[Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С. 7-15.]

Попередня     Головна     Наступна

Андре ЖАРДЕН

ПЕРЕДМОВА

Починаючи десь з 1930 року, творчість Токвіля зазнала дивовижної нової хвилі популярності. Звісно, впродовж півстоліття, що передувало цій даті, історики не забували самих заголовків двох великих книжок «Про демократію в Америці» та «Давній порядок і революція». Але насправді їх майже не читали: фахівці з історії революції сприймали всі її тези тільки через «Походження сучасної Франції» Тена, який уважно прочитав твори Токвіля. З часом дедалі більше почали звертатися до «Демократії», але юристи та університетські викладачі дошукувалися в ній картин американського суспільства часів його юності. За свого життя Токвіль вважався американським автором.

Нині знання його творчості поглибилося. Дослідники відкопали або й далі відкопують забуті чи невидані Токвілеві промови, нариси, вельми багате листування, що ще більше прояснює вагомість його книжок. Усе в них так чи інакше зводиться до однієї проблеми: чи може існувати свобода кожної людини в західних суспільствах, підхоплених провіденційним процесом демократизації? Цей спосіб звести загальну проблему до простих фактів відносить Токвіля до числа творців великих узагальнень романтичної доби. Але його визначення залишаються актуальними й нині. Саме цією актуальністю й пояснюється відродження популярності його творчості.

Якщо головна ідея його творів — єдина, то відкриті ним небезпеки — численні й, починаючи з 1930 року, дослідники ставлять наголос на той чи той їхній аспект. Спершу за часів західного фашизму вони стали належно оцінювати значення відходу людського суспільства від тоталітаризму, цієї жертви свободи, й перехід до брутальної зрівнялівки. Після падіння цих порядків суспільствознавці почали широко розкривати погляди Токвіля на приховані небезпеки, які таїть у собі суспільство споживання, що пропонує кожному громадянинові замкнутися в затишку приватного життя, позбавленому будь-якої солідарності. Вони особливо наголосили на тих важливих аспектах, через які Токвіль розкриває відносну небезпеку, що криється в підміні вільно обговорюваних ухвал всесильним та безплідним бюрократизмом.

Токвіль, розглядаючи дитинство сучасної демократії, помітив у ній паростки зла, які занадто розвинулися зі своїм виростанням.

* * *

Токвіль усвідомив усе це саме завдяки власному досвіду.

Відомо, що Токвіль народився 1805 року в аристократичній родині, яка зазнала тортур під час Великого терору. Реставрація дала його родині своєрідний реванш: налагодилися її тісні зв’язки з королівським двором та міністерством юстиції, батько став префектом, відтак магістром у Версалі. Та чутливий підліток Алексіс швидко зрозумів, що все це надто хистке: родинна відданість Бурбонам анітрохи не відповідала громадській думці мас; спілкуючись із своїми товаришами по ліцею, а відтак з колеґами по суду чи з студентами, з якими він відвідував славетні уроки Ґізо, Алексіс міг робити висновок, що хода історії тільки на якийсь час пригальмувалася, що велика еволюція до рівності людей, Конвент якої був лишень однією з її найактивніших фаз, неминуче відновиться. 1828 року, хоч він і не був лібералом усупереч тому, про що запевнятиме згодом, Токвіль сповнився надією, що Бурбони капітулюють перед тенденціями, які намічалися в країні. /8/ Зміну Мартиньяка Поліньяком він розцінив як неминуче падіння їх обох. Разом з ними зникнуть і останні аристократичні привілеї, але що буде з членами знаті? Чи стануть вони тією самою часткою «приреченого стада», як це було за Конвенту, а чи нададуть їм змогу нарівні з іншими громадянами вільно жити в країні?

Тоді Європа пропонувала приклади республіканського ладу у вигляді таких невеличких державок, як швейцарські кантони, а згідно з догмою, вспадкованою від XVIII століття, республіканський лад був непридатний для великої країни. Америка залишилася єдиним полем можливого спостереження за цим ладом, тож бажання вирушити туди стало головною турботою для Токвіля.

