[Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С. 93-103.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ VI

СУДОВА ВЛАДА В СПОЛУЧЕНИХ ШТАТАХ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ СУСПІЛЬСТВА

Американці зберегли всі відмітні риси судової влади, які властиві їй і в інших країнах. — Але вони надали їй більшої політичної ваги. — Як це відбулося. — В чому судова система англоамериканців відрізняється від судових систем у інших країнах. — Чому американські судді мають право визнавати закони неконституційними. — Яким чином американські судді використовують це право. — Застережні заходи, що їх вживають законодавці для попередження надуживань цим правом.




Я вирішив за необхідне присвятити окремий розділ розглядові системи судової влади в Сполучених Штатах. Її політичне значення таке велике, що, на мою думку, говорити про неї мимохідь означало б применшити її роль в очах читачів.

Федерації, крім Америки, були й в інших місцях; республіки існували в багатьох країнах, а не тільки на берегах Нового Світу; система представницьких органів влади прийнята в кількох державах Європи; але я не знаю, щоб колись у якійсь країні світу система судової влади була б створена на тих самих принципах, що й американська.

Чужоземцеві найважче зрозуміти в Сполучених Штатах саме організацію правосуддя. Можна сказати, що нема такої політичної події, з приводу якої він не чув би посилань на авторитет судді, з чого чужоземець, природно, робить висновок, що в Сполучених Штатах суддя становить собою одну з найважливіших політичних сил суспільства. Коли ж він відтак починає вивчати устрій судів, то спершу не відкриває для себе нічого, крім суто судових атрибутів та норм. Йому здається, що судді втручаються в державні справи не інакше як випадково, хоча такі випадковості трапляються щоденно. Коли Паризький парламент, роблячи свої зауваження, відмовляє в реєстрації того чи того указу або ж коли він викликає на своє судове засідання урядовця, який провинився, в цьому вбачають відверту політичну діяльність судової влади. Нічого подібного в Сполучених Штатах не спостерігається.

Американці зберегли всі характерні риси, властиві судовій владі, й достеменно визначили сферу її діяльності.

Перша відмітна властивість судової влади в усіх народів полягає в тому, що вона править за арбітра в спірних випадках. Для того, щоб суд почав розбирати якусь справу, потрібна наявність спірної ситуації. Щоб з’явився суддя, повинен бути судовий процес. Доти, поки закон не дасть підстав вважати ситуацію спірною, судова влада не має змоги втрутитися в неї. Така ситуація може вже виникнути, але судова влада буцімто не помічає її. Коли суддя, ведучи якусь справу, ставить під сумнів закон, що має стосунок до цієї справи, він у такий спосіб розширює сферу своєї компетенції, та не виходить за її межі, оскільки для того, аби висловити свою думку про справу, він змушений так чи інакше викласти своє міркування й про закон. Якщо ж він дає оцінку законові, що не стосується конкретного судового процесу, то цього разу він цілком /94/ виходить за межі своєї компетенції і вдирається в сферу діяльності законодавчої влади.

Друга відмітна властивість судової влади полягає в тому, що вона виносить ухвалу з конкретних справ, а не із загальних положень. Коли під час розгляду певного питання суддя виступає проти якогось загального принципу, бувши певен, що, розгромивши в процесі розбирання справи кожен доказ, який випливає з цього принципу, він знищує сам принцип, то цього разу суддя залишається в межах природної для нього сфери діяльності. Якщо ж суддя безпосередньо виступає проти якогось загального положення й знищує його без будь-якого зв’язку з тією чи тією конкретною справою, тоді він виходить за ті межі, які визначені для судової влади за загальною згодою всіх народів: він стає важливішою, а може, навіть і кориснішою особою, ніж просто суддя, проте він водночас перестає бути представником судової влади.

