[Роман Шпорлюк. Комунізм і націоналізм: Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. — К., 1998. — С. 380-417.]

Попередня     Головна     Наступна

13. Ліст і Маркс у Росії

Розвиток російської політичної думки, а в ширшому контексті — модерної національної свідомості, був тісно пов’язаний з розширенням контактів і відносин Росії з Заходом. Уже з часів Петра Великого (1689 — 1725) і особливо з часів Катерини II (1762 — 1796) ставлення росіян до своїх проблем значною мірою визначалося дихотомією «Росія — Європа» або ж «Росія — Захід».

Дещо гіпертрофована стурбованість російських мислителів «долею Росії», підкреслює Анджей Валіцький, «не мала нічого спільного з вузьким провінціалізмом. Навпаки, всі російські мислителі дев’ятнадцятого століття, незалежно від їхнього ставлення до Заходу, були значною мірою «вестернізованими» з погляду обізнаності в інтелектуальному житті Європи та інтересу до нього; на Росію вони дивилися крізь призму європейських проблем, а в своїх роздумах про призначення Росії використовували досягнення думки найкращих умів більш розвинутих країн Заходу. Однією з специфічних переваг відсталості було те, що Росія могла використовувати досвід і досягнення Європи, а інтелектуальний та культурний вплив Заходу слугував могутнім каталізатором розвитку російської суспільно-політичної думки. Саме таке поглиблення й посилення культурних контактів спонукало Росію до глибшого самоусвідомлення, сприяло виникненню російської інтеліґенції й породило численні версії історичного /381/ розвитку Росії та варіантів її подальшого шляху в майбутнє».

Росія майже ідеально вкладалася в схему Ліста, в якій центральне місце посідала проблема взаємин між народами й країнами, у першу чергу — між передовими й відсталими. Лістівська програма модернізації Німеччини як відсталої у порівнянні з Англією країни цілком відповідала ситуації, в якій перебувала Росія. Відмінність полягала хіба що в термінах: якщо Ліст писав про Англію, то Росія відставала від «Заходу».

У зв’язку з цим, згадуючи тезу Ґершенкрона про ідеології індустріалізації (Сен-Сімон у Франції, Ліст у Німеччині, Маркс у Росії), мусимо поставити питання: чому ж націоналізм не став у Росії ідеологією індустріалізації? Чому цю роль перебрав на себе марксизм?

Для того щоб зрозуміти суть взаємодії націоналізму й марксизму в Росії, необхідно звернутися до деяких визначних фактів з новітньої історії цієї країни.

По-перше, Росія перетворилася на багатонаціональну імперію ще до того, як сформувалася модерна російська національна самосвідомість (ідентичність). На Заході процес будівництва імперій розгортався слідом за формуванням націй. Навіть більше, там існувало чітке територіальне розмежування між метрополією (де була побудована національна держава) та заморськими колоніальними володіннями. Як вважає Річард Пайпс, цих двох моментів бракувало Росії. Московська держава поступово поглинала сусідні неросійські території. В результаті росіяни створили імперію тоді, коли ще не завершився процес побудови їхньої власної національної держави. Внаслідок цього росіянам було важко розрізняти /382/ «російське» та ті імперські надбання царів, які не були «російськими» за своєю суттю. Ця плутанина у свою чергу породила надто застережливе ставлення росіян до вимог підлеглих народів, оскільки такі вимоги розглядалися як загроза територіальній цілісності Російської держави ².

Другим і, мабуть, не менш важливим фактором, який вплинув на розвиток політичної та інтелектуальної історії Росії, була виняткова роль держави практично в усіх сферах життя суспільства. Починаючи з середніх віків і протягом століть у Західній Європі держава й суспільство не ототожнювалися, існували, так би мовити, у паралельних просторах. Це стало можливим завдяки тому, що статус монарха як правителя з погляду державного права не збігався з його статусом як приватного власника з позицій цивільного права. За словами середньовічного юриста, імператор був «політичним господарем країни, але не її власником» ³.

У Росії суверенність включала в себе «атрибути спадкової чи майнової влади, тобто повного володіння не тільки землею, але також її жителями». Це означало, що концепція держави і, відповідно, концепція громадянського суспільства залишалася невиробленою. Як вважає Пайпс, такі концепції після їх появи в сімнадцятому столітті залишалися в напівзародковому стані ⁴.

Навіть після того, як Росія налагодила взаємини з Заходом, царизм не бажав запроваджувати політичні й правові реформи і цим уповільнював формування новітньої російської нації, яку не можна було уявити без певного відокремлення суспільства від держави. Проте правителі не могли зупинити процес формування модерних політичних ідей серед освіченої частини населення. Саме в колах освіченого /383/ російського суспільства виникла дискусія з питання: якою бути російській нації. Загальновідоме протистояння слов’янофілів та західників було, мабуть, найвиразнішим проявом цієї дискусії. Ідеологи самодержавства, зі свого боку, намагаючись протидіяти формуванню російської нації як окремого від держави феномена, запропонували власну версію: з’явилася відома теорія «офіційної народності», яка проголошувала три основних принципи — самодержавство, православ’я, народність як основні суттєві характеристики російського народу. Іншими словами, царизм визначав російську націю з погляду її лояльності самодержавству, тій формі правління, за якої суспільство не відігравало жодної ролі й не мало представницьких органів та функцій. Таким чином, російській нації відмовляли в праві на окрему від держави ідентичність ⁵.

Наведемо слова російського аристократа, князя Володимира Одоєвського (1835), які, хоча і не є вичерпною характеристикою реалій російського життя, дають певне уявлення про офіційний ідеал: «Служба у нас в Росії — це єдина можливість бути корисним батьківщині ... (В Росії. — Авт.) немає природного ... прагнення до просвітництва. Скажіть, хто в нас будує школи? Уряд. Хто будує фабрики й машини? Уряд. Хто підтримує компанії? Уряд і тільки уряд. Усі ці речі не цікавили приватних осіб, і навряд чи це трапиться і в майбутньому. Проте уряд потребує людей для своїх починань. Відокремлюватися від нього — означає відокремлюватися від того, що все в Росії рухає вперед, що дає їй можливість жити й дихати» ⁶.

Навіть якщо вважати слова Одоєвського перебільшенням, немає сумнівів у тому, що Росія дев’ятнадцятого століття значно відрізнялася від Німеччини /384/ молодого Ліста. Хоча Росія й була соборною державою (на відміну від Німеччини 1820 — 40-х років), самодержавство не надавало «суспільству» навіть тих обмежених свобод, якими користувалися промисловці й купці в Німеччині часів Метерніха (згадаємо 1819 р., коли вони створили добровільний Союз для сприяння економічному й політичному об’єднанню німецьких держав). Російське суспільство користувалося навіть меншим обсягом громадянської свободи, ніж індійці під владою Британії: російський «національний конґрес», на зразок Індійського національного конґресу (останній на початку 1890-х виступав з відвертою критикою британського панування, виходячи з лістівських настанов), навряд чи мав будь-які шанси виникнути та існувати у царській імперії.

Майже єдиними сферами, де освічене російське суспільство могло служити народові, керуючись своїми ідеалами і залишаючись поза обіймами державних структур, були література й журналістика. Верстви, які не були заанґажовані в діяльність бюрократичної машини й присвячували своє життя цим «вільним професіям», належали до інтеліґенції. Втім, під цю категорію підпадали не всі освічені люди: бути інтеліґентом означало бути відокремленим, відчуженим від держави, якщо не за джерелами заробітку, то принаймні за світоглядом. «Виникнення інтеліґенції, — зауважував Тібор Самуелі, — збіглося з великим розквітом російської літератури та літературної критики» ⁷.

Для тих, чиї схильності мали суто політичний характер, єдиною альтернативою служінню державі було революційне підпілля. Перші російські революціонери — учасники руху декабристів — були лібералами й демократами, але їх нащадки в революцій-/385/ній діяльності вже стали соціалістами. Вони відкидали ідею, згідно з якою нація складалася з різних соціальних класів, у тому числі буржуазії, тобто відмовлялися від концепції нації, яка була загальноприйнятою на Заході й формувалася в таких країнах, як Німеччина. Їхня програма розвитку Росії була іншою.

