[Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С. 19-32.]

Попередня     Головна     Наступна





Том перший

З французької переклав Григорій ФІЛІПЧУК



ПЕРЕДМОВА АВТОРА
ДО ДВАНАДЦЯТОГО ФРАНЦУЗЬКОГО ВИДАННЯ



Хоч би якими значущими й несподіваними були події, що враз відбуваються на наших очах, автор цієї праці має повне право заявити, що вони не захопили його зненацька. Коли я писав цю книжку п’ятнадцять років тому, мене постійно переслідувала однісінька думка про настання демократії в цілому світі, що неминуче наближається. Той, хто перечитуватиме її, він на кожній сторінці зустріне врочисті передвістя про те, що Суспільство змінює своє обличчя, що людство перетворює умови свого існування й що в недалекому майбутньому його доля зміниться,

Книжка починалася такими словами:


«Поступове встановлення рівності є провіденційною неминучістю. Цей процес позначений такими основними ознаками: він має всесвітній, довготривалий характер і дедалі менше й менше залежить від волі людей, усі події, як і всі люди, сприяють його розвиткові. Чи мудро вважати, що соціальний процес, який зайшов так далеко, можна зупинити зусиллями одного покоління ? Невже хтось гадає, що, знищивши феодалізм і перемігши королів, демократія відступить перед буржуазією та багатіями? Чи зупиниться вона тепер, коли вона стала такою могутньою, а її супротивники такими слабкими?»


Людина, яка записала ці рядки, що згодом стали пророчими, тимчасом як Липнева революція не стільки сколихнула, скільки зміцнила монархію, нині може без боязні знову привернути увагу читачів до своєї праці.

Їй можна дозволити додати до цього й те, що сьогоднішні обставини розбудили до її книжки жвавий інтерес і надали їй практичного значення, якого вона не мала за першої появи.

Тоді існувала королівська власність. Нині вона знищена. Американські політичні інститути, що тільки викликали цікавість у монархічній Франції, мусять стати предметом поглибленого вивчення в республіканській Франції. Нову владу зміцнюють не тільки сила, а й добротні закони. Слідом за воїном приходить законодавець. Один руйнує, інший закладає підмурок. У кожного своя робота. Вже йдеться не про те, будемо ми у Франції королівській чи республіканській; треба збагнути, чи буде ця Республіка буйною а чи спокійною, впорядкованою чи невпорядкованою, Республікою мирною чи войовничою, ліберальною чи деспотичною, тією Республікою, яка загрожує священним правам власності та родини, чи ж Республікою, яка визнає й шанує ці права. Вкрай важлива проблема, від розв’язання якої залежатиме доля не лише Франції, а й цілого /22/ цивілізованого світу. Якщо ми врятуємо себе, ми в такий спосіб урятуємо всі народи, що оточують нас. Якщо ми занапащуємо себе, ми занапащуємо всіх разом із собою. Залежно від того, чи створимо ми вільну демократію чи ж демократичну тиранію, стане змінюватися й обличчя світу, і можна сказати, що нині ми вирішуємо, чи Республіку нарешті проголосять скрізь, а чи скрізь її знищать.

Адже цю проблему, яка щойно постала перед нами, Америка розв’язала понад шістдесят років тому. Суверенність прав народу, яку ми тільки-но вчора проголосили верховним принципом державності, владно панувала там упродовж шістдесяти років. Цей принцип американці втілили в життя найбільш прямим, беззастережним і безумовним чином. Упродовж шістдесяти років народ, який зробив цей принцип спільним джерелом усіх своїх законів, без упину зростав чисельно, заселяв нові території, багатів і, зверніть увагу, протягом цього часу не тільки домагався найбільшого успіху порівняно з іншими народами, а й жив у найстабільнішій державі на землі. Коли всі нації Європи сплюндрувала війна чи замучили громадянські чвари, американці були єдиним народом у всьому цивілізованому світі, який зберіг повний спокій. Майже вся Європа здригалася від революцій, а Америка не знала навіть заворушень. Республіка виявилася не підбурювачкою розвалу порядку, а охоронницею прав людей. Індивідуальна власність була в них ліпше захищена ґарантіями, ніж у будь-якій іншій країні світу, а анархія, так само, як і деспотизм, була їм невідома.

Що ще спроможне зміцнити більше наші сподівання, й з чого ми можемо почерпнути корисніші кроки? Одначе, звернувши свій погляд на Америку, ми не станемо по-рабському копіювати ті інститути, що їх вона створила для себе, а ліпше постараємося зрозуміти в ній те, що нам підходить, не стільки запозичуючи приклади, скільки набираючись розуму, і якщо вже станемо запозичати, то самі тільки принципи, а не окремі деталі їхніх законів. Закони Французької Республіки в багатьох випадках можуть і повинні відрізнятися від тих, які визначають життя Сполучених Штатів, але ті принципи, на яких ґрунтується законодавство американських штатів, принципи, що забезпечують громадський порядок, поділ і врівноваження влади, справжню свободу, щиру й глибоку пошану до законів, — ці принципи потрібні будь-якій республіці, вони мають бути спільними для всіх республіканських держав, і можна заздалегідь передбачити, що там, де їх не буде, республіка невдовзі перестане існувати.