Громадська думка тоді з цього приводу поділилася. Звичайно, ліберали загалом ставилися схвально до вивчення американського суспільства, тому «герой двох світів» Лафайєт зберігав певний престиж. Але багато хто серед ультрароялістів не схвалював цього. В родинному колі Токвіля від доби старого Малерба та Лалюцерна, його небожа, першого посла у Вашинґтоні, склалася проамериканська традиція. Батько Алексіса підтримував тісні родинні взаємини з Шатобріаном, а також приятелював з Ідом Невілем, який, імміґрувавши до Америки, згодом став французьким послом у Вашинґтоні, та монсеньйором Шеврюзом — архиєпископом бордоським, який перед тим був єпископом бостонським; він полишив свій сан через стан здоров’я саме в пору своєї великої популярності, коли він дружив із Чаннінґом.

Молодий Токвіль не міг бути зовсім не обізнаним з американським життям. Читаючи журнал «Ревю британік», Алексіс де Токвіль добре знав про недоброзичливі почуття англійців у ставленні до Америки.

Дехто у Франції вбачав у американському суспільстві повернення до природи, своєрідне сільське суспільство, збудоване за вченням Руссо, інші, навпаки, бачили в ньому прообраз майбутньої західної цивілізації. Кондорсе підтримав такий погляд 1786 року в своєму творі «Вплив американської революції на громадську думку та законодавство Європи»; а Сеґюр проголосив 1826 року у своїх «Спогадах», що в майбутньому світ поділиться між американською потугою, пов’язаною зі свободою, та російським деспотизмом. Шатобріан у своїй «Мандрівці до Америки» підкреслив, що американська свобода більше не є свободою примітивною — «дочкою звичаїв», вона є свободою — «дочкою Просвітництва». Весь цей потік думок тільки посилював зацікавленість у Токвіля (він прочитав книжку Шатобріана й написав рецензію на неї, нині втрачену), внаслідок чого його бажання особисто побачити американське суспільство цілком логічно мусило втілитися в реальність.

Та тільки події 1830 року посприяли реалізації його прагнення. Токвіль, як посадова особа, сподівався, що йому доведеться прийняти присягу на вірність Людовіку-Філіппу, який видавався йому останньою перепоною перед анархією. Цей намір Алексіса засудила частина його родини, зокрема, здається, його мати, тимчасом як версальська спільнота поділилася на два ворожих між собою клани — вірних занепалого короля та прихильників нового порядку. Алексісів приятель Ґюстав де Бомон, який тоді служив у Парижі, але зберігав зв’язки з Версалем, зазнавав таких самих родинних та суспільних прикрощів. Тож вони знайшли привід, який дозволив їм разом податися за океан і вдовольнити свою допитливість щодо американської дійсності.

За тих часів в’язниці у Франції перебували в скандально поганому стані через велику скупченість, у якій утримувалися в’язні різного штибу. Впродовж багатьох років ці в’язниці називали «розсадниками злочинності» й подейкували про потребу їх реформувати. Філантропи наводили за приклад Сполучені Штати, високо оцінюючи їхні тюремні реформи, які вже наслідувала Швейцарія. Та були дві американські системи ув’язнення: одна — із застосуванням ізоляції в’язнів уночі та використання їх на гуртовій праці вдень, друга ж — камерна; їх можна було порівняти тільки на місці, й двоє молодиків зголосилися провести це дослідження на власні кошти, якщо міністерство надасть їм відпустку. Вони її отримали й поквапилися скористатись із неї. /9/

* * *

Вирушивши на кораблі з Гавра в квітні 1831 року, вони знову сіли на нього, щоб повернутися додому, в Нью-Йорку аж у лютому 1832 року. Загалом вони перебували в Сполучених Штатах дев’ять місяців. Їхній маршрут проліг зі сходу на захід, від Атлантики до «Кордону», від півночі до півдня, від Великих озер до Нового Орлеана. Їхня подорож неодмінно пролягала тими етапами, де були в’язниці, й проходила за різних обставин. Особливо люта зима з 1831-го на 1832 рік, яка скувала кригою Міссисипі, затримала їх у дорозі на південь, і вони мусили повертатися поспіхом, бо хотіли бути присутніми на відкритті сесії конґресу у Вашинґтоні. Під час цього їхнього короткого перебування в Америці там уже намітилося протистояння між Північчю та Півднем; тож, здається, саме тому вони наспіх відвідали тільки раз одну плантацію.