Російське «суспільство» отримало право вільно обговорювати національні (державні) справи лише після скасування кріпацтва (1861), проведення серії обмежених реформ (у галузях управління, місцевого самоврядування, судочинства) та певної лібералізації цензури. До 1881 р. Росія наблизилася до того ступеня розвитку, на якому суспільство, здавалося, вже могло брати участь в управлінні країною. Згідно з так званим конституційним планом царського міністра Лоріс-Мєлікова передбачалася реформа Державної ради — однієї з найвищих бюрократичних установ імперії: йшлося про введення до її складу представників громадськості (тобто «суспільства»). Цей план було відкладено після вбивства Олександра II (1881).

Знайомство з доктриною Ліста дає можливість досить чітко простежити характер взаємин держави й суспільства в Росії. Пригадаймо, що Ліст писав про Росію в своєму огляді стану справ в окремих країнах Європи. Він вважав, що Росія має всі необхідні матеріальні передумови для того, щоб перетворитися в провідну промислову державу. Він визнавав доречність запровадження Росією протекціоністських заходів (хоча вони й суперечили торговельним інтересам Німеччини), але підкреслював той факт, що проблеми Росії мали не тільки економічний характер. Ліст наголошував на «необхідності цивілізації та політичних інститутів» для країни. Він вва-/386/жав, що політичні умови в Росії можна «гармонізувати» з потребами промисловості «шляхом введення ефективного муніципального та провінційного врядування, поступового обмеження й остаточного скасування кріпацтва, формування освіченого середнього класу й вільного селянства» ⁸.

Програма Ліста, яка певною мірою мала відношення до формування модерної російської нації, як з’ясувалося, пропонувала досить солідну основу побудови майбутнього Росії. Тут знайшлися діячі, які цікавилися Лістом. Наприклад, граф Є. Ф. Канкрін, міністр фінансів царя Миколи I, був першим серед урядовців високого ранґу, обізнаних з вченням Ліста ⁹.

Втім, ще до появи ідей Ліста в Росії деякі діячі розуміли, що їхня країна в порівнянні з Заходом є промислово відсталою, і виступали за державну підтримку промисловості. Найвідомішим серед них був граф С. М. Мордвинов (1754 — 1845). Як пише Алек Ноув, Мордвинов висував «ідеї національного економічного розвитку» задовго до Ліста. Він виступав за протекціоністські заходи щодо російської промисловості, спрямовані проти британської конкуренції, за економічну експансію Росії в Азії, був поборником освіти й висловлювався за скасування кріпацтва, щоправда, рекомендуючи бути обережним в останньому ¹⁰.

Проте планам Мордвинова не судилося здійснитися за його життя. Тільки наприкінці 1880-х на одну з найвищих урядових посад у Росії прийшов прихильник ідей Ліста — С. Ю. Вітте. У 1889 р., щойно очоливши міністерство фінансів, Вітте видав невелику книжку під назвою: «По поводу национализма. Национальная экономия и Фридрих Лист». Як зауважив Теодор фон Лауе, ця праця «стала до-/387/роговказом для нього (С. Вітте. — Перекл.) і для Росії». В Лістовій праці Вітте «знайшов основу системи економічного розвитку Росії, і згодом вона залишалася наріжним каменем його думки й дії» ¹¹.

Втім, указує фон Лауе, застосування теорії Фрідріха Ліста в умовах Росії мало один, так би мовити, «нюанс». Ліст пропонував запровадження правових і політичних реформ (не обмежуючись лише економічними заходами) і вважав, що конституційна форма правління є передумовою проґресу в промисловості й торгівлі. Вітте «відредагував» Ліста в свій спосіб. Він нічого не сказав про його ліберальні ідеї та про соціальні й політичні спрямування його програми. Вітте не повідомив російським читачам про те, що Ліст вірив не тільки в економічні вигоди індустріалізації, а й у те, що «індустріалізація несе з собою зернятка ідеалів конституційного правління і свободи». Вітте прагнув відокремити «економічні фактори промислового розвитку» від «соціального й політичного павутиння» для того, щоб «зміцнити самодержавство» ¹².

В результаті програма Вітте була приреченою на глибокі й безнадійні протиріччя. З одного боку, Вітте мав «серйозні наміри вмонтувати індустріалізм в систему самодержавства» ¹³. З іншого, його політика не була повністю сприйнятною для самодержавства, оскільки передбачала великі структурні зміни у державній машині. Вона також вимагала свободи особистості, вивільнення ініціативи і одночасно — її підкорення дисциплінарним вимогам держави, яка стала на шлях промислового розвитку, тобто містила несумісні елементи ¹⁴. Виступаючи від імені самодержавства, Вітте не був готовий до того, щоб дозволити російській буржуазії (інтересам якої відповідала його програма) діяти незалежно й таким чином вчи-/388/тися на власних помилках. Він вважав, що російський імперський уряд, який був відповідальним за суверенітет Росії, «ніколи не перетвориться на рупор лише інтересів буржуазії» ¹⁵. Програма Вітте була недемократичною і до того ж не могла розраховувати на підтримку населення, світогляд якого залишався на архаїчному рівні. Відповідно, запровадження цієї програми повністю залежало від самодержавства (або, на думку фон Лауе, від створення сучасної державної машини, пристосованої для забезпечення промислового розвитку) ¹⁶.

Дослідник російської інтелектуальної історії досить легко ідентифікує систему Вітте як економічний націоналізм, варіант концепції «офіційної народності» в економічній сфері. Цілком очевидно, що ця система відкидала думку Ліста про те, що Росія готова до конституційного й ліберального правління, а її суспільство має звільнитися з-під влади самодержавства.

У 1890-і роки нарешті з’явилася ліберальна версія російського лістіанства, яка точніше відповідала ідеям Ліста ¹⁷. Досить показовим для Росії було те, що найвиразніший і найвидатніший представник цього варіанту лістівського націоналізму — Петро Струве — до того, як стати націоналістом, був марксистом. У книзі «Критические заметки к вопросу об экономическом развитии России» (1894) Струве доводив, за словами його біографа Річарда Пайпса, що «перехід до грошової економіки, який відбувається в Росії, є неминучим і проґресивним». Цим Струве протиставився «антикапіталістичному духові, що панував як серед російських лівих, так і правих». Хоча його книга й відповідала марксистським канонам, вона була «передусім трактатом, який підносив історичну місію капіталізму, особливо його роль в орга-/389/нізації виробництва в найдосконалішій формі». Пайпс вважає, що в цьому відношенні книга Струве нагадує «Національну систему» Фрідріха Ліста. І справді, Струве часто цитував Ліста й охарактеризував «Національну систему» як «переможний гімн тріумфу товарного виробництва, декларацію його історично-культурної могутності й неухильного поступу». Ці слова, зауважує Пайпс, «не меншою мірою стосуються й «Критичних зауважень» самого Струве ¹⁸.

На той час, коли Вітте і Струве починали проповідувати свої лістіанські теорії, марксизм уже нараховував десятиліття свого вторгнення в думку російської освіченої громадськості, російської інтеліґенції. Навіть Струве, як ми вже згадували, починав з марксизму. «Національна система» Ліста з’явилася російською мовою лише в 1891 р., «Капітал» Маркса — в 1872. (Це взагалі був перший переклад «Капіталу» з німецького оригіналу 1867 р.). Саме марксизм, а не лістівський націоналізм, визначав теоретичні рамки дискусій серед російської інтеліґенції щодо сучасного й майбутнього Росії. Панування марксистської доктрини не ґарантувало одноманітності поглядів серед її прихильників, однак саме воно підсилило традиційну неуважність до деяких політично-правових, особливо конституційних проблем — рису, яка була характерною як для правих, так і для лівих в Росії. Маркс навчав своїх російських послідовників у тому дусі, що саме брутальна соціальна революція, а не мирні політичні реформи, вирішить проблеми Росії.