1848 р.











ВСТУП



Серед безлічі нових предметів та явищ, що привернули до себе мою увагу під час перебування в Сполучених Штатах, найдужче вразила мене рівність існування людей. Я без труднощів помітив той величезний вплив, який справляє ця першорядна обставина на весь плин громадського життя. Надаючи певного напряму громадській думці та законам країни, він примушує тих, хто керує нею, визнавати зовсім нові норми, а тих, ким керують, змушує набувати нових навиків.

Невдовзі я усвідомив, що та сама обставина поширює свій вплив далеко за межі сфери політичних звичаїв та юридичних норм і що її влада позначається як на урядовому рівні, так і однаковою мірою на житті громадянського суспільства; рівність створює громадську думку, породжує певні почуття, накидає звичаї, модифікує все те, чого вона не викликає безпосередньо.

Отже, в міру того як я вивчав американське суспільство, дедалі відвертіше вбачав у рівності умов вихідну першопричину, з якої, цілком імовірно, випливало кожне конкретне явище суспільного життя американців, і я постійно відкривав її перед собою, немов ту центральну точку, до якої сходилися всі мої спостереження.

А тоді я подумки обернувся до нашої півкулі, й мені здалося, що я й тут можу вирізнити щось подібне до того, що я спостерігав у Новому Світі. Я бачив рівність умов, яка, не досягши тут, на відміну від Сполучених Штатів, своїх крайніх меж, день у день наближалася до них. І мені здалося, що та сама демократія, яка панувала в американському суспільстві, нестримно йде до влади в Європі.

Саме тоді в мене й визріла думка написати книгу, яку ви прочитаєте.

Ми живемо в добу великої демократичної революції; всі її бачать, але далеко не всі її оцінюють однаковим чином. Одні вважають її модною новацією і, розглядаючи як випадковість, ще сподіваються її зупинити, тимчасом як інші гадають, що вона нездоланна, бо видається їм у вигляді безперервного, найдавнішого й найпостійнішого з усіх відомих у історії процесів.

Я подумки повертаюсь до тієї ситуації, в якій перебувала Франція сімсот років тому: тоді її поділяли між собою невелике число родин, які володіли землею й керували населенням. Право володарювати за тих часів передавалося від покоління до покоління разом із спадковим майном; єдиним засобом, за допомогою якого люди впливали одне на одного, була сила; єдиним джерелом могутності була земельна власність.

Одначе тоді ж почала складатися й швидко поширюватись політична влада духівництва. Духівництво відкривало свої лави для всіх: для бідних і багатих, для простолюдина й для шляхтича. Через церкву рівність почала проникати всередину правлячих кіл, і людина, яка була б приречена на жалюгідне існування у вічному рабстві, зробившись священиком, посідала своє місце серед шляхтичів і часто-густо підносилася вище за коронованих осіб.

З часом суспільство ставало більш цивілізованим і стабільнішим, між людьми налагоджувалися складніші й численніші зв’язки. Почала відчуватися потреба в /24/ цивільному законодавстві. Тоді й з’являються законодавці; вони полишають свої непривабливі місця за огорожею в залах суду та закіптюжені комірки судових канцелярій і переходять засідати в королівських радах, де сидять пліч-о-пліч з феодальними баронами, вдягненими в горностаєві мантії та залізні обладунки.

Поки королі занапащують себе, силкуючись здійснити свої грандіозні задуми, а шляхтичі виснажують свої сили в міжусобицях, простолюдини збагачуються, займаючись торгівлею. Починає відчуватися вплив грошей на державні справи. Торгівля стає новим джерелом набуття могутності, й фінансисти перетворюються на політичну силу, яку зневажають, але якій лестять.

Поступово шириться освіченість; прокидається цікавість до літератури та мистецтва; розум стає однією з необхідних умов успіху; наука використовується як засіб керівництва, а інтелект набуває статусу соціальної сили; освічені люди дістають доступ до державних справ.

У міру того як відкриваються нові шляхи, що ведуть до влади, походження людини втрачає своє значення. В XI столітті шляхетство вважалося безцінним даром; у XIII столітті його вже можна було купити. Перший випадок надання шляхетського титулу стався 1270 року, і зрештою рівність проникла до сфери можновладців за допомогою самої аристократії.

Впродовж минулих сімсот років іноді траплялося так, що шляхтичі, борючись проти авторитету королівської влади чи суперничаючи між собою, давали народові змогу мати значний політичний вплив.

А ще частіше ми бачимо, як королі відкривали доступ до уряду представникам нижчих класів, аби тільки зневажити аристократію.

У Франції королі показали себе найактивнішими й найпослідовнішими зрівнювачами. Коли вони були честолюбними й сильними, вони намагалися піднести народ до рівня шляхти; бувши стриманими й слабкими, вони дозволяли народові самому брати гору над ними. Одні з них допомагали демократії своїм талантом, інші — своїми вадами. Людовік XI та Людовік XIV піклувалися про те, щоб трон не мав жодних суперників, зрівнюючи посполитих згори, а Людовік XV врешті-решт сам зі своїм двором зійшов до повної ницості.

