Попередня     Головна     Наступна                         Література





ОРИГІНАЛЬНІ ЗВІСТКИ «КРОЙНІКИ» ФЕОДОСІЯ СОФОНОВИЧА


Поняття «оригінальні звістки» щодо «Кройніки»— це повідомлення, аналогій яких в інших джерелах немає, або лише частково зберігаються. Такі повідомлення мають джерельну вартість, допомагають розширити уявлення про події далекого минулого. Звичайно, трапляються дрібні різночитання, викликані помилками Ф. Софоновича, невірним прочитанням джерел, а також авторськими ампліфікаціями.

Отже, розглянемо найважливіші оригінальні звістки «Кройніки» в хронологічній послідовності. Найранішим є повідомлення «Кройніки о Русі», згідно з яким князь Володимир Святославич ходив з військом проти хорватів і «повоевал их знов города. Которое княжение дал Ярославу». Редакція «Кройніки о Русі» П. Кохановського дає інше читання: «повоевал ix з Новагорода» 270. Жоден з цих варіантів не має аналогій в решті джерел.

Наприклад, у літописі Нестора повідомляється, що Ярослав був спочатку князем у Ростові, а після смерті брата Вишеслава став князем у Новгороді. Зазначимо також, що Ф. Софонович слідом за повідомленнями про панування Ярослава над хорватами викладає відоме оповідання про непослух Ярослава своєму батькові Володимиру (1014). Через неуважність Ф. Софоновича складається враження, що Ярослав був тоді хорватським, а не новгородським князем.

У достовірності другого варіанту змушує засумніватися та обставина, що Володимир вирушив у похід не з Києва, як звичайно, або міста, що знаходилося ближче до західних кордонів Київської Русі, а з далекого Новгорода.

Проте зовсім відкидати ці варіанти не слід, бо, можливо, читання, подане Ф. Софоновичем, було у такому вигляді в Золотоверхому літопису, який в окремих випадках краще зберіг текст оригіналу ПЗ, ніж відомі на сьогодні його редакції (Іпатіївська, Хлєбниківська, Єрмолаївська).

Чергове повідомлення «Кройніки о Русі» проливає світло на обставини втечі Ростислава Володимировича із новгородцем Пореєм та киянином Вишатою до Тмутаракані й оволодіння цим князівством у 1064 р. Ще С. М. Соловйов ставив питання: «Що спонукало Порея та Вишату тікати разом з Ростиславом?»271. Радянський історик В. В. Мавродін на основі аналізу джерел зробив висновок, що Вишата і Порей були представниками певної течії у новгородській політиці, пов'язаної з боротьбою Новгорода за незалежність від Києва. Вигнання Вишати й Порея з Новгорода «могло означати зміцнення влади київського князя»272. Це припущення В. В. Мавродіна підтверджується звісткою «Кройніки о Русі», це йдеться про те, що Ростислава було вигнано внаслідок воєнної акції Святослава — сина великого князя київського Ярослава: «Зачалися затым в Русимеждусобные брани. С[вя]тослав, брат 273 Ярославов, пошол на Великий Новгород, в котором Ростислав, с[ы]н Володимеров, княжил. И воевал Св[я]тослав Новъгород так, ажъ кн[я]зь Ростислава мусил з Новгорода утечи и пришол к Тмутараканю»274. Далі Ф. Софонович наводив відому звістку про переслідування Святославом Ростислава у Тмутаракані (1065). Дані «Кройніки о Русі» проливають світло на цю важливу подію в історії Київської Русі. Зазначимо, що вони спростовують висновки дослідників, які вважали, що Ростислав втік до Тмутаракані з Волині (В. М. Татіщев, С. М. Соловйов) або з Червенських міст (М. С. Грушевський)275.

Цікавою є згадка Ф. Софоновича про те, що у 1077 р. після третього вокняжіння у Києві Ізяслава Ярославича Михайло-Святополк став княжити у Новгороді та Полоцьку 276. Проте літописи свідчать, що Святополк був полоцьким князем з 1069 по 1071 р., а новгородським — з 1078 р. І все ж є певні підстави вважати, що ці дані з'явилися у «Кройніці о Русі» не внаслідок помилки Ф. Софоновича. У хроніці М. Кромера міститься звістка, згідно з якою в 1069 р. Ізяслав після другого вокняжіння у Києві звелів панувати «синам своїм, Святополку у Полоцьку та Новгороді (підкреслено нами.— Авт.), Володимиру — Смоленську, а Ярополку — Вишгороді»277. У такому повідомленні, яке наводиться у давньоруських літописах під 1078 р., Полоцьк не згадувався: «Седящу в него место Святополку в Новгороде (підкреслено нами.— Авт.)..., Ярополку седящу в Вышегороде, а Володимеру седящу в Смоленску»278. Оскільки Ф. Софонович не користувався хронікою М. Кромера, а при підготовці «Кройніки о Русі» працею М. та Й. Бєльських, то можна твердити, що джерело М. Кромера й Золотоверхий літопис містили дані про княжіння з 1077 або 1078 р. Михайла-Святополка одночасно у Новгороді та Полоцьку.

Для того, щоб легенда про заснування Золотоверхого монастиря у 988 р. не суперечила літописам, які відносили початковий етап цього монастиря до 1108 р., Ф. Софонович зауважив: «Року 6616 заложил церков каменную Свтого Михаіла Золотоверхую великий кнзь киевский Михаіл Свтополк, весь верх церкви позолотил и вшелякою оздобою церковною украсил, бо перед тым была старая, уже и непозалоченая, еще при кнзі Владимері поставленая за старанем первого митрополита Михаіла на имя его»279. Літописи не говорять про заснування Золотоверхого монастиря за часів Володимира. Відсутні також дані про прикрашення ним церкви, про її кам'яну кладку тощо. Лише у «Пом'янику» Золотоверхого монастиря частково відбилися мопастирські перекази, які були використані Ф. Софоновичем. Михайло-Святополк, зазначено у документі, «церков сию Золотоверхую... на свое имя каменную созда, иконописанием всю, муссиею же и иным благолепным камением предивно украси ивсякою утварию другою церковною обогати»280.