Оскільки голос поміркованих «націотворців» з середніх класів було майже неможливо почути у вирішальні десятиліття економічних і соціальних змін у Росії, соціалізм став єдиною ефективною альтерна-/390/тивою царизмові. Втім, соціалізм протистояв не тільки самодержавству, він також не сприймав західної альтернативи, тобто конституційної держави й капіталістичної економіки. Соціалісти Заходу також виступали з критикою ліберальної держави, однак вони визнавали її історичну роль в еволюції суспільства. Російські соціалісти намагалися запобігти встановленню конституційної форми правління, прагнучи перейти до соціалізму безпосередньо від існуючого старого суспільного устрою. Цей перехід до соціалізму мав відбуватися під керівництвом революційної інтеліґенції шляхом короткого, насильницького повстання. Вони вважали, що сильна диктаторська держава здатна вирішити те, яким шляхом, капіталістичним чи соціалістичним, прямуватиме Росія. Якщо до влади прийдуть вони, представники революційної інтеліґенції, соціалізм переможе ¹⁹.

Отже, певною мірою несвідомо, але цілком логічно з погляду стороннього спостерігача, російські соціалісти прийняли фундаментальну тезу традиційного російського світогляду стосовно творчої ролі держави — хоча вони й відводили провідну роль у цій державі інтеліґенції, а не спадковій монархії та бюрократії.

Розмірковуючи над станом справ у Росії, перше покоління російських соціалістів, народників, підіймало таке питання: чи повинна їхня країна на шляху до соціалізму проходити через стадію капіталізму, влади буржуазії та промислового розвитку, як це було в Західній Європі? Читаючи праці ранніх західних соціалістів — критиків капіталізму, вони дійшли висновку, що завдяки певним специфічним рисам Росія не повинна перетворюватися на капіталістичну країну західного зразка, навіть якщо уряд або ж буржуазія прагнутимуть цього. Незважаючи /391/ на свою відсталість, Росія має перейти безпосередньо від «феодалізму» та самодержавства до соціалізму.

Ґавін Кітчінґ зауважив, що західні соціалісти — критики капіталістичної індустріалізації, виходили з етичних і соціальних мотивів і робили наголос на людському вимірі цього процесу ²⁰. На відміну від своїх західних колег, для яких капіталізм був не абстракцією, а реальністю, російські народники виступали проти тієї системи, яка ще не існувала в Росії. Для того, щоб обґрунтувати своє неґативне ставлення до капіталізму, який мав надто очевидні переваги над системою, що панувала в Росії, народники доводили, що в їхній країні існують відповідні передумови для соціалізму — цивілізації, яка є вищою за капіталізм. Ці передумови вони знаходили в певних сільських громадських інститутах і цінностях. Народник Олександр Герцен (1812 — 1870) вважав, що так звана відсталість Росії насправді є перевагою, і саме завдяки цьому Росія може уникнути капіталістичного шляху. Навіть коли у 1880 — 1990-і роки капіталізм почав набирати оберти в розвиткові російської економіки, соціалісти виступали проти нього. Народники В. П. Воронцов та М. Даніельсон, наприклад, визнаючи факт капіталістичної індустріалізації Росії, наполягали на тому, що в результаті Росія все одно не піде західним шляхом. Даніельсон вважав, що справжня індустріалізація Росії може відбутися тільки завдяки соціалістичній революції. Воронцов не визнавав соціалістичну революцію необхідною, доводячи, що царський режим може започаткувати основні економічні й правові реформи в Росії й таким чином завадити перетворенню її у капіталістичну країну ²¹. /392/

Вважаючи капіталізм зовнішньою загрозою, народники доходили висновку, що не тільки робітничий клас, а й Росія взагалі може стати його жертвою. Отже, фактично російські соціалісти стали на відверто націоналістичні позиції, навіть незважаючи на те, що в склад «нації» вони включали тільки «народ», без «привілейованих» класів. Кітчінґ зауважує, що Герцен, виступаючи за соціалізм у Росії, створив концепцію (звичайно, не вживаючи цього терміна) «пролетарської нації». «Все це підживлювало, — пише Кітчінґ, — невиразний, але стійкий націоналізм.

Після Герцена цей націоналізм став виразнішим. Коли Воронцов пропонував царському урядові націоналізувати промисловість для того, щоб захищати інтереси Росії, він чітко дав зрозуміти, що держава має поставити добробут Росії як країни понад інтересами будь-яких класів чи верств. Воронцов сподівався, що саме царська Росія «зможе стати на соціалістичний шлях», оскільки «індустріалізація була об’єктивною необхідністю для Російської держави ... і її не можна було здійснити капіталістичними методами». На думку Анджея Валіцького, Воронцов вважав, що «некапіталістична індустріалізація під протекцією держави» дозволить подолати відставання Росії, і що саме у цьому сенсі Росія може стати прикладом для робітництва Заходу. Місія Росії — здійснення гасла рівності й братерства, проте, визнавав Воронцов, «боротьба за свободу не була її покликанням» ²³.

Даніельсон (який вважав себе марксистом і був перекладачем «Капіталу») також погоджувався, що держава може відігравати провідну роль у визначенні напряму економічного розвитку до соціалізму. Ортодоксальний марксист Георгій Плеханов вважав /393/ цю думку абсурдною. В листі до Енґельса Плеханов писав: «Але припустимо, що община — наш якір спасіння. Хто запровадить реформи, які пропонує Д-он? Царський уряд? Краще чума, ніж реформи від таких реформаторів! Соціалізм, насаджуваний російськими ісправниками, — яка химера!» ²⁴

Як бачимо, і соціаліст Даніельсон, і царський урядовець Вітте погоджувалися з тим, що саме держава має спрямовувати й здійснювати фундаментальні економічні та соціальні зміни в Росії і що потреби в політичних реформах, які б обмежували цю державу, немає. Вказуючи на стурбованість народників ідеєю зміцнення позицій Росії в світі, Валіцький характеризує російське народництво як «першу спробу ідеологічного осмислення» ситуації, в якій опинилися «запізнілі», тобто «відсталі аграрні країни, що намагалися здійснювати модернізацію за умов співіснування з високорозвинутими індустріальними націями». Народники вважали, що капіталізм несе зовнішню загрозу всій російській нації і державі. Вони хотіли запобігти «пролетаризації» не тільки російського селянства, але й «пролетаризації Росії як держави ... запобігти її експлуатації розвинутішими країнами» ²⁵.

Цікаво, що ці підходи успадкував ленінізм. Ленін, як відомо, вважав себе ортодоксальним марксистом і доводив, що закони історії, які Маркс відкрив у своєму «Капіталі», є цілком справедливими й для Росії. В цьому Ленін відрізнявся від народників, які сподівалися, що Росії вдасться уникнути капіталізму. Ленін визнавав неминучість капіталізму і стверджував, що капіталістичні виробничі відносини вже міцно вкорінилися в Росії, особливо в сільському господарстві. Проте, на його думку, російські умови дозволяли прискорити перехід від капіталізму до /394/ соціалізму. Визнання історичної неминучості не зробило з Леніна та його соратників пасивних фаталістів, навпаки, надихало їх емоційно та інтелектуально, кликало до дії ²⁶.

Якоїсь наднаціональної програми чи всесвітнього марксистського проводу, який обмежував би інтелектуальну самостійність російських марксистів, як відомо, не існувало. В самому «Капіталі» марксистам-«націоналам» чітко ґарантувалася автономія, коли окремі країни визнавалися як самостійні одиниці історичного розвитку. (Згадаймо Марксове De te fabula narratur! щодо Німеччини). Другий Інтернаціонал, до якого охоче ввійшли росіяни, не був централізованою організацією і не визначав політику партій, з яких він складався, отже, не існувало міжнародного органу, який спрямовував би дії соціалістів у їхніх країнах і наглядав би за ними. Після смерті Енґельса в 1895 р. жодний марксистський мислитель чи лідер не мав беззастережного персонального авторитету в міжнародному русі.

Коли йдеться про революцію в Росії і особливо — про жовтневий переворот 1917 р., завжди постає питання про те, наскільки дії Леніна відповідали канонам марксизму? «Класики» мали два загальних сценарії революції в Росії. В першому варіанті вони розглядали комуністичну революцію в Росії як складову частину пролетарської революції на Заході (передмова Маркса до російського видання «Маніфесту Комуністичної партії» 1882 р.) ²⁷. В іншому випадку засновники марксизму говорили про можливість революційного захоплення влади в Росії без будь-яких особливих попередніх умов (лист Енґельса Вірі Засулич 23 квітня 1885 р.). Тібор Самуелі наголошує на тому, що Енґельс цілком підтримував такий революційний переворот, не пов’язуючи його з /395/ якимись відповідними подіями поза межами Росії. Самуелі робить звідси висновок: «Важко погодитися з думкою про те, що більшовицька революція 1917 р. здійснювалась невідповідно до принципів марксизму» ²⁸.

