[Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С. 422-438.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ VII

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКИ МІЖ ГРОМАДСЬКИМИ ТА ПОЛІТИЧНИМИ ОБ’ЄДНАННЯМИ



На землі існує лише одна нація, представники якої щодня користуються необмеженою свободою об’єднуватися з політичною метою. Ця сама нація — єдина в світі, чиї громадяни прийшли до думки постійно користуватися своїм правом на створення громадських об’єднань та асоціацій і в такий спосіб навчилися заживати всіх благ цивілізації.

У всіх народів, де політичні об’єднання заборонені, громадські асоціації виникають рідко.

Малоймовірно, щоб це було випадковістю; радше напрошується висновок про існування природного і, можливо, необхідного взаємозв’язку між цими двома різновидами об’єднань.

Яка-небудь справа з волі випадку об’єднує інтереси різних людей. Йдеться про управління яким-небудь комерційним підприємством або ж про завершення якогось промислового проекту; люди зустрічаються і об’єднують свої зусилля; поступово вони прилучаються до ідеї асоціації.

Чим більше зростає кількість таких малих об’єднань, тим більшої здатності набувають люди, навіть не здаючи собі з того справи, об’єднуватися задля великої мети.

Громадські асоціації, таким чином, полегшують справу утворення політичних асоціацій та об’єднань; проте, з іншого боку, політична асоціація найвищою мірою сприяє розвиткові та вдосконаленню асоціацій громадських.

У громадському житті кожна людина може в крайньому разі переконати себе у власній самодостатності. В політиці такі речі не можуть навіть спасти на думку. Коли народ має своє повноцінне громадське життя, ідея про необхідність створення асоціацій та бажання об’єднуватись щодня опановують уми всіх громадян; хоч би яку природну відразу відчували ці люди до спільних дій, вони завжди будуть готові до них, оскільки керуються інтересами своїх угруповань.

Отже, політика робить спільним набутком схильність і звичай утворювати асоціації; вона викликає бажання об’єднуватися і навчає мистецтва створювати угруповання з мас людей, які без цього були б приречені на вічно самотнє існування.

Політика не лише породжує безліч об’єднань та асоціацій, а й зумовлює виникнення дуже широких об’єднань.

У громадському житті рідко трапляється так, щоб якийсь спільний інтерес сам собою спонукав велику кількість людей діяти разом. Потрібне велике організаторське мистецтво, аби зробити можливим щось подібне.

Навпаки, у політиці такі нагоди з’являються чи не щомиті. При цьому слід пам’ятати, що загальна вага асоціацій дістає свій повний вияв лише у випадку великих об’єднань. Громадяни, кожен з яких зокрема є слабким, не мають заздалегідь складених уявлень про ту силу, що її вони можуть набути у випадку свого об’єднання; щоб вони це зрозуміли, їм необхідно її наочно продемонструвати. З цього випливає, що нерідко буває легше об’єднати спільною метою великі людські маси, аніж декілька чоловік; тисяча громадян може не вгледіти перед собою об’єднавчої мети, а десять тисяч здатні її побачити. В політиці люди об’єднуються задля великих справ, і та користь, що вони її здобувають, діючи спільно, практично демонструє їм потребу допомагати одне одному навіть у справах менш істотних. /423/

Політична асоціація воднораз розмикає межі внутрішньої замкненості безлічі індивідуумів; хоч би як вони відрізнялися між собою за віком, розумовим розвитком, статками, — такі об’єднання зближують їх і забезпечують можливості спілкування. Вперше зустрівшись, вони надалі знатимуть, як знайти одне одного.

В більшості громадських асоціацій можна брати участь, лише ризикуючи частиною своїх статків; це справедливо для всіх промислових і торговельних компаній. Коли люди ще мало обізнані з мистецтвом утворення асоціацій і не знають найголовніших правил цього процесу, вони побоюються, що, вперше взявшися за таку справу, змушені будуть заплатити високу ціну за свій досвід. Отже, вони радше волітимуть відмовитися від цього потужного засобу досягнення успіху, аніж наражати себе на можливу небезпеку. Але якщо йдеться про об’єднання політичні, вони вагаються набагато менше: справа здається їм безпечнішою, тому що в цьому випадку нема потреби ризикувати своїми грошима. Разом з тим неможливо тривалий час належати до однієї з таких асоціацій, не зрозумівши, яким чином підтримується лад серед цієї великої кількості людей, а також які методи дають можливість послідовно і спільними зусиллями досягати однієї й тієї самої мети. Там же люди навчаються підпорядковувати власні бажання ухвалам ширшого загалу і узгоджувати свої розрізнені зусилля зі спільними діями; іншими словами, вони навчаються всіх тих речей, що їх необхідно знати і при створенні громадських об’єднань, і при формуванні політичних асоціацій.

Отже, політичні об’єднання можуть розглядатися як усеохопні безкоштовні школи, де кожний громадянин вивчає загальну теорію утворення таких асоціацій.

І навіть якби політичні асоціації не сприяли безпосередньо поступові асоціацій громадських, скасувати перші означало б заподіяти шкоди останнім.

Коли громадяни мають право об’єднуватися лише в певних, цілком визначених випадках, вони ставляться до асоціації як до химерного і незвичного явища і нечасто про неї замислюються.

Коли ж їм дозволено вільно об’єднуватися з будь-якої нагоди, вони врешті-решт починають вбачати в асоціації універсальний і, сказати б, унікальний засіб, за допомогою якого люди дістають можливість легше досягати різних поставлених перед собою цілей. Кожна нова потреба одразу ж пробуджує в них нову ідею. Вміння створювати асоціації, як я вже зазначав вище, в такому випадку стає найпершим з усіх умінь; всі вивчають його і всі застосовують його на практиці.

Коли одні асоціації заборонені, а інші дозволені, важко одразу ж відрізнити перші від других. Відчуваючи сумніви, люди тримаються осторонь і від тих, і від тих, і тоді складається щось на взір громадської думки, згідно з якою будь-яку асоціацію люди розглядають як справу зухвалу і мало не протизаконну 1.



1 Це особливо стосується випадків, коли виконавча влада наділена повноваженнями дозволяти або забороняти об’єднання на свій розсуд.

Коли закон обмежується забороною певних асоціацій і доручає судам карати правопорушників, це ще не найбільше зло: в цьому разі кожен громадянин більш-менш знає заздалегідь, чого він може очікувати; він немовби сам чинить над собою суд, ще не поставши перед справжніми суддями, і, ухилившись від участі в заборонених асоціаціях, вступає до дозволених. Саме так усі вільні народи завжди розуміли можливість обмеження прав на об’єднання. Але якщо трапилось так, що законодавець покладає на кого-небудь право заздалегідь вирішувати, які об’єднання потрібні, а які небезпечні, і відтак або дозволяти їм розвиватися, або знищувати їх у зародку, тоді ніхто не може загодя передбачити, в якому випадку можна об’єднуватися в асоціацію, а в якому ні, весь цей процес повністю занепадає. В першому випадку закон спрямований лише проти певних асоціацій, у другому — проти всього суспільства, що йому він заподіює шкоду. Я припускаю, що законний уряд може вдаватися до першого закону, але за жодним урядом не визнаю права запроваджувати другий з цих законів. /424/



Отже, слід визнати химерою віру в те, що потреба людей об’єднуватися в асоціації, притлумлена в одному місці, не перестане проявлятися з тією ж силою в усіх інших місцях, і що досить тільки дозволити людям об’єднуватися заради досягнення ними спільних цілей, як вони тут-таки поспішать здійснювати свої задуми. Коли громадяни матимуть можливість і звичку об’єднуватися з будь-якої нагоди, вони вдаватимуться до спільних дій і при розв’язанні великих, і, не менш охоче, малих проблем. Проте, якщо вони матимуть змогу гуртуватися тільки заради неістотних справ, у них не буде ні бажання, ні хисту це робити. Даремно їм буде надано повну свободу братися разом до звичних їм занять: вони лише байдуже користуватимуться з дарованих їм прав; доклавши багато зусиль до того, щоб утримати їх від участі в заборонених об’єднаннях, ви з подивом виявите, що неможливо їх переконати створювати дозволені асоціації.

Я далекий від того, щоб твердити, ніби громадські об’єднання не можуть утворюватись у країні, де заборонено політичні асоціації; адже люди не здатні жити в суспільстві, не беручи участі в яких-небудь спільних справах. Проте я певний, що в такій країні громадські асоціації, як правило, нечисленні, не досить організовані та невправно керовані; вони не передбачають здійснення великих планів або ж приречені на невдачу в разі спроб їх реалізації.

Це природним чином приводить мене до думки, що свобода об’єднань на ґрунті політики не є такою небезпечною для громадського спокою, як звичайно гадають; може статися й так, що, на якийсь час захитавши підвалини держави, вона врешті-решт призводить до їх зміцнення.

У демократичних країнах політичні асоціації являють собою щось на кшталт могутніх володарів, які прагнуть керувати державою. Тому уряди за наших днів ставляться до подібних асоціацій так само, як за середньовіччя королі розглядали потужних васалів своєї корони; вони відчувають перед ними інстинктивний острах і за всякої нагоди прагнуть їх побороти.

Навпаки, до громадських асоціацій уряди відчувають природну прихильність, тому що легко доходять розуміння: ці об’єднання не лише не зосереджують увагу громадян на державних справах, а й спрямовують їхні думки в зовсім інший бік і, дедалі більше втягуючи їх у проекти, які не можуть бути здійснені без миру в суспільстві, відвертають тим самим загрозу революцій. Утім, уряди не беруть до уваги тієї обставини, що політичні асоціації надзвичайно сприяють збільшенню кількості і розгортанню діяльності об’єднань громадських, і тому, уникаючи небезпечного зла, вони позбавляють себе ефективних ліків. Коли бачиш, як вільно американці щодня об’єднуються заради того, щоб перемогло яке-небудь політичне уявлення, щоб до уряду увійшов якийсь державний діяч, а інший був позбавлений влади, буває непросто зрозуміти, чому такі ні від кого не залежні люди не впадають щомиті у гріх уседозволеності.

Якщо ж, з іншого боку, ви почнете думати про незліченну кількість промислових підприємств, що їх у Сполучених Штатах створено колективними зусиллями, і якщо ви помітите, що американці повсюди працюють, не знаючи спочинку, над здійсненням якогось важливого і складного проекту, що міг би зазнати краху внаслідок вибуху котроїсь найнікчемнішої з революцій, ви легко зрозумієте, чому ці такі заклопотані люди не мають найменшого бажання завдавати зайвих клопотів або порушувати громадський мир, у якому вони так зацікавлені.

Чи не досить уже нам розглядати ці явища осібно, і чи не слід нам, нарешті, виявити потаємний вузол, який їх зв’язує? Саме в надрах політичних асоціацій американці з усіх штатів, люди різного умонастрою і різного віку, щодня набувають більшої схильності до об’єднання і ознайомлюються з його законами. /425/ Саме тут вони зустрічаються з багатьма людьми, говорять, доходять порозуміння і з зацікавленням беруться за найрізноманітніші спільні справи. Відтак вони переносять у громадське життя всі свої набуті знання та навички і використовують їх, вдаючись до безлічі різних способів.

Отже, саме тішачись небезпечною та підозрілою свободою, американці навчаються мистецтва зменшувати ризик, що його свобода несе в собі.

Якщо обрати певну мить в існуванні нації, то можна легко довести, що політичні об’єднання порушують спокій у державі і паралізують працю промисловості; проте, якщо охопити поглядом життя народу в цілому, мабуть, так само легко можна буде показати, що свобода об’єднань у політичній царині сприяє добробутові і навіть спокоєві громадян.

У першій частині цієї праці я писав: «Необмежену свободу асоціацій не треба плутати зі свободою друку: перша водночас і менш необхідна, і більш небезпечна, ніж друга. Нація може обмежити її, не втрачаючи контролю над собою; інколи вона буває змушена так вчинити, щоб вижити». Трохи далі я додавав: «Не можна не визнати, що нічим не обмежена свобода політичних асоціацій — це найостанніша з усіх свобод, що її народ може собі дозволити. Якщо вона й не призводить його до анархії, то, сказати б, щомиті впритул до неї наближає».

Отже, я не думаю, що яка-небудь нація завжди матиме змогу дозволяти своїм громадянам мати абсолютне право створювати політичні об’єднання, і навіть сумніваюся щодо того, чи існує така країна й така епоха, коли було б мудріше не обмежувати свободу утворення асоціацій.

Існує думка, що народ, який не окреслив вузькими рамками права створення об’єднань, не може підтримувати внутрішній спокій, примушувати шанувати свої закони або формувати міцний уряд. Без сумніву, ці блага дорогоцінні, і, гадаю, для їх досягнення або збереження нація може на короткий час накласти на себе значні обмеження; а проте, їй годилося б точно знати, яким коштом їх буде досягнуто.

Я розумію, що заради врятування людського життя буває необхідна ампутація руки; але не треба мене запевняти в тому, що людина при цьому здатна зберегти свою вправність. /426/











Розділ VIII

ЯК АМЕРИКАНЦІ ПОБОРЮЮТЬ ІНДИВІДУАЛІЗМ ЗА ДОПОМОГОЮ ВЧЕННЯ ПРО ДОБРЕ ЗБАГНУТИЙ ІНТЕРЕС



Коли світом владувало обмежене коло потужних та багатих індивідуумів, вони радо витворювали для власного вжитку високі ідеї про обов’язки людини; їм подобалося проповідувати погляди, відповідно до яких самозречення людини гідне слави, а добро слід творити безкорисливо, як це робив сам Господь. Такою була тогочасна офіційна доктрина в моральній сфері.

Я сумніваюся щодо того, чи люди за віків панування аристократії були кращі, аніж за інших часів, але певним є те, що тоді без кінця говорилося про красу чесноти, хоч її пожиточні сторони були лише предметом потаємного вивчення. Але в міру того як уява стала ширяти не так високо, а люди почали зосереджуватися кожен на собі самому, моралісти стали остерігатися ідеї саможертовності, вже не сміючи нести її людям; тому вони обмежуються пошуками того особистого зиску, який можуть здобути громадяни, працюючи для загального блага; коли ж вони відкрили одну з тих точок, у якій особисті інтереси перетинаються і переплітаються з інтересами загальними, вони поспішили зробити це спільним набутком усього загалу; крок за кроком подібні спостереження ставали численнішими. Те, що спочатку здавалося окремою ремаркою, перетворилося на загальновизнане вчення; люди врешті-решт прийшли до розуміння того, що кожен, хто служить подібним до себе, тим самим служить і самому собі, і що добрі діла відповідають його особистим інтересам.

Я вже показав у різних місцях цієї праці, що мешканці Сполучених Штатів майже завжди знають, яким чином особистий добробут можна поєднувати з добробутом своїх співгромадян. Тут я хочу особливо відзначити той факт, що в цьому їм допомагає загальна теорія.

У Сполучених Штатах майже ніколи не говорять про красу чесноти. Люди твердять, що вона вигідна, і доводять це щодня. Американські моралісти не домагаються того, щоб людина жертвувала собою заради подібних до себе, аби здобути славу; проте вони сміливо твердять, що подібні жертви такі ж необхідні тим, хто на них іде, як і тим, хто з них користається.

Вони помітили, що в їхній країні й за їхніх часів необорна сила змушує людину зосереджуватися на собі самій; втративши надію щось цьому протиставити, вони намагаються вказати їй путь.

Тому вони не заперечують того, що кожна людина може переслідувати власні інтереси, але всіма силами намагаються довести, що добропорядність і чесність вигідні кожній людині.

Я не хочу заглиблюватися тут у подробиці їхньої арґументації, бо це завело б мене далеко вбік від головної теми; досить лише сказати, що вони переконали своїх співгромадян.

Колись давно Монтень сказав: «Якщо я не обираю прямого шляху через саму тільки його прямину, я врешті-решт оберу його, з власного досвіду переконавшись, що це зазвичай найщасливіший і найвигідніший шлях».

Певна річ, вчення про добре збагнутий інтерес не нове; проте за наших днів у американців воно загальновизнане; у них воно здобуло популярність, і ним обґрунтовуються найрізноманітніші види людської діяльності; ним пройняті всі міркування американців. На вустах злидарів воно звучить не рідше, ніж у розмовах багатих людей. /427/

У Європі вчення про добре збагнутий інтерес має не таку вишукану форму, як в Америці; разом з тим воно набагато менше поширене і не так повсюдно проповідується; його прибічники голосно засвідчують свою відданість йому, насправді вже її не відчуваючи.

Навпаки, американці радо пояснюють мало не всі свої вчинки за допомогою вчення про добре збагнутий інтерес; вони з задоволенням наголошують, що розважлива любов до себе самих постійно змушує їх допомагати одне одному і пробуджує їхню готовність жертвувати державі частку власного часу та статків. Гадаю, що в цьому моменті вони не зовсім справедливі до себе: адже у Сполучених Штатах, як і деінде, є громадяни, охоплені природними для людини безкорисливими і стихійними пориваннями; проте американці аж ніяк не визнають, що вони здатні улягати таким ось душевним порухам; вони воліють вище шанувати свою філософію, аніж самих себе.

Я міг би зупинитися тут, не намагаючись висловити власну оцінку того, що я вище описав. Надзвичайна складність цієї теми була б для мене достатнім вибаченням. Проте я не хочу з цього скористатися і волію, щоб читачі, ясно вгледівши мою мету, самі відмовилися йти за мною вслід, але не лишу їх у невідомості.

Вчення про добре збагнутий інтерес — теорія не така вже й висока, але ясна й надійна. Вона не тяжіє до осягнення великих цілей, проте без зайвих зусиль домагається всього, що було накреслено. Приступна для всіх людських умів, вона опановується кожним і легко западає в пам’ять. Чудово пристосовуючись до слабких місць людини, ця теорія без зусиль здобуває велику владу, і їй неважко цю владу зберегти, тому що вона спрямовує особистий інтерес проти нього ж самого, і, прагнучи опанувати пристрасті, послуговується тим самим батогом, який ці пристрасті збуджує.

Вчення про добре збагнутий інтерес не породжує надмірної самовідданості, але щодня вимагає маленьких жертв; саме по собі воно не робить людину доброчесною, але сприяє вихованню безлічі вірних законові, поміркованих, статечних, завбачливих громадян, здатних опановувати себе; якщо воно не провадить людей навпростець до чесноти, то в усякому разі нечутно наближає їх до неї за допомогою набутих узвичаєнь.

Якби вчення про добре збагнутий інтерес коли-небудь повністю запанувало в моральній царині, приклади високої чесноти, без сумніву, траплялися б набагато рідше. Але, на мою думку, і грубі пороки так само були б менш поширені. Це вчення, можливо, й перешкодить декому з людей піднятися високо над пересічним моральним рівнем людства, проте багато з тих, хто спустився б нижче від цього рівня, чіпляються за нього, і воно їх утримує. Якщо розглядати окремі особистості, воно їх понижує. Якщо ж говорити про весь людський рід у цілому, воно його підносить.

Я не побоюся навіть сказати, що, на мою думку, з-поміж усіх філософських теорій вчення про добре збагнутий інтерес найбільше відповідає потребам людей нашого часу, а також те, що в ньому є всі підстави вбачати найбільш надійну з ґарантій, що лишились у нас, проти себе самих. Отже, переважно на це вчення має бути звернута увага сучасних моралістів. Незважаючи навіть на те, що воно може їм видатися недосконалим, його все ж доведеться прийняти як необхідне.

Говорячи в цілому, я не думаю, що у нас егоїзму більше, ніж в Америці; єдина відмінність полягає в тому, що там егоїзм має, сказати б, освічений характер, а тут — ні. Кожен американець уміє пожертвувати частиною своїх особистих інтересів, аби врятувати все інше. Ми ж прагнемо все зберегти, і часто все втрачаємо. /428/

Навколо себе я бачу лише людей, які, судячи з усього, щоденно намагаються словом і власним прикладом довести своїм сучасникам, що корисне й вигідне ніколи не буває нечесним. Чи вдасться мені врешті-решт зустріти того, хто зуміє пояснити людям, наскільки чесність може бути вигідною та корисною?

На землі немає сили, здатної перешкодити вирівнюванню умов людського існування, яке, спрямовуючи людський дух на пошуки корисного, спонукає кожного громадянина замикатися у колі власних інтересів.

Отже, слід очікувати, що особистий інтерес більше, ніж будь-коли, являтиме собою головну, якщо не єдину рушійну силу людських діянь; все ж лишається з’ясувати, як кожна людина розумітиме свої особисті інтереси.

Якщо громадяни, набуваючи рівності між собою, зоставатимуться в полоні неуцтва та грубості, важко передбачити, яких нерозумних крайнощів вони сягнуть у своєму егоїзмі, і неможливо сказати заздалегідь, які ганебні злидні та бідування на них чекають тільки через те, що вони побоялися пожертвувати якоюсь часткою власного добробуту заради щастя й процвітання собі подібних.

Я аж ніяк не думаю, що вчення про добре збагнутий інтерес у тому вигляді, в якому його проповідують в Америці, є несхибно вірним у кожному своєму пункті; проте воно містить у собі велику кількість настільки очевидних істин, що досить просвітити людей, і ці істини будуть належно сприйняті. Тому намагайтеся будь-що нести їм просвіту: адже доба сліпої саможертовності та вроджених чеснот давно вже проминула, і я бачу наближення часів, коли свобода, громадський спокій і сам суспільний лад не зможуть без просвіти існувати. /429/











Розділ IX

ЯК АМЕРИКАНЦІ ЗАСТОСОВУЮТЬ ВЧЕННЯ ПРО ДОБРЕ ЗБАГНУТИЙ ІНТЕРЕС У РЕЛІГІЙНІЙ СФЕРІ



Якби вчення про добре збагнутий інтерес стосувалося лише царства земного, очевидною була б його внутрішня недостатність; адже не раз буває так, що принесені жертви можуть бути винагороджені лише на тому світі; і хоч би яких зусиль докладав людський розум, аби з’ясувати вигідність і користь чесноти, завжди буде вкрай важко змусити гідно жити людину, яка не хоче думати про смерть.

Отже, необхідно знати, чи може вчення про добре збагнутий інтерес легко узгоджуватися з релігійними віруваннями.

Філософи, які поширюють це вчення, кажуть людям, що для осягнення щастя в житті слід пильно стежити за своїми пристрастями і обов’язково уникати крайнощів, що тривке щастя можливе лише за відмови від безлічі минущих утіх, і що, нарешті, треба знову й знову перемагати себе самого, аби досягти бажаних для себе наслідків.

Засновники мало не всіх релігій постійно говорили майже одне й те саме. Вказуючи людям один і той самий шлях, вони лише віддаляли поставлену мету; не обіцяючи винагородити на цьому світі за призначені ними жертви, вони перенесли її в інший світ.

Разом з тим я відмовляюся вірити, що всі ті люди, які з релігійних спонук живуть доброчесно, чинять так лише через очікування винагороди.

Я зустрічав чимало ревних християн, які саможертовно й натхненно працювали заради загального щастя, і чув їхні запевнення в тому, що діють вони саме так, намагаючись заслужити блаженство на небесах; не можу, проте, відігнати від себе думку, що вони до себе несправедливі. Я надто шаную їх, аби їм повірити.

Це правда, що християнство навчає нас віддавати перевагу інтересам інших людей над нашими власними, аби доступитися неба; проте християнство також мовить нам про необхідність з любові до Бога творити добро ближнім. Це чудова формула: людина своїм розумом сягає божественної думки; вона бачить, що Божа мета — це лад; людина самохіть бере участь у цьому величному накресленні, і, постійно приносячи в жертву власні особисті інтереси в ім’я цього чудесного світового ладу, вона не чекає для себе інших винагород, крім втіхи споглядання.

Тому я не думаю, що єдиною спонукою діянь побожних людей є вигода й інтерес; проте припускаю, що такий інтерес — це найголовніший засіб, до якого вдаються релігії, маючи на меті провадити за собою людей, і я не сумніваюся, що саме завдяки йому вони опановують юрбу і набувають популярності.

Тому я не бачу жодної виразної причини, внаслідок якої вчення про добре збагнутий інтерес мало б відвернути людей від релігійних вірувань; навпаки, мені здається, що тут я зумів з’ясувати, яким чином це вчення радше наближає людей до релігійної віри.

Припускаю, що задля досягнення щастя в цьому світі той або інший індивідуум чинить спротив різним інстинктивним порухам своєї душі, незворушно зважує всі свої життєві вчинки, навчається мистецтва поборювати найперші свої бажання, замість того щоб сліпо їм підкорятись, і призвичаюється легко зрікатися миттєвих насолод заради найтривкіших цінностей, що їм він підпорядкував усе своє життя. /430/

Якщо така людина вірить у своє віровчення, їй зовсім не важко улягати обмеженням, що їх дана віра накладає. Сам її розум радитиме їй це робити, а вже набута звичка заздалегідь привчає її терпіти всі недогоди.

Якщо в неї виникнуть сумніви з приводу мети її очікувань і надій, вона не дасть їм із легкістю себе зупинити і вирішить, що мудріше зректися якихось благ цього світу, аби лиш зберегти свої права на величезну спадщину, обіцяну їй на тому світі.

«Якщо ми й помиляємося, вважаючи християнську віру за істинну, — сказав Паскаль, — то втрачаємо не так уже й багато; але яким нещастям було б помилитися, маючи її за хибну!»

Американці не виказують простацької байдужості до потойбічної сфери; вони не мають і молодечої погорди до небезпек, що їх сподіваються уникнути.

Тому вони сповідують свою релігію без жодної соромливості або остраху; навпаки, помітно, що навіть у розпалі свого побожного завзяття вони лишаються такими спокійними, послідовними і тверезими, що може здатися, ніби не серце, а розум веде їх до підніжжя вівтарів.

Не лише американці сповідують свою віру тому, що це їм вигідно, але саме вони розглядають її з точки зору тієї користі, яку вона може дати в земному житті. За середньовіччя священики говорили тільки про потойбіччя: вони мало дбали про те, щоб довести можливість для щирого християнина спізнати щастя тут, у земному існуванні.

Навпаки, американські проповідники без кінця спускаються на грішну землю, і лише з великим зусиллям їм щастить відірвати від неї свої погляди. Щоб глибше заторкнути душі своїх слухачів, вони щодня демонструють їм, наскільки сприятливими є релігійні вірування для свободи та громадського ладу; слухаючи їх, часто буває непросто зрозуміти, чи головним предметом релігійної віри є вічне щастя на небесах, чи добробут у нашому земному світі. /431/










Розділ X

ПРО СХИЛЬНІСТЬ ДО МАТЕРІАЛЬНОГО ДОБРОБУТУ В АМЕРИЦІ




В Америці пристрасть до матеріального добробуту не завжди є панівною, але вона загальнопоширена; якщо й не всім вона однаково притаманна, всі люди її відчувають. Потреба задовольняти найменші потреби тіла та дбати про набуття найдріб’язковіших життєвих вигод перебуває там у центрі уваги.

Щось подібне дедалі частіше спостерігається і в Європі.

Серед причин, які зумовлюють появу схожих явищ у житті Старого й Нового Світу, є такі, що стосуються моєї теми; отже, я маю їх назвати.

Коли багатства спадково закріплені за одними й тими самими родинами, ми бачимо, що велика кількість людей тішиться матеріальними благами, не відчуваючи виняткової схильності до добробуту.

Людське серце найбільше прихильне до тих або інших цінностей не тоді, коли може спокійно користуватися ними, а тоді, коли відчуває незадоволене прагнення оволодіти ними та невпинний острах їх утратити.

В аристократичних суспільствах багаті люди, які ніколи не знали чогось протилежного до їхнього власного становища, не бояться його змінити: вони не дуже уявляють, як можна жити інакше. Отже, матеріальний добробут не є їхньою життєвою метою; це природний їхній спосіб життя. Вони сприймають його як єдино можливий тип існування і тішаться його благами, не дуже над тим замислюючись.

Коли природна, інстинктивна схильність до матеріального добробуту, що її відчувають усі люди, задовольняється легко й без зайвих турбот, їхні душевні порухи звертаються в інший бік, і тоді людина береться за якусь складнішу і величнішу справу, яка підносить її і захоплює.

Саме тому люди, які належать до аристократичних верств, часто виявляють гордливу зневагу до тих самих благ, якими користуються, і знаходять у собі неждані сили в ту мить, коли доводиться ці блага втратити. Всі революції, що похитнули або знищили аристократичні верстви, показали, з якою легкістю люди, які звикли до достатку, можуть обходитися без найнеобхідніших благ, тоді як люди, що своєю тривалою працею домоглися добробуту, навряд чи могли б жити після його втрати.

Якщо від вищих верств я перейду до нижчих класів, то ми виявимо аналогічні явища, зумовлені різними причинами.

Серед тих націй, де в суспільстві панує аристократія і суспільство внаслідок цього перебуває в нерухомому стані, народ врешті-решт звикає до своїх злиднів так само, як багаті люди — до своїх розкошів. Одні не дбають про матеріальний добробут, тому що й без того ним тішаться; інші так само про нього не думають, тому що вже не вірять, що зможуть його досягти, а також і тому, що взагалі надто мало про нього знають.

У суспільствах названого типу уяву вбогих людей заполоняють видива потойбічного світу; злидні реального життя тиснуть на їхню уяву; проте вона вислизає з жорстких рамок і шукає розради деінде.

Коли ж, навпаки, суспільні верстви перемішані, а привілеї скасовано, коли родові маєтки подрібнюються, а просвіта і свобода опановують дедалі більші обшири, уяву бідняків охоплює пристрасне бажання досягти добробуту, а думки багатих — страх добробут втратити. Виникає велика кількість середніх за розміром статків. Ті, які ними володіють, мають досить матеріальних благ, аби /432/ виробилася схильність і смак до достатку, і все ж цих благ замало, аби повністю задовольнити їхні запити. Ці блага здобуваються з великими зусиллями, і люди користуються ними з великим трепетом.

Отже, вони невпинно прагнуть здобути або зберегти ці втіхи, хоч би які дорогі, які неповні і які скороминущі вони були.

Я намагаюся збагнути, яка саме пристрасть є природною для людей, збентежених і обмежених темрявою свого походження та скромністю своїх статків, і не знаходжу нічого більш притаманного їм, аніж схильність до матеріального добробуту. Пристрасне жадання достатку в першу чергу характерне для середнього класу; разом з ним воно здобуває перевагу над іншими пристрастями. Саме звідси воно починає ширитися, опановуючи і вищі суспільні верстви, і товщу народних мас.

В Америці я не зустрів жодного бідняка, який не кидав би погляду, повного надії та заздрощів, на втіхи багатого люду, і чия уява загодя не поринала б у споглядання благ, що їх доля вперто відмовлялася йому вділяти.

З другого боку, у Сполучених Штатах я ніколи не помічав у багатих людей тієї зверхньої зневаги до матеріального добробуту, яку часом подибуємо серед найбагатших та найрозбещеніших аристократичних осередків.

Більшість із цих багатіїв колись були вбогі; вони спізнали на собі болюче жало злигоднів; вони довго боролися супроти ворожої їм долі, і тепер, здобувши перемогу, не втратили пристрастей, які супроводжували їхні відчайдушні зусилля; вони й досі немов сп’яніли посеред тих маленьких радощів, яких вони домагалися впродовж чотирьох десятиліть.

Не можна твердити, ніби в Сполучених Штатах, як і в інших країнах, не можна зустріти досить великої кількості багатих людей, які, успадкувавши значні статки, не доклавши жодних зусиль, тішаться благами, що їх не вони здобули. Але навіть вони не виглядають менше від інших схильними до радощів матеріального життя. Любов до добробуту стала панівною рисою всієї нації; великий потік людських пристрастей тече саме в цей бік, затягуючи все у своєму плині. /433/











Розділ XI

ПРО СПЕЦИФІЧНІ НАСЛІДКИ, ПОРОДЖЕНІ ЛЮБОВ’Ю ДО МАТЕРІАЛЬНИХ РОЗКОШІВ ЗА ДЕМОКРАТИЧНИХ ЧАСІВ



На основі викладеного вище можна було б зробити висновок, що любов до матеріальних розкошів повинна постійно призводити американців до безладдя у звичаях, порушувати родинний лад і, врешті-решт, ставити під загрозу все суспільне життя.

Насправді ж усе відбувається зовсім не так: пристрасна схильність до матеріальних розкошів і втіх у демократичних суспільствах проявляється зовсім не так, як у народів з аристократичною формою правління.

Часом буває так, що втома від справ, надмір багатств, крах релігійних вірувань або занепад державної влади поступово привчають аристократію до розкошів виключно в матеріальній царині. В інших випадках могутність можновладця або слабкість народу, не позбавляючи аристократичні верстви їхніх статків, примушують їх відійти від влади, і, закривши перед ними шлях до великих задумів і справ, лишають їх на самоті з бентежністю їхніх бажань; відтак вони змушені з важким серцем зосереджуватися на своїх особистих справах і намагаються, поринувши в плотські радощі й насолоди, забути про свою колишню велич.

Коли представники аристократичних верств починають отак віддаватися невтримному жаданню тілесних розкошів, вони найчастіше спрямовують у цьому єдиному напрямку всю свою енерґію, набуту внаслідок довготривалого призвичаєння до влади.

Таких людей не задовольняє пошук скромного добробуту; їм потрібні розкішна розбещеність і кричуща розпуста. Вони витворюють культ найспокусливіших чуттєвих утіх і, здається, нестямно жадають перевершити одне одного в мистецтві самовиснаги й здичавіння.

Що більше могутності, слави та свободи дій мала в минулому аристократія, що яскравіший був блиск її чеснот і осягнень, то гучнішою та скандальнішою, на моє переконання, буде недобра слава про її пороки.

Схильність до матеріальних насолод у демократичних народів не сягає подібних крайнощів. Любов до добробуту дістає у них прояв у вигляді стійкої, винятково сильної, всеохопної і разом з тим стриманої пристрасті. Тут ідеться не про будівництво великих палаців, не про прагнення підкорити або обдурити природу, зрештою, спустошити весь світ заради найповнішого задоволення пожадань якоїсь людини; мова про те, щоб додати декілька туазів землі до своїх полів, посадити сад, додатково розбудувати оселю, постійно і щомиті робити життя зручнішим і легшим, запобігати злидням і задовольняти найдрібніші свої потреби, не вдаючись до великих зусиль і майже безкоштовно. Кожна з таких цілей сама по собі ніби й незначна, але людська душа відчуває до них тривку прихильність: вона споглядає їх постійно, бувши незмінно до них близька; насамкінець вони заступають їй решту світу, а часом навіть стають поміж нею та Богом.

На це можуть заперечити, що все сказане стосується лише тих громадян, які володіють лише середніми за розміром статками; багаті люди, мовляв, виказують схильності та смаки, аналогічні тим, які проявлялись у них за віків панування аристократії. Я заперечую таке твердження.

Стосовно матеріальних і чуттєвих насолод найбагатші громадяни в /434/ демократичному суспільстві не відзначаються смаками, хоч скільки-небудь відмінними від смаків усього народу: це зумовлене або тим, що, вийшовши з народних глибин, вони справді зберігають звичаї простолюду, або ж тим, що вони вважають за краще цих звичаїв та уподобань не зраджувати. В демократичних суспільствах почуття широких верств відзначаються стриманістю й поміркованістю, з чим усі люди змушені рахуватися. Порокам тут не менш складно, аніж чеснотам, вийти за межі норм та узвичаєнь.

Багаті люди, які належать до демократичних націй, таким чином, більше дбають про задоволення щонайменших своїх потреб, аніж про осягнення якихось нечуваних утіх; вони вгамовують безліч маленьких своїх бажань і не віддаються потужним і нестримним пристрастям. Отже, їм притаманна радше млява байдужість, аніж розгул і марнотратство.

Особлива схильність людей, що живуть за віків демократії, до чуттєвих і матеріальних насолод найчастіше не суперечить суспільному ладові; навпаки, для її задоволення порядок у суспільстві нерідко буває просто-таки необхідний. Не суперечить вона і моральності звичаїв: адже добрі звичаї сприяють громадському спокою і виробничій праці. Часто ця схильність може навіть поєднуватися з релігійною мораллю: люди прагнуть якнайкраще прожити своє земне життя, не відмовляючись при цьому й від шансів на спасіння після смерті.

Серед матеріальних благ існують такі, що володіння ними є злочином; люди від осягнення їх утримуються. Існують і такі блага, користування якими дозволене релігією та мораллю: пожадання цих благ опановує людей повністю, і, прагнучи їх здобути, вони підпорядковують цій меті свою уяву, і душу, і все своє життя, забуваючи при цьому про вищі й дорожчі блага — ті, що тільки й творять славу й велич людського роду.

Я закидаю рівності зовсім не те, що вона жене людей на пошуки заборонених утіх, а за те, що, прагнучи насолод дозволених, вони з головою в них поринають.

Таким чином, у світі може запанувати щось на взір доброчесного та пристойного матеріалізму, який, не розбещуючи людських душ, проте, надасть їм розніженості і врешті-решт непомітно послабить усі їхні внутрішні пружини. /435/











Розділ XII

ЧОМУ ДЕХТО З АМЕРИКАНЦІВ ВІДЗНАЧАЄТЬСЯ ЕКЗАЛЬТОВАНИМ СПІРИТУАЛІЗМОМ



Хоч пристрасне бажання набувати земні блага є серед американців панівним і визначальним, у них бувають і моменти перепочинку, коли їхні душі, здається, нараз розривають матеріальні пута, які їх сковують, і невтримно ринуть у небесні високості.

В усіх американських штатах, а надто ж у напівзаселених західних округах можна зустріти мандрівних проповідників Божого слова.

Цілі родини, включно зі старими, жінками й дітьми, долають непрохідні хащі та бездоріжжя, верстають далекі шляхи, щоб послухати цих проповідників; зустрівшись із ними і вислухавши їх, вони на багато днів і ночей забувають про свої щоденні клопоти, часом нехтуючи навіть найнеобхіднішими буденними потребами.

То тут, то там у надрах американського суспільства можна зустріти людей, до краю сповнених екзальтованої та мало не нестямної духовності, яку навряд чи можна спостерігати в Європі. Час від часу тут з’являються дивні секти, що роблять спроби відкрити людям доти не бачені шляхи до вічного щастя. Релігійний безум у них є звичайнісіньким явищем.

Це не мусить нас дивувати.

Людина не сама наділила себе потягом до безмежності та любов’ю до всього, що є вічним. Ці високі почуття не з’являються з чиєїсь примхи: вони глибоко закорінені в непорушних глибинах людської природи; вони існують незалежно від зусиль людини. Їх можна притлумити або спотворити, але неможливо знищити.

Душа має свої потреби, що їх необхідно задовольняти; і хоч би яких зусиль докладали часом люди, аби відволікти її від цих потреб, вона все одно невдовзі починає тужити, відчуваючи сум’яття й тривогу посеред усіх чуттєвих розкошів і насолод.

Якби розум більшості мислителів роду людського коли-небудь зосередився лише на досягненні матеріальних благ, можна було б очікувати, що це спричинило б бурхливу зворотну реакцію в душах деяких людей. Ці останні безоглядно поринули б у духовну царину, через острах лишитися скутими занадто тісними путами, що їх накладає матеріальна сфера.

Тому не варто дивуватися з того, що в суспільстві, яке повністю поринуло в свої земні клопоти, можна зустріти небагатьох індивідуумів, котрі прагнуть звертати свій зір лишень до неба. Я був би здивований, якби у народу, поглинутого тільки проблемами свого добробуту, містицизм не набув швидкого розвитку.

Існує думка, ніби причиною заселення пустель Фіваїди були імператорські гоніння та страти на аренах цирків; я ж гадаю, що причину радше слід шукати в римських розкошах та в епікурейській філософії Греції.

Якби суспільний устрій, обставини та закони не обмежували так жорстко розум американців пошуками добробуту, він, бувши спрямований на духовну царину, певна річ, виказав би неабияку обачність, досвідченість і поміркованість. Проте він почувається ув’язненим у тісних рамках, що з них, здається, його не хочуть випускати. Коли ж він долає ці межі, йому стає незрозуміло, на чому можна утвердитись, і нерідко безоглядно виходить за грань здорового глузду. /436/











Розділ XIII

ЧОМУ АМЕРИКАНЦІ ВИГЛЯДАЮТЬ ТАКИМИ СТРИВОЖЕНИМИ ПОСЕРЕД СВОГО ДОБРОБУТУ



Часом у деяких найвіддаленіших закутках Старого Світу можна зустріти невеличкі селища, які, здається, виявилися забуті посеред усесвітньої круговерті: вони немов лишилися непорушні, тоді як усе навколо них вирувало й рухалося. Більшість населення там — люди вкрай неосвічені і вбогі; вони не мають стосунку до справ державного урядування, а влада найчастіше їх пригноблює. Проте обличчя цих людей, як правило, погідні, а самі вони відзначаються життєрадісністю.

В Америці ж я бачив найосвіченіших у світі людей, наділених найширшою свободою і найбільшими в світі життєвими благами; проте мені здавалося, що їхні обличчя немов затьмарені якоюсь легкою тінню; складалося враження, що вони поважні й мало не смутні навіть посеред своїх розваг.

Найголовнішою причиною цього є те, що перші зовсім не думають про злидні й нестатки, що їх доводиться їм терпіти, тоді як другі безперервно мислять про блага, яких самі не мають.

З подивом можна спостерігати той гарячковий запал, з яким американці намагаються досягти добробуту, і як їх невпинно мучить неясний острах з приводу того, що ними обрано не найкоротший шлях до успіху.

Мешканець Сполучених Штатів настільки відданий справі здобування благ цього світу, ніби має впевненість у своєму безсмерті, і він з такою енерґією намагається досягти тих із них, які виявляються для нього досяжні, що може здатися, ніби він щомиті боїться вмерти раніше, ніж встигне з них скористатися. Він хапає все, що може, але не утримує міцно, одразу ж випускаючи з рук, аби кинутися на пошук нових насолод.

У Сполучених Штатах чоловік дбайливо будує собі домівку, в якій сподівається провести літа своєї старості, і раптом продає її, ще не добудувавши остаточно даху; він садить сад і віддає його в оренду, заледве скуштує перші плоди; він розорює цілинну землю і полишає іншим усі жниварські клопоти. Він опановує якийсь фах і швидко його лишає. Він оселяється в якійсь місцині, але невдовзі вирушає кудись далі, йдучи навздогін своїм мінливим бажанням. Якщо його приватні справи дають йому мить перепочинку, він одразу ж поринає у вир політичної діяльності. А якщо під кінець року, сповненого трудами, в нього лишається хоч якесь дозвілля, він через свою непогамовну цікавість мандрує по безмежних просторах Сполучених Штатів. У такий спосіб він залишить позаду шлях завдовжки п’ятсот льє, аби певніше відігнати від себе думки про власне щастя.

Нарешті приходить смерть, і вона зупиняє його раніше, ніж він відчує втому від цієї марної гонитви за повним і вічно зникомим блаженством.

Спочатку може викликати подив це дивне занепокоєння, помітне у стількох щасливих людей, які тішаться безсумнівним достатком. Утім, це видовище старе як світ; новим є тільки те, що цілий народ є його учасником.

Схильність до матеріальних та чуттєвих насолод має розглядатися як найперше джерело того таємного неспокою, що помітний у вчинках американців, а також тієї непостійності, приклади якої вони щодня демонструють.

Той, хто повністю зосередився на здобутті земних благ, завжди кудись поспішає, маючи лише обмежений час для їх осягнення, оволодіння та насолоди ними. Пам’ять про те, що життя коротке, невпинно його підганяє. /437/ Незалежно від кількості вже набутих ним благ, він щомиті уявляє безліч інших, а саме тих, що ними він не встигне скористатися, якщо не поквапиться перед лицем неминучої смерті. Ця думка сповнює його тривогою, острахом та жалем, він відчуває душевне сум’яття, яке, триваючи постійно, змушує його раз по раз змінювати свої плани та місце проживання.

Якщо схильність і прагнення до матеріального добробуту поєднується з таким суспільним устроєм, за якого ні закони, ні звичаї нікого більше не втримують на одному місці, то це додатково збуджує душевний неспокій громадян: у такому випадку люди невпинно змінюють свою життєву путь, з остраху пройти повз той єдиний і найкоротший шлях, який має привести їх до щастя.

Неважко, втім, зрозуміти, що якщо люди, котрі пристрасно шукають матеріальних і чуттєвих утіх, мають справді сильні бажання, вони повинні й легко їх зрікатися; оскільки їхньою кінцевою метою є насолода, то засоби її осягнення мусять бути легкими й швидкими, інакше всі труднощі, пов’язані зі здобуттям цих утіх, виявляться більші від самих утіх і насолод. Отже, душі більшості людей водночас відзначаються палкістю і млявістю, нестямністю і знервованістю. Навіть смерть у них буває не така страшна, як безупинне продовження зусиль заради осягнення однієї й тієї самої мети.

Рівність іще коротшим шляхом провадить до деяких наслідків, які я щойно описав.

Коли скасовано всі прерогативи, пов’язані з походженням людини та її статками, коли всі види фахової діяльності відкриті перед усіма людьми, і коли людина, спираючись на власні сили, може досягти вершин кожного з них, багатьом честолюбним людям починає здаватися, що перед ними відкриваються легкі шляхи до небувалої кар’єри, і вони радо тішать себе надіями, що вони — обранці високої долі. Але такі погляди помилкові, і життєвий досвід щодня вносить свої корективи. Та сама рівність, що дає змогу кожному громадянинові плекати великі сподівання, робить усіх громадян індивідуально слабкими. Вона зусібіч обмежує їхні сили й можливості, водночас дозволяючи їхнім бажанням безмежно розростатися.

Люди не лише безпорадні самі по собі, а й із кожним своїм кроком зустрічають нові перепони, що вони їх спочатку не помічали.

Вони скасували обтяжливі привілеї декого з собі подібних; вони тим самим домоглися суперництва всіх із усіма. Змінилася радше форма границь, аніж їхнє місце. Коли люди більш-менш рівні між собою, коли вони йдуть одним і тим самим шляхом, будь-кому з них дуже важко прискорити свій хід і пройти крізь одностайну юрбу, яка оточує кожного і стискає зусібіч.

Це постійне визначальне протиріччя, яке існує поміж інстинктами, що їх породила рівність, і наданими нею засобами їх задоволення, мучить і втомлює людські душі.

Можна уявити людей, які досягли певного ступеня свободи, що повністю їх задовольняє. В такому випадку вони будуть без тривог і без пристрастей користатися зі своєї незалежності. Але люди ніколи не встановлять такої рівності, яка могла б їх усіх задовольнити.

Хоч би яких зусиль докладав народ, йому не вдасться витворити абсолютно рівні для всіх умови існування; та якби він мав нещастя досягти такого повного і остаточного вирівнювання умов, все одно залишиться нерівність людських інтелектів, яка, бувши прямо послана Богом, ніколи не підлягатиме нашим законам.

Хоч би які демократичні були суспільний устрій та політична конституція країни, можна, проте, не сумніватися, що кожен з її громадян завжди буде бачити біля себе людей, що посідають вище становище, і можна передбачити, що /438/ він звертатиме свій погляд саме в цей бік. Коли нерівність є найзагальнішим законом суспільства, найочевидніші її прояви не так впадають у вічі; коли ж, навпаки, всі перебувають більш-менш на одному рівні, найменша нерівність одразу ж стає помітною. Саме тому бажання рівності стає дедалі невгамовніше в міру того, як рівність набуває виразніших ознак.

У демократичних суспільствах люди легко досягають певного ступеню рівності; разом з тим вони ніколи не можуть досягти тієї міри рівності, яка є для них бажаною. Примара такої рівності постійно вабить їх, весь час відступає, але ніколи не зникає з їхнього поля зору, немов запрошуючи їх іти за нею вслід. Вони незмінно думають, що спроможуться її вловити, та вона щоразу вислизає з їхніх обіймів. Вони бачать її з досить близької відстані, аби знати її принади та переваги, але не можуть наблизитися настільки, щоб зазнати її розкошів; вони вмирають раніше, ніж їм пощастить уповні нею натішитися.

Саме цими причинами й слід пояснювати дивну меланхолійність, притаманну мешканцям демократичних країн, які живуть у повному достатку, а також їхню відразу до життя, яка часом опановує їх посеред влаштованого і спокійного існування.

На превеликий жаль, у Франції зростає кількість самогубств; в Америці самогубства трапляються рідко, але є відомості, що божевілля там поширене більше, ніж деінде.

Це різні симптоми однієї й тієї самої хвороби.

Американці не накладають на себе рук, хоч би яке надмірне збудження вони відчували, тому що релігія забороняє їм це робити, а також тому, що матеріалізм у них, сказати б, не дуже поширений, хоч пристрасть до матеріального добробуту має серед них загальнопоширений характер.

їхня воля чинить спротив, проте їхній розум нерідко капітулює.

За демократичних часів людські втіхи та насолоди набагато гостріші й спокусливіші, аніж за віків панування аристократії, і водночас вони приступні набагато більшій кількості людей; проте, з іншого боку, треба визнати, що в умовах демократії сподівання та бажання людей здійснюються набагато рідше, людські душі зазнають набагато більше хвилювань і тривог, а їхні клопоти стають болісніші та гнітючі. /439/








Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.