Головна





Ірина ЖИЛЕНКО

ДО СПИСКУ АРХИМАНДРИТІВ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИХ XVI СТ.




Списки архимандритів Києво-Печерських, відомі нас із XIX ст. відзначаються надзвичайною кількістю осіб, у них зазначених, і відсутністю будь-якої інформації про більшість настоятелів. Власне, на основі було створено нами зведений список, який, зокрема, був опублікований у виданні “Патерик Києво-Печерський” [1]:


• Філарет I — згад. у 1494 і 1501 рр.

• Феодосій V — кінець XV — поч. XVI ст.

• Сильвестр I — початок XVI ст.

• Вассіан I (Шишка) — згад. у 1506 і 1508 рр.

• Вассіан II — перша чв. XVI ст.

• Йона I — перша чв. XVI ст.

• Сильвестр II Єрусалимець — перша чв. XVI ст.

• Iоан IV — перша пол. XVI ст.

• Григорій — перша пол. XVI ст.

• Філарет — згад. у 1494 і 1501 рр.

• Вассіан — перша пол. XVI ст.

• Йона II — згад. у 1509 р.

• Макарій II — XVI ст.

• Варлаам II — XVI ст.

• Никандр — XVI ст.

• Петро I — XVI ст.

• Протасій I — згад. у 1514 р.

• Iгнатій — 1517 (1522?) — 1524 (1525?); 1525—1526 рр.

• Антоній — 1524—1525; 1526—? рр.

• Гедеон — XVI ст.

• Акепсим — XVI ст.

• Йоаким I — 1532 (?) — ? рр. Згад. у 1538 р.

• Геннадій — згад. 1535 р.

• Протасій (Пахнутій?) Голубів — 1535 (?).

• Iакінф (Йоаким?) — згад. в 1536 р.

• Софроній — 1536 — ? Згад. у 1540 і 1541 рр.

• Вассіан IV — 1541— ? рр. Згад. у 1544 р.

• Iоан V — XVI ст.

• Йоаким II — ? — 1550 рр.

• Iларіoн I (Пацько) — згад. у 1551 р.

• Йосиф I — 1550 (?) — 1555 рр.

• Iларіoн II (Пісочинський чи Пілучинський) — 1551 (1556?) — 1672 рр.

• Йона (Деспотович) — згад. 2 квітня 1573 р.

• Геннадій — згад. (?) у 1535 р.

• Мелетій (Хребтович-Богуринський) — 1573 (1574?) — 1590 (1593?) рр.

• Никифор (Тур) — 1593—1599 рр.

• Єлисей (Плетенецький) — 1599—1624 рр.



Втім, створення такого зведеного списку не пояснювало ні причини появи такої великої кількості осіб у ньому, ні значних розбіжностей переліку в різних дослідників. Так, архимандрит Іона згаданий у списках архимандритів преосв. Євгенія Болховітінова [2] (після Вассіана II і перед Сильвестром Єрусалимцем) та М. Закревського [3] двічі, один раз - без зазначення часу управління ним обителлю, а вдруге — під 1509 р. Очевидно преосв. Євгеній зробив не зовсім вдалу спробу поєднати два різних списки архимандритів, що привело до подвоєння деяких настоятелів. Цей список із помилкою був використаний і для складання списку М. Закревського. Проте, цим плутанина не вичерпується. В деяких списках архимандритів після Іони поміщено ще декілька імен архимандритів, існування яких відомим нам актовим матеріалом не підтверджується. Так, Іоанн згаданий як наступник Сильвестра та передмісник Григорія в списку преосв. Самуїла [4] та М. Закревського [5]. Поміщений він без вказівки на час правління і в списку архимандритів преосв. Євгенія Болховітінова після Йони й Сильвестра Єрусалимця, і перед Григорієм [6]. В свою чергу Григорій згаданий як наступник Іоанна та передмісник невідомого в інших списках Іоакима в списку преосв. Самуїла [7]. У списку архимандритів М. Закревського [8] про нього сказано, як про наступника Іоанна та передмісника Філарета. Вірогідно, дослідник заплутався в своїй хронології, оскільки, судячи з того, що він відносить правління цього Філарета до 1500 року, мова йде про архимандрита Філарета кінця XV ст. [9]. Наступним у нього йде Іона і т.д. Так само і в преосв. Євгенія [10]. Макарій II згаданий у списку архимандритів М. Закревського [11] як наступник Іони і передмісник Варлаама, без зазначення часу управління ним обителлю. Поміщений він без вказівки на час правління і в списку архимандритів преосв. Євгенія Болховітінова після другої згадки про Іону і перед Варлаамом [12]. Варлаам II згаданий у списку архимандритів преосв. Євгенія [13] та М. Закревського [14] як наступник Макарія і передмісник Никандра. В свою чергу Никандр згаданий у списках архимандритів преосв. Євгенія [15] та М. Закревського [16], як наступник Варлама і передмісник Петра, проте без зазначення часу управління ним обителлю. Петро фігурує у списку архимандритів преосв. Євгенія [17] та М. Закревського [18], як наступник Никандра і передмісник Протасія.

Як здається, вся ця плутанина, чи, в усякому разі, її основа пішли від спроби узгодити список архимандритів, виведений на основі актового матеріалу, зі списком архимандритів, парсуни яких малювалися в інтер’єрі Великої Церкви Печерської, де настоятелі обителі після Вассіана II поміщені в такому порядку: Іона, Сильвестр, Іоанн (про якого згадано, що він “почи о ГосподЂ 109” [19] (?! ‑ І.Ж.), Григорій, Іоаким, Ігнатій, Макарій, Варлаам. І лише потім іде Іона, “той бысть на соборЂ Виленском в лЂто 1509”, Антоній, Петро, Никандр, Геннадій, Протасій, Іларіон Пісочинський, Мелетій Хребтович [20]. Як видно з переліку архимандритів, поміщеного в цьому розділі, даний список є вельми неповним і переплутаним, й спроба якось об’єднати його з фактичним неминуче веде до подвоєння настоятелів на ім’я Іона та й багатьох інших. Причиною таких невідповідностей настільки вагомого для Лаврської традиції документу може бути те, що він складався поступово, і при дописуванні на полях частини імен, вони цілком закономірно виявилися переплутаними. Не виключено також, що при черговому переписуванні розписів деякі настоятелі виявлялися в очах братії недостойними змалювання на стінах Великої Церкви Печерської і тому імена їх випускалися. Не знайомі ж з історією складання документу наступні дослідники, цілком вмотивовано вважаючи його щонайвагомішим джерелом, старалися по-своєму поєднати його інформацію з наявною у них. Так з’явилися повтори і подвоєння імен, зокрема, тих архимандритів, що жили в другій половині XV і першій половині XVI століття.



* * *


Виходячи з вищезазначеного, ясно, що список архимандритів Києво-Печерських за XVI ст. вимагає значного коригування, можливості якого, втім, обмежуються тим, що дослідники XIX ст. часто користувалися матеріалами, які до нашого часу не дійшли. Втім, в міру сил спробуємо проаналізувати хоча б ті джерела, які відомі нам нині.

На межі століть Лаврою управляли два архимандрити. Перший із них — Філарет — згаданий у нарративних джерелах під 1494 [21] і 1501 рр. Зійшов він на архимандрію не пізніше 1492 року (смерть Казимира) [22]. В Печерському помяннику кінця XV - початку XVI ст. згадане його прозвання "Волинець" [23]. Ім’я Філарета знаходимо також у списку архимандритів, парсуни яких малювалися в інтер’єрі Великої Церкви Печерської [24], у грамоті від 8 червня 1499 року [25] та в списку архимандритів вищезгаданого помянника [26]. У рішенні воєводи Київського з приводу тяжби між Печерським і Микільсько-Пустинним монастирем від 20 липня 1510 року Філарет згаданий як попередник Протасія - "продок его" [27]. У судовій грамоті від 3 листопада 1524 року князь Юрій Семенович Слуцький згадує про тяжбу своєї бабки з архимандритом Філаретом і "зо всими Печерскими старцы" [28].

