[Старосольський В. Й. Теорія нації. — Нью-Йорк; Київ, 1998. — С. 94-113.]

Попередня     Головна     Наступна

VIII

НАЦІЯ І ДЕРЖАВА

1. Дещо до характеристики держави. Розуміннє нації як політично активної спільноти не є самим тільки сконстатованнєм історичного факту, що сучасна нація вже при своїх народинах увійшла в означене віднощеннє до держави. З нього слідує, що нація по своїй натурі мусить керувати свої зусилля на опанованнє державою: вона не тільки родиться разом з волею політичного самовизначення, але й перестає істнувати як нація, коли тратить сю волю. Без сеї волі нарід ще не є нацією, або вже перестав нею бути. Через те взаємини між нацією з одного і державою з другого боку, становлять істотну частину питання про націю.

Для зрозуміння сих взаємин необхідно піднести з цілого комплєксу питань, котрі відносяться до держави, бодай деякі, власне ті, які мають безпосереднє відношеннє до порушеної теми. Не переступаючи меж загальних тільки мірковань, треба піднести відносно держави слідуюче.

Коли розуміти державу найзагальнійше, як найвищу в кождій історичній добі форму політичної орґанізації *, то мусимо приняти, що первісна держава представляє тип спільноти. Се відноситься нетільки до «доісторичних» форм людських політичних орґанізацій. Ще й розвинені вже форми держави виказують ясно характеристичні ціли сеї форми суспільства, навіть тоді, коли суспільний розвій та звязана з ним раціоналізація життя та всіх його установ надавала державі в чимраз більшій мірі механичний характер спілки. Се тісно звязане з усім розвоєм людства. Кровний звязок лежав скрізь в основі первісних орґанізацій і довго жив ще в людській памяти навіть тоді, коли перестав бути живим фактом **.

* Jellinek, цит. та., стор. 266 і слід.

** Theodor Sternberg, «Einführung in die Rechtswissenschaft», I. 2. Aufl. 1920, стор. 50 і слід.

Сама назва держави вказувала тоді на її тотожність з означеною людською спільнотою. «Якенебудь /95/ означеннє (старинної) держави, яке давалоб вислів відношенню мешканців до території, не могло набрати якогось більшого значіння». Жива народня спільнота маніфестувала себе назвати οι Ατγυπται, οι Πεζδαι, в назвах Атенців, Тебанців, Коринтийців *. Усе те були назви не всього населення держави, тільки пануючих в ній племен — первісні, або як в Греції прибрані від своєї πολιζ. Держава була в розумінню старинного світа ідентичною з громадою-спільнотою пануючого племени, вона була тотожною з «civitas» і такою ж була держава раннього середньовіча **. Населеннє держави, яке не належало до пануючої спільноти, не входило теж в склад держави, не було її «складником», як «нарід» в сучасній державі, а виключно тільки предметом її права.

Таке було розуміннє держави. Се розуміннє лишалося в дійсности позаду розвою і не вповні відповідало пануючим відносинам. Дійсність, в якій воно народилося, лежала вже в історичній минувшині, в добі чисто племінного устрою. Ідеольоґічна надбудова спізнилася порівнюючи з розвоєм самої суспільної структури. Державна спільнота була нею настільки, наскільки була демократією старинна демократія, що опиралася на невільництво. Згодом політична та правова ідеольоґія приноровилася до того, що непануючи, а тим самим «недержавні» *** частини населення фактично входили в склад держави. Сталося так і в Греції і ще більше виразно в Римі шляхом чимраз дальшого поширювання права горожанства. Світ клясичної старовини представляє собою, таким чином, переходову стадію від первісної форми суспільної орґанізації, затрату первісного її характеру, як орґанізації, що була чистою спільнотою. Ся еволюція була посунена вже далеко в римській імперії. Розпад Риму і події серед яких він відбувся висунули знову племінну спільноту як тип державної орґанізації. Держава пізнійшого середньовіча виказує теж перевагу спільноти як орґанізаційного типу, але вона не досягла одноцілости, якою визначалася держава старого Риму. Вона була радше системою ріжних спільнот, які істнували побіч себе то поборюючи себе взаїмно, то доповнюючи. Таким чином, тільки доісторичну державу можна назвати спільнотою і тільки з обмеженнями, про які сказано вище, також держави старинного світу та раннього середньовіча.

* Jellinek, цит. тв., стор. 130.

** Fustel de Conlanges, «La cité antique». 11. ed. 1885.

*** A. Croiset, «Les Democraties antiques». Paris, Flammarion.

В теорії істнує спір, чи держави типу чистої спільноти можна вважати державами. В сьому спорі висувається ріжні моменти як істотні, сущні критерії «державности», яким не відповідає отся первісна держава, головнож підноситься її незвязаність з територією. Сей спір не зачіпає однаковож /96/ факту, що маємо до діла з первісною формою найвищої політичної орґанізації, розвитою формою якої є сучасна держава — значить, без всякого сумніву первісна спільнота є вихідною точкою держави. Рівночасно ся спільнота племя се також предтеча сучасної нації. Се значить, що в далекому минулому історичному періоді і нація і держава (сі назви ужиті тут в найширшому значінню, на означеннє суспільних формацій, що попередили сучасну націю та державу) покривалися з собою: нація була державою, а держава нацією.

Розвій приніс з собою з одного боку, зміну первісного характеру держави як спільноти, з другого, розбив сю первісну єдність держави й нації.

В найзагальнійшій схемі представляється сей процес ось як.

Рішаючим фактом було поширеннє держави поза племінні межі. Яким шляхом се відбулося, не дасться означити з точністю, якаб не полишала ніяких неясностей, але без ніякого сумніву, завойованнє племени племенем відограло в сьому найважніщу ролю. Приймаючи основану на кровному звязку спільноту за первісну форму та основу політичної орґанізації Трайчке каже: «Дальший розвій приносить опісля боротьбу племен поміж собою та полученнє більших мас в спільні орґанізації; так отже завойованнє та поневоленнє стає движучою силою більших державних творів. Держави не вийшли з народньої суверенности, але сотворено їх проти волі народа: держава се влада сильніщого племени, що сама себе установляє» *. Ґумпльович є автором теорії, по якій завойованнє одиноке жерело, з якого походить держава **. Він викликав проти себе власне сею теорією дуже сильну опозицію; його теорія перевертала не тільки всі «лєґітимістичні» учення та оправдування держави, але визивала всі взагалі ідеалістичні теорії та юристичні пояснювання початків держави. Як арґументи проти теорії завойовання підношено м. и. конкретні історичні факти, наводжено приміри, де поодинокі держави виникали не шляхом завойовання, але иншими способами: шляхом поділу, договору та ріжних правних актів. Отож ся опозиція не в силі захитати переконуючої сили поставленої Ґумпльовичом тези. Її історичні арґументи не звертаються проти неї. Вони доказують тільки, що їхні автори не розуміють теорії, яку поборюють.