Третьою відмітною рисою судової влади є те, що вона може діяти тільки в тому разі, коли до неї звернуться, або, кажучи мовою юриспруденції, коли в суді порушується справа. Ця властивість не така характерна для судової влади, як дві попередні. Але я гадаю, що, незважаючи на винятки, цю рису слід вважати дуже істотною. За своєю природою судова влада статична — для того, аби вона пішла в рух, її треба підштовхнути. Їй повідомляють про злочин, і вона карає винного, її закликають до відновлення справедливості, й вона її відновлює, їй подають документ, і вона пояснює його зміст. Водночас сама вона не починає ні переслідувати злочинців, ні шукати фактів несправедливості, ні вивчати ті факти. Судова влада порушила б певним чином свою природну пасивність, якби сама виявила ініціативу й критично оцінила закони.

Американці зберегли за судовою владою ці три характерні риси. Суддя в Сполучених Штатах може висловлюватися тільки тоді, коли виникає спірна ситуація; він займається лише конкретними випадками й починає діяти, якщо тільки в суді порушується судова справа.

Отже, американський суддя нічим не відрізняється від суддів у інших країнах. Водночас він наділений величезною політичною владою.

Чому так виходить? Він діє в тих самих межах і використовує ті самі засоби, що й інші судді; чому ж він володіє такою владою, якої не мають інші?

Причина цього полягає в єдиному факті: американці визнали за своїми суддями право обґрунтовувати свої ухвали, виходячи насамперед з конституції, а потім уже із законів, — інакше кажучи, вони дозволили суддям керуватися тільки тими законами, які, на їхню думку, не суперечать конституції.

Наскільки мені відомо, такого права домагалися й судді інших країн, але вони його так і не отримали. В Америці ж його визнають усі гілки влади, там ви не зустрінете жодної партії, жодного громадянина, який став би заперечувати цю настанову.

Пояснення цьому можна знайти в основних принципах, на яких побудовані всі американські конституції.

У Франції конституція непорушна чи принаймні вважається такою. Жодна влада не спроможна щось змінити в ній — така загальноприйнята теорія *.

В Англії за парламентом збережено право вносити зміни до конституції. Отже, в Англії конституцію можуть змінювати до безмежності, або радше її не існує зовсім. Парламент, бувши законодавчим органом, є водночас і установчими зборами **.

В Америці політичні теорії вирізняються великою простотою та раціональністю.

Конституція в Америці не вважається непорушною, як у Франції; її не може переглянути виборна влада, як у Англії. Вона є самостійним твором, який /95/ відбиває волю цілого народу; вона обов’язкова для законодавців так само, як і для простих людей. Водночас вона може бути змінена з волі всього народу згідно з виробленими правилами й у заздалегідь визначених випадках.

Отже, в Америці конституція може видозмінюватися, але доти, поки вона існує, вона є джерелом будь-якої влади, в ній полягає єдина панівна в суспільстві сила.

Легко зрозуміти, яким чином ці відмінності відбиваються на становищі й правах судових закладів у трьох названих мною країнах.

Так, якби у Франції суди могли не коритися законам на тих підставах, що вони вважають їх такими, що суперечать конституції, то в цьому випадку установча влада справді виявилася б у руках судів, оскільки вони самі володіли б правом тлумачити конституцію, настанови якої ніхто не може змінити. Тож вони посіли б місце всього народу й стали б панувати в суспільстві тією мірою, яку б допустила властива будь-якій судовій владі слабкість.

Я розумію, що, позбавляючи суддів права оголошувати закони неконституційними, ми цим самим опосередковано даємо законодавчим органам можливість змінювати конституцію, бо їх більше не стримують жодні правові бар’єри. Проте все ж таки ліпше дати право змінити конституцію, яка відбиває волю народу, тим, хто хай далеко не цілком, але все ж репрезентує цей народ, ніж тим, хто представляє тільки самих себе.

Було б іще нерозумно давати англійським суддям право виступати проти волі законодавчих органів тому, що парламент, який ухвалює закони, створює й конституцію і, отже, закон, що виходить від трьох властей, у жодному разі не можна назвати неконституційним.

Ні те, ні те з цих розмірковувань неприйнятні в Америці.