Дещо дивна ситуація з архимандритом Феодосієм, який, вірогідно, був наступником Філарета. Його ім’я поміщене в першому відомому Печерському помяннику кінця XV - початку XVI ст. [29], хоча в інших списках, в тому числі і в списку архимандритів, парсуни яких малювалися в інтер’єрі Великої Церкви Печерської [30], не відоме [31]. С. Голубєв коментує появу цього імені так: "Але Феодосій II, відмінний у помяннику від Войниловича і поставлений тут між Філаретом і Сильвестром, у всіх переліках Києво-Печерських архимандритів пропущений. Таким чином, наш помянник повідомляє ім'я нового, до останнього часу невідомого Києво-Печерського архимандрита з приблизним позначенням часу, до якого він повинен бути віднесений (до кінця XVI сторіччя) і ця вказівка пам'ятки безперечно має значення історичного свідчення сучасника" [32]. В усякому разі, сумніватися в історичності цієї особи причин у нас нема.

 Після Феодосія, найвірогідніше, обитель перейшла до Сильвестра, який управляв Лаврою на початку XVI ст., і якого іноді плутають із Сильвестром Єрусалимцем, який жив у кінці століття (див. стор. 18). Цей архимандрит згаданий в Печерському помяннику кінця XV - початку XVI ст. [33], списку архимандритів, парсуни яких малювалися в інтер’єрі Великої Церкви Печерської [34] та пізніших списках архимандритів Києво-Печерських. Жодні дані про його біографію та управління ним обителлю нині не відомі.

Про наступника цього архимандрита, Вассіана Шишку ми знаємо дещо більше. Ім’я його знаходимо в Печерському помяннику кінця XV - початку XVI ст. [35] та списку архимандритів, парсуни яких малювалися в інтер’єрі Великої Церкви Печерської [36], і С. Голубєв вважав його наступником архимандрита Філарета [37], пропускаючи Сильвестра. Поміщений о. Вассіан і у списках архимандритів М. Закревського [38] та преосв. Євгенія Болховітінова [39].

До нашого часу дійшла інформація лише про одну подію з життя цього архимандрита. Мова йде про Вассіанову скаргу на королівське ім’я, датовану 1508 роком чи дещо пізніше [40]. Цей документ, в якому архимандрит перераховує речі, пограбовані в нього різними можновладцями та свідчить про наклеп на нього королю, в результаті якого він був арештований, доніс до нашого часу згадку про якийсь значний конфлікт, обставин якого ми не знаємо. Тож можемо тільки, услід за преосв. Макарієм, зробити з цього висновок про те, що, виходячи зі списку награбованого, "він настоятельствував не в бідній обителі" [41].

Можливо арешт та, найвірогідніше, скинення по цьому з архимандрії Вассіана Шишки спричинилися до якогось конфлікту навколо Печерської архимандрії, оскільки ми маємо далі імена трьох архимандритів Києво-Печерських, датованих приблизно одним часом.

Першим із них є тезка Вассіана Шишки Вассіан II. Як наступник Вассіана Шишки і передмісник Йони він фігурує у списку архимандритів, парсуни яких малювалися в інтер’єрі Великої Церкви Печерської [42], переліках архимандритів преосв. Самуїла Міславського [43], М. Закревського [44], та преосв. Євгенія Болховітінова [45]. Проте, в найвагомішому нашому джерелі з історії Печерської архимандрії цього часу, Печерському помяннику кінця XV - першої чверті XVI, цей другий Вассіан не згаданий.

Ще один архимандрит Києво-Печерський і вірогідний наступник Вассіана Шишки — Іона - фігурує в нарративних пам’ятках під 1509 р. [46] Цікаво, що цей архимандрит також не потрапив до вищеназваного Печерського помянника. Проте історичність його сумніву не викликає.

Разом із тим, уже як мінімум із січня 1509 р. Лаврою реально управляв інший архимандрит Протасій, згадуваний в актових матеріалах 20 січня 1508 чи 1509 р. [47], 30 червня [48] та 20 липня [49] 1510 р. В списках архимандритів фігурує під 1514 р. [50]

Отже, можемо припустити, що в часі арешту, і, вірогідно, наступного скинення з архимандрії Вассіана Шишки з’явилося три претенденти на Києво-Печерську архимандрію — Вассіан, Іона та Протасій. При цьому Вассіан II вірогідно не утримався на архимандрії довго, і ситуація навколо його архимандритства нам не відома. Складніше з двома іншими архимандритами. Ясно, що Протасій, згаданий у ряді господарчих грамот, дійсно управляв обителлю. Натомість, Іона, вірогідно, мав на архимандрію королівську грамоту, оскільки саме він від імені Лаври взяв участь 1509 року в Віленському церковному соборі, що став надзвичайно вагомою подією в житті митрополії Київської і всія Русі.

Значний слід в історії Печерської обителі залишив архимандрит Києво-Печерський Ігнатій, перша згадка про якого в актових матеріалах відноситься до 19 квітня 1517 р. [51]. Саме з його ім’ям пов’язане здобуття 1522 року, можливо, не без участі К. Острозького [52], королівського привілею на відновлення общинножительства в монастирі, а також її незалежності від мирських властей, зокрема, горезвісного права подавання. Одним із здобутків Лаври, відзначеним у цьому документі, є поновлення права вільних виборів архимандрита Києво-Печерського. Проте, це право, згідно грамоти, уже мало суттєве обмеження. Печеряни отримали право вибирати архимандрита за участі як “стáрців” монастиря (вірогідно, капітули), так і князів, панів землі Київської та воєвод Київських. В цьому ми бачимо приклад характерної для митрополії Київської і всія Русі соборноправності, яка звичайно вважається справою позитивною, хоча у відношенні до Лаври, вона означала створення додаткової залежності від тих мирян-можновладців, звільнитися з-під тиску яких, власне, старалися печеряни. Проте позитивним було вже королівське зобов’язання поставляти на архимандрію обраних таким чином кандидатів (взявши за те “чоломъбитья” 50 золотих), замість віддавати цю посаду тому, хто заплатить більше.

Як можна припустити, з часу отримання цієї грамоти о. Ігнатій діяльно взявся за відродження Лаври. Та, на разі, задеклароване грамотою виявилося не вагомішим від ціни чесного слова короля-католика. Не пройшло й двох років, як на Печерській архимандрії знаходимо уже нового настоятеля. 1524 року архимандритом Києво-Печерської обителі призначений був королем Антоній, ще за життя Ігнатія, котрий ніби-то (як значиться в королівській грамоті), добровільно відступив Антонієві своє місце [53]. Обставини цієї події нам не відомі, але не виключено, що крім королівського свавілля тут доклала руку й певна частина братії, оскільки в подальшому поновлення общинножительства в обителі завжди супроводжувалися значними незгодами серед ченців обителі. В датованій 23 травня 1524 року послушній королівській грамоті, адресованій палатнику і старцям Печерського монастиря між іншим сказано: “Дали, єсмо, ту архимандрію Печерську архимандриту Антонію, з усім, так як і попередні архимандрити ту архимандрію тримали, і наказали йому в тому монастирі общинножительства дотримуватися, і в усьому її справляти і рядити, згідно привілею нашого, який єсмо раніше на те общинножительство дали, і ви б його за архимандрита собі мали, і його слухалися у всьому” [54]. Виходячи з цього тексту, можна припустити, що о. Ігнатія звинувачували в недотриманні общинножительства. Та правління Антонія виявилось цілком безславним. І 1525 року знову бачимо Ігнатія архимандритом Києво-Печерським. В королівській грамоті від 17 червня 1525 року, якою Ігнатію поверталась архимандрія, між іншим, сказано: “Що перш цього був у нас архимандрит Антоній і просив архимандритства в Печерському монастирі, і оповів, що ти йому ту архимандрію передав, і обіцявся нам в тому монастирі законно, згідно монастирського звичаю правувати, то ми були той монастир йому дали і наказали єсмо йому общинножительтсва, згідно привілею, дотримуватися. Проте тоді написав до нас воєвода Троцький, гетьман наш найвищий, староста Брацлавський і Вінницький князь Костянтин Іванович Острозький, і всі стáрці присилали до нас, кажучи, що він не тільки в тому монастирі общинножительства не дотримував, але ще й до кінця її знищив, і просили нас, аби ту архимандрію знову тобі дали: оскільки того общинножительства дотримуватися не хотів, а той монастир Пречистої Богородиці мав би спустошити, і хвала Божа могла б (Боже збав!) зменшитися, а до того ж на бажання князя воєводи Троцького його милості і на чолобиття тих стáрців, той монасти тобі даємо. А те наказуємо тобі, аби будучи там архимандритом, законно правував і общинножительства в ньому достримувався, і таких, котрі б хотіли общинножительтсво в тому монастирі знищити, тих би там не тримав: якщо б єси про те розпорядження наше дбаючи, в тому монастирі законно правувати і общини там дотримуватися не хотів, а той монастир нищив, або тримав тих чернеців, які противляться общинножительству, тоді відай з певністю, що не тільки той монастир з рук твоїх візьмемо, але й самого тебе і тих чернеців, з легкістю нашою наказав з монастиря вислати, а дамо його такому архимандриту тримати, хто буде належно чинити задля Божої хвали і нашого розпорядження господарського. А передати тобі той монастир послали єсьмо дворянина нашого... [55][56]. Антонію ж королівською грамотою від 13 вересня 1525 р. був наданий в управління Богородицький монастирем у Овручі [57]. Як видно з цієї грамоти, Антоній з часу передачі монастиря о. Ігнатію встиг побувати в короля, де просив повернути йому назад Лавру. Король, як видно, милостиво сприйняв його домагання, але вказав, що розгляд справи він переносить до свого приїзду в Литву. Наступного року такий “розгляд”, відбувся, і результатом чого стала коротка і безапеляційна королівська грамота від 2 березня 1526 року, яка повідомляє печерян про те, що архимандрія віддана Антонію [58]. Та, очевидно, Антоній не зумів захопити монастир, чи, в усякому разі, в ньому не затримався, оскільки 20 липня 1528 р. датована інша аналогічна грамота, більш широка [59]. Після цього Антоній, як видно, утвердився на своїй посаді, оскільки в якості архимандрита згаданий також у грамоті під 19 серпня 1528 р. [60] Доля о. Ігнатія після повернення Антонія не відома [61].



