[Роман Шпорлюк. Комунізм і націоналізм: Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. — К., 1998. — С. 357-379.]

Попередня     Головна     Наступна

12. Після 1848: «соціалізація» націоналізму

У другій половині дев’ятнадцятого століття характер і напрям розвитку націоналізму змінився. Це було викликано багатьма причинами й не в останню чергу — необхідністю протиставити щось зростаючому впливові соціалізму. Взаємини з останнім розгорталися приблизно в двох напрямах. У певних конкретних випадках націоналізм переходив на традиційні праві позиції й визначався як безумовний антагоніст соціалізму. В інших — націоналісти визнавали слушність і важливість питань, які підіймав соціалізм, але при цьому намагалися довести, що соціальні проблеми «об’єктивно» є частиною, аспектом фундаментальнішого, ширшого й важливішого «національного питання», отже, мають вирішуватися в його рамках. Вони намагалися включити робітничий клас в національну спільноту й вивести його з-під сфери впливу марксистької філософії, революційної класової політики й пролетарського інтернаціоналізму. Робітники мали відстоювати свої класові інтереси в межах національної спільноти демократичними засобами.

Перш ніж продовжувати наші міркування, виразніше сформулюємо деякі необхідні для цього положення. Теорія Ліста, яка віддзеркалювала реалії епохи промислової революції, де існувала економічна й політична нерівність націй, будувалася, крім іншого, на ідеалах Французької революції. Німеччина, якою її хотів бачити Ліст, мала бути не тільки економічно могутньою, але також ліберально-кон-/358/ституційною країною, де ґарантувалася свобода особистості. Незважаючи на те, що в цьому пункті виникала певна невідповідність між метою та засобами її здійснення, а досягнення деяких ідеалів Ліста не збігалося з реальною суспільною практикою, він залишався відданим духові 1789 року. Проте в націоналізмі існували інші течії, які цілком неґативно оцінювали ідеали Французької революції. Ясна річ, що й після появи лістівського варіанту націоналізму ці спрямування не зникли. «Націонал-соціалізм» Гітлера, наприклад, який являв собою відгалуження націоналізму (доволі деформоване), якщо не окремий його підрозділ, повністю відкидав ідеали 1789 року (зрозуміло, й ідеали Ліста). Якщо говорити конкретніше, гітлерівський нацизм протиставлявся тим демократичним варіантам «націонал-соціалізму», які сповідували соціальні реформи й національне визволення в рамках конституційної системи. (Є різні підходи до проблеми співвідношення і спорідненості націоналізму і націонал-соціалізму. Ентоні Сміт, наприклад, вважає, що фашизм і нацизм були антиподами націоналізму. Джон Брюлі, навпаки, підкреслює їхню спорідненість. У будь-якому випадку, цілком очевидно, що між Лістом і Гітлером немає нічого спільного, а «націонал-соціалізм» останнього треба відрізняти від ідеології партій на зразок Чеської національної соціалістичної партії, створеної в 1890-і роки, яка виступала за демократичні реформи, соціальне законодавство й національне визволення чехів) ¹.

У менш розвинених частинах світу, які потребували політичної, економічної й культурної модернізації, де лістівський націоналізм знайшов би своє природне середовище, націоналізм також відхилявся від класичної європейської моделі. Оскільки спосіб /359/ життя в цих реґіонах значно відрізнявся від європейського, і до того ж тут поширювалися соціалістичні ідеї, то створилися нові версії націоналізму: певні марксистські положення й соціалістичні ідеї були «вмонтовані» в націоналістичну ідеологію. Ці націоналісти вважали, що для того, щоб подолати економічну відсталість і зберегти (або вибороти) національну незалежність, вони повинні дотримуватися марксистських поглядів. Можна сказати, що вони використовували Маркса, щоб адаптувати світогляд, породжений Лістом.

Почнемо наш огляд з Німеччини епохи після 1848 р., де, як ми вже згадували, націоналізм передував соціалізмові і особливо — марксизмові. Загальна програма лістівського варіанту націоналізму мала чітку проіндустріальну спрямованість. Ранній німецький націоналізм був ліберальною політичною течією (у 1848 — 1849 рр. навіть радикальною); ранні німецькі соціалісти, зі свого боку, віддавали належне патріотизмові. З іншого боку, опозиція націоналізмові спочатку складалася з реакційних правих сил: феодального дворянства й аристократії. Національна справа створювала спільний «національний» ґрунт, на якому об’єдналися буржуазія, середні верстви й навіть пролетаріат, а згодом, з поширенням популярності та впливу націоналізму, під його прапори перейшли й колишні опоненти з табору правих.

Німецький націоналізм змінився після того, як його взяли на озброєння Пруська держава й дворянство. Створення Другого рейху у 1871 р. лише до певної міри можна вважати втіленням програми Ліста. Згідно з нею, не Прусія мала очолити об’єднавчий процес, не кажучи вже про те, що сили, які зайняли панівне становище в новій Німеччині — військові, бюрократія, монархія, юнкери, — не нале-/360/жали до тих, кому Ліст волів би доручити керівництво країною. Зрозуміло, з цього не випливає, що після 1871 р. німецька буржуазія не отримала необхідних юридичних і політичних ґарантій для реалізації своїх амбіцій та інтересів; доктрина Ліста не була єдиною ліберальною програмою у Німеччині XIX століття. Беручи все це до уваги, ми все ж таки маємо визнати, що Німеччина (і Європа загалом) після 1870 р. значно більше відповідала баченню Ліста, ніж проектам Маркса.

