[Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С. 406-421.]

Попередня     Головна     Наступна





ЧАСТИНА ДРУГА

ВПЛИВ ДЕМОКРАТІЇ НА ПОЧУТТЯ АМЕРИКАНЦІВ



Розділ I

ЧОМУ ДЕМОКРАТИЧНІ НАРОДИ ВІДЧУВАЮТЬ ПАЛКІШУ Й ТРИВКІШУ ЛЮБОВ ДО РІВНОСТІ, АНІЖ ДО СВОБОДИ



Навряд чи є необхідність зайвий раз нагадувати, що найперше з усіх пристрасних почуттів, породжених рівністю суспільних умов, це любов до цієї самої рівності. Отже, навряд чи варто дивуватися з того, що про неї я говоритиму раніше, ніж про все інше.

Всі помічають, що за наших часів, і особливо у Франції, це прагнення рівності дедалі більше заполоняє людські серця. Вже сотні разів говорилося про те, що наші сучасники виказують набагато палкішу та тривкішу любов до рівності, аніж до свободи; проте я не вважаю, що ми достатньою мірою зрозуміли причини цього факту. Я спробую їх з’ясувати.

Можна легко уявити ту крайню точку, в якій свобода і рівність дотикаються і суміщуються.

Спробуймо припустити, що всі громадяни беруть участь у керівництві державними справами і що кожен з них має рівне право на таку участь.

У цьому разі ніхто не буде відрізнятися від подібних до себе, як ніхто й не буде наділений тиранічною владою; люди будуть цілком вільні, тому що будуть повністю рівні; і вони будуть цілком рівні, тому що будуть повністю вільні. Саме цього ідеалу прагнуть демократичні народи.

Ось найповніша форма рівності, яка тільки й може запанувати на землі; проте існують тисячі інших форм, що, не відзначаючись такою ж досконалістю, аж ніяк не менш дорогі демократичним народам.

Рівність може бути встановлена у громадянському суспільстві, не бувши при цьому поширена на політичне життя. Людина може мати право тішитися одними й тими самими радощами життя, опановувати будь-які професії, мати будь-куди рівний доступ; одне слово, жити точнісінько так само, як живуть усі інші люди, і досягати багатства одними й тими ж засобами — без того, щоб усі брали рівну участь у державному врядуванні.

Певна рівність може навіть встановитися і в політичному житті, навіть за відсутності політичної свободи. Людина може бути рівною з усіма іншими людьми, за винятком лише одного володаря, який, повністю пануючи над усіма, з-поміж людського загалу обирає виконавців своєї влади. /407/

Не становило б великої праці змалювати декілька інших гіпотетичних картин, у рамках яких значний ступінь рівності легко може поєднуватися з наявністю більш або менш вільних політичних інститутів або навіть інститутів, повністю позбавлених свободи.

Хоч люди й не можуть стати абсолютно рівними, не бувши при цьому повністю вільними, і хоч, відповідно до цього, рівність у граничному своєму виразі поєднується зі свободою, все ж існують усі підстави чітко розрізняти ці два поняття.

Прагнення людей до свободи і їхня схильність до рівності — це, по суті, різні речі, і я смію до цього додати, що у демократичних народів ці два почуття аж ніяк не рівні між собою за своїм значенням.

При уважному розгляді можна побачити, що кожне століття позначене якоюсь особливою і видатною подією, з котрою пов’язані й інші його прикмети; ця подія майже завжди дає початок якійсь фундаментальній ідеї або панівній пристрасті, яка врешті-решт притягає до себе і захоплює у свою течію всі почуття і всі ідеї. Так велика ріка у своєму плині вбирає в себе всі навколишні ручаї.

Свобода поставала перед людьми за різних часів і в різних формах; вона не пов’язана виключно з якимсь одним типом суспільного устрою і зустрічається не тільки в демократичних державах. Отже, вона не може розглядатися як визначальна риса демократичних віків.

Таким визначальним, основоположним явищем, характерним для цих віків, є рівність умов існування; панівною пристрастю, яка глибоко хвилює людей у такі часи, стає любов до цієї рівності.

Не питайте, які такі дивні чари вбачають народи демократичних століть у тому, щоб люди жили однаково, не питайте й про особливі причини, якими мало б пояснюватись їхнє незмінне прагнення саме до рівності з-поміж усіх інших благ, що їх надає суспільство: рівність формує найвизначальніші риси епохи, в яку вони живуть; цього одного досить, аби пояснити, чому саме рівності вони віддають перевагу.

Та незалежно від цієї причини існує й декілька інших спонук, що за всіх часів, як правило, будуть змушувати людей віддавати перевагу рівності, а не свободі.

Якщо який-небудь народ колись спромагався знищити або хоча б самохіть послабити панування рівності у своїй країні, він цього досягав лише внаслідок тривалих і болісних зусиль. Для цього йому було необхідно змінити свій суспільний устрій, скасувати свої закони, оновити свої уявлення, переглянути свої звичаї. Для того ж, щоб утратити політичну свободу, досить не триматися за неї надто міцно: вона легко вислизає з рук.

Таким чином, люди щосили тримаються рівності не лише тому, що вона їм дорога; вони глибоко віддані їй ще й тому, що вірять у вічність її тривання.

Що надмірна політична свобода здатна поставити під загрозу спокій, достаток і саме життя окремих громадян, це річ очевидна, мабуть, і для найбільш обмежених та легковажних людей. Навпаки, лише уважні та прозірливі спостерігачі помічають ті небезпеки, що ними загрожує нам рівність; до того ж звичайно вони намагаються не дуже на цьому наголошувати. Вони знають, що ті нещастя, яких вони побоюються, стануться ще не завтра, і тішать себе надією, що це справа наступних поколінь, отже, теперішнім людям нічого про це турбуватися. Зло, яке приносить свобода, часто проявляється негайно; всі його бачать і всі більш-менш виразно його відчувають. Навпаки, те зло, що його можуть принести крайні форми рівності, виявляє себе лише поступово; воно непомітно входить у плоть суспільного організму; його помічають лише зрідка, і в ту мить, коли його дія найбільш руйнівна, звичка робить його прояви невідчутними. /408/

Те благо, що його приносить свобода, стає очевидним лише через тривалий час, і тому буває легко помилитися щодо причин, які його породили.