Як тільки громадяни отримали право землеволодіння не тільки на умовах ленної залежності й нагромаджувані ними рухоме майно та статки в свою чергу стали надавати власникам громадської ваги й відкривати їм доступ до влади, будь-які винаходи в галузі ремесел і будь-які вдосконалення в торгівлі та промисловості не могли водночас не породжувати нових чинників, що сприяли зміцненню рівності людей. Починаючи з цього моменту, всі технологічні відкриття, всі потреби, що заново народжувалися, та всі бажання, які вимагали втілення, стають етапами шляху, що веде до загального зрівняння. Прагнення до розкоші, любов до війни, влада моди — всі миттєві, як і всі найглибші пристрасті людського серця, здавалося, об’єднались для того, аби спільно сприяти зубожінню багатих і збагаченню бідних.

Відтоді як праця інтелекту перетворилася на джерело сили та багатства, весь розвиток науки, всі нові знання, будь-яку нову ідею можна розглядати як зародок майбутньої могутності, цілком доступної для народу. Поетична обдарованість, велемовність, міцність пам’яті, світлий розум, вогонь уяви, глибина думки — всі ці обдаровання, роздані небесами навмання, приносили користь демократії навіть тоді, коли ними заволодівали її супротивники, вони все одно працювали на демократію, наочно втілюючи ідею природної величі людини. Отже, торжество цивілізації та освіти водночас означало собою переможну ходу демократії, а література була відкритим для всіх арсеналом, де слабкі й убогі щоденно знаходили для себе зброю.

Коли продивляєшся сторінки нашої історії, в ній важко знайти якісь значущі /25/ події, що відбувалися впродовж останніх сімсот років і які не відіграли б своєї благотворної ролі для встановлення рівності.

Хрестові походи й війни англійців спустошують лави шляхти й призводять до поділу її земель; інститут міських комунальних рад впроваджує практику демократичної свободи в самій цитаделі феодальної монархії; винайдення вогнепальної зброї зрівнює простолюдина з шляхтичем на полі бою; винайдення книгодрукування забезпечує рівні можливості для розумового розвитку людей; створена поштова служба доправляє засоби освіти як до порога хатини бідняка, так і до дверей палаців. Протестантизм твердить, що всі люди однаковою мірою здатні знайти шлях, що веде на небо. Америка з часу її відкриття надає людям безліч нових способів збивати статки, дозволяючи навіть нікому не відомим пройдисвітам здобувати багатство й владу.

Якщо ви станете розглядати з проміжком у п’ятдесят років усе те, що відбувалося у Франції, починаючи від XI століття, ви неодмінно помітите наприкінці кожного з цих періодів, що в суспільному ладі відбувається подвійна революція: шляхтич опинявся на нижчій приступці соціальних сходів, а простолюдин — на вищій. Один опускається, другий підіймається. Із закінченням кожної половини століття вони зближуються й небавом доторкнуться один до одного.

І це явище властиве не тільки для Франції. Хоч би куди ми кинули свій погляд, побачимо ту саму революцію, що відбувається в цілому християнському світі.

Скрізь найрізноманітніші події, що трапляються в житті народів, ідуть на користь демократії. Всі люди допомагають їй своїми зусиллями: і ті, хто свідомо сприяє її успіху, і ті, хто й не думає служити їй, так само як і люди, які борються за демократію, а також люди, які проголосили себе її ворогами. Всі вони бредуть, змішавшись між собою, в одному напрямі й всі разом працюють на неї: одні — всупереч своїй волі, а інші — навіть не усвідомлюючи цього, бувши сліпим знаряддям у руках Бога.

Тож поступове встановлення рівності є провіденційною неминучістю. Цей процес позначений такими основними ознаками: він має всесвітній, довготривалий характер і дедалі менше й менше залежить від волі людей, усі події, як і всі люди, сприяють його розвиткові.

Чи мудро вважати, що соціальний процес, який зайшов так далеко, можна зупинити зусиллями одного покоління? Невже хтось гадає, що, знищивши феодалізм і перемігши королів, демократія відступить перед буржуазією та багатіями? Чи зупиниться вона тепер, коли вона стала такою могутньою, а її супротивники такими слабкими?

Отже, куди ми йдемо? Ніхто не може сказати, бо нам уже нема з чим порівнювати нашу сучасність: умови існування людей у християнських націях стали куди рівнішими, ніж вони були будь-коли в якій-небудь країні світу. Тому вже досягнутий нами ступінь величі не дає змоги передбачити те, що ще може відбутися.

Уся ця книга, що пропонується увазі читача, була повністю написана в стані своєрідного священного трепету, що охопив душу автора, коли він спостерігав цю нестримну революцію, яка насувалася впродовж багатьох століть, долаючи всі перепони на своєму шляху й навіть сьогодні нестримно просуваючись через скоєні нею ж руїни.

Зовсім нема потреби в тому, аби Господь підніс свій голос для того, щоб ми помітили виразні ознаки його волі. Для цього нам досить спостерігати за звичними природними процесами й уловлювати постійну тенденцію розвитку подій; я знаю, навіть не чуючи голосу Творця, що зорі рухаються в небесному просторі тими орбітами, які були накреслені Його перстом. /26/

Якщо тривалі спостереження й неупереджені роздуми спонукали людей нині визнати те, що минуле й майбутнє нашої історії рівною мірою визначаються поступовим, послідовним настанням рівності, то одне це відкриття вже надає цьому процесові священного характеру подій, зумовлених волею Всевишнього Володаря. Бажання стримати розвиток демократії є не що інше, як боротьба проти самого Бога, тож народам не залишається нічого іншого, як пристосовуватися до того суспільного ладу, який накидається їм Провидінням.