Деякі сучасні автори, зокрема Роберт М. Бердаль, закликають переглянути традиційний підхід, згідно з яким в об’єднанні Німеччини провідна роль відводиться ідеям. У 1972 р. Бердаль писав, що виникнення бісмарківського рейху «було не «об’єктивно зумовленим’, а «суб’єктивно визначеним» результатом дій провідних діячів, незалежним від народного волевиявлення». Об’єднання Німеччини, на його думку, не було завершене, бо території з німецькомовним населенням залишилися поза межами рейху, у той час як в його складі опинилися реґіони, де переважали інші мови. Бердаль вважає, що «культура не «формувала» німецьку національну державу, вона узаконювала її» ².

Втім, той факт, що певний ідеал не був повністю втілений в життя, не є доказом того, що він не впливав на результат. Це, власне, націоналістичні ідеї стали передумовою того, щоб «реальні» факти, про які говорить Бердаль, могли мати місце: хтось повинен був спочатку в уяві накреслити карту, де існувала б Німеччина як «уявлена» спільнота, щоб тільки згодом політичні діячі, військові й провідні представники ділових кіл могли політичними засобами забезпечити виникнення Німеччини на справжній карті Європи. /361/

Віддаючи належне ролі націоналістичних ідей у створенні самої можливості появи «проблеми об’єднання Німеччини», ми не мусимо доводити, що специфічні поради й плани Ліста безпосередньо вплинули на економічну політику в Німеччині до і після 1870 року. До 1870 р. протекціонізм не став пануючою течією, він навіть не перетворився на популярне гасло. Після об’єднання Німеччини протекціонізм набув таких масштабів, що навіть поширився на сільське господарство, але саме проти цього виступав Ліст. Його книги перевидавалися, сам Бісмарк називав себе шанувальником Ліста. Однак економічна політика імперської Німеччини, яка призвела до введення у 1879 р. протекційних мит на сільськогосподарську продукцію й викликала відповідні наслідки, була несумісною з пропозиціями Ліста. Ліст був принциповим противником сільськогосподарського протекціонізму, а застосування протекційних митних тарифів щодо промисловості він вважав припустимим тільки в країні, що розвивається. Німеччина 1880-х вже не належала до цієї категорії. В. О. Гендерсон наводить таку думку І. В. Ламбі з цього приводу: «Арґументи Ліста вже не відповідали повністю умовам більш розвиненої економіки. Необхідність протекціонізму для німецької промисловості важко було обґрунтувати її відсталістю й виправдовувати цим втрати споживачів. Підпорядковувати інтереси сільського господарства потребам промисловості було безплідним і з політичного погляду там, де аграрії не тільки ставали дедалі впливовішими у відстоюванні своїх інтересів, а й сільське господарство вже вийшло з розряду примітивних занять, яким бачив його свого часу Ліст» ³.

Отже, ми не можемо погодитися з зауваженням Гейза про те, що «в 1880 р. німецька національна /362/ держава, формально керована Бісмарком, насправді прямувала саме тим шляхом, який для неї накреслив Ліст» ⁴. Ближчий до істини Гендерсон, коли він пише, що «Ліст, мабуть ... піддав би критиці бісмарківський митний тариф 1879 р., оскільки той запроваджувався не для допомоги «молодій індустрії», а захищав фермерів та промисловців» ⁵.

Така економічна політика не обмежувалася кордонами Німеччини: вся Європа переживала відродження протекціонізму й відповідний відхід від принципів вільної торгівлі ⁶. Одночасно поширювалися соціальний дарвінізм, соціальний імперіалізм та інтегральний націоналізм. Лібералізм занепадав. За таких умов позиції представників економічного націоналізму змінилися. Більш відверто, ніж раніше, вони підпорядковували економічні міркування національному інтересові, порушуючи характерний для попередніх часів баланс між ними. Популярний в Америці вислів: «Амерікен Моторз» краще для Америки, ніж «Брітіш моторз», і вже тому заслуговує на підтримку», — змінився на інший: «Те, що є добрим для Америки, є добрим і для «Амерікен Моторз» (іншими словами — якщо раніше інтереси промисловості вважалися «автоматично» корисними для країни, то тепер інтерес країни визначав пріоритети для промисловості) ⁷.