* Treitschke, «Politik», І., стор. 113.

** Gumplowicz, «Der Rassenkampf», 2. Aufl. 1909.

Коли говориться про початки держави, то не мається на увазі початок якоїнебудь конкретної держави. Розуміється початок держави взагалі, як суспільної установи, як форми людського співжиття. Коли ся форма раз зродилася, коли вона вже істнувала, коли на означених областях стала не /97/ тільки нормальним явищем, але явищем, яке не допускало виїмків, так що життє поза державою стало неможливим — тоді, розуміється, ріжні людські громади могли ріжними способами, добровільно або під примусом, орґанізувати поодинокі держави. Але народини сих поодиноких держав не пояснюють, як виникла держава «первісно», яким способом та чому зродилася вона в світі людських суспільностей. Се власне питаннє розвязує теорія про завойованнє, як початок держави.

В сформулованню, яке дав їй Ґумпльович, ся теорія не є повна. Вона приймає завойованнє як факт, що не потребує дальшого пояснення, який являється, такби мовити, як «Deus ex machina» в певному періоді історії. В дійсности, завойованнє мало практичне значіннє тільки на тлі означеної, вже розвиненої господарської системи, коли відносини продукції були вже такі, що замісць винищити побіджене вороже племя, краще було «завоювати» його і забезпечити собі, таким робом, постійну, тревалу користь з побіди. Та без огляду на його близче поясненнє, факт завойовання треба признати переломовим в розвою форм політичної орґанізації, а зокрема держави.

Яке мусіло бути значіннє свого факту для характеру держави як спільноти?

Істота спільноти лежить в тому, що вона держиться з нутра, стихійною волею своїх членів. Якеб не було жерело сеї волі, почуттє кровного звязку, авторітет людей чи якої надособової сили, що поглочує волю одиниці, культ предків чи якенебудь реліґійне почуваннє, все те ділає «орґанічно», шляхом через психичні центри одиниць членів спільноти, а не тільки механично і зовнішньо. Спільнота є все суспільством «вольним» в тому значінню, що її істнуваннє відповідає волі її членів. Отож суспільно-політична орґанізація, яка обняла собою людські гурти також помимо і проти їхньої волі, перестала бути спільнотою. Людська думка не скоро привикла уважати так побільшене суспільство суспільною цілістю. Вона довго ще розуміла тільки спільноту як субєктивну цілість, яка обіймала собою частини, що були прилучені до неї насильно, механично. В дійсности, виникла вже була нова форма суспільної орґанізації, відмінна від первісної спільноти, але номенклятура лишилася давня, яка не відповідала сій зміні: civis romanus остає назвою горожанина держави, хоч вона давно перестала бути первісною спільнотою, обмеженою племінно і територіяльно. Гірке виказав, на основі величезного фактичного матеріялу, як дуже поволі та з яким трудом Германський світ визволювався від старої, примітивної концепції, для якої «universitas» була тотожна з «universi»; як важко приходилося йому конструувати нове поняттє нової, «universitas», яка не однодушною ухвалою «всіх» творила свою волю, але за яку творила її більшість чи означені компетентні /98/ орґани *. Ся еволюція відповідала і була виразом механізації суспільного життя, його розвою від вихідної точки первісної спільноти, в якій не було протиставленнє одиниці й загалу, бо одиниця істнувала тільки як частина загалу, а загал зливався з усіма одиницями в одну субєктивну цілість **.

Факт завойовання нищив ґрупу як спільноту. Хоч не признавала сього ідеольоґія, одначе постійно підлеглі побідному племени людські гурти становили фактично разом з ним одну суспільну цілість. Але се нового типу суспільство не було вже спільнотою ***. Воно удержувалося як цілість не самою тільки волею своїх членів, не сим гоном центріпетальним, який удержує спільноту. Підбиті гурти — однаково, в якій формі були вони підчинені, як обовязані до воєнної підмоги «народи», чи як раби — невільники — удержувала в суспільстві не власна їх, а чужа, накинена їм зовнішньо воля. Вони мусіли коритися їй без огляду на те, чи бажали сього чи ні, чи одобрювали її внутрішньо чи ні. Зразу була, безперечно, безпосередня фізична сила, що загрожувала неслухняним, тим чинником, що удержував «суспільство». Згодом «суспільний порядок» закріпився, фізична сила сховалася, такби мовити, за куліси, стала сповняти свою ролю в скритій формі правного ладу. Завойовані чи їх потомки сповняли свої функції в суспільности на вні добровільно. Але ся добровільність є зовсім иншого рода, як добровільність у членів спільноти. Там випливала вона з їх внутрішнього «я» і була в згоді з ним. Тут була річ виключно тільки у зовнішньому виконанню того, що наказує «право», без огляду на те, чи зміст правної норми стрічає внутрішнє одобреннє з боку виконуючого, чи ні. Через те Штаммлєр назвав право «нормою, яка зобовязує зовнішньо» ****, вдоволяється згідним з нею діланнєм без огляду на внутрішнє переконаннє, чим ріжниться від норм моралі, які вимагають від людини також внутрішньої згоди, також згідного з наказами моралі почування та думання. Сей механичний, зовнішній характер, в якому добачує Штаммлєр характеристику права, се безперечно характеристична ціха і права і розвитої держави. Вона по своїй сути механізм, «зовнішний звязок» народа, спілка, а не спільнота.

* O. Gierke, «Das deutsche Genossenschaftsrecht», Bd. I. II. III.

** Köhler, «Staat und Recht» («Handbuch der Politik», I. 1912), стор. 121 і слід. — Stein, «Anfänge der menschlichen Kultur», стор. 130 і слід.

*** Карл Кавтський, «Визволеннє націй» (укр. переклад М. Барана), 1908, стор. 17 і слід. Розуміннэ первісної демократії у К. покривається з поняттєм спільноти.