У Сполучених Штатах конституція панує над законодавцями достоту так само, як і над простими громадянами. Отже, конституція є основним законом держави, що його не може змінити жоден інший закон. Тому цілком правильно, що суди передусім підкоряються конституції, віддаючи їй перевагу перед іншими законами. Це абсолютно відповідає самій суті судової влади, оскільки природним правом кожного судді є вибір серед нормативних актів тих, з якими він найтісніше взаємопов’язаний.

Й у Франції конституція є основним законом держави, й судді мають таке саме право брати її за основу, ухвалюючи свої вироки. Водночас, здійснюючи це право, вони не можуть не зазіхати на інше право, більш священне, ніж їхнє власне, — а саме на право суспільства, від імені якого вони діють. У такому разі докази рядової людини повинні відступати перед доказами Держави.

В Америці, де народ завше може, змінивши свою конституцію, примусити суддів до покори, такої загрози нема чого побоюватися. В цьому плані політика й логіка сходяться, а народ і судді мають кожен свої права.

Коли в Сполучених Штатах посилаються на закон, який суддя вважає неконституційним, він може відмовитися його застосувати. Це право мають тільки американські судді, й воно дає їм великий політичний вплив.

Насправді є досить мало законів, які за своєю природою могли б тривалий час вислизати з-під критичного погляду судді, бо тільки дуже небагато з цих законів не заторкують особистих інтересів, тим більше, що сторони в судовому процесі мають право посилатися на будь-який закон.

Між тим тільки-но суддя відмовляється застосувати якийсь закон під час судового розгляду, тут же моральний вплив цього закону звужується. І тим людям, права яких цей закон обмежує, спадає на думку, що нарешті з’явилася можливість позбутися обов’язку коритися йому. В цій ситуації помітно зростає число судових процесів, і закон втрачає свою силу. Тоді відбувається одне з двох: /96/ чи то народ вносить зміни до своєї конституції, чи то законодавча влада скасовує цей закон.

Тож американці надали своїм суддям величезну політичну владу. Воднораз судді мають право виступати проти якого-небудь закону тільки шляхом використання судового механізму. Цим значною мірою зменшується небезпека, яку таїть у собі така влада.

Якби суддя мав право ставити під сумнів закон теоретично чи в загальному плані або ж якби він міг просто зі своєї ініціативи наглядати за діями законодавців, він став би таким робом відігравати одну з провідних ролей на політичній сцені. Ставши прихильником або ж супротивником тієї чи тієї партії, він міг би залучати до політичної боротьби всі ті пристрасті, які звичайно роздирають країну. Та коли суддя висловлює недовіру законові в межах якогось таємничого судочинства, і до того ж у застосуванні всього-на-всього до окремого випадку, то він почасти приховує від громадської думки все значення свого вчинку. Його вирок заторкує тільки ті чи ті окремі інтереси, тимчасом як сам закон при цьому терпить нібито випадково.

Крім того, закон розкритикований таким чином, існує й далі: його моральний вплив зменшується, одначе на практиці він зовсім не втрачає своєї сили. Якщо закон усе ж таки припиняє своє існування, то це відбувається поступово, крок за кроком, внаслідок ударів, що безперервно завдаються йому з боку судових органів.

Крім того, зовсім не важко зрозуміти, якщо закон піддається критиці під час судового розгляду окремого випадку й якщо судовий процес проти закону тісно пов’язаний з процесом проти людини, то не так уже й легко — і в цьому можна бути впевненим — зробити законодавство об’єктом нападок. За такої системи законодавство не є відкритою мішенню і для повсякденних нападок з боку різних партій. На помилку законодавця вказується лише в тому разі, коли в цьому є реальна потреба, оскільки в судовому процесі завше виходять з вірогідності фактів, що піддаються необхідній перевірці.

Цілком імовірно, що така процедура американських судів, яка чудово відповідає вимогам підтримання порядку, також сприяє повною мірою забезпеченню свободи.

Якби судді належало виступати проти законодавців тільки під час відвертої, лобової атаки, то подеколи він не наважувався б на це або ж, навпаки, під впливом своєї партійної приналежності нападав би на них повсякчас. У цьому разі вийшло б так, що закони, ухвалені слабкою владою, піддавалися б безперервним нападкам, а законам, упровадженим сильною владою, покірно корилися б. Інакше кажучи, ті закони, що їх слід було б найчастіше дотримуватися, часто-густо правили б за об’єкт нападок, і, навпаки, корилися б тим законам, ім’ям яких можна було б легко пригнічувати.