* * *


Після Антонія в списку настоятелів Печерського монастиря в різних списках знову нема одностайності. Так, у списку архимандритів Києво-Печерських преосв. Самуїла після Ігнатія до Антонія поміщено Макарія другого, Варлаама та Іону другого, а після Антонія - Петра, Никандра, і вже потім Геннадія [62]. В інших джерелах вони (в усякому разі, в цьому місці списку) не поміщаються. Геннадій же згаданий у списку архимандритів М. Закревського [63] під 1524 роком як передмісник Іоакима. Ще більшу плутанину знаходимо в тексті преосв. Євгенія. На разі, як бачимо, між Ігнатієм і Антонієм, які зміняли один одного ніяких інших архимандритів, як здається, бути не могло. Що ж стосується часу після Антонія і до Гедеона, то й між ними також, згідно грамоти 1538 року [64], ніяких інших настоятелів обителі не зустрічаємо. Втім, в грамоті можуть бути невідмічені певні наречені (тобто такі, що реально не правували обителлю), або навіть фактичні архимандрити, які не мали королівської грамоти на архимандрію.

 Отже, згідно королівської грамоти від 20 січня 1538 року наступником Антонія названий архимандрит Гедеон [65], будь-якої інформації про якого (включаючи і дати правління) ми не маємо. В тому ж документі згаданий як наступник Гедеона і попередник Пафнутія архимандрит Акепсим [66].

Архимандрит Києво-Печерський Геннадій згаданий у грамоті від 8 лютого 1535 р. [67], хоча цитована вище грамота 1538 року його з невідомих нам причин не знає. Цей настоятель фігурує у «Тератургімі», як один із чільних архимандритів Києво-Печерських XVI ст. [68] Щоправда, як вірно відзначав ще Є. Шпаковський, Геннадій тут стоїть не на своєму місці, а після Іларіона (Іларіона першого чи Пісочинського — сказати тяжко, хоча Шпаковський наголошує на останньому [69]). Та здається що це — результат помилки, оскільки ми не маємо ніяких підстав говорити про існування пізніше ще одного архимандрита Геннадія. Цікава в цьому плані примітка М. Максимовича: “У ряду обновителів Печерського монастиря Кайнофойський ставить Іларіона, а по ньому Геннадія. Але архимандритів цього імені не було в Лаврі після Іларіона, а був при ньому уставник Геннадій. Чи не він і прийняв на себе піклування про Лавру, коли вона, у міжцарів'я, що тоді настало, залишалася якийсь час без архимандрита?” [70].

1535 р. на прохання Слуцького князя Юрія і на клопотання королеви Бони король Сигізмунд відступив на час своє господарське право подавання Києво-Печерського монастиря цьому князю з тою умовою, щоб він, коли помре тодішній архимандрит Печерський Геннадій, узяв монастир у свої руки і віддав під управління того, кому сам захоче, але щоб по смерті обраного князем настоятеля монастир знову перейшов у подавання короля. Втім, як вважає преосв. Макарій [71], Слуцькому князю не прийшлося скористатися даруваним йому правом, оскільки архимандрит Геннадій сам устиг продати своє місце в Печерському монастирі видубецькому ігумену Іоакиму за повтораста коп грошів і король на клопотання канцлера свого, віленського воєводи Гаштольда, затвердив за Іоакимом куплене ним настоятельство (10 лютого 1536 р.) [72]. Втім, в тому ж році Іоаким помер.

По смерті Іоакима митрополит Макарій II просив у короля Печерської архимандрії своєму брату, названому в грамоті Паськом, про що клопоталася також королева Бона. Король пожалував Паська цим “хлібом духовним” і обіцяв, що до його живота не віддасть тієї Печерської архимандрії нікому (15 січня 1537 року) [73].

Скорочене ім’я “Пасько” різні дослідники витлумачували як Паїсій, Іпатій [74] чи навіть Іакінф [75]. Проте, таких осіб на Печерській архимандрії в цей час ми в жодних джерелах не зустрічаємо. Натомість, відомо, що приблизно в цей час обителлю правував архимандрит Протасій, згаданий у королівській грамоті від 20 січня 1538 року, як наступник архимандрита Гедеона [76]. Хоча Протасія звичайно поміщають в списках архимандритів окремо від Паська, С. Голубєв висунув влучний здогад, що йдеться, на разі, про одну особу [77]. Щодо часу управління ним Лаврою нема одностайності. Так, у списку архимандритів М. Закревського [78] сказано, що він згаданий в нарративних джерелах під 1535 роком, як наступник Геннадія і передмісник Іакінфа (на його думку — Паська), який, в свою чергу, був передмісником Софронія. В списку архимандритів Києво-Печерських преосв. Євгенія Болховітінова про цього Протасія сказано: “Простасій II переведений із Дорогобужського монастиря близько 1535 року. Він одержав грамоту королівську на волость Зебровичі і на митний збір на Дніпрі, а сам заповів Печерському монастирю численні свої селища і села в Литовському князівстві» [79].

Давні Печерські монастирські перекази свідчать про те, що за архимандрита Протасія в Лаврі було засновано типографію.

Архимандрит Протасій помер чи був відсунутий від справ обителі ще до початку 40-х років. Після цього спроби відновлення общинножительства, як видно, припинилися, так, що, за словами грамоти 1551 року наступні “архимандрити Печерські, не бажаючи те общинножительство мати, задля свого доходу, те общинножительство сплюндрували, і його знищили; і той привілей, на те общинножительтство даний, задля небажання і недогляду, невідомо де ними був загублений” [80].

Першим архимандритом Києво-Печерським цієї не вельми доброї для обителі доби був щонайхарактерніший її представник Софроній, котрий відзначився в історії Лаври, як найгірший, наскільки відомо, її настоятель (в усякому разі, до кінця XVII ст.). В списку архимандритів Києво-Печерських преосв. Євгенія Болховітінова сказано, що Софронія було переведено до Києво-Печерської лаври з Дорогобузького монастиря бл. 1536 року. Та, С. Голубєв, відкинувши це повідомлення, відносив його поставлення до 1537-1539 років [81]. Уже невдовзі Софронію вдалося створити в монастирі ситуацію настільки конфліктну, що вона не тільки вийшла за його межі, але й досягла найвищого державного рівня.