**** B. Stammler, «Wirtschaft und Recht nach der materialistischen Geschich tsauffassung», 1896, стор. 105. /99/

2. Ціль держави. Теорія намагалася ріжними способами скрити сей характер держави, приписуючи її власну «душу», ціли, власні інтереси, тотожними з інтересами населюючого її народа. Сі спроби вяжуться безпосередньо або посередньо з інтересами, які заступає держава як власні, а які в дійсности є інтересами суспільно та політично пануючих кол. В основі сих теорій лежить змаганнє пануючих підставити фікційні інтереси держави на місце власних своїх інтересів, суперечних з інтересами поневолених частин державної суспільности і закрити сам факт істнування в державі сеї суперечности інтересів. Таким способом, окружним шляхом твориться вигідну фікцію солидарности інтересів усіх кол суспільства, отже інтересів пануючих та поневолених, обєднаних в спільному «державному» інтересі. Не можна недобачити, що держава справді викликує згодом деяку одноманітність, спільність інтересів своїх членів. «Коли стоїться щодня на томусамому чердаці, під тимже отаманом та в одній небеспеці, тоді сильний взаїмний звязок стає рівно природним як потрібним. Особливо дві области діяльности держави причиняються до зєднання та збратання людей її членів: правний та судовий порядок в мирі та солідарна відповідальність у війні. Через те держава мусить викликати свого рода внутрішню єдність народа, звязок якого є зовнішнім. Привязуючи до себе державних горожан, вона звязує їх поміж собою» *. Сю солідарність називає Чєллєн льояльністю, а предметом її уважає спільність права та обовязку. В дійсности, обєднуюче діланнє держави йде дальше, як зазначує Чєллєн. Свідомо й несвідомо держава намагається довести своє населеннє до того, щоби воно стало повною спільнотою. Особливо сильно ділає в сьому напрямі абсолютистична держава **. Признає се Чєллєн ***, а Ґумпльович в своїй дефініції нації мав, безперечно, на думці сей обєднуючий вплив держави. Але се діланнє держави не може йти поза стисло означені межі. Крім того воно не тільки не нівечить її характеру, як механичної, примусової спілки, а власне ще підкреслює його. На тлі тенденції до витворення спільноти, тим яснійше виступає той факт, що держава нею не є.

* B. Kjellen, «Der Staat als Lebensform», стор. 101.

** Vierkandt, «Die Stetigkeit im Kulturwandel», 1908. стор. 33.

*** Там же, стор. 135 і слід.

З обставини, що держава є спілкою і в своїх історично даних постатях примусовою спілкою, слідує, що вона не має та й не може мати власних інтересів. Коли говориться про інтереси держави, то мається на думці реальні інтереси чиїсь, що виступають під фірмою інтересів держави; або уживається сеї фрази тільки образово, так, якби говорилося пр. про /100/ інтерес будівлі в тому значінню, щоб її покривля була ціла, щоб не підмивала її вода і т. д. В дійсности центром інтересу може бути тільки або жива одиниця-людина, або понадодинична, гуртова єдність-спільнота. Як кожду людську спілку, так і державу покликав до життя людський інтерес і йому вона служить. В першу чергу се був інтерес завойовника-племени чи пануючого роду, далі інтерес кождочасно пануючої кляси чи верстви народу. В міру взаємин поміж силами складових частин державної суспільности приходять до деякої міри до слова також інтереси непануючих кляс шляхом частинних здобутків, компромісів і т. д., далі поодинокі поневолені кляси приходять до власти в державі на місце або поруч з клясами, що панували раніше: все те приводить до зміни інтересів яким служить держава. Теоретичним висловом сих змін є течії та напрями учення про «ціль держави». Поставлене так перед двома тисячами літ се питаннє становить по нинішній день осередок науки про державу — а що «ціль держави» се тільки инший вислів на означеннє «інтересів, яким держава повинна служити», то боротьба сих інтересів відбивається виразно на способах якими розвязується поставлене питаннє. «Цілі держави» означається раз широко (освічений абсолютизм), то звужується їх (манчестерське ученнє), то вбачається їх в моральній области, тіснійше в етичних завданнях (гелєнські державні ідеали), то на полі господарства, культури і т. д.» * (модерні напрями). Замітити тут треба ось що.

Питаннє про ціль держави поставлено вперше засадничо в старій Греції. Піднесла його гелєнська, зокрема атенська демократія **.

* Kohler, «Lehrbuch der Rechtsphilosophie», 1909. стор. 142 і слід.

** Starosolskyj. «Das Majoritätsprinzip», стор. 32.

Отже ся демократія була не тільки державна спілка, але, до певної міри та з застереженнями, се була й спільнота, живий дійсний осередок власних реальних, матеряльних та духовних інтересів. Говорити про ціль держави вона мала теоретичне право, бо говорила вправді про себе, про власні свої ціли, але вони були державними в такійже мірі, в якій вона була державою. Се змінилося, коли держава перестала бути спільнотою, отже і окремим центром інтересів. Коли говориться про «ціль держави», то мається в дійсности на увазі ціли, яким хотилосьби заставити державу служити в імя означених одиничних чи гуртових інтересів, людські центри яких не покриваються абсолютно з державою. Через те питаннє поставлене щодо сучасної держави вже теоретично є помилковим. Томущо ріжними є сили які можуть заволодіти державою і засадничо не можна виключити заволодіння державою з боку якоїнебудь суспільної кляси чи навіть випадкової ґрупи, неможливо /101/ абсолютно означити цілей держав. Їх не можна означити ані позитивно, ані неґативно. Засадничо треба признати можливість визнання за ціли держави всього на що може розтягатися людська діяльність та чим може зацікавитися людина. Головна відповідь на питаннє про ціль держави мусить звучати, що ціли яким вона може служити абсолютно необмежені. Взагаліж не можна говорити про іманентні ціли держави, які випливалиб з самої її істоти. Уважаючи державу, яка виникла зразу як твір інстинктів, за «орґанізацію», себто спілку, призначану служити людським цілям, можна ставити питаннє тільки наскрізь практично. Річ іде про те, «які завдання належить згідно з розумом ставити державі, або ще простіше, які завдання маємо ми, учасники, ставити до держави, до якої належимо» *. Можність ставити се практичне питаннє вяжеться тісно з тою обставиною, що ціли держави не випливають з її єства, але ставлять їх кождочасно «учасники держави» згідно зі своїми інтересами та розуміннєм засобів, що ведуть до заспокоєння їх. «Бо держави як такі не мають ніякої ціли, мають їх тільки їх володарі» **. Ся основна необмеженість та неозначеність інтересів, яким може служити держава, відріжнює її сущно від усих инших людських орґанізацій, «спілок», які творяться по правилу для здійснення конкретно означених цілей. Історичні держави то поширювали, то звужували, то міняли ціли, яким служили остаючи далі собою. Власне дякуючи сій необмежености цілей, незміненим в державі остає тільки елємент влади. Він міняє свою форму, своїх носіїв, але як основа остає все осереднім елєментом держави. І в сьому видно найяркійше характер держави як механізму. Як орґанізація з владою в осередку, вона сама з себе не може наповнитися живим змістом живих інтересів, не може сама з себе означити напряму своєї діяльности. Вона сама собою бездушна як механізм і як кождий механізм вона булаб без смислу та без всякого практичного значіння, якби не було живих суспільних сил, що опановують її як механізм та заставляють служити своїм інтересам та своїм цілям. Таким шляхом дістає держава зміст та своє суспільно-політичне обличє.