Новий напрям економічного націоналізму в Німеччині репрезентувала так звана «історична школа», її провідним представником вважається Ґустав фон Шмолер (1838 — 1917). Він стверджував, що «всі протекціоністські течії тісно пов’язані з національними почуттями, боротьбою за міжнародне панування, намаганням встановити рівновагу впливів». Протекціоністська політика, на його думку, мала тривати далі, оскільки поруч з розвиненими державами /363/ існували ті, які прагнули досягнути такого ж рівня економічного розвитку, і ця мета виправдовувала будь-які «засоби» ⁸. Шмолер та інший визначний представник «історичної школи», Адольф Ваґнер, визнавали, що національні інтереси й національна політика не завжди відповідають вимогам економічної раціональності, отже, остання має бути підпорядкованою першим ⁹. Ваґнер писав, наприклад, що не лише такі потреби, як обороноздатність, розвиток державного управління, судова система, освіта й соціальний захист, але й «необхідність забезпечення постійного зростання економічної могутності та чисельності нації силами життєздатного сільського населення вимагають жертв» ¹⁰.

У книзі «Імперіалізм» Джордж Ліхтгайм доводить, що головна ідея Шмолера, котру він обстоював усе життя, була такою: економіка залежить від політики. У зв’язку з цим Ліхтгайм погоджується з Чарлзом Вілсоном, який визначив політику меркантилізму як «державотворчу — не у вузькому розумінні, а як таку, що одночасно творить і державу, і економіку» ¹¹.

Новий варіант економічного націоналізму став панівним у міжнародних взаєминах. Імперська Німеччина, що «спізнилася», прагнула «наздогнати час». Шмолер та його однодумці, які були лідерами громадської думки Німеччини часів Бісмарка й Вільгельма II, сприяли формуванню німецького імперіалістичного світогляду, закладаючи «теоретичний базис німецької політики нової епохи — епохи розбудови імперії». В цій ситуації «їхній політичний консерватизм не призводив ні до чого привабливішого ... ніж самозвеличення на національному ґрунті. Отже, розвиток німецького імперіалізму не був підкріплений якоюсь універсальною ідеєю, і ця обста-/364/вина зрештою обумовила його загибель». (Ліхтгайм підкреслює, що «імперіалізм» не був специфічно німецьким явищем: він існував і за часів панування лібералізму та фрітредерства, а в 1880-і знову був взятий на озброєння великими державами) ¹².

«Історична школа» не залишила поза увагою й внутрішню політику, зокрема соціальні проблеми: її представники пропонували ряд спеціальних заходів, включаючи законодавче забезпечення прав робітників. Розробляючи програму «соціальної політики», економісти «історичної школи» протиставляли її соціалізмові, змагаючись за вплив у масах. Тому Бісмарка ототожнюють з «антисоціалістичною соціальною політикою історичних економістів» ¹³.

Крім того, Шмолер та його колеги не обмежувались науковою й викладацькою діяльністю: для реалізації та пропаганди своїх ідей серед ширшого кола вони заснували Союз соціальної політики (Verein für Sozialpolitik). Шмолер також був досить популярний за кордоном, зокрема у Великій Британії та Сполучених Штатах ¹⁴.

В останній чверті XIX ст. в Німеччині проводилася широка антисоціалістична кампанія, однак соціалісти витримали урядові репресії, а після скасування антисоціалістичних законів стали однією з наймасовіших партій. Напередодні виборів 1913 р. до рейхстагу вони мали шанси отримати більшість голосів виборців. Проте одним з результатів згаданої кампанії стало відокремлення соціалістичного руху та його високорозвинених організаційних структур від держави й офіційного німецького «суспільства». Виступаючи представником переважно індустріального пролетаріату, німецький соціалізм не був готовий, у разі приходу до влади, перетворитися на представника інтересів усього суспільства. В лавах /365/ соціалістів випрацьовувалася своєрідна «ментальність ґето». Ця тенденція посилилася за часів Веймарської республіки, коли комуністи відверто проголосили себе «інтернаціональною» партією, тобто такою, що не обмежує себе рамками нації. Така позиція виключала можливість «співжиття» з вигідним партнером (термін французьких соціалістів 1980-х), являючи собою щось на зразок ідеологічного «целібату», що мав разючий контраст з політичним «проміскуїтетом», який сповідували нацисти. Отже, німецькі ліві, переконані «націонали» в 1848 р., згодом віддали питання національної політики на поталу нацистам. (Додамо, що це сталося саме тоді, коли німецькі ліві взагалі розкололися на соціалістів і комуністів, причому останні декларували свою відданість іншій державі коштом власної).

Втім, повернімося до німецького націоналізму після 1870 р. Проблеми, які йому доводилося вирішувати, не можна було визначити як чисто внутрішні чи зовнішні. Німецька імперія була багатонаціональною державою. Під її владою, зокрема, опинилася сильна, добре організована й досить впливова польська меншина в Познані та Сілезії, серед якої в епоху Бісмарка дедалі відчутнішими ставали національні тенденції.