В королівській грамоті від 25 січня 1540 року, адресованій митрополиту Макарію II, доручалося провести над Софронієм слідство, і про обставини конфлікту оповідалося в таких словах: “Що перш писав до нас воєвода Київський, гетьман наш дворний Свицлецький і Овруцький пан Андрій Якубович Немерович, оповідаючи про велике недбальство і неуправстві в монастирі Печерському, які діються архимандритом теперішнім Софронієм, про що ж і всі брати чернеці монастиря Печерського багато разів йому на нього жалілися і список тої скарги своєї перед ним клали, в якій як про підробку листів наших, так і інші численні шкоди тому монастирю від нього описано, чого він тим чернецям не правував, у зв’язку з чим його милість той монастир з-під влади його забрав, а самого в замку нашому ув’язнив, а той монастир брату їхньому Генадію Бодешичу доручив, а вряд і скарб церковний служебнику своєму власному у володіння і виправу дав. Коли ж ми на той час за першим писанням його про те дізналися, оскільки свідчення про те на нього прийшло, а коли перш того не було [нам про те відомо — І.Ж. - ?] і не згідно закону він те зробив, то тоді він не повинен був такі неприємності незаконно терпіти, і бажаючи єсмо кожного при праві посполитому лишити, послали туди дворянина нашого Івана Протасовича і казали йому з того ув’язнення того архимандрита владно взяти і випустити, і ту архимандрію у владу і виправу йому дати. А до пана воєводи київського листа написали, наказуючи, аби його милість тому наказу нашому не противився, і тим чернецям грізно наказав. А й ми також як до чернеців тамтешніх, так і до архимандрита їхнього їхнього листа нашого написати сказали, наказуючи, аби він жодних незгод і которів між собою не починали і в згоді перебували, а тому архимандриту в усьому слухалися, як і перших архимандритів тамтешніх. І ті речі, які було в часі відбирання того монастиря у нього забрано, наказали були єсмо пану воєводі все те в цілості перед тим дворянином нашим повіддавати... А і той теж дворянин наш Іван Протасович перед нами засвідчив, що той [воєвода] наказу нашому не противлячись, того архимандрита з ув’язнення випустив і той монастир йому передав, і речі його дати наказав, проте пише, що скарбу церковного йому не передав, бо скраб церковний на братії і палатнику лежить, архимандрити в руках своїх не мають. А одначе палатнику наказав тих речей на потребу і пошану церкви Божої завжди йому давати. Лишень вся братія і чернеці тамошні в послусі його бути не хочуть і благословення від нього не потребують, і за такі вчинки його і служби Божої перед ним служити не хочуть, а інші чернеці з монастиря геть пішли і через те цей монастир залишили… І послали нашого пана Михайла Тишкевича, і дворянина нашого Івана Служку, котрі на той час там у Києві були, про те розпитати наказав, і вони оповіли, що велике сум’яття і розбрат діється між архимандритом і чернецями тамтешніми, чому той монастир у великому недбальстві нині є, а чернеці також в послусі його бути не хочуть, і благословення від нього потребують, як від того, котрий в тих справах описаний є. А в тому [є]: плати і доходи і живність монастирські невідомо де діваються, і той монастир злиденним є; а виправи і порядку як перед тим бувало, в тій церкві Божій нема, а через те і хвала Божа там поменшала. А отже ми, маючи в тому таку справу і бачачи, що той монастир Печерський в такому недогляді і недбалості бувши, міг таким чимно до великого руйнування прийти, і бажачи єсмо так зробити, аби той монастир далі до руйнації не доходив, послали туди того дворянина нашого Івана Протасовича і наказали йому того архимандрита чернеів трьох або чотирьох від усієї братії, які мають те про нього свідчити, до твоєї милості на виправу послати і строк їм скласти за чотири тижні, за які вони там мають перед тобою стати. А той монастир наказали єсмо тому дворянину нашому у владу і виправу свою взяти і там до розпоряджень наших в ньому мешкати. Як тільки той архимандрит і ті чернеці до тебе приїдуть, твоя милість негайно до себе їх аби взяв і в справах духовних розсуд між ними вчинив згідно звичаю вашого грецького, і що межи ними знайдеш — ти б нам про те знати дав. А в інших справах, щоб стосувалося нашого права господарського, в чому б наш суд був, ти б з тим до нас, господаря, їх відіслав. А ми вже на той час дознання в тому між ними вчинимо, що годиться, а той дворянин наш, в тому монастирі мешкаючи, має всі плати, доходи, пожитки, данини і інші цінності на одне місце збирати і те в цілості зберігати…" [82].

На разі, 1539 року знаходимо в актових матеріалах ім’я іншого архимандрита Києво-Печерського Йосифа Ревута [83]. Вірогідно, Йосиф був обраний братією в часі арешту Софронія в другій половині 1539 року.

Не дивлячись на тимчасове повернення Софронія до монастиря, митрополичий суд над ним, як видно, відбувся, оскільки в листі до нього польською мовою від 13 червня 1540 року король не тільки говорить про здійснене ним, як про цілком доведений факт, але й додає чимало нового до опису злодійств Софронія. Разом із тим, з листа ясно, що Софроній все ще продовжував управляти Лаврою. Зокрема, тут сказано: "Дізналися ми, що ти, бувши архимандритом монастиря Печерської Богородиці, вчиняєш не так, як належить вчиняти духовній особі, і припускаєшся речей, яких ніколи не припускалися при старих архимандритах, унаслідок чого і хвала Божа в церкві здійснюється не за давнім звичаєм. Від твого жорстокого ставлення до клирошан, застолпників, слуг і людей монастирських, багато хто з них розбігся з монастиря, так що колись на криласах було по декілька десятків клирошан, а тепер тільки стоїть там по одному старцю. Багато хто з монастирської братії і тепер сидять за твоїм розпорядженням в кайданах. Тих, хто утік із монастиря і потім пійманий був…, ти піддаєш жорстоким тортурам..." [84]. Далі в листі перелічено стáрців, які втекли із Києво-Печерської лаври внаслідок жорстокостей Софронія, при чому останній звинувачується в тому, що забирав усе майно втікачів на свою користь; звинувачується також у тому, що різні прибутки з монастирських маєтків відсилав на Волинь до своїх дітей і родичів, майже нічого не залишаючи на потреби керованої їм братії; що, їдучи кудись із монастиря, забирав із собою монастирські книги, срібло, мідь і різні інші речі та вже більш не повертав їх. Лист короля закінчується настанованим до Софронія виправитися і припинити безладдя. І все ж Лавра продовжувала знаходитися у віданні Софронія!

Преосв. Макарій вважав, що в якийсь момент порозуміння між архимандритом і братією всеж відбулося, оскільки "через бл. півроку Софроній не один, але разом із братією Києво-Печерського монастиря просив короля і дійсно випросив у нього за допомогою королеви Бони жалувану грамоту (від 9 серпня 1540 року) на право посилати стáрців і слуг своїх у московські городи - Стародуб і Новгород Сіверский - для збору данин, що із давнього часу належали монастирю, але поступали в нього" [85]. Втім, навряд чи наявність цієї грамоти може серйозно свідчити на користь Софронія. В усякому разі, в жалуваній грамоті спадкоємцю Софронія архимандрита Вассіану від 1141-1142 рр. ще раз читаємо перелік злодійств попереднього настоятеля [86]. Та все це не завадило Софронію правовувати обителлю як мінімум ще до весни 1541, оскільки як архимандрит Києво-Печерський він згаданий ще у грамоті від 3 березня 1541 року, де йшлося про конфлікт Лаври з Видубецьким монастирем [87].

Наступний по Софронії архимандрит Києво-Печерський Вассіан, про якого ми вже вище згадували, прийшов до Лаври з Мінська бл. 1141-1142 рр. [88] В актовому матеріалі він згаданий у королівській грамоті від 1544 роком [89], також - у грамоті від 23 квітня 1573 року як попередник, чи один із попередників архимандрита Іони Деспотовича [90].