Однак американського суддю вивели на політичну сцену мимо його волі. Він препарує закон тільки тому, що йому треба винести ухвалу з конкретної судової справи, а не винести такої ухвали він просто не має права. Політичне ж питання, яке суддя має розв’язати, взаємопов’язане з інтересами сторін, і він не може його обійти, не порушивши в такий спосіб справедливості. Виконуючи свої безпосередні функції, поставлені йому в обов’язки згідно з посадою, суддя виконує й свій громадянський обов’язок. Цілком природно, отже, що судовий нагляд за законами, який здійснює суд, не може охопити всі закони без винятку, бо є й такі закони, які ніколи не зможуть дати приводу для критики саме в такій достеменно визначеній формі, як судовий процес. І якщо таке й трапляється, то цілком припустимо, що не знайдеться нікого, хто забаг би передати справу до суду. /97/

Американці часто зіштовхуються з цими вадами, та, проте, залишили засоби впливу на закон у незавершеному вигляді з побоювань надати їм зайвої сили, яка в будь-якому разі може становити собою куди більшу небезпеку.

Водночас, навіть залишаючись у певних межах, право американських судів оголошувати той чи той закон таким, що не відповідає конституції, є все ж таки однією з наймогутніших перешкод, які будь-коли спрямовувалися проти тиранії політичних органів.





Інші права, надані американським суддям

У Сполучених Штатах усі громадяни мають право порушити судову справу проти посадових осіб у звичайних судах. Як вони використовують це право. — Стаття 75-а французької Конституції VIII року. Американцям та англійцям навіть не зрозумілий сенс цієї статті.


Я не знаю, чи треба говорити про те, що в такого вільного народу, як американці, всі громадяни мають право порушувати судову справу проти тієї чи тієї посадової особи й що всі судді, зі свого боку, мають право виносити звинувачувальний вирок щодо державних службовців, — так це природно.

Надання судам права карати представників виконавчої влади в разі порушення ними закону зовсім не є особливою прерогативою судових органів. Навпаки, позбавлення їх цього права означало б порушення самої природи правосуддя.

Я не помічав, аби в Сполучених Штатах встановлення відповідальності всіх посадових осіб перед судом призводили до послаблення урядової влади.

Навпаки, мені здалося, що, зробивши це, американці піднесли пошану народу до тих, хто ними керує, оскільки представники влади всіляко намагаються нічим не накликати на себе критику.

Я також не помічав, аби в Сполучених Штатах провадилося багато політичних процесів, і я легко можу собі це пояснити. Кожен судовий процес, незалежно від його характеру, завжди складна й дорога справа. Легко висувати звинувачення проти посадової особи в газетах, але для передачі справи до суду потрібні серйозні підстави. Тому для того, щоб розпочати судову справу проти якогось урядовця, потрібні насамперед вагомі причини для скарги, тимчасом як чиновники, що побоюються такого судового процесу, зроблять усе, аби не дати таких підстав.

Це не залежить від наявності в Америці республіканської форми правління; таке саме може відбуватися щоденно й в Англії.

Обидва ці народи зовсім не думали, що зможуть убезпечити свою долю й незалежність, дозволивши віддавати до суду найвищих представників влади. Вони вважали, що свобода буде ґарантована радше в тому випадку, коли всі громадяни будуть добре поінформовані про найдрібніші судові процеси, що провадяться щоденно, ніж зрідка дізнаватися про великі, які майже не провадяться, а якщо й провадяться, то надто пізно.

У середні віки, коли впіймати злочинців було дуже важко, судді, до яких дехто з них таки потрапляв, часто намагалися піддати цих нетяг найжахливішим покаранням, що, однак, не призводило до якогось помітного скорочення злочинів. З часом людство визнало той факт, що, роблячи правосуддя більш невідворотним і водночас м’якшим, його перетворюють на реальну впливову силу.