* Dr. W. Koppelmann, «Einführung in die Politik», 1920, стор. 14.

** A. Menger, «Neue Staatslehre», стор. 201.

Тільки виїмково та переходово і в тісно означених межах буває людська одиниця центром волі, що підчиняє собі державу. По правилу, се є суспільні гурти-ґрупи, носії понадодиничних гуртових інтересів. Таким гуртовим субєктом, спільнотою, є вже пануюча династія в дідичній монархії, з власними, висщими понадінтереси одиниці, інтересами, суспільність не тільки рівночасно живучих, але й слідуючих по собі в часі членів роду. Таким /102/ центром суспільно-політичних інтересів є аристократія в усіх своїх формах: родової, земельної, промислової, бюрократичної, попівської, врешті «умової» аристократії. В першому й другому випадку, підноситься до значіння державних інтересів означені та обмежені гуртові інтереси й «одушевляється» ними державу, але рівночасно вноситься в державне суспільство елємент внутрішнього роздору, протиставиться вузькі інтереси пануючих, під фірмою береження державного «суспільного ладу», інтересам поневолених частин населення. Через те фраза про «інтерес держави» стає не тільки теоретично неправдивою, але заразом і практичним засобом обману — стає «неправдивою» в обох її значіннях. З сеї точки погляду демократія, як носій державної власти, представляє собою особливе явище з окремим комплєксом питань та проблем, осередком яких вона є. З нею вяжуться два ріжні поняття, які в історичній дійсности не все з собою покриваються. Вже в Аристотеля виступають сі два боки демократії; раз розуміннє її як окремого центра інтересів (панованнє «бідних»), відтак як форма орґанізації та правління (панованнє «більшости») *. І по нинішній день все повторяється се розуміннє демократії то з одної, то з другої точки погляду. Перше з них вяжеться з питаннєм, про яке тут іде річ: яке значіннє має для держави демократія, як центр інтересів?

Розглядала з точки погляду центра інтересів, демократія находить свій вислів в ідеї рівности. З формального боку ся ідея представляється як ідея позитивна: суспільна та політична рівність є позитивною метою до якої вона прямує. В історичній дійсности, реальний зміст ідеї рівности є виключно неґативний. Вона все була передовсім запереченнєм сих конкретних проявів нерівности, проти яких зверталася. Взята абсолютно, вона є неґацією всіх можливих форм суспільно-політичної нерівности. Конкретно, вона все є неґацією передовсім тільки означених історично форм нерівности **, спеціяльно тих форм, які, дякуючи відносинам суспільної продукції, попали в конфлікт з тими відносинами, «несправедливість» яких стала вражати людську свідомість.

* «Політика», кн. III. 5-7 і кн. VII. 1, § 6.

** Boutmy, «Etudes politiques», 1907, стор. 88 і слід.

Таким чином, ідея рівности, здійснюючи свої конкретні історичні домагання шляхом «діялєктичного процесу», сама витворює основу для нових форм нерівности. Так пр., здійснена шляхом великої революції правова рівність третього стану усунула історичну форму нерівности, яку приносив феодальний лад, — але разом з сим вона дала основу для нових форм нерівности, які приніс капіталістичний устрій. Так є обєктивно. Субєктивно, ідея рівности є в кождому історичному періоді абсолютною, /103/ бо вона звертається проти нерівности, яку тільки «людськість» у даному моменті усвідомила собі; субєктивно, вона все домагається абсолютної (в своїй свідомости) рівности.

Коли говориться тут про демократію, то якраз в значінню сеї абсолютної течії. Без огляду на те, що вона в історичній дійсности приносить, субєктивно демократія кождого історичного періоду є абсолютною: вона не має свідомости про инші форми привілею суспільної та політичної нерівности крім тільки тих конкретних, які власне поборює. Через те, ідеали та постуляти, які демократія ставить на кождому історичному етапі свого — обєктивно тільки постепенного — здійснювання, є субєктивно абсолютними. Такою була і буржуазна демократія в свій революційний період і таким є кождий демократичний рух. Се значить, що демократія, як центр інтересів, представляє все загальнолюдські інтереси, все інтереси «загалу» (в розумінню, яке відповідає кождочасним умовинам) і протиставляє їх обмеженим інтересам упривілейованої суспільно частини. Конечне стремліннє до абсолюту демократії, в протиставленню до конкретних і обмежених форм її здійснення, підносив все з натиском Маркс *. А. М. Адлєр виражає єство марксівського учення про клясову боротьбу словами: «Через клясову боротьбу росте та скріпляється суспільність, побіда поневоленої кляси мусить повсякчасно являтися також побідою моралі, права та розуму, бо все не тільки ідеальні вислови для усунення стількиж дійсних перешкод, що виступають як етичні, правові та розумові недостачі істнуючої орґанізації суспільства» **. Таким способом, демократія се та абсолютно-суспільна сила, яка протиставить інтереси суспільства як цілости частинним, а через те антісуспільним інтересам. Демократія все звязувалася з трансперсональними, пр. національними, цінностями: в розпалених марселєзою вояках революції, як в демократах церкви св. Павла, в Ґарібальді як в Лясалю, а особливо в грецькій поліс. Але трансперсональні цінности до яких змагає демократія, мусять бути иншого рода, як цінности, на які орієнтується консерватизм *** І се є точка, де знова стрічаються нація з державою.