Той стан, у якому в наші дні перебувають християнські народи, як мені здається, становить собою жахливе видовисько; течія, що підхопила їх, уже досить могутня, аби неможливо було її зупинити, але ще не надто прудка й нею ще якось можна керувати: доля народів перебуває в їхніх власних руках, та незабаром вона стане їм непідвладною.

Навчати людей демократії, відроджувати, наскільки це можливо, демократичні ідеали, очищувати звичаї, реґулювати демократичні рухи, поступово залучати громадян до справ керівництва державою, позбавляючи їх недосвідченості в цих питаннях та витісняючи їхні сліпі інстинкти усвідомленням своїх справжніх інтересів; змінювати систему керівництва відповідно до часу й місця, приводячи її у відповідність з обставинами та реальними людьми, — такі найважливіші зобов’язання, що покладаються в нашу добу на тих, хто керує суспільством.

Зовсім новому світові потрібні нові політичні знання.

Та саме над цим ми майже не замислюємося: опинившись посеред швидкої течії річки, ми вперто не зводимо очей з тих кількох руїн, що ще видніють на березі, тимчасом як течія відносить нас до тієї безодні, що в нас за спиною.

У жодного з народів Європи та велика соціальна революція, про яку я маю намір писати, не відбувалася так бурхливо, як у нас, одначе вона завше тут ішла навмання.

Ті, хто очолював нашу державу, ніколи не думали про те, щоб підготуватися до неї заздалегідь; революції відбувалися всупереч їхній волі або без їхнього відома. Наймогутніші, найбільш інтелектуально й морально розвинуті класи не намагалися оволодіти нею з тим, щоб її спрямовувати. Тому демократія була віддана владі диких інстинктів; вона зросла, як ті діти, які, позбавлені батьківського піклування, виховуються на вулицях наших міст, пізнаючи тільки вади й убозтво суспільства. Либонь, люди ще не зовсім усвідомлюють її існування, як раптом вона несподівано захоплює владу. Тоді кожен улесливо прагне виконати найменше її бажання; перед нею кланяються, наче перед втіленням сили; відтак, коли вона послаблюється через власну нестриманість, законодавці починають обмірковувати нерозважливі проекти її знищення, замість того щоб спробувати настановити й виправити її, і, не бажаючи давати їй урок керівництва, вони думають лише про те, як би її усунути від влади.

Внаслідок цього в житті суспільства відбувається демократична революція, яка супроводжується при цьому тим перетворенням законів, ідей, звичаїв та моралі, яке потрібне для досягнення мети такої революції. Отже, ми отримали демократію, не маючи того, що мало б пом’якшити її вади й підкреслювати її природні переваги, і, вже пізнавши зло, якого завдає вона, ми ще не знаємо того добра, яке вона повинна дати.

Коли королівська влада, яку підтримувала аристократія, мирно керувала народами Європи, суспільство, незважаючи на всі свої злигодні, почувало себе щасливим в такі моменти, які важко зрозуміти й оцінити в наші дні. Могутність окремих посполитих відігравала роль нездоланної перешкоди, яка не давала монархові стати тираном, і королі, до того ж відчуваючи, що в очах юрби вони /27/ набули майже божественних атрибутів, бачили в тій пошані, яку вони викликали, підтримку своєму бажанню не надуживати власною владою.

Зберігаючи величезну відстань між собою та народом, вельможі, проте, виказували до його долі таку саму доброзичливу, спокійну зацікавленість, з якою пастух ставиться до свого стада, і, не маючи бідняків за рівних собі, вони розглядали піклування про їхню долю як обов’язок, покладений на аристократію самим Провидінням.

Не маючи й гадки про якийсь інший суспільний лад і не уявляючи собі взагалі можливості колись здобути рівність зі своїми начальниками, народ приймав їхні доброчинства й не обговорював їхні права. Він любив їх тоді, коли вони були милосердними та справедливими, і без нарікань, не переймаючись ницими почуттями, корився їхній суворості як неминучому злу, що його посилала йому десниця самого Бога. Звичаї та моральні устої, крім того, певною мірою обмежували тиранію, утвердивши своєрідну законність у світі, що ґрунтується на насильстві.

А що шляхтичеві й на гадку не спадало те, що хтось забагне вирвати в нього ті привілеї, які, на його думку, належали йому за законом, а кріпак розглядав своє нижче становище як вияв непорушності порядку речей, то можна уявити собі, що між цими двома класами, наділеними такими різними долями, могла налагодитися своєрідна взаємна доброзичливість. У ту добу в суспільстві панували нерівність і злигодні, але душі людські не були зіпсуті.

Людей розбещує не сама влада й не звичка коритися, а вживання тієї влади, яку вони мають за незаконну, і покірливість тим можновладцям, що їх вони сприймають як узурпаторів та гнобителів.