Американці та англійці вважають, що до свавілля та тиранії слід ставитися як до злодійства, цебто, інакше кажучи, полегшувати переслідування в судовому порядку й пом’якшувати покарання. /98/

На VIII році існування Французької Республіки було складено Конституцію, стаття 75-а якої провіщала: «Представники уряду, за винятком міністрів, можуть піддаватися судовому переслідуванню за свої дії, що належать до їхніх службових обов’язків, тільки внаслідок постанови Державної ради; в цьому разі справа належить порушенню в звичайних судах».

Конституція VIII року вже канула в небуття, але ця стаття збереглася; на неї й досі постійно посилаються, аби відкидати справедливі вимоги громадян.

Я часто пробував пояснити американцям та англійцям сенс 79-ї статті, та це щоразу виявлялося для мене вельми важкою справою.

Їм насамперед здавалося, що Державна рада Франції — це якийсь найвищий суд, створений у самісінькому центрі королівства, а його функції попереднього заслуховування скаржників видавалися їм виявом тиранії.

Та коли я намагався пояснити їм, що Державна рада зовсім не є судовою інстанцією в буквальному сенсі слова, а належить до адміністративних органів, члени якої перебувають у повній підлеглості короля, тож король, самодержавно наказавши вчинити беззаконня одному із своїх службовців, якого називають префектом, своєю верховною владою може наказати іншому службовцеві, якого називають державним радником, перешкодити покаранню першого. Коли я вказував їм на людину, яка потерпіла внаслідок королівського розпорядження й мусила звернутися до того самого короля по дозвіл покликати правосуддя на допомогу, вони відмовлялися повірити в можливість таких страшних безглуздь і звинувачували мене в брехні та невігластві.

У давнину за монархічного ладу часто траплялося так, що парламент видавав постанову про арешт державного службовця, який припустився того чи того правопорушення. Подеколи в цю справу втручався король і наказував припинити розпочатий процес. У такому разі деспотизм виявлявся відверто й послух був наслідком покори силі.

Ми ж, як з’ясувалося, відійшли далеко назад від того, чого домоглися наші батьки: ми дозволяємо, аби під виглядом правосуддя та від імені закону виникали такі ситуації, з якими наші предки мирилися тільки під тиском неприхованого насильства. /99/











Розділ VII

ПРО ПОЛІТИЧНУ ЮСТИЦІЮ В СПОЛУЧЕНИХ ШТАТАХ

Що автор розуміє під політичною юстицією. — Що таке політична юстиція у Франції, в Англії, в Сполучених Штатах. — В Америці політичний суд розглядає тільки справи посадових осіб. — Усунення від посади як один із заходів покарання, що його найчастіше застосовує політичний суд. — Політичне судочинство як звичайний засіб впливу на посадових осіб з боку уряду. — Політична юстиція, яка діє в Сполучених Штатах, — вельми сильне знаряддя в руках більшості, незважаючи на свою м’якість, а може, й завдяки їй.



Під політичною юстицією я розумію судову функцію органів політичної влади, що має тимчасовий характер.

Урядам, що мають необмежену владу, не треба надавати судовим заходам якихось надзвичайних форм: монархові, ім’ям якого звершується правосуддя і який є повновладним господарем судової системи, як, до речі, нема потреби шукати виправдання своїм діям, позаяк надана йому влада сама собою є його ґарант. Єдине побоювання, яке може в нього зародитися, полягає в тому, що в дійсності не дотримуватиметься навіть видимість правосуддя й що замість того, аби зміцнити його владу, її знеславлять.

Але в багатьох вільних країнах, де більшість зовсім не має змоги робити тиск на суди так, як це зробив би абсолютний монарх, інколи траплялося, що судову владу на якийсь час передавали органам, що безпосередньо репрезентували суспільство. Вважалося, що ліпше об’єднати на якийсь час різні гілки влади, ніж порушити основоположний принцип урядової єдності. Англія, Сполучені Штати та Франція закріпили законодавчим шляхом упровадження політичного судочинства, — було б цікаво проаналізувати, яких наслідків домоглися ці три вище згадані великі держави.