* «Zur Judenfrage» (Marx-Engels, «Gesammelte Schriften», І), стор. 403 і слід.

** «Marx als Denker», стор. 66.

*** Radbruch, «Grundzüge der Rechtsphilosophie», стор. 143.

3. Ціль держави і інтереси нації. Соціольоґічний характер нації як спільноти робить її самостійним центром інтересів. Сі інтереси щодо свого предмету всесторонні, необмежені деякими тільки напрямами людської діяльности. А далі вони не покриваються з інтересом одної тільки /104/ суспільної верстви, але є взагалі інтересами «просто людськими», інтересами засадничо суспільними таксамо, як інтереси демократії. Оба моменти впливають по сути на відносини між нацією та державою.

Перший з них заперечує теорія «культурної нації». Вона вяжеться з тенденцією увільнити націю від усього, що розєднувалоб її внутрішньо і старається досягнути сього шляхом проголошення «desinteressement» нації в справах клясової, суспільної та політичної боротьби *. Отся теоретично помилкова і практично безвиглядна теорія, находиться в суперечности з характером нації як абсолютної спільноти, яка не допускає обмеження інтересів, яких є центром, але має тенденцію кождий людський інтерес «націоналізувати». Переходово, відповідно до відносини сил та почуття своєї сили, нація може не звертати уваги на деякі, пр. на політичні, інтереси, але се не є доказом, що вони є їй чужі, що не можуть звязатися з життєм нації; се є прояв в життю нації анальоґічний до проявів в життю поодинокої людини, яка в ріжні моменти занедбує одні свої інтереси на користь других. Засадничо і по своїй сути нація є центром усіх можливих людських інтересів. І се є момент, чому нація не тільки історично увійшла в зносини з державою, але чому не випадково тільки, але по своїй сути вона мусить «займати становище» супроти держави та навпаки.

Передовсім та обставина, що обі, і націю і державу, відзначає «універсальність» інтересів, яких перша є центром, а друга засобом для заспокоєння їх. Організм нації та механізм держави находяться з сього боку на одній площині як відповідаючи собі формації, одна в царині «спільнот», друга «спілок». Дякуючи принціпіяльній неможливости обмежити з одного боку, раз на все «обсяг ділання» держави, з другого, «обсяг інтересів» нації, не можна провести між обома демаркаційної лінії. Все матиме нація тенденцію заінтересуватися любим напрямом діяльности держави, а держава — зачіпити інтереси нації. Крім сеї неґативної можливости розмежування, істнує позитивна конечність для обох суспільних творів входити з собою в постійні зносини.

Універсальність інтересів нації робить те, що вона не може заспокоїти їх ані одиничними засобами, ані навіть шляхом добровільних чи й примусових частинних, приватних орґанізацій **. Будучи найширшим центром інтересів, нація мусить для заспокоєння їх заволодіти наймогутнійшим історично даним суспільним механізмом, себто державою.

* Див. ст. 151.

** Dr. Jaroslav Kallab, «Národ, právo a stát», Praha. 1919, стор. 8 і слід.

Практичним доказом /105/ сеї конечности є банкроцтво спроб розвязати практично національне питаннє методом признавання одиницям як таким прав, що забезпечувалиб інтереси нації до якої вони належать. З огляду на те, що ані «особиста воля» одиниць, ані «воля зборів та стоваришування» не вистарчають, щоби забезпечити за нацією заспокоєннє її потреб, «нація то вимагає ... публичних прав з обсягу ділання держави... то вона як суперник виступає супроти держави, як однаковий з нею по сути твір, і визиває її або здатися, або помиритися як сила з силою, шляхом перенесення державних компетенцій на націю» *. Реннер сам не витягає всіх консеквенцій зі свого вірного сконстатовання «однаковости по сути» держави та нації. Він пробує найти компромісовий вихід вдоволяючися перенесеннєм на націю деяких компетенцій держави, що здійснювалоб національну абсолютію. Історія встигла вже на протязі кількох літ виказати, що сього рода розвязка справи не вистарчає. Нація вимагає передачі собі не деяких тільки, а всіх компетенцій держави, вона мусить старатися заволодіти всім державним механізмом. «Усі... народи ... силою конечности, силою економічного й культурного розвою, під загрозою неминучої смерти... мусять орґанізуватися в незалежні, самостійні національні держави» **.

Так представляється справа відносин нації до держави. Розглядана зі становища держави, дає ріжні картини залежно від типу держав, які бралиб ми під розвагу. Де одиниця або династична спільнота є центром, який у свойому інтересі вправляє в рух механізм держави, там, для належитого фунґовання держави, нація є чинником зовсім зайвим. Монархічний принціп не то що не потребує її, але, як виказує історія середньовіча включно аж до віденського конґресу ***, може абсолютно нехтувати її. Аристократичний принціп витворює власні спільноти, яких обєднуючим моментом є привілей, а через те неґативне відношеннє до народньої маси та обєктивних прикмет народности. Аристократія творить сурогат нації в сучасному розумінню: націю «виключно політичну», яка по сути є блищою такимже другим націям як власній народній масі. Держава сього типу не потребує теж політичної активности широкої маси свого населення і хоча не так абсолютно як монархія, вона теж ставиться байдуже до національного принціпу. Вона визнає його тільки в обмеженому виді, в виді нації, як упривілейованої частини державної суспільности. Щойно з виступом на політичну арену демократії, зміняється картина.

* Renner, цит. тв., стор. 48.

** Юліян Бачинський, «Ґлосси», 1904, стор. 104/5.

*** Meinecke, цит. тв., стор. 207 і слід.

Вже вище сказано було, що в практиці історії, в конкретних своїх історичних формах, демократія побідивши та усуваючи /106/ означені основи суспільної нерівности, рівночасно видвигає на їх місце инші. На місце привілеїв родової та земельної аристократії, буржуазна демократія поставила привілей «вільного» володіння засобами продукції, як нову основу суспільної нерівности. Тепер соціялістична демократія шляхом пановання пролєтаріяту ставить на місце сього привілею працю, як нову основу суспільного привілею, причому зовсім свідомо робить се не як здійсненне абсолютної демократії, але як конечний етап для сього. Закінченнєм розвою, в якому чимраз нові парціяльні центри інтересів запановують над державою, стають «пануючими», є солідарне внутрішньо суспільство як «загальний» центр людських інтересів. Нація се власне — покищо потенціяльно — сей загальний, нерозєднаний внутрішніми противенствами абсолютно демократичний центр. Воно се додумана до кінця демократія.