1550 року Сигізмунд Август «мимо вільного обрання чернеців і жителів землі Київської велить на архимандритство Печерське Іоанна Покровського Віленського”, людини, - як можна зрозуміти з королівської грамоти, даної спадкоємцю Іоанна Ілариону I, дуже користолюбної…» [91]. Преосв. Макарій про нього пише “Іоанн Матвійович, людина, як видно, багата, що знаходився в кревності з архієпископом-митрополитом Йосифом і подарував свій будинок у Вільні Покровській церкві, у якій до того священствував. Цей священик Іоанн, мабуть, і був, по прийнятті чернецтва, тим архимандритом Печерським Іларіоном, при якому відновлено общинножительство у Печерській лаврі" [92]. Втім наступні наукові студії заперечили таку атрибуцію. Швидше тут мова може йти про згаданого в деяких списках невідомого з інших джерел архимандрита Іоакима († 1550).

Архимандрит Києво-Печерський Іларіон вперше і востаннє згадується в королівській грамоті на поновлення в Лаврі общинножительства від 15 серпня 1551 року [93]. І хоча жодних інших даних про нього ми не маємо, уже сама наявність цієї грамоти багато свідчить нам на користь цього настоятеля, котрий був продовжувачем боротьби за відродження общинножительства в монастирі, розпочатої в 20-х роках архимандритом Ігнатієм.

На разі, дана грамота суттєво відрізняється від настанов грамоти 1522 року. По-перше, тут йдеться про поновлення общинножительства, але вже зникла стаття про вибори архимандрита. Очевидно, ні в кого не було певності, що ця стаття буде виконуватися. Навпаки, зроблено спробу відсторонити архимандритів - “чужих”, від майна братії — “власне печерян”, і обмежити юрисдикцію настоятелів церковними потребами, наголошуючи на строгому виконанні ними чернечих обов’язків. Нема тут і жодних згадок про ставропігію Лаври.



* * *


Згідно студій С. Голубєва, наступником архимандрита Іларіона на Києво-Печерській архимандрії був Йосиф, згаданий в королівській грамоті від 5 серпня 1555 року [94] та у грамоті від 11 квітня 1579 року як архимандрит, який управляв Лаврою 1555 року [95]. Поточнюючи дату вступу Йосифа на архимандрію вищеназваний дослідник писав: “У одному з рукописів бібліотеки Києво-Печерської лаври (по катал. № 246) між документами, що відносяться до вказаної обителі, приміщена «умова, укладена на вічний час між князями Микитиничами й архимандритом Печерським Йосифом про поля Тарасовскі і про збір меду з села Доброшневич під заставою в 500 коп грошів». Сама умова була написана 4 жовтня 1555 року, але в ній є вказівка на те, що справа з князями Микитиничами почата було Йосифом у 1554 році; саме, у документі, між іншим, говориться: «Я, Ярослав, і брат мій Євстафій (Микитині), бувши у Вільні, про все це (розуміється скарга на них Йосифа про захоплення поля Тарасівського, що належало монастирю, і про не видачу за умовою данини з деяких маєтків) робили з отцем архимандритом виправу перед нашими полюбовними суддями. Добродії судді, не закінчивши виправи, відклали її на день Покрова Пресвятої Богородиці в наступному 1555 року» [96].

Це, а також датування останнім роком переліку майна Лаври [97], а такі переліки робилися звичайно з нагоди зміни настоятелів, дозволило С. Голубєву віднести поставлення Йосифа до 1554 року.

Наступним архимандритом Києво-Печерським був, поза сумнівом Іларіон (Пісочинський), якого в деяких списках іноді плутають, випускаючи Йосифа, із Іларіоном I. Вступив він на архимандрію не пізніше 1557 року, оскільки цим роком датується лист його, адресований митрополиту. Є. Шпаковський відмічає існування його імені в актових матеріалах за 1559 та 1570-72 роки [98]. Згаданий також у королівському листі від 17 лютого 1557 року [99], наказі канцлера від 19 квітня 1558 року [100], королівській грамоті від червня 1571 р. [101] У списку архимандритів М. Закревського [102] його правління датоване 1556-1572 рр. М. Максимович відмічав його згадку в документах між 1566 і 5 червня 1570 року [103].

Архимандрит Іларіон відзначився, як щонайактивніший борець за права монастиря. 1567 р. за скаргою Києво-Печерського архимандрита про те, що і його самого, і його ченців іноді викликають на суд київського воєводи, каштеляна і писаря українських замків, оголосив і підтвердив усім, що Печерський монастир знаходитися в подаванні й в обороні самого короля і що по тому архимандрита і ченців печерських не повинні судити ні воєвода, ані інші мирські власті, але архимандрита може судити тільки сам король, а чернеців — тільки духовна влада [104].

Зберігся лист від 10 лютого 1557 року, написаний Іларіоном із капітулою до Київського, Галицького і всія Русі митрополита Сильвестра Белькевича з приводу його обрання на митрополичу кафедру [105]. Відомий також лист до митрополита архимандрита Іларіона, датований 24 серпня, і написаний у проміжку 1559-1567 рр. В обох цих листах архимандрит Києво-Печерський називає себе "найменшим і особливим слугою і богомольцем" митрополита [106]. Посилалися також численні подарунки. Це безперечно свідчить про те, що права ставропігії монастиря на цей час не виконувалися. І все ж, бачимо й певні спроби звільнення з-під влади митрополії, поки-що насамперед економічні. Так 1561 р. архимандрит представив королю скаргу на те, що митрополит Сильвестр заподіює різні обіди Печерській братії і, між іншим, самовільно заволодів Києво-Миколаївським Пустельним монастирем із усіма його маєтками й угіддями, тоді як монастир цей відвіку знаходиться під благословенством Печерських архимандритів, що і утверджують для нього ігуменів. Король своєю грамотою (від 24 квітня) наказав митрополиту негайно повернути Миколаївський монастир із його маєтками й угіддями Києво-Печерській лаврі і надалі не втручатися в її справи [107].

1570 року Іларіон виклопотав у короля Сигизмунда-Августа потвердну грамоту Києво-Печерському монастирю на право общинного самоврядування і незалежності від воевод Київських (від 29 травня) [108].

До нашого часу дійшла ще одна цікава грамота, яка, на наш погляд, є прекрасною ілюстрацією того, як в списку архимандритів Києво-Печерських могли з’являтися “зайві” архимандрити, які реально жодного відношення до обителі не мали. Йдеться про судовий позо, Василя Шишкевича на архимандрита Іларіона, а також деяких представників братії датований 8 жовтня 1571 р. з приводу того, що його батько, Богдан Шишкевич Конюський, був буцім-то обраний на Печерську архимандрію, але коли прибув до обителі в супроводі воєводи Руського Юрія Язловецького “на той час той архимандрит, забувши про добровільне, згідно загальної братії своєї чернеців і земян тамтешніх ради, архимандритства зречення і передання свого, так свідчив перед воєводою Руським, ніби такого добровільного зречення і передання архимандритства свого Печерського і всіх прав на той монастир належних, ніяк не чинив. І ніби той уряд і передання, і все право привілею і листи ревізорові наші від нього неволею відняли і тому Богдану Шашкевичеві Конюському віддали”. Воєвода повернув архимандрію Іларіону [109]. В судовому процесі, який був розпочатий сином претендента, серед іншого були представлені "права привилея монастырскія" [110]. Цікаву і дипломатичну версію висунув з цього приводу М. Максимович: «У ту пору, по нездоров'ю Іларіона, королівські урядники примусили його передати своє архимандритство Богданові Шашкевичу-Конюському; але коли це дійшло до короля, він доручив розслідування королівському гетьману Юрію Язловецькому і після нього залишив за Іларіоном довічно архимандритство, воно скінчилося в 1572 році, у якому не стало і Жикгмонта-Августа» [111]. Але, насправді, як здається, йшлося про пряму спробу захопити багату обитель.