Польське питання не було лише німецькою внутрішньою проблемою: багато поляків жило під владою Габсбурґів, не кажучи вже про імперію Романових. В межах імперії Габсбурґів німці становили досить численну групу, проте після 1871 р. їхнє становище стало непевним. З одного боку, вони, безумовно, були провідною групою. З іншого, тобто з національного погляду, після появи об’єднаної Німеччини вони опинилися «за її бортом». Виникла своєрідна «Germania irredenta». Німецька імперія була наймо-/366/гутнішою державою Європи — при цьому ідеал німецького націоналізму залишався нереалізованим, аж доки мільйони співвітчизників жили «у ближньому зарубіжжі». Німці імперії Габсбурґів (у самій Австрії, а також моравські, богемські й сілезькі) опинилися перед важким вибором. Династична лояльність, принцип Keisertreue (відданості цісареві) вимагали від них залишатися добрими підданими імператора Австрії. В той же час німецький націоналізм вимагав включення усіх німців у єдину державу під владою Берліна або, у поміркованішому варіанті, трансформації монархії Габсбурґів у другу німецьку державу ¹⁵.

Становище німців у австрійській частині імперії Габсбурґів, досить непевне з націоналістичного погляду, ускладнювалося з підйомом етнічного націоналізму чехів, поляків, словенців, українців, румунів та ін. Наприкінці XIX — поч. XX ст. серед німців, які населяли суміжні чесько-німецькі території, виникли течії, що в певному сенсі були провісниками німецького націонал-соціалізму: звертаючись до робітників із соціалістичними гаслами, вони закликали їх приєднуватися до цілої нації. Завдяки цій ін’єкції соціалістичних гасел «нові» німецькі націоналісти наближалися до вирішення німецької проблеми поза рамками «традиційної» політики, яка керувалася конституційними принципами і ліберальними цінностями.

З огляду на зростання напруженості в міжнаціональних взаєминах можна було б чекати, що соціал-демократичний рух, вірний принципам Маркса, стане противагою націоналізмові й візьме на себе роль інтеґруючої сили. Проте цього не сталося. По-перше, коли німецькі соціалісти Австрії створювали єдину, централізовану партію, представники інших народів /367/ країни сприймали її не як інтернаціональну, а як асиміляторську, пронімецьку силу. Наприкінці XIX ст. Соціал-демократична партія Австрії піддалася тискові націоналістичних сил і перетворилася на федерацію національних партій. Після цього австрійська соціал-демократія стала ще менш «національною» в очах німецького буржуа. По-друге, напередодні першої світової війни колись єдиний профспілковий рух Австрії також уже являв собою окремі національно-автономні одиниці ¹⁶.

У попередньому розділі ми згадували про те, що саме в австрійському соціалістичному русі з’явилася течія, яка піддала ревізії класичну марксистську позицію в національному питанні. Ця течія увійшла в історію під назвою «австро-марксизму» (вона неприємно вразила б Маркса: він особисто вважав Австрію аномальним явищем і виступав за її ліквідацію у 1848 р.) — її представники прагнули зберегти Австрію саме як багатонаціональну державу.

Серед видань «австро-марксистів», присвячених національному питанню, найориґінальнішими були праці Отто Бауера. В книзі «Національне питання і соціал-демократія» (1924) він доводив, що нація створюється на основі спільної культури, а її історичне коріння сягає найдавніших часів. Упродовж історичного розвитку під впливом різноманітних обставин змінюється й сама національна спільнота, й національний характер. Підкреслюючи спадкоємність і безперервність існування нації в різних соціально-економічних формаціях, Бауер виразно заперечував ортодоксально-марксистський погляд, згідно з яким нація є продуктом капіталізму і має зникнути після його повалення. Бауер вважав, що капіталізм змінює нації, втягуючи в сферу активного національного життя ті соціальні елементи, які раніше перебували /368/ поза нею. З іншого боку, капіталізм далі відокремлює пролетаріат однієї країни від його спільників у інших: «Сучасний капіталізм поступово укріплює кордони між нижчими класами різних націй, забезпечуючи цим класам доступ до національної освіти, національного культурного життя, національної літературної мови». Бауер пророкував, що при соціалізмі «завдяки відмінностям у національній освіті ... цілі народи настільки відрізнятимуться один від одного, наскільки зараз відокремлені лише освічені верстви різних націй» ¹⁷. Він, безумовно, не погоджувався з Марксом і більшістю марксистів, які вважали, що нації при соціалізмі зникнуть.

Фактично Бауер наважився відверто сказати про те, що мовчазно визнавали соціалісти Західної, Центральної та Східної Європи, а саме, що нація є стабільною, усталеною спільнотою, в основі якої лежать спільні духовно-ментальні риси (характер), які в свою чергу є продуктом спільної історії.

Якими б не були інтелектуальні принади нових теоретичних знахідок «австро-марксистів» (чи їхній вплив на подальший розвиток європейського соціалізму), австрійським соціалістам не вдалося отримати з них політичних прибутків. Австрійська соціал-демократія перетворилася на аморфну федерацію етнічних партій, що загалом було віддзеркаленням процесів, які відбувалися в усьому європейському соціалістичному русі. Заснований в 1889 р. Другий Інтернаціонал до кінця своєї діяльності залишався асоціацією соціалістичних партій різних країн. Представники цих партій час від часу збиралися на міжнародні конґреси, проте якогось ефективного централізованого механізму для втілення в життя своїх рішень Другий Інтернаціонал не мав, чим нагадував майбутню Лігу Націй або сучасну нам /369/ Організацію Об’єднаних Націй. Цілком очевидно, що він був не здатний реалізувати заклик Маркса «Пролетарі всіх країн — єднайтеся!».

