965). Про каталонський контрприклад див.: Conversi(1990).

20 Щодо асиміляції темношкірих еліт і культурного знецінення африканців див.: W.H.Lewis (1965); про ставлення Французької республіки до євреїв див.: Vital (1975).

21 Цей тиск периферії на центр проаналізовано в: Eisenstadt (1965) — і застосовано щодо західних держав із новим поясненням у: Hechter and Levi (1979) та Orridge (1982).

22 Приклади з колоніального й постколоніального африканського регіону на південь від Сахари див.: Markovitz (1977) та Young (1985). Про гасло «Європа етносів» див.: Heraud (1963). Теорію виникнення націоналізму з потреб держави див. y: J.Snyder(1993).

23 Огляд теперішніх етнічних націоналізмів у колишньому Радянському Союзі і їхніх перспектив див.: Armstrong (1992b); пор. дослідження конкретних випадків: G.E.Smith (1990); а також: Bremmer and Taras (1993).

24 Див.: Tilly (1975, Вступ і Висновок). /245/

25 Типологію відносин між державами й етносами див. у: Anderson, von der Mehden and Young (1967), Geertz (1963) та Brass (1985). Приклади з Південно-Східної Азії див. у: Brown (1994).

26 Щодо причин самостійницьких рухів див.: Horowitz (1985, розділ 6). Про умови їхнього успіху див.: Mayall (1990, розділ 4); порівн. також із: Heraclides(1991).

27 Про ці страхи див.: Krol (1990) та Glenny (1990). Повніший аналіз див. у: A.D.Smith (1985).

28 Опис американського месіанського націоналізму див.: Kohn (1957a) та Tuveson (1968); про «символічну етнічність» третього покоління людей білого походження див.: Gans (1979).

29 Про такі розмаїті іммігрантські держави див.: Seton-Watson (1977, ch.5); про їхнє креольське походження див.: Anderson (1983, розділ 4). Про канадський випадок див.: Pinard and Hamilton (1982) та Laczko (1994). Щодо багатокультурності та квебекців у Канаді див.: Birch (1989) та Meadwell(1989).

30 Про реакцію Національного фронту на іммігрантів-мусульман у Франції див.: Husbands (1991). Сполучені Штати також стали свідками антилатиноамериканської реакції, а в Австралії з правого крила лунала гостра критика політики багатокультурності й азіатської імміграції; див.: Castles et al. (1988). У Британії теж з’явилася неприязнь до афро-карибських та азіатських іммігрантів; див.: James (1989). Щодо внеску жінок у процес перебудови етнічних і національних кордонів, а також потребу переглянути концепцію нації з метою включити до неї жінок, див.: Yuval-Davis (1993); пор.: Gutierrez (1995). /246/

31 Про рухи Мадзіні «Молода Європа» та «Молода Італія» див.: Mack Smith (1994, розділ 1); про деякі наслідки права націй на самовизначення й відокремлення в наш час див.: Beitz (1979, частина II) та Mayall (1990, частина 4).

32 Див. наприклад: Kedourie (1960), Tivey (1980, Вступ і Розділ 3), Breuilly (1982, Вступ), Giddens (1985, 116-21, 209-21) та Hobsbawm (1990, Розділ 1).

33 Про різноманіття швейцарської культурної і політичної ідентифікації та перехресні зв’язки див.: Warburton (1976) та Steinberg (1976, розділ 2).

34 Див.: Zartmann (1963) — про поняття «держави-нації» — держави, яка намагається викувати для себе націю (в Африці й Азії); про вплив британського і французького колоніалізму та націоналізмів у Африці див.: Crowder (1968); а про вплив територіальних кордонів та етнічне політичне життя Африки й Азії див.: Horowitz (1985, розділ 2).





5. Понад- або наднаціоналізм?


1 Див.: Renan (1882).

2 Див.: Merritt and Rokkan (1966).