Відомості про заснування Золотоверхого монастиря за Володимира М. К. Каргер вважав такими, що не мають під собою грунту й основуються на «дуже пізніх легендах». Проте ця точка зору є занадто категоричною, бо археологічні дослідження не повні у зв'язку з варварським знищенням монастиря у 1934 р. і швидкою забудовою місця, де він стояв. Але й вони дають можливість твердити про існування тут кам'яного храму ще в 60-х роках XI ст.281 Оскільки ця територія була заселена ще наприкінці X — початку XI ст.282, можна гадати, що коли Володимир прийняв християнство і звелів киянам «рубити церкви и поставляти по местом, идеже стояше кумиры»283, на місці майбутнього Золотоверхого монастиря була зведена дерев'яна церква. В усякому випадку легенда, що лягла в основу даного повідомлення «Кройніки о Русі», могла відбити реальні події.

Інтерес викликає розповідь у творі Ф. Софоновича про події 1140 р., котрі інші літописи датують 1139 р. Так, київський князь Ярополк помер, згідно з відомостями Ф. Софоновича, 10 лютого 1140 р. Інші літописи називають 18 лютого 1139 р., 18 лютого 1138 р., 18 квітня 1139 р., осінь 1138 р. Лише М. Стрийковський датує смерть Ярополка 1140 р., не вказуючи дня й місяця 284. Аналіз наступного тексту «Кройніки о Русі» дає підстави твердити, що у цьому місці її джерела — Золотоверхого літопису були переплутані аркуші й оповіданню про події 1141 р. передувало оповідання про 1142 р. Внаслідок цього Ф. Софонович сповіщав про те, що Всеволод Ольгович у Ізяслава Мстиславича «хотіл Володимер взяти и инших ix (тобто Ізяслава, а також Андрія, сина Володимира Мономаха.— Лет.) княжения, а ім давал Берестье, Дорогочин, Черторийск и клецк». Підкреслені нами міста Всеволод хотів віддати своїм братам Святославу та Ігорю 285. У зв'язку з помилкою Золотоверхого літопису в Ф. Софоновича в цьому місці «Кройніки о Русі» виникло ще кілька неточностей. Розповідаючи про перший похід Всеволода на Переяслав (1140), він описував події, що відбулися під час другого походу (1142) і навпаки. Відомо, що Ізяслав приходив на допомогу своєму стрию проти Всеволода у 1142 р., а не 1140 р., як твердить «Кройніка о Русі» («поіхал теды Всеволод войною на Андрія под Переясловль, Изяслав, сыновец Андріев, з своім войском прибігши под Переясловль, помог стрию Андрію и розбили войска Всеволодовы»28в (підкреслено нами.— Авт.). Оскільки у Золотоверхому літопису за всіма ознаками ім'я стрия не називалося, як в інших редакціях Південноруського зводу кінця XIII ст.,Ф. Софонович вирішив, що з ним був АндрійВолодимирович.Проте останнійпомеру 1141 р. й Ізяслав подавав допомогу його брату Вячеславу.

Ф. Софонович сплутав «стрыев» Ізяслава ще раз, коли писав про тридобову облогу Переяслава військами Ігоря Ольговича. Хоч у літописах ім'я переяславського князя не зазначалося, Ф. Софонович, поширюючи інформацію джерела, знов назвав його Андрієм, а не Вячеславом 287. Потім, розповідаючи про другий похід Всеволода під Переяслав, він викладав історію першого походу: «Всеволод, князь киевский, другий раз (підкреслено нами.— Авт.) послал брата своего Святослава з войском до Переясловля»288. Значення слів «другий раз» стає зрозумілим, коли врахувати, що Ф. Софонович сплутав події різних років. Слід зазначити ще одну деталь цього заплутаного повідомлення «Кройніки о Русі». Розповідаючи про похід Ростислава Мстиславича, смоленського князя, на Ольговичів, він писав, що той «зышолся c Изяславом» (Мстиславичем.— Авт.) і вони «волости Олговичев... пустошили около Чернигова»289. У літописах, зокрема Хлєбниківському та Іпатіївському, нічого не говорилося про спільні дії братів (можливо, таке повідомлення містилося у Золотоверхому літописі). Не виключена переробка даних джерела Ф. Софоновичем. Прочитавши про те, що Ростислав Мстиславич «взя около Гомия волость» Ольговичів, а одночасно з ним Ізяслав Мстиславич воював «около Чернигова»290, Ф. Софонович міг зробити висновок про спільні дії братів, бо Гомель знаходиться порівняно недалеко від Чернігова і входив тоді до складу Чернігівського князівства 291.

Наступна оригінальна звістка «Кройніки о Русі» датована 1150 р. Розповідаючи про раптове взяття Ізяславом Мстиславичем Білгорода під час походу на Київ, Ф. Софонович писав: «Гды пришол, білгородцы з радостию приняли Изяслава як своего князя и з ним пошли на Гургия до Києва»292. Незважаючи на те, що ці дані відсутні у літописах, сумніватися в їх достовірності немає підстав. Безперечно, що білгородці позитивно ставилися до Ізяслава, а для зустрічі його брата Володимира, який ішов в авангарді, вони «потекоша противу к мосту, кланяющеся и рекуще: княже поед, Борис (син Юрія Долгорукого, суперника Ізяслава та Володимира.— Авт.) ти побежал» 293. Про це ж свідчить і той факт, що у 1151 р. білгородці відмовилися відкрити ворота Юрію Долгорукому 294. Це повідомлення «Кройніки о Русі» повне симпатії до Ізяслава, що наводить на думку про те, що Золотоверхий літопис в деяких випадках краще зберіг текст літопису Петра Борисовича (вичерпний аналіз праці дав Б. О. Рибаков 295).

Далі «Кройніка о Русі» сповіщала про те, що чернігівський князь Святослав Ольгович помер 5 лютого 1164 р. і «поховал его Олг, сын его, в Чернигові»296. Даних про поховання Святослава Ольговича не знаходимо у літописах. У Хлєбниківській редакції, наприклад, зазначалося лише про те, що чернігівський князь помер 15 лютого 1164 р. и «17 вложен быс в гроб а понеделник», а також про те, що син Святослава — Олег прибув до Чернігова на третій день після смерті батька 297. І все ж текст літописів свідчить, що Олег зумів випередити свого суперника — Святослава Всеволодовича, князя новгород-сіверського, і деякий час побути на чернігівському престолі. Отже, логічно припустити, що саме в період перебування Олега у Чернігові ним був похований батько — Святослав Ольгович.