Переваги рівності, навпаки, відчуваються негайно, і щодня можна спостерігати, як вони випливають зі свого джерела.

Політична свобода час від часу дарує найвищу насолоду певній кількості громадян.

Рівність щодня вділяє кожній людині безліч маленьких радощів. Принади рівності відчутні щомиті, і вони всім досяжні; найшляхетніші серця не лишаються глухі до її чарів, але й найнизотніші душі тішаться її розкошами. Отже, пристрасть, що її пробуджує рівність, є водночас і потужною, і всеохопною.

Люди не можуть користуватися благами політичної свободи, не оплативши її певними жертвами, і вони здобувають її, лише докладаючи багато зусиль. Навпаки: радощі, даровані рівністю, приходять самі собою. Здається, їх породжують найнезначніші події приватного життя, і, щоб тішитися ними, людині досить просто жити.

Демократичні народи завжди любили й люблять рівність, проте існують певні історичні епохи, коли ця їхня пристрасть сягає меж нестями. Так буває тоді, коли стара суспільна ієрархія, якій давно загрожували небезпеки, остаточно руйнується внаслідок внутрішньої боротьби, і коли бар’єри, що роз’єднували громадян, нарешті падають. Тоді люди накидаються на рівність, як на здобич, і ставляться до неї, як до коштовного скарбу, що його хочуть у них викрасти. Пристрасть до рівності заполоняє всі закутки людського серця, вона його переповнює і оволодіває ним цілковито. Марна річ пояснювати людям, що, сліпо віддаючись отак одній-єдиній пристрасті, вони ставлять під загрозу найістотніші свої інтереси: вони не чують. Марна річ показувати їм, як свобода вислизає з їхніх рук у той час, як вони дивляться в інший бік: вони не бачать, або, точніше, в цілому всесвіті вони здатні вгледіти лиш один-єдиний предмет своїх пожадань.

Усе сказане тут стосується всіх демократичних націй. Усе, що буде сказано нижче, має стосунок лише до нас самих.

У більшості сучасних націй, і особливо у всіх народів Європейського континенту, прагнення до свободи й сама ідея свободи почали зароджуватись і розвиватись лише з тієї миті, коли умови існування людей почали вирівнюватись, як прямий наслідок цієї самої рівності. Саме абсолютні монархи найбільше попрацювали над тим, щоб вирівняти чини й звання своїх підданців. У цих народів рівність запанувала раніше від свободи; отже, рівність була вже явищем давнім, тоді як свобода ще була чимсь новим; рівність уже витворила притаманні їй уявлення, звичаї та закони, тоді як свобода вперше самотою вийшла на світло дня. Отож свобода існувала лише у вигляді думок і внутрішніх схильностей, тоді як рівність вже увійшла у глиб народних узвичаєнь та традицій, надавши особливого напрямку найнепомітнішим проявам життя. Чи треба дивуватися з того, що люди наших днів віддають перевагу саме рівності, а не свободі?

Я думаю, що демократичні народи відчувають природний потяг до свободи; покинуті на себе самих, вони шукають її, люблять її і болісно переживають її втрату. Проте рівність пробуджує в них пристрасть — палку, невситиму, непоборну і вічну; вони прагнуть рівності у свободі і, якщо не можуть її домогтися, жадають її навіть у рабстві. Вони перетерплять убогість, гноблення, варварство, але не терпітимуть аристократії.

Це справедливо для всіх часів, особливо ж для нашого. Будь-які люди та будь-яка влада, що спробувала б повстати супроти цієї нездоланної сили, будуть нею переможені і знищені. За наших днів свобода не може бути встановлена без її підтримки, і навіть деспотизм не здатний без неї запанувати. /409/











Розділ II

ПРО ІНДИВІДУАЛІЗМ У ДЕМОКРАТИЧНИХ КРАЇНАХ



Вище я показав, як саме за віків рівності кожна людина шукає власні вірування й переконання в собі самій; тепер я хочу показати, як у цей період вона спрямовує усі свої почуття лише на власну персону.

Індивідуалізм — це слово, що виникло не так давно задля вираження нової ідеї. Наші батьки знали тільки про егоїзм.

Егоїзм — це надмірна й пристрасна любов до себе самого; вона змушує людину до всього ставитися лише з погляду власних інтересів і віддавати перевагу собі з-поміж усіх інших людей.

Індивідуалізм — це почуття виважене й супокійне; воно спонукає кожного громадянина відокремити себе від безлічі подібних до себе й усамітнитися у своєму родинному та дружньому колі; створивши собі таким чином маленьке суспільство, людина радо зрікається турбот про суспільство в цілому.

Егоїзм — це породження сліпого інстинкту; індивідуалізм походить радше з помилкових суджень, аніж із уражених почуттів. Його джерело криється і в хибах розуму, і в ґанджі серця.

Егоїзм висушує паростки всіх людських чеснот, тоді як індивідуалізм спершу вражає лише витоки чеснот суспільного характеру; проте в довшій перспективі він заторкує й нищить усі інші, врешті-решт обертаючись на егоїзм.

Егоїзм — це порок, старий як світ. Він рівною мірою притаманний будь-яким формам суспільного устрою.

Індивідуалізм — це породження демократичного суспільства, і існує загроза, що він буде ширитися з поступовим вирівнюванням умов людського існування.