Інше питання — чи відповідали цілі Леніна й методи їх досягнення вже після жовтня 1917 р. настановам Маркса? Як зауважив Алфред Дж. Меєр, Ленін належав саме до тих, хто дивився на становище Росії через порівняння з державами Заходу. Всі вони погоджувалися з тим, що Росія відстає від Заходу, проте між ними існували розбіжності щодо шляхів подолання цієї відсталості. Дехто, у тому числі меншовики, вважали, що Росія має повторити західний шлях капіталістичної індустріалізації, лібералізму й демократії. Для меншовиків і «буржуазних» ліберальних та демократичних кіл Жовтнева революція означала порушення поступової і загалом успішної еволюції Росії в суспільство західного типу ²⁹.

Аналізуючи причини відсталості Росії й шукаючи способи її подолання, Ленін зробив діаметрально протилежні висновки. Якщо ліберали вважали 1789 р. ідеалом для Росії, то Ленін казав, що 1789 р. цілком відповідає потребам вісімнадцятого століття, але його повторення в двадцятому вже недостатньо: тільки нові й значно радикальніші засоби дозволять подолати відсталість Росії. Ленін вважав, що такі країни, як Росія, будуть здатні зберегти незалежність лише в тому разі, якщо вони зможуть перетворитися на промислові, не «відтворюючи надбудову західних капіталістичних відносин власності». З того, що на Заході сучасна промисловість побудована капіталізмом, — казав Ленін, — зовсім не випливає необхідність для таких країн, як Росія, йти таким /396/ самим шляхом. Узагалі, Ленін не вважав, що лише капіталізм є головною передумовою промислової культури ³⁰.

Метою пролетарської революції, за версією Леніна, була «економічна розбудова в ім’я національного визволення». Досягнення цієї мети забезпечувалося політичними, ідеологічними, коротко кажучи, «надбудовними» засобами». Для націй, в котрих індустріалізація не була підготовлена внутрішньою економічною еволюцією, вона перетворювалась на політичну мету, і Ленін відводив провідну роль у досягненні цієї мети державі. Отже, ленінізм, на думку Меєра, можна вважати «теорією держави».

«Всі відомі закони марксистського історичного матеріалізму поставлені з ніг на голову. Політична дія визначає економічний розвиток; свідомість виступає потужнішою силою, ніж суспільні відносини. Причини перетворюються в наслідки, а наслідки — в причини» ³¹.

Предтечею ленінської теорії держави була його концепція партії та її взаємин з пролетаріатом, яка з’явилася ще на початку XX ст. Ленін дотримувався погляду, згідно з яким «партія» представляла і формулювала об’єктивні інтереси пролетаріату, і ця її роль визначалася тим, що вона мала кадри професійних революціонерів. Саме ця група робила партію здатною здійснювати політику, яка б відповідала законам історії й розвитку суспільства. Ленін однозначно не включав промислових робітників до цієї «когорти вибраних». Він наголошував на тому, що робітники самі по собі здатні піднятися лише до «тред-юніоністської» свідомості, яка відповідає потребам капіталістичної системи. У 1917 — 1918 рр. Ленін пішов далі, коли став стверджувати, що більшовики «представляють» інтереси не тільки робіт-/397/ництва, але ще й селянства. Джордж Ліхтгайм зауважує з цього приводу, що Ленін мав би визнати (звичайно, він не зробив цього) те, що партія могла відігравати таку роль лише в тому випадку, якщо б вона «представляла незалежну силу, конкретно — «безкласову» інтеліґенцію, яка одна тільки була здатною постачати кадри правлячої політичної еліти» ³².

Ленінська позиція означала відхід від марксистського розуміння класової боротьби. Якщо класичний марксизм і помірковані марксистські мислителі пізніших часів «ототожнювали марксизм з робітничим рухом» і наполягали на тому, що «без робітничого не може бути марксистського руху», то ленінізм відмежовував ці елементи. Меєр пише, що ленінізм «починає не з становища робітничого класу, а з становища суспільства в цілому, яке завжди оцінюється критично. Ленінець прагне виявити в суспільстві руйнівні та конструктивні сили й дати їм свідомість та організацію, незважаючи на те, чим ці сили є» ³³.

Отже, можна припустити, що ленінська концепція партії в певному відношенні повторює царистську доктрину держави як понадкласової сили, яка керує всім суспільством, усіма соціальними верствами без винятку. В той же час прагнення Леніна забезпечити «наукове керівництво» нагадує лістівські пошуки національної еліти. Взагалі ж ленінські політичні настанови найбільше наближені до російської революційної традиції з характерною для неї вірою в альтруїстичний і освічений провід, який веде маси до справедливого суспільства.

Втім, очевидно, що позиції Леніна в цьому питанні не були цілковито «немарксистськими». Меєр вказує на те, що ленінська позиція цілком відповідала /398/ тезі марксистської соціології знання, згідно з якою «знедолений завжди краще налаштований і більше здатний до того, щоб критикувати й перебільшувати хибні та застарілі якості правлячої групи». На підтвердження своєї тези Меєр наводить такий уривок з «Німецької ідеології»: «Звичайно, велика промисловість не в усіх місцевостях даної країни досягає однакового рівня розвитку. Це, однак, не затримує класового руху пролетаріату: та верства пролетарів, яка породжена великою промисловістю, стає на чолі цього руху й веде за собою всю іншу масу [тут Маркс і Енґельс висловлюють ленінський принцип пролетарського керівництва дрібнобуржуазними масами. — А. М.], а не втягнені у велику промисловість робітники опиняються з вини цієї великої промисловості ще в гіршому життєвому становищі, ніж робітники, зайняті саме в цій великій промисловості [дуже цікавий відхід від стереотипних концепцій теорії зрілості. — А. М.]. Так само країни, в яких розвинута велика промисловість, впливають на plus ou moins [більш або менш] непромислові країни, оскільки вони завдяки світовій торгівлі втягуються в загальну конкурентну боротьбу ³⁴.

Проте, коли Маркс писав про «знедолених», він мав на увазі не нації, а суспільні класи. Оскільки для Леніна центральним був конфлікт між відсталими й розвинутими країнами, він створив «цілком нову теорію розвитку». Згідно з цією теорією, суспільства поділялися на два типи: індустріально розвинуті країни й відсталі. Ленін вважав, що передові країни намагатимуться підтримувати Status quo, оскільки наявність відсталих для них вигідна. Відсталі нації, зі свого боку, будуть «ревізіоністами й бунтівниками в дії та думці» й «змагатимуться за досягнення рівня провідних суспільств та його перевершення» ³⁵. /399/

Ця ленінська типологія, як і ленінська програма в цілому, явно стояла ближче до Ліста, ніж до Маркса. Меєр вважає, що ленінська діалектика міжнародних взаємин будувалася на ідеях Фрідріха Ліста й Александера Гамільтона. Той, хто з застереженням поставиться до такої тези, може бути не менше збентеженим твердженням про те, що теорія «комбінованого й нерівномірного розвитку» Л. Троцького, наприклад, також є комбінацією лістівських засновків з марксистськими висновками. По-перше, Троцький стверджував, що світ не стає чимось подібним до Англії чи Заходу і що на практиці економічно розвинуті країни прагнуть збереження Status quo (явно не поспішаючи поширювати революцію) в той час, як відсталі країни, чия відсталість посилюється через контакти з Заходом, стають джерелом революційної свідомості, спрямованої проти цього Status quo. Це була, так би мовити, лістівська частина теорії Троцького. Проте Троцький також стверджував, що нерівномірність розвитку, оскільки вона веде до уніфікації світової економіки в єдиному світовому ринкові, спричиниться до об’єднання пролетаріату у всесвітньому масштабі. Троцький вважав, що в змаганні між світовою економікою й національною державою переможе перша. Він відкидав висновок Ліста про те, що революційний рух має бути націоналістичним. У цьому пункті Троцький залишався вірним «Маніфестові Комуністичної партії», хоча факти, на основі яких він робив свої висновки, були зовсім іншими, ніж ті, з яких виходив Маркс. Ми не знаємо, чи був Троцький ознайомлений з ідеями Ліста, але достеменно відомо, що Александер Ґельфанд, більше відомий як Парвус, добре орієнтувався в ідеях останнього. Це має значення з огляду на те, що саме Парвус створив теорію нерівномірного /400/ розвитку ще до Троцького. В одній зі статей, присвячених питанням зовнішньої торгівлі, протекціонізму й соціальної політики, Парвус жалкував із того, що засновники наукового соціалізму померли занадто рано і не встигли висловитися з даних проблем ³⁶. Утім, повернімося до Леніна. Подібно до Ліста, він вважав: ті нації, що розвиваються, повинні вчитися в провідних промислових націй, але не копіювати їх. Однак між концепціями нації, висунутими Леніним і Лістом, існувала фундаментальна відмінність. Ленін фактично виключав пролетаріат зі складу російської нації, оскільки той був для нього позанаціональною спільнотою. Його бачення партії являло собою, якщо цитувати назву книги Е. Дж. Полана, «кінець політики». Ленін не визнавав права політичних конфліктів на існування в його державі: незгодні мали придушуватися як «буржуї» або як аґенти буржуазії в робітничому класі ³⁷.

