[Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С. 320-334.]

Попередня     Головна     Наступна






ПРИМІТКИ АВТОРА



ДО ЧАСТИНИ ПЕРШОЇ


С. 35.

З приводу всіх тих західних територій, на які ще не проникли європейці, дивіться звіти про дві мандрівки, що їх здійснив майор Лонґ на гроші, виділені конґресом.

Говорячи про майже безлюдну Велику американську рівнину, Лонґ особливо відзначає, що для визначення її меж потрібно подумки провести лінію, майже паралельну 20 градусам довготи (меридіан міста Вашинґтон 1), що йде від річки Червоної до річки Платт. Від цієї уявної лінії аж до Скелястих гір, що їх обмежує із заходу долина річки Міссисипі, стелиться безмежна рівнина, переважно вкрита безплідними пісками або всипана уламками гранітних скель. Влітку тут немає води. З тварин на рівнині випасаються тільки величезні стада бізонів та диких коней. Іноді трапляються гурти індіанців, але вони нечисленні.

Майор Лонґ чув, що коли піднятися вгору по річці Платт у тому самому напрямку, то ліворуч постійно стелитиметься та сама пустеля, одначе перевірити ці відомості особисто він не мав змоги (див.: Звіти експедиції Лонґа. — Т. II. — С. 361).

Хоч би яку серйозну довіру викликали звіти майора Лонґа, не треба забувати, що він тільки перетнув описану ним територію, не роблячи великих зиґзаґоподібних відхилень від лінії маршруту.



1 20 градусів західної довготи — меридіан, що проходить неподалік міста Вашинґтон, приблизно відповідають 99 градусам східної довготи, тобто Паризькому меридіану.



С. 35.

** У тропічній зоні Південної Америки росте сила-силенна цих витких рослин, відомих під загальною назвою «ліана». Флора тільки самих Антильських островів дає їх понад сорок різних видів.

Однією із найвишуканіших ліан є ґранадилія. Ця гарна рослина, твердить Декуртиз у своєму описі рослинного царства Антильських островів, за допомогою наявних у неї вусиків обвиває дерева, утворюючи гойдливі аркади та колонади, чарівно прикрашені пурпуровими та голубими квітами, які виділяють п’янкі пахощі (т. 1, с. 165).

Велика стручкова акація — це вельми велика ліана, що швидко росте, вона, переходячи з дерева на дерево, іноді сама долає простір понад півльє в довжину (т. III, с. 277).


С. 36.

Про американські мови

Твердять, ніби всі мови, якими говорять індіанці, що населяють Америку від Північного полюса до мису Горн, збудовані за однією й тією самою моделлю та керуються одними й тими самими граматичними правилами. На цій підставі з великою часткою вірогідності можна зробити висновок, що всі індіанці мають єдине походження.

Кожне плем’я американських індіан говорить особливим діалектом, але самостійних мов тут дуже мало, що також потверджує припущення про порівняно молодий вік народностей Нового Світу.

І нарешті, мови населення Америки надзвичайно правильні. Тому цілком можливо, що народи, які говорять ними, ще не знали великих потрясінь та революцій і не /321/ змішувалися чи то силоміць, чи то добровільно з чужими народами, бо, як правило, тільки злиття багатьох мов у одну створює неправильні граматичні форми.

Лише з недавнього часу американські мови, й особливо мови Північної Америки, привернули серйозну увагу філологів. Так, уперше було відкрито, що ця мова варварського народу становить собою продукт вельми складної системи ідей та їхніх дуже вчених поєднань. Було відзначено й велике багатство цих мов, а також ту обставину, що їхні творці виявили вельми турботливе ставлення до милозвучності.

Граматична система мов американських індіанців багато в чому відрізняється від усіх інших мов, але найголовніша відмінність полягає в такому.

Деякі європейські народи, й серед них німці, здатні за потреби з’єднувати воєдино різні форми та поняття, створюючи таким робом складні слова. Індіанці напрочуд дивним способом розширили цю властивість мови, отримавши змогу, так би мовити, зводити в одну точку безліч ідей. Це легко можна зрозуміти за допомогою прикладу, наведеного паном Дюпонсо в «Працях Американського філософського товариства».

Граючись з кішкою чи цуциком, делаверська жінка може вимовити, як не раз було помічено, слово kuligatschis. Це складне слово складається з таких елементів: «k» — визначення 2-ї особи й може означати «ти» або «твій»; uli, що вимовляється як «улі», становить собою частину слова wulit зі значенням «гарний»; gat у свою чергу — частину слова wichgat, яке має значення «лапа»; нарешті, schis, що вимовляється як «шіз», — це зменшувальне закінчення, яке передає уявлення про невеликий розмір. Отже, одним-єдиним словом індіанська жінка сказала: «Твоя гарна маленька лапа».

Наведімо інший приклад, який показує, як удало американські дикуни вміють поєднувати слова своєї мови.

По-делаверському юнака називають pilare. Це слово утворене з pilsit, цебто «чистий, невинний», та lenape — «чоловік» і, отже, означає «чоловік у його чистоті та невинності».

Ця здатність поєднувати одне з одним різні слова дає зовсім несподівані наслідки при утворенні дієслів. Часто найскладніша дія передається за допомогою одного-єдиного дієслова, й майже всі нюанси ідеї впливають на дієслово, модифікуючи його.

Тим, хто бажає детальніше познайомитися з цим питанням, яке я тільки вкрай поверхово тут заторкнув, треба прочитати:

1. Листування пана Дюпонсо з превелебним Геквельдером з приводу індіанських мов. Це листування опубліковане в першому томі «Праць Американського філософського товариства», виданому у Філадельфії 1819 року за редакцією Ейбрегема Смолла, с. 356 — 464.

2. Граматику мови делаверів, або ленапів, видану Ґейберґером з передмовою Дюпонсо, яка додається. Обидві праці опубліковані в третьому томі названої вище праці.

3. Дуже добре написане резюме цих праць наприкінці VI тому Американської енциклопедії.


С. 38.

У книжці Шарлевуа (т. I, с. 235) подається історія першої війни між французами Канади та ірокезами, що відбулася 1610 року. Ці останні, хоч і були озброєні тільки луками та стрілами, вчинили відчайдушний опір французам і їхнім союзникам. Шарлевуа, який не володів особливим обдарованням художнього слова, в наведеному уривку дуже добре описав відмінності, властиві звичаям європейців та дикунів, і зовсім різні підходи представників цих двох рас до поняття честі.

«Французи, — пише він, — захопили боброві шкури, якими були накриті тіла загиблих ірокезів. Гурони, їхні союзники, обурилися через це. В свою чергу вони вдалися до своїх звичних катувань полонених, з’ївши одного з уже загиблих, що викликало небачений жах у французів. Отож, — закінчує Шарлевуа, — ці варвари пишалися тією безкорисливістю, якої вони, на свій подив, не знайшли в нашій нації, й не могли збагнути, чому це пограбування мертвих вважається в нас значно меншим злом, ніж поїдання їхнього тіла, схоже на бенкет диких звірів».

В аналогічній манері той самий Шарлевуа в іншому місці книжки (т. I, с. 230) описує першу страту, свідком якої став Шамплен, і повернення гуронів до свого поселення. «Пройшовши відстань з вісім льє, — оповідає він, — наші союзники зупинилися і, вибравши одного із своїх бранців, стали докоряти йому за всі ті муки, що їх він завдав воїнам їхнього племені, які потрапили до його рук; вони заявили йому, що він повинен /322/ приготуватися до такого самого поводження з ним з їхнього боку, й додали при цьому, що коли в нього мужнє серце, то хай він доведе це, почавши співати пісню. Він одразу ж заспівав бойову пісню й співав усі пісні, які тільки знав, але голос його був дуже сумний, — розповідає Шамплен, який ще не міг знати, що вся музика дикунів звучить трохи понуро. Катування полоненого, що супроводжувалися всіма тими жахами, про які ми ще розповімо, приголомшили французів, але всі їхні зусилля покласти цьому край ні до чого не привели. Наступної ночі одному з гуронів приснилося, що на них влаштовано погоню, й їхній відступ перетворився на справжню втечу, причому дикуни ніде не хотіли зупинятися доти, аж поки опинилися в цілковитій безпеці.