У народів з аристократичним суспільним устроєм родини впродовж віків зберігають своє суспільне становище, часто навіть живучи в одному й тому самому місці. Внаслідок цього всі покоління немов співіснують одночасово. Людина в такому суспільстві майже завжди знає своїх предків і належно їх шанує; вона немов уже бачить перед собою своїх правнуків і думає про них з любов’ю. Вона радо виконує свої обов’язки і стосовно своїх пращурів, і стосовно нащадків, отже їй часто доводиться жертвувати особистими втіхами задля тих людських істот, кого вже нема або кого ще нема на світі.

Крім того, аристократичні суспільні інститути змушують кожну людину підтримувати досить тісні стосунки з деким з-поміж своїх співгромадян.

Оскільки серед народу, який має аристократичну форму правління, суспільні верстви стійкі і чітко відокремлені одна від одної, кожна така верства для того, хто до неї належить, є чимось на взір малої батьківщини, і це поняття часом зриміше й дорожче, аніж батьківщина велика.

Оскільки в аристократичних суспільствах кожна людина має строго визначене становище, причому одні люди перебувають на вищому, а інші на нижчому щаблі, кожен тут має когось, хто стоїть над ним і чиєї протекції він потребує, а також того, хто перебуває нижче і від кого він може вимагати сприяння.

Люди, які живуть за віків панування аристократії, внаслідок зазначених вище обставин майже завжди якнайтісніше пов’язані з подіями та людьми, які перебувають за межами їхнього окремо взятого життя, і тому вони нерідко мають схильність забувати про себе самих. Правдою є і те, що за цих самих віків найзагальніше поняття собі подібних лишається вкрай неясним, і люди аж ніяк не думають про те, щоб присвятити своє життя загальнолюдській справі; проте вони нерідко жертвують собою заради певних людей. /410/

Навпаки, за віків демократії, коли обов’язки кожного індивідуума стосовно всього людського роду є набагато зрозумілішими, віддане служіння певній конкретній людині трапляється не так часто: зв’язки між людьми, що визначаються взаємною повагою та любов’ю, стають більш натягнені і дедалі слабшають.

У демократичних народів нові родини невпинно постають з небуття, інші ж без кінця в нього поринають, а всі ті, що лишаються, постійно зазнають великих змін; нитка часів щомиті рветься, і стираються сліди поколінь, які відійшли. Люди легко забувають тих, хто жив до них, і ніхто не думає про тих, хто з’явиться в майбутньому. Становлять якийсь інтерес тільки найближчі люди.

В міру того як кожна суспільна верства наближується до інших верств і змішується з ними, люди, що до цих верств належать, стають байдужими і немов чужими одне одному. Аристократичне суспільство витворило зі своїх громадян довгий ретязь, який пов’язує між собою всіх, від селянина до короля; демократія розбиває цей ретязь і кладе окремо кожну його ланку.

З вирівнюванням умов людського існування у суспільстві зустрічається дедалі більше людей, які, не маючи досить багатства чи влади, аби здійснювати істотний вплив на долю подібних до себе, проте, набули або зберегли достатній обсяг знань і статків, аби ні від кого не залежати. Ці люди нікому нічого не винні і, сказати б, нічого ні від кого не чекають; вони звикають розглядати себе відокремлено від інших людей і схильні думати, що їхня доля повністю в їхніх руках.

Таким чином, демократія не лише змушує кожну людину забувати про своїх предків, але й ховає від неї її нащадків і відтручає її від сучасників; вона постійно змушує людину думати лише про себе саму, загрожуючи врешті-решт повністю замкнути її в самоті її власного серця. /411/











Розділ III

ЧОМУ НАПРИКІНЦІ ДЕМОКРАТИЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ ПРОЯВИ ІНДИВІДУАЛІЗМУ ПОМІТНІШІ, АНІЖ ЗА БУДЬ-ЯКИХ ІНШИХ ЕПОХ



Саме в ту мить, коли демократичне суспільство завершує своє формування на руїнах аристократії, згадана розокремленість людей між собою та егоїзм, який є наслідком цієї розокремленості, найбільше вражають зори спостерігачів.

Такі суспільства не просто складаються з великої кількості незалежних громадян: вони щоденно поповнюються людьми, які, лише вчора здобувши свою незалежність, відчувають сп’яніння власною новою міццю; останні відзначаються самовпевненою вірою у свої сили і, гадаючи, що відтепер їм уже ніколи не знадобиться допомога інших людей, відверто демонструють, що хочуть думати й дбати лише про себе самих.

Аристократія звичайно поступається своїми правами лише після тривалої боротьби, впродовж якої між різними суспільними верствами спалахує полум’я непримиренної ненависті. Ці пристрасні почуття зберігаються й після перемоги, і їхні сліди можна спостерігати за умов наступного демократичного сум’яття.

Ті з-поміж громадян, які були першими на щаблях знищеної революцією ієрархії, не можуть одразу ж забути про свою колишню велич; вони довгий час відчувають себе чужинцями в новому суспільстві. В усіх людях, що їх проголошено рівними їм, вони вбачають своїх гнобителів, чия доля не може привертати їхніх симпатій; вони втратили зі свого поля зору тих, хто був їм рівнею в колишньому суспільстві, і не відчувають себе пов’язаними з ними спільними інтересами; кожен з них, усамітнившись, вважає, що йому, певна річ, не лишається нічого іншого, як дбати про себе самого. Навпаки, ті, що за колишніх часів перебували на нижчих суспільних щаблях, раптово підняті революцією до середнього рівня, користуються з переваг своєї нещодавно набутої незалежності та свободи не без почуття прихованого неспокою; коли вони зустрічаються з кимсь із своїх колишніх владців, вони кидають на них погляди, сповнені торжеством і острахом, і поспішають відійти геть.

Отже, звичайно при зародженні демократичних суспільств громадяни виказують найбільшу схильність до розокремленості.