Такий підхід призводив до певних політичних висновків не тільки щодо російської нації, а й щодо неросійських народів імперії. Коли Ленін та більшовики відокремлювали себе від російського суспільства як національної спільноти, — того ще незрілого суспільства, про відчуження якого від держави йшлося вище, — вони фактично заперечували той російський націоналізм, проповідником якого був Струве. Вони ставили себе поза нацією й цим нагадували «вихід» німецької соціал-демократії з німецького суспільства й держави напередодні 1914 р. Утім, вони пішли значно далі.

На знак свого ворожого ставлення до буржуазного націоналізму соціал-демократи, в тому числі більшовики, поставили в назву партії територіально-політичну ознаку («російська»), що фактично збігалося з поняттям «всеімперська» і недвозначно вказувало /401/ на їхні наміри зберегти цілісність Російської держави. Іншими словами, вони відмовилися від етнічної самоідентифікації, яка могла б обмежити їх рамками «партії росіян».

Щоправда, можна було б вказати на те, що Ленін визнавав право націй на відокремлення. І це відповідає дійсності. Проте це визнання ставилося в залежність від двох досить суттєвих умов. По-перше, Ленін наполягав на тому, що «інтернаціональні» інтереси пролетаріату важливіші за національні права і що ці інтереси легше відстоювати в рамках великих держав (таких, як Росія), а не в малих. По-друге, зробивши свою партію «всеімперською», Ленін відмовляв неросійським народам у праві створювати власні соціалістичні партії, які б могли на практиці здійснювати право націй на самовизначення, не побоюючись звинувачень у «буржуазному націоналізмі».

До 1914 р. ці питання мали здебільшого теоретичне значення. Після 1917 р. вони перейшли в площину практичної політики, з усіма відповідними наслідками. Комуністичні партії колишніх окраїн Російської імперії, зокрема українські більшовики, залишалися підлеглими центральній партії в Москві, хоча відповідні республіки формально представляли собою суверенні держави. Коли українські комуністи спробували вступити до Комуністичного Інтернаціоналу як незалежна від ленінської партії організація, їм було відмовлено ³⁸. Свого часу Сталін відверто проголосив те, що Ленін висловлював у прихованому вигляді: право на самовизначення треба розуміти «не як право буржуазії, а як право робітничих мас певної нації», отже, воно «повинне залежати від принципів соціалізму». В такому разі будь-які вимоги відокремлення можна було розцінити як буржу-/402/азні, а меншість, яка виступала за злуку з Росією, можна було проголосити виразником волі мас ³⁹.

Оскільки задовго до революції Ленін відкинув «національний» підхід до національного питання в Російській імперії, у 1917 р. і згодом він не мав іншого вибору, як повернутися на практиці до єдиної реальної альтернативи — «імперського», або «великодержавного» визначення Росії. Це призвело до зіткнення між більшовиками й національно-визвольними рухами «окраїн», особливо в Середній Азії та на Кавказі, і одночасно — перетворило багатьох російських опонентів Леніна на прихильників Радянської держави як національної сили.

Невдовзі після жовтневого перевороту частина російської громадськості дійшла висновку, що 1917 р. — основна подія в національному розвиткові Росії. Зрозуміло, що більшість лібералів і демократів, «великодержавників» дореволюційної епохи й надалі перебувала в опозиції комунізмові, виходячи з ідеологічних, політичних та світоглядних міркувань. Однією з найвидатніших фігур тут був П. Б. Струве. Проте багато хто з політиків, вчених, літераторів, журналістів тощо, серед них і члени партії кадетів, одним з лідерів якої був Струве, дивилися на перемогу Леніна дещо інакше. Ленінський режим, вважали вони, відповідає певним життєвим інтересам російської нації. Саме в їхньому середовищі з’явилася суспільно-політична та інтелектуальна течія — «зміновіхівство» (за назвою збірки статей «Зміна віх»), або «націонал-більшовизм».

«Зміновіхівці» закликали російських патріотів до примирення з більшовицьким режимом, доводячи, що жовтневий переворот можна вважати російською національною революцією. Леніна вони називали реставратором російської «державності» й єдиним лі-/403/дером, який спроможний повернути неросійські території колишньої імперії під контроль Росії. Те, що це робилося під гаслами пролетарської солідарності й світової революції, для них не мало значення — головне, що ці народи й нації знову опинялися в складі «єдиної й неподільної» ⁴⁰.

Ось як пояснював свою позицію один з лідерів «зміновіхівців» М. В. Устрялов (1890 — 1938): «Головне і найважливіше — це ... відновлення Росії як великої й єдиної держави. Все інше прийде» ⁴¹. Устрялов вважав, що «пігмейські держави», які виникли на колишніх окраїнах Росії (тобто Латвія, Вірменія, Грузія та ін.), раніше чи пізніше увійдуть до складу Росії. Радянський уряд, писав він, змагатиметься за це в ім’я світової революції: російські патріоти мають «боротися за те ж саме — в ім’я великої та єдиної Росії». Незважаючи на глибинні ідеологічні розбіжності між російськими патріотами та радянським режимом, «їхній практичний курс збігається» ⁴².

Через багато років біограф Сталіна Ісак Дойчер писав про те, що дії більшовиків щодо окраїн імперії фактично були здійсненням програми російських націоналістів на зразок Устрялова: «Ленінці вважали, що соціалізм вимагає рівності націй, однак вони також були впевнені в тому, що возз’єднання більшості, якщо не всіх, царських земель під радянським прапором служить інтересам соціалізму. В цьому пункті межа між ленінізмом і устряловством зникала» ⁴³.

«Конверґенція» ленінізму зі «зміновіхівством» мала наслідки не тільки інтелектуального характеру. Після жовтня 1917 р. тисячі царських чиновників, офіцерів, службовців, взагалі членів старого «істеблішменту» пішли служити більшовикам. (Дойчер називає цифру — півмільйона царських службовців, /404/ які пішли в радянський державний апарат після громадянської війни). Зрозуміло, вони не стали марксистами-ленінцями — не останню роль зіграли міркування, подібні до устряловських. Дойчер писав з цього приводу: «Для старих службовців було цілком природно сприяти, опосередковано й безпосередньо, здійсненню ідеї «великої й неподільної» Росії в нових умовах. У цьому вони знаходили виправдання для свого служіння революції, яке не збігалося з їхніми консервативними переконаннями. Такі дії, як вторгнення в Грузію й приєднання інших віддалених провінцій до Росії, вони сприймали як свій ідеологічний тріумф (за даними Михайла Агурського, приблизно половину з 130 тис. старшин і генералів Червоної Армії складали колишні офіцери царської армії. — Авт.). Справжні ленінці, зі свого боку, сприймали ці дії як завоювання революції, а не Росії. В їхніх очах Росія була лише першим плацдармом, першим бастіоном міжнародної революції: її інтереси мали бути лише складовою частиною наднаціональної стратегії войовничого соціалізму. Втім, кордони Росії і переможного соціалізму тим часом поки що збігалися» ⁴⁴.