Одним належало багатство, сила, вільний час, що дозволяв їм прагнути витонченої розкоші, вдосконалювати свій смак, насолоджуватися духовністю й культивувати мистецтво; а іншим — важка праця, грубість та неуцтво.

Але в цій неосвіченій і грубій юрбі траплялися люди, які володіли пристрастями, великодушними почуттями, глибокими переконаннями та природними чеснотами.

Організоване в такий спосіб суспільство могло бути стійким, могутнім і, що особливо слід підкреслити, таким, яке прагне до слави.

Та ось відмінності за чином починають розмиватися, високі бар’єри між людьми нижчають; маєтки дробляться, влада переходить до рук багатьох, шириться освіченість, і інтелектуальні здібності людей зрівнюються. Соціальний лад стає демократичним, і демократія зрештою мирно утверджує свій вплив на політичні інститути та суспільні звичаї.

Тож я цілком уявляю собі таке суспільство, де кожен, ставлячись до закону як до своєї особистої справи, любив би його й корився йому неухильно; де влада уряду, яку не обожнювали б, мала шану як земна необхідність; де любов, якою переймаються люди до глави держави, була б не пристрастю, а розумним, спокійним почуттям. Коли кожна людина наділена правами й певна, що ці права в неї ніхто не відбере, між усіма класами суспільства може встановитися мужнє довір’я й своєрідна взаємна доброзичливість, що не має нічого спільного однаковою мірою ні з почуттям погорди, ні з низькопоклонством.

Усвідомивши свої справжні інтереси, народ зрозумів би, що для втішання тими благами, які дає суспільство, йому слід узяти на себе покладені на нього зобов’язання. Вільна асоціація громадян у цьому випадку могла би відігравати роль могутніх вельмож, обороняючи державу й від небезпеки тиранії, й від загрози вседозволеності.

Я розумію, що в такий спосіб влаштованій демократичній країні суспільство не стане нерухомим, але рух усередині його соціальної тканини може бути /28/ позначеним упорядкованістю та поступовістю. Якщо в такому суспільстві й буде менше блиску слави, ніж у аристократії, то воно ж таки не знатиме таких крайніх злигоднів; насолоди в ньому стануть помірнішими, а добробут — доступнішим; знання людей будуть менш обширними, а неуцтво стане менш поширеним; почуття втратять свою силу, але манера поведінки стане більш злагодженою; вади й недоліки частіше траплятимуться серед людей, але злочинність стане куди рідшим явищем.

Замість колишнього ентузіазму й пристрасності переконань освіченість і досвідченість громадян іноді спонукатимуть їх іти на великі жертви. А що кожна людина, однаковою мірою відчуваючи свою слабкість і потребу в собі подібних, зрозуміє, що вона одержить їхню підтримку тільки за умов, що сама буде готова надавати їм допомогу, то громадяни легко усвідомлять, що їхні особисті інтереси міцно пов’язані з інтересами суспільними.

Така нація, взята загалом, буде менш блискучою, менш славетною і, либонь, менш сильною, та більшість її громадян процвітатимуть, і народ виявить своє миролюбство не тому, що він утратив надію домогтися для себе ліпшої долі, а тому, що усвідомив, як добре йому живеться.

Хоча в такому порядку речей не все було б добрим і корисним, суспільство принаймні могло б запозичити з нього все те, що становить інтерес і користь, і люди, назавше відмовляючись від тих соціальних переваг, які породжувалися аристократичним середовищем, узяли б у демократії все те добре, що вона може їм запропонувати.

А ми, позбавляючись соціального ладу, який дістався нам від предків, і безладно відкидаючи геть їхні політичні інститути, їхні ідеї і звичаї, — що ми взяли натомість?

Престиж королівської влади зник, але саму її не замінив його величність закон; у наші дні народ зневажає владу, але боїться її, і завдяки цьому вона може витягти з нього більше, ніж могла це зробити колись давніше, коли він ставився до неї з пошаною та любов’ю.

Я завважую, що ми знищили могутність певних особистостей, здатних кожна окремо боротися проти тиранії, але я бачу, що уряд виявився єдиним спадкоємцем усіх тих прерогатив, що їх було відібрано в родинних кланів, корпорацій та приватних осіб. Тож гнобительську подеколи, але часто охоронну силу невеликого числа громадян замінила безпорадність усіх.

Роздроблення статків зменшило відстань, яка відділяла бідного від багатого, та, зближуючись, вони, либонь, виявляють дедалі нові причини, які спонукають їх відчувати взаємну ненависть, і, кидаючи один на одного погляди, сповнені страху та заздрощів, вони відштовхують один одного від влади. Як для одного, так і для іншого ідея права ще не існує, й обом сила видається єдиним вагомим арґументом, який вони мають нині, а також єдиною ґарантією майбутнього.

Бідний успадкував більшу частину передсудів своїх батьків, утративши їхні переконання; він такий самий неосвічений, але позбавлений їхніх чеснот. За основу своїх вчинків він узяв доктрину особистого інтересу, не розуміючи належним чином цього вчення, і його егоїзм у наші дні має такий самий неосвічений характер, як і колишня відданість бідарів своїм панам, готових жертвувати власними інтересами.