Палата лордів в Англії та палата перів у Франції утворюють найвищі кримінальні суди 1 своїх країн. Вони не розглядають усіх без винятку справ політичного характеру, але мають право це робити.

Поряд з палатою перів та палатою лордів у цих країнах є органи політичної влади, які мають право висувати звинувачення. Єдина відмінність, яка є в цьому плані між двома країнами, полягає в такому: в Англії члени палати громад можуть звинувачувати в палаті лордів усіх, кого їм тільки заманеться, тимчасом як у Франції члени палати депутатів можуть притягнути до відповідальності лише королівських міністрів.

У всьому іншому й палата лордів, і палата перів можуть використати будь-які норми кримінального законодавства для покарання правопорушників.

У Сполучених Штатах, які і в Європі, одна з палат законодавчого корпусу має право порушувати справи, а друга — право виносити вирок. Палата представників називає винного, а сенат визначає йому кару.



1 Крім того, палата лордів в Англії є останньою апеляційною інстанцією в деяких цивільних справах. Див.: Блекстон, кн. III, розд. IV. /100/



Одначе ніхто, крім членів палати представників, не має права звертатися до сенату з метою порушення справи, а звинувачення палати представників можуть бути спрямовані тільки проти державних посадових осіб. Отже, компетенція сенату трохи вужча, ніж компетенція палати перів у Франції, одначе палата представників має право звинувачувати ширше коло осіб, ніж наші депутати.

Водночас найістотніша відмінність між Америкою та Європою полягає в такому: в Європі політичні суди можуть застосовувати будь-які норми кримінального законодавства. В Америці ж політичний суд після того, як він ухвалив рішення усунути з офіційної посади звинуваченого й оголосити його негідним обіймати в майбутньому будь-які значущі посади, вичерпує свої політичні повноваження, й справа передається до судів загальної юрисдикції.

Припустімо, що президент Сполучених Штатів здійснив злочин, який кваліфікується як державна зрада.

Палата представників виступає в ролі звинувачувача, сенатори приймають ухвалу усунути його з посади, а відтак він постає перед судом присяжних, який має виняткове право позбавити його волі або навіть життя.

Ця обставина остаточно й у деталях прояснює питання, яке нас цікавить.

Встановлена законом система політичної юстиції в Європі мала за мету притягнути до відповідальності особливо важливих злочинців, незалежно від їхнього походження, соціального статусу або рівня їхньої влади в державі. Щоб досягти цього, верховному органові політичної влади в певні моменти надаються всі прерогативи судів.

Тож законодавець перетворився на суддю: він отримав змогу встановлювати факт злочину, кваліфікувати його та визначати для правопорушника міру покарання. Даючи законодавцеві права судді, закон поклав на нього й усі суддівські обов’язки та приписав йому дотримуватися всіх формальностей, які звичайно властиві правосуддю.

Коли французький чи англійський політичний суд притягує до відповідальності державного чиновника й виносить йому звинувачувальний вирок, саме цим фактом він позбавляє його посади й може оголосити його негідним обіймати подібні посади в майбутньому. Але такі політичні заходи покарання, як усунення з посади й заборона посідати її згодом, є наслідком вироку, але не закладені в самому вирокові як такому.

В Європі, таким чином, судово-політична ухвала є радше актом правосуддя, ніж адміністративним заходом.

У Сполучених Штатах справа стоїть зовсім інакше, в чому легко пересвідчитися: судово-адміністративна ухвала становить собою передусім адміністративний захід, а не акт правосуддя.

Безперечно, що ухвала сенату за своєю формою має всі властивості судової постанови. Для того щоб прийняти її, сенатори повинні діяти згідно з властивою судовій практиці врочистістю та формальностями. Ця ухвала має ознаки судової й за характером свого мотивування: як правило, в процесі прийняття ухвали сенатори повинні виходити з факту порушення норм загального права. Але суть самої ухвали є суто адміністративною.