Намагаючись спрямувати в безпечне русло етнічний націоналізм у 1900-і роки, прем’єр-міністр Австрії Ернст Кербер запропонував досить амбітний план модернізації країни (включаючи прискорений промисловий розвиток) під гаслами австрійського патріотизму. Основою об’єднання народів імперії мала стати спільна економічна мета. Як пише Александер Ґершенкрон, Кербер сповідував більш помірковану політику щодо соціалістів, очікуючи, що вони, виходячи з власних міркувань, будуть підтримувати масштабний розвиток промисловості, оскільки це збільшуватиме кількість пролетаріату. Проте соціалісти не зрозуміли цього ширшого значення програми Кербера і відмовилися підтримати її. Соціал-демократія мала реальний шанс очолити справу, побудовану на «понадкласових» засадах, але вона не спромоглася піднятися над вузькокласовими поглядами. Керберові також не вдалося завоювати підтримку ширшого загалу, хоча його радником була постать такого масштабу, як Теодор Герцль ¹⁸.

Отже, як ми бачимо, ані соціалізм, ані понадетнічний «патріотизм» не змогли конкурувати з націоналізмом у боротьбі за симпатії мас, коли треба було замінити занепадаючу систему династичної лояльності іншою системою цінностей. Народи Австрії робили вибір на користь власних етнічних спільнот. Хоча монархія Габсбурґів зникла з карти Європи тільки в 1918 р., тобто після тривалої війни, соціально-психологічні й політичні зв’язки, які утримували її народи разом, зникли набагато раніше.

Взаємодія націоналізму й соціалізму в країні, яка зустрілася з проблемою економічної модернізації, /370/ мала свої особливості в Італії. Економічна відсталість Італії стала однією з головних проблем порядку денного після об’єднання країни. Як писав Луїджі де Роза, італійці побачили «контраст між політичною Італією, яка зараз реально існувала в остаточному й завершеному вигляді, і економічною Італією, яку ще треба було створити» ¹⁹. Саме ці італійці вважали, що національно-державне будівництво не закінчується з досягненням державної незалежності, вони виступали проти пануючого на той час фрітредерства й вимагали запровадження протекціонізму. Якщо італійські фрітредери створили «Товариство Адама Сміта», то протекціоністи, які вважали себе послідовниками німецьких економічних теорій, об’єдналися у власну «Асоціацію сприяння розвиткові економічних наук». Найбільшим авторитетом для діячів асоціації був Фрідріх Ліст, погляди якого вони вважали цілком придатними для економічної ситуацп в Італії ²⁰. Один із італійських послідовників Ліста, Алесандро Россі, вважав, що Англія й Америка завдячували своїм успішним економічним розвитком саме протекціонізмові. Це ж стосувалося й Франції та Німеччини. Россі також заявляв, що вільна торгівля є «повним запереченням такого необхідного нам морального визволення працюючих класів» ²¹.

Россі підкреслював, що протекціонізм — не єдиний засіб, за допомогою якого можна вивести Італію на рівень розвинутої промислової держави. Протекціоністські заходи треба було запроваджувати лише в певний час і за певних обставин (це відповідало і поглядам Ліста). Навіть більше, особливості економічної системи кожної нації мали відповідати специфічним рисам її історії і конкретним потребам. Як вважає де Роза, Алесандро Россі наполягав на тому, /371/ що саме держава, оскільки вона виконує функції «органу громадського порядку», покликана підтримувати раціональну рівновагу між виробництвом і розподілом. Вона також має ґарантувати національній промисловості рівні позиції в конкурентній боротьбі з іноземними виробниками ²².

Представник наступного покоління, економіст і активний член Націоналістичної спілки Італії Альфредо Рокко, окреслюючи завдання нової економічної політики країни у 1914 р., також звертався до ідейного доробку Ліста. Він вважав, що саме завдяки Лістові німці усвідомили свої національні потреби в економічній сфері й стали «грізним і часто переможним суперником Англії у промисловості і торгівлі» ²³.

Втім, як і в Австрії, італійські послідовники Ліста не впливали на економічну політику перших десятиліть після об’єднання країни, їм також не вдалося створити широкий громадський рух на підтримку індустріального розвитку Італії. В країні не сформувалася «ідеологія індустріалізації» на зразок тих, які виникли свого часу в Англії, Франції, Німеччині та Росії. Ґершенкрон пише, що Італія не спромоглася виробити «скільки-небудь дієвий ідеологічний стимул до індустріалізації». Протекціонізм в Італії служив уже існуючим впливовим групам і «не розгорнувся у впливовий інтелектуальний рух».

З огляду на подальший політичний досвід Італії, досить показовою є та обставина, що хоча марксизм у 1890-і роки вже був досить популярним серед італійської інтеліґенції (що нагадує тогочасну ситуацію в Росії), але, «на відміну від російських, італійські марксисти виявили вельми обмежений інтерес (якщо взагагалі він у них був) до проблеми промислового розвитку країни». Лідери італійського /372/ робітничого руху підтримували існуючу на той час структуру промислових митних тарифів, але ні вони, ні громадськість взагалі не переймалися тим, щоб «прискорити зміни, які щойно розпочиналися в країні» ²⁴.