На противагу іншим мандрівцям, таким, як Мішель Шевальє, вони не зацікавилися першими великими центрами молодої промислової Америки — Лоуеллом або Піттсбурґом.

їхнє вивчення американської спільноти мало два аспекти: пряме спонтанне спостереження з кораблів чи диліжансів, у заїздах, хижинах або під час прогулянки містами. Їх приголомшили відсутність ієрархії в щоденних взаєминах між людьми, те високе почуття, яким сповнювалися люди від того, що належали до одного класу.

Все це супроводжувалося своєрідною одноманітністю суспільства, а також певною грубістю людей, з якої кепкували англійські мандрівці. Вражені попервах зовнішньою грубістю, натомість вони отримали приємність від одностайності патріотичних почуттів американців. Вони були вельми схвильовані 4 липня в Олбані під час святкування річниці незалежності, де не бракувало комічних номерів, коли вони перейнялися тими самими почуттями, що й американці, вільно блукаючи посеред найстрокатішої юрми.

Та щоб глибше збагнути американське життя, їм треба було поспілкуватися з спеціально дібраними співрозмовниками. Дух рівності допомагав влаштовувати в таких великих містах, як Нью-Йорк, Бостон, Філадельфія, Вашинґтон, різні зібрання, обіди чи бали, де бували неґоціанти, леґісти, політичні діячі, священики, які утворювали більш чи менш добірне товариство, яке складалося з людей заможних та освічених. Наші мандрівці провели половину свого часу в цих великих містах Сходу, де американці зустрічали їх сердечно в своєму колі. Їм пощастило знайти там співрозмовників, здатних пояснити всі сторони американського суспільства, багато хто з цих їхніх співрозмовників добре знав Європу (колишній президент Адамс, колишні посли Лівінґтон, Ґаллатін тощо) або мав серйозний престиж інтелектуала: священнослужителі Чаннінґ та Джерід Спаркс, банкір Буддл, канцлер Кент, Дж. К. Спенсер. Більшість з цих людей згодом дали їм інтерв’ю або навіть довго відповідали, як це зробив Джерід Спаркс, на письмові запитання. Токвіль заповнив чотирнадцять записників — від «кишенькових» до «абеткових»; так збиралася потрібна інформація. Більша частина запитань стосувалася здійснення суверенності народу та наслідків цього, тобто політичного боку суспільної демократії. Токвіль зібрав також найкращі книжки про державні інститути США, різні документи, які ретельно розібрав по поверненні додому. Він вважав, що не зможе нічого написати про Сполучені Штати, поки не виконає такої роботи.

* * *

Спершу Токвілю довелося попрацювати разом з Бомоном над написанням книжок про «Виправну систему», що вони зробили з помірною старанністю. Відтак Токвіль замкнувся в мансарді на вулиці Верней, запросив до себе двох молодих американців, які допомагали йому в його дослідженнях, а тоді єдиним «поштовхом» менш ніж за рік написав перший том «Демократії в Америці», яка вийшла у світ у видавництві Ґослена в січні 1835 року. /10/

Американська демократія для Токвіля є водночас демократією суспільною — рівність умов і політичною — суверенітет народу. Її вплив позначається то на одній царині, то на іншій і в подвійному сенсі: як з американського суспільства вийшла ціла низка демократичних інститутів? Як ця політична структура реаґує на соціальну зрівнялівку?

Перше питання стосується самобутності американської держави порівняно з Європою; на противагу Європі там не відбувається революції, яка полегшує перехід від аристократичного порядку до демократичного. І Токвіль надає значення «точці відправлення», яку справді можна дослідити з історичного погляду в Сполучених Штатах, тимчасом як у Європі вона тільки ледь проступає з темряви навали варварів.