Масовий приплив службовців розпочався відразу після жовтневого перевороту. Як пишуть Вільям Дж. Розенберґ і Моше Левін, більшовики відразу ж розгорнули процес «державотворення». В цій справі вони мали підтримку багатьох противників ліберальної й демократичної форм правління — тобто представників крайніх правих кіл ⁴⁵.

Левін зауважує, що ще на початку 1918 р. «промислові робітники, з ідеологічного погляду — опора революції, виявляли ознаки непевності», отже, порятунок прийшов з «досить несподіваного боку»: з рядів царської бюрократії, «значної кількості колишніх /405/ царських офіцерів» і «численних колишніх членів інших партій». Звідси він робить такий висновок: «Політична реальність не завжди цілком відповідала ідеології в питаннях соціальної бази революції <...> Ідеологічні опори іноді коливалися або падали, а ідеологічні противники й групи, які вважалися непевними, часто надавали необхідну політичну підтримку системі, кінцева мета й дії якої часто були несприйнятними для них» ⁴⁶.

Отже, успіх більшовиків у цій «вражаючій державотворчій діяльності» значною мірою визначався допомогою, яку вони отримували від значної частини старих елітарних і позаелітарних верств ⁴⁷. Таким чином, стає цілком зрозумілим, що повна перемога більшовиків у громадянській війні була до певної міри результатом «історичного компромісу» між ленінізмом та «зміновіхівством». Цей тихий «компроміс» спрямовувався проти «націоналів окраїн» Росії (у тому числі «націоналів» соціалістичної й комуністичної орієнтації) в ім’я вищої мети — збереження територіальної єдності старої Росії ⁴⁸. Союзники більшовиків з табору правих жертвували своїми класовими інтересами на користь національної справи.

Після 1917 р. більшовики «з розумінням» поставилися до дій цих своїх колишніх класових ворогів. Вони певний час навіть пропагували «зміновіхівство» в Радянській державі, використовуючи старі кадри для власних потреб. (Палким прихильником цієї справи був Сталін). Однак більшовики розуміли й небезпеку такої політики. Ленін і деякі інші лідери висловлювали стурбованість можливими наслідками такого насичення радянського апарату «чужим елементом». Микола Бухарін також відверто висловлював занепокоєння щодо «зміновіхівства». Зі свого боку, Троцький не тільки поблажливо ставився до та-/406/ких поглядів, але и сам вдавався до червоного нацюналізму» ⁴⁹.

Менше підозри викликали в більшовиків інженерно-технічні й управлінські кадри, які теж мали свої ідейні мотиви щодо співпраці з режимом. «Технічна інтеліґенція» (можна також називати її представників «технократами», принаймні за їхніми прагненнями) мріяла про модернізацію Росії шляхом промислового й наукового розвитку. В цьому сенсі її прагнення були продовженням масштабних планів наукових і технологічних перетворень в Росії, автором яких був великий вчений дореволюційної епохи Д. І. Менделєєв ⁵⁰. Цих «буржуазних» спеціалістів можна вважати російськими послідовниками Ліста, хоча безпосереднім джерелом їхніх планів скоріше були ідеї Менделєєва й Вітте, ніж самого Ліста ⁵¹.

Втім, деякі комуністи з великою недовірою ставилися до «технократів». Михайло Покровський, наприклад, вважав їх потенційними претендентами на політичну владу й, відповідно, — конкурентами пролетарській диктатурі. Навіть Бухарін вбачав потенційну небезпеку в цьому середовищі ⁵². Сталін взагалі не визнавав жодної інституціональної чи інтелектуальної автономії інтеліґенції, отже, після 1928 р., коли він мав вже необмежену владу, чимала кількість цих «буржуазних спеців» стала об’єктом терору ⁵³.

У період, що передував сталінським чисткам, більшовики створили чимало установ, де «російські лістіанці» могли працювати на благо Радянської держави і не зраджувати своїм ідеалам. Однією з таких установ була Державна планова комісія (Держплан). Ця та інші подібні установи були тими місцями, де технократи й комуністи могли співпрацювати без якихось взаємних ідейних застережень. Як вважає /407/ Е. Г. Кар, ленінський підхід до управління й планування у промисловості нагадував німецьку промислово-військову систему часів першої світової війни, з огляду на інтелектуальну спадщину, він стояв ближче до ідеалів Ліста, ніж Маркса. Кар підкреслює, що історично Ліст був попередником Маркса «як батько теорії планування», подібно до того, як Ратенау, творець «першої планової економіки» (в Німеччині під час першої світової війни), був попередником Леніна, котрий застосував німецьку модель у радянській плановій політиці ⁵⁴.

Подібний висновок робить і Теодор фон Лауе. В книзі про С. Вітте він пише про те, що погляди Ліста є основою для розуміння політики Вітте й навіть суті радянської індустріалізції. «... Ліст сплавив націоналізм та індустріалізацію в непорушне ціле, яке більше відповідає двадцятому, ніж дев’ятнадцятому століттю» ⁵⁵.

Якщо ідеї Ліста були використані радянським режимом у політиці індустріалізації, то в розбудові інституціональних структур радянська влада зверталася скоріше до спадщини царських часів. Більшовики, вважає Галя Ґолан, обрали «етатистську» версію соціалізму» і створювали відповідні інститути, які могли б існувати і в автократичній царській державі ⁵⁶.

У зв’язку з цим можна згадати Марксові зауваження щодо того, як на певних етапах своєї історії, встановлюючи владу, переможні класи західних суспільств ототожнювали себе з суспільством в цілому. В Росії нездатність «буржуазії» об’єднати суспільство (особливо показова в період між лютим і жовтнем 1917 р.) була доповнена відповідною нездатністю «пролетаріату»: замість того щоб «утвердитися» як «нація» (у Марксовому розумінні), пролета-/408/ріат, чи скоріше партія, яка виступала від його імені, утвердилась як державна сила, точніше, стала виконувати функції держави. Йосиф Сталін, який доклав до цього чимало зусиль, так охарактеризував результат цього процесу: «Радянський державний апарат складається не тільки з Рад. Радянський державний апарат у глибокому смислі цього слова складається з Рад плюс мільйонні організації всіх і всіляких безпартійних і партійних об’єднань, що поєднують Ради з найглибшими «низами», що зливають державний апарат з мільйонними масами й знищують крок за кроком будь-яку подобу бар’єра між державним апаратом і населенням». В іншій праці Сталін визначав «систему диктатури пролетаріату» як структуру, в якій партія являє собою «провідну силу» в той час, як інші організації — Ради, профспілки, спілка молоді тощо — є «зв’язковими» між партією й масами ⁵⁷.

Якщо Маркс прагнув того, щоб «суспільство» скасувало «державу», Сталін скасував суспільство, а точніше, розчинив його в державі. Сталінська інтерпретація цього процесу претендувала на статус «класичної» марксистсько-ленінської формули, проте дослідники російської історії без особливих труднощів знайдуть під «марксистською» фразеологією стару самодержавницьку ідею, згідно з якою суспільство не існує поза державою. Погляди Сталіна також цілком відповідають впевненості Леніна в тому, що робітничий клас не може бути незалежним від партії. Якщо державні радянські інститути «значною мірою нагадують» відповідні структури царської Росії (як вважає Галя Ґолан), то це можна пояснити декількома причинами. По-перше, тим, що комуністична партія ідентифікувала себе з робітничим класом, а держава, створена цією партією, поглину-/409/ла суспільство. По-друге, Радянська держава майже повністю була тотожною своїй попередниці в географічному та історичному вимірах, іншими словами, — сама була багатонаціональною імперією. (Частина колишніх царських генералів та бюрократів через це пішла на угодовство з більшовиками). І, по-третє, модерний націоналізм, представлений лібералами (такими, наприклад, як Струве та ін.), виявився в Росії дуже слабким. Він програв принаймні з двох причин. Найочевидніше, він зазнав поразки тому, що освіченому середньому класові не вдалося очолити широкі маси, які залишалися ізольованими від нього культурно й в соціальному відношенні. Другу причину слід шукати в характері взаємин між державою й громадянським суспільством.