Коли з’явилися хижки їхнього поселення, вони одразу ж нарубали довгих костурів, на які почепили скальпи, що дісталися їм під час поділу, й попливли з ними тріумфальним парадом. Побачивши їх, до берега збіглися жінки, кинулися у воду й попливли до каное, де вони схопили закривавлені скальпи з рук своїх чоловіків та почепили собі на шиї.

Воїни запропонували Шамплену один з цих жахливих трофеїв і як ще один подарунок виділили йому кілька луків та стріл — єдину здобич, яку вони захотіли взяти в ірокезів, — попрохавши його показати ці трофеї королю Франції».

Шамплен сам прожив зиму в цих варварів, і жодного разу ні йому самому, ні його майну ніщо не загрожувало.


С. 47.

Хоч пуританський ригоризм, що панував у період створення англійських колоній в Америці, вже значною мірою ослаб, у місцевих законах та звичаях усе ще трапляються його своєрідні риси.

1792 року, саме в той час, коли започаткувала своє ефемерне існування Французька Республіка, породження антихриста, законодавчі збори штату Массачусетс затвердили закон, який мав на меті примусити громадян шанувати неділю. Наводжу преамбулу та основні статті цього закону, що цілком заслуговує пильної уваги читача:

«У зв’язку з тим що дотримання святкування неділі є справою громадської важливості, бо воно вимагає цілковитого припинення трудової діяльності з тим, аби людина могла поміркувати про сенс земного життя й про слабкості роду людського, схильного постійно помилятися, і позаяк воно дозволяє людям у всамітненому й публічному місцях подякувати Господові, Творцеві й Вседержителеві Всесвіту, і присвятити себе доброчинній діяльності, яка є прикрасою й милосердям християнського співтовариства;

у зв’язку з тим що невіруючі й легковажні особистості, забуваючи свої обов’язки про дотримання святкування неділі та про пов’язану з цим громадську користь, опоганюють її святість, дозволяючи собі цього дня розважатися або навіть працювати, й таким чином виступають проти своїх власних християнських інтересів; а також оскільки таке ставлення розстроює тих, хто не наслідує їхнього прикладу, й завдає реальної шкоди всьому суспільству, бо знайомить його з розбещеними й нестриманими звичками;

сенат і палата представників постановляють таке:

1. Ніхто не повинен недільного дня тримати відчиненими свої крамниці чи свої майстерні. Цього дня ніхто не може працювати або займатися будь-якими справами, ходити на концерти, бали чи будь-які видовиська, а також під загрозою штрафу ніхто не повинен займатися будь-яким полюванням, розважатися або грати. Обсяг штрафу становитиме не менше 10 й не більше 20 шилінґів за кожне порушення закону.

2. Кожен мандрівець, їздовий чи візник, за винятком крайньої потреби, не повинен мандрувати по неділях під загрозою такого самого штрафу.

3. Власники шинків, готелів та різні торгівці повинні стежити за тим, аби жоден житель їхнього міста не відвідував їхні заклади в неділю для приємного чи ділового проведення часу. В разі недотримання цього закону й власник готелю, й постоялець будуть оштрафовані. А власника готелю, крім того, можуть позбавити ліцензії.

4. Осіб, які є при доброму здоров’ї й які без достатніх на те підстав пропускають протягом трьох місяців публічні богослужіння, штрафуватимуть на 10 шилінґів.

5. Особи, які поводяться у храмі негідним чином, можуть бути оштрафовані на суму від 5 до 40 шилінґів.

6. Контроль за виконанням цього закону покладено на міських судових виконавців, їм надається право в неділю заходити до будь-яких приміщень готелів чи інших /323/ громадських місць 2. Власник, який відмовився надати судовому виконавцеві доступ до свого готелю, тільки за це порушення штрафується на суму 40 шилінґів.

Судові виконавці зобов’язані зупиняти мандрівців і з’ясовувати в них причини, що спонукали їх у неділю вирушити в дорогу. Особи, які відмовилися відповісти, штрафуються на суму, яка не перевищує 5 фунтів стерлінґів.

Якщо пояснення, зроблені подорожнім, не видадуться судовому виконавцеві переконливими, він порушує проти нього судовий позов, звернувшись до мирового судді округу». (Закон від 8 березня 1792 року. — Загальне право штату Массачусетс. — Т. 1. — С. 410).

11 березня 1797 року було ухвалено новий закон, що збільшив суму штрафів, причому половина з них призначалася особі, яка звинувачувала порушника (див. назване видання. — Т. I. — С. 525).

Такі самі пункти були в законах штату Нью-Йорк, переглянутих 1827 та 1828 років (див. Поправки до законів, ч. I, розд. XX. — С. 675). Вони забороняють полювати, ловити рибу, грати й відвідувати заклади, в яких у неділю продається спиртне. Ніхто не має права подорожувати без крайньої на те потреби.

Це не єдиний слід, що його глибока релігійність та суворий звичай перших переселенців залишили в американських законах.

У першому томі Поправок до законів штату Нью-Йорк на с. 662 є така стаття: «Якщо впродовж двадцяти чотирьох годин хтось виграє чи програє в азартні ігри або на парі суму в 25 доларів (близько 132 франків), то тим самим він припускається вчинку, за який має бути судове покарання, й у разі доведення вини його слід оштрафувати на суму, яка перевищує принаймні в п’ять разів обсяг його виграшу чи програшу; названа сума штрафу має бути переданою інспекторові тієї служби, яка відповідає за допомогу міській бідноті.

Особа, яка програла 25 або більше доларів, може звернутися з позовом про повернення своїх грошей у судовому порядку. Якщо потерпілий не звертається до суду, інспектор служби допомоги міській бідноті має право виступити позивачем на процесі про стягнення з особи, яка виграла, цієї суми в чотириразовому обсязі на користь бідних».

Процитовані закони було ухвалено зовсім недавно, але хто зможе зрозуміти їх, не повертаючись подумки в минуле, в той самий час, коли колонії тільки зароджувалися? Я не сумніваюсь, що в наші дні каральні заходи, передбачені цими законами, застосовуються вкрай рідко; закони зберігають свою непорушність навіть тоді, коли звичаї вже поступаються перед віяннями часу. Проте дотримання неділі в Америці — це один з тих звичаїв, які найбільше дивують чужоземців.

Є в Америці одне велике місто, в якому громадське життя від суботнього вечора мовби завмирає. Пройшовши по його вулицях о тій порі, коли дорослі люди звичайно поспішають у своїх справах, а молодь бродить у пошуках розваг, ви помітите, що прогулюєтеся в цілковитій самотності. Люди не тільки не працюють, але здається, буцімто місто вимерло. Ви не чуєте ні звуків, що супроводжують господарську діяльність, ні голосів людей, що відпочивають, не чуєте навіть того приглушеного шуму, який безперервно народжується в надрах кожного великого міста. На церковному порталі ланцюги; напівзачинені віконниці на вікнах мовби знехотя дозволяють сонячному променю проникати до житлових будинків. Тільки зрідка ви побачите вдалині самотню людину, яка нишком перетинає перехрестя вулиць або ковзає вздовж безлюдної вулиці.

На світанку наступного дня ви знову чуєте стукіт коліс повозів, удари молотів, крики людей. Місто прокидається, й неспокійна юрба поспішає до контор та на фабрики. Усе довкола вас рухається, хвилюється. Своєрідне літаргічне заціпеніння змінюється гарячковою активністю; можна припустити, що в розпорядженні кожної людини залишився один-однісінький день, упродовж якого вона має змогу нагромадити багатство й навтішатися його володінням.