Щодо самої Америки, то йому головним і першорядним видається факт приходу у XVIII столітті до Нової Англії невеликої колонії пуританів та республіканців, які полишили рідну батьківщину з релігійних мотивів. Там вони вільно керувалися своєю спільнотою за допомогою такого собі «тауншипу» — зібрання жителів, які створили своєрідну пряму демократію, що призначала на короткий термін судових урядовців. На південь від Гудзону, звісно, жили великі землевласники, але вони були погано захищені від впливу демократичного ідеалу й не могли не приєднатися до своїх сусідів у боротьбі за незалежність; так крок за кроком дух Нової Англії захоплював усю країну. Це завоювання демократичного духу ступало по країні разом з управлінськими інститутами: тауншипи об’єднувалися в графства, графства — в штати, окремі штати — у федеральну державу. Так сформувалася органічна спільнота, де вільним керівником для громадянина залишався живий осередок, навіть антитеза, на думку Токвіля, нашій наполеонівській централізації, де урядовець турбується про всі потреби підлеглих. Незважаючи на численні помилки та просування вперед наосліп, до чого призводить децентралізація, вона все ж таки відчутно перетворює суспільне життя, чому Токвіль і віддає перевагу.

«Зрештою, що мені з того, що є якась завше невсипуща влада, яка пильнує про те, аби вдовольнити мої втіхи, яка пурхає перед моїми ногами, аби відвернути всі небезпеки, навіть якщо я про це й гадки не маю, коли ця влада водночас із тим, як вона прибирає всі колючки з моєї дороги, є цілковитою господинею моєї свободи й мого життя, якщо вона такою мірою монополізує моє існування, що виникає потреба, аби все довкола неї чучверіло, коли вона сама чучверіє, аби все спало, коли вона спить, аби все гинуло, коли вона помирає?»

З демократичної децентралізації випливає ще одна деталь: кожен штат має суверенний уряд, конґрес з двох палат, губернатора, суддів, обраних шляхом голосування з найширшою участю в ньому громадян; одначе з-під контролю влади штатів випадають деякі сфери діяльності (як, наприклад, зовнішня політика), що зберігаються за федеральною державою. Цією останньою також керує конґрес, який складається з двох палат, але тимчасом як палата представників обирається прямо населенням, то сенат складається з рівного числа представників від кожного штату. Що ж до президента, який також обирається, але двоступеневим чином, то він, на думку Токвіля, має меншу владу, ніж конституційний король: поінформований лише федералістами, Токвіль не довідався про той престиж, що його мав старий генерал серед мас і який надавав особливого значення своїй посаді.

Щоб забезпечити гармонію в роботі складного механізму державних інститутів, верховний суд, сформований із суддів, що призначаються на довічний термін, може спрямовуватися кожним громадянином на те, щоб залагодити конфлікт між окремими штатами або між федеральною державою та окремими штатами.

Загалом, гадає Токвіль, така конституція може сприяти співіснуванню щастя громадян, до чого схиляються штати, та сили, до якої схиляються великі штати. Чи справді це так?

Токвіля вразила ідея, якої він не вигадав, ідея тиранії більшості, ідея, яку розглядали наче моральну істоту, створену з мало відмінних між собою індивідуумів й одухотворену зрівняльницькими пристрастями. Ці гуртові пристрасті можуть неґативно позначитися /11/ на меншості та на суспільній еліті своєю нетерпимістю й бажанням накласти посилений народний контроль на державні інститути (скоротивши, наприклад, термін мандатів асамблей або суддів), що насправді сталося в нових західних штатах. Токвіль вважає, що таке зло справді існує, але немає, на його думку, гіршого зла за те, коли організована свобода, захворівши, ніяк не може одужати.

Токвіль не гадає, що можна домогтись якогось поступу, поклавшись тільки на мимовільний вибір народу: набувши американського досвіду, він з іронією заговорив про ту аксіому, яку було вспадковано від XVIII століття: нібито народ не володіє мистецтвом керувати, він інстинктивно обирає тих, хто над ним панує. Тут стали б у нагоді політичні партії, які були здатні впливати на суспільні перетворення, вони це й пробували робити на початку незалежності Америки, але в Америці, за якою спостерігав Токвіль, вони ще були тільки гуртиками. Не слід залишати поза увагою й інші чинники, такі, як реформа митного порядку, що можуть породжувати рухи, які впливатимуть на громадську думку за допомогою різних петицій та мітинґів. Але щоб усе це могло стати реальністю, потрібна була наявність двох фундаментальних свобод, які тісно пов’язані між собою: свобода друку та свобода зібрання.

Головний засіб, що його може застосувати американський народ проти неґативних впливів громадської думки, він знаходить у своєму інтелектуальному та моральному стані.