Суспільство зберігає спокій, але не тому, що воно усвідомлює свою силу й свої гаразди, а навпаки, тому, що воно має себе за слабке й немічне; воно боїться, що будь-яке зусилля може коштувати йому життя: кожна людина відчуває неблагополучність суспільного стану, але ніхто не володіє потрібною мужністю домагатися його поліпшення. Бажання, жалкування, прикрощі й радощі /29/ людей не створюють нічого відчутного й міцного, так само, як пристрасті літніх людей призводять їх тільки до безсилля.

Тож, відмовившись від всього того блага, яке могло бути в старому суспільному ладі, й не набувши нічого корисного з того, що можна було б отримати в нашому нинішньому становищі, ми, милуючись собою, зупинилися посеред старого режиму й, мабуть, бажаємо залишитися тут назавше.

Не менш сумна ситуація й у духовному житті суспільства.

Демократія Франції, яку то стримували в її просуванні, то кидали напризволяще, роблячи з неї іграшку своїх розгнузданих пристрастей, перевернула все, що тільки траплялося їй на шляху, й розхитала все те, чого вона не зуміла знищити. Вона не завойовувала суспільство повільно з метою мирного встановлення своєї влади; навпаки, вона без упину просувалася вперед, зчиняючи безлад та гуркіт боїв. У запалі боротьби кожна людина, спонукувана екстремізмом міркувань та висловлювань своїх супротивників, схильна переступати через природні межі власних переконань, утрачаючи з поля зору сам предмет своїх пошуків і послуговуючись мовою, яка погано виражає її справжні почуття й таємні порухи душі.

Звідси та розгубленість умів, свідками якої ми змушені сьогодні бути.

Я даремно напружую свою пам’ять, не знаходячи в ній нічого, що заслуговувало б більшого смутку й жалю, ніж те, що відбувається на наших очах; здається, що в наші дні розпався природний зв’язок між переконаннями та схильностями людей, між їхніми вчинками та поглядами. Гармонійний стан, що спостерігався в усі часи, між людськими почуттями й ідеями видається знищеним, і складається враження, що всі закони моральної відповідності скасовані.

Серед нас іще трапляються ревні християни, чиї душі полюбляють підкріплювати релігійну віру істинами потойбічного життя; вони, безперечно, з гарячим запалом підтримають ідею людської свободи як джерела будь-якої моральної величі. Християнство, яке проголосило рівність перед Богом, не повинно перешкоджати бачити рівність усіх громадян перед законом. Одначе за дивним збігом обставин релігія подеколи перебуває в союзі з тими силами, що їх поборює демократія, і тому релігії часто доводиться відкидати милу її серцю рівність і проклинати свободу, як свого ворога, тимчасом як, узявши її за руку, вона могла б благословити цю рівність у всіх її прагненнях.

Поряд з такими побожними людьми я бачу інших, погляди яких спрямовані не стільки до неба, скільки до землі. Це — поборники свободи, вони відстоюють її не тільки тому, що бачать у ній джерело найвищої людської шляхетності й доблесті, а особливо тому, що розглядають її як засіб здобуття максимальних вигод. Вони щиро бажають допомогти їй утвердити свою владу для того, аби люди скуштували її добра. Я вважаю, що цим останнім слід було б мерщій звернутися по допомогу до релігії, бо вони мусять знати, що царства свободи не можна домогтися без панування моральних засад, так само, як не можна зробити високо моральним суспільство без віри. Але вони бачили віруючих у лавах своїх супротивників, і цього досить, щоб одні нападали на релігію, а інші не наважуються її захищати.

У минулі століття ниці, продажні душі підносили рабство, тимчасом як незалежні шляхетні серця вели безнадійну боротьбу за врятування людської свободи. Одначе в наші дні часто трапляється так, що люди, наділені природним благородством та відвагою, дотримуються переконань, відверто протилежних їхнім власним схильностям, вихваляючи те низькопоклонство й ту душевну ницість, яких вони самі ніколи не сповідували. Інші ж, навпаки, говорять про свободу так, буцімто вони особисто зуміли відчути її святість і велич, і /30/ галасливо вимагають дотримуватися тих прав людини, що їх вони самі ніколи не визнавали.

Я бачу також доброзичливих і лагідних людей, моральна чистота й спокійний норов, заможність і освіченість яких роблять їх природними лідерами того середовища, в якому вони живуть. Сповнені щирої любові до вітчизни, вони ладні йти задля неї на великі жертви; проте цивілізація часто-густо вбачає в їхній особі своїх супротивників; вони змішують її вади з її достойностями, і в їхній свідомості ідея зла тісно пов’язана з ідеєю новацій.

Поруч з цими я бачу інших, тих, хто, силкуючись в ім’я поступу зробити людей матеріалістами, хоче домогтися користі, не обтяжуючи себе турботами про справедливість, науку, вільну від релігійних переконань, і добробут, відокремлений від доброчинства. Ці люди називають себе борцями за сучасну цивілізацію й часто стають її вождями, захоплюючи вивільнені місця, яких вони зовсім не гідні.

Отже, що з нами відбувається?