2 Щороку виборні посадові особи, обов’язки яких водночас включали в себе функції, що у Франції поділені між сільськими поліцейськими та службовцями прокуратури.



С. 51.

Нема потреби попереджати, що в цьому розділі я не мав наміру написати всю історію Америки. Єдина моя мета полягає в тому, аби дати читачеві змогу самому оцінити той вплив, який погляди й звичаї перших переселенців справили на долю різних колоній і /324/ Сполучених Штатів загалом. Тому я повинен був обмежитися цитуванням окремих розрізнених фрагментів.

Може, я й помиляюся, але мені здається, що, пішовши по лишень накресленому мною тут шляху, можна написати таку картину дитинності американських колоній, яка привернула б увагу широкої публіки й, безперечно, надала б державним діячам багатий матеріал для роздумів. Позаяк я сам маю змогу взятися до цієї роботи, мені хотілося б принаймні трохи полегшити її для інших. Тому я вважаю своїм обов’язком дати тут критичний перелік і побіжний аналіз тих праць, які видаються мені найціннішими як джерело.

З документів загального характеру, які цілком можуть слугувати за корисний довідковий матеріал, передусім я назвав би публікацію під заголовком «Історичне зібрання державних паперів та інших ориґінальних документів, підготовлених як матеріали для історії Сполучених Штатів Америки Ебенезером Гезардом».

Перший том цієї колекції, опублікований у Філадельфії 1792 року, складається з точних текстів усіх грамот, виданих імміґрантам англійськими монархами, а також усіх основних законів, ухвалених владою колоній у перший період їхнього існування. В числі інших до книги ввійшло багато справжніх документів з життя Нової Англії та Вірґінії впродовж цього періоду.

Другий том майже цілком складається із завершальних актів конфедерації 1643 року. Ця союзна угода, укладена між колоніями Нової Англії з метою організації боротьби проти індіанців, стала першим прецедентом об’єднання англоамериканців. Слідом за цим союзом іще кілька таких самих угод укладалося аж до 1776 року, коли молоді колонії проголосили свій суверенітет.

Один примірник збірника історичних документів, виданого у Філадельфії, зберігається в Королівській бібліотеці Франції.

Кожна з колоній має свої історичні пам’ятки писемності; багато з них дуже цінні. Почну свій огляд з Вірґінії, бо цей штат англійці заселили раніше за всі інші штати.

Першим з усіх істориків Вірґінії є її засновник — капітан Джон Сміт. Капітан Сміт залишив нам книжку розміром у 1/4 частки аркуша, названу «Загальна історія Вірґінії та Нової Англії, написана Джоном Смітом, який колись був губернатором цих місцевостей та адміралом Нової Англії», надруковану в Лондоні 1627 року (примірник цієї книжки є у фонді Королівської бібліотеки). Праця Сміта ілюстрована картинами й вельми цікавими гравюрами, що належать до часу видання книжки. Оповідь хронологічно охоплює проміжки часу від 1584 до 1626 року. Репутація книжки Сміта заслужено висока. Її автор — один із найславетніших шукачів пригод, який жив наприкінці того авантюрного століття, що дало світові так багато з них; від самої тієї книжки віє спрагою відкриттів, тим духом підприємливості, який був такий характерний для людей тієї доби. В книжці рицарський кодекс честі вживається з комерційним духом, і обидва вони переслідують мету збагачення.

Але найчудовішою особливістю твору капітана Сміта є те, що в його особистості гідності його сучасників поєднуються з тими якостями, які залишилися чужими великій частині з них; його стиль простий і ясний, усі його оповідання несуть на собі відбиток правдивості, а його описи невигадливі.

Цей автор повідомляє рідкісні відомості про стан індіанців у добу відкриття Північної Америки.

Інший гідний уваги історик — Беверлі. Твір Беверлі перекладений французькою мовою й у вигляді книжки розміром 1/12 частки аркуша надрукований в Амстердамі 1707 року. Автор починає свою оповідь з 1585 року й завершує її 1700-м. У першій частині Його книжки опубліковані властиво історичні документи, що належать до раннього періоду колонізації; друга частина подає цікаві картини життя індіанців того далекого часу. Третя частина дає вельми чітке уявлення щодо звичаїв, соціального ладу, законів та політичних інститутів сучасної авторові Вірґінії.

Беверлі був вихідцем з Вірґінії, й тому він з самого початку писав, що «благає читачів не оцінювати його працю за надто суворими критичними мірками, бо, народившись у Вест-Індії, він не прагнув до чистоти своєї мови». Незважаючи на такі прояви колоніальної скромності, автор упродовж усієї своєї книжки виказує небажання миритися з ідеєю переваги метрополії. В творі Беверлі подаються численні свідоцтва того духу цивільної свободи, яким у той час були натхнені жителі британських колоній у Північній Америці. У цій праці також відбито ті розбіжності, які впродовж тривалого часу панували в /325/ середовищі колоністів, значно відклавши надалі здобуття ними політичної незалежності. Своїх сусідів, католиків з Мериленду, Беверлі ненавидить навіть дужче, ніж англійський уряд. Стиль цього автора простий, його оповідь часто викликає щирий інтерес і довіру. Французький переклад історії Беверлі є в Королівській бібліотеці.

Іще одну працю, що заслуговує уваги, я бачив в Америці, але не зміг знайти її у Франції; це книжка, що називається «Історія Вірґінії, написана Вільямом Ститом». У ній подаються цікаві деталі, але взагалі вона видалася мені розтягненою і багатослівною.

Найранішим і найнадійнішим джерелом відомостей з історії обох Каролін є маленький том обсягом у 1/4 частки аркуша, виданий у Лондоні 1718 року під заголовком «Історія Кароліни, написана Джоном Лоусоном».

Твір Лоусона починається з опису експедиції, організованої й здійсненої для дослідження західної частини Кароліни. Звіт про неї подається у формі щоденникових записів; авторська оповідь плутана, а спостереження — вкрай поверхові. Одначе в книжці трапляються чудові описи тих страшних спустошень, що їх спричиняли віспа та віскі серед дикунів тієї доби, а також подана цікава картина моральної причини, що вразила їх і ускладнилася присутністю європейців.

Друга частина праці Лоусона присвячена описові фізичної географії Кароліни, її природних ресурсів і виробничих сил.

У третій частині автор подає цікавий опис звичаїв, моральних засад та форм правління, що панували в тогочасних індіанців.

Цей розділ найориґінальніший, в ньому часто виказує себе здоровий глузд автора.

«Історія» Лоусона закінчується сценою вручення грамоти представникам Кароліни за часів правління Карла II.

Загальна тональність цієї праці відзначається невимушеністю, яка часто межує з непристойністю, що є цілковитою протилежністю глибокодумним і серйозним творам, виданим у цей самий період у Новій Англії.

«Історія» Лоусона в Америці — справжня бібліографічна рідкість, а в Європі її роздобути просто неможливо. Проте в Королівській бібліотеці є один примірник цієї книжки.

Від найпівденніших реґіонів Сполучених Штатів я переходжу безпосередньо до найпівнічніших. Територія, що простягається між ними, була заселена пізніше.

Передусім я мушу відзначити вельми цікаву компіляцію, названу «Зібрання Массачусетського історичного товариства», вперше надруковану в Бостоні 1792 року й перевидану 1806 року. Цієї книжки немає ні в Королівській, ні в жодній іншій, як я гадаю, французькій бібліотеці.

Це «Зібрання» становить собою видання з продовженням і складається з безлічі дуже цікавих документів, що стосуються історії різних штатів Нової Англії. Серед них — переписи й ориґінальні матеріали, що не видавалися раніше, їх було знайдено в провінційних архівах. До нього ввійшов повний текст твору Гукіна про індіанців.