Це дає підстави для такого припущення: ані італійський марксизм, ані робітничий рух (у широкому значенні цього поняття) не цікавилися проблемою саме італійського економічного розвитку. На початку XX ст. проблема економічної відсталості Італії стала одним з центральних питань в ідеології націоналістичного руху, який був попередником фашизму. Націоналісти розглядали економічне становище Італії в контексті взаємин між країнами, що розвиваються, і передовими націями, тобто в дусі доктрини Ліста. Вони також відверто запозичили певні теоретичні настанови з марксизму. Один з їхніх лідерів, Енріко Коррадіні, казав на Першому конґресі націоналістів у Флоренції (1910): «Те, що соціалізм зробив для робітників, — а італійські націоналісти визнавали, що соціалізм сприяв покращенню матеріального й культурного добробуту робітників, — націоналізм має зробити для Італії». Запозичивши марксистську дихотомію «пролетаріат-буржуазія», Коррадіні використав її для характеристики взаємин між державами. Гадається, цілком несвідомо Коррадіні копіював стиль російських народників 1870-х (а не тільки Ліста), коли писав таке: «Ми мусимо почати з визнання того факту, що існують не лише пролетарські класи, а й пролетарські нації; тобто є нації, які залежать, на велику шкоду для себе, від способу життя інших націй, як це буває серед класів. Збагнувши це, націоналізм мусить перш за все відстоювати таку істину: і в матеріальному, і в моральному відношенні Італія є пролетарською на-/373/цією. Ще важливіше те, що вона є пролетарською в переддень її відродження, інакше кажучи, тоді, коли вона ще не організувалася, блукає потемки і ще слабка. Її залежність від інших націй обумовлена не слабкістю народу, а слабкістю її як нації. Саме так виглядав пролетаріат напередодні того, як соціалізм став його зброєю» ²⁵.

Е. Джеймс Ґрегор вважає, що погляди італійських фашистів на проблему відсталості Італії й засоби її подолання шляхом прискореного розвитку промисловості формувалися під впливом ідей Ліста ²⁶.

У Болгарії послідовники Маркса й Ліста розвивали свої ідеї паралельними шляхами. Під впливом своїх російських товаришів болгарські марксисти наполягали на тому, що «капіталістичний розвиток неминучий», і доводили, що «промисловий розвиток відбуватиметься в Болгарії саме в тому вигляді, як його описував Маркс». Як зауважує Ґершенкрон, у своєму прихильному «ставленні до індустріалізації болгарські марксисти наближалися до тих відносно нечисельних груп болгарської інтеліґенції, які під впливом Ліста дбали про «національне виробництво» й «розвиток продуктивних сил нації». Одна з таких груп наприкінці 1880-х видавала журнал «Промишленост». Пізніше вона виступала на підтримку політики І. Е. Гешова, спрямованої на розвиток національної промисловості» ²⁷.

Цікаво, що болгарський соціаліст Димитр Благоєв навіть перевершив болгарського націоналіста — міністра Гешова у відданості принципам промислового протекціонізму й жорстко критикував останнього за те, що той нібито не досить послідовно впроваджував цю політику. Благоєв вимагав широкомасштабної індустріалізації Болгарії замість того, щоб турбуватися «економічним становищем селян-/374/ства». При цьому Гешов діяв як бізнесмен-практик, а Благоєв «був продуктом революційного руху студентів російських університетів і учнем Плеханова». Саме завдяки російському марксизмові 1890-х він став прибічником ідеї «непопулярної й обтяжливої індустріалізації в дуже відсталій країні». Як зауважує Ґершенкрон, «мало що більше надихає людину на певну справу, ніж тверда впевненість в її неминучості». Благоєв дуже оптимістично оцінював перспективи й передумови модерного промислового розвитку Болгарії ²⁸.

Втім, незважаючи на впевненість Благоєва в можливості «бурхливого промислового розвитку» Болгарії, цього не сталося ²⁹. Можна вважати це досить цікавим, але ще цікавішим здається той факт, що болгарські марксисти виглядали як ортодоксальні послідовники Ліста, коли планували розвиток «капіталізму в одній, окремо взятій країні», хоча б ця країна й була такою маленькою, як Болгарія. В їхньому марксистському варіанті соціалістичні перетворення в Болгарії залежали від того, чи стане саме Болгарія спочатку промисловою, капіталістичною країною. Таке бачення економічного розвитку виглядає значно ближчим до Ліста, ніж до Маркса (див. розділ 3).

Вже в дев’ятнадцятому столітті націоналізм Ліста поширювався не тільки в Європі, але і в Китаї, Японії, Кореї та інших країнах ³⁰. Як пише Хітоши Янаґа, після 1885 р. не тільки дослідники в галузі політичної економії, але й політичні діячі Японії цікавилися німецькою політичною і економічною думкою. Особливе зацікавлення в них викликали ідеї Ліста про необхідність фрітредерства на ранніх етапах, що передували промисловому стрибкові, і можливості протекціонізму в забезпеченні конкуренто-/375/спроможності молодої національної промисловості на світовому ринку ³¹.