Віруючі борються проти свободи, а друзі свободи атакують релігію; шляхетні, великодушні люди розхвалюють рабство, а душі ниці й запопадливі виступають за незалежність; чесні й освічені громадяни стають ворогами будь-якого поступу, тимчасом як люди, позбавлені моральності та почуття патріотизму, оголошують себе апостолами цивілізації та освіти!

Чи щось подібне не відбувалося в усі часи? Чи завше люди, як у наші дні, мали перед очима світ, зовсім позбавлений будь-якої логіки, світ, де чеснота бездарна, а талант нечесний, де любов до порядку невід’ємна від тиранічних схильностей, а святий культ свободи — до зневажливого ставлення до законності, де сумління відкидає тільки невірний відблиск на вчинки людей, де ніщо більше не видається ні забороненим, ні дозволеним, ні порядним, ні ганебним, ні істинним, ні фальшивим?

Чи повинен я вважати, що Всевишній створив людину лишень для того, щоб дозволити їй безперестану боротися з тією вбогістю духу, яка нас оточує? Я не можу в це повірити: Бог приготував європейським народам надійніше й спокійніше майбутнє. Я не знаю його намірів, та я не перестану в це вірити тільки тому, що не можу їх осягнути, і я волів би засумніватися в своїх власних розумових здібностях, ніж у його справедливості.

У світі є одна країна, де та велика соціальна революція, про яку я веду мову, мабуть, майже досягла природних меж свого розвитку; вона відбулася там просто й легко, або, точніше кажучи, та країна послуговується наслідками тієї демократичної революції, яка відбувається в нас, не зазнавши самого революційного перевороту.

Імміґранти, що осіли в Америці на початку XVII століття, якимось чином зуміли відокремити демократичні принципи від усього того, проти чого вони боролися всередині старого суспільства Європи, й змогли перевезти ці принципи на береги Нового Світу. Там, проростаючи вільно, в гармонійній відповідності із звичаями, ці принципи мирно перевтілювалися на закони.

Мені здається, що ми, безперечно, так само, як і американці, рано чи пізно досягнемо майже цілковитої рівності існування людей. У жодному разі я не роблю з цього висновку, що одного чудового дня ми неминуче будемо змушені визнати всі ті самі політичні висновки, які в подібній суспільній ситуації зробили американці. Я зовсім далекий від думки, що вони винайшли ту єдину форму керівництва, яку тільки й може створити демократія; цілком досить і того, що в обох країнах закони й звичаї визначаються однією й тією самою вихідною першопричиною, і ми тому з великою цікавістю мусимо стежити за тим, що ж саме вона породжує в кожній із цих країн. /31/

Тому я вивчав Америку не лише для того, аби вдовольнити свою цілком закономірну допитливість, а й хотів почерпнути з цього ті корисні уроки, які могли б нам пригодитися. Помиляється той, хто гадає, буцімто я мав намір написати панегірик; кожен, хто почне читати цю книгу, зможе цілковито пересвідчитися, що нічого подібного в мене на думці не було. Не збирався я також підносити форми їхнього державного управління як такі, бо особисто я належу до того числа людей, які вважають, що закони майже ніколи не бувають абсолютно досконалими. Я навіть вважаю, що не маю права пропонувати свої міркування стосовно того, чи несе соціальна революція, наступ якої мені здається неминучим, добро чи зло всьому людству. Я сприймаю цю революцію як факт, що вже відбувся чи готовий ось-ось відбутися, й з усіх народів, що пережили цю революцію, я вибрав той, у якого процеси її розвитку протікали наймирнішим шляхом і досягли при цьому найвищого ступеню завершеності, з тим, щоб ретельно розглянути її закономірні наслідки й, наскільки це можливо, знайти засоби, за допомогою яких з неї можна було б почерпнути користь для людей. Зізнаюсь, що в Америці я бачив не просто Америку: я шукав у ній образ самої демократії, її основні властивості й риси характеру, її передсуди та пристрасті; я прагнув осягнути її, аби ми принаймні знали, чого від неї можна сподіватися й чого слід остерігатися.

Тож у першій частині цієї праці я зробив спробу показати, який напрям природним чином набирає законотворча діяльність демократії, що майже безконтрольно надана в Америці своїм пристрастям та своїм інстинктам, які процеси вона викликає в органах державного управління, а також показати загалом, яку величезну владу вона здобуває в царині політики. Я хотів дізнатися, що добре й що погане породжує демократія. Я уважно дослідив, до яких застережних заходів вдавалися американці, аби нею керувати, а якими заходами вони нехтували, і я зробив спробу встановити, які умови дозволяють демократії керувати суспільством.

У другій частині цієї праці я хотів описати той вплив, який рівність умов життєдіяльності людей і панування демократії справляють на цивільний стан американського суспільства: на його звичаї, ідеї і побут. Одначе з часом я відчув, що той запал, з яким я взявся втілювати цей задум, став у мені остигати. Перш ніж я зможу виконати поставлене перед самим собою завдання, моя праця виявиться майже марною. Інший автор незабаром муситиме подати читачам зображення основних рис американської вдачі й, огорнувши картину на вельми серйозну тему легким серпанком, надати істині такого чару, якого я ніколи не зміг би досягти 1.