Необхідно зазначити, що у «Кройніці о Русі» злиті воєдино звістки про події 1165 та 1166 рр. Ось чому, очевидно, замість двох літописних повідомлень (про одруження Олега Святославича, який став князем новгород-сіверським, з Агафією, дочкою Ростислава Мстиславича, у 1165 та одруження Ярослава Ізяславича, князя бузького, з дочкою Святослава Ольговича, у 1166 р.), у «Кройніці о Русі» знаходимо лише одне, яке невірно передає хід подій: «Дочку теж свою Агафию отдал (Ростислав.— Авт.) за Ярополка Изяславича»298. Цією ж причиною можна пояснити й помилкову дату смерті Ярослава, сина Юрія Долгорукого (12 березня 1165 р.), хоч майже всі літописи вказані події відносять до 1166 р. 298

Особливу цінність має оповідання «Кройніки о Русі» про події 1177 р. у Північно-Східній Русі. Заключна частина цього оповідання Хлєбниківського, Іпатіївського та Єрмолаївського літописів майже дослівно збігається з Лаврентіївським літописом. Проте його початок відсутній у відомих редакціях Південноруського зводу кінця XIII ст. Цей пропуск свідчить про дефект у протографі Хлєбниківського та Іпатіївського літописів 300. Оскільки Ф. Софонович запозичив згадане оповідання із Золотоверхого літопису, можна реконструювати у найбільш загальних рисах втрачений фрагмент Південноруського зводу кінця XIII ст., бо і в «Кройніці о Русі» його передано в скороченому вигляді з деякими помилками. У Лаврентіївському літописі це оповідання вміщено на кількох сторінках й, очевидно, такого ж обсягу воно було і в Золотоверхому літописі, але Ф. Софонович передав його суть у кількох реченнях: «Умер потом Михалко, которий на Володимерское княжение хоры был наіхал. И взял его княжение брат его Всеволод. А Мьстислав, князь ростовский, за поводом Гліба, князя резанского, хотіл выгнати Всеволода з Володимера. Собравше войско резанское и половцов на помоч, пошол на Всеволода. Але Всеволод з своім войском, давши поле, звитяжил Мъстислава и зараз пошол на ГлЂба. A ГлЂб з своїми войсками и половцами пошол на Володимер»301.

Вказівку на хворобу Михалка Ф. Софонович міг запозичити з попередньої статті 1176 р. Золотоверхого літопису (вона є і в Хлєбниківському та Іпатіївському літописах) 302. Розповідаючи про похід Мстислава на Всеволода, хроніст змішав повідомлення про різні події: похід Мстислава на Всеволода одразу ж після повідомлення про вокняжіння останнього, який завершився Липецькою битвою, а також перемогу Всеволода над Глібом, рязанським князем, та його прибічниками. Безсумнівно, що лише Гліб міг взяти у похід «войско резанское и половцов». Щодо Мстислава Ростиславича, то князь ростовський вирушив у похід проти Всеволода, «совокупив ростовци и боляре, гридьбу и пасынкы, и всю дружину»303. Ф. Софонович, сплутавши різні події, допустив помилку, назвавши ініціатором виступу проти Всеволода Гліба рязанського. Насправді Мстислава підштовхували до цього ростовські бояри 304. Та й сам Мстислав, як пише Лаврентіївський літопис, після Липецької битви «подьмолвил Глеба, резаньского князя, зятя своего» 305.

Значний інтерес викликає повідомлення, вміщене у «Кройніці о Русі» під 1180 р. Після двотижневих сутичок на р. Влені між військом Святослава Всеволодовича, який тимчасово втратив київський престол і на кілька місяців став чернігівським князем 306, з одного боку, й військом Всеволода Велике Гніздо, володимирського князя, з іншого, Святослав послав «попа своего з иншими» к Всеволоду, «просячи, абы з ним могл зыйтися на розмову, и жебы сыиа его Гліба вернул»307. Гліб Святославич дещо раніше потрапив у полон до володимирського князя. Але це суперечить Хлєбниківському та Іпатіївському літописам, згідно з якими посли Святослава вимагали від Всеволода дати їм можливість переправитися через річку, щоб вирішити суперечку під час генеральної битви 308. У цих літописах підкреслювалося зверхнє ставлення Святослава, який розглядав Всеволода як свого васала 309, відзначалася мужність Святослава. Повідомлення «Кройніки о Русі» принижувало політичне реноме чернігівського князя. Ф. Софонович також повідомляв, що Всеволод захопив послів Святослава й останній, «обачивши такий гнів Всеволодов на себе... пошол скорій назад»310. При цьому володимирський князь «не казал гнатися» за ним, нібито «з молосердия своего»311. Такого образливого для Святослава викладу подій не знаходимо навіть в літописах Володимирсько-Суздальської Русі. Так, у Лазрентіївському літописі повідомлялося, що Святополк пішов від р. Влени «убояся разводья»312, а не зі страху перед Всеволодом.

Ця звістка «Кройніки о Русі», запозичена з Золотоверхого літопису, переконливо свідчить про симпатії її автора до Всеволода Велике Гніздо та ворожість до Святослава Всеволодовича. Цим автором, безперечно, не міг бути Кузьмище Киянин, котрий вів літопис чернігівського князя й котрому, зокрема, належить опис подій 1180 р. на р. Влені. На наш погляд, опрацювати під таким кутом оповідання Кузьмища Киянина, висловивши критичне ставлення до дій Святослава, міг лише літописець київського князя Рюрика Ростиславича. Ця переробка текста Кузьмища була, очевидно, здійснена у 1188—1193 рр., в умовах союзу Рюрика та Всеволода Велике Гніздо, й коли Рюрик та Святослав ворогували між собою. Відомо, що наприкінці 1189—1190 рр. при дворі Рюрика Ростиславича було створено літописний звід, одним з джерел якого став Чернігівський літопис Святослава Всеволодовича 313. Очевидно, тоді ж літописець Рюрика Ростиславича зробив деякі поправки з метою принизити чернігівського князя. У Золотоверхому літописі замітки літописця Рюрика Ростиславича були представлені дещо повніше, ніж в інших редакціях ПЗ. Так, під 1174 р. Ф. Софонович згадував про те, що Чернігівський князь Святослав Всеволодович «лакомством опанованый, пришовши з войском, облегл в Києві Ярослава. Звопивши, Ярослав побігл до Луцка», а Святослав захопив київський престол 314. Звістка про облогу в Києві Ярослава суперечить відомим редакціям ПЗ кінця XIII ст., згідно з якими Святослав «поеха изьездом к Києву. Ярослав... не сме затворшпися в Києве один (підкреслено нами.— Авт.), но бежа к Луцку». Але у Лаврентіївському літопису говориться про те, що Святослав «въеха в Киев, дружину его (Ярослава.— Авт.) изьима, а князь Ярослав утече»315, тобто Ярослав втік не до оволодіння Києвом його суперником, а після того. Отже, дана пам'ятка опосередковано підтверджує свідчення «Кройніки о Русі» про облогу Києва Святославом.