* * *


Архимандрит Києво-Печерський Мелетій Хребтович-Богуринський, один із найвизначніших настоятелів обителі XVI ст., як здається, був обраний на Печерську архимандрію згідно давнього печерського права. В наданій йому жалуваній королівській грамоті на Печерську архимандрію від 10 листопада 1676 року [112], сказано, вона йому надана через немалий час по смерті попереднього архимандрита, і після належного обрання нового настоятеля “водлугъ права и привилевъ” монастиря. Практично ця ж інформація наведена і в королівській грамоті, датованій 30 листопада 1576 р. [113] У зв’язку з цим Е. Шпаковський відносить обрання Мелетія до кінця 1573 або до початку 1574 року [114]. Проте, це не так. Мелетій Хребтович згаданий, як архимандрит Києво-Печерський, у королівській грамоті на підтвердження права посилати печерських представників для збору дані в Сіверські міста, що були завойовані Москвою, датованій 5 липня 1571 року [115] та в грамоті господарчого змісту від 21 червня 1572 року [116].

Проте, не дивлячись на те, що в момент отримання грамоти Мелетій, як видно, вже не один рік управляв обителлю, офіційне його утвердження на архимандрії, як не дивно, наразилося на певні перешкоди в самій обителі. Менше ніж через місяць після видачі Мелетію королівської грамоти в документі від 29 квітня 1574 року зустрічаємо як фактичного архимандрита Іону Деспотовича [117]. На жаль, більше нічого ми про цього настоятеля не знаємо. М. Максимович гадав, що “він, скориставшись викупними грошима за село Брусилов, переданий йому земянином Яцьком Бутовичем, тоді ж і зник” [118], але, власне, жодних підстав так думати у нас нема.

Е. Шпаковський припускав, що в цей час Лаврою встиг якийсь час поуправляти і “Геннадій, котрого Кальнофойський вважає чомусь дійсним архимандритом і діяльним спадкоємцем Іларіона Пісочинського... Ми завважили вище, що в актах не можна знайти підтвердження словам Кальнофойського. Але можливо, що Геннадій колишній уставщик при Иларіоні Пісочинському, [119] по смерті останнього, прийняв на себе обов'язки архимандрита й у цій якості піклувався про Лавру» [120]. На разі, на нашу думку, у Кайнофойського ми маємо справу з поміщенням не на своє місце більш раннього архимандрита Геннадія.

Натомість, цілком реальним фактичним настоятелем обителі цього часу був Сильвестр Єрусалимець. Цей останній, як здається, походив із середовища печерської братії (на той час явище надзвичайно рідкісне). В усякому разі, Сильвестр згадується у вищенаведеній королівській грамоті Мелетію Хребтовичу серед печерян, які вирушили по грамоту для Мелетія [121], а також разом із іншими представниками капітули в королівській грамоті від 8 жовтня 1571 року [122].

Відмітимо, що існування в Печерському монастирі одночасно двох (або навіть трьох - ?) архимандритів, один із яких мав на архимандрію королівський привілей, а другий, як видно, представляв більшість братії, і фактично управляв обителлю, внесли значні непорозуміння в списки архимандритів Києво-Печерських. Так, Сильвестр згаданий як наступник Іони та передмісник Іоанна в списках преосв. Самуїла [123] та М. Закревського [124], та Євгенія Болховітінова [125]. Яким чином Сильвестр Єрусалимець потрапив в початок століття — не ясно. Проте, можливо це пов’язано з тим, що на початку століття відомий інший архимандрит Києво-Печерський Сильвестр.

Через рік після свого вірогідного сходження на настоятельство «архимандрит Сильвестр Єрусалимець, у справах або просто за благословенням, прибув до митрополита в Мінськ, маючи при собі чимало золотих і срібних церковних речей, а також і власну «маетность». Мелешко Богуринський «человЂкъ непобожный», як говорить про нього князь Костянтин Костянтинович Острожський у листі в цій справі до Яна Ходкевича, «а злодЂй и святокрадца монастыря Печерскаго, который перво сего скарбу церковнаго не мало покралъ, когда тамъ чернцомъ былъ», - цей Мелешко “за помочью и радою вряду его милости пана воеводы Менского”, а також за допомогою слуг мінського підстарости Станковича, напав на власну господу отця архимандрита, образив і пограбував його в такій мірі, що отець Сильвестр і його слуги залишилися в одних сорочках. Сильвестр сповістив про це нещастя і Лавру, яка занесла скаргу в земський з'їзд, який відбувався у Києві. Земство звернуло серйозну увагу на цю скаргу і, у свою чергу, скаржилося, у тій же справі, київському воєводі, князю Костянтинові Костянтиновичеві Острозькому. Останній перепровадив скаргу земства, разом із власним листом, Янові Ходкевичу, віленському воеводі і литовському маршалу. Справа ця скінчилося тим, як побачимо далі, що Мелешко Богуринський був виправданий» [126]. Е. Шпаковський ставить питання: чи йдеться тут про все того ж Мелетія Хребтовича? І приходить до висновку, що “обставини вище викладеної справи, у зв'язку з іншими даними говорять нам, що мова йде про відомого нам лаврського архимандрита, згодом володимирського єпископа, Мелетія Хребтовича. Насамперед впадає в око те, що простий лаврський чернець затіває не на жарт боротьбу своїм начальником і отримує, як ми бачили, раду і поміч «на врядЂ» мінського воеводи (а можливо й у самого воеводи), а разом із тим користується послугами мінського підстарости. Відкіля ці зв'язки і рішучість до боротьби у простого лаврського ченця?... З іншого боку, трохи пізніше ми зустрічаємо ясну вказівку на те, що Малетій Хребтович (лаврський архимандрит) “отъ чернцовъ былъ позыванъ до короля его милости Стефана, и за показаньемъ на он часъ листовъ и привилъевъ, листовъ и свідецствъ отъ того былъ воленъ”. Хоча тут не говориться, від яких ченців, коли і за що Мелетій був позиваний до короля; але оскільки в королівствування Стефана ми не зустрічаємо на нього іншої скарги, крім даної - за образу архимандрита Сильвестра в Мінську, - то не важко догадатися, що вищенаведений натяк вказує саме на цю останню. Лавра, виходить, не обмежилася скаргою київському з'їзду, але перенесла справу в королівський суд, який виправдав Мелетія Хребтовича. Що стосується того, чому Мелетій був виправданий, то тут немає нічого надзвичайного, якщо візьмемо до уваги аристократичні зв'язки Мелетія Хребтовича (Ян Ходкевич, наприклад, якому скаржився князь Острожский на Мелетія Хребтовича, був родичем останнього і відсутність безсторонності в тодішніх судах…) Немає сумніву, що Хребтович був багатшим від о. Сильвестра, отже, скоріше останнього міг перемогти в процесі. Крім того, провина Мелетія могла бути перебільшена ченцями, а зі слів їхніх — київським земляством і князем Острозьким. - Залишається з'ясувати останнє непорозуміння: Мелетій Хребтович був обізваний у листі князя Острозького простим лаврським ченцем, у той час як він рік тому одержав право на Печерську архимандрію. Ця невідповідність, вірогідно, пояснюється тим, що Мелетій під час боротьби з о. Сильвестром не був ще в сані архимандрита: висвяту він прийняв не раніше... в листопаді 1576 року» [127].

Таким чином, в результаті невідомих нам процесів всередині Києво-Печерської братії фактичний впродовж довгого часу і обраний (!) братією архимандрит Мелетій, який уже встиг отримати грамоту на архимандрію, заміняється спочатку невідомим Іоною, а потім — вихідцем і печерської братії Сильвестром Єрусалимцем. Можливо, лишаючи Лавру, Мелетій взяв із собою якесь майно, що й викликало звинувачення його в казнокрадстві.

Отримати королівську грамоту Сильвестр не міг, бо з 28 червня 1574 року до початку 1576 року в Польщі було безкоролів’я, але фактично він у цей час правував братією. Е. Шпаковський пише, що “один офіційний документ, копію якого ми зустріли в рукописі (під № 205 стор.127 на обор.) із бібліотеки Києво-Печерської лаври, свідчить, що Сильвестр Єрусалимець у червні (3 числа) 1575 року вів процес у якості лаврського архимандрита з землянином Поплавським, що захопив частину монастирського грунту Хотів» [128].