Демократія спонукає людей триматися осторонь від подібних до себе; проте демократичні революції примушують їх просто-таки тікати одне від одного і увічнюють у надрах самої рівності почуття ненависті, колись породжене нерівністю.

Американці мають ту велику перевагу над іншими народами, що вони прийшли до демократії без демократичних революцій; вони народилися рівними, а не виборювали рівності. /412/











Розділ IV

ЯК АМЕРИКАНЦІ ПОБОРЮЮТЬ ІНДИВІДУАЛІЗМ ЗА ДОПОМОГОЮ ВІЛЬНИХ ІНСТИТУТІВ



Деспотизм, за природою своєю боязкий та недовірливий, бачить у роз’єднаності людей найпевнішу запоруку тривкості свого панування і звичайно найбільше дбає про те, щоб такого розокремлення досягти. З усіх пороків людської душі найістотніший для нього — це егоїзм: деспот радо погоджується з тим, що підданці його не люблять, аби лиш при цьому вони не любили одне одного. Він не вимагає від них допомоги у справах державного урядування; досить і того, що вони самі не зазіхають на таке врядування. Він називає бунтівними й неспокійними тих людей, які намагаються об’єднати свої зусилля заради створення спільного процвітання, і, підміняючи природне значення слів, оголошує добрими громадянами тих, які дбають лише про себе самих.

Таким чином, пороки, що їх породжує деспотизм, точнісінько ті самі, що їм сприяє рівність. Ці два явища фатальним чином доповнюють і підтримують одне одного.

Рівність вишиковує людей в один шерег, не встановлюючи між ними жодного взаємозв’язку. Деспотизм вибудовує поміж ними бар’єри і роз’єднує їх. Рівність спонукає їх не думати про подібних до себе, тоді як деспотизм проголошує байдужість мало не громадянською чеснотою.

Отже, деспотизм, небезпечний за всіх часів, стає особливо загрозливим явищем за віків демократії.

Цілком зрозуміло, що за цих самих віків люди особливо потребують свободи.

Коли громадяни змушені займатися суспільними справами, вони так чи інакше виходять з кола власних особистих інтересів і час від часу покидають своє самоспоглядання.

Від тієї миті, коли суспільні справи починають робитися спільними зусиллями, кожна людина починає помічати, що вона не така незалежна від інших людей, як це бачилося раніше, і, щоб здобути їхню підтримку, часто повинна надавати їм допомогу.

Коли громада керує державою, всі люди розуміють вагу суспільного визнання, і кожен намагається його здобути, прагнучи зажити поваги та шаноби від людей, серед яких проходить його життя.

Деякі з пристрастей, які холодять серця і роз’єднують людей, змушені в такому разі ховатися в глибинах душ. Погорда має маскуватися; зневага не виходить на денне світло. Егоїзм починає боятися себе самого.

За вільного правління більшість державних посад є виборними, і люди, що їм шляхетність душі або неспокій бажань не дають замкнутися в завузьких межах приватного життя, щодня відчувають, що вони нездатні обійтися без навколишнього населення.

Внаслідок цього трапляється так, що честолюбство змушує людину думати про подібних до себе, і що нерідко буває навіть вигідно забувати про власні інтереси. Я знаю, що мені тут можуть заперечити, нагадавши про всі інтриги, якими нерідко супроводжуються вибори, та про всі негідні засоби, що до них часто вдаються кандидати, вкупі з наклепами, які поширюють їхні супротивники. Це постійні приводи для збудження ненависті, і чим частіше вибори відбуваються, тим більше можливостей для її проявів. /413/

Без сумніву, йдеться про велике зло, але воно перебіжне, тоді як благо, що постає водночас із ним, має довготривалий характер.

Пристрасне бажання бути обраним може в якусь мить налаштувати войовничо когось із цих людей; проте це саме бажання в довшій перспективі змушує всіх людей надавати підтримку одне одному; і якщо трапляється так, що внаслідок випадкового збігу вибори роз’єднують двох друзів, виборча система постійно об’єднує між собою безліч громадян, які в іншому випадку лишалися б чужі одне одному. Свобода в окремих ситуаціях пробуджує почуття ненависті, проте деспотизм поширює загальну байдужість.

Американці за допомогою свободи боролися проти індивідуалізму, породженого рівністю, і перемогли його.

Американські законодавці не вважали, що для лікування хвороби, такої зловісної і такої природної для суспільного організму демократичних часів, досить тільки дати всій нації виборче представництво; вони вирішили, що, крім цього, необхідно надати кожній території можливість жити своїм політичним життям, аби громадяни здобули необмежену кількість спонук діяти разом і щодня відчували власну залежність один від одного.

Це були мудрі ухвали.

Загальнодержавні справи перебувають у віданні лише найвизначніших громадян. Вони лише зрідка збираються разом; і, як це нерідко буває, одразу ж втрачають одне одного з поля зору і не встановлюють між собою тривких зв’язків. Проте, коли йдеться про влаштування конкретних справ того або того округу людьми, які в ньому мешкають, одні й ті самі особи постійно спілкуються між собою і певним чином бувають змушені знайомитись і дружити одне з одним.

Людину важко примусити покинути свої справи, аби зацікавити долею всієї держави, тому що вона вкрай недостатньо уявляє вплив, що його майбутність держави справлятиме на її власну долю. Але якщо мова зайде про те, щоб прокласти дорогу через якийсь край її земельного наділу, вона одразу ж помітить взаємозв’язок між цією порівняно незначною громадською справою та найістотнішими питаннями її приватного життя, і без жодного підказу виявить тісну залежність, що поєднує інтереси окремої особи з інтересами загальними.

Отже, набагато більшого можна досягти, доручаючи громадянам вирішення невеличких конкретних справ, аніж давши їм можливість займатися великими загальнодержавними питаннями, з метою зацікавити їх проблемами суспільного блага і відтак змусити їх відчувати взаємне зацікавлення, працюючи над цими проблемами.