Якби американські законодавці справді прагнули надати органові політичної влади широких судових повноважень, вони не обмежили б сферу його діяльності притягненням до відповідальності тільки державних посадових осіб, бо найнебезпечніші вороги держави можуть взагалі не обіймати ніякої державної посади. Й це в першу чергу стосується тих республік, де підтримка тієї чи тієї партії є головним джерелом могутності й де найбільшу владу часто мають ті, хто офіційно не посідає ніяких важливих постів.

Крім того, якби американські законодавці збиралися надати самому суспільству /101/ право попереджати великі злочини так, як це відбувається внаслідок діяльності судів, цебто вселяючи в людей страх перед покаранням, то вони б дозволили політичним судам використати всі заходи, передбачені кримінальним законодавством. Одначе законодавці дали цим судам тільки якусь вельми недосконалу зброю, яка не здатна впливати на найнебезпечніших злочинців. Та й що означає позбавлення права посідати державні пости для того, хто прагне скинути самі закони?

Отже, головним завданням політичної юстиції в Сполучених Штатах є позбавлення влади тих, хто неправильно використовує її, а також ґарантія того, що й надалі цей громадянин не матиме такої влади. З цього випливає, що ухвала політичного суду є не що інше, як адміністративний акт, переданий у врочистій формі судової постанови.

Тож американці створили якусь змішану систему: вони надали процедурі усунення з посади суто судово-політичного характеру й разом з тим забрали в політичної юстиції можливість застосувати найсуворіші міри покарання.

Виходячи з цього, ми можемо бачити, наскільки все стає взаємопов’язаним: знаходиться пояснення й тому, чому за американськими конституціями всі цивільні посадові особи підлягають юрисдикції сенату й чому це не стосується військових, хоча їхніх злочинів слід остерігатися ще більше. В цивільній сфері в американців практично всі державні посадові особи незмінні: одні обіймають свої посади довічно, інші отримують повноваження від виборців, і, отже, їх не можна усунути. Тому для того, аби позбавити цих державних службовців влади, їх усіх треба віддати до суду. Між тим військові підлягають голові держави, який у свою чергу є цивільною посадовою особою. Отож будь-який удар, спрямований на нього, поширюється й на всіх військових 2.



2 Це зовсім не означає, що офіцера можна позбавити його чину, але це означає, що його можна усунути з командного поста.



Якщо тепер ми почнемо порівнювати наслідки, до яких приводять чи можуть привести дії як європейської, так і американської систем, то виявимо, що й тут є вельми істотні відмінності.

У Франції та Англії політичні суди розглядаються як надзвичайні, що їх суспільство повинно використовувати для свого порятунку тільки в періоди величезної небезпеки.

Не можна заперечувати того факту, що політичний суд, у крайньому разі такий, яким його бачать у Європі, порушує конституційний принцип поділу влади і є постійною загрозою свободі та життю людей.

У Сполучених же Штатах політичний суд тільки опосередковано заторкує принцип поділу влади й зовсім не загрожує життю громадян; на відміну від Європи, не нависаючи дамокловим мечем буквально над усіма головами, він карає тільки тих, хто, вступаючи на ту чи ту державну посаду, заздалегідь готовий до його суворих покарань.

Політичний суд у Сполучених Штатах водночас і менш грізний, і менш дійовий.

Крім того, законодавці Сполучених Штатів розглядали його не як надзвичайні засоби порятунку суспільства в разі великого лиха, а як звичайний засіб управління країною.

З цього погляду політичний суд, очевидячки, справляє істотніший вплив на суспільний устрій Америки, ніж на суспільний устрій Європи. Справді, не треба впадати в оману щодо позірної м’якості американського законодавства в тому, що стосується судово-політичних ухвал. Передусім слід відзначити, що в Сполучених Штатах суд, який приймає судово-політичні ухвали, складається з /102/ тих самих елементів і піддається тим самим впливам, що й орган політичної влади, який має право звинувачення, і це неминуче призводить до розпалу мстивих міжпартійних пристрастей. Отже, хоча політичні судді в Сполучених Штатах не можуть призначити таке суворе покарання, до яких вдаються політичні судді в Європі, в Америці значно менше шансів бути виправданими ними. Засудження менш грізне, але конче неминуче.