3 Пряме твердження про домінування транснаціонального капіталізму див.: Sklair (1991).

4 Про ведення воєн та стратегію стосовно національних ідентичностей див.: Marwick (1974), A.D.Smith (1981b) та Posen (1993).

5 Приклади культурного успіху й політичного провалу «пан»-рухів див. у: Kohn (1960) про панславізм та Landau (1981) про пантюркізм. /247/

6 Про цей лозунг див.: Mazrui (1966). Ґрунтовну історію панафриканізму див. у кн.: Geiss (1974).

7 Про обмеження економічного націоналізму див.: Johnson (1968) та Mayall (1990, розділ 5).

8 Див.: Gladwyn (1967) щодо проєвропейського табору; та Camps (1965) про дебати 1960-х pp., породжені голлізмом.

9 Історію підходів до європейської інтеграції див.: Wallace (1990).

10 Див. вище розділ 2 примітки 2-3 та A.D.Smith (1991, розділ 1).

11 Про окремі причини виживання цих етносів див.: Armstrong (1982) та A.D.Smith (1986a, розділ 5); про теорію «соціального кордону» див.: Barth (1969, Вступ).

12 З приводу «концентричних кіл відданості» див.: Coleman(1958).

13 Приміром, у стародавній Греції спільна еллінська культура не призвела до політичного союзу міст-держав, хоча деякі з них змушені були приєднатися до Спартанської ліги або Делоського союзу, очолених Спартою та Афінами (як і до подальших ліг). І навпаки, політична унія Бельгії не призвела до появи спільної культури. Див.: Finley (1986, розділ 7) про стародавню Грецію та Zolberg (1977) про Бельгію.

14 Див.: Davies (1982) про історію Польщі після поділів та Воусе (1982) про ірландську історію XIX ст. Про інший випадок — чехів і словаків, об’єднаних разом між світовими війнами й у часи комунізму, але культурно окремих, — див.: Pynsent (1994, розділ 4).

15 Про німецьку «паралель» див.: Breuilly (1982, 65-82) та Hughes (1988, розділ 4); але їй потрібні /248/були бісмарківські політика й уміння мистецьки керувати державою, щоб досягти успіху.

16 Функціоналістичну парадигму європейської інтеграції див. у: Haas (1964). Див. також: Hoffman (1994).

17 Про прохолодність скандинавів та ностальгію за Норден (Norden — збірна назва скандинавських країн. — Прим. пер.), див.: Waever (1992); історія пан’європеїзму описана у: de Rougemont (1965) та Wallace (1990).

18 Про середньовічну Західну Європу див.: Keen (1969); de Rougemont (1965) окреслює привабливість середньовічного християнського світу як моделі європейської єдності; пор.: Krol (1990).

19 Про ексклюзію єретиків, прокажених і євреїв у середні віки див.: Moore (1987). Про сучасну європейську мозаїку див.: Krejci and Velimsky (1981). Щодо концепції «родини культур» див.: A.D.Smith (1992d, особливо с.70-1), із якої взято цей підрозділ.

20 Про що див.: Schlesinger (1992). Існує пов’язана з цією проблема територіальної демаркації «Європи»; вона може пояснити розвинутішу європейську чутливість народів західної половини континенту, захищених океанами, та народів південних держав, які шукають способів дистанціюватися від культурних «чужинців» на іншому березі Середземного моря, попри тісні зв’язки з Північною Африкою — стародавні й сучасні. Але як пояснити відносний брак європейських прив’язаностей серед скандинавів? «Схід» і Балкани становлять менше проблем у цьому відношенні: їхні метання — наслідок їхньої геополітичної й культурної невизначе-/249/ності. Водночас рухливий кордон «Європи» в православних землях ослаблює загальне відчуття компактної історичної європейської вітчизни. Де слід провести «кордон» Європи: по католицько-православному кордону, по християнсько-мусульманському пограниччі, по Чорному морю, чи Каспійському, чи по Уральських горах (як запропонував де Голль)?