1 Тоді, коли я опублікував перше видання цієї праці, пан Ґюстав де Бомон, мій супутник по мандрівці до Америки, ще продовжував працювати над своєю книжкою, що називалася «Мері, або Рабство в Сполучених Штатах» і яка відтак була видана. Головним своїм завданням пан де Бомон вважав необхідність привернути громадську увагу до рабства, наголосивши на тяжкому становищі неґрів у лоні англо-американського суспільства. Його твір показав у новому, яскравому світлі феномен рабства — життєво важливу для об’єднання Республіки проблему. Може, я помиляюсь, але мені здається, що книжка пана де Бомона, що викликала жвавий відгук серед тих читачів, які шукали в ній джерело сильних емоцій та наочності зображення, мала також здобути соліднішу й міцнішу репутацію в числі тих читачів, які насамперед високо цінують щирість міркувань і глибину осягнення істини. — Тут і далі примітки автора.



Я не знаю, чи вдалося мені дохідливо викласти те, що я бачив в Америці, але я щиро прагнув цього й свідомо ніколи не піддавався спокусі підганяти факти до ідей, замість того щоб підпорядковувати самі ідеї фактам.

Коли якась теза могла бути підтверджена документами, я намагався вдаватися до ориґінальних текстів, а також до найбільш автентичних і авторитетних /32/ праць 2. У примітках я подаю посилання на свої джерела, й кожен може їх перевірити. Коли йшлося про погляди, політичні традиції та звичаї, я намагався радитися з найпоінформованішими людьми. В найважливіших або в сумнівних випадках я не вдовольнявся свідченнями одного свідка, а приймав ухвалу не інакше, як ґрунтуючись на даних, поданих багатьма свідками.

Тут треба, аби читач повірив мені на слово. На підтримку власних висловлювань я частенько міг би посилатися на відомі авторитети або ж принаймні на імена людей, які цілком заслуговують бути відомими, але я свідомо утримувався від цього. Буваючи в гостях, чужинець нерідко дізнається від господаря дому такі важливі істини, якими, либонь, той не став би ділитися навіть зі своїми друзями; з гостем можна полегшити душу, відмовившись від вимушеної мовчанки й не побоюючись його нетактовності через короткочасність його гостювання. Вислуховуючи всі ті одкровення, я негайно їх записував, але вони назавжди залишаться серед моїх паперів; я радше волію, аби потерпіла якість мого викладу, аніж поповнювати собою список тих мандрівців, які розплачувалися за виявлену їм великодушну гостинність тим, що робили прикрість своїм господарям, ставлячи їх у незручне становище.

Я знаю, що, незважаючи на всі мої старання, розкритикувати цю книжку буде простіше простого, якщо кому заманеться це зробити.

Уважливий читач, я гадаю, знайде в моїй праці одну основну думку, яка пов’язує, якщо так можна сказати, всі її частини між собою. Однак теми, що висвітлюються в книзі, такі різноманітні й численні, що людина, яка забажає знайти суперечності між якимось окремим фактом та всією сукупністю наведених мною фактів, між окремою думкою та всім комплексом ідей, легко доможеться в цьому успіху. Тому мені хотілося б, аби мою працю читали з тим самим настроєм, з яким вона писалася, і щоб цю книжку оцінювали тільки за тим загальним враженням, яке вона залишає, бо я сам приходив до тих чи тих міркувань, спираючись на окремі докази, а не на їхню суму.

Не варто також забувати, що автор, який бажає бути зрозумілим, мусить виявити всі теоретичні наслідки, що випливають з кожної його ідеї, часто доводячи їх до меж невірогідного й нездійсненного, бо коли в практичній діяльності інколи потрібно відмовлятися від законів логіки, то в процесі спілкування зробити це неможливо, і люди відкривають, що їм так само важко бути непослідовними в словах, як бути послідовними в своїх вчинках.

Наприкінці мені хотілося б самому звернути увагу широкого кола читачів на ту обставину, яку багато хто розглядатиме як основну ваду цієї праці. Ця книга не розрахована на смаки тих чи тих конкретних людей; працюючи над нею, я не мав наміру ні прислуговувати якійсь із партій, ні боротися з нею; не культивуючи свою особливу думку, я постарався зазирнути далі, ніж це вважають прихильники партій: їх цікавить тільки завтрашній день, тимчасом як мені хотілося замислитися над майбутнім.



2 Я завше з вдячністю згадуватиму ту люб’язність, з якою мені надали змогу користуватися документами законодавчих і виконавчих органів країни. З числа американських державних діячів мені особливо хотілося б подякувати панові Едвардові Лівінґстону, який тоді обіймав посаду державного секретаря (нині Надзвичайного й Повноважного Посла США в Парижі). Під час мого перебування в американській столиці пан Лівінґстон люб’язно передав мені більшість документів, що висвітлюють діяльність федерального уряду, що їх я маю у своєму розпорядженні. Пан Лівінґстон належить до числа тих рідкісних людей, чиї власні твори викликають у нас таку симпатію, що ми захоплюємося ними й відчуваємо до них пошану, перш ніж отримуємо можливість особисто познайомитися з ними. Усвідомлення того, що ти маєш перейнятися почуттям вдячності такій людині, дає справжню насолоду.








Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.