Це той народ на землі, серед якого найбільше поширена освіта. Він чудово поінформований про те, що діється в його країні й навіть у цілому світі: завдяки добре розвиненій мережі зв’язку колоніст у своїй хижці отримує газету й може розмірковувати про політику дня (його дружина навіть ознайомлена з паризькою модою!). І це саме тоді, коли у Франції деякі відсталі колонії не знають, хто в них король!

Зовсім не принцип античної чесноти штовхає Токвіля цікавитися громадськими справами, а почуття добре зрозумілого інтересу; він певен, що існує тісний зв’язок між управлінням діловими справами та управлінням державними справами. Демагогія наймолодших штатів ураз розвіється, тільки-но їхні громадяни налагодять тісніші зв’язки між собою, а це станеться тим легше, що більшість з цих громадян походять з давніше виниклих штатів, де громадянський дух панує давно.

Нарешті, ретельний розгляд американської дійсності підносить це емпіричне усвідомлення громадянського обов’язку американців. Християнська мораль, така, якою її бачать американці, неодмінно змушує кожного громадянина цікавитися суспільним життям. На противагу Франції, де католицизм діє заодне з якоюсь партією — найчастіше з партією-переможницею, — тут роль релігії полягає в тому, щоб упроваджувати риси чистого сумління в повсякденне життя громадян. Взагалі Токвіль схильний думати, що Сполучені Штати житимуть у майбутньому мудрістю своїх жителів ¹.

Токвіль написав свій твір не тільки для того, щоб дослідити в ньому американське суспільство, він зацікавився також можливістю жити за зрівняльницького ладу. Токвіль не ставив питання про наслідування державних інститутів якоїсь іншої країни, чиї географічні та історичні умови відрізняються від цих самих умов у Європі й зокрема у Франції. Він навіть не мав наміру розхвалювати республіканський лад.

¹ В останньому розділі першого тому своєї книжки Токвіль, однак, вивчає дві побічні проблеми: одну — стосовно індіанців та другу — стосовно чорних рабів.

На його думку, індіанці приречені на вимирання, до цього веде їхня цивілізація, несумісна з цивілізацією білих. Щодо проблеми рабства, то Токвіль гадає, що скасування рабства нічого корисного не дасть; він був одним із перших, хто зрозумів, що суть проблеми полягає в расизмі та в англоамериканських звичаях, вороже настроєних до змішання рас, усе це дає змогу передбачати досить сумне майбутнє.

Ці проблеми висвітлив із ще більшим песимізмом Бомон у своєму романі «Мері». Там наводяться факти расової сегрегації, соціальних бунтів, спалення монастирів, які свідчать про нетерпимість в американському суспільстві та певну соціальну нерівність.

Але один висновок напрошувався сам собою. В Америці звичаї породили закони, а /12/ у Франції ж закони мусили пом’якшувати звичаї, здатні сприяти співіснуванню рівності та свободи. Які закони? Закони, що могли б зняти будь-які пута із свободи особи, друку й особливо зборів, що їх скликали б місцеві виборні ради, закони, які давали б якусь користь завдяки централізованій адміністрації, збільшували б повноваження суду присяжних, скасовували б ґарантію урядовцям. Одне слово, мала б відбуватися проґресивна лібералізація, яка дозволяла б зародитися новому духові, поступально демократичному, що не був би революційним і до того ж відповідав би духові 1830 року.

* * *

Наприкінці вступу до першого тому «Демократії» Токвіль повідомив про свій намір продовжити написання цього твору книжкою про цивільне життя американців. Він здійснив свій план тільки 1840 року. Перший том твору Токвіль написав одним духом, відклавши всі інші справи, написання ж другого тому багато разів переривалося й відкладалось, докорінно перероблялось, перш ніж щасливо завершилося.

Уже наступного дня після завершення роботи над першим томом Токвіль замислюється над тим, чи не розпочати б йому політичну кар’єру. 1836 року після смерті своєї матері він поселяється в Нормандії, де після поділу родинного маєтку йому дістався замок Токвіль, у якому тоді ніхто не мешкав. У 1837-у та 1839 роках Алексіс веде неодноразові широкі виборчі кампанії, що цілком захопили його, й остання з них відкрила для нього доступ до палати представників, де того самого року він узявся зробити велику доповідь про потребу скасування рабства. Набувши доволі прикрого законодавчого досвіду в боротьбі коаліцій, Токвіль схилився до думки, що в центрі між консерваторами та лібералами може виникнути поміркована реформаторська партія і що він відіграватиме в тій партії неабияку роль. Зрештою Токвілю, який досі тримався осторонь політичного життя, довелося вибирати між двома старими партіями. Тоді не так легко було стелити ліжко, в якому могла б улягтися майбутня демократія.