21 Щодо ідей Мішеля Афлака (засновника сирійської партії Баас), див.: Binder (1964) та Kedourie (1971, Вступ). Про взаємопроникнення націоналістичних тем у мистецтві Європи XIX ст. див.: A.D.Smith (1993a).

22 Хасидський афоризм Баала Шем Това. Ренанів аналіз пам’ятання й забування див. у: Gellner (1982). Американський приклад «народнокультурного культу предків» [vernacular ancestralism] обговорено у: Burrows (1982). Питання ролі етнічної пам’яті загалом стосовно конкурентної грецької традиції див.: Just (1989) та A.D.Smith (1993b).

23 Щодо класичної спадщини у вікторіанську епоху див.: Jenkyns (1992) та Leoussi (1992).

24 Про середньовічний християнський «міфосимвольний комплекс» див.: Armstrong (1982, розділ 3); про моделі європейської релігії див.: Martin (1978). Зв’язок між релігією та національною ідентичністю в Ірландії та Югославії вивчено у: Holmes (1982) та Alexander (1982). Про складні зв’язки релігії та національної свідомості у Східній Європі йдеться у: Petrovich (1980) та Ramet (1989).

25 Недавні дослідження індоєвропейського походження див.: Mallory (1989); нову теорію висунуто в: Renfrew (1987). Про європейський мовний /250/ поділ див.: Armstrong (1982, розділ 8); про антецеденти нацистського аріанізму див.: Poliakov (1974).

26 Щодо міграцій у новій Європі див.: Miles (1993, зокрема R. Fernhout: «"Europe 1993" and its refugees», cc.492-506); про стан справ у Франції та її реакцію див.: Miles and Singer-Kerel (1991).

27 Про підтримку французами Ле Пена див.: Husbands (1991); про меншини й національну ідентичність у Британії див.: Samuel (1989, Т. II). Про націоналізм і фашизм загалом див.: A. D. Smith (1979a, розділ 3).

28 Див.: Duroselle (1990), багатозначно названу «Європа: історія її народів» [Europe: A History of its Peoples]; див. критику в: A.D.Smith (1992d) та Schlesinger(1992).

29 Про національні традиції романтизму див.: Porter and Teich (1988); про національні контрасти у межах неокласичної традиції див.: Rosenblum (1967) та A.D.Smith (1979b). Про попередні «великі віки» і внески до «загальноєвропейської» історії див.: Duroselle (1990, розділи 9-11); автор намагається наголосити спільне в досвідах, хоч і визнає почасти неповну природу цих досвідів та глибокі внутрішні відмінності між різними культурними зонами й народами Європи.

30 Про таке домінування Західної Європи див.: Wallace (1990). Це твердження припускає, що Німеччина (більша частина) належить до Західної Європи, та недобачає вагомих наукових, літературних і мистецьких внесків Східної Європи й Росії.

31 Див. Atiyah (1968) та Ware (1984) про православну церкву і східне християнство; пор. також: /251/ Ramet (1989, зокрема есеї про Югославію, Румунію і Болгарію).

32 Статуї й монументи, церемонії й емблеми націоналізму в Європі кінця XIX ст. описано Гобсбаумом у: Hobsbawm and Ranger (1983, розділ 7); сатиричну панораму «націоналістичної Європи» для туристів, її реліквії і святині в наші дні див. у: Home (1984).

33 Про літургії націоналізму див.: Mosse (1976); про його обряди й церемонії див.: Breuilly (1982, розділ 16), а деталізований опис патріотичних святкувань Великої Французької революції, деякі з яких були організовані Жаком-Луї Давидом, див.: Herbert (1972). Американські релігійно-націоналістичні церемонії описані в: O’Brien (1988). Див. також: Schlesinger (1994).