Щодо цього особливо показовим є порівняння історичного досвіду Росії і Заходу, яке наводить Ганс Роґер. Він вважає, що на Заході «перехід від династичної до національної держави, розпад старих систем взаємопідпорядкування та ієрархій на початку дев’ятнадцятого століття зробили націоналізм основним фактором політичної лояльності й суспільної інтеґрації» ⁵⁸. На Заході націоналізм об’єднував представників різних класів та релігійних груп, «узгоджував суспільство ... з державою». «Чим далі націоналізувалася держава, тим більше сам націоналізм ставав державницьким, перетворюючись з романтизму чи квазірелігійної мрії в жорсткіший та стійкий феномен. Він прийшов не тільки для того, щоб прийняти державу, а й для того, щоб зміцнити її.

В Росії цього не сталося. Новітня Росія не породила націоналізму, здатного примирити одне з одним впливові частини російського суспільства та державу» ⁵⁹. /410/

Трагедія таких людей, як Струве, полягала в тому, що навіть ліберали з середніх класів і консерватори залишалися відчуженими від держави. Безодня між ними й світом самодержавства, котрий відмовлявся від компромісу з «суспільством», завжди залишалася безоднею. Держава, пише Роґер, повинна була діяти як «важіль модернізації та реформи». Вона також мала поважати «громадянські й політичні свободи», які сама надала в 1905 р. (В Японії імператорському режимові вдалося уникнути помилок царизму й «запустити» політичні реформи паралельно з економічними). Такі заходи повинні були допомогти зменшити протистояння «суспільства» й держави і, можливо, сприяти їхньому зближенню. Однак після 1905 р. націоналізмові «не вдалося ... викликати широкий громадський резонанс, оскільки на перешкоді стала держава та розбіжність інтересів і світогляду різних частин суспільства» ⁶⁰.

У світлі цих порівнянь варто звернутися ще до однієї оцінки політичного клімату в Росії. На початку 1918 р., тобто невдовзі після більшовицького перевороту, видатний знавець теорії й практики націоналізму Т. Г. Масарик писав про те, що «росіяни не дійшли до необхідного рівня національної свідомості: народні маси задовольнялися своїми релігійними поглядами, а інтеліґенцгя, переважно соціалістична, не мислила в національному ключі». Масарик вважав цю політичну відсталість спадщиною самодержавства й проявом певного рівня свідомості російських мас: «Царизм династії Романових був некультурним і брутальним ... царизм російських мас і революціонерів був ще гіршим: вони позбулися царя, але самі не позбулися царизму» (тобто такого ставлення до політики, згідно з яким дії влади не обмежені законом та незалежними громадськими установами) ⁶¹. /411/

Отже, слова Масарика підтверджують те, про що ми вже говорили: в 1917 р. російському націоналізмові не вдалося інтегрувати різноманітні групи й верстви населення Росії в єдину національну спільноту. Натомість маси залишалися «аполітичними» (в згаданому сенсі) в той час, як інтеліґенція — принаймні переважна її частина — була «соціалістичною» й позбавленою «національного почуття». Нарешті, частина освічених верств, які раніше служили царатові, перейшла на бік Леніна проти демократів та лібералів.

Нездатність націоналізму знайти, за словами Роджера, «широку громадську підтримку» можна пояснити його пізнішим приходом на російські терени в порівнянні з соціалізмом. Досить показовим є той факт, що в Росії перша політична організація середнього класу була створена тоді, коли вже певний час існували аналогічні організації пролетаріату ⁶². Для порівняння — в Німеччині «націоналістичний маніфест» Ліста й перша політична організація буржуазії з’явилися до «Маніфесту Комуністичної партії».

Ці спостереження повертають нас до тези Ґершенкрона (див. розділ 1) щодо ідеології індустріалізації. Ідеологічний взаємозв’язок між націотворенням (і державотворенням) та індустріалізацією, на який вказував Ґершенкрон, існував принаймні в трьох варіантах.

У першому випадку, у Франції, індустріалізація почалася тоді, коли модерна нація вже була сформована (в ході революції 1789 р. і після неї). Відповідно, коли наслідки промислової революції стали даватися взнаки, французька національна самосвідомість уже існувала як факт. Існування французької нації для Сен-Сімона було самозрозумілим, коли він оцінював наслідки індустріалізації й накреслював плани європейської єдності. /412/

У другому випадку, в Німеччині, творення нації (процес об’єднання) збіглося з початком процесу індустріалізації. Завдяки таким діячам, як Ліст, промислова революція стала складовою частиною німецького «національного питання», одним з компонентів культурної, політичної та економічної єдності й могутності.

Нарешті, в Росію промислова революція прийшла ще до того, як уповні розгорнулися процеси модерного націо- і державотворення (йдеться про процеси, аналогічні західним). Марксизм запанував тут раніше, ніж націоналізм. До того ж націоналісти ліберального ґатунку не спромоглися знайти компроміс з традиційною династичною державою й залучити на свій бік широкі маси населення. Маси, зі свого боку, перебували переважно під впливом соціалізму (народницького чи марксистського) або ж узагалі залишалися аполітичними. (Чи можна вважати лише випадковістю той факт, що Японія та Індія, які будували демократії західного типу, просунулися значно далі, ніж Росія, в розбудові ліберального громадянського суспільства, а відповідно — і модерної нації, ще до проведення індустріалізації й до вибуху соціалістичних і націоналістичних революцій, викликаного першою світовою війною?)

Як вважає Адам Улам, «ідеальним суспільством для революційного марксизму є таке, що «затрималося з адекватною реакцією на індустріалізацію» ⁶³. Росія, як ми побачили, «затрималася» не тільки економічно й соціально, але також політично, й стала, таким чином, благодатним ґрунтом для ленінського революційного марксизму. Втім, і «марксистська» Росія не уникнула проблем, які були головними в системі Ліста. Ленін переклав Ліста на мову марксизму й адаптував його до російської політичної /413/ традиції, проте, як ми побачимо, йому не вдалося вийти за межі лістівської діалектики взаємин між націями чи скасувати її.

Примітки

¹ Andrzej Walicki. Russian Social Thought: An Introduction to the Intellectual History of Nineteenth Century Rusiia // Russian Review 36. — №1. — January 1977. — pp. l — 2. Див. також: Andrzej Walicki. A History of Russian Thought (From the Enlightenment to Marxizm) (Tr. Hilda Andrews-Rusiecka). — Stanford: Stanford University Press, 1979; The Slavofile Controversy (tr. Hilda Andrews-Rusiecka). — Oxford: Oxford University Press, 1975. Щодо проблем, які обговорюватимуться в цьому розділі, див. також цікаве есе E. H. Carr. Russia and Europe’ as a theme of Russian History // Essays Presented to Sir Lewis Namier (ed. Richars Pares and A. J. P. Taylor. — London: Macmillan — New York: St. Martin’s Press, 1956. — pp. 357 — 393.

² Richard Pipes. Introduction: The Nationality Problem // Handbook of Major Soviet Nationalities (ed. Zev Katz). — New York: Free Press — London: Macmillan, 1975. — p. 1.

³ Paul Vinogradoff. Roman Law in Medieval Europe. — Oxford, 1929. — p. 62. Цит. за: Richard Pipes. Russia. Under the Old Regime. — New York: Scribners, 1974. — p. 65.

⁴ Richard Pipes. Russia under the Old Regime. — pp. 64 — 65, 70. Cf. Marc Raeff. Understanding Imperial Russia: State and Society in the Old Regime (tr. Arthur Goldhammer). — New York: Columbia University Press, 1984.

⁵ Nicholas V. Riasanovsky. Nicholas I and Official Nationality in Russia, 1825 — 1855. — Berkeley and Los Angelos: University of California Press», 1967.

⁶ П. Н. Сакулин. Из истории русского идеализма: князь Одоевский, мислитель, писатель. — М.: Сабашников, 1913. — Т. 1. — С. 174. Цит. за: Edward C. Thaden. Conservative Nationalism in Nineteenth-Century Russia. — Seattle: University of Washington Press, 1964. — p. 10.

⁷ Tibor Szamuely. The Russian Tradition (ed. Robert Conquest). — London: Secker and Warburg, 1974. — p. 147. /414/

⁸ Friedrich List. The National System... — p. 93.

⁹ William L. Blackwell. The Beginning of Russian Industrialization, 1800 — 1860. — Princeton: Princeton University Press,1968. — pp. 140 — 141.