Та Хребтович не збирався відмовлятися від Лаври. Він зумів привернути на свій бік київську шляхту, яка раніше підтримувала Сильвестра. По закінченні періоду безкоролів’я, у листопаді 1576 року, відбувся сейм у Торуні. Хребтович з’явився на сейм і, представивши Стефану Баторію свої виборчі листи печерских ченців на архимандрію в тому монастирі, а разом із тим жалувану грамоту короля Генріха, просив Стефана підтвердження свого права на печерську архимандрію. Його прохання було підтримане послами від Київської землі. Врешті суперечка була вирішена на користь Мелетія, про що свідчить видана йому королем жалувана потвердна грамота від 10 листопада 1576 року, і окремий лист з цього питання до всіх сановників і шляхти. “У жалуваній грамоті Мелетію Хребтовичу, даній королем Стефаном, - пише Е. Шпаковський, - досить різко виставляються до відому печерських ченців начальницькі права Мелетія, чого зовсім немає в старій грамоті короля Генріха. У листі ж до шляхти король наказує їй не робити ніяких перешкод і утруднень дворянину Черниковскому, посланому королем для подачі Печерського монастиря з усіма маєтками Мелетієві Хребтовичу, у той же час забеспечує життя Черніковського заставою в дві тисячі коп грошів литовських…” [129]. Все це свідчить про значний конфлікт навколо заміщення архимандрії.

Втім, як відомо, врешті о. Мелетій зумів не лише закріпитися на печерській архимандрії, але й зіграти значну позитивну роль в історії обителі, хоча його діяльність полягала, головним чином, у вирішенні економічних проблем обителі [130].

Мелетій Хребтович помер 13 січня 1593 року в лаврському маєтку Луцького повіту — Городці. Розмежування його спадку між печерянами та іншими спадкоємцями викликало цілий ряд судових справ.



* * *


Наступником о. Мелетія Хребтовича на Печерській архимандрії став Никифор (Тур), який 6 березня 1593 року отримав грамоту на архимандрію. Не дивлячись на значну численні спроби захопити обитель, він пробув на цій посаді до самої своєї смерті 1599 року, таким чином, ставши останнім архимандритом, обраним у цьому столітті.

Отже, на сьогодні ми можемо встановити такий перелік архимандритів Києво-Печерських за XVI ст.



Філарет Бл. 1494-1501 рр.

Феодосій Кінець XV - поч. XVI ст.

Сильвестр Початок XVI ст.

Вассіан Шишка Бл. 1506-1508 рр.

Іона Бл. 1509 р.

Протасій З 1508-1509 по 1514 р.

Ігнатій До 19 квітня 1517 р. — бл. 23 травня 1524 року ; 17 червня 1525 року — бл. 2 березня 1526 року або й до 20 липня 1528 р.

Антоній 23 травня 1524 року - 17 червня 1525 року; 2 березня 1526 року або 20 липня 1528 р. - ?

Геннадій Бл. 8 лютого 1535 р. - 10 лютого 1536 р.

Іоаким 10 лютого 1536 р. - † 1536 р.

“Пасько” (Протасій), брат київського митрополита Макарія II З 15 січня 1537 року

Софроній 1537-1539; 1540-3 березня 1541 р.

Йосиф Ревут 1539

Вассіан Бл. 1544 р.

Іларіон. Бл. 15 серпня 1551 року

Йосиф З 1554 р. Бл. 1555 р.

Іларіон Пісочинський Бл. 1556-1557 — бл. 1571-1572 рр.

Мелетій Хребтович До 5 липня 1571 року — до 29 квітня 1574 року; 10 листопада 1676 року - † 13 січня 1593 року

Іона Деспотович Бл. 29 квітня 1574 року

Сильвестр Єрусалимець Бл. З червня 1575 року

Никифор Тур 6 березня 1593 року. - 1599


Хоча і цей список і виглядає доволі великим, він, однак він є таким виключно за рахунок того, що одночасно на Києво-Печерській архимандрії перебувало (офіційно чи фактично) декілька осіб.




Резюме. Работа посвящена пересмотра списка архимандритов Киево-Печерских XVI ст. Короткие биографические справки на лиц, которые руководили Печерской обителью в это время дают возможность, по мере наличия информации, понять, почему на этой должности часто одновременно пребывало по несколько лиц.






ПРИМІТКИ


[1] Патерик Києво-Печерський. — К., 1998.

[2] Болховітінов Євгеній. Вибрані праці з історії Києва. — К., 1995. — С. 358-359.

[3] Закревский Н. Описание Киева. — М., 1868. — Т. 2. - С. 891.

[4] Миславский Самуил. Краткое описание Киево-Печерской лавры.— К., 1818. — С. 193.

[5] Закревский Н. Описание Киева… - Т. 2. - С. 891.

[6] Болховітінов Є. Вибрані праці з історії Києва... — С. 358.

[7] Миславский Самуил. Краткое описание Киево-Печерской лавры… — С. 193.

[8] Закревский Н. Описание Киева… - Т. 2. - С. 891.

[9] Про нього див. вище стор. 4

[10] Болховітінов Є. Вибрані праці з історії Києва... — С. 358.

[11] Закревский Н. Описание Киева... - Т. 2. - С. 891.

[12] Болховітінов Є. Вибрані праці з історії Києва... — С. 359.

[13] Там само.

[14] Закревский Н. Описание Киева… - Т. 2. - С. 891.

[15] Болховітінов Є. Вибрані праці з історії Києва... — С. 359.

[16] Закревский Н. Описание Киева… - Т. 2. - С. 891.

[17] Болховітінов Є. Вибрані праці з історії Києва... — С. 359.

[18] Закревский Н. Описание Киева… - Т. 2. - С. 891.

[19] Істомін висловив думку, що ця дата є помилкою переписувача, який при копіюванні дати 1470 (ауо помилково поставив ачо).

[20] Истомин М. К вопросу о древней иконописи Киево-Печерской лавры. — К., 1897. — Приложение. — С. 7.

[21] Макарий. История русской церкви. — М., 1995. — Кн. 5. - С. 61.

[22] Там само. — С. 61.

[23] Голубев С.Т. Древний помянник Киево-Печерской лавры. — К., 1892. - С. 38.

[24] Истомин М. К вопросу о древней иконописи… — Приложение. — С. 6.

[25] Українські грамоти XV ст. - К., 1965. - С. 30-31.

[26] Голубев С.Т. Древний помянник… - С. 4.

[27] Архив Юго-Западной России. - 1883. - Ч.1. - Т.6. - С. 15-16.

[28] Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. — Спб., 1863. — Т. 1. - С. 64.

[29] Голубев С.Т. Древний помянник… - С. 4.

[30] Истомин М. К вопросу о древней иконописи… — Приложение. — С. 6.

[31] Див.: Миславский Самуил. Краткое описание Киево-Печерской лавры… — С. 193.

[32] Голубев С.Т. Древний помянник… - С. XIII.

[33] Голубев С.Т. Древний помянник… - С. 4; див. також: Болховітінов Є. Вибрані праці з історії Києва... — С. 358.

[34] Истомин М. К вопросу о древней иконописи… — С. 6.

[35] Голубев С.Т. Древний помянник… - С. 4

[36] Истомин М. К вопросу о древней иконописи… — Приложение. — С. 6.

[37] Голубев С.Т. Древний помянник Киево-Печерской лавры. — К., 1892. — Т.1. — С. 250.

[38] Закревский Н. Описание Киева… - Т. 2. - С. 891.

[39] Болховітінов Є. Вибрані праці з історії Києва... — С. 358.

[40] Див. Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею. — Спб., 1848. — Т. 2. — С. 57-59.

[41] Макарий. История русской церкви… - Кн. 5. - С. 121-122.

[42] Истомин М. К вопросу о древней иконописи… — Приложение. — С. 7.

[43] Миславский Самуил. Краткое описание Киево-Печерской лавры… — С. 193.

[44] Закревский Н. Описание Киева… - Т. 2. - С. 891.

[45] Болховітінов Є. Вибрані праці з історії Києва... — С. 358.

[46] Истомин М. К вопросу о древней иконописи… — Приложение. — С. 7; Миславский Самуил. Краткое описание Киево-Печерской лавры… — С. 193; Закревский Н. Описание Киева… - Т. 2. - С. 891; Макарий. История русской церкви… - Кн. 5. - С. 107.