34 Різні оцінки підґрунтя македонського конфлікту див.: Alexander (1982) та Kofos (1990).

35 Ці родинні метафори та їхня «примордіальна» сила проаналізовані в: Horowitz (1985, розділ 6) та Connor (1993); пор. Grosby (1994).

36 Тема подвійної атаки на національну державу: згори — Європейським Союзом та знизу — етнічними спільнотами — сягає 1960-х pp.; див., напр.: Heraud (1963).

37 Одну з ранніх констатацій цих побоювань див. у: Galtung (1973); пор. обговорення у Schlesinger (1992).

38 Важливість такої «ностальгії» за ідеалізованими стилями життя не слід недооцінювати; див.: Armstrong (1982, розділ 2). З іншого боку, величезне зростання масового туризму й студентських обмінів, поширення медіями інформації про загальноєвропейські процеси, а також нестримний потік європейських мистецьких, музичних /252/ і кінофестивалів зробили багатьох людей молодших поколінь відкритішими до ідеї Європи та вигод більшої інтеграції, хоч і не ясно, чи чисті такі ідеї від національних упереджень та стереотипів та наскільки глибокими й живучими вони можуть виявитися. Див.: Schlesinger (1994).





6. На захист нації


1 Цей розділ написано на основі статті для конференції «Нації і громадяни», яка відбулася в Центрі філософських досліджень, Кінґз-коледж, Лондон [Centre for Philosophical Studies, King’s College, London] у 1993 p.; прикінцева частина статті опублікована у: Anthony D.Smith: Ties that Bind’, LSE Magazine 5, 1, 1993, 8-11. Див.: M.Weber (1947, The Nation’). У кн.: Neuberger (1986, ch. 3) аналізуються різні критерії національної «самості» в Африці на південь від Сахари.

2 Використання плебісциту для з’ясування волі народу породжує складні питання; див. гостру критику в кн.: Kedourie (1960 and 1971); пор. також Breuilly (1982, Conclusion).

3 Про південнотирольське питання див.: Doob (1964) та Katzenstein (1977). Цікаву дискусію про національні кордони й політичну географію стосовно французького «шестикутника» див.: E.Weber (1991, ch. 3).

4 Утім, див. спростування у кн.: Kedourie (1960, 71-4). Найзагальніша відмінність пролягає, за Гансом Коном, між «органічною» доктриною, яку можна побачити у Східній Європі, і «волюнтаристською» доктриною на Заході. Однак, хоч /253/ ця відмінність і важлива, вона виражає два варіанти тієї самої загальної системи переконань, які часто взаємонакладаються на практиці. Обговорення різних типологій націоналізму див. у кн.: A.D.Smith (1971, ch. 8); пор.: Gellner (1992).

5 Про означення націоналізму див.: L.Snyder (1954) та Connor (1978). Щодо дефініції, наведеної тут, див. повніший виклад у кн.: A.D.Smith (1973, section 2, and 1991, ch. 4); а про означення нації — розділ 3 вище.

6 Таку критику див. у кн.: Minogue (1967b); пор. Porter (1965). Їм частково відповів Міллер у кн.: Miller (1993).

7 Про Енгельсові спостереження див.: Davis (1967, 22). Німецькі романтичні доктрини описано в кн.: Kohn (1965), Robson-Scott (1965) та Hughes (1988, ch. 2).

8 Входження націоналізму в тогочасний порядок держав, спершу в Європі, а далі деінде, задокументоване в кн.: Cobban (1945), Hinsley (1973) та Mayall (1990, chs 2-3). Аргументи за те, що дестабілізація (розпад держав) радше передумова, ніж наслідок націоналізму, див.: Snyder (1993) та Posen (1993).