Се має важне значіннє для питання про оправданнє та ціль держави. Всі без виїмку учення та течії шукають розвязки сих питань в сьому «загальному» інтересі *. Зокрема оправдування поодиноких форм держави, отже і аристократії, і монархії, все признають «загальне добро» крітерієм для їх оцінки. Відносно питання про інтереси, яким має служити держава, намагається кожда течія та ученнє виказати свою демократичність. Ріжниці лежать в тому, яка форма держави має найкраще забезпечити здійсненне сього ідеалу та в щирости, з якою сей ідеал ставиться та формулується. Особливо «освічений абсолютизм» дуже послідовно стояв на становищі демократії, оскільки йшло про означеннє інтересів, яким мала служити держава — вистарчить пригадати відомі вискази на сю тему таких його представників, як Людовик XIV або Фридрих Великий. Кождий з них називав інтереси широкого загалу інтересами, яким має служити держава. Се доказ, як неспірно пануючим є пересвідченнє і почуттє, що тільки загальний і абсолютний інтерес суспільства може оправдати істнуваннє держави і становити ціль, якій вона має служити. В практиці кождий пануючий, кожда суспільна кляса представляє свій інтерес як інтерес вселюдський. Упадок пановання кождої кляси й побіда її наслідниці, се рівночасно зміна «пануючого» погляду на істоту «загального» інтересу і на все зближене до нього. Похід демократизації се все поступ націоналізації держави. Вже вище згадано, як номенклятура відбивала собою сей процес.

* Franz Oppenheimer, «Der Staat», 1907. стор. 15, 159 і слід.

4. Нація природний носій власти в державі. Признавши націю самостійним центром надособових інтересів, признавши її далі не тільки історично звязаною демократією, але заразом конечним її позитивним доповненнєм, мусимо признати її «природним» власником держави; «натуральним» /107/ центром інтересів, на службу яким має ставати державний механізм. «Народня суверенність» є тотожною з «суверенною нацією» *. Не помилково проголосила француська революція, що «засада всеї суверенности остає по своїй істоті в нації» **.

Проблєма націоналізації держави має практичне значіннє тільки там, де держава не покривається з нацією. В національній державі покривається стихійна особовість спільноти з раціональним механізмом спілки. Нація находить там своє бажане практичне доповненнє державним механізмом, а юридична особовість держави не є фікцією, бо їй відповідає реальна особовість населення держави. Питаннє про «ціль держави» має відносно національних держав живий, практичний змисл: на нього можна відповідати, бо нема тут сумніву щодо того, чиїм власне інтересам має служити ся держава. Спір щодо ціли держави зводиться в сих державах до спору про розуміннє сих цілей та про суспільні цінности. Він переводиться з ясного становища: його підставою є поділ суспільности на кляси на основі участи та ролі їх в суспільному процесі продукції та звязана з сим поділом ріжниця ідеольоґій. В національних державах стає рішаючим чинником політичного життя річевий момент суспільного питання, в протиставленню до виключно субєктивного моменту, національного.

В мішаних національно державах виринає побіч питання, які річеві інтереси мають рішати про «ціли держави», все ще друге питаннє про те, який національний субєкт має стати носієм державної влади. Кожде питаннє, що виростає на річевому тлі «суспільних», в технічному значінню сього слова, інтересів, є перерізане субєктивними противенствами ріжних національних спільнот. Через те публичне життє тратить свою річеву основу. Клясові противенства, навіть коли є обєктивно найсильніщими, не можуть найти належного вислову; їх голос є заглушуваний гомоном стихійної національної боротьби. Питаннє про те, якою має буги держава, є все спиханим на друге місце питанням про те, чиєю вона має бути.

Що так є, булоб зайвою річю доказувати. Факти, що се доказують, є надто численні та знані ***. Що так мусить бути, се випливає з сути нації як спільноти, що бажає політичної самостійности, немислимої инакше, як у формі власної держави.

* Joseph Barthélemy, «Démocratie et politique étrangére, Paris, 1917, стор. 118 і слід.

** «Déclaration des droits de l’homme et du citoyen» (26. août, 1789), art 3.

*** Доволі вичерпуючо пише про се Бочковський в цитованій праці.

Націоналізація держави, покриттє державних меж з національними є зі становища держави конечною умовою, щоби її /108/ механізм, поставлений на службу одноцілої субєктивно * волі, міг сповнювати свої завдання, щоби взагалі можна було станути лицем в лице перед питаннєм про найрозумнійше та найдоцільнійше означеннє сих завдань.

Таким чином, чи виходити від нації, чи зі становища державної рації, однаково муситься дійти до результату, що з істоти обох випливає стремліннє злиття. Се стремліннє, особливо в теперішній період історії, стало дуже сильним та дякуючи многим моментам глибоко оправданим. Констатуючи се стремліннє та оцінюючи його, Челлєн каже: «Чи навчимося тепер розуміти ширину та глибінь конечности, яка в наші часи заставила найти себе взаїмно нації та держави, що досі йшли в історії окремими шляхами, обі шукаючи за собою? Не тільки нація бажає ума. Також держава шукає душі. Коли нація одержує від держави розумові доводи, то вона рівночасно дарує державі кипуче змислове життє і єдність життя, без яких не може обійтися ніяка на землі форма істнування, коли хоче осягнути особовість» **. Сей погляд і се розуміннє можна уважати сьогодня пануючим. Не як вислід самого правильного теоретичного думання виникла ся «communis opinio». Вона є доказом того, що фактичні сили демократії зросли настільки, що вже не можна ними нехтувати. «Сьогодня не можна уявити собі панованнє (imperium) без народности, але не можна теж подумати і народностей без пановання. Обоє належать до себе як сонце та земля, або як механичність і орґаничність, як мужеськість та жіночість, або як фізика та химія ***.

* Протиставленеє «субєктивний — обєктивний» міняло своє значіннє і сьогодня теж не є абсолютне. Euken, «Die geistigen Strömungen der Gegenwart».