Зазначимо, що настільки гострого засудження Святослава («лакомством опанованый») не знаходимо у жодному джерелі. Тому повідомлення такого змісту не могло вийти з-під пера літописця Святослава Всеволодовича. До речі, дії Ярослава Ізяславича, луцького князя, не знаходять також підтримки в автора літописної звістки. Трохи нижче у «Кройніці о Русі» детально розповідається про жорстокі засоби, за допомогою яких Ярослав забирав гроші у киян для викупа жінки та сина, захоплених у полон Святославом. Тут же вміщене оригінальне повідомлення, за яким Ярослав, зібравши гроші, «потом пошол з войском под Чернигов на Святослава з Ростиславичами и там, облегши Святослава, учинил з ним примирье» (далі йдеться про дії Святослава проти Олега Святославича, князя сіверського) 316. За відомими редакціями ПЗ Святослав «умирився» з Ярославом під час боротьби проти Олега. У Лаврентіївському літописі зазначалося, що Ярослав «поиде Чернигову», а далі розповідалося про війну Святослава з Олегом та про перемир'я Святослава з Ярославом, як у відомих редакціях ПЗ кінця XIII ст. 317

Не випадково у Золотоверхому літописі відзначалася роль Ростиславичів у вдалому поході проти Святослава, бо цей похід відповідав їхнім інтересам (насамперед Рюрика Ростиславича). Про підштовхування Ростиславичами Ярослава до конфлікту з Святославом натякає звістка Радзивіллівського списку Лаврентіївського літопису: Ярослав «поваблен Ростиславичи, приеха опять Кыеву». Зазначимо, що інші списки Лаврентіївського літопису передають цю звістку в помилковому вигляді: «Ярослав же слышав, яко стоит Киев безо князя, пограблен Ростиславичи (підкреслено нами.— Авт.), приеха опять Кыеву», а у відомих редакціях ПЗ кінця XIII ст. збереглося точніше читання: «Кыев... пограблен Олговичи»318.

Таким чином, можна зробити висновок, що автором розглянутих оригінальних звісток про події 1174 р. є той же літописець Рюрика Ростиславича, котрий, як зазначалося в літературі, «мав у розпорядженні свої власні записи за 1170-ті роки»319.

Оповідання про знаменитий похід Ігоря на половців 1185 р. подане Ф. Софоновичем у значно скороченому вигляді порівняно з Хлєбниківським чи Іпатіївським літописами. Проте у ньому містяться окремі дані, які не мають аналогій у відомих редакціях ПЗ. Так, повідомивши про збір Ігорем війська, хроніст писав: «Хотіл также (Ігор.— Авт.), як и Святослав, достати славы и пошол на половцы». Подібний мотив і в Лаврентіївському літописі: князі — учасники походу говорили: «Мы есмы не князи, же (поидем) такыже собе хвалы добудем»320. Проте текст «Кройніки о Русі» цілком збігається лише з повідомленням, вміщеним у «Истории Российской» В. М. Татіщева: «Игорь, князь северский, завидуя чести, полученной Святославом..., собрал войска»321 (підкреслено нами.— Авт). Цей збіг викликаний тим, що джерело В. М. Татіщева («літопис, близький до Іпатіївського, але не тотожний йому»322) та Золотоверхий літопис в окремих випадках краще зберегли сліди давньоруського літописання, ніж Хлєбниківський та Іпатіївський літописи.

Вище зазначалося, що у першій частині «Кройніки» містилося вісім повідомлень, які відсутні у редакціях ПЗ кінця XIII ст., але збереглися у Лаврентіївському літопису. Два з них вміщені в оповіданні про похід Ігоря на половців. Одразу ж після цитованих вище слів «Кройніки о Русі», де йдеться про прагнення сіверського князя зрівнятися славою з Святославом Всеволодовичем, хроніст писав: «И пошол на половцы, переправился через Дон-реку, мыслячи ix з грунту вивернути»323. Порівняймо з Лаврентіївським літописом: «Поидем по них за Дон и до конца избьем их»324. Кінець даної фрази Ф. Софонович передав своїми словами, але зміст залишився тим же, що і в Лаврентіївському літопису.

Друга звістка «Кройніки о Русі» викладена так: «А половцы взяли город Римов и иншиі гроды над Сулою попустошивши, з великим полоном в свою землю вернулися». Підкреслені нами слова відсутні у відомих редакціях ПЗ кінця XIII ст., але містяться у Лаврентіївському літопису 325.

Деякі оригінальні звістки «Кройніки о Русі» доповнюють свідчення відомих редакцій ПЗ з історії Галицько-Волинського князівства. Так, розповідаючи про поразку Шварна Даниловича і Володимира Васильковича, якої вони зазнали від Краківського князя Болеслава Встидливого 326, Ф. Софонович наводить звістку, невідому з інших джерел: «А Шварно з малою дружиною прибіг до Василка (після поразки.— Авт.}. Зганил ему Василко, же его не послухал и так людей потратил»327. У літературі зазначалося, що оповідання про поразку Шварна, яке міститься у Хлєбниківському та Іпатіївському літописах, належить перу любомльського літописця, автора зводу 1280 р., який увійшов до Галицько-Волинського літопису. Цей автор послідовно виступав за незалежність Володимиро-Волинського князівства від Галичини, підносив Василька Романовича і в той же час з неприязню писав про всіх представників старшої лінії Романовичів, що яскраво відбилося у розповіді про кампанію 1266 р. Саме тому в приниженні Шварна, зафіксованому в даній звістці, слід вбачати редакторське втручання любомльського літописця, що збереглося у Золотоверхому літопису, а не результат переробок Ф. Софоновича, який, до речі, з пієтетом ставився до короля Данила. Особливої уваги вимагають ті звістки «Кройніки о Русі», що мають аналогії лише в «Истории Российской» В. М. Татіщева.