Прихильність народу можна здобути враз, здійснивши якусь видатну справу; але щоб заслужити любов та повагу людей, які живуть навколо вас, потрібно зробити чимало невеличких послуг і малопомітних добрих справ, потрібна постійна звичка до незмінно доброзичливих взаємин і стійка репутація безкорисливої людини.

Отже, місцеве самоврядування за умов свободи, спонукаючи багатьох громадян високо цінувати ставлення до себе сусідів та близького оточення, постійно змушує людей спілкуватися та допомагати одне одному, незважаючи на інстинкти, які їх роз’єднують.

У Сполучених Штатах найбагатші громадяни дбають про те, щоб не опинитися в ізоляції від народу; навпаки, вони постійно підтримують з ним спілкування, охоче вислуховують людей і бесідують з ними. Вони знають, що в демократичному суспільстві багаті люди завжди потребують діалогу з бідними і що за демократичних часів бідних можна прихилити до себе радше добрим ставленням, аніж благодійністю. Адже й сам розмір доброчинних пожертв свідчить про /414/ відмінність суспільного становища різних людей і тим самим викликає таємне невдоволення тих, хто з них користається; разом з тим простота поводження має свій непереборний шарм: люб’язність привертає до себе людські серця, і навіть грубувате простацтво не завжди будить спротив.

Ця істина аж ніяк не одразу стала зрозумілою багатим людям. Звичайно вони цураються її впродовж усього того часу, поки триває демократична революція, і навіть після її перемоги вони не одразу її приймають. Вони радо погоджуються дбати про народний добробут; проте самі вони воліли б триматися від простих людей на певній відстані. Вони вважають, що цього досить; вони помиляються. Зазнавши розорення, вони не викличуть жодного співчуття в серцях людей, які їх оточують. Люди вимагають від них не грошових пожертв, а хочуть, щоб вони поступилися своєю гординею.

Може скластися враження, ніби у Сполучених Штатах уява всіх людей спрямована лише на винайдення засобів збагачення та задоволення суспільних потреб. Найосвіченіші мешканці кожного штату невпинно користаються зі своїх знань, шукаючи нових секретів підвищення суспільного добробуту; коли ж їм щастить досягти своєї мети, вони негайно діляться з юрбою своїми здобутками.

Розглядаючи зблизу вади та пороки, притаманні тим, хто керує Америкою, можна лише дивуватися стрімкому зростанню добробуту народу, хоча насправді для такого подиву немає причин. Процвітання американської демократії зумовлене аж ніяк не діяльністю посадових осіб: воно забезпечується саме тим, що ці особи шляхом виборів приходять до влади.

Було б помилкою вважати, що патріотизм американців і те завзяття, з яким кожен з них домагається добробуту для своїх співгромадян, не мають під собою реальних підстав. Хоч у Сполучених Штатах, як і в інших країнах, приватний, особистий інтерес зумовлює переважну більшість людських справ, він все ж не визначає їх повністю.

Мушу сказати, що я часто бачив, як американці йшли на значні жертви заради всього суспільства, і сотні разів помічав, як вони надають надійну підтримку одне одному.

Вільні інститути, що їх мають мешканці Сполучених Штатів, і ті політичні права, що ними вони користуються, постійно і з безлічі нагод нагадують кожному громадянинові про те, що він живе у суспільстві. Вони щомиті повертають його до тієї думки, що бути корисним іншим людям — це обов’язок людини, який збігається з її власними інтересами; оскільки ж він не має жодних особливих причин їх ненавидіти, оскільки він не є ані їхнім рабом, ані їхнім володарем, його душа легко схиляється до сердечної доброзичливості. Громадянин спочатку служить суспільним інтересам з необхідності, а відтак уже здійснює свідомий вибір; на зміну розрахункові приходить інстинктивна спонука; і, достатньо напрацювавшись заради блага своїх співгромадян, він врешті-решт набуває звичку і схильність їм служити.

У Франції багато хто трактує рівність умов людського існування як найперше зло, а політичну свободу — як зло, друге за своїм значенням. І якщо ці люди змушені улягати одному з них, то намагаються принаймні уникнути другого. Я ж тверджу, що існує лише один ефективний засіб боротьби проти зла, що його здатна породити рівність, — це політична свобода. /415/











Розділ V

ПРО ЗНАЧЕННЯ ОБ’ЄДНАНЬ У СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ АМЕРИКАНЦІВ




Я не маю наміру зупинятися на ролі тих політичних об’єднань, за допомогою яких люди намагаються оборонити себе від деспотичних устремлінь більшості або від зазіхань королівської влади. Вище я вже висловлювався з цього приводу. Зрозуміло, що якби громадяни не знаходили якогось способу об’єднуватися для самозахисту і кожен з них зокрема втрачав свою міць і здатність оберігати власну свободу, сили тиранії неминуче зростали б водночас із утвердженням рівності. Тут ідеться лише про ті об’єднання, які утворюються у суспільному житті і не ставлять перед собою політичної мети.

Політичні об’єднання у Сполучених Штатах становлять лише малу частину величезної кількості різних асоціацій, наявних у цій країні.

Американці найрізноманітнішого віку, становища та інтересів об’єднуються в різні спілки, і це відбувається постійно. Йдеться не лише про об’єднання комерційного чи промислового характеру, в яких усі вони беруть участь, а й про безліч інших: релігійних та моральних, поважних та легковажних, загальноприступних та замкнених для сторонніх, багатолюдних та зовсім нечисленних; американці об’єднуються для проведення святкувань, організації шкіл, побудови заїздів та церков, поширення книжок, спорядження місіонерів до антиподів; у такий спосіб вони споруджують шпиталі, в’язниці, навчальні заклади. Чи йдеться про те, щоб пролити нове світло на якусь істину, чи про те, щоб виховувати почуття, звертаючись до великих прикладів, — вони так ти інакше об’єднуються в асоціації. Повсюди там, де на чолі якоїсь нової справи у Франції ви побачите представника уряду, а в Англії — якогось вельможного пана, будьте певні, що у Сполучених Штатах ви матимете справу з якоюсь асоціацією чи об’єднанням.