** «Der Staat ab Lebensform», стор. 137.

*** Rudolf Pannwitz, «Der Geist der Tschechen», 1919, стор. 17.

Конкретно стремліннє до злиття держави з нацією звертається проти двох проявів: проти многонаціональности держави та проти многодержавности нації. В першому випадку розходиться про національне визволеннє, в другому, про національне зєдиненнє. Оба сі прямування зрозумілі тільки тоді, коли бачимо в нації самостійну понадодиничну особовість, спільноту одушевлену бажаннєм політичної самостійности. І так в першому випадку, в многонаціональній державі основою на якій виростає національне змаганнє до самостійности є все неможливість та безвиглядність для даної нації заволодіти державою. Так в австроугорській монархії Німці не проявляли центріфугальних тенденцій дякуючи особливим умовинам, що позволили їм бути пануючою нацією в державі, хотя вони не представляли в ній /109/ абсолютної більшости *. Щодо Мадярів, то находилися вони в подібному до Німців положенню і були теж пануючою нацією по тому боці Лєйти, берегли теж заздро своєї державної самостійности, не зриваючи звязку з цілостю монархії. Зате всі другі нації були настроєні або явно, або тайно ірредентистично. Тільки нерозвитість національна або практичні мотиви політичної тактики, практична неможливість здійснити самостійницькі ідеали здержувала їх від явних в сьому напрямі виступів — колиж велика війна змінила нагло фактичні відносини, центріфуґальна сила національного принціпу проявилася нестримно. В Бельґії дві «неготові» нації борються з собою в межах одної держави. Коли ся боротьба не набрала у жодної з них антідержавного характеру, то се безперечно треба приписати обставині, що між обома націями мається більш-менш рівновага сил та що кожда з них субєктивно уважає можливим для себе заволодіннє державою, а на всякий випадок не бачить серйозної небезпеки для своєї коли не формальної то дійсної самостійности **. Але в кождому випадку в многонаціональній державі намагаються її нації, оскільки не є пануючими, розмежуватися політично між собою, в формі якоїнебудь автономії, адміністрацїйного поділу і т. д. найти вислів для своєї субєктивної окремішности та бодай суроґат власної державности. Новоутворені многонаціональні держави, Чехо-Словаччина та Південно-Словянська Республика є теж тереном, на якому проявляються ті самостійницькі змагання поодиноких націй. Тільки пересвідченнє, що спільна держава дасть кождій з обнятих нею націй більшу запоруку супроти небезпеки із вні як абсолютна самостійність, не допустить до народин антідержавної ірреденти.

* К. Кавтський, «Визволеннє націй», стор. 41.

** H. Charriant, «La Belgique moderne», стор. 63 і слід.

Найяснійше проявляється характер нації в стремлінню до національного обєднання там, де кожда частина нації має власну державність. Стремліннє до державної незалежности пояснюється раціональним моментом, бо воля сама собою й усім, що з нею вяжеться представляє безмежну цінність. Із сього становища, стремліннє частини нації, що находиться під чужим панованнєм, до злиття з державною її частиною має також і раціональний характер. Натомість там, де всі частини нації є пануючими в ріжних многонаціональних або й однонаціональних державах, де значить не розходиться про добуттє волі, там змаганнє до національного обєднання не можна пояснювати тільки раціонально, а передовсім чуттєвим, стихійним моментом. Безперечно, обєднаннє, як кожда орґанізація, дає більшу силу, як сума орґанізаційно незвязаних одиниць-держав; ясне також і те, що стан /110/ роздроблення на численні, звичайно малі держави се иноді жерело межиусобиць і важкого звязаного з ними лихоліття — як се було передовсім в Італії, аж до її зєдинення, а також, хоч не в такій гострій формі, в Німеччині. Але сі річеві моменти були рівноважені по части користями та вигодами, які приносила з собою многодержавність. Многодержавність давала можливість економичних та політичних комбінацій, до яких замикала дорогу приналежність до одної тільки держави. Крім того, географічне положеннє та звязані з ним економичні інтереси поодиноких частин нації не мусять бути однакові. Для поодиноких частин може з сеї точки погляду бути вигідніщим не обєднуватися державно з рештою нації. Так пр. Челлєн каже слушно щодо Німецької Австрії, що її географічне положеннє, яке вяже її з системою Дунаю, протиставило її решті Німеччини так, що зєдиненнє Німеччини могло здійснитися тільки шляхом відділення її від Австрії *. Обусловлені географічним положеннєм інтереси Австрії, очевидно, не змінилися — проте, коли розпалася придунайська монархія стихійно виникло в її німецькій частині бажаннє, прилучитися до Німеччини. Річевий момент, що якраз Нім. Австрія не може головно ізза економичних причин остоятися як окрема держава, не відограв при сьому рішаючої ролі: його вирішували підношені пляни міждержавної наддунайської спілки держав краще, як зєдиненнє з Німеччиною. Рішаючим показало себе стихійне стремліннє нації обєднатися також державно. Супроти його мусять показати себе безсилими всякі можливі річево инші способи виходу з трудної ситуації. Поки істнувала габсбурська монархія, німецька її частина сповняла, як пануюча в ній нація, важне завданнє супроти всеї німецької нації: вона неначе продовжувала політичну власть німецької нації поза межі її власної держави. Коли се завданнє скінчилося, промовила нестримна течія: орґанічне стремліннє нації до обєднання в межах одної держави.

З істоти нації як спільноти випливає не тільки домаганнє: «кожда нація є державою», але й друга частина сього домагання: «кожда нація є тільки одною державою».

* «Die Großmächte und die Weltkriese», стор. 9, 52.

5. Національно мішані областн. Хоч ся праця має чисто теоретичну мету, не можна поминути мовчки й деяких практичних питань. Без сього моглиб теоретичні виводи стати виключно тільки чистими абстракціями, без всякого реального значіння. До таких питань належить питаннє про національно мішані области. Істнуваннє таких областей се не тільки основи, на яких виростають великі й трудні завдання для практичної політики. З факту їх істнування доходить дехто теж до висновку, що принціпу /111/ національної держави не можна ставити, бо він нездійснимий. Не можна провести границь держав так, щоби вони замикали тільки національно неперемішані области: кожда держава мусить наслідком сього мати також якусь частину чужого їй національно населення і кожда мусить оставляти поза своїми межами частину власної своєї нації.