При викладі подій 1162 р. (тоді на допомогу Ростиславу, сину Мстислава Великого, обложеному в Білгороді Ізяславом Давидовичем, рушили Мстислав Ізяславич та інші князі), згідно з повідомленням «Кройніки о Русі», «чорныі клобуцы от Изяслава пущеныі, побЂгши вперед, смотрЂти войска Мьстиславового. Постерегши войска новыі великиі, сказали Изяславу. И зараз Изяслав, устрашившися, побЂг от Белагорода и половцы побігли» (підкреслено нами.— Авт.)328. Зазначимо, що Ф. Софонович не вповні розібрався у даній звістці використаного ним джерела. Чорні клобуки виступали союзниками Мстислава і йшли у нього в авангарді. А сповістили Ізяслава Давидовича про наближення ворожих військ «дици половцы» 329, послані князем у розвідку. Але не це було головним у тому випадку. Звідки Ф. Софонович міг взяти твердження про втечу половців, якщо вище у «Кройніці о Русі» про них не згадувалося взагалі? Зрозуміти це можна, звернувшись до «Истории Российской», де є детальний опис даних подій. За словами В. М. Татіщева, «дикие половцы» Ізяслава принесли звістку про наближення військ Мстислава. «Изяслав же... вельми убояся. A половцы, видя его в страхе, не дожидаясь Мстислава, побежали. Потом, недолго мешкав, и Изяслав пошол назад» 330.

Цікаве повідомлення «Кройніки о Русі» датується 1140 р. Виступаючи у похід проти Ізяслава Мстиславича, Юрій Долгорукий послав за допомогою до братів Володимира та Ізяслава Давидовичів, князів чернігівських. Але вони відмовили йому, мотивуючи це тим, «иж ты нам присяглес был помагати, а гды Изяслав наши волости пустуошил, не далес нам помочи..., а звлаща, же присяглисмо Изяславу з ним быти»331. Літопис детально передає відповідь Давидовичів Юрію, проте виділені нами слова там відсутні. Цю деталь знаходимо в «Истории Российской» В. М. Татіщева: «Ты же не слуша прозьбы нашея и не поможе намо»332.

Подібна звістка міститься в обох творах під 1183 р. Якщо в літописах вона висловлена у такії! формі: Роман «пришол з ляхы... и не вспев ему ничто же иде к Рюрикови», то в «Кройніці о Русі» дана звістка більш деталізована: «не могучи ничего ему учинити, отпустил ляхов, а сам пошол знову до Рурика»333. Характерно, що «История Российская» знову містить дані, які збігаються з «Кройнікою о Русі»: Роман після невдачі під Володимиром «отпустил поляк»334.

Розповідаючи про боротьбу Рюрика, київського князя, з Ярославом чернігівським у 1195 р., Ф. Софонович привів промову Рюрика, який звинувачує Ярослава у порушенні угоди і в тому, що не дочекавшись повернення послів, «послал и сына моего 335 поймал и держиш». Слово «послал», яке випадає з контексту «Кройніки о Русі», при співставленні твору Ф. Софоновича з «Историей Российской» наводить на думку про гаплографію, припущену хроністом при виписуванні цього місця з Золотоверхого літопису. Там, очевидно, повинен був бути текст, аналогічний тому, який мало джерело «Истории Российской»: «Сыновца своего к Витебску послал, а он идущи, воевал Смоленскую волость. Давыд же слыша рать, посла (підкреслено нами.— Авт.) сыновца своего Мстислава»336. В іншій редакції «Истории Российской» міститься доповнення, яке збігається з «Кройнікою о Русі»: «которого Ярослав взяв, держит яко пленника»337.

У праці В. М. Татіщева існують аналогії з деякими іншими деталями «Кройніки о Русі». Так, в обох творах названа точна дата вокняжіння Романа Ростиславича у Києві: 1 липня 1174 р., яку не зберегли джерела338. Точніше, ніж інші літописи, «Кройніка о Русі» та «История Российская» датують смерть київського князя Святослава Всеволодовича. Якщо літописи датували цю подію липнем 1194 р., то «Кройніка о Русі» — до кінця липня 1194 р., а «История Российская» — до 27 липня 1194 р.839

Під 1145—1146 рр. у «Кройніці о Русі» повідомлялося про смерть Івана Юр'євича й про те, що «два брата его» приехали «на Дон... и поховали (його.— Лет.)». Даного уточнення немає в жодному літописі й лише у праці В. М. Татіщева знаходимо відповідну деталь: «к Дону»340. Показово, що дані Ф. Софоновича та В. М. Татіщева навіть дещо суперечать інформації інших джерел вирішити, які з них відповідають дійсності, а які ні — практично неможливо. Так, у Хлєбниківському та Іпатіївському літописах під 1146 р. сказано, що брати покійного «сьпрятавше тело его, идоша c ним (підкреслено нами.— Авт.) к Суждалю»341. Але у В. М. Татіщева, як і у Ф. Софоновича, стверджується, що брати, «погребши тело его, возвратились в Суздаль»342, тобто не везли тіло Івана Юр'євича до батька, Юрія Долгорукого.