9 Дивно, що Дюркгайм, який так сильно переймався проблемою соціальної згуртованості в модерних суспільствах, прямо не звернувся до проблеми націоналізму; можливо, як і Вебер, він просто засвоїв націоналістичні припущення, тобто Дюркгаймові погляди на соціальну солідарність були непрямим (через «органічних» німецьких теоретиків суспільства) продуктом націоналістичної епохи. Лише під час Першої світової війни його націоналізм зри-/254/нув на поверхню, але «Первісні форми релігійного життя: тотемна система в Австралії» (фр. оригінал, 1912; анг. переклад, 1976 [укр. переклад: К.: Юніверс, 2002. — Прим. пер.]) з уміщеними в книзі аналогіями між тотемічними й секулярними обрядами (Великої Французької революції) та доводами про потребу в «релігії» і періодичних святкуваннях у колективному житті модерних суспільств можна витлумачити як визнання центральності нації в модерному світі. Однак бракує визнання міфу вітчизни й територіального виміру; див.: Mitchell (1931) та A.D.Smith (1983).

10 Про роль зради і вірності див.: Grodzins (1956); про національні святкування див.: Eri and Jobbagyi (1989); про святкування тисячоліття Угорщини 1896 р. і в загальніших рисах див. у: Hobsbawm and Ranger (1983).

11 Про вплив двох світових воєн на національну єдність див.: Marwick (1974) та в загальних рисах A.D.Smith (1981b). Теми героїчної самопожертви в ім’я нації, які були на передньому плані в неокласичному мистецтві, досліджуються у кн.: Rosenblum (1967, ch. 2) та A.D.Smith (1987, ch. 8).

12 Цю тему докладніше розглянуто у кн.: A.D.Smith (1992a). Про вірменський і сіоністський націоналізм див.: Walker (1980) та Almog (1987).

13 Відмінність «формального» і «неформального націоналізму» на Маврикії і Тринідаді проаналізовано у кн.: Eriksen (1993); а відродження айстедводів розглянув Прис Морґан (P.Morgan [1983]). Про урбанізацію мішнаїстського юдаїзму див.: Neusner (1981); а про відродження /255/ єврейських свят раннім сіонізмом — Hertzberg (1960).

14 Про цю «паралізуючу сьогомоментність» щодо етногенези народу йоруба див.: Peel (1989). Приклади націоналістичного використання героїв і мудреців минувшини описано у кн.: Kedourie (1971, Introduction); пор. з критичними поглядами у кн.: Hutchinson (1987, ch.1), Kapferer (1988) та Roberts (1993), які всі зосереджуються на обмеженні націоналістичних маніпуляцій соціальними відносинами, сформованими довгою історією етнічних і релігійних уз та почуттів. (Йоруба — народ у Нігерії, чисельність — бл. 27 млн. осіб. Живуть також у Беніні, Гані, Того та ін. африканських країнах. Мова йоруба. За релігією християни, є мусульмани-сунніти і прихильники традиційних вірувань. Писемність на основі латинського алфавіту. — Прим. пер.)

15 Інколи говорять, що нації потребують спільного призначення, але можуть обійтися без спільної історії, і наводять як приклад «нові нації» Азії й Африки. Однак дуже часто це нові держави, а не нації, і їхнє етнічне ядро може хвалитися спільною історією, хоча лише для кількох поколінь. Утім, є випадки, коли конкретна історія стосується регіону чи провінції, які мають кілька етносів (і релігій); але тут сама сила спільного історичного досвіду тривалої боротьби за звільнення злютувала докупи етнічно різнорідне населення. Тут націоналізм функціонує як «сурогат релігії» на місці давніших релігій і етносів. Прикладом може бути Еритрея, хоча продовжують дискутувати, чи зможе /256/ її націоналізм сформувати повноцінну націю із спільноти зі спільною долею; див.: Cliffe (1989). Подібний погляд на націоналізм, як на такий, що перейнятий і шукає «відповідей» на питання смертності й забуття (і «проблему зла», можна додати), див.: Anderson (1983, 17-19).














Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.