Саме тоді почало складатися враження, що Англія хотіла швидко перейти від ладу аристократичного до демократичного. 1833 року Токвіль побував у цій країні й дійшов висновку після своїх коротких спостережень, що революція в Англії була неможлива, бо надто гнучкими там були керівні класи. Але вже 1835 року застосування «реформи Білла» призвело в англійському політичному житті до досить цікавих перетворень. Демократизація в Англії аж ніяк не призводила до виникнення в цій країні класу дрібних власників, як це було в Америці чи у Франції. Там зароджувався робітничий клас, який убирав у себе приріст убогого населення, і промислове життя розвивалося паралельно з демократизацією.

Токвіль відвідав північний і західний промислові центри — Бірмінґем та Манчестер, і контраст, побачений ним між злиденним пролетаріатом та «палатами промисловості», приголомшив його.

Зацікавившись застосуванням нового закону про бідняків, він констатував, що цей закон неодмінно призводить до виникнення державного керівного організму з широкою владою. Радикально настроєні друзі переконали Алексіса, що демократизація в Англії відбувається водночас з певною централізацією влади.

До речі, протягом цього періоду інтелектуальна діяльність Токвіля розпорошується: він перечитує класиків з пером у руці, пише есе на різні теми, зокрема «Мемуари про зубожіння», «Соціальне і політичне становище Франції перед 1789 роком».

* * *

Тож на широкому обрії з’явився новий Токвіль, якого тепер уже мало переслідував його американський досвід, він заглибився в парламентське життя, але ознайомлення з його діяльністю принесло йому повне розчарування, Токвіль, який 1840 року завершить написання другого тому «Демократії». Опублікований 1836 року перший том вимагав продовження, тісно пов’язаного з його змістом: 1840 року Токвіль припустився відхилення, /13/ відірвавшись від свого американського досвіду; другий том, незважаючи на його оманливі заголовки, є тільки своєрідним набором прикладів чи ілюстрацій. Проте центральною ідеєю залишається можливість підтримувати свободу людини всередині зрівняльницького суспільства.

Руайє-Коллар високо оцінив ориґінальність нової книжки Токвіля за її «чудове зусилля роздумів та терпіння»: «Жоден розділ не міг бути іншим, хоч би як ви напружували свою уяву... Ви змушені радше уявляти собі, вигадувати, ніж описувати, і ця вигадка певною мірою є мимовільною». Токвілева вигадка зводиться до розчищення ще видимих руїн аристократичного суспільства з метою вивільнення простору для демократичного суспільства, й автор намагається передбачити поведінку на цій майбутній сцені людини, яка буде там актором.

Від античних суспільств і аж до рабовласницького на світі не відбувалося такого потрясіння, як це сталося в Америці. Досі християнський світ мав непохитне та ієрархічне обличчя: своєрідний ланцюг прив’язував до «великих існувань» темні маси. На світі є шляхтичі й кріпаки, господарі й служники, багаті й бідні. А демократія, та сама, якої прагне Провидіння, рве ці ланцюги й розкидає їхні кільця одне біля одного, суспільна нерівність теоретично стає індивідуальною нерівністю. Отже, треба спробувати визначити взаємини людей у житті, й цей поворот навертає Токвіля до його головної теми: чи нова людина залишиться вільною й чи завдяки цьому вона здатна буде забезпечити поступ цивілізації?

Тож розмірковування Токвіля стосуються ідеального суспільства. Щоб описати перевтілення людської істоти, він чергує два види різних підходів, але тісно пов’язаних між собою: він робить соціологічний аналіз у формі змалювання дещо статичних картин та викриття зародків специфічних недуг демократії, які, розвиваючись, можуть призвести до тиранії, цебто до паралічу суспільного корпусу.