Прихильники й епігони націоналізму Ліста з’явилися також в Індії, яка на той час ще перебувала під англійським пануванням. Вже на початку 1890-х років у висловлюваннях лідерів Індійського національного конґресу безпомилково вгадувалися лістівські мотиви. Ось уривок з промови одного з них — Лала Мурлідара — на з’їзді Індійського національного конґресу 1891 р.: «Зрозуміло, я знаю, що це чиста філантропія наводнювала Індію товарами з англійською маркою і повільно, але впевнено вбивала всяку місцеву промисловість; і, щоб полегшити собі це завдання, саме чиста філантропія скасовувала ввізні мита, розщедрюючись аж на три гроша на рік з кишені багатія, і, щоб компенсувати цю неприємну жертву, підвищувала соляний податок, який доводиться платити біднякові...

Вільна торгівля, чесна гра між націями — яка потворна облуда! Про яку чесну гру в торгівлі може йтися між нужденною Індією та розпухлою капіталістичною Англією? З таким же успіхом можна говорити про чесний бій між малюком і дорослим здорованем — між кроликом і удавом. Зрозуміло, все це відповідає принципам високої економічної науки, проте пам’ятайте, друзі мої, — все це виморює голодом ваших братів» ³².

М. Дж. Ранад, якого Гайнц Вольфґанґ Арндт називає «індійським учнем Ліста», закликав до розвитку індійської промисловості не тільки тому, що промисловість дає матеріальні вигоди, але й тому, що «промисловість ще більше впливає на виховання інтелекту та розвиток підприємливості нації» ³³.

Індійські та японські націоналісти кінця XIX — поч. XX ст. поділяли відданість Ліста політичному /376/ лібералізмові та його впевненість у тому, що відстала країна має використовувати політичні важелі для прискорення свого економічного розвитку. (Зрозуміло, що при цьому вони не переймалися характерним євроцентризмом Ліста). Як вказує Баскер Ананд Салетор, і після першої світової війни індійці надихалися ідеями Ліста у вирішенні своїх національних економічних проблем. На думку цього автора, між Індією першої половини двадцятого століття й Німеччиною часів Ліста було багато спільного, але Індія відрізнялася тим, що вона до певної міри вже була промисловою державою й мала державну систему залізниць. Цікаво і те, що, як і в Німеччині часів Ліста, в Індії також були націоналісти, які виступали проти індустріалізації, наприклад, видатний борець за свободу Індії Махатма Ганді називав машинне виробництво «великим гріхом», а Джавагарлал Неру у 1930-і закликав до соціалістичної індустріалізації Індії ³⁴. Пізніші покоління азіатських (а також африканських і латиноамериканських) націоналістів уже відійшли від певних настанов Ліста, зокрема його конституціоналізму. Їхній націоналізм був радикальнішим. У ньому віддзеркалювалася не тільки специфіка його інтелектуальних джерел, більша економічна та політична відсталість і гострота соціальних конфліктів у відповідних країнах, але й вплив Радянського Союзу.

Отже, якщо «національно-визвольні» рухи Азії, Африки й Латинської Америки після другої світової війни знаходили джерело натхнення в ідеях Маркса й Леніна, то це було обумовлено певними історичними причинами. Декілька десятиліть після 1945 р., після поразки нацизму й фашизму, найбільший політичний вплив у колоніальному й постколоніальному світі мав досвід Радянського Союзу. (У 1980-і ро-/377/ки, коли писалася ця праця, ситуація почала змінюватися). Саме в Росії (і СРСР) відбулася перша «націоналізація» комунізму. Саме там марксизм з теорії, яка пропонувала ліквідацію держави у високорозвинутих країнах, перетворився на програму модернізації відсталої країни під керівництвом сильної держави. Саме такий варіант марксизму поширився в третьому світі. Тому і нам варто поцікавитися «пригодами» ідей Маркса і Ліста в Росії.

Примітки

¹ Див. докладніше: Anthony D. Smith. Nationalism in the Twentieth Century; John Breuilly. Nationalism and the State; Bruce M. Garver The Yong Czech Party 1874 — 1901 and the Emergence of a Multy-Party System. — New Haven, CT: Yale University Press.

² Robert M. Berdhal. New Thoughts on German Nationalism // American Historical Review 77. — February 1972. — №1. — p. 70.

³ V. O. Henderson. Friedrich List... — p. 214 — 215; I. W. Lambi Free Trade and Protection in Germany, 1868 — 1879. — N. p., 1965.

⁴ Carlton J. Hayes. Historical Evolution... — p. 272.

⁵ W. O. Henderson. Friedrich List... — p. 215.

⁶ Див. про це: Arcadius Kahan. Nineteenth-Century European Experience... — pp. 24 — 25.

⁷ Там само. — C. 20, 28.