Європейці, запроваджуючи політичні суди, переслідували своєю головною метою покарати винних; американці прагнули відібрати в них владу. В Сполучених Штатах судово-політичні ухвали є, певною мірою, превентивним заходом. Отже, тут суддя не повинен бути міцно зв’язаним визначенням складу злочину.

Нема нічого страшнішого за розпливчастість визначень так званих політичних злочинів, які подаються в американських законах. «Злочини, за які може відбутися засудження президента, — зазначається в Конституції Сполучених Штатів, розд. IV, ст. I, — є державна зрада, хабарництво або інші важливі злочини та провини». Більшість конституцій американських штатів іще більш розпливчасті й невиразні.

«Державні посадові особи, — йдеться в конституції штату Массачусетс, — можуть бути притягнені до відповідальності за злочинну поведінку, якою вони відзначилися, а також за погане керівництво» 3. «Кожен урядовець, який поставив Державу в небезпеку поганим керівництвом, хабарництвом або іншими провинами, — говориться в конституції штату Вірґінія, — може постати як звинувачуваний перед палатою представників». Є конституції, які взагалі не вказують жодних видів злочинів з тим, аби справляти тиск на державних службовців, оскільки коло дій, за які вони могли б бути притягнутими до відповідальності, зовсім не обмежене 4.



3 Розд. I, підрозд. II, § 8.

4 Див. конституції штатів Іллінойс, Мен, Коннектикут і Джорджія.



Одначе наважусь зауважити, що саме м’якість американських законів у цій царині надає їм особливо грізного характеру.

Ми вже бачили, що в Європі усунення державного урядовця з посади й політична заборона обіймати таку посаду в майбутньому є всього-на-всього одним із наслідків визначеного йому покарання, тимчасом як в Америці це й є саме покарання. З цього випливає таке: в Європі політичні суди наділені страшними правами, що їх вони самі не завше знають і не вміють ними послуговуватися; трапляється, що вони зовсім не визначають покарання з побоювання покарати надто суворо. В Америці ніхто не зупиняється перед покаранням саме тому, що воно не викликає жаху в людства: засудити політичного супротивника до смерті з метою позбавити його влади є жахливим убивством в очах усіх людей; одначе оголосити свого супротивника негідним розпоряджатися владою й позбавити його цієї влади може видатися чесним наслідком боротьби.

Між тим така ухвала, що приймається так просто, не стає від цього меншим нещастям для тих, на кого вона поширюється. Великі злочинці, безперечно, не звернуть ніякої уваги на ці даремні вияви суворості закону, тимчасом як звичайні люди бачитимуть у ньому акцію, що переслідує мету знищити їхнє становище в суспільстві, заплямувати їхню честь і засудити їх до ганебної бездіяльності, яка для них страшніша за саму смерть.

Отже, вплив, що його справляє ухвала політичних судів на життя суспільства, в силу того, що він здається менш згубним, стає від цього ще більш значущим. Механізм прийняття судово-політичної ухвали не стосується безпосередньо тих, ким керують; але він цілком передає тих, хто керує, під владу більшості; право /103/ приймати судово-політичні ухвали зовсім не дає законодавчому органові тієї величезної влади, якою він може користуватися лише в кризових ситуаціях; це право дає законодавцям помірну й упорядковану владу, що здійснюється щоденно. Якщо сила менша, то, з одного боку, нею легше надуживати.

Тому, позбавляючи політичні суди права встановлювати суто судові покарання, американці, як мені здається, радше відвернули жахітливі наслідки тиранії законодавчих органів, ніж саму тиранію. І якщо зважити всі «за» й «проти», то ще невідомо, чи не виявиться політичний суд у тому вигляді, як його розуміють у Сполучених Штатах, найгрізнішою зброєю, яку будь-коли було надано в розпорядження більшості.

Гадаю, легко буде визначити момент, коли американські республіки почнуть занепадати; для цього досить буде знати, збільшиться чи ні число політичних процесів у судах *. /104/








Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.