Нові взаємини між людьми набувають очевидної форми, на зміну античним зв’язкам довіри приходять контракти, із зруйнуванням кастових бар’єрів пом’якшуються звичаї, що їх часто по-різному коментували тлумачі, які надавали особливого значення психологічному взаємопроникненню людських взаємин. Водночас Токвіль, для якого суспільна людина невіддільна від людини з її внутрішнім світом, обстоював і інтелектуальний та почуттєвий обрій людини в новому суспільстві.

Американський громадянин керується в своїх переконаннях неусвідомленим картезіанством, цебто особистим глуздом, не покладаючись на чужий; навіть у Європі від XVI століття поступ раціоналізму розвивався поряд з поступом демократизації. Токвіль не вірить у можливість знищити релігійні вірування: homo democraticus ², якій бракує часу чи засобів, щоб оцінити ці серйозні проблеми, звертається в такому разі до загального консенсусу. Лютеранська реформа в Німеччині, на думку Токвіля, дуже полегшувалася аристократичним станом цієї країни в XVI столітті, таку реформу було куди важче впровадити в демократичному суспільстві. До речі, Токвіль зробив передбачення про те, що католицизм може мати велике майбутнє, якщо він залучить до незмінності своїх фундаментальних вірувань спрощені догми та практично застосує їх; це було досить дивне передбачення, коли зважити, що у XX столітті еволюція католицизму відбувається в зворотному напрямку.

² Демократична людина (лат.).

Одначе найприродніше релігійне почуття homo democraticus, що є незалежною й усамітненою перед Богом і світом, — це пантеїзм, який змішує в собі геть усе, тобто є своєрідним небезпечним віруванням, яке може призвести до фаталізму.

Демократичне суспільство ставить і мистецтво в нові умови. Митець у аристократичних суспільствах силкувався виготовляти витончені твори шляхом відбору рідкісних матеріалів та майстерного виконання. Нині ж він має виготовляти твори помірної ціни для широкої клієнтури. Ці роздуми напевне навіяли Токвілеві порівняння, що їх він /14/ робив, між віллами на берегах Гудзону великих нью-йоркських буржуа та французькими замками доби Відродження чи XVII століття. Але поруч із приватними пересічними замовленнями демократія творить величезні міські ансамблі й зводить значущі публічні пам’ятники. Токвіль мав змогу пересвідчитися в цьому у Вашинґтоні та Бостоні.

Змінюється й літературний смак: аристократичне суспільство пильнує форму, дотримання певної традиції; демократичний же загал хоче, аби його приголомшили якоюсь дивиною, несподіванкою. Взагалі Токвіль виступає тут проти класицизму та романтизму. Бувши читачем авторів XVII та XVIII століть, він трохи сумує за цією давнішньою традицією, але усвідомлює, що тільки романтична література є живою.

Ці його погляди збігаються з поглядами на інші сучасні йому твори: роль загального консенсусу у віруваннях примушує думати про Ламанне, пантеїзм наводить на думку про Ламартіна й особливо про його поему «Жослен», погляди на взаємини літератури та суспільства починають збігатися після того, як книжка «Про літературу» пані Стаель відкрила для цього шлях; навіть нові погляди на мистецтво в Америці ледь помітно проступають у «Мандрівці» Бріссо. Але зовсім відкинути старі традиції в такому могутньому синтезі було тоді ще цілковито новим явищем.

* * *

Саме для того щоб показати, що в американському суспільстві свободі людини може загрожувати певне зло, Токвіль і написав свою книжку.

На думку багатьох його сучасників, демократія веде до анархії та революції. Токвіль думав інакше. Як на нього, демократичне суспільство збурюється на поверхні майже загальними амбіціями, кожна з яких хоче випередити сусідку, але ці амбіції насправді скромні. Втім, молода демократія, яка приходить на зміну аристократичному суспільству, може пережити певний період заворушень, які здатні призвести до революції, що спричиняє перехід від одного суспільного стану до іншого. Але за стабільної демократії ці заворушення з бурхливими переходами зрештою заспокоюються: кожен громадянин сповнюється бажанням втішатися достатком, що його приносить йому доля, і якщо він і зберігає деякий неспокій, та все ж таки залишається затятим консерватором.