[47] Архив Юго-Западной России. - Ч. 8. - Т. 4. - С. 159-160.

[48] Там само. — С. 160-161.

[49] Архив Юго-Западной России… - Ч.1. - Т.6. - С. 15-16.

[50] Миславский Самуил. Краткое описание Киево-Печерской лавры… — С. 891; Болховітінов Є. Вибрані праці з історії Києва... — С. 359.

[51] Архив Юго-Западной России… - Ч. 8. - Т. 4. - С. 164-165.

[52] Ярушевич Аф. Ревнитель православия, князь Константин Иванович Острожский (1461-1430) и православная Русь в его время. — Смоленск, 1896. — С. 178.

[53] Голубев С.Т. Петр Могила и его сподвижники… — Т.1. — С. 247-248; Шпаковский Е. Мелетий Хребтович-Литаврович-Богуринский, архимандрит Киево-Печерской лавры, владимирский и брестский епископ (XVI-го в.) // Труды Киевской Духовной Академии. — 1878. — Т.3. — С. 184.

[54] Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею. — Спб., 1848. — Т. 2. — С. 155.

[55] В оригіналі пробіл для вписання імені.

[56] Акты, относящиеся к истории Западной России… — Т. 2. — С. 161-162.

[57] Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. - Спб., 1863. - Т. 1. - С. 68.

[58] Там само. - С. 69..

[59] Акты, относящиеся к истории Западной России… — Т. 2. — С. 189.

[60] Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России… - Т. 1. - С. 73-74.

[61] Шпаковский Е. Мелетий Хребтович-Литаврович-Богуринский… — С. 185.

[62] Миславский Самуил. Краткое описание Киево-Печерской лавры… — С. 193

[63] Закревский Н. Описание Киева… - Т. 2. - С. 891.

[64] Голубев С.Т. Петр Могила и его сподвижники… — Т.1. — С. 250-251. — Прим. 14-16.

[65] Там само. — С. 250-251. — Прим. 14-16.

[66] Там само.

[67] Голубев С.Т. Материалы для истории западнорусской православной церкви… - С. 201; Закревский Н. Описание Киева… - Т. 2. - С. 891; див. також: Болховітінов Є. Вибрані праці... — С. 359.

[68] Тератургима lybo cyda ktore byly tak w samym smietocudotwornym monastyry Rieczarskim Kiiowskim iako y w obudwu swietych pieczarach, w ktorych po woli Bozey Blogoslowieni Oycowie Pieszarscy pozywzy, y ciezary Cial Swoich zlozyli.— K., 1638. — С. 65.

[69] Шпаковский Е. Мелетий Хребтович-Литаврович-Богуринский... — С. 186. — Прим. 2.

[70] Максимович М.А. Воспоминение о Никифоре Туре, архимандрите Печерском // Собрание сочинений. — К., 1876. — Т. 1. — С. 327.

[71] Макарий. История русской церкви… - Кн. 5. - С. 160.

[72] Голубев С.Т. Петр Могила и его сподвижники… — Т.1. — С. 248.

[73] Там само.

[74] Макарий. История русской церкви… - Кн. 5. - С. 160.

[75] Болховітінов Є. Вибрані праці... — С. 359.

[76] Голубев С.Т. Петр Могила и его сподвижники… — Т.1. — С. 250-251. — Прим. 14-16.

[77] Там само.

[78] Закревский Н. Описание Киева… - Т. 2. - С. 891.

[79] Болховітінов Є. Вибрані праці... — С. 359.

[80] Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. — Спб., 1848. — Т. 3. — С. 22-24.

[81] Голубев С.Т. Материалы для истории западнорусской православной церкви (XVI и XVII стол.) // ТКДА. — 1878. - С. 201.

[82] Там само. — С. 198-200; Голубев С.Т. Петр Могила и его сподвижники… — Т.1. — Материалы для истории Западно-Русской церкви. — С. 1-6.

[83] Архив Юго-Западной России… - Ч.1. - Т.6. - С. 26-30.

[84] Голубев С.Т. Материалы для истории западно-русской православной церкви… - С. 202.

[85] Макарий. История русской церкви… - Кн. 5. - С. 160. Текст цієї грамоти опубл.: Акты, относящиеся к истории Западной России… — Т. 2. — С. 368-369.

[86] Там само. - С. 380-381.

[87] Там само. - С. 373-374.

[88] Там само. - С. 368-369.

[89] Акты, относящиеся к истории Западной России… — Т. 3. — С. 1.

[90] Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России… - Т. 1. - С. 194-196.

[91] Голубев С.Т. Петр Могила и его сподвижники… — Т.1. — С. 248-249.

[92] Макарий. История русской церкви… - Кн. 5. - С. 161.

[93] Голубев С.Т. Материалы для истории западнорусской православной церкви… - С. 218; Голубев С.Т. Петр Могила и его сподвижники… — Т.1. — С. 251.

[94] Голубев С.Т. Материалы для истории западнорусской православной церкви… - С. 216-217; Голубев С.Т. Петр Могила и его сподвижники… — Т.1. — Материалы для истории Западно-Русской церкви. — С. 19-20; ЦНБ України ім. Вернадського. Інститут рукопису. I. 5415. - С. 3-5.

[95] Акты, относящиеся к истории Западной России… — Спб., 1848. — Т. 3. — С. 243, 244.

[96] Голубев С.Т. Петр Могила и его сподвижники… — Т.1. — Материалы для истории Западно-Русской церкви. — С. 20-22; див. також: Шпаковский Е. Мелетий Хребтович-Литаврович-Богуринский… — С. 193.

[97] Акты Западной России. — Т. 3. - № 10. — С. 22-24.

[98] Шпаковский Е. Мелетий Хребтович-Литаврович-Богуринский… — С. 193-194.

[99] Колекція та архів єпископа Павла Доброхотова. - К., 1992. - С. 110.

[100] Голубев С.Т. Петр Могила и его сподвижники… — Т.1. — Материалы для истории Западно-Русской церкви. — С. 26.

[101] Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России… - Т. 1. - С. 183-184.

[102] Закревский Н. Описание Киева… - Т. 2. - С. 891.

[103] Максимович М.А. Воспоминание о Никифоре Туре… — С. 327.

[104] Макарий. История русской церкви… - Кн. 5. - С. 194.

[105] Голубев С.Т. Петр Могила и его сподвижники… — Т.1. — Материалы для истории Западно-Русской церкви. — С. 22-24.

[106] Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России… - Т. 1. - С. 146-147.

[107] Макарий. История русской церкви… - Кн. 5. - С. 189.

[108] Шпаковский Е. Мелетий Хребтович-Литаврович-Богуринский… — С. 194.

[109] Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России… - Т. 1. - С. 184-186.

[110] Там само. — С. 184-186.

[111] Максимович М.А. Воспоминание о Никифоре Туре… — С. 327.

[112] Архив Юго-Западной России. — К., 1859. — Ч. 1. — Т.1 — С. 61-64.

[113] Там само. - С. 64-67.

[114] Шпаковский Е. Мелетий Хребтович-Литаврович-Богуринский… — С. 198-200.

[115] Акты, относящиеся к истории Западной России… — Т. 3. — С. 157-158.

[116] Архив Юго-Западной России. - Ч. 7. - Т.1. - С. 234.

[117] Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России… - Т. 1. - С. 194-196.

[118] Максимович М.А. Воспоминание о Никифоре Туре… — С. 327.

[119] Див.: Акты, относящиеся к истории Западной России… — Т. 1. — № 162.

[120] Шпаковский Е. Мелетий Хребтович-Литаврович-Богуринский… — С. 197.

[121] Архив Юго-Западной России… — Ч. 1. — Т.1 — С. 61-64.

[122] Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России… — Т. 1. — С. 184-186.

[123] Миславский Самуил. Краткое описание Киево-Печерской лавры… — С. 193.

[124] Закревский Н. Описание Киева… - Т. 2. - С. 891.

[125] Болховітінов Є. Вибрані праці... — С. 358.

[126] Шпаковский Е. Мелетий Хребтович-Литаврович-Богуринский… — С. 200.

[127] Там само. — С. 201-203.

[128] Там само. — С. 203.

[129] Там само. — С. 204-205, 437-445.


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.