Як пояснити близькість деяких повідомлень «Кройніки о Русі» до твору В. М. Татіщева? Слід зазначити, що «Кройніка о Русі» не використовувалася В. М. Татіщевим при написанні «Истории Российской». По-перше, В. М. Татіщев ніде не згадував про те, що в його розпорядженні була праця Ф. Софоновича. По-друге, в «Истории Российской» відсутні дуже важливі оригінальні звістки «Кройніки о Русі» про події 1064, 1180 та інших років, хоч автор ретельно переносив до свого твору свідчення своїх джерел. По-третє, споріднені звістки в «Истории Российской», звичайно, передані більш розгорнуто, як, наприклад, повідомлення про події 1162 р. Отже, близькість ряду звісток «Кройніки о Русі» та «Истории Российской» слід пояснити іншою причиною, а саме: використанням одних і тих же літописних джерел. Як відомо, В. М. Татіщев при написанні твору широко використав не тільки добре відомі нині літописи, а й такі, що не збереглися до нашого часу, наприклад, Розкольничий, Голіцинський, Єропкінський, Хрущовський. Вони краще зберегли сліди давньоруського літописання, ніж відомі на сьогодні літописні зводи 343, так само як і Золотоверхий літопис — головне джерело «Кройніки» Ф. Софоновича. Цей факт є ще одним аргументом на користь того, що В. М. Татіщев користувався при написанні свого твору реально існуючими джерелами.

На відміну від «Кройніки о Русі» друга частина — «Кройніка о початку і назвиску Литви» — створена Ф. Софоновичем на основі добре відомих і вже видрукованих наприкінці XVI — на початку XVII ст. творів М. Стрийковського та О. Гваньїні. Внаслідок цього в ній обмаль оригінальних звісток.

Так, Ф. Софонович дотримувався версії, згідно з якою великий князь литовський Вітень знайшов майбутнього жерця Ліздейка ще немовлям «у лісі». Пізніше хроніст передавав варіанти цієї легенди, зафіксовані в польських історичних творах і літописах Великого князівства Литовського: «А инъшие повЂдают в орловому гнЂзде, а иншие правят в колисце»344. Очевидно, тут Ф. Софонович використав додаткове джерело — одну з редакцій літопису Великого князівства Литовського, або якийсь оригінальний запис у друкованих хроніках М. Стрийковського чи О. Гваньїні.

Те саме можна сказати про оригінальну послідовність великих князів литовських, зафіксовану в Ф. Софоновича: «Повідают иншии историкове, иж после Гермонта зостал князем литовским Гилигин, а по нем сын его Билигин, по Билигине — Ромунт Билигинович, а по нем — Трабос»345. Зазначимо, що у М. Стрийковського спадкоємці Гермунта названі у такій послідовності: Гилигин — Ромунт — Трабос. Кого мав на увазі Ф. Софонович під «иншими историками» сказати важко, бо генеалогія литовських князів у такому вигляді вміщена лише у «Кройніці о початку и назвиску Литви».

Варто відзначити згадувану вище звістку про будівничу діяльність полоцького князя Бориса, зокрема про те, що він «инших много церквей и монастырей поставил». Ця оригінальна деталь підтверджується археологічними дослідженнями 346.

Поява дрібних різночитань у «Кройніці о землі Полской» пояснюється неуважністю Ф. Софоновича, помилками творців рукописних копій або перекладів польських хронік. Насамперед, звернемося до опису у творі Ф. Софоновича Хотинської війни. Тут особливо цінним є свідчення про те, що під час відомої вилазки запорожців до турецького табору (в ніч на 7 вересня 1621 р.): «Козаки... тихо пробилися аж до самого цесаря турецкого намету. Цесар, перестрашенный, з намету утекл»347. Не позбавлені оригінальності дані «Кройніки о землі Полской» про сильний голод у турецькому таборі, коли «шмат хліба куповано по червоному золотому, бо где пошли на здобыч хліба, их войска полскиі и козацкиі громили и забивали»348. Наприкінці оповідання про Хотинську війну Ф. Софонович навів звістку, відсутню в українських літописах, згідно з якою «панове турецкиі цесаря Османа тятивою удавили, а стрия его (Мустафу.— Авт.) посадили на царстві. Так, шукаючи чужого, Осман свое з душею згубил навеки». Осман II справді був задушений яничарами під час двірцевого перевороту 20 травня 1622 р., але в жодному джерелі не зазначається, що це було здійснено за допомогою тятиви. Щодо сентенції, то вона є перефразованою приказкою, котру навів М. Стрийковський у своїй хроніці, розповідаючи про загибель київського князя Святослава. Печенізький хан Куря нібито наказав написати на чаші, зробленій з черепа Святослава, ці слова. З хроніки М. Стрийковського дана приказка перейшла до «Кройніки о Русі», а потім Ф. Софонович її процитував вже з іншого приводу 349.

Варто згадати, що в «Кройніці о землі Полской» наводиться дуже значна цифра, коли йдеться про чисельність турецько-татарського війська під Хотином (900 тис.) 350. Як відомо, насправді турецько-татарські війська налічували 250—300 тис. і лише фольклорні джерела називають дуже високі цифри (700 тис.) 351. Не виключено, що Ф. Софонович справді використовував тут якісь перекази, народні пісні, думи тощо. Про це може свідчити типовий для фольклорних джерел зворот, вжитий Ф. Софоновичем, коли він розповідав про перехід війська Османа II через Дунай — «сорок дней и сорок ночей»352.

Не відповідає дійсності твердження Ф. Софоновича, за яким Осман II підійшов до своєї армії після штурму польсько-українського табору, здійсненого будинським пашею Каракашем. Не Осман II, а Каракаш-паша підійшов до Хотина 14 вересня 1621 р., через деякий час після початку боїв і вже наступного дня повів війська на штурм. Хроніст вірно пов'язував початок особливо активних воєнних дій турецької армії з іменем будинського паші, бо саме тоді туркам вдалося увірватися до табору, але чомусь він не згадував про загибель тоді Каракаша-паші.

Завершуючи оповідання про повстання Тараса Трясила (Федоровича), Ф. Софонович зазначав: «После тоей войны, того ж року восени, мор барзо великий был по всей Україні, почался місяца июля, а кончался на концу місяца декаврия» 353. Про пошесть, яка охопила тоді всю територію тодішньої Речі Посполитої, писав П. Пясецький. За його словами, епідемія була настільки охоплюючою, що прийшлося перенести з жовтня 1630 р. на початок 1631 р. вальний сейм. З початком великих морозів пошесть припинилася 354. Однак Пясецький нічого не говорив у своїй праці про поширення пошесті на Україні. У цій частині твору Ф. Софонович спирався, очевидно, на власні спостереження.