В Америці мені траплялися такі об’єднання, про існування яких я, мушу визнати, навіть не здогадувався, і я часто захоплювався тією безмежною винахідливістю, з якою мешканці Сполучених Штатів вміють поставити спільну мету великій кількості людей і дати їм можливість вільно йти до неї.

Згодом я мандрував по Англії, де американці запозичили дещо зі своїх законів і чимало всяких звичаїв, і мені здалося, що місцеві жителі далеко не постійно і зовсім не так вправно користуються своїм правом утворювати об’єднання.

Нерідко буває так, що англійці досягають значних наслідків, розраховуючи лише на власні сили, тоді як для американців не існує такої дрібної справи, задля якої вони не могли б об’єднатися, Очевидним є те, що перші розглядають об’єднання як потужний засіб досягнення тієї або іншої мети; другі ж ставляться до нього як до єдиного способу дій взагалі.

Отже, найдемократичнішою в світі є та країна, в якій люди за наших днів найбільше вдосконалили мистецтво разом досягати мети, яка відповідає спільним їхнім бажанням, і застосовують це нове вміння до максимальної кількості цілей. Чи випадкова ця закономірність, чи, навпаки, існує причинно-наслідковий зв’язок поміж рівністю людей та їхньою здатністю до об’єднання?

В аристократичних суспільствах, які складаються переважно з безлічі індивідуумів, що з них кожен сам по собі мало на що здатний, завжди існує чисельно невелике коло надзвичайно могутніх і дуже багатих громадян, кожен з яких, спираючись лише на власні сили, може здійснити великі справи.

В аристократичних суспільствах люди не мають потреби об’єднуватися заради спільних дій, тому що вони й без того міцно згуртовані. /416/

Кожен багатий і впливовий громадянин у такому суспільстві є, сказати б, головою стійкого і з принуки створеного об’єднання, яке складається з усіх тих, хто від нього залежить і мусить брати участь у здійсненні його планів.

Навпаки, у демократичних народів усі громадяни незалежні і слабкі; вони майже нічого не можуть зробити кожен зокрема, і жоден з-поміж них не здатний зобов’язати інших людей сприяти собі. Всі вони були б зовсім безпорадні, якби не навчилися радо допомагати одне одному.

Якби люди, що живуть у демократичних країнах, не мали ні права, ні схильності об’єднуватися з політичною метою, їхня незалежність зазнала б великої небезпеки, але вони могли б іще тривалий час зберігати свої багатства та свої знання; якби ж вони не набули здатності до згуртування в буденному житті, сама цивілізація опинилася б під загрозою. Народ, у якого окремі особистості втратили б можливість самостійно вершити великі справи, не набувши при цьому вміння об’єднуватися заради цієї мети, невдовзі знову поринув би у варварство.

На жаль, той самий суспільний устрій, який диктує необхідність об’єднань у демократичних народів, саме цим народам більше, ніж іншим, утруднює створення таких об’єднань.

Коли декілька аристократів хочуть утворити якесь об’єднання, їм це неважко зробити. Оскільки кожен з них має значну суспільну вагу, кількісно це об’єднання може бути дуже невеликим, і, оскільки їх небагато, їм неважко добре спізнати одне одного, зрозуміти одне одного і встановити чіткі правила.

Таких сприятливих умов не знайти у демократичних народів: адже тут будь-яке об’єднання, щоб мати якийсь вплив, повинне обов’язково мати значну кількість учасників.

Я знаю, що багато кого з-поміж моїх сучасників це аж ніяк не бентежить. Вони вважають, що за умов, коли громадяни стають дедалі слабкіші й безпорадніші, уряд мусить вдаватися до активніших та енерґійніших дій, з тим, щоб суспільство могло вирішувати завдання, які перевершують сили окремих індивідуумів. Вони гадають, ніби, висуваючи таке твердження, вони дають відповідь по суті питання. Проте я думаю, що вони помиляються.

Уряд і справді міг би взяти на себе обов’язки деяких з-поміж найбільших американських асоціацій, і, якщо взяти країну в цілому, окремі штати вже робили такі спроби. Але яка політична влада будь-коли могла б спромогтися досить ефективно впоратися з незліченною кількістю всіляких дрібних справ, що їх американці щоденно здійснюють за допомогою своїх об’єднань?

Легко передбачити, що наближається такий час, коли людина, спираючись на власні сили, матиме дедалі меншу здатність створювати для себе найпростіші і найнеобхідніші умови існування. В такий спосіб завдання державної влади будуть дедалі більше ускладнюватись, а її зусилля невпинно призводитимуть до розширення її повноважень. Чим більше влада підмінятиме собою громадські об’єднання, тим більше окремі громадяни, забуваючи про можливості об’єднаних дій, потребуватимуть допомоги з боку влади — такий безперервний ланцюг причин і наслідків, що породжують одне одного. Чи державна адміністрація змушена буде врешті-решт перебрати на себе управління всією промисловістю, з яким не зможуть упоратися окремі громадяни? І якщо настане така мить, коли внаслідок надмірного поділу земельної власності ґрунти буде розбито на такі малі ділянки, що обробляти їх вдасться лише за допомогою землеробських асоціацій, чи змушений буде голова уряду покидати державне кермо, аби братися за плуг?

Моральність та розумовий розвиток демократичного народу зазнали б не меншої небезпеки, аніж промисловість та торгівля, якби уряд спробував повністю заступити собою об’єднання та асоціації. /417/

Людські почуття та думки оновлюються, серця набувають шляхетності, а інтелект розвивається лише в процесі спілкування людей між собою.