Сього рода уваги мають з одного боку принціповий, з другого практичний характер. Принціпіяльно незасвоєннє бажання хочби малої частини нації до обєднання та полишеннє її під чужою національно та небажаною нею владою є, очевидно, небажаним фактом. Практично вказують сі уваги на труднощі, з яких моглаб випливати конечність оглядатися за иншою розвязкою «національного питання», з огляду на неможливість розвязати його шляхом націоналізації держави. Факти, які можна навести в сьому напрямі, доказують справді, що мішана національно держава є пануючим типом та що навіть держави, на які вказується звичайно як на приклад чисто національних, в дійсности ними не є. Так до початку світової війни зпоміж великих держав світу одна Італія наближалася до типу національної держави. Число неіталійського населення в Італії виносило 1 % усього населення держави і тільки 5 % Італійців в Европі находилося поза її межами *. Німеччина числила 7 1/2 ненімецького населення в своїх межах, а 40 % усіх Німців оставало поза кордоном **.

Анґлія представляла подвійну картину залежно від того, чи брати під розвагу тільки европейську її частину, чи всю імперію. Перша виказувала 11 % з лишком неанґлійського населення, імперія 20 — 25 % ***. Сполучені Держави Північної Америки числили в своїх межах 25 1/2 % неамериканського населення, коли признати, що потомки пришельців американізуються в другому поколінню ****. Врешті в межах Япану (Японії. — І. К.) жило 25 % чужинців (Кореанців та Китайців) *****.

* Kjellen, «Die Großmächte und die Weltkrise», стор., 26.

** Там же, стор. 56.

*** Там же, стор. 82-83.

**** Там же, стор. 113-114.

***** Там же, стор. 158.

Оскільки йде про питаннє, поставлене на вступі сього уступу, треба наведені числа сильно змодифікувати. Обняті наведеними відсотками чужонаціональні частини державного населення живуть у великій мірі компактними масами, так що відповідне проведеннє державних меж моглоб значно обнизити ступінь національномішаного характеру держав. Так пр. мається діло щодо Ірляндців та Кореанців. Але се поправилоб тільки /112/ відносини в одній з держав — зате в державі визволеної нації, пр. в Ірляндії мусівби залишитися якийсь, можливо навіть значний процент чужонаціонального елєменту. Треба отже признати, що територіяльне розмеженнє поміж націями, яке не оставлялоб місця для істнування національних меншостей, немислиме. Воно нездійсниме практично як з огляду на істнуючи відносини національного населення, на істнуючи національно мішані території, так і на переселюваннє населення, дякуючи якому відносини населення постійно зміняються. Навіть при найбільш доцільному та зручному веденню границь, остануть частини населення поза областю власної нації.

Се обставина, з якою треба помиритися. Але вона не може бути арґументом проти самого принціпу, який домагається творення національних держав. Неминучість істнування національних меншостей зачіпає безпосередньо тільки ті частини нації, яким судилося остати поза межами власної національної держави. Але справа національної держави се справа нації як цілости, а не поодиноких її частин. Се національна спільнота як цілість вимагає для себе держави, як необхідного для себе доповнення. Супроти сього «права» нації має справа доцільного проведення меж другорядне значіннє. Порівнюючи вона тратить принціпіяльний характер і стає питаннєм наскрізь практичним. А власне, треба питати про критерії, що давалиб можність звести до можливо якнайвущих границь усе відємне, що звязане з істнуваннєм національних меншостей. Для сього рішаюче значіннє має обставина, що єство нації лежить не в обєктивних її прикметах, а виключно в субєктивному моменті волі, яка звязує націю в одну цілість, а для одиниць рішає про те, до якої національної спільноти вони належать.

Ся обставина позволяє підійти до питання про мішані національно території з більшим виглядом на практичну можність розвязки, як колиб про їх національний характер рішали виключно обєктивні дані. А власне, вона дає принціпіяльну можливість, що територія пр. — з точки погляду мови мішана, може не зважаючи на се набрати національно одностайного характеру. Доказом, що се можливе є приклад Альзації, яка не зважаючи на те, що більшість її населення говорить по німецьки, виявила національно характер француського краю. Значить, в принціпі не виключена можливість протиділання небажаним наслідкам обставини, що якась область мішана з огляду на народність її населення. Щож до практичних засобів та шляхів ділання в сьому напрямі, то треба піднести ось що. Вихідною точкою мусить бути міркуваннє, що національна спільнота зродилася з боротьби, що боротьба змінила «народність» в націю і що тільки вона унормує в стані гострої актуальности національне питаннє. Щоб се питаннє, особливо щодо «мішаних» областей на периферіях, могло стратити свою гостроту, треба /113/ отже передовсім застановити боротьбу, якої наслідком є загостреннє. Се питаннє розумної політики пануючих націй супроти національних меншостей.

Араціональний характер нації дає мало виглядів на те, щоби національна політика з боку пануючих націй легко увійшла в русло розумових домагань терпимости, уступчивости та виключення національних пристрастей з відносин до національних меншостей. Тому власне при самому національно державному розмежуванню треба покласти всю вагу на те, щоби національні «енкляви» були якнайменші. Є точка, коли ріжниці скількости, стають ріжницями якости. І у відношенню до питання чужих меншостей в національній державі, зокрема в справі ведення меж, треба зблизитися до сеї точки, на якій «національна меншість» не могтиме й не хотітиме творити ірреденти. Означити сю точку можна тільки in concreto; про неї рішають ріжні обставини, в першій мірі те, як національна меншість поселена. Але означити її можна. Дуже незначна, не поселена компактною масою та відтята від компактної маси своєї нації частина чужонаціонального населення не творитиме ірреденти вже ізза безвиглядности та нездійснимости такого змагання. І в свою чергу, таке її становище мусить впливати на відношеннє пануючої нації до неї, давати реальну основу для річево основної національної політики.

Осягненнє такої точки не є немислиме. Зпоміж Німців жило 40 % до великої війни поза межами німецької держави. З сих 40 % тільки 17 % моглоб творити німецьку ірреденту в Австрії та Швейцарії. Решта навіть теоретично не могла стати нею з огляду власне на безвиглядність подібних змагань (Челлєн).

В практиці, се домаганнє вяжеться з другим. Провокуючи ірреденту межі, ведеться не з огляду на трудности, що випливають з перемішання націй в окраїній полосі. Їх ведено досі все з покликаннєм на «економичні», «стратегічні», «Географічні» та всякі другі подібні «конечности», за якими скривається національний імперіялізм. Отож треба поставити та признати принціп національного самоозначення принціпом одиноко й абсолютно рішаючим в справах проведення меж. Тоді покажеться, що сі трудности в дійсности далеко менші, як се досі підносилося — характеристично — все тільки з боку завойовницьких націй. /114/

Попередня     Головна     Наступна