Найбільше уваги у «Кройніці о землі Полской» було приділено подіям першого року визвольної війни 1648—1654 рр. Проте автор у цьому випадку також виявився не оригінальним. Майже все оповідання «Кройніки о землі Полской» про початок визвольної війни у значно повнішому вигляді викладене в літописі Самовидця. Відзначимо лише ті особливості, які не знаходять аналогій у літописі Самовидця. Так, Ф. Софонович допускав помилку, коли писав про те, що коронні гетьмани Потоцький та Калиновський послали проти повстанців «комисара Шемберка з козаками реєстровыми, а з частю полского войска Потоцкого каштеляна». По-перше, сина М. Потоцького Стефана помилково названо каштеляном, а не каштеляничем краківським. По-друге, нічого не повідомлялося про загін реєстровців, який очолював І. Барабаш та І. Караїмович З65.

Далі в «Кройніці о землі Полской» сповіщалося про те, що обидва гетьмани «Чигирин выпаливши, уступили под Корсунь». У літописі Самовидця цих даних немає і навіть зазначається, що гетьмани рушили на Корсунь, «не йдучи под Чигирин». Але ближче до істини був Ф. Софонович, що підтверджують деякі документи, наприклад, відписка сіверських воєвод 3. Леонтьєва та І. Кобильського царю 356. Потім Ф. Софонович зазначив, що польсько-шляхетське військо під Корсунем стало «против Стеблева за рекою Росью». Тут же «от Стеблева в мили» Б. Хмельницький розгромив каральну армію. У такому вигляді дана звістка є лише у Г. Граб'янки, який використовував твір Ф. Софоновича. Але тут правий Самовидець. Хоч Стеблів і знаходився на невеликій відстані від Корсуня, проте битва проходила ближче до останнього, в районі с. Виграїва 367.

Можна вказати також на повідомлення про відступ карателів князя Яреми Вишневецького з Лівобережної України на Волинь і про бої під Прилукою, яка знаходилася у Брацлавському полку. Як відомо, 1 червня 1648 р. Вишневецький справді був під Прилукою, але лише Ф. Софонович розповідав про невдалий бій у цій місцевості козаків Уманського полку 358. Характерно, що і в наступних повідомленнях автор торкався дій Уманського полку, що, на нашу думку, є важливим аргументом на користь використання Ф. Софоновичем Уманського літопису.

Розповідь про взяття М. Кривоносом Полонного, а Ганжою та Остапом (Іванським) Тульчина (Нестервара) відсутня у літописі Самовидця, але збігаєтьсяз повідомленнями Г. Граб'янки та С. Величка 369. Якщо Г. Граб'янка використовував твір Ф. Софоновича, то С. Величко користувався іншим літописним джерелом, близьким до джерел Ф. Софоновича. Ці ж події також висвітлювалися, але в інший спосіб, Павлом Халебським, рядом польсько-шляхетських авторів. Підкреслимо, що Ф. Софонович визначав чисельність військ М. Кривоноса — 40 тис.: тоді як Величко називав 8 тис. Важко сказати, хто був ближчий до істини, враховуючи, що чисельність військ М. Кривоноса під час походу невпинно зростала. За інформацією А. Киселя, Б. Хмельницький вислав на Правобережжя Кривоноса з 10 тис. козаків і наказав йому зібрати ще таку ж кількість 360, що, як відомо, й було виконано. Очевидно, С. Величко назвав первісну кількість військ Кривоноса, а А. Софонович мав на увазі більш пізній період. Не зовсім точно вказувалося в «Кройніці о землі Полской» місце смерті короля Владислава IV, який помер нібито «в місте литовском, в Вилню». Точніше повідомляв Самовидець: «Владислав... померл, выехавши з Вилня в Меречу». Точно місце смерті короля називав лише С. Величко — Мереч 361.

Має свої особливості оповідання «Кройніки о землі Полской» про події 1649 р. Так, якщо Самовидець вважав керівником польсько-шляхетської армії у 1649 р. Я. Вишневецького, то Ф. Софонович іншу особу — «гетмана коронного». Тут він, безперечно, мав на увазі А. Фірлея, котрий хоч і не був гетьманом, зате формально очолював як гетьман польсько-шляхетське військо під час Збаразької кампанії. Серед обложених у Збаражі магнатів Ф. Софонович правильно називав князя Домініка (Владислава-Домініка Острозького-Заславського), тоді як Самовидець це замовчував 362. Проте Ф. Софонович допустив помилку, перебільшуючи роль загонів кримського хана Іслам-Гірея III у перемозі над королівськими військами під Зборовом. Умови Зборівського миру, підписаного 18 серпня 1649 р., хроніст подавав дуже поверхово і з 11 пунктів угоди він писав лише про два, які були йому особливо дорогі як представнику вищої православної ієрархії: 1) передача церков від уніатів православним на території трьох українських воєводств, контрольованих повстанцями; 2) звільнення цих земель від постоїв польсько-шляхетських військ. Щоправда, привернула його увагу також маловідома угода між Яном Казимиром і Іслам-Гіреєм III 363.

Повідомлення «Кройніки о землі Полской» про події 1651 р. значно розходяться з даними інших літописів, але підтверджуються документальними джерелами. Так, розповідаючи про облогу Монастирищ М. Калиновським, хроніст повідомляв про направлення «Богунові на ратунок Демка, асаула, з войском. Для того гетман коронный Калиновский, мост на Богу запаливши, отишол до Бару, а оттол далей в Полшу». У джерелах відсутні лише дані про спалення М. Калиновським мосту 364.

У «Кройніці о землі Полской» своєрідно трактувалися причини зради кримського хана під Берестечком. Згідно з версією Ф. Софоновича, він «з татарми Хмелницкого и козаков отступил для того, их поляки на татар барзій напирали, ниж на козаков. Оттол татаре розуміли, же поляки суть на змові з козаками» 365. Звичайно, таке пояснення є далеко не повним, але варто зауважити, що ця точка зору не викликала заперечень в учасника битви — В. Дворецького. Останній навіть розвинув її у своєму «Літописці», звинувативши І. Виговського в підготовці провокаційних листів, спрямованих на розкол союзу між повстанцями та кримчанами в період битви під Берестечком 366. Посол Б. Хмельницького до Росії Семен Савич засвідчував у Посольському приказі 21 вересня 1651 р.: «Крымцы между собою говорили..., а притчею де король c козаки помирится, то де станет их король c казаки сопча бить»367, що підтверджує певною мірою достовірність даних Ф. Софоновича. Далі хроніст подав на основі власних спогадів відомості про загарбання карателями Я. Радзивілла Києва, спалення ними Подолу та Братського монастиря, «толко школы и церкви цілы зостали»368.