Вище я показав, що в демократичних країнах майже не існує такого спілкування. Отже, його необхідно штучно створювати. І зробити це можна лише за допомогою асоціацій та об’єднань.

Коли аристократи сприймають якусь нову ідею або коли змінюється характер їхніх відчуттів, вони переносять ці зміни на сцену величного театру, що в ньому вони самі відіграють помітну роль, і, виставивши їх таким чином перед очі юрби, роблять їх таким чином приступними для умів і сердець усіх людей, які їх оточують.

У демократичних країнах лише представники суспільної влади мають природну можливість чинити в такий спосіб; проте легко помітити, що ця їхня діяльність, як правило, недостатня, а нерідко й небезпечна.

Уряд не більшою мірою здатний підтримувати й оновлювати рух почуттів та ідей великого народу, аніж міг би керувати всіма промисловими підприємствами. Щойно він спробує вийти за межі політичної царини і вирушити цим новим шляхом, він, сам того не бажаючи, запровадить найнестерпнішу тиранію; справа в тому, що уряд може лише диктувати чіткі правила та закони; він накидає ті думки й почуття, що є для нього бажаними, і його поради, як правило, важко відрізнити від наказів.

Ще гірша ситуація може скластися в тому випадку, коли уряд вирішить, що повна зупинка всякого руху в даній сфері відповідає його інтересам. Тоді він порине в непорушний спокій, обважніло завмерши в добровільному сні.

Отже, необхідно, щоб уряд не діяв сам по собі.

У демократичних народів саме об’єднання та асоціації мають посісти місце тих могутніх достойників, які зникли з появою рівних умов людського існування.

Щойно декілька мешканців Сполучених Штатів починають звідувати одне й те саме почуття або приходять до спільних ідей, з якими їм хотілося б ознайомити інших людей, вони починають шукати одне одного, а знайшовши, об’єднуються. З цієї миті вони перестають бути окремими індивідуумами і стають помітною силою, чиї дії правлять за приклад; цей приклад промовистий, і до них прислухаються.

Коли я вперше почув у Сполучених Штатах, як сто тисяч чоловік привселюдно заприсяглися не вживати міцних напоїв, цей випадок здався мені радше кумедним, аніж серйозним, і спочатку я не міг зрозуміти, чому ці схильні до тверезості громадяни не вдовольняються можливістю просто собі попивати водичку у своєму родинному колі.

Згодом я збагнув, що ці сто тисяч американців, наляканих повсюдним поширенням пияцтва, вирішили заопікуватися проблемою тверезості. Вони діяли точнісінько так, як це робив би великий можновладець, котрий вдягався б у найпростішу одіж, бажаючи подати пересічним громадянам урок зневаги до розкошів. Можна собі уявити, що якби ці сто тисяч людей жили у Франції, кожен з них зосібна звернувся б до уряду з клопотанням, аби той узяв під свій нагляд усі шинки на території королівства.

Як на мене, найбільшої нашої уваги мають заслуговувати американські асоціації, утворені за спільністю інтелектуальних та моральних інтересів. Політичні та промислові об’єднання американців одразу ж впадають у вічі, тоді як інші не потрапляють до нашого поля зору; навіть коли ми їх помічаємо, то погано розуміємо їхню природу, оскільки майже ніколи не спостерігали чогось подібного. Слід, проте, визнати, що вони такі ж необхідні американському народові, як і перші, а може, навіть, і ще більше.

У демократичних країнах уміння створювати об’єднання та асоціації — /418/ найперше з усіх умінь; проґрес усіх інших сторін суспільного життя залежить від поступу саме в цій царині.

Серед законів, якими керується людське суспільство, існує один, що видається яснішим і несхибнішим від усіх інших. Для того, щоб люди лишалися цивілізованими або ставали такими, необхідно, щоб їхнє вміння утворювати об’єднання розвивалося і вдосконалювалося тією ж мірою, якою поміж ними встановлюється рівність умов існування. /419/











Розділ VI

ПРО ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК АСОЦІАЦІЙ ТА ПРЕСИ



Коли люди вже не пов’язані між собою тривкою і постійною взаємозалежністю, не можна досягти того, щоб багато хто з них діяв спільно та узгоджено, якщо не переконати кожного з них, що це добровільне об’єднання всіх сил є необхідним і відповідає інтересам усіх учасників такого об’єднання.

Єдиний звичний і зручний спосіб цього досягти — це вдатися до послуг газети; лише газета може за єдину мить запропонувати тисячам людських умів одну й ту саму думку.

Газета — це порадниця, що її не треба шукати: вона приходить сама і щодня коротко розповідає вам про стан суспільних справ, не відвертаючи вас при цьому від ваших особистих клопотів.

Отже, видання газет набуває дедалі більшого значення в міру того, як люди поступово досягають рівності, а небезпека індивідуалізму стає помітнішою. Сказати, що газети допомагають ґарантувати свободу, означало б применшити їхнє значення; вони є опорою цивілізації.

Я аж ніяк не буду заперечувати того, що в демократичних країнах газети нерідко спонукають громадян до спільних нерозважливих дій: проте, якби газет не існувало, всякі спільні дії навряд чи були б можливі. Отже, заподіюване ними зло менше від зла, яке вони викорінюють.

Газета не лише здатна запропонувати безлічі людей єдиний план дій; вона також дає їм можливість спільного здійснення тих задумів, що їх вони окреслили самостійно.

Найвпливовіші громадяни, що живуть в аристократичних країнах, бачать одне одного здаля; і якщо вони хочуть об’єднати свої сили, вони йдуть назустріч одне одному, ведучи за собою безліч люду.