У цьому розділі, якого стосується ця примітка, я вже багато разів посилався на працю Натаніела Мортона «Меморіал Нової Англії». Того, що я сказав, цілком достатньо, щоб переконати читача в достойностях цієї книги, яка повинна привернути увагу кожної людини, яка бажає вивчити історію Нової Англії. Ця праця Натаніела Мортона вийшла у вигляді книжки в 1/8 частки аркуша й превидана в Бостоні 1826 року. В Королівській бібліотеці нема жодного її примірника.

Найавторитетнішою й значущою книжкою з історії Нової Англії вважається праця превелебного Коттона Мезера «Великі діяння Христа в Америці, або Церковна історія Нової Англії, 1620 — 1698», перевидана в Гартфорді двотомником у 1/8 частки аркуша 1820 року. Я не гадаю, що ця книжка є в Королівській бібліотеці.

Автор поділив свій твір на сім книг.

У першій книзі подається передісторія — все те, що готувало й сприяло заснуванню Нової Англії.

До другої книги ввійшли життєписи перших губернаторів і найбільших посадових осіб, що керували поселеннями цього реґіону.

Третя присвячена життю й діяльності євангельських проповідників, які в той самий період турбувалися про душі колоністів.

У четвертій книзі автор знайомить із заснуванням і наступним становленням Кембриджського університету (штат Массачусетс). /326/

У п’ятій описуються принципи й статут церковних організацій Нової Англії.

Шоста книга присвячена розповідям про ті цілком визначені події, які, на думку Мезера, доводили співучасть божественного Провидіння в справах жителів Нової Англії.

І нарешті, в сьомій книзі автор знайомить нас з тими єресями та різними незгодами, проти яких довелося боротись церковним організаціям Нової Англії.

Коттон Мезер був священиком, який народився й прожив усе своє життя в Бостоні.

Увесь той порив і всі ті релігійні пристрасті, які свого часу призвели до створення колоній Нової Англії, надихають і пожвавлюють його оповідь. Його письменницька манера небездоганна, в ній часто виказує себе брак смаку, одначе він захоплює увагу своїм ентузіазмом, який зрештою передається читачеві. Автор часто нетерпеливий, а ще частіше — легковажний, але ви ніколи не відчуєте в ньому свідомого бажання одурити. В його творі іноді навіть трапляються чудові пасажі й глибокі, правдиві думки, як, наприклад, ті, що подаються далі.

«До приїзду пуритан, — пише він (т. I, розд. IV, с. 61), — англійці багато разів намагалися заселити країну, в якій ми живемо. Та позаяк вони не ставили перед собою ніякої вагомішої мети, ніж суто матеріальний успіх, то, натрапляючи на перепони, вони одразу ж упадали в розпач. Так було доти, аж поки до Америки приїхали люди, якими рухала, додаючи їм сили, висока релігійна ідея. І хоч у них виявилося більше ворогів, ніж, можливо, в засновників усіх інших колоній, їм вдалося втілити свій задум, і створені ними поселення проіснували аж до наших днів».

Свою суху розповідь Мезер зрідка пом’якшує образами, сповненими доброти й ніжності. Розповівши, наприклад, про одну англійську пані, яка, корячись релігійним переконанням, подалася за своїм чоловіком до Америки, але невдовзі згасла, не змігши витерпіти тягаря та злигоднів добровільного вигнання, він додає: «Що ж до її шляхетного чоловіка, Айзека Джонсона, то він спробував жити без неї, але не зміг і помер» (т. 1, с. 71).

Книжка Мезера чудово передає відчуття тих часів і місць, які він прагнув описати.

Бажаючи пояснити нам, якими мотивами керувалися пуритани, коли намагались знайти собі притулок по другий бік океану, Мезер пише; «Всевишній Господь звернувся до тих своїх синів, які жили в Англії. Він примусив одразу тисячі людей, що раніше ніколи не бачили один одного, почути слово Боже й наповнив їхні серця бажанням залишити своє повне вигод життя на батьківщині, аби переплисти грізний океан й осісти серед ще суворішої пустелі з однією-однісінькою метою — беззастережно виконувати його заповіді.

Тепер, перш ніж ми підемо далі, — додає він, — не зайве буде розповісти про причини цього почину, аби їх належним чином сприйняли наші нащадки; особливо важливо нагадати про них нашим сучасникам, щоб вони, не втративши тієї мети, за якою наполегливо ступали їхні предки, не почали нехтувати справжніми інтересами Нової Англії. Тому я наводжу тут те, що було знайдено в одному старому рукописі, що пояснює деякі з тих мотивів.

По-перше, було б великою заслугою перед церквою поширити Євангеліє в цій частині світу (в Північній Америці), аби звести тут заслін, здатний захистити віруючих від підступів антихриста, який прагне заснувати своє царство в цілому всесвіті.

По-друге, всі інші церкви Європи спіткав занепад, і є небезпека, що Господь уже виніс цій нашій Церкві свій вирок. Хто знає, чи не обрав Він се місце (Нову Англію) як притулок для всіх тих, кого Він хотів би врятувати від загального знищення?

По-третє, ті країни, в яких ми живемо, виглядають утомленими від числа свого народонаселення; людина — найцінніше з усіх створінь, цінується тут менше за ту землю, якою вона ходить. Діти, сусіди, друзі, особливо бідні, вважаються тут важким тягарем, і люди відкидають те, що за нормального порядку речей приносить найвищі радощі життя.

По-четверте, ми так охоплені пристрастями, що вже жодне багатство не дозволяє людині підтримувати свій престиж серед рівних собі. Одначе того, хто не досягає багатства, зневажають, і тому люди всіх фахів прагнуть збагачуватися незаконними шляхами, внаслідок чого чесній людині стає важко уникнути злигоднів та ганьби.

По-п’яте, школи, де навчають науки та віри, такі корумповані, що більшість дітей, причому часто найліпші, найздібніші з тих, на яких покладалися найґрунтовніші надії, виявляються зовсім зіпсутими через безліч бачених ними поганих прикладів, а також з причини розбещеності їхнього оточення. /327/

По-шосте, хіба не вся земля становить собою сад Господній? Хіба не дана вона дітям Адама для того, аби вони обробляли й прикрашали її? Чому ми маємо тут тіснитися, відчуваючи брак землі, тимчасом як величезні території, такі придатні для життя людини, залишаються необжитими й необробленими?

По-сьоме, яке діяння може бути благородніше, чудовіше й достойніше християнина, ніж створення Реформованої Церкви й підтримання її в період становлення, згуртування наших сил із силами вірних людей, щоб зміцнити її, сприяти її процвітанню, захистити від напастей, а може, й врятувати від цілковитого зруйнування?

По-восьме, коли б відомі своєю побожністю люди, життя яких оточене тут (в Англії) багатством та щастям, залишили всі ці земні багатства задля того, щоб заснувати цю Реформовану Церкву, й згодилися поділити з нею невизначеність становища й злигодні долі, це було б великим, корисним прикладом, який надихнув би віруючих у їхніх молитвах за колонії й спонукав би багатьох інших людей наслідувати їхнє починання».

Далі, висвітлюючи позиції Церкви Нової Англії в питаннях моралі, Мезер сердито накидається на звичай виголошувати за столом тости за здоров’я, який він називає язичницьким і богообразливим.

З такою самою суворістю він забороняє всі ті прикраси, що їх можуть носити на голові тільки жінки, й безжально засуджує моду оголювати шию та руки, що, за його словами, поширилася серед них.

В іншому розділі своєї праці він детально розповідає про численні факти чаклунства, що залякувало тоді Нову Англію. Безперечно, що пряме, відверте втручання диявола в справи сього світу видавалося йому незаперечною, цілком доведеною істиною.

У багатьох місцях цієї самої книжки виказує себе той дух цивільної свободи та політичної незалежності, який був такий властивий сучасникам автора. Їхні принципи управління суспільством виявляються на кожному кроці. Так, наприклад, ми дізнаємося, що жителі Массачусетсу 1630 року, цебто всього-на-всього через десять років після заснування Плімута, зібрали 400 фунтів стерлінґів для створення власного університету в Кембриджі.