У джерелах взагалі слабо відбилися події весни 1653 р., коли повстанці боронили свої землі від чергового наступу карателів, очолюваних Стефаном Чарнецьким. «Кройніка о землі Полской» подає оповідання про оборону повстанцями м. Монастирищ, де загинув уманський наказний полковник Грозенко 369. В інших джерелах ці події згадуються лише побіжно.

Надзвичайно цінним є повідомлення Ф. Софоновича про Переяславську раду 1654 р., оскільки воно містить свідчення активного учасника політичного життя України XVII ст. Проте слід відзначити його стислість і навіть неточність. По-перше, у Переяславі присягала на вірність царю не «вся старшина», оскільки ряд полковників з військом обороняли кордони. На раді не були також представники від Запорожжя. По-друге, присяга складалася не 5 січня, а 18 січня 1654 р.370

Важливі дані твір Ф. Софоновича містить в описі російсько-українського походу проти Речі Посполитої 1654—1655 рр. (вони вже досить добре відомі внаслідок використання їх Г. Граб'янкою). Зазначимо також, що Ф. Софонович, як і Самовидець, вважав Дрожипільську битву переможною для повстанців. Раніше це розглядалося як помилкове твердження (при аналізі даних Самовидця), проте в світлі нововиявлених джерел підтверджується правота обох авторів 371.

Стисло, але дуже точно твір Ф. Софоновича інформує про події 1656—1657 рр., які відбувалися у Польщі. Ці дані, починаючи від звістки про оточення військ Юрія II Ракоці під Меджибожем (12 липня 1657 р.) до повідомлення про смерть Б. Хмельницького, підтверджуються реляцією шведського посла в Чигирині Г. Лілієнкрони Карлу X Густаву від 28 липня 1657 р.372 Оскільки реляція шведського посла базувалася на інформації, одержаній від найближчого оточення гетьмана Б. Хмельницького, можна гадати, що вона з джерелом «Кройніки о землі Полской» має спільну основу.

Серед відомостей про події 1658—1661 рр. виявляються лише деякі оригінальні деталі, бо документальні та літописні джерела, в тому числі й твір Самовидця, дають змогу реконструювати минуле. Розповідь Ф. Софоновича є досить точною, причому він вказував на місце, де стояв табір Данила Виговського, який хотів зайняти Київ («на Николской горі»). Хроніст писав про спалення Києва під час боїв, втечу через Дніпро брата колишнього гетьмана «в одной сукни» тощо 373. «Кройніка землі Полской», хоч і поступається своєю повнотою літопису Самовидця при викладі подій 60 — початку 70-х років XVII ст., але наводить інколи більш точні дані. Так, за Самовидцем, Г. Гуляницький, прибічник І. Виговського, опинився в облозі у Варві разом з чернігівським та прилуцьким полками. Насправді, крім цих полків у Варві було обложено також козаків Ніжинського полку, на що вказується у «Кройніці о землі Полской»374.

Описуючи перемогу військ Г. Г. Ромодановського та Я. Сомка над Ю. Хмельницьким у липні 1662 р., Ф. Софонович подав точніші дані про втечу Ю. Хмельницького з своєю старшиною після поразки на правий берег Дніпра, про набір ними татарських військ у Чорному лісі й контрнаступ на Лівобережжі. Тут же Ф. Софонович навів важливе повідомлення, за яким «ляхов (з війська Ю. Хмельницького.— Авт.) в Каневі и инде своих козаки немало позабивали». Це повідомлення дозволяє краще зрозуміти суть звістки Самовидця: «А иншиі козаки, которіе переплили Дніпр, нагіе до домов ишли, а з жолніров у Дніпра были (підкреслено нами.— Авт.), а которий переплив, то и c тих мало хто увойшол». Очевидно, цю звістку Самовидця слід читати: «а жолніров у Дніпра были», тобто вбивали 375.

При описі подій 1662—1663 рр. Ф. Софонович широко використовував свої спогади. Очевидно, саме вони стали джерелом достовірних даних про спалення татарами Кирилівського монастиря, ікону Вишгородської Богоматері, постриження у чернці Ю. Хмельницького, смерть Д. Балабана та вибори нового київського митрополита 376.

Ф. Софонович, на відміну від інших літописців, назвав імена прихильників Я. Сомка, страчених з наказу І. Брюховецького у Борзні 18 вересня 1663 р. Ті ж прізвища навів В. Дворецький у листі від 21 вересня 1663 р. до Л. Барановича. Ф.Софонович добре знав В. Дворецького та Л. Барановича, тому міг одержати від них ці дані, які увійшли до його «Кройніки о землі Полской». Щоправда, у творі Ф. Софоновича не названо прізвища А. Шуровського, але наводиться ім'я «Ананки» (Семененка), «хорунжого полку Лубенського», який справді був у числі страчених, не названих Дворецьким.

Оповідання про події 1664—1665 рр. повне дрібних помилок, але в загальному вигляді вони змальовані достовірно. Повідомлення про події 1666 р. мають більшу цінність. Зокрема, вони дають змогу уточнити маршрут військ гетьмана Правобережної України П. Дорошенка, який вирушив проти польського воєначальника Маховського. Названо місце, де П. Дорошенко з'єднався з татарами. Виклад наступних подій у «Кройніці о землі Полской» носить ще більш загальний характер. Хоч в цілому в праці хід подій викладено достовірно, але тут не знаходимо важливих оригінальних звісток.

Таким чином, використання Ф. Софоновичем джерел, які не дійшли до нашого часу, власних спогадів і свідчень очевидців зумовили появу у «Кройніці о землі Полской» певної кількості оригінальних повідомлень, котрі проливають світло на невідомі раніше сторінки історії Київської Русі та України XVII ст.








Попередня     Головна     Наступна                         Література


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.