¹⁰ Alec Nove. Political Economy and Soviet Socialism. — London: George Allen and Unwin, 1979. — p. 33.

¹¹ Theodore H. Von Laue. Sergei Witte and the Industrialization of Russia. — New York: Columbia University Press, 1963. — p. 56.

¹² Von Laue. Op. cit. — p. 62 — 63.

¹³ Там само. — C. 64.

¹⁴ Там само. — С. 306.

¹⁵ Там само. — С. 304 — 305.

¹⁶ Там само. — С. 305.

¹⁷ Sergio Amato. The Debate between Marxists and Legal Populists on the Problems of Market and Industrialization in Russia (1882 — 1899) and Its Classical Foundations // Journal of European Economic History 12. — №. 1 (Spring 1983. — p. 139. Цей автор згадує декілька праць, які звертають увагу на вплив Ліста на дискусії з питань промислового й торговельного розвитку Росії, в тому числі: В. Железнов. Очерки политической экономии (3-е издание). — Москва: Библиотека для самообразования, 1912. — С. 188 — 191, 792 — 814, 847 — 850.

¹⁸ Richard Pipes. Struve: Liberal on the Left. 1870 — 1905. — Cambridge, MA: Harvard University Press, 1970. Цитата всередині цитати наводиться за: П. Струве. Критические заметки к вопросу об экономическом развитии России. — Спб.: Скороходов, 1894. — Т. 1. — С. 124. Посилання на Ліста в цій праці див.: — С. 116, 121 — 124, 181 — 182, 211.

¹⁹ Tibor Szamuely. Op. cit. — р. 415.

²⁰ Gavin Kitching. Op. cit. — р. 21.

²¹ Там само. — С. 35, 37 — 38.

²² Там само. — С. 147 — 148.

²³ Andrzej Walicki. The Controversy over Capitalism: Studies in the Social Philosophy of the Russian populists. — Oxford: Oxford University Press, 1969. — pp. 120 — 121. Цит. наводиться за: B. B. [оронцов]. Судьбы капитализма в России. — Спб, 1882. — С. 63, 64.

²⁴ Andrzej Walicki. Op. cit., — p. 127. Цитату наведено за: Г. В. Плеханов — Энгельсу в Лондон, Морнэ, июль 1894 г. // Переписна К. Маркса и Ф. Энгельса с русскими политическими деятелями. — М.: Госполитиздат, 1947. — С. 274. /415/

²⁵ Andrzej Walicki. Op. cit, — р. 151 — 152.

²⁶ Albert Resis. Das Kapital Comes to Russia // Slavic Review 29. (June, 1970). — №. 2. — p. 237, 224. Про це ж саме писав Ґершенкрон у: Alexander Gershenkron. Op. cit. — p. 221.

²⁷ К. Маркс. Передмова до другого російського видання «Маніфесту Комуністичної партії» // К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори. — Т. 19.

²⁸ Tibor Szamuely. Op. cit., — p. 404.

²⁹ Alfred G. Meyer. Leninism. — New York: Praeger, 1965. — p. 262.

³⁰ Там само. — C. 262 — 263.

³¹ Там само. — С. 272.

³² George Lichtheim. Op. cit., — p. 348.

³³ Alfred G. Meyer. Op. cit, — p. 270 — 271.

³⁴ Alfred Meyer. Leninism. — pp. 264 — 265n.; К. Маркс і Ф. Енгельс. Німецька ідеологія // Твори. — Т. 3. — С. 57.

³⁵ Alfred G. Meyer. Op. cit, — р. 264.

³⁶ Там само. — С. 261.

³⁷ A. J. Polan. Lenin and the End of Politics.

³⁸ Richard Pipes. The Formation of the Soviet Union: Communism and Nationalism, 1917 — 1923. — New York: Atheneum, 1968 and Walker Connor. The National Question in Marxist-Leninist Theory and Strategy. — Princeton: Princeton University Press, 1984; Tom Nairn. Internationalism: A Critique // Bulletin of Scottish Politic 1. (Autumn 1980). — pp. 116 — 119.

³⁹ Charles Patrick Nettl. Rosa Luxemburg. — Vol. 2. — p. 858. Сталін цитується за: И. В. Сталин. Сочинения. — Москва: Госполитиздат, 1947. — Т. 4. — С. 31 — 32.

⁴⁰ Найважливіша праця з цієї теми: Михаил Агурский. Идеология национал-большевизма. — Париж: IMCA-Press, 1980.

⁴¹ H. B. Устрялов. Борьба за Россию. — Харбин: Окно, 1920. — С. 5. Див. також: Jane Burbank. Intelligentsia and Revolution: Russian Views of Bolshevism, 1917 — 1922. — New York: Oxford University Press, 1986.

⁴² H. B. Устрялов. Там само. — C. 11.

⁴³ Isaak Deutscher. Stalin: A Political Boigraphy (2nd ed.) — New York: Oxford University Press, 1967. — p. 243.

⁴⁴ Там само. — C. 242 — 243. Михаил Агурский. Там само. — С. 55.

⁴⁵ Див.: William G. Rosenberg. Russian Labor and Bolshevik Power After October // Slavic Review 44. — 1985. — №2. — /416/ p. 213 — 238; Moshe Lewin. More than One Piece is Missing in the Puzzle // Там само, — pp. 239 — 243; William G. Rosenberg. Reply. // Там само. — C. 251 — 256.

⁴⁶ Moshe Lewin. Op. cit, — p. 242; William G. Rosenberg. Reply. — p. 252.

⁴⁷ Moshe Lewin. Op. cit., — p. 242.

⁴⁸ Alexandre A. Bennigsen and S. Enders Wimbush. Muslim National Communism in the Soviet Union: A Revolutionary Strategy for the Colonial World. — Chicago and London: University of Chicago Press, 1980.

⁴⁹ Isaak Deutscher. Op. cit., — p. 240 — 242; Darrell P. Hammer. N. V. Ustrialov and the Origins of National Bolshevism (Paper presented to the Third World Congress of Soviet and East European Studies, Washington, DC, October 31 — November 4, 1985). — pp. 16 — 17; Михаил Агурский. Там само. — С. 144 — 146.

⁵⁰ Jeremy R. Azrael. Managerial Power and Soviet Politics. — Cambridge, MA: Harvard University Press, 1966.

⁵¹ Це думка професора Лорена Грехама (Кембрідж, Масачусетс, вересень 1985).

⁵² Див.: Roman Szporluk. Pokrovskii’s View of the Russian Revolution // Slavic Review 26. — 1967. — №1. — pp. 83 — 84.

Jeremy R. Azrael. Op. cit., — pp. 56 — 64.

⁵⁴ E. H. Carr. The BolsheviK Revolution, 1917 — 1923. — Baltimore, MD: Penguin, 1966. — Vol. 2. — p. 360.

⁵⁵ Theodore H. Von Laue. Op. cit., — p. 59.

⁵⁶ Galia Golan. Elements of Russian Tradition in Soviet Socialism // Socialism and Tradition (ed. S. N. Eisenstadt and Yael Azmon). — Atlantic Highlands, NJ: Humanities Press, 1975. — p. 21.

⁵⁷ И. Сталин. Вопросы и ответы // Сочинения. — Т. 7. — С. 62; Його ж: К вопросам ленинизма // Там само. — Т. 8. — С. 34, 35, 36.

⁵⁸ Hans Rogger. Nationalism and the State: A Russian Dilemma // Comparative Studies in Society and History 4. — 1962. — p. 253.

⁵⁹ Там само. — C. 253.

⁶⁰ Там само. — С. 263.

⁶¹ Thomas G. Masaryk. The New Europe (The Slav Standpoint). — Lewisburg: Buckneil University Press, 1972. — pp. 118, 123.

⁶² M. N. Pokrovskii. Bourgeoisie in Russia // Russia in World History (ed. Roman Szporluk, tr. Roman and Mary Ann Szporluk). /417/ — Ann Arbor. MI: University of Michigan Press, 1970. — pp. 78 — 82.

⁶³ Adam B. Ulam. The Unfinished Revolution: an Essay on the Sources of Influence of Marxism and Communism. — New York: Vintage Books, 1964. — p. 153.

Попередня     Головна     Наступна