Якщо від праць, які висвітлюють загальну історію всієї Нової Англії, перейти до тих творів, які присвячені окремим штатам цього реґіону, я насамперед відзначив би книжку під назвою «Історія колонії Массачусетс, написана Гатчинсоном, губернатором Массачусетської провінції» — двотомик у 1/8 частку аркуша. Один примірник цієї книжки є в Королівській бібліотеці: друге видання, видане в Лондоні 1765 року.

В «Історії» Гатчинсона, яку я багато разів цитував у цьому розділі, до якого належить ця примітка, описуються події, починаючи від 1628 року й закінчуючи 1750 роком. Увесь твір пройнятий духом правдивості, стиль простий й природний. Ця «Історія» вельми багата на деталі.

Найкращою історією Коннектикуту є книжка Бенджаміна Трамбула «Повна суспільна й церковна історія Коннектикуту, 1630 — 1764», два томи якої в 1/8 частку аркуша були опубліковані в Нью-Гейвені 1818 року. Я не гадаю, що в Королівській бібліотеці є примірник твору Трамбула.

Ця історія становить собою виразний і безпристрасний опис усіх подій, які відбулися в Коннектикуті за час, вказаний у заголовку. Автор черпає матеріали з найкращих джерел, і його розповідь несе на собі відбиток істини. Все, що він пише про ранні часи Коннектикуту, надзвичайно цікаво. Зверніть особливу увагу на виклад Конституції 1639 року в його праці (т. I, розд. VI с. 100), а також на «Кримінальні закони Коннектикуту» (т. 1, розд. VII, с. 123).

З цілковитою на те підставою авторитетною вважається праця Джеремі Белнепа «Історія Нью-Гемпширу», два томи в 1/8 частку аркуша, видана в Бостоні 1792 року. Спеціально подивіться в праці Белнепа розділ III першого тому, в якому автор наводить надзвичайно цінні деталі щодо політичних і релігійних поглядів пуритан, причин їхньої імміґрації й ухвалених ними законів. Тут же наводиться цікава цитата з проповіді, прочитаної 1663 року: «Потрібно, щоб Нова Англія постійно пам’ятала, що її заснували з релігійною, а аж ніяк не з комерційною метою. Обов’язок дотримуватися чистоти віровчення, богослужіння та церковного устрою накреслений на її чолі. Тому торговцям і всім тим, хто нагромаджує монету за монетою, не слід забувати, що метою заснування цих поселень була релігія, а не нажива. І якщо хтось серед нас світським справам приділяє /328/ рівно стільки турботи або навіть трохи більше, ніж релігії, така людина за своїм духом не є ширим сином Нової Англії». У Белнепа читач знайде більше загальних ідей та більшу силу думки, ніж у будь-кого іншого з відомих нам американських істориків.

Не знаю, чи є ця книжка в Королівській бібліотеці.

З числа тих центральних штатів, які було засновано вже відносно давно й які заслуговують нашої уваги, насамперед вирізняються штати Нью-Йорк та Пенсильванія. Найліпша книжка, яку ми маємо з історії штату Нью-Йорк, так і називається «Історія Нью-Йорку». Її написав Вільям Сміт, вона видана в Лондоні 1757 року. Є вона й у французькому перекладі, опублікованому також у Лондоні 1867 року у вигляді однотомника в 1/12 частку аркуша. Сміт запропонував нашій увазі корисні деталі про війну між французами та англійцями в Америці. З американських істориків він був найліпше поінформований про славетну конфедерацію ірокезьких племен.

Що ж до Пенсильванії, то найліпше, що я можу зробити, — назвати працю Роберта Прауда, яка називається «Історія Пенсильванії від самого утворення та заселення цієї провінції за першого її володаря та губернатора Вільяма Пенна, почата з 1681 року й аж до 1742 року». Цю двотомну працю видали у Філадельфії 1797 року.

Ця публікація особливо гідна читацької уваги: в ній подається дуже велике число цікавих документів, що стосуються Пенна, віровчення квакерів або відбивають характери, моральні принципи та звичаї перших жителів Пенсильванії. В Королівській бібліотеці, наскільки я знаю, немає жодного примірника цієї книжки.

Нема особливої потреби додавати, що в числі найбільш значущих творів про Пенсильванію праці самого Пенна, а також Бенджаміна Франкліна, бо ці твори добре відомі вельми широкому колу читачів.

Велику частину цитованих мною книжок я продивився під час свого перебування в Америці. Решту ж мені милостиво видала Королівська бібліотека, а також вельми люб’язно надав пан Уорден — колишній генеральний консул Сполучених Штатів у Парижі, який сам був автором чудової праці про Америку. Тому я хотів би закінчити цю примітку словами, які є сповнені глибокої вдячності панові Уорденові.



С. 56.

У «Спогадах» Джефферсона написано таке: «В ранній колоніальний період, коли англійці почали облаштовуватись у Вірґінії й коли землю можна було придбати за абищицю або взагалі задарма, деякі передбачливі особи придбали величезні наділи й, бажаючи підтримати матеріальний добробут родини, заповідали свої статки своїм нащадкам. Перехід цієї земельної власності з покоління до покоління, при тому, що господарями завше залишалися люди, які мали одне й те саме прізвище, призвів до виокремлення із середовища колоністів певного кола родин, які завдяки законові змогли зберегти свої багатства й створили в такий спосіб щось на взірець класу патриціїв, спосіб життя яких визначався пишнотою та розкішшю. З цього класу, за традицією, король підбирав собі державних діячів колонії».

У Сполучених Штатах основні засади англійських законів про вспадкування скрізь відкинули.

«Основне правило, якому ми коримося в питанні про майнове вспадкування за законом, — твердить пан Кент, — полягає в такому: якщо якась людина помирає, не залишивши заповіту, її майно переходить до її спадкоємця по прямій лінії. Якщо є єдиний спадкоємець чи спадкоємниця, він (чи вона) отримує все майно цілком. Якщо ж небіжчик залишив кількох спадкоємців, що мають рівне право, то в цьому разі майно розподіляється між ними на рівні частки незалежно від статі спадкоємця».

Це правило вперше впровадили в штаті Нью-Йорк постановою від 23 лютого 1786 року (див.: Законодавчі поправки та постанови. — Т. III; Додатки. — С. 48). Відтоді її включили до основного тексту законів і поправок цього штату. На сьогоднішній день дія цієї норми набрала сили на території майже всіх Сполучених Штатів з тим єдиним винятком, яким є законодавство штату Вермонт, де спадкоємцеві-чоловікові виділяється подвійна частка майна, що вспадковується (Кент. Коментарі. — Т. IV. — С. 370).

В цій самій праці пан Кент (т. IV, с. 1 — 22) дає історичний нарис американського законодавства з питання майоратного вспадкування. Автор доходить висновку, що аж до Американської революції в колоніях як юридичні норми функціонували англійські /329/ закони майоратного вспадкування. Власне, вперше майорат скасували у Вірґінії 1776 року (рух за це скасування очолив Томас Джефферсон; див. його «Спогади»); а 1786-го — в штаті Нью-Йорк. Відтак про скасування оголосили в штатах Північна Кароліна, Кентукки, Теннессі, Джорджія і Міссурі. У Вермонті, Індіані, Іллінойсі, Південній Кароліні та Луїзіані закон майорату на практиці ніколи не застосовувався. В тих штатах, законодавці яких вважали, що їм треба зберегти англійські норми, вони модифікували їх таким робом, що норми позбулися основних аристократичних рис. «Головні принципи нашого суспільного устрою та правління, — твердить пан Кент, — сприяють вільній циркуляції власності».

Французький читач, який вивчає розділ американського законодавства, присвячений питанням успадкування, буде особливо приголомшений, дізнавшись, що наші закони в цій царині вкрай демократичніш!, ніж їхні.

За американськими законами майно батька поділяється порівну між спадкоємцями в тому разі, якщо його воля невідома. «Бо кожна людина в штаті Нью-Йорк, — проголошує закон (Законодавчі поправки. — Т. НІ; Додаток. — С. 51), — має повну й нічим не обмежену свободу, право й повноваження передавати, розпоряджатися, дарувати або заповідати своє майно будь-якій особі або будь-яким особам, якщо ця особа чи гурт осіб не репрезентують ніяких політичних або громадських організацій».

За французьким законом поділ майна на рівні чи майже рівні частки обов’язковий для того, хто заповідає.

Більшість американських штатів і далі допускає майоратне вспадкування землі, обмежуючись тільки заходами, що стримують його.

Французькі закони в жодному разі майорату не допускають.

Якщо в американців суспільний лад і далі демократичніший, ніж наш, то в нас зате демократичніші закони. Всупереч можливим припущенням це пояснюється без особливих труднощів: у Франції демократія все ще зайнята справою руйнування, а в Америці вона спокійно панує на руїнах минулого.



С. 62.

Короткий виклад питання про виборчий ценз у Сполучених Штатах

Усі штати надають своїм громадянам вдоволення брати участь у виборах, починаючи з 21-річного віку. В усіх штатах треба постійно проживати впродовж певного часу в тому окрузі, в якому виборець голосує. Цей термін коливається від трьох місяців до двох років.

Що ж до маєтного стану, то в штаті Массачусетс для того, аби стати виборцем, людині потрібно мати доходи у 3 фунти стерлінґів на рік або ж капітал у 60 фунтів стерлінґів.

У штаті Род-Айленд для цього треба мати земельної власності вартістю не менше 133 доларів (704 франки).

У Коннектикуті треба мати власність, що дає річний зиск у 17 доларів (близько 90 франків). Рік служби в міліції також дає виборче право.

У Нью-Джерсі виборець мусить мати власність, яка оцінюється в 50 фунтів стерлінґів.

У Південній Кароліні та в Мериленді виборець повинен мати 50 акрів землі.

У штаті Теннессі достатньо мати бодай якусь власність взагалі. У штатах Міссисипі, Огайо, Джорджія, Вірґінія, Пенсильванія, Делавер та Нью-Йорк для отримання права голосу достатньо платити бодай якісь податки; в більшості цих штатів служба в міліції еквівалентна сплаті податків.

У Мені та Нью-Гемпширі досить потрапити до списків тих, хто потребує допомоги.

І нарешті, в штатах Міссурі, Алабама, Іллінойс, Луїзіана, Індіана, Кентукки та Вермонт для виборців не встановлено жодного маєтного цензу.

Вважаю, що тільки в Північній Кароліні до виборців висуваються різні вимоги: ті, хто бере участь у виборах сенаторів, повинні мати земельний наділ не менше ніж 50 акрів. Для участі у виборах членів палати представників достатньо сплачувати якийсь податок.



С. 90.

У Сполучених Штатах є система протекціоністських тарифів. Нечисленність митних служб та величезна протяглість берегових ліній дуже полегшують ввезення до країни /330/ контрабандних товарів; одначе контрабандна торгівля ведеться тут не так активно, як у будь-якій іншій державі, позаяк кожен американець намагається її придушити.

Оскільки в Сполучених Штатах немає профілактичної пожежної служби, пожежі тут трапляються частіше, ніж у Європі, але загалом вони гасяться швидше, бо населення завше готове за потреби зібратися швидше в небезпечному місці.



С. 91.

Твердження, буцімто централізацію викликала Французька революція, не є правдивим. Французька революція вдосконалила централізовану систему, але не породила її. Смак до централізації й манія до циркулярів у Франції належать до тих давніх часів, коли до уряду ввійшли леґісти. Це повертає нас у добу правління Філіппа Красивого. Відтоді обидва ті явища безперервно посилювалися. Саме про це пан де Малерб від імені Судово-фінансової палати говорив 1775 року королю Людовіку XVI 3: «Будь-який гурт чи будь-яке товариство громадян мають право провадити свої власні справи, право, яке ми не вважаємо одним із найстаріших у королівстві лише тому, що воно набагато старше за саме королівство: це — природне право, зумовлене природою людини як розумної істоти. Проте, сір, Ваші посполиті були позбавлені цього права, й ми не побоїмося сказати, що влада в цьому відношенні впала в крайність, яку можна визначити як хлоп’яцтво.

Саме відтоді як могутні міністри піднесли до політичного принципу звичку не скликати національні збори, прецедент за прецедентом призвів до того, що з міркуваннями городян взагалі перестали рахуватися, якщо тільки ці міркування не отримали схвалення голови міської адміністрації. Внаслідок цього, якщо члени цього міського співтовариства забажають розпорядитися власними фінансовими коштами, їм потрібно буде схилити на свій бік заступника інтенданта й відповідно керуватися затвердженим ним планом, наймати тих виконавців, яким він протеґує, й оплачувати їхню працю згідно з його вказівками. Якщо комуні потрібно звернутися до судових інстанцій, її подання також має бути завірене інтендантом. Отже, справу має розглянути ця попередня інстанція, перш ніж вона потрапить до судових органів. І якщо інтендант не згоден з думкою своїх городян або ж у тому разі, коли відповідач має певний вплив на апарат міського управління, жителі міста позбавляються змоги захистити свої права. Сір, такі засоби, за допомогою яких у Франції прагнули задушити саму пам’ять про муніципальну незалежність, знищивши, наскільки це можливо, навіть почуття волелюбства в городян. Отже, можна сказати, що вся нація була визнана недієздатною й тому передана заступництву опікунів».

Що ще можна додати до цього нині, коли Французька революція вже здійснила свої так звані завоювання в царині централізації?

1789 року Джефферсон писав з Парижа одному своєму приятелеві: «На світі не було країни, де б пристрасть керувати всім пустила таке глибоке коріння, як у Франції, принісши з собою так багато зла» (лист Медісону від 28 серпня 1789 року).

Правда полягає в тому, що у Франції впродовж уже кількох століть центральна влада робила все, що хотіла, з метою посилення адміністративної централізації, й ніщо не могло її в цьому обмежити, крім того, що її сили також були не безмежні.

Центральна влада, створена Французькою революцією, пішла в цьому відношенні далі за всіх попередниць тому, що вона була сильніша й грамотніша за кожну з них: Людовік XIV підкорив усі сторони життя міської громади свавіллю інтенданта, а Наполеон — волі міністра. Принцип завше залишається однаковим, змінюються тільки міра й повнота його реалізації.



3 Див. «Записки, призначені для історії державного права Франції, з питання про податки», видані в Брюсселі 1779 року. — С. 654.




С. 94.

Така непохитність конституції у Франції є неминучим наслідком наших законів.

І якщо спочатку вести мову про найважливіший із законів, а саме про той закон, який реґулює порядок вспадкування трону, то який політичний принцип може бути більш непохитним, ніж той, що ґрунтується на природному законі вспадкування від батька до сина? 1814 року Людовік XVIII домігся визнання вічного права на престол своєї родини. Ті, хто визначав наслідки революції 1830 року, наслідували його ж приклад: /331/ вони тільки потвердили незмінність цього закону вспадкування престолу на користь іншої династії. Й у цьому вони наслідували канцлера Мопу, який у період формування нового парламенту не пропустив нагоди турботливо оголосити в тому самому ордонансі, що нові депутати так само не підлягатимуть відкликанню, як і їхні попередники.

Закони 1830 року, так само як і закони, ухвалені 1814 року, не надають ніякої можливості змінювати конституцію. Отже, цілком ясно, що звичайні законодавчі засоби не достатні для досягнення такої мети.

На чому ґрунтується сила королівської влади? На конституції. А влада перів? На конституції. А влада депутатів? На конституції. Тоді яким чином можуть король, пери й депутати, згуртувавши свої зусилля, змінити щось у тому основному законі, який і є єдиним джерелом їхнього права на владу? Без конституції вони — ніщо. А якщо так, то на що вони можуть спертися, якщо забажають змінити цю конституцію? Є тільки два варіанти: або їхні зусилля, спрямовані проти хартії, виявляються марними й вона існує і далі всупереч їхній волі, надаючи їм змогу й далі правити від її імені; або їм усе ж таки вдається змінити хартію, і тоді закон, який дав їм юридичне існування, відходить у небуття, перетворюючи їх самих на ніщо. Знищивши хартію, вони знищили самих себе.

У законах, ухвалених 1830 року, це проглядається навіть з більшою виразністю, ніж у законах 1814 року. 1814 року королівська влада ще розглядалася як щось позаконституційне, що вивершувалося над нею, тимчасом як 1830 року вона, за власним визнанням, створюється конституційним шляхом і без конституції нічогісінько не означає.

Тож частина нашої конституції є незмінною тому, що вона пов’язана з долею королівської родини, та й загалом конституція також незмінна, позаяк нема жодних леґальних способів її змінити.

Усе це неможливо застосувати до Англії. Оскільки тут немає письмово зафіксованої конституції, хто може заявити, що Англія змінює свій основний закон?



С. 94.

** Найпоштивіші автори, які писали про англійську конституцію, буцімто змагаються один з одним, підкреслюючи цю всемогутність парламенту.

Делолм пише (розд. X, с. 77): «Засадничим англійські юристи вважають принцип, згідно з яким парламент наділений можливістю здійснювати все що завгодно, крім змоги перетворити жінку на чоловіка, а чоловіка — на жінку».

Блекстон пояснює ще категоричніше, хоч і не так виразно, як Делолм, цю саму думку такими словами: «Влада й юрисдикція парламенту, на думку сера Едварда Коука (41 ст., 36), такі широкі та абсолютні як над окремими особистостями, так і з конкретних питань, що вони не можуть визначатися якимось обмеженнями... Про цей орган влади, — додає він, — можна з повною підставою твердити: «З погляду часу — вельми стародавня; з погляду престижу — вельми шанована; з погляду юрисдикції — вельми дійова». Він має суверенні й безконтрольні повноваження створювати, ухвалювати, розширювати, обмежувати, скасовувати, анулювати, відновлювати й тлумачити будь-який закон у всіх законодавчих царинах, чи то церковне, світське, цивільне, військове, морське, чи то кримінальне право. Саме парламент наділяється конституцією об’єднаного королівства тією деспотичною й абсолютною владою, яка за будь-якої форми правління мусить перебувати в чиїхось руках. Усі соціальні лиха та злигодні, всі заходи й засоби боротьби з цими злигоднями, коли вони виходять за межі законів, передаються на розгляд надзвичайному трибуналові. Він може реґулювати або навіть видозмінювати закон про престоловспадкування, як це зробили під час правління Генріха VIII та Вільґельма III. Він здатний змінити вже прийняту країною релігію, як це не раз траплялося в період правління Генріха VIII та його дітей. Він може змінити або створити нову конституцію королівства й навіть закони, що реґулюють життя самого парламенту, як це зробили схваленням акта про об’єднання Англії та Шотландії, а також різних постанов щодо три- і семирічних термінів обрання членів парламенту. Одне слово, він може зробити все, що тільки в людських силах, і тому дехто не посоромився назвати цю владу, либонь, вкрай сміливо — всевладдям парламенту».



С. 103.

Конституції різних американських штатів найліпше узгоджуються між собою в царині політичного ладу. /332/

Конституції всіх штатів, де це встановлено законом, наділяють саме палату представників винятковим правом висувати звинувачення, крім конституції Північної Кароліни, згідно з якою це право передано великому журі присяжних, яке вирішує питання про підсудність тієї чи тієї справи (с. 23).

Конституції майже всіх штатів наділяють сенат або асамблею, що заміщує його, виключним правом виносити ухвали з особливо важливих політичних питань.

Єдиними мірами покарання, які може визначити політичний суд, є усунення від державної посади або заборона займатися в майбутньому державною діяльністю. Тільки конституція штату Вірґінія дозволяє політичному судові визначати будь-які види покарання.

Політичними злочинами, які можуть розглядатися за федеральною конституцією (розд. IV, ст. 1), за конституцією Індіани (ст. 3, с. 23, 24), Нью-Йорку (ст. 5) та Делаверу (ст. 5), є державна зрада, корупція та інші небезпечні злочини або вчинки.

За конституціями Массачусетсу (розд. I, підрозд. II), Північної Кароліни (ст. 23) та Вірґінії (с. 252) такими вважаються порушення норм поведінки та погане керівництво.

За конституцією Нью-Гемпширу (с. 105) — корупція, махінації та погане керівництво.

За конституцією Вермонту (розд. II, ст. 24) — погане керівництво.

У Південній Кароліні (ст. 5), у штатах Кентукки (ст. 5), Теннессі (ст. 4), Огайо (ст. 1, 23, 24), Луїзіана (ст. 5), Міссисипі (ст. 5), Алабама (ст. 6), Пенсильванія (ст. 4) — посадові злочини та порушення.

У конституціях штатів Іллінойс, Джорджія, Мен та Коннектикут характер злочинів не уточнено.



С. 148.

Це правда, що європейські держави можуть вести проти Сполучених Штатів великі морські війни, одначе війна на морі завше не така важка й небезпечна, як на суходолі. Морська війна вимагає тільки одного роду зусиль. Торгова нація, ладна надати урядові потрібну суму, неодмінно має флот. До того ж розтрату грошей приховати від народу куди легше, ніж людські втрати та масову мобілізацію. І крім того, поразки на морі рідко загрожують існуванню чи незалежності народу, флот якого програв битву.

Що ж до суходільних війн, цілком очевидно, народи Європи не здатні вести їх бодай трохи ефективно проти Союзу американських штатів.

Дуже важко, перекинувши до Америки, підтримувати боєздатність понад 25 тисяч солдатів, що приблизно відповідає чисельності збройних сил країни з населенням у 2 мільйони чоловік.

Воюючи на таких умовах проти Сполучених Штатів, найбільша європейська держава опиниться на становищі нації, яка має 2 мільйони населення й воює проти народу в 12 мільйонів чоловік. Додайте до цього ту обставину, що американці в цьому разі матимуть під рукою всі свої ресурси, тимчасом як європейці виявляться відрізаними від своїх ресурсів відстанню в 1500 льє, а також і те, що величезна територія Сполучених Штатів уже сама собою робить неможливим їх завоювання.







ДО ЧАСТИНИ ДРУГОЇ


С. 159.

Перша американська газета вийшла в квітні 1704 року в Бостоні (див.: Праці Історичного товариства Массачусетсу. — Т. VI. — С. 66).

Було б помилково вважати, що періодична преса в Америці завше мала цілковиту свободу; кілька разів тут робилися спроби встановити щось на взірець практики попередньої цензури та фінансових санкцій.

У законодавчих звітах штату Массачусетс, зокрема, є документ, датований 14 січня 1722 року.

Комітет, призначений Генеральною асамблеєю (найвищим законодавчим органом колонії) для розбору обставин справи, пов’язаної з газетою «Будні Нової Англії», вважає, «що названа газета виявляє прагнення виставити релігію на посміховисько й викликати до неї зневагу; що з авторами священних текстів поводяться в газеті нешанобливо й нечестиво; що спосіб життя й поведінка євангельських священиків трактуються в ній /333/ зловмисно; що ображається уряд Його Величності й що названа газета порушує мир і спокій у цій колонії. Внаслідок цього комітет пропонує заборонити друкареві та видавцеві Джеймсу Франкліну друкувати й видавати в майбутньому названу газету або інші письмові твори без попереднього ознайомлення з ними секретаря колонії. Мирові судді округу Саффолк мусять узяти в пана Франкліна заставу, яка могла б ґарантувати дотримання ним норм поведінки в нинішньому році».

Пропозицію комітету схвалила асамблея, і вона стала законом, але його ефект дорівнював нулю. Газета уникнула заборони тому, що під її колонками замість підпису Джеймса Франкліна з’явилося ім’я Бенджаміна Франкліна й громадська думка визнала доцільність такої хитрості.



С. 224.

Для набуття виборчого права в англійських графствах (територіальний поділ, що відповідав взаєминам земельної власності) аж до білля про реформу, ухваленого 1832 року, треба було мати або орендувати таку ділянку землі, аби вона давала 40 шилінґів чистого річного доходу. Цей закон прийняли за короля Генріха VI близько 1450 року. Підраховано, що 40 шилінґів за часів Генріха VI можуть бути прирівняні до 30 фунтів стерлінґів у наші дні. Проте ця сума, встановлена в XV столітті, не змінювалася аж до 1830 року, що показує, наскільки демократичнішою з часом ставала англійська конституція, навіть залишаючись незмінною (див. книжку Делолма, а також Блекстона: кн. I, розд. IV).

Англійські присяжні засідателі обираються шерифом графства (Делолм, т. I, розд. XII). Шериф графства загалом — фіґура значуща; він має як судові, так і адміністративні повноваження; він є представником королівської влади й щорічно призначається особисто королем (Блекстон, книга I, розд. IX). Його становище ставить шерифа вище за підозри в пристрасності та симпатіях до якоїсь із сторін, що позиваються; навіть більше, якщо виникає сумнів у його безпристрасності, є змога цілком дати відхилення названому ним складу присяжних засідателів, і тоді інша посадова особа зобов’язується підібрати нових присяжних (див.: Блекстон, кн. III, розд. XXIII).

Право бути присяжним має будь-яка людина, що володіє земельною власністю, яка дає принаймні 10 шилінґів чистого доходу на рік (Блекстон, кн. III, розд. XXIII). Треба відзначити, що ця умова була запроваджена за часів правління Вільґельма та Мері, цебто близько 1700 року — в добу, коли гроші були набагато дорожчі, ніж у наші дні. Зрозуміла річ, що англійці добирали своїх присяжних засідателів, враховуючи не їхню придатність, а тільки наявність у них земельної власності — підмурку, на якому ґрунтувалися й усі інші політичні інститути.

Врешті-решт, до участі в журі присяжних засідателів допустили й орендаторів, але від них вимагалися вельми довготермінова рента й чистий дохід не менше 20 шилінґів, не враховуючи орендної платні (Блекстон, там само).



С. 224.

** Федеральна конституція визначила функції й статус журі присяжних засідателів у судах Союзу відповідно до того, як окремі штати встановили їх для своїх судових органів. Навіть більше, Союз не впроваджував власних правил, дотримання яких було б конче потрібно під час обрання своїх складів журі. Федеральні суди використовують звичайний склад тих присяжних засідателів, списки яких кожен штат приготував для своїх власних потреб. Отже, з метою пізнати теорію суду присяжних у Америці треба вивчити закони окремих штатів (див.: Сторі. Коментарі до конституції, кн. III, розд. XXXVII. — С. 654 — 659; Сарджент. Конституційне право. — С. 165, а також федеральні закони 1789, 1800 та 1802 років з цього питання).

З метою вивчити принципи, які лежать у основі функціонування американського суду присяжних, я нишпорив у законах штатів, розташованих далеко один від одного. Ось окремі загальні ідеї, які можна було б почерпнути в процесі того вивчення.

В Америці всі громадяни, які мають право голосу, можуть бути присяжними засідателями. В штаті Нью-Йорк, проте, встановлено деяку неістотну відмінність між цими двома правами, які мають у певному сенсі значення, прямо протилежні нашим законам, а саме, можна сказати, що в штаті Нью-Йорк число виборців значно перевершує число /334/ присяжних засідателів. Загалом правдивим є твердження про те, що в Сполучених Штатах правом участі в журі, як і правом обрання депутатів, володіють усі громадяни, але можливість здійснити ці права доступна аж ніяк не всім.

Щороку гурт з міських або окружних посадових осіб, що називаються в Новій Англії select-men, у штаті Нью-Йорк — supervisors, в Огайо — trustees, у Луїзіані — шерифами церковних парафій, обирає в кожному окрузі певне число громадян, які мають право бути присяжними засідателями й які, на їхній погляд, мають потрібні для цього якості. Ці посадові особи, бувши в свою чергу виборними, не викликають ніяких підозрінь: повноваження їхні вельми широкі й дуже незалежні, як і взагалі влада всього керівництва республіки, й подейкують, що вони часто послуговуються ними, особливо в Новій Англії, для того, щоб позбуватися негідних чи непридатних присяжних засідателів.

Імена обраних у такий спосіб присяжних передаються до окружного суду, й там з усього списку навмання добирається склад журі присяжних засідателів для кожного конкретного процесу.

До того ж американці всіма способами постаралися зробити присяжних доступними для народу, а їхні обов’язки якомога менше обтяжливими. Позаяк число присяжних дуже велике, кожному з них доведеться засідати не частіше ніж раз на три роки. Засідання проводяться в окружних центрах, причому їхні округи приблизно рівні з нашими. Тож не присяжний засідатель має вирушати в далеку дорогу, аби засідати в суді, як це трапляється у Франції, а самі судові розгляди провадяться неподалік від його дому. Й нарешті, витрати засідателів компенсуються чи то зі скарбниці штату, чи то за рахунок сторін, які позиваються. Як правило, вони отримують по долару на день (5 франків 42 сантими), не рахуючи витрат на дорогу. В Америці участь у засіданнях журі присяжних і далі розглядається як обов’язок, але обов’язок не надто обтяжливий, якому коряться без особливих труднощів.

Див.: Короткий збірник цивільних законів Південної Кароліни під редакцією Бреварда. — Т. II. — С. 338; там само. — Т. I. — С. 454, 456; там само. — Т. II. — С. 218.

Основні закони Массачусетсу, виправлені й видані за постановою законодавчих зборів. — Т. II. — С. 331, 187.

Виправлене видання законів штату Нью-Йорк. — Т. II. — С. 720, 411, 717, 643.

Законодавчі акти штату Теннессі. — Т. I. — С. 209.

Акти штату Огайо. — С. 95, 210.

Короткий збірник законодавчих актів штату Луїзіана. — Т. II. — С. 55.



С. 226.

Пильно розглядаючи склад і роль журі присяжних засідателів у англійському цивільному суді, ви легко помітите, що там присяжні постійно перебувають під контролем судді.

Ухвала присяжних засідателів із цивільних та кримінальних процесів звичайно має в одному простому висловлюванні як констатацію фактичного стану справи, так і його юридичну оцінку. Наприклад, якийсь Пітер заявляє, що він купив будинок. Це — констатація факту. Позивач заперечує йому, заявляючи, що продавець не мав права продавати цей будинок. Журі обмежується винесенням вироку, згідно з яким будинок визнається власністю Пітера, оцінивши таким чином і фактичну й юридичну сторони справи. Запровадивши інститут присяжних засідателів у процес судового розгляду з цивільних позовів, англійці анітрохи не схильні визнавати їхні ухвали непогрішимими. Такими вважаються тільки їхні ухвали з кримінальних справ, причому лишень тоді, коли вирок був виправдальним.

Якщо суддя вважає, що присяжні, виносячи ухвалу з цивільної справи, неправильно застосували закон, то він може відкинути цю ухвалу й зажадати, аби вони знову обміркували свій вердикт.

Якщо суддя підтверджує їхній вирок, ніяк його не коментуючи, справа ще не вважається остаточно вирішеною: є кілька способів оскаржити цю ухвалу. Основний шлях — подання прохання про те, щоб суддя скасував вирок і скликав новий склад присяжних засідателів. Треба відзначити, що такі прохання виконуються рідко й не більше одного разу. Проте я сам особисто був свідком перегляду однієї судової ухвали (див.: Блекстон, кн. III, розд. XXIV; там само, кн. III, розд. XXV).








Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.