Одначе після мандрівки по Англії Токвіля опосів якийсь сумнів, що мучитиме його вельми довго. Він побачив у містах «чудової Англії» злиденний пролетаріат, дегуманізований поділом праці, підпорядкований пануванню нечисленного й багатого класу мануфактурників. Якщо така еволюція суспільства набуде загального характеру, то люди стануть очевидцями народження «найтяжчого, найнестерпнішого феодалізму, що його будь-коли знав світ». Токвіль намагається заспокоїти себе, думаючи про особливе місце Англії його доби й схиляючись до того, що взаємини всередині робітничого світу є тільки трудовими взаєминами, які не закріпачують загалом життя, як це роблять взаємини між шляхтичем та кріпаком. А поки що він викриває інші небезпеки.

Передусім він звертає увагу на особливе становище армії за демократії.

Демократія не любить війни, але вона все одно змушена утримувати військо. За аристократичного ладу офіцери в своєму загалі є знаттю, яка має певні ранґи в цивільному суспільстві, — гуртами кваліфікованих людей; за демократичного ладу солдати є громадянами, а офіцери та підофіцери — військовими фахівцями, яких часто зневажають у цивільному суспільстві. Війна дає шанс їм просуватися вгору по службовій драбині й здобувати пошану. Вони прагнуть війни, й у цьому криється не тільки пряма небезпека захоплення влади щасливим солдатом, а й непряме посилення державного апарату, чого вимагає війна.

Та найбільше занепокоєння в Токвіля викликає те, що можна було б назвати недугою знесилення демократії. В демократичному суспільстві приватне життя збільшує свою діяльність за допомогою підвищеного потягу до добробуту та комфорту й реалізації дрібних амбіцій. Тож громадянин присвячуватиме тільки обмежений час громадським справам. Звідси випливає спроба отримати змогу, аби ним керувала «абсолютна, /15/ всебічна, точна, прозірлива й добра» влада. Перший том «Демократії» відкинув деспотизм більшості, другий відкидає послідовно деспотизм людини та анонімної організації. Злом, яке призводить до деспотизму, є індивідуалізм, вельми згубний тому, що громадянин легко поринає в нього, замикаючись у своїй родині або в колі своїх друзів.

Тут можна торкнутися пальцем того, що відрізняє Токвіля від більшості ліберальних мислителів: для нього свобода не є самим тільки користуванням природними правами, а й, як у Руссо, участю в загальному волевиявленні; а це може призвести до підміни громадянського обов’язку. Питання ставиться про те, чи громадянин демократичного суспільства не утримається від виконання цього громадянського обов’язку, що надає другому томові «Демократії» насамперед песимістичного тону.

Та цей песимізм відносний. Якщо Провидіння веде людину до більш зрівняльницьких суспільств, то воно дає людській волі «ширші межі», де ця воля «могутня й вільна, така сама, як і народи». Токвіль сподівається, що людина й далі вільно братиме участь у творенні, яке триватиме впродовж усієї історії.

На перший том «Демократії» випав величезний успіх, другий же збив з пантелику найприхильніших до Токвіля критиків. Їм здавалося, що вони, читаючи його, втрачають під ногами американський суходіл і опиняються в абстрактному океані. Це тільки після нового відкриття творчості Токвіля сучасними читачами, які вже прочитали Макса Вебера, вони побачили в ній те багатство, що виступає як коментар до взаємин нинішнього громадянина та влади.

Реймон Арон завважив, що сучасний світ більше відповідає передчуттям Токвіля, ніж передбаченням Маркса. Політологи та економісти будують мережу механізмів, які зціплюють людську особистість. Токвіль же, психолог і мораліст, проникає певною мірою в самісіньке серце цієї особистості, розмірковуючи про суспільні перетворення. На перший погляд ця точка зору менш переконлива, але вона, безперечно, веде до виразнішої й тривалішої правди ³.

³ Є дві фундаментальні книжки, які дозволяють належно оцінити історію написання та саме значення твору «Про демократію в Америці»: J. T. Schleifer. The Making of Tocqueville’s Democracy in America. — The University of North Carolina, Press, 1800; J. Cl. Lambarti. Tocqueville et le deux democratic — P. U. R, 1983.

І.-Кл. Ламберті та Дж. Т. Шлайфер готують у співробітництві критичне видання про «демократію» для колекції «Плеяда».

Андре ЖАРДЕН

Попередня     Головна     Наступна