Навпаки, в демократичних країнах нерідко буває так, що велика кількість людей, які мають бажання або потребу об’єднатися, не можуть цього зробити, тому що, бувши непомітними й загубленими в юрбі, вони не бачать і не можуть знайти одне одного. І раптом з’являється газета, що робить набутком незліченних читачів думки або почуття, які водночас опановували їх усіх, хоч і кожного зосібна. Всі вони одразу ж вирушають до цього світоча, і ці заблукані уми, що в мороці довго шукали одне одного, нарешті зустрічаються і об’єднуються.

Газета забезпечила їхнє зближення і лишається й надалі необхідною для підтримки їхньої єдності.

Для того щоб якась асоціація, утворена представниками демократичного народу, мала якусь вагу, вона повинна бути численною. Отже, люди, що входять до її складу, живуть на великій території, і кожен з них прив’язаний до місць, де він мешкає, скромним розміром свого достатку та безліччю дрібних, хоч і неминучих клопотів. Їм необхідно знайти спосіб спілкуватися щодня, не маючи можливості побачити одне одного, і діяти у повній згоді, не зустрічаючись разом. Отже, жодна демократична асоціація не може обійтися без газети.

Таким чином, між асоціаціями та газетами існує нерозривний взаємозв’язок: газети творять асоціації, а асоціації творять газети; і якщо правдивим є твердження, що кількість асоціацій має зростати в міру вирівнювання умов людського існування, не менш справедливою є думка, що кількість газет збільшується пропорційно до множення чисельності асоціацій.

Отож Америка має набагато більше газет та асоціацій, ніж будь-яка інша країна світу. /420/

Цей взаємозв’язок поміж кількістю газет та асоціацій приводить нас до відкриття іншої залежності: між становищем періодичної преси та формою правління в тій або іншій країні; ми помічаємо, що у демократичного народу кількість газет повинна зменшуватись або зростати в міру посилення або послаблення централізованої влади. Справа в тому, що у демократичних народів не можна, на відміну від суспільств з аристократичним устроєм, передати в руки найвпливовіших громадян повноваження місцевої влади. Ці повноваження або мають бути скасовані, або ж передані широкому загалові. Демократичний загал утворює справжню асоціацію, на постійній основі, що за умов законодавчого забезпечення являє собою адміністрацію частини території; одразу ж виникає потреба заснування газети, що, приходячи щоденно до цих людей, заклопотаних своїми дрібними справами, постійно інформувала б їх про стан громадських справ. Чим розгалуженіша місцева влада, тим більша кількість людей бере участь у передбачених законом її діях, і чим більша потреба в таких людях відчувається кожної миті, тим швидше множаться газети.

Саме граничне подрібнення адміністративної влади ще більшою мірою, аніж широкі політичні свободи та повна незалежність преси, зумовлює появу дивовижної кількості газет в Америці. Якби всі мешканці Сполучених Штатів були виборцями в межах системи, що обмежувала б їхнє виборче право лише обранням законодавчих органів держави, вони потребували б лише невеличкої кількості газет, тому що мали б лише нечисленні, хоч і досить істотні, причини діяти спільно; проте в межах великого загальнонаціонального співтовариства в кожному штаті, кожному місті і мало не в кожному селищі законом передбачене існування невеличких об’єднань та асоціацій, що мають на меті здійснення місцевого самоврядування. Законодавець таким чином змушує кожного американця щоденно співпрацювати з ким-небудь зі своїх співгромадян у якійсь спільній справі; кожному з них потрібна газета, що в ній повідомлялося б про діяльність інших людей.

Гадаю, що демократичний народ 1 за відсутності загальнонаціонального представництва, але за наявності великої кількості малих органів місцевого самоврядування врешті-решт матиме більше газет, аніж інший демократичний народ, який має і централізовану владу, і виборні національні законодавчі збори. Найширший розмах, що його набула щоденна преса у Сполучених Штатах, як на мене, найкраще пояснюється тією обставиною, що у американців найповніша загальнонаціональна свобода поєднується з найширшими свободами на місцевому рівні.

У Франції та в Англії люди звичайно вважають, що для швидкого зростання кількості газет досить лише скасувати обтяжливі податки. Це безсумнівне перебільшення наслідків подібної реформи. Кількість газет зростає не лише завдяки зниженню цін на них, а й також внаслідок усвідомлення великою кількістю людей більш-менш постійної потреби спілкуватися та діяти разом.

Я також пов’язав би зростання впливу газет із причинами загальнішого характеру, аніж ті, якими цей вплив найчастіше пояснюють.

Газета може тривалий час існувати лише за умов, якщо вона відтворює вчення або почуття, притаманні великій кількості людей. Отже, газета завжди є органом якогось угруповання чи асоціації, члени якої є її постійними читачами.



1 Я кажу демократичний народ, тому що у аристократичного народу влада може бути вкрай децентралізована, але потреба мати газети при цьому не конче відчувається: справа в тому, що в даному випадку місцева влада перебуватиме в руках дуже обмеженого кола людей, які діють або незалежно один від одного, або ж. знаючи одне одного, легко можуть зустрічатися між собою й доходити порозуміння. /421/



Така асоціація може бути більш або менш оформленою, більш або менш замкненою, більш або менш численною; проте вона повинна існувати, принаймні як ідея, в людських умах: якщо так, газета вже не загине.

Це положення приводить нас до останнього міркування, що ним і буде завершено цей розділ.

Чим більше вирівнюються умови людського існування, чим слабкішими стають окремі індивідууми, тим легше вони піддаються впливам юрби і тим важче їм поодинці зберегти власні переконання, що їх юрба відкидає.

Газета є представником об’єднання чи асоціації; можна сказати, що вона промовляє до кожного свого читача від імені всіх інших своїх читачів; газета з тим більшою легкістю їх переконує, чим слабкіший кожен з них індивідуально.

Отже, влада газет має посилюватися в міру того, як люди набувають рівності між собою. /422/








Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.