⁸ Gustav von Schmoller. Verhandlungen des Vereins für Socialpolitic // Schriften des Vereins für Socialpolitik. — 1902. — pp. 264 — 271. Цит. за: Arcadius Kahan. Op. cit. — p. 23. Див. також: H. W. Spiegel. The Growth of Economic Thoght. — pp. 411 — 433.

⁹ Arcadius Kahan. Op. cit., — p. 18 — 19.

¹⁰ Adolf Wagner. Agrar- und Industriestaat. — Jena: G. Fisher, 1901. — p. 25. Цит. за: Arcadius Kahan. Op. cit. — p. 18.

¹¹ George Lichtheime. Imperialism. — London: Allen Lane/Penguin, 1971, цитує Charles Wilson. Mercantilism. — London: Routledge and Kegan Paul, 1958. — p. 6. /378/

¹² George Lichtheime. Op. cit, — p. 68 — 69, 76 — 77.

¹³ Henry William Spiegel. Growth of Economic Thought... — p. 425.

¹⁴ Там само. — C. 426, 431 — 433; George Lichtheime. Op. cit., — p. 64.

¹⁵ Henry Cord Meyer. Mitteleuropa in German Thought and Action 1815 — 1945. — The Hague: Martinus Nijhoff, 1955.

¹⁶ Розгляд проблеми взаємин марксизму й націоналізму див. у: Die Sozialdemokratie und die Nationalitätenfrage im Habsburgischen Vielvölkerstaat. — Vol. l: Das Ringen um das supranationale Integration der zisleithanischen Arbeiterbewegung, 1867 — 1907. — Vienna:Europa-Verlag, 1963; Arbeiterbewegung und Nationale Frage. — Gottingen: Vandenhoeck und Ruprecht, 1979.

¹⁷ Otto Bauer. Die Nationalentatenfrage und die Sozialdemokratie. — Vienna:Volksbuchandlung, 1924. — p. 135. Цит. за: Karl W. Deutsch. Nationalism and Social Communication. An Inquiry inti the Foundation of Nationality. — Cambridge, MA: M. I. T. Press, 1966. — p. 286n — 287n. Видання мовою оригіналу див.: Otto Bauer. Werkausgabe. — Vienna: Europa-Verlag, 1975. — Vol. 1. — p. 194. Див. також: Tom Bottomore and Patric Goode, eds., Austro-Marxism. — Oxford: Clarendon Press, 1978.

¹⁸ Alexander Gershenkron. An Economic Spurt That Failed. — Princeton: Princeton University Press, 1977. — pp. 58, 62 — 68, 70, 78.

¹⁹ Luigi de Rosa. Economics and Nationalism in Italy // Journal of European Economic History 11. — Winter, 1982. — №3. — pp. 537 — 574.

²⁰ Там само. — C. 547 — 550.

²¹ Alessandro Rossi. Le transformazioni deH’industria e i loro effetti in Ilghilterra ed America // Nuova Antologia. — 1878. — April 15. — p. 681. Цит. за: Luigi de Rosa. Op. cit, — p. 552.

²² Luigi de Rosa. Op. cit., — p. 552.

²³ Там само. — C. 572. Цитату наведено за: Alfredo Rocco. Economia liberale, economia socialista ed economia nazionale // Rivista delle Societá commerziali. — 1914. — April 30. — p. 299.

²⁴ Alexander Gershenkron. Economic Backwardness... — p. 86 — 87.

²⁵ Enrico Corradini. The Principles of Nationalism // Italian Fascism: From Pareto to Gentile (ed. Adrian Lyttelton. — New York: Harper and Raw, 1975. — p. 146. /379/

²⁶ A. James Gregor. Italian Fascism and Developmental Dictatorship. — Princeton: Princeton University Press, 1979. — p. 138.

²⁷ Alexander Gershenkron. Op. cit., — p. 217 — 218.

²⁸ Там само. — C. 218 — 219.

²⁹ Там само. — С. 221.

³⁰ Див.: W. O. Henderson. Friedrich List... — р. 261, 217.

³¹ Chitoshi Yanaga. Japan Since Perry. — New York: McGraw Hill, 1949. — pp. 73 — 74. Про впливи німецьких економістів, у тому числі Ліста, в Японїі див.: Kenneth В. Pyle. Advantages of Followership: German Economics and Japanese Bureaucrats, 1890 — 1925 // Journal of Japanese Studies 1. — Autumn 1974. — pp. 127 — 137.

³² Цит. за: Thomas Balogh. The Irrelevance of Conventional Economics. — London: Weidenfield and Nicolson, 1982. — p. 250.

³³ M. G. Ranade. Indian Political Economy (1892) // Essays on Indian Economics. — Bombay: Thacker, 1899. — р. 20. Цитата наводишся за: Heinz Wolfgang Arndt. Economic Development: The History of an Idea. — Chicago: The University of Chicago Press, 1987. — p. 19.

³⁴ Див.: Basker Anand Saletore. Der Wert der Listschen Lehren fur die Lüsing der indischen Frage. — Leipzig: Universitatsverlag von Robert Noske, 1933. — pp. 35 — 42; Heinz Wolfgang Arndt. Op. cit. — pp. 19 — 20.

Попередня     Головна     Наступна