[Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С. 546-576.]

Попередня     Головна     Наступна





ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ПРО ТОЙ ВПЛИВ, ЯКИЙ ДЕМОКРАТИЧНІ ІДЕЇ ТА ПОЧУТТЯ СПРАВЛЯЮТЬ НА ПОЛІТИЧНЕ СУСПІЛЬСТВО



Моя книга не досягне мети, якщо, показавши, які ідеї та почуття вселяє рівність, я не зазначу наприкінці, яким чином ті самі почуття та ідеї здатні безпосередньо вплинути на форми управління людським суспільством.

Для цього мені доведеться часто звертатися до думок, які я вже раніше висловлював. Сподіваюсь, одначе, що читач не відмовиться піти за мною, якщо знайомі шляхи можуть привести його до нових істин.




Розділ I

РІВНІСТЬ ВИКЛИКАЄ В ГРОМАДЯНАХ ПРИРОДНУ СХИЛЬНІСТЬ ДО ВІЛЬНИХ ІНСТИТУТІВ



Рівність, що робить людей незалежними один від одного, виробляє в них звичку й схильність керуватися в приватному житті тільки власними бажаннями й волею. Та повна незалежність, якою вони постійно користуються як у взаєминах з рівними собі, так і в особистому житті, викликає в них незадоволення будь-якою владою й небавом формує в них поняття політичної свободи та прихильність до неї. Отже, люди, які живуть за таких часів, найприроднішим чином влаштовані до сприйняття ідеї вільних інститутів. Візьміть будь-кого з них, і, якщо ви зможете дістатися до його інстинктивних почуттів, ви помітите, що з різних форм правління він найбільше визнає й шанує те, голову якого він обрав сам і дії якого перебувають під його контролем.

З усіх політичних наслідків, породжуваних соціальною рівністю, саме це прагнення до незалежності передусім впадає в око, лякаючи малодухів, і не безпідставно, бо в демократіях анархія набуває жахливіших якостей, ніж у будь-якому іншому суспільстві. Адже якщо громадяни позбавлені можливості впливати один на одного, то в разі, коли державна влада, що стримує їх, послаблюється, швидко настає політичний хаос, а що кожен окремий громадянин воліє триматися обіч від усього, споруда соціального устрою миттєво розпадається на порох.

Проте я переконаний, що анархія — це не основне, а найменше з лих, яких треба остерігатися в добу демократії.

Насправді рівність породжує дві тенденції: перша веде людей до незалежності й може раптово підштовхнути їх до анархії; друга тенденція виказує себе /547/ не так швидко й не так наочно, але вона куди більш цілеспрямовано веде людей до закріпачення.

Люди швидко розпізнають першу тенденцію й всіляко їй опираються, дозволяючи, однак, повести себе в інший напрям, оскільки не бачать небезпеки. Тому про нього треба поговорити детальніше.

Жодною мірою я не гуджу рівність за те, що вона породжує непокірність; саме за це я її хвалю. Я сповнююсь захоплення, коли бачу, як вона формує в умах та серцях людей якесь невиразне уявлення про політичну незалежність та інстинктивне прагнення до неї, виробляючи таким чином ліки від недуги, нею ж породжуваної. /548/











Розділ II

ПРО ТЕ, ЩО УЯВЛЕННЯ ГРОМАДЯН ПРО УПРАВЛІННЯ В ДЕМОКРАТИЧНИХ СУСПІЛЬСТВАХ ПРИРОДНИМ ЧИНОМ СПРИЯЮТЬ ЗОСЕРЕДЖЕННЮ ВЛАДИ



Ідея проміжних інститутів влади, що перебувають між монархом та його посполитими, видавалася цілком природною в аристократичному суспільстві, де ця влада опинялася в руках окремих осіб або родин, які внаслідок свого походження, освіти й багатства не мали собі рівних і були мовби покликані керувати іншими. В добу рівності ця ідея, природно, відсутня в умах людей з причин зворотної властивості; вкорінити її в свідомість можна тільки штучно й утримувати в ній — лише з великими труднощами. Разом з тим громадяни, практично не розмірковуючи, сприймають ідею єдиної і централізованої влади, яка сама керує ними.

Втім, у політиці так само, як і в філософії та релігії, демократичний народ радо сприймає прості й загальні ідеї. Складні концепції не сприймаються розумом, і людям подобається почувати себе великою нацією, всі громадяни якої відповідають одній моделі й керуються єдиною владою.

Вслід за ідеєю єдиної й централізованої влади в добу рівності в умах людей майже мимоволі зароджується ідея єдиного законодавства. А що кожна людина мало чим відрізняється від своїх сусідів, вона не розуміє, чому закон, який можна застосовувати до однієї з них, не може бути поширеним на всіх інших людей. Найнезначніші привілеї викликають у неї огиду. Найменші відмінності в політичних інститутах одного й того самого суспільства породжують невдоволення його громадян. Тому одноманітність законів видається людям важливою умовою доброго управління.

Я певен, що те саме поняття єдиного закону, однаково поширеного на всі соціальні групи, було чужим людській свідомості в епоху аристократії. За тих часів вона не могла прийти до цієї ідеї або ж відкидала її.

Ці протилежні поривання розуму врешті-решт перетворюються на такі сліпі інстинкти й такі міцні звички, що вони починають керувати вчинками людей незалежно від властивостей особистості. Незважаючи на нескінченну різноманітність середньовічного життя, і тоді траплялися подібні індивідууми, але це не заважало законодавцеві наділяти кожного з них різними обов’язками й рівними правами. Й навпаки, в наші часи уряди виснажують себе в спробах накинути одні й ті самі звичаї та закони групам населення, які ще мають між собою мало спільного.

У міру зрівнювання в того чи того народу умов існування окремі індивідууми дрібнішають, тимчасом як суспільство стає більш великим, або, достоту кажучи, кожен громадянин, ставши схожим на всіх інших, губиться в натовпі, й тоді перед нами виникає чудовий у своїй єдності образ самого народу.

Усе це, природно, породжує в людей доби демократії вельми високі уявлення про суспільні прерогативи й украй скромне — про права особистості. Вони легко згоджуються з тим, що вигода першого з них — це все, а інтереси особистості — ніщо. Вони залюбки миряться з тим, що влада, яка уособлює собою все суспільство, несе в собі більше мудрості та знання, ніж будь-яка людина, що складає це суспільство, й що вести кожного громадянина за руку є не тільки право, а й обов’язок влади. /549/

Якби ми захотіли ліпше вивчити наших сучасників і дістатися до джерел їхніх політичних поглядів, ми побачили б там багато з тих ідей, які я допіру навів, і, либонь, здивувалися б, знайшовши так багато спільного в народів, які так часто воювали між собою.

Американці вважають, що в кожному штаті верховна влада має встановлюватися самим народом. Одначе, тільки-но органи влади сформовані, американці й гадки не мають у чомусь їх обмежувати, залюбки згоджуючись з тим, що влада має право робити все.

Ці погляди дедалі ширше розповсюджуються нині в Європі, проникаючи навіть у свідомість тих націй, які найзапекліше відкидають догмат народовладдя. Ці нації сповідують інші переконання щодо природи влади, ніж американці, одначе вони розглядають її під тим самим кутом зору: в тих і тих стирається й зникає уявлення про потребу проміжної влади. Із свідомості людей швидко вивітрюється ідея права як невід’ємної приналежності тільки обмеженого кола індивідуумів, її місце посідають уявлення про всесильний і єдиний для всього суспільства закон. Ці уявлення вкорінюються й посилюються в свідомості в міру того, як люди зрівнюються в своїх правах та умовах існування. Ці ідеї породжуються рівністю й у свою чергу пришвидшують процес встановлення рівності.

У Франції, де такі революційні перетворення мали рішучіший характер, ніж у будь-якій іншій європейській країні, ці погляди цілком заволоділи свідомістю громадян. Якщо уважно прислухатися до того, що кажуть лідери наших різних партій, ми переконаємося, що немає нікого, хто не поділяв би цих поглядів. Більшість вважає, що уряд діє незадовільно, але всі сходяться на думці, що він має діяти ще активніше й усе брати до своїх рук. Навіть ті, хто провадить між собою справжню війну, з цього питання дотримуються єдиних поглядів. Централізація, всюдисутність, всесилля суспільної влади, одноманітність її законів — ось найхарактерніші риси всіх політичних систем, що зароджуються сьогодні. Ці риси ми виявляємо в основі всіх найхимерніших утопій. Вони переслідують людину в її мріях.

Якщо такі уявлення мимоволі виникають в умах простих смертних, вони тим більше легко заволодівають свідомістю можновладців.

Тимчасом як старий суспільний лад в Європі занепадає й розвалюється, монархи доходять інших переконань щодо своєї влади та своїх обов’язків. Вони врешті збагнули, що центральна влада, яку вони втілюють, може й повинна особисто, згідно з єдиним планом керувати всіма справами й усіма громадянами в державі. Ці погляди, що їх, наважусь стверджувати, ніколи раніше не поділяли монархи Європи, нині дедалі глибше проникають у їхню свідомість і не бажають поступатися місцем іншим концепціям.

Отже, сьогодні люди менш поділені, ніж можна було б собі уявити; вони постійно сперечаються один з одним з питання про те, до чиїх рук буде передано верховну владу, але легко коряться правам та обов’язкам цієї влади, яка все передбачає й усе може.

Будь-які інші політичні ідеї здаються другорядними й минущими, і тільки ця залишається непохитною, непорушною, ні з чим не зрівняною істиною. Публіцисти та державні діячі беззастережно її приймають, юрба жадібно хапається за неї; низи й можновладці з однаковим запалом ідуть за нею; вона всюдисутня, здається, що вона існувала завше.

Отже, ця ідея постає не випадковим породженням людського розуму, а виступає природною передумовою сучасного стану людського суспільства *. /550/











Розділ III

ПРО ТЕ, ЩО ПОЧУТТЯ ЛЮДЕЙ У ДЕМОКРАТИЧНИХ СУСПІЛЬСТВАХ ВІДПОВІДАЮТЬ ЇХНІМ ІДЕЯМ ПРО ЗОСЕРЕДЖЕННЯ ВЛАДИ



Якщо в добу рівності люди легко сприймають ідею сильної централізованої влади, то тільки тому, що визнавати й підтримувати цю владу людей примушують їхні звичаї та почуття. Постараюсь пояснити це кількома словами, позаяк основні міркування з приводу цього я вже висловив раніше.

Люди, які живуть у демократичному суспільстві й не бачать довкола себе ні начальників, ні підлеглих, позбавлені звичних і обов’язкових соціальних зв’язків, залюбки замикаються в собі й вважають себе вільними від суспільства. Мені вже доводилося досить багато розмірковувати на цю тему, коли йшлося про індивідуалізм. Люди майже завжди важко відривають себе від особистих справ, аби зайнятися громадськими справами, тому природне їхнє прагнення перекласти ці турботи на того єдиного очевидного постійного виразника колективних інтересів, яким є держава.

Вони не просто втрачають потяг до громадської діяльності, але часто в них просто бракує на неї часу. В демократичному суспільстві приватне життя набирає таких активних форм, стає таким неспокійним, заповненим бажань та працею, що на політичне життя в людини не залишається ні сил, ні дозвілля.

Мені не хотілося б гадати, що занепад інтересу до громадської діяльності нездоланний; боротьба з ним і є головною метою моєї книжки. Просто я тверджу, що нині ця апатія невтомно заповнює душі під впливом якихось таємничих сил і, якщо її не зупинити, вона охопить людей цілком.

Я вже мав змогу показати, що потяг, який дедалі зростає, до добробуту та нестійкий характер власності примушують демократичні народи побоюватися соціального безладу. Схильність до стабільності суспільного життя стає в них єдиною політичною пристрастю, що зміцнюється в міру відмирання інших політичних прагнень; це природним чином налаштовує громадян до того, щоб постійно передавати центральній владі все нові й нові права, бо вони вважають, що тільки вона одна, убезпечуючи сама себе, зацікавлена й має необхідні можливості захистити їх від анархії. А що в добу рівності ніхто не зобов’язаний допомагати ближньому, так само, як ніхто не має права розраховувати на значну підтримку збоку, кожен індивідуум є водночас і незалежним, і беззахисним. Ці два стани, які не треба ні плутати, ні поділяти, виробляють у людини демократичного суспільства вельми двоякі інстинкти. Незалежність надає їй впевненості й почуття власної гідності серед рівних, а безсилля дає їй час від часу відчути потребу сторонньої підтримки, якої їй ні від кого сподіватися, позаяк усі, хто оточує її, однаково слабкі й байдужі. В своїй розпачі вона мимохіть спрямовує свій погляд на ту громаду, яка самотою височіє посеред загального занепаду. Саме до неї звертається вона постійно зі своїми потребами й прагненнями, саме її ця людина врешті-решт починає сприймати як єдину опору, так потрібну їй у власній немічності 1.



1 У демократичних суспільствах тільки центральна влада займає міцне становище й послідовна в своїй діяльності. Життя громадян зазнає там постійних змін. Відомо, що, однак, будь-яка влада природним чином прагне до розширення сфери свого впливу. Й врешті-решт вона цього /551/ домагається, невтомно й цілеспрямовано впливаючи на людей, чиї думки, бажання та суспільне становище день у день змінюються.

Часто громадяни працюють на цю владу, самі того не бажаючи.

Доба демократії — доба експериментів, нових ідей та авантюр. За цих часів завше знайдеться багато людей, утягнутих у важкі починання, якими вони займаються, не звертаючи уваги на інших членів суспільства. Ці люди легко згоджуються із загальним принципом невтручання властей у приватні справи, одначе кожна людина окремо бажала б, аби уряд, у вигляді винятку, саме їй давав допомогу в її конкретній справі, й вона активно шукає цієї підтримки, завше за рахунок інтересів інших громадян. А що сила-силенна людей водночас дотримується цього погляду, то вплив центральної влади поволі поширюється на всі сфери їхнього життя, хоча кожна окрема людина бажала б обмеження цього впливу. Отже, будь-який демократичний уряд розширює коло своїх прерогатив самим фактом тривалого перебування при владі. Час працює на нього; з усіх нещасть він черпає користь; перебуваючи в полоні своїх пристрастей, люди допомагають йому, навіть не здогадуючись про це. Тому можна сказати, що чим старше демократичне суспільство, тим більш централізоване в ньому управління.



Усе це дозволяє нам зрозуміти, що нерідко відбувається в демократичних суспільствах, де люди, які так хворобливо ставляться до будь-яких начальників, спокійно сприймають владу господаря і можуть бути водночас і гордими, й по-рабському запопадливими.

Ненависть людей до привілеїв зростає в міру того, як самі привілеї стають рідкіснішими й менш значущими. Можна сказати, що вогнище демократичних пристрастей розгоряється саме тоді, коли для нього залишається дедалі менше пального матеріалу. Я вже вказував на причини цього явища. Нерівність не здається такою кричущою, коли умови людського існування різні; за загальної одноманітності будь-яке відхилення від неї вже викликає протест — і то більший, що вищий ступінь цієї одноманітності. Тому цілком нормально, що прагнення до нерівності посилюється з утвердженням самої рівності: вдовольняючи її вимоги, люди розвивають її.

Постійна ненависть, що дедалі наростає, ненависть, яку відчувають демократичні народи до найменших привілеїв, дивним чином сприяє поступовому зосередженню всіх політичних прав у руках того, хто виступає єдиним представником держави. Монарх, який височіє неодмінно й безумовно над усіма громадянами, не викликає ні в кого заздрощів, при цьому кожен іще вважає своїм обов’язком відібрати в собі подібних всі прерогативи й передати їх йому.

Людина часів демократії з крайньою огидою кориться своєму сусідові, якого вважає за рівного собі; юна відмовляється визнавати його освіченішим, ніж вона сама; вона не вірить в його справедливість та рівність і ревниво ставиться до його влади: вона його побоюється й зневажає; їй подобається постійно нагадувати своєму сусідові про їхню спільну підлеглість одному й тому самому господареві. Будь-яка центральна влада, дотримуючись цих природних інстинктів, виказує схильність до рівності й заохочує її, позаяк рівність значною мірою полегшує дії самої цієї влади, розширює й зміцнює її.

Можна також твердити, що будь-який центральний уряд обожнює однаковість. Однаковість позбавляє його необхідності видавати тьму-тьмущу законів: замість того, щоб створювати закони для всіх людей, уряд підганяє всіх людей не перебираючи під єдиний закон.

Отже, уряд любить те саме, що люблять громадяни, й ненавидить те саме, що й вони. Ця єдність почуттів, яка в демократичних народів виявляється в схожості помислів кожного індивідуума та заправила, налагоджує між ними приховану, але постійну симпатію. Урядові за притаманні йому схильності прощаються його помилки; довіру в народу він втрачає тільки в періоди ексцесів та своїх похибок; але ця довіра швидко відновлюється за чергового звернення до народу. Громадяни в демократичному суспільстві часто відчувають ненависть до конкретних представників центральної влади, але вони завжди люблять саму цю владу.

Тож двома різними шляхами я прийшов до однієї і тієї самої мети. Я показав, що рівність утверджує в людях ідею централізованого, єдиного й сильного уряду. Я показав, що рівність викликає в людях схильність до такого уряду. Саме до такої форми правління прагнуть нині народи. До цього їх веде природна потреба душі й серця, тому якщо вони самі не стримуватимуть себе, то неодмінно прийдуть до нього.

Я вважаю, що в майбутні століття демократичного розвитку особиста незалежність і місцеві свободи завжди штучно підтримуватимуться. Природним способом правління стане централізація *. /552/











Розділ IV

ПРО ДЕЯКІ ЗАКОНОМІРНІ Й ВИПАДКОВІ ПРИЧИНИ, ЩО ВЕДУТЬ ДЕМОКРАТИЧНІ НАРОДИ ДО ЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ВЛАДИ АБО ПЕРЕШКОДЖАЮТЬ ЦЬОМУ



Усі демократичні народи мимохіть прагнуть до централізації влади, але це прагнення в різних народів різне. Воно залежить від своєрідності умов, які можуть пришвидшувати або сповільнювати природний розвиток суспільства. Умови ці вельми численні, тому зупинюсь тільки на деяких.

У людей, які, перш ніж стати рівними, мали довгий період вільного розвитку, інстинкти свободи певною мірою глушать інстинкти рівності. Тому, незважаючи на те що центральна влада розширює свої привілеї, в цьому суспільстві приватні особи ніколи цілком не втрачають свою незалежність.

Коли ж рівність починає розвиватися в країні, народ якої чи то зовсім не знав свободи, чи то надто довго жив поза нею, як це було в країнах Європи, то давні звички народу швидко й найприроднішим чином з’єднуються із звичками та доктринами нового суспільного ладу, і тоді централізація влади відбувається сама собою. Держава дивовижно швидко акумулює владу й водночас досягає крайніх меж своєї могутності, тимчасом як її громадяни враз стають украй беззахисними.

Англійці, які три століття тому в безлюдних просторах Нового Світу заснували демократичне суспільство, ще в себе на батьківщині набули навиків участі в громадському житті: вони знали суд присяжних, свободу слова й преси, індивідуальну свободу, вони були знайомі з ідеєю законів і знали, як звернутися до закону. Інститути свободи й мужні звичаї, перенесені до Америки, допомогли їм відстояти незалежність нової держави.

Отже, в американців свобода старша за рівність, яка відносно молода. В Європі, навпаки, рівність, породжена абсолютною владою й контрольована монархами, ввійшла в ужиток народів набагато раніше, ніж вони познайомилися з ідеєю свободи.

Я твердив, що в демократичних суспільствах уряд природним чином уявлявся людському розумові у вигляді єдиної й централізованої влади й що розуміння проміжної влади не сприймалося ними. Це особливо стосується тих демократичних націй, у яких принцип рівності отримав перемогу внаслідок насильницької революції. Коли класи, які керували місцевими справами, раптом змела революційна буря, розгублена маса народу, яка не мала ще ні організації, ні досвіду, потрібних для управління цими справами, звернула свій погляд на державу, довіривши їй усі справи й стерно управління. Централізація стала якоюсь мірою необхідністю. Нема потреби ні розхвалювати, /553/ ні ганити Наполеона за те, що він зосередив у своїх руках усю адміністративну владу: із зникненням шляхетства й великої буржуазії вона перейшла до нього сама собою. Наполеонові було б так само важко відмовитися від влади, як і взяти її. Американці ніколи не зіштовхувалися з такою потребою; не переживши революції і маючи первісний досвід самоуправління, вони ніколи не відчували необхідності навіть короткочасно покладати на державу функції опікуна. Отже, в демократичних народів централізація влади є наслідком не тільки розвитку рівності, а й того процесу, внаслідок якого ця рівність встановлюється.

На початковому етапі будь-якої великої демократичної революції, коли війна між різними класами ще тільки зароджується, народні маси прагнуть до централізації суспільної влади в руках уряду, з метою вирвати в аристократії управління на місцях. На завершальному етапі революції, навпаки, вже переможена аристократія, як правило, сама намагається передати державі управління всіма справами, боячись дрібної тиранії народу, який став рівним з нею, а подеколи і її господарем.

Отже, до розширення прерогатив влади не завжди прагне один і той самий клас громадян. У ході демократичної революції в країні завше знаходиться клас, що перевершує інші своєю чисельністю або багатством, який внаслідок особливих пристрастей або власних інтересів бажав би централізації державної влади, незважаючи на те що відчуває відразу до влади свого сусіда — почуття загальне й постійне в демократичних народів. Можна відзначити, що сьогодні в Англії саме найнижчі класи з усіх сил намагаються знищити незалежність місцевих органів влади й перевести управління з периферії до центру, тимчасом як найвищі класи намагаються втримати місцеве управління в межах його колишніх повноважень. Наважусь припустити, що настане день, коли ситуація зміниться на прямо протилежну.

Все викладене тут добре пояснює, чому державна влада має бути сильнішою, а індивідууми слабкішими в демократичному суспільстві, яке прийшло до рівності шляхом тривалого й важкого соціального розвитку, ніж у тому, де громадяни були рівними з самого початку. Американці — яскравий приклад того. Люди, які населяють Сполучені Штати, ніколи не були поділені якимись привілеями, вони ніколи не знали стосунків, які встановлюються між підлеглим і паном, і, позаяк вони не відчувають ні страху, ні ненависті один до одного, то в них ніколи не виникало потреби в керівникові, який вникав би в усі їхні справи. На долю американців випало рідкісне щастя: вони запозичили в англійської аристократії ідею прав особистості й схильність до вільного самоуправління на місцях, вони змогли зберегти й те й те тому, що їм не треба було боротися проти аристократії. За всіх часів освіта допомагала людям зберігати незалежність. Це твердження особливо справедливе в добу демократії. Дуже легко запровадити єдине й всесильне правління, коли громадяни мало чим відрізняються один від одного: для цього достатньо їхніх інстинктів. А ось для того, аби в цих самих умовах створити й зберегти другорядні органи влади, а також вільні асоціації, здатні в умовах незалежності та індивідуальної немічності громадян протистояти тиранії, не руйнуючи порядку, людям потрібні особлива мудрість, знання та вміння.

Отже, зосередження влади й особисте закріпачення в демократичному суспільстві посилюватимуться не тільки пропорційно наростанню рівності, а й завдяки неуцтву громадян.

Відомо, що за неосвічених часів урядам часто-густо бракувало знань, аби вдосконалювати деспотизм, а в громадян — аби його позбутися. Одначе наслідки цього для тих і тих були далеко не однаковими. /554/

Хоч би який неосвічений був демократичний народ, центральна влада, яка керує ним, ніколи не буває зовсім позбавленою знань, бо вона дуже легко залучає до себе найбільш письменних громадян країни, а в разі потреби може запозичити таких людей і за кордоном. Отже, в демократичному, але малоосвіченому суспільстві не може виказувати себе велика відмінність, що швидко зростає, в інтелектуальних здібностях представника суверенної влади та кожного з її посполитих. Це ще більше полегшує завершення концентрації влади в одних руках. Адміністративна могутність держави постійно зростає внаслідок того, що вона сама залишається здатною до управління.

В аристократичному суспільстві, хоч би яке воно було освічене, ніщо подібне не можливе, бо знання там досить рівномірно розподілені між монархом та найліпшими з громадян.

Паша, який нині править у Єгипті, виявив, що населення цієї країни складається з людей рівноправних, але малоосвічених. Тому, аби керувати ними, він поїхав до Європи, де отримав потрібні знання. Незвичайна освіченість монарха в поєднанні з неписьменністю та демократичним безсиллям його посполитих дозволяли йому легко досягти найвищого зосередження влади й перетворити країну на свою мануфактуру, а її жителів — на робітників цієї мануфактури.

Я вважаю, що надмірна централізація політичної влади має привести до суспільного невдоволення й зрештою до послаблення самого уряду. Одначе я не заперечую, що централізована суспільна сила цілком здатна на значущі звершення в певний час і в певному місці. Особливо якщо йдеться про війну, де успіх більшою мірою залежить від вміння швидко зосередити всі ресурси на певному напрямі, ніж від обсягу цих ресурсів. Тому саме під час війни народи відчувають бажання, а часто й потребу в посиленні повноважень центральної влади. Всі великі полководці обожнюють централізацію, яка збільшує їхню могутність, а всі великі диктатори люблять війну, яка примушує народи зосереджувати всю владу в руках держави. Тож демократична тенденція, завдяки якій постійно розширюються привілеї держави й обмежуються права окремих громадян, значно швидше й послідовніше розвиваються в демократичному суспільстві, ніж у будь-якому іншому, бо воно внаслідок свого становища піддається частим і руйнівним війнам і самому його існуванню частіше загрожують всілякі небезпеки.

Я вже показував, яким чином боязнь безладу та прив’язаність до матеріального добробуту непомітно підштовхують демократичні народи до розширення повноважень центрального уряду, єдиної сили, яка видається їм достатньо стабільною, достатньо мудрою й достатньо потужною, аби врятувати їх від анархії. Хочу тільки додати, що в усіх випадках, коли стан справ у демократичному суспільстві порушується й стає хистким, цей загальний інстинкт спрацьовує й примушує громадян дедалі більше й більше жертвувати своїми правами в ім’я свого спокою.

Отже, ніколи народ не буває таким прихильним до розширення повноважень центральної влади, як після тривалої і кривавої революції, внаслідок якої він відібрав усі багатства в їхніх колишніх власників, підірвав усі вірування, наповнив суспільство скаженою ненавистю, взаємовиключними інтересами та взаємоворожими фракціями. Саме тоді народжується сліпа любов до громадського спокою, й громадяни спалахують нестримною пристрастю до порядку.

Я розглянув кілька чинників, які сприяють централізації влади. Одначе я ще нічого не сказав про найважливіші з них.

Основними серед випадкових чинників, які сприяють зосередженню управління всіма справами в руках керівника в демократичному суспільстві, є його власне походження та схильності. /555/

Люди, які живуть у добу рівності, природно, відчувають прихильність до центральної влади й залюбки розширюють її привілеї; але в тому разі, коли та влада цілком відповідає їхнім інтересам та неусвідомленим прагненням, довіра до неї майже не має меж, і люди, віддаючись владі, вважають, що дають це собі.

Зосередження адміністративної влади в центрі відбуватиметься повільніше й важче там, де заправили бодай у чомусь дотримуватимуться старих, аристократичних порядків, ніж там, де нові заправили, всім зобов’язані тільки собі, своїми звичками й походженням, передсудами й інстинктами тісно пов’язані з ідеєю рівності. Я не хочу цим сказати, що правителі аристократичного походження за часів демократії не прагнуть до централізації влади. Я вважаю, що в цьому питанні вони так само наполегливі, як і всі інші, бо чудово усвідомлюють переваги рівності. Однак можливості досягнення цієї мети в них більш обмежені, позаяк громадяни менш охоче йдуть назустріч бажанням правителя-аристократа. Звідси правило: що менш аристократичний правитель у демократичному суспільстві, то вищий ступінь централізації влади.

Коли стародавня династія королів править у аристократичному суспільстві й природні передсуди монарха перебувають у цілковитій злагоді з передсудами знаті, то притаманні цьому суспільству вади розвиваються цілком вільно й ніхто не шукає протиотрути від них. Зворотне відбувається тоді, коли нащадок якогось аристократичного роду стає на чолі демократичного народу. Звички, пам’ять, освіта постійно схиляють такого правителя до вияву ідей нерівності, тимчасом як народ внаслідок свого суспільного стану невтомно набуває звички, породжені рівністю. В таких випадках громадяни нерідко вдаються до стримування центральної влади не стільки через її тиранічний характер, скільки внаслідок її аристократичного походження; вони твердо відстоюють свою незалежність не лише тому, що хочуть бути вільними, а передусім тому, що бажають бути рівними.

Революція, що скидає стару королівську династію й ставить на чолі демократичного суспільства нових людей, може тимчасово послабити центральну владу. Одначе, хоч би якою анархічною здавалася революція на початку, можна без жодного сумніву твердити, що кінцевим наслідком, логічним вислідом її буде розширення й утвердження прерогатив цієї само влади.

Головною й певною мірою єдиною необхідною умовою зосередження суспільної влади є реальна чи уявна прихильність людей до рівності. Тому мистецтво деспотизму, колись таке складне, нині спрощується: можна сказати, що воно звелося до дотримання голого принципу. /556/











Розділ V

ПРО ТЕ, ЩО В СУЧАСНИХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВАХ ВЕРХОВНА ВЛАДА ПОСИЛЮЄТЬСЯ, НЕЗВАЖАЮЧИ НА НЕСТІЙКІСТЬ СТАНОВИЩА САМИХ ПРАВИТЕЛІВ



Поміркувавши над тим, що сказано вище, можна з подивом і страхом помітити, що в Європі все, здається, сприяє необмеженому посиленню повноважень центральної влади й послабленню громадянських прав особистості, існування якої стає дедалі менш надійним, міцним і незалежним.

Демократичні суспільства Європи виявляють ті самі загальні й стійкі тенденції централізації влади, що й американці, але, крім того, вони зазнають впливу ще й численних другорядних і випадкових чинників, які американцям невідомі. Складається враження, що кожен крок у бік рівності дедалі більше наближує ці народи до деспотії.

Достатньо подивитися довкола й на самих себе, аби в цьому переконатися.

Упродовж усієї доби панування аристократії, яка передувала добі демократії, європейські монархи втратили або були позбавлені багатьох із своїх природних прав. Менш ніж століття тому в деяких країнах Європи приватні особи чи то майже незалежні гільдії заправляли судочинством, набирали й утримували військо, збирали податки, а часто-густо самі видавали або тлумачили закони. Держава знову скрізь зосередила тільки в своїх руках ці природні атрибути суверенної влади. В усьому, що стосується правління, вона не терпить більше посередників між собою та громадянами, керуючи ними в їхніх повсякденних справах. Я далекий від того, аби ганити таке зосередження влади, я тільки констатую його.

У ту саму добу в Європі було безліч периферійних органів управління, які репрезентували інтереси та займалися провадженням справ на місцях. Більшість цих органів самоуправління перестала існувати, решта ж усі швидко втрачають свою незалежність. По всій Європі зникли або мають небавом зникнути привілеї шляхтичів, вольності міст і провінційне самоуправління.

За останні п’ятдесят років Європа пройшла через численні революції та контрреволюції, які все в ній змінили. Одначе всі ці події схожі в одному: всі вони підривали або руйнували владу на місцях. Місцеві привілеї, які французька нація зберігала в підкорених провінціях, були знищені зусиллями монархів, які підкорили самих французів. Ці можновладці відкинули всі новації, привнесені революцією, за винятком централізації: це єдине, що вони були ладні прийняти від революції.

Хочу відзначити, що різні права, які вже в наші часи послідовно скасовані в цілих класів, корпорацій та окремих громадян, не було покладено в основу створення більш демократичних органів місцевої влади, а зосередились у руках верховних правителів. Скрізь держава дедалі більше й більше прагне самостійно керувати всіма, навіть найнікчемнішими з її громадян, у всіх найнезначніших їхніх справах 1.



1 Постійне послаблення індивідуума перед лицем суспільства можна було б показати на тисячі прикладів. Наведу тільки один приклад, пов’язаний із заповітами.

В аристократичних країнах звичайно вельми шанобливо ставляться до останньої волі людини. В стародавніх народів Європи це ставлення набирало ледь не форми забобону: громадська думка не /557/ тільки нічим не обмежувала померлого в його бажаннях, а й підтримувала кожне з них авторитетом своєї могутності, забезпечуючи їх неухильне виконання.

Коли всі живі слабкі, то вони волю мертвих шанують менше. Її заганяють у вузькі рамки закону і, якщо вона переходить його межі, верховна влада її анулює або ставить під свій контроль. У середні віки право залишати заповіт нічим не обмежувалося. Сьогодні французи не можуть без утручання держави розподілити між своїми дітьми своє майно. Командуючи французом усе його життя, держава бажає також розпоряджатися і його останньою волею.



Майже всі доброчинні заклади старої Європи належали приватним особам або корпораціям; нині ці заклади тією чи тією мірою залежать від правителя, а в багатьох країнах безпосередньо керуються ним. Держава залишається сьогодні практично єдиною годувальницею голодних, утішницею всіх страждальців.

Поряд з доброчинністю в більшості країн у наші дні державного характеру набрала й освіта. Держава отримує, а іноді й сама відбирає дитину в матері, аби доручити її виховання своїм уповноваженим; вона сама формує почуття й спосіб думок нового покоління. В освіті, як і в усьому іншому, панує дух однаковості, різноманітність, як і свобода зникають із школи.

Я також не боюсь твердити, що сьогодні майже в усіх християнських державах, — як католицьких, так і протестантських, — релігії загрожує небезпека опинитися в руках уряду. При цьому правителі не претендують на те, аби особисто проповідувати релігійну догму; вони ставлять перед собою завдання підкорити своїй волі професійних проповідників; вони позбавляють духівництво його власності, визначають обсяги їхньої заробітної платні й при цьому узурпують у особистих інтересах їхній вплив на народні маси. Правителі прагнуть перетворити священика на свого функціонера, а часто й на прислужника, з допомогою якого можна глибше проникнути в душу кожного громадянина 2.

Але це тільки один бік медалі.

Могутність заправила поширюється нині не тільки на всю сферу колишніх органів влади; межі цієї сфери вже не можуть стримувати його владу, а вона починає поширюватися на ті царини, які раніше завше були сферою індивідуальних свобод. Безліч видів діяльності, які ніколи доти не контролювалися державою, нині підпадають під її контроль, при цьому число таких видів діяльності постійно зростає.

В аристократичному суспільстві держава безпосередньо керувала своїми громадянами тільки тоді, коли їхня діяльність мала яскраво виражений зв’язок із загальнонаціональними інтересами, залюбки надаючи їм цілковиту свободу в усіх їхніх інших справах. За тих часів уряд буцімто не брав до уваги того факту, що помилки та злидні окремих громадян ставлять під сумнів загальний добробут, і тому спроба завадити розоренню кожного члена суспільства повинна стати загальною справою.

Нині демократичні держави впали в іншу крайність.

Стає очевидним, що багато правителів не тільки хочуть керувати всім народом, а й вважають себе відповідальними за справи й долю всякого свого підданого, що вони ладні вести по життю кожного з них за руку, а в разі потреби зробити його щасливим усупереч його волі.

У свою чергу окремі громадяни дедалі частіше розглядають державну владу під тим самим кутом зору, звертаючись до неї з усіма своїми потребами й сприймаючи її як своєрідного керівника чи наставника.


2 Із зростанням обов’язків центральної влади зростає й кількість функціонерів, які репрезентують цю владу. Вони утворюють собою націю в кожній нації і, позаяк уряд забезпечує міцність їхнього становища, поступово посідають місце аристократії.

Майже скрізь у Європі влада здійснюється двома способами: по-перше, використовуючи страх, що його відчуває частина громадян стосовно її функціонерів; по-друге, експлуатуючи прагнення громадян самим увійти до числа цих функціонерів. /558/



Наважусь твердити, що немає жодної європейської країни, де уряд, ставши більш централізованим, не взяв би на себе дрібніші функції контролю: скрізь він, як ніколи раніше, проникає в приватне життя громадян, по-своєму реґулює все менш значущі види діяльності, зусібіч оточуючи громадян своєю турботою, порадами й примусами.

Раніше правитель жив на доходи із землі або на зібрані податки. Нині, коли його потреби зросли пропорційно могутності, цих коштів уже недостатньо. Якщо раніше за певних обставин монарх встановлював нові податки, то сьогодні він змушений вдаватися до позики. Отже, держава поступово стає боржником більшості багатих громадян і зосереджує в своїх руках величезні багатства.

Незначні кошти громадян залучаються нею іншим способом.

У міру того як люди перемішуються, а умови їхнього існування вирівнюються, в бідних з’являється дедалі більше коштів, знань та бажань. У них виникає прагнення поліпшити своє життя, й вони силкуються домогтися цього за допомогою заощаджень. У свою чергу ці трудові заощадження призводять до виникнення сили-силенної невеликих нагромаджень, які повільно, але неухильно зростають. Одначе, позаяк вони залишаються розрізненими, більша частина їх лежить мертвим вантажем. У свою чергу це спричиняє появу філантропічних закладів, що, коли я не помиляюсь, можуть найближчим часом перетворитися на один з найбільших політичних інститутів. Філантропи вирішили об’єднати нагромадження бідних і використати прибутки з них. У деяких країнах ці доброчинні організації залишаються незалежними від держави, але здебільшого вони потрапляють під її контроль, а подекуди ці організації замінюються урядовими органами. У цих країнах держава поклала на себе важкий тягар централізації та добування доходів із щоденних нагромаджень багатьох мільйонів трудящих.

Отже, через позики держава залучає гроші заможних громадян, а через ощадні каси має змогу розпоряджатися грішми бідняків. Багатства країни стікаються до неї всіма каналами, і в тим більших обсягах, чим вищий ступінь рівності громадян, бо в демократичному суспільстві тільки держава викликає довіру в приватних громадян внаслідок того, що вона, як здається ззовні, володіє певною силою та стабільністю 3.



3 Нині в народі зростає прагнення до добробуту, а уряд дедалі більше підпорядковує собі джерела цього добробуту. Тому люди двома шляхами йдуть до свого поневолення, схильність до добробуту, з одного боку, породжує в них небажання брати участь в управлінні й, з іншого боку, ставить їх в дедалі більшу залежність від правителів.



Отже, правитель керує не тільки державним бюджетом, а й удирається в приватну власність; бувши начальником для кожного громадянина, він іноді є також його господарем, економом та касиром.

Нині центральний уряд не тільки зосередив у своїх руках усе коло колишніх прерогатив влади; розширюючи й примножуючи їх, він діє з великою спритністю, активніше й більш незалежно, ніж будь-коли раніше.

За останній час уряди Європи чудово засвоїли науку адміністрування; нині вони роблять куди більше, у їхніх діях більше порядку, швидкості та дбайливості. Складається враження, що вони постійно збагачуються всіма знаннями, запозиченими в своїх громадян. З кожним днем правителі Європи дедалі більше підпорядковують собі своїх функціонерів, винаходячи новіші засоби, аби керувати ними в усіх їхніх справах через представників, зараз вони намагаються налагодити контроль за тим, як їхні представники ведуть ці справи. Отже, державна адміністрація не тільки підлягає сьогодні одній владі, вона дедалі більше зосереджується в одному місці та в одних руках. Уряд централізує свою діяльність, розширюючи при цьому свої прерогативи: це подвоює його силу. /559/

Коли вивчаєш організацію судової влади, яка колись існувала в більшості європейських країн, вражають дві речі: незалежність цієї влади й межі її компетенції.

Суди вирішували не тільки всі позови між окремими громадянами, але дуже часто були арбітром у суперечці між громадянами та державою.

Я веду тут мову не про прерогативи політичного й адміністративного характеру, що їх узурпували суди в деяких країнах, але тільки про ті судові повноваження, які скрізь належали судам. У всіх країнах Європи були і є досі численні права особистості. Більшість була пов’язана з більш загальним правом власності, реалізація якого реґулювалася судом і без чийого дозволу держава не могла порушити цей закон.

Ця наполовину політична влада принциповим чином відрізняла європейський суд від усіх інших, бо в усіх народів є судді, але не всі народи надають їм такі повноваження.

Якщо подивитися, що відбувається зараз у демократичних країнах Європи, які вважаються вільними, а також у інших країнах, то ми побачимо, що скрізь поруч з цими судами виникають інші, які є більш залежними, призначаються вони для розв’язання тих спірних питань, що можуть виникати між владою та громадянами. Незалежність колишньої судової влади зберігають, але при цьому звужують її юрисдикцію в спробах перетворити її на арбітра лише з приватних справ.

Число судів нового типу постійно зростає, і їхні повноваження розширюються. Отже, уряд дедалі впевненіше позбувається обов’язку домагатися схвалення іншою владою його волі та прав. Не маючи змоги обійтися без суддів, він хотів би принаймні вибирати їх собі й постійно тримати в руках. Інакше кажучи, між собою та громадянами країни уряд хотів би розмістити замість самого правосуддя тільки його примару.

Отже, державі вже замало монополії на розгляд усіх судових справ; вона частіше й частіше безконтрольно й без права оскаржити вирок сама ухвалює рішення з усіх цих справ 4.



4 У зв’язку з цим у Франції вдаються до досить дивного софізму. Тільки-но виникає судовий процес між адміністрацією та приватною особою, їм відмовляють у звичайному судді, щоб нібито не змішувати дві влади: адміністративну та юридичну. Можна подумати, що надання урядові права судити й керувати водночас не є змішанням цих двох властей, причому змішанням найвищою мірою згубним і найтрагічнішим.



У народів сучасної Європи є ще одна причина, яка незалежно від усіх уже перерахованих вище сприяє постійному розширенню царини діяльності верховної влади та її прерогатив і якої раніше не дуже побоювалися. Причина ця — розвиток промисловості, якому сприяє поступ рівності.

Промислове виробництво призводить до скупчення людських мас в одному місці й налагоджує між ними нові, складні взаємини. Воно ставить ці маси перед величезним і часто несподіваним вибором між достатком та злиднями, під час якого суспільний спокій виявляється під загрозою. Нарешті, промислова праця підриває здоров’я, а інколи загрожує самому життю зайнятих нею людей. Тому клас промислових робітників вимагає більшої реґламентації, контролю та стримування, ніж інші класи. Й цілком природно, що із зростанням промислового виробництва зростають і повноваження уряду.

Істина ця універсальна, одначе є деякі особливості, що стосуються саме країн Європи.

Впродовж попередніх століть аристократія володіла землею й була спроможна захистити її. Отже, права власності на землю були ґарантовані, й власники нерухомості мали велику незалежність. Таке становище зумовлювало появу /560/ відповідних законів та звичаїв, які живі й досі, незважаючи на частий поділ землі й розорення шляхетства. Й сьогодні землевласники й хлібороби на відміну від інших громадян набагато легше вислизають від контролю державної влади.

У ті самі століття панування аристократії, звідкіль бере початок наша історія, рухоме майно мало що означало, а власники його були слабкі й зневажені. Промисловці ж становили такий собі особливий клас у чужорідному середовищі аристократичного світу, й, позаяк у них не було постійного заступництва, вони не були захищені й часто не могли захистити себе самі.

Отже, стало звичним ставитися до засобів промислового виробництва як до майна особливого ґатунку, яке не заслуговувало тієї пошани й яке не мало володіти тими самими ґарантіями, що й власність взагалі. На промисловців дивилися як на невеликий клас, який не належить безпосередньо до соціального устрою, незалежність якого мало що означала, бо вона ставала постійною жертвою пристрасті заправил до всіляких реґламентацій. Справді ж, якщо уважно вивчити середньовічні закони, то можна з подивом помітити, що за цих часів особистої незалежності короля всіляко реґламентували промислову діяльність, аж до найдрібніших деталей. І в цьому відношенні централізація була вкрай активною й всеохопливою.

Відтоді в світі відбулася велика революція; приватна власність на засоби виробництва, що колись перебувала в зародковому стані, розвинулася й завоювала всю Європу. Клас людей, зайнятих промисловістю, значно зріс, увібравши в себе залишки інших класів; він зріс не тільки чисельно, а й у своїй значущості, в багатстві. Він постійно зростає, й навіть ті, хто не належить до нього, так чи інакше з ним пов’язані. Бувши свого часу особливим класом, він нині загрожує перетворитися на основний, якщо не єдиний клас суспільства. Тим часом політичні погляди та звичаї, колись породжені ним, живуть і далі. Ці погляди та звичаї аж ніяк не змінилися, по-перше, тому, що вони старі, а по-друге, тому, що цілком відповідають новим ідеям та загальноприйнятим нині звичаям.

Посівши вагоміше в суспільстві місце, власність на засоби виробництва, проте, не додала собі прав. Ставши численнішим, клас виробників не став менш залежним, навпаки, складається враження, що він приносить собою деспотизм, який природним чином посилюється в міру його розвитку 5.



5 Хочу підкріпити цю тезу деякими фактами. Природні джерела промислового достатку перебувають у копальнях. Тому, тільки-но в Європі зросло промислове виробництво, продукція копалень стала приваблювати до себе загальний інтерес. Експлуатація ж копалень погіршилася в зв’язку з майновими поділами, що стали можливими завдяки рівності. Тоді можновладці зажадали собі права на володіння вмістом копалень і на контроль за їхньою експлуатацією. Ніколи раніше нічого такого не відбувалося щодо інших видів власності.

Отже, копальні, які завше були приватною власністю й потрапляли як такі під ті самі зобов’язання й мали ті самі ґарантії, що й інші види нерухомості, стали об’єктом загального інтересу. Нині держава їх експлуатує або здає в концесію, їхні власники перетворилися на осіб, що мають право користуватися копальнями як чужою власністю, причому це право реґулює держава. Крім того, держава майже скрізь наполягає на праві керувати ними, реґламентує їхню діяльність, примушуючи їх працювати так, як вона вважає за потрібне, піддає їх постійному контролю. Якщо ж колишні господарі копалень чинять опір, держава через адміністративний суд експропріює в них копальні й передає право на них іншим особам. У такий спосіб держава тримає в своїх руках не тільки копальні, а й шахтарів.

У міру розвитку промисловості зростає й експлуатація старих копалень, крім того, відкриваються нові. Населення шахтарських містечок постійно зростає. День у день уряди розширюють свої володіння в нас під носом, заселяючи їх своїми наймитами.



У міру зростання індустріалізації в суспільстві виникає потреба в будівництві шляхів, каналів, портів, здійсненні інших робіт, що мають певне суспільне значення й сприяють зростанню добробуту. Одначе що демократичніша країна, то важче окремим громадянам виконувати такі роботи, навпаки, тим простіше /561/ займатися ними державі. Берусь твердити, що сьогодні більшість заправил виявляють явне прагнення самостійно займатися такими справами й цим ще більше підкорюють собі жителів своїх країн.

З іншого боку, в міру того як держава стає могутнішою й затрати її зростають, вона сама починає споживати в дедалі більших обсягах промислову продукцію, що виробляється на її заводах та мануфактурах. Отже, в кожному королівстві монарх стає найбільшим промисловцем; він запрошує до себе й утримує на службі найбільше число інженерів, архітекторів, механіків, ремісників.

Але він не тільки найперший з промисловців, він прагне до того, аби стати патроном, а достеменніше, господарем усіх інших промисловців.

А що громадяни, набуваючи рівність, стають менш могутніми, то вони змушені об’єднуватися, аби займатися промисловою діяльністю. Державна ж влада, природно, прагне до того, щоб поставити ці об’єднання під свій контроль.

Треба визнати, що ці колективні утворення, які називаються асоціаціями, становлять собою грізнішу силу, ніж приватна особа, й при цьому несуть меншу відповідальність за свої справи. Тому державна влада цілком слушно надає їм меншу незалежність, ніж приватним особам.

Заправили тим охочіше чинять у такий спосіб, чим більше це відповідає їхнім власним схильностям. У демократичних народів вчинити цивільний опір центральній владі можна тільки через асоціації. Зрозуміло, що влада сприймає ці асоціації без особливого захоплення, бо вона не може їх контролювати. При цьому треба відзначити, що часто-густо й самі громадяни сприймають їх з прихованим почуттям страху та заздрощів, які заважають їм захистити ці товариства. Стійкість і тривалість існування цих невеликих об’єднань приватних осіб серед загальної немічності та нестабільності дивує й непокоїть громадян; їм уже починає здаватися, що свобода дій, яка є природним атрибутом існування цих асоціацій, є певним небезпечним привілеєм.

Втім, усі ці асоціації, що народжуються сьогодні, можна порівняти з людьми, права яких не закріпив час і які з’являються в добу, коли слабко розвинуте уявлення про права окремих громадян і коли державна влада не має меж. Не дивно, що асоціації втрачають свою свободу, не встигнувши народитися.

У всіх європейських країнах є певні категорії асоціацій, утворення яких можливе тільки після того, як держава розгляне їхній статус та дасть дозвіл на їхню діяльність. У багатьох країнах робилися спроби поширити це правило на всі види асоціацій. Легко собі уявити, що могло б статися в разі успіху цього підприємства.

Справа в тому, що, як тільки верховна влада доможеться загального права дозволяти діяльність усіх типів асоціацій тільки на певних умовах, вона одразу ж зажадає права контролювати ці товариства й керувати ними, з тим, аби вони в своїй діяльності не порушили цих умов. Отже, держава, підкорюючи собі тих, хто хотів би об’єднатися в асоціації, прагне поставити в залежність від себе й тих, хто вже є членом асоціації, цебто практично всіх людей, які живуть у наш час.

Заправили узурпують і пристосовують у власних інтересах дедалі більшу частину тієї сили, яка нині створюється в світі промисловим виробництвом. Промисловість керує нами, а вони керують промисловістю.

Я надаю такого значення сказаному вище тому, що відчуваю побоювання, аби в прагненні ліпше висловити свою думку я не спотворив її.

Якщо читач вважатиме, що приклади, які я навів на підтвердження своїх слів, недостатньо переконливі чи погано дібрані, якщо він подумає, що я в чомусь перебільшую ступінь посилення державної влади й, навпаки, надмірно звужую ту сферу, де ще є індивідуальна свобода, то я прошу його відкласти на /562/ якийсь час цю книжку й самому розглянути всі ті предмети, про які тут ішлося. Хай він уважно вивчить те, що щоденно відбувається з нами й поза нами, хай розпитає своїх сусідів, хай, нарешті, уважно поспостерігає за самим собою. Впевнений, що він без провідника дійде — іншими, щоправда, шляхами — того самого висновку, що і я.

Він помітить, що впродовж минулих п’ятдесяти років централізація скрізь посилювалася найрізноманітнішими способами. Війни, революції, завоювання — все це сприяло зростанню. Всі громадяни працювали на централізацію. За цей період часу ми бачили на чолі різноманітних починань різних людей, які змінювалися з разючою швидкістю; їхні думки, інтереси, пристрасті були вкрай різноманітні, але всі вони тією чи тією мірою тяжіли до централізації. Інстинкт централізації був єдиною стійкою засадою в атмосфері дивовижної мінливості способу життя та думок людей.

І ось коли читач вникне у всі деталі цих справ людських і забажає об’єднати їх у єдину картину, він буде вражений.

З одного боку, підірвані або зруйновані могутні династії, скрізь народи ведуть відчайдушну боротьбу з насадженими ними законами, знищуючи або обмежуючи владу своїх сеньйорів та монархів. Усі народи, які поки що не здійснили революції, здригаються від нетерпіння, бо їх надихає той самий дух повстання. З іншого боку, за тих самих анархічних часів, у тих самих непокірних народів держава постійно розширює свої прерогативи, стає більш централізованою, підприємливішою, абсолютною й всесильною. Громадяни перебувають під невсипущим наглядом урядових установ. Щодня вони непомітно для самих себе жертвують державі нову часточку своєї особистої свободи. Ці люди, які час від часу перекидають трони й зневажають королів, дедалі легше й легше, не чинячи ніякого опору, коряться першому-ліпшому бажанню будь-якого державного службовця.

Отже, складається враження, що нині відбуваються дві революції різного спрямування: одна постійно послаблює владу, а друга невпинно її посилює. Ніколи раніше влада не видавалася нам ні такою слабкою, ні такою сильною.

Одначе аналіз стану справ у світі показує, що ці дві революції тісно взаємопов’язані, що в них спільне джерело й що, здійснюючись по-різному, вони ведуть людей до однієї мети.

Ризикну востаннє повторити те, що я вже не раз відзначав у різних місцях своєї книжки: в жодному разі не можна плутати сам факт рівності з революцією, внаслідок якої рівність упроваджується в суспільне життя й у закони: саме тут і криються причини всіх наших подивів.

Усі колишні політичні порядки, — як наймогутніші, так і найнікчемніші, — сформувалися за часів аристократії й тому репрезентували й захищали більшою чи меншою мірою принцип нерівності та привілеїв. Щоб нині взяли гору в урядові нові потреби, які відповідають інтересам рівності, яка зростає, нашим сучасникам довелося чи то повалити старий порядок, чи то примусити його змінити наміри. Це привело людей до революцій, які в свою чергу прищепили їм смак до кривавих безладів та самостійності, що породжуються будь-якою революцією, хоч би яку мету вона переслідувала.

Я не знаю жодної країни в Європі, де б розвиткові рівності не передували або не йшли за ним різкі зміни в становищі власності та особистості. И майже завжди ці зміни супроводжувалися вибухами анархії та розпусністю звичаїв, позаяк відбувалися вони в боротьбі найменш культурної частини суспільства з частиною, яка найбільше залучена до культури.

Саме тут джерело двох прямо протилежних революційних традицій, про які вже йшлося вище. Поки демократична революція була в розпалі, люди, зайняті /563/ руйнуванням старої, аристократичної влади, що чинила опір революції, були натхнені великою ідеєю незалежності. Але в міру того як рівність ставала дедалі повнішою, вони поволі стали поступатися тим природним інстинктам, що їх ця рівність породжує, а це сприяло посиленню й централізації державної влади. Вони хотіли бути вільними, аби стати рівними, і в міру того як рівність зміцнювалася за допомогою свободи, вона робила цю свободу все менш досяжною.

Ці два стани не завжди відбувалися один за одним. Наші батьки показали, як народ може створити режим безмежної тиранії саме тоді, коли він виходить з-під влади аристократів і кидає виклик усім монархам. Цим же вони показали цілому світові, яким робом можна домогтися водночас незалежності й утратити її.

Нині люди бачать, що скрізь руйнуються старі порядки, падають старі перегородки; все це непокоїть людей, які не бачать нічого, крім могутньої революції, що розгортається перед їхніми очима, переконані, що людство вступає в добу анархії. Якби вони замислилися над тим, до чого має зрештою привести ця революція, то вони, найімовірніше, відчували б інші побоювання.

Що ж до мене особисто, то я, зізнаюсь, не довіряю ідеї свободи, яка так надихає моїх сучасників; я добре бачу, що народи поводяться сьогодні вельми неспокійно, одначе я не бачу, щоб вони стали волелюбнішими. Тому я побоююсь, аби по закінченні всього цього розбрату, який похитнув трони, заправили не стали ще могутнішими, ніж будь-коли раніше. /564/











Розділ VI

ЯКОГО ДЕСПОТИЗМУ СЛІД ОСТЕРІГАТИСЯ ДЕМОКРАТИЧНИМ НАРОДАМ



Під час свого перебування в Сполучених Штатах я помітив, що демократичний суспільний лад, схожий на американський, надає рідкісні можливості для встановлення деспотизму, а повернувшись до Європи, я побачив, що багато наших заправил вже скористалися ідеями, почуттями та потребами, породженими цим суспільним ладом, аби розширити межі своєї влади.

Це навело мене на думку про те, що християнські народи можуть врешті-решт зазнати тих самих потрясінь, яким колись піддавалося багато стародавніх народів.

Детальніший аналіз цього питання й п’ять років нових розмірковувань не зменшили моїх побоювань, змінивши, однак, їхню причину.

У давніші часи жоден монарх, хоч би якою могутньою й абсолютною була його влада, не взявся б самотужки, без допомоги проміжних органів влади керувати всіма частинами великої імперії. Ніхто не намагався примусити всіх посполитих підряд скрупульозно виконувати єдині закони, ніхто не намагався керувати кожною людиною в усіх її справах. Людям ніколи й на думку не спадала можливість такого заміру. Та якби хтось і замислив здійснити щось подібне, він був би змушений небавом відмовитися від реалізації такого великого задуму внаслідок браку освічених людей, недосконалості адміністративних структур і передусім наявності природних перешкод, що спричиняються нерівністю умов існування людей.

Ми знаємо, що за часів найбільшої могутності цезарів різні народи, що населяли Римську імперію, зберегли свої різноманітні звичаї та моральні принципи; корячись єдиному монархові, більшість провінцій, проте, мали власні органи управління; в них були сильні й діяльні муніципалітети й, хоча вся повнота влади була зосереджена в руках одного імператора й він у разі потреби міг розв’язувати будь-які питання, деталі суспільного й особистого життя приватних осіб звичайно вислизали з-під його контролю.

Справді, імператори мали величезну й ніким не обмежувану владу, яка дозволяла їм вільно віддаватися своїм, часто-густо чудернацьким вадам, послуговуючись для їхнього вдоволення потугою всієї держави. Надуживаючи владою, вони нерідко незаконним шляхом позбавляли того чи того громадянина майна або й життя, їхня тиранія важким тягарем лягала на окремих осіб. Одначе вона не могла поширюватися на надто велике їхнє число. Як об’єкт тиранії обиралися деякі найважливіші особи, решта іґнорувалась; тиранія була суворою, але обмеженою.

Мені здається, що коли б нині встановився деспотизм у демократичних суспільствах, то він мав би інший характер: він був би менш жорстокий, але більш всеохопний, і, зневажаючи людей, він не піддавав би людей мордуванням*.

Я не сумніваюсь, що за такого освіченого й зрівняльницького часу, як наш, монархи могли б легко об’єднати в своїх руках усю державну владу, вільніше й глибше вникаючи в коло приватних інтересів громадян, чого ніколи не могли собі дозволити володарі стародавнього світу. Одначе та сама рівність, яка сприяє встановленню деспотизму, водночас пом’якшує його. Ми вже знаємо, що в міру того як люди стають дедалі більше схожими одне на одне й рівними, суспільні засади пом’якшуються й стають гуманнішими. Коли ніхто з громадян не вирізняється ні особливою владою, ні багатством, тиранічна влада буцімто /565/ позбавляється своєї привабливості та церемонності. Коли всі стани зведені до середнього рівня, пристрасті людей виявляються поміркованими, фантазії — придушеними, вдоволення — простими. Ця загальна поміркованість робить поміркованим і самого правителя, обмежуючи його бажання певними рамками.

До цих доказів, що їх я почерпнув із самої природи людського суспільства, я міг би додати й безліч інших, що не стосуються прямо обговорюваної нами теми, але не хотів би виходити за мною самим визначені межі.

Демократичні уряди можуть бути жорстокими й підступними в моменти масових народних заворушень та великої небезпеки, але ці кризи будуть рідкісними й короткочасними.

Коли я думаю про дріб’язковість інтересів наших сучасників, м’якість їхніх звичаїв, про широту їхніх пізнань, про чистоту їхньої віри та про лагідність їхньої моралі, про їхню чепурність та працелюбність, про стриманість, яку вони виявляють у ґанджі й у чесноті, я гадаю, що заправили їхні будуть не стільки тиранами, скільки їхніми наставниками.

Тому я вважаю, що та форма пригноблення, яка загрожує демократичним народам, нічим не нагадуватиме того, що було раніше; мої сучасники не зможуть знайти їй аналогів у своїй пам’яті. Я сам марно шукаю визначення, яке достеменно передало б ідею цього пригноблення в тому вигляді, як я сам собі сформулював: старі слова «деспотизм» та «тиранія» не підходять. Це нове явище, й тому його треба бодай визначити, якщо ми не можемо дати йому назви.

Я хочу уявити собі, в яких нових формах у нашому світі розвиватиметься деспотизм. Я бачу численні юрби рівних і схожих одне на одне людей, які гайнують своє життя в невпинних пошуках маленьких і непристойних радощів, що заповнюють їхні душі. Кожен з них, узятий окремо, байдужий до долі всіх інших: його діти й найближчі з друзів і складають для нього весь рід людський. Що ж до інших співгромадян, то він перебуває поруч з ними, але не бачить їх; він заторкує їх, але не відчуває; він існує лише сам собою й тільки для себе. Й якщо в нього ще зберігається родина, то вже можна принаймні сказати, що вітчизни в нього нема.

Над усіма цими юрбами височіє величезна охоронна влада, яка забезпечує всіх вдоволеннями та стежить за долею кожного в юрбі. Ця влада абсолютна, пунктуальна, справедлива, передбачлива й лагідна. Її можна було б порівняти з батьківським впливом, якби її завданням, немовби батьківським, було підготування людини до дорослого життя. Між тим ця влада, навпаки, прагне до того, аби зберегти людей у їхньому немовлячому стані; вона бажала б, аби громадяни отримували втіхи й аби не думали ні про що інше. Вона залюбки працює задля загального добра, але при цьому бажає бути єдиним уповноваженим і арбітром; вона турбується про безпеку громадян, передбачає й забезпечує їхні потреби, полегшує їм отримання задоволень, бере на себе керівництво їхніми основними справами, керує їхньою промисловістю, реґулює права вспадкування й займається поділом їхньої спадщини. Чому б їй зовсім не позбавити їх неспокійної потреби думати й жити на цьому світі?

Саме таким робом ця влада робить дедалі менш корисним і рідкіснішим звертання до свободи вибору, вона постійно звужує дії людської волі, поступово позбавляючи кожного окремого громадянина змоги користуватися всіма своїми здібностями. Рівність цілком підготувала людей до такого стану речей: вона навчила миритися з ним, а іноді навіть сприймати його як якесь добро.

Після того як усі громадяни по черзі пройдуть через міцні обійми заправила й він виліпить з них те, що йому треба, він накладає свої могутні долоні на суспільство в цілому. Він покриває його мережею дрібних, пишномовних, одноманітних законів, які перешкоджають найориґінальнішим умам і міцним душам /566/ піднестись над юрбою. Він не трощить волю людей, а розм’якшує її, згинає й випрямляє; він рідко спонукає до дії, але постійно чинить опір тому, аби хтось діяв зі своєї ініціативи; він нічого не руйнує, але перешкоджає народженню нового; він не тиранить, але заважає, придушує, нервує, гасить, обезглуздює й перетворює зрештою весь народ на лякливих і працелюбних тварин, пастухом яких виступає уряд.

Я завжди був певен, що така форма рабства, тиха, розважлива й мирна, картину якої я допіру змалював, могла б поєднатися, хоч це й важко собі уявити, з деякими зовнішніми атрибутами свободи й що вона цілком може постати навіть у тіні народної влади.

Наших сучасників постійно переслідують двоє почуттів, що ворогують між собою: вони відчувають потребу в тому, аби ними керували, й водночас бажання залишитися вільними. Бувши не спроможними побороти жоден із цих суперечливих інстинктів, громадяни намагаються вдовольнити їх обидва разом. Вони воліли б мати владу єдину, охоронну й всесильну, але обрану ними самими. Вони хотіли б поєднувати централізацію з владою народу. Це їх якось вмиротворювало б. Перебуваючи під опікою, вони заспокоюють себе тим, що своїх опікунів вони обрали самі. Кожен окремий громадянин згоден бути закутим у ланцюг, якщо він бачить, що кінець цього ланцюга перебуває в руках не однієї людини й навіть не цілого класу, а всього народу.

За такої системи громадяни виходять із залежності тільки на момент обрання свого господаря, а відтак знову потрапляють у неї.

Нині багато людей пристосувалося до такого компромісу між адміністративним деспотизмом і владою народу, вважаючи цілком певною ґарантією свободи особистості той факт, що турбота про неї передана державній владі. Мене ж це зовсім не вдовольняє. Особа господаря важлива для мене значно меншою мірою, ніж потреба слухняності.

Втім, я не заперечуватиму, що така система вкрай привабливіша, ніж та, що, зібравши разом усі владні повноваження, передала б їх до рук однієї безвідповідальної особи або групи таких осіб. Із усіх різних форм, яких може набрати демократичний деспотизм, ця була б, безперечно, найгіршою.

Коли правитель обирається народом або перебуває під контролем справді виборного й незалежного парламенту, тиск, що справляє він на індивідууми, часто є значущим, але він у будь-якому разі менш принизливий для них, бо кожен громадянин, коли його утискують і приводять до стану безпорадності, ще може вирішити, що це його підкорення — поступка самому собі й що він приносить у жертву одному із своїх бажань усю їх решту.

Я також визнаю, що верховна влада, яка репрезентує всю націю й залежить від її волі, використовує всі відібрані нею в кожного громадянина права та повноваження не тільки в інтересах голови держави, а й задля добра самої держави, винагороджуючи таким чином приватні особи за принесену ними в ім’я суспільства жертву незалежності. Створення народного уряду в країні з дуже централізованою владою означає зменшення, але не усунення зла, яке може принести надцентралізація.

Я добре розумію, що таким чином зберігається можливість особистого втручання громадян у найважливіші державні справи, але при цьому вона усувається при розв’язанні дрібних і приватних питань. Одначе не треба забувати, що найнебезпечніше закріпачувати людей саме в дрібницях. Зі свого боку, я був би схильний вважати, що свобода менше потрібна в великих справах, ніж у дрібницях, якби я був певен, що можна відокремити одне від одного.

Потреба коритися в дрібних справах відчувається день у день усіма без винятку громадянами. Вона не приводить їх до розпачу, але постійно стає на /567/ перешкоді й примушує раз у раз відмовлятися від вияву своєї волі. Вона притлумлює їхній глузд і обурює душу, тимчасом як слухняність, потрібна в найскладніших, але рідкісних випадках, призводить до рабства далеко не завжди, та й не всіх. Даремно надавати тим самим громадянам, яких ви зробили такими залежними від центральної влади, можливість час від часу обирати представників цієї влади: цей звичай, такий важливий, але такий рідкісний і короткочасний, за якого громадяни реалізують свободу вибору, не рятує їх від подальшої деґрадації, коли вони втрачають здатність відчувати й діяти самостійно, поступово втрачаючи свою людську гідність.

Додам ще, що незабаром вони стануть не здатними реалізувати й цей свій єдиний, що залишився в них, великий привілей. Демократичні народи, які впровадили свободу в царину політики, посиливши при цьому деспотизм у сфері виконавчої влади, прийшли до речей вельми дивних. Так, вони вважають, що громадяни не здатні самі вести дрібні справи згідно з простим здоровим глуздом. Коли ж ідеться про управління цілою державою, то цим громадянам вони ладні довірити неосяжну владу. Люди по черзі стають то іграшками в руках правителя, то його володарями, то більше ніж королями, то менше ніж простими смертними. Випробувавши всілякі виборчі системи й не знайшовши жодної, яка їх влаштовувала б, вони дивуються й шукають нові, наче зло, яке вони бачать довкола, йде від конституції країни, а зовсім не від самих виборців.

І справді, важко уявити собі, яким чином люди, які цілком відмовилися від звички самим керувати своїми справами, могли б успішно вибирати тих, хто має ними керувати. Тому й неможливо повірити, що внаслідок голосування народу, який має лакейські схильності, можна буде створити мудрий, енерґійний і ліберальний уряд.

Конституція, республіканська в своїй преамбулі й ультрамонархічна в решті, завжди видавалася мені таким собі недовговічним страховиськом. Вади правителів і безглуздя керованих мають дуже швидко її зруйнувати, й тоді народ, утомившись від своїх представників і від себе самого, чи то створить вільніші політичні інститути, чи то знову слухняно ляже біля ніг одного господаря *. /568/











Розділ VII

НА ПРОДОВЖЕННЯ ТОГО, ПРО ЩО ЙШЛОСЯ В ПОПЕРЕДНІХ РОЗДІЛАХ



Я вважаю, що легше встановити абсолютне й деспотичне управління в тій країні, де умови існування людей рівні, ніж там, де цього немає, і я думаю, що, коли таке правління буде там встановлено, воно не тільки гнобитиме громадян цієї країни, а й надовго позбавить кожного з них багатьох головних людських достойностей.

Тому я думаю, що саме в добу демократії найбільше треба остерігатися деспотизму.

Я гадаю, що свобода імпонувала б мені за всіх часів, одначе сьогодні я відчуваю до неї особливу пошану.

З іншого боку, я певен, що ті, хто в майбутньому спробує прийти до влади, спираючись на аристократію з її привілеями, нічого не доможеться. Нічого не досягнуть і всі ті, хто забажає зосередити й зберегти владу в руках одного класу. Сьогодні нема правителя, який був би достатньо сильним і вмілим, аби встановити деспотію шляхом підтримання постійних відмінностей між підданими. Нема сьогодні й законодавця, такого мудрого й могутнього, щоб він був спроможний підтримувати вільні заклади, не спираючись при цьому на свободу як на головний принцип і як на символ. Тому тим нашим сучасникам, хто бореться за незалежність та гідність собі подібних, треба виказувати себе поборниками рівності, а єдиний спосіб переконати в цьому людей — стати їм рівними: від цього залежить успіх їхньої святої справи.

Отже, йдеться не про те, аби відновити аристократичне суспільство, а зробити так, щоб свобода народилася в тому демократичному суспільстві, в якому жити нам заповів Бог.

Ці дві аксіоми здаються мені простими, ясними й плідними, й вони природним чином підводять до роздумів про те, яким може бути вільний уряд у народу, який створив рівні умови існування людей.

Сам суспільний лад демократичних народів та їхні потреби вимагають, аби влада їхнього правителя була одноманітнішою, централізованою, широкою, всепроникливою й сильнішою, ніж у всіх інших народів. Тут суспільство, природно, має більшу активність і силу, а індивідуум більш залежний і слабкіший: якщо перше робить більше, то другий має робити менше, — це неминуче.

Тому не треба сподіватися на те, що в демократичних країнах сфера особистої незалежності стане колись такою самою широкою, як і в аристократичних державах. Та й нема потреби прагнути цього, бо в аристократичних народів суспільство часто-густо приноситься в жертву одній людині, а добробут великого числа людей — величі небагатьох.

Водночас потрібно й бажано, аби центральна влада, яка керує демократичним народом, була сильною та активнішою. В жодному разі не можна її послаблювати, робити в’ялою, але при цьому конче треба перешкоджати надуживанню з її боку своєю спритністю та силою.

У добу панування аристократії незалежність приватних осіб забезпечувалася тим, що монарх не сам керував своїми посполитими, він змушений був ділитися своєю владою з аристократією, тож державна влада, що перебувала в різних руках, не тиснула всім своїм тягарем на кожну людину.

Монарх не тільки не займався всім одноосібно, а й більшість службовців, які заступали його, отримували владу не від нього, а в спадщину, й тому вони не /569/ були постійно в його кулаці. Він не міг у будь-який момент призначати чи звільняти їх за своєю примхою, підкоряти геть усіх найменшим своїм забаганкам. Це також ґарантувало незалежність приватних осіб.

Я добре розумію, що нині вже не можна вдатися до тих самих засобів, але я бачу демократичні методи, які могли б їх замінити.

Замість того щоб передавати правителю всю владу, відібрану в корпорацій чи в шляхтичів, частину її можна довірити тимчасово сформованим з простих громадян проміжним органам управління. Тоді свобода приватних осіб буде надійніше захищена, при цьому не постраждає і їхня рівність.

Американці не такі вибагливі, як ми, в словах зберегли назви графств для більшості своїх адміністративних округів, але при цьому вони почасти замінили управління графств провінційними асамблеями.

Я цілком згоден з тим, що в добу рівності було б нерозумно й несправедливо створювати інститут спадкових функціонерів, але ніщо не заважає замінити їх якоюсь мірою виборними службовцями. Вибори — це демократичний засіб, який дозволяє функціонерові зберегти незалежність перед обличчям центральної влади тією самою або й більшою мірою, ніж це дозволяло спадкове право в аристократичному суспільстві.

В аристократичних країнах живе величезне число багатих і впливових громадян, які можуть обходитися своїми власними силами й коштами і яких нелегко утискувати, тим більше таємно. Саме завдяки їм верховна влада виказує загальну поміркованість та стриманість.

У демократичних країнах таких індивідуумів, звісно ж, немає, але там можна створити щось подібне штучним чином.

Я цілком певен, що знову створити аристократію неможливо, але гадаю, що приватні особи, вступаючи до асоціацій, можуть створювати вельми багаті, вельми впливові й вельми сильні організації, одне слово, організації, рівні аристократичним маґнатам.

У такий спосіб можна було б досягти багатьох найважливіших політичних переваг аристократії, уникнувши її небезпечних вад. Політична, промислова, торговельна й навіть наукова чи літературна асоціація завше діятиме як освічений і могутній підданий, якого не можна ні зігнути за своїм бажанням, ні утискувати потайки і який, відстоюючи свої власні права перед обличчям влади, рятує загальні свободи.

За часів аристократії кожна людина тісно пов’язана з багатьма своїми співгромадянами, тож у разі небезпеки ці співгромадяни завжди приходять їй на допомогу. В добу рівності кожен індивідуум природним чином ізольований: він не має ні кревних друзів, у яких він міг би попросити підтримки, немає класу, який міг би виявити до нього свою симпатію; людину можна легко ізолювати, розтоптавши його права. В наш час пригнічена людина має тільки єдиний спосіб захисту — це апеляція до всього народу або, якщо народ залишається глухим, звернення до всього людства. А єдиний засіб захисту — це преса. Тому для демократичного народу свобода преси набагато дорожча, ніж для будь-якого іншого; тільки вона здатна лікувати велике число тих недуг, що їх може породити рівність. Вона ізолює й послаблює людей, але преса стоїть поруч з кожним як потужна зброя, якою може скористатися найсамотніша й найслабкіша людина. Рівність позбавляє кожного індивідуума підтримки своїх близьких, але преса дає йому змогу покликати на допомогу всіх своїх співгромадян, усіх людей. Друкарський верстат сприяв поступові рівності, він же залишається найліпшим засобом виправлення її вад.

Я гадаю, що люди в аристократичному суспільстві можуть іще обходитися без свободи друку, але ті, хто живе в демократичному суспільстві, обійтися без неї вже /570/ не можуть. Ґарантію їхньої особистої незалежності я не можу довірити ні високим політичним асамблеям, ні владі парламенту, ні проголошеній владі народу.

Всі ці речі до певного моменту можуть існувати з індивідуальним рабством, але це рабство ніколи не буде абсолютним за свободи преси. Преса насамперед є демократичним знаряддям свободи.

Аналогічні міркування можна висловити й з приводу судової влади.

Судова влада самою своєю суттю спрямована на захист інтересів приватних осіб, тому вона залюбки звертає свою увагу на предмети досить пересічні. Крім того, цій владі не властиво самій приходити на допомогу всім пригнобленим, але вона завше поруч із тими з них, хто найбільше знедолений. Цей останній, хоч би яким слабким ми його собі уявляли, завше може примусити суддю вислухати його скаргу й відповісти на неї: це зумовлено самою специфікою судової влади.

Така влада набуває особливого значення в справі захисту свободи, коли правитель постійно втручається в усі сфери людської діяльності й коли приватні особи надто слабкі, аби захистити себе, й надто ізольовані, аби розраховувати на допомогу інших. Авторитет суду за всіх часів був найсерйознішою ґарантією особистої незалежності, але в добу демократії це особливо актуально, позаяк права та інтереси приватних осіб тут завжди піддані небезпеці, якщо судова влада не посилюється й не розширює своїх меж в міру вирівнювання умов життя.

Рівність розвиває в людях численні, вкрай небезпечні для свободи схильності, на які в законодавця завжди мають бути розплющені очі. Нагадаю тільки про основні.

Люди, які живуть у демократичному суспільстві, ледве розуміють користь формальностей; вони відчувають до них інстинктивну зневагу. Раніше я вже говорив про причини цього явища. Формальності викликають у людях не тільки почуття зневаги, а й часто ненависть. А що люди звичайно тягнуться до легких і доступних радощів, то вони нестримні в прагненні до предметів будь-якого свого бажання, і найнезначніші затримки кидають їх у розпач. Ці звичаї, перенесені в царину політичного життя, налаштовують людей проти формальностей, які щоденно заважають їм або затягують виконання якогось із їхніх задумів.

Між тим незручності, з якими люди в демократичних країнах пов’язують формальності, найвищою мірою корисні для свободи. Їхня головна достойність у тому, що вони правлять за перетинку між сильним і слабким, керуючим і керованим, надають можливість притримати одних і вділити час освоїтися іншим. Потреба в формальностях зростає в міру того, як правитель стає діяльнішим і могутнішим, а його піддані більш апатичними та безпорадними. Отже, демократичні народи за своєю природою більшою мірою, ніж усі інші, мають потребу у формалізмі, але, що також природно, вони найменше його шанують. Це заслуговує найсерйознішої уваги.

Немає нічого сумнішого, ніж гордовита зневага, яку виявляє більшість наших співвітчизників до питань форми. Річ у тім, що нині найдрібніші формальності набувають значення, якого вони раніше не мали; з ними пов’язано багато найбільших інтересів людства.

Я вважаю, що коли державні діячі, які жили в століття аристократії, могли іноді зневажати формальності, стояти вище за них, то сьогодні керівники мусять вельми шанобливо ставитися до найнезначнішої формальності й обходитися без неї лишень у крайньому випадку. В аристократіях до формальностей ставилися із забобонним страхом; нам треба піднести їх до освітнього культу.

Іншим зовсім природним і вельми небезпечним інстинктом для демократичних народів є схильність зневажати права особистості, вділяючи їм мало значення. /571/

Звичайно люди звикають до одного права й шанують його залежно від його значущості або ж від тривалості його дії. Права особистості, які ми зараз спостерігаємо в демократичних народів, як правило, не мають великого значення, зовсім недавно сформульовані й дуже нестабільні, тому вони часто й легко приносяться в жертву й порушуються без будь-якого докору сумління.

Трапляється, що в той самий час і в тих самих країнах, де зароджується природна зневага до прав особистості, права суспільства розширюються й зміцнюються, цебто люди починають відчувати меншу приязнь до прав приватних осіб саме в той момент, коли виникає потреба зберігати й захищати ті нечисленні права, що ще залишилися в них.

Тому саме за часів демократії справжні поборники свободи й величі людини мають негайно й рішуче перешкодити тому, аби суспільна влада могла принести в жертву окремі права кількох громадян в ім’я реалізації своїх глобальних задумів. У наш час небезпечно гнобити навіть найпослідущого з громадян; найнедосконаліші права особистості не можуть безкарно бути заміненими свавіллям влади. Пояснюється це просто: якщо порушуються особисті права індивідуума в добу, коли людська свідомість перейнята потребою та священністю цих законів, то зла завдається тільки тому, кого цих прав позбавляють; але порушення цих прав у наш час призводить до глибокого розкладу національних народів і загрожує всьому суспільству взагалі, позаяк сама ідея таких прав у нас постійно змінюється й готова зникнути.

Є певні звички, думки й вади, властиві революційній епосі. Всі вони неодмінно породжуються тривалою революцією, а відтак стають загальним надбанням незалежно від характеру цієї революції, її мети й місця дії.

Якщо якийсь народ за короткий проміжок часу неодноразово змінював керівників, погляди й закони, то громадяни, які складають цей народ, врешті-решт набувають смак до змін і до того, що ці зміни відбуваються швидко й насильницьким шляхом. Тоді вони цілком природно починають відчувати недовіру до формальностей, немічність яких вони мають змогу спостерігати день у день, і з відразою терплять гноблення законів, які стільки разів порушувалися на їхніх же очах.

Якщо звичайних понять справедливості та моралі виявляється замало, аби пояснити й виправдати всі новації, що їх день у день породжує революція, тоді вдаються до принципу суспільної користі або ж створюють догму про політичну необхідність і залюбки йдуть на те, аби без докорів сумління приносити в жертву приватні інтереси й нехтувати особисті права громадян задля швидшого досягнення загальної мети.

Ці звичаї та ідеї, які я назвав би революційними, оскільки їх породжує будь-яка революція, виказують себе як у аристократичному, так і в демократичному суспільствах. Одначе в першому випадку вони не такі розвинуті й живучі, позаяк їм протидіють інші звичаї, ідеї, вади й примхи. Тільки-но революція завершується, революційні звичаї самі собою зникають, і суспільство повертається до колишнього політичного життя. В країнах демократії становище трохи інше: тут зберігається постійна небезпека того, що революційні інститути, ставши м’якшими й більш упорядкованими, можуть поступово перетворитися на урядові звичаї та адміністративні звички.

Отже, ні для жодної іншої країни революція не приховує в собі стільки небезпек, як для країни демократичної, бо тут, крім випадкового й минущого лиха, без якого не може обійтись жодна революція, завше є вірогідність породити постійне, якщо не вічне зло.

Я згоден з тим, що опір буває чесним, а повстання законними. Я не наполягаю категорично на тому, що люди, які живуть у добу демократії, не мають /572/ права здійснювати революції, але я вважаю, що, перш ніж на неї зважитися, їм треба поміркувати ґрунтовніше, ніж будь-коли раніше, і, цілком можливо, що їм вигідніше буде витерпіти сьогоднішні незручності, ніж зважуватися на застосування таких небезпечних ліків.

Хочу завершити свою працю викладом загальної ідеї, яка включала б не тільки окремі думки, що є в цьому розділі, а й ті, задля яких і була задумана ця книжка.

У добу аристократії, що передувала нашому часу, в суспільстві були могутні люди, тимчасом як суспільна влада була вкрай нерозвинута. Саме уявлення про суспільство було невиразне й постійно плуталося з всілякими органами влади, які керували громадянами. Основні зусилля людей за тих часів були спрямовані на те, аби розширити й зміцнити суспільну владу, її прерогативи й, навпаки, обмежити незалежність індивідуумів тіснішими рамками, підпорядкувати приватні інтереси загальному добру.

У наш час на людей чатують інші небезпеки, їх хвилюють інші турботи.

У більшості сучасних держав правитель, хоч би якими були його походження, повноваження й посада, наділений практично всією повнотою влади, а приватні особи дедалі більше впадають у крайню стадію слабкості та залежності.

За старих часів усе було інакше. Тоді ніде неможливо було зустріти загальної єдності та одноманітності. Сьогодні ми так схожі, що обличчя індивідуума небавом зовсім розчиниться в безликості якоїсь спільної фізіономії. Наші батьки завше були ладні надуживати ідеєю святості прав приватних осіб, ми ж, природно, схиляємося до іншої крайності, вважаючи, що інтереси індивідуума завжди мають підпорядковуватися інтересам суспільства.

Політика в людському суспільстві змінюється, віднині треба шукати нові ліки від нових недуг.

Надати державній владі досить широкі, але ясні й визначені повноваження; дати приватним особам конкретні права й ґарантувати їм незаперечну змогу користуватися цими правами; зберегти за індивідуумом ті часточки незалежності, сили й самобутності, які він іще зумів зберегти; поставити його на один рівень із суспільством — такі, на мій погляд, головні завдання, розв’язанню яких має присвятити себе законодавець нової епохи, до якої ми вступили.

Складається враження, що нинішні заправили стурбовані передусім тим, аби за допомогою своїх підданих здійснювати великі справи. А мені хотілося б, аби вони якомога більше думали про те, як зробити великими самих підданих; щоб вони менше цінували працю, а більше робітника й щоб вони постійно пам’ятали про те, що не може довгий час залишатися сильним народ, у якому кожна людина індивідуально слабка, й що ще не знайдено суспільних форм та політичних комбінацій, які б зробили енерґійним народ, який складається з легкодухих і млявих громадян.

Я бачу, що мої сучасники прихильні до двох прямо протилежних, але однаково згубних ідей.

Одні бачать у рівності тільки анархічні тенденції, що їх вона породжує. Вони бояться свободи особистого вибору, вони лякаються самих себе.

Інші — їх менше, але вони освіченіші — дотримуються іншої точки зору. Поруч зі шляхом, який веде від рівності до анархії, вони врешті-решт побачили інший, по якому люди неухильно рухаються до свого закріпачення. Вони заздалегідь духовно готуються до неминучого рабства, й, не сподіваючись залишитися вільними, вони вже сьогодні всім серцем обожнюють свого майбутнього господаря.

Перші відмовляються від свободи тому, що вважають її небезпечною, другі тому, що, на їхню думку, вона взагалі неможлива. /573/

Якби я належав до числа цих останніх, я ніколи не написав би цієї праці, а обмежився б тим, що потайки нарікав би на долю людей.

Я хотів би оголити й небезпеки, якими рівність загрожує незалежності людини, бо я твердо впевнений, що саме ці небезпеки є найгрізнішими й найменш передбачуваними з усього того, що приховує від нас майбутнє. Але я не вважаю ці небезпеки невизначеними.

Люди, які живуть у епоху демократії, що відкривається перед нами, відчувають природну схильність до незалежності, тому вони, так само природно, з нетерпінням ставляться до встановленого ладу: їх утомлює навіть стійкість того устрою, який їх влаштовує. Вони шанують владу, але схильні зневажати й ненавидіти тих, хто її здійснює. Вони легко вислизають з рук влади, користуючись своєю незначущістю та рухомістю.

Ці інститути постійно відтворюватимуться, позаяк вони породжуються самим суспільним ладом, який залишається незмінним. Упродовж тривалого часу вони перешкоджатимуть встановленню деспотизму й правитимуть за зброю кожному новому поколінню, яке забажає боротися за свободу людей.

Дивитимемося ж у майбутнє з тим рятівним страхом, який примушує бути напоготові й боротися, а не з тим бездіяльним жахом, що розм’якшує душу, обурює й убиває її. /574/











Розділ VIII

ЗАГАЛЬНІ ЗАУВАЖЕННЯ



Перш ніж назавше розлучитися з тим, що так довго турбувало мене, мені хотілося б востаннє охопити поглядом всі ті явища, які становлять образ нового світу, й зробити нарешті загальний висновок з приводу того, який вплив справляє рівність на долю людей. Одначе мене зупиняє надзвичайна складність цього заміру: перед обличчям такого грандіозного завдання в мене темніє в очах, і розум перестає мені коритися.

Те нове суспільство, яке було предметом мого опису і яке я намагався оцінити, ще тільки народжується. Час іще не сформував його; велика революція, яка породила його, ще триває, й з того, що відбувається сьогодні, майже неможливо зрозуміти, що ж має відійти разом із самою революцією й що повинно залишитися після неї.

Світ, що народжується, ще наполовину завалений уламками світу, який відживає; посеред загального безладу людських справ ніхто не може сказати, що залишиться від старих інститутів та звичаїв, а що зникне назавжди.

Незважаючи на те що революція, яка відбувається в суспільному ладу, законодавстві, поглядах та почуттях людей, ще далека від свого завершення, вже зараз неможливо зіставити наслідки її діянь з тим, що світ бачив раніше. Занурюючись століття за століттям у глибини історії аж до найранішої античності, я не знаходжу нічого, що могло б відповідати сучасному світові. Минуле не осяває світлом майбутнє, і розум бреде в пітьмі.

Втім, посеред цієї, поки що незвичної, невиразної й широкої картини майбутнього я розпізнаю вже найістотніші риси й вказую на них.

Я бачу, що добро й зло розподілені у світі рівномірно. Зникають надбагаті, збільшується число середніх станів, множаться бажання й задоволення; нема більше ні надмірного розквіту, ні безпросвітних злиднів. Честолюбність стала загальним почуттям, але при цьому вкрай честолюбних людей стає дедалі менше. Люди ізольовані одне від одного й слабкі, а суспільство динамічне, прозірливе й сильне; приватні особи зайняті дрібними клопотами, а уряд — виключно справами державної важливості.

Жителі не енерґійні, але звичаї м’які, а закони гуманні. Приклади самопожертв, високої моральності, блискучої й чистої доблесті трапляються рідко, зате громадяни стають благопристойнішими, майже зникли насильство й жорстокість. Тривалість життя людини збільшується, а її власність стає надійнішою. Людина живе не особливо гарним, але зручним і мирним життям. Менше стало надто витончених чи надто грубих задоволень, менше поштивості в манерах, але й менше грубості в спілкуванні. Зараз дедалі менше можна зустріти людей блискуче освічених, але нема й цілковитих невігласів. Генії рідкісні, але знання стають дедалі доступнішими. Людський розум розвивається під впливом об’єднаних зусиль усього народу, а не внаслідок потужних імпульсів, що виходять від деяких його представників. Наслідки праці тепер не такі досконалі, але плідніші. Слабнуть усі узи, що пов’язують людину з расою, класом, батьківщиною, але міцніє її зв’язок з людством.

Якщо серед різноманітності цих явищ шукати те, яке мені видається найзагальнішим і яке вражає уяву, то я доходжу висновку, що все, що відбувається із статками, в тисячах варіантів повторюється й у інших царинах. Майже всі крайнощі пом’якшуються й приглушуються, все видатне стирається, поступаючись місцем чомусь пересічному, що водночас не так височіє, але й не так /575/ низько опускається, не таке блискуче, але й не таке нікчемне, як це було раніше.

Коли світ заповнювали люди вельми великі й вельми маленькі, дуже багаті й дуже бідні, дуже вчені й дуже неосвічені, я не звертав уваги на цих других, зосереджуючи її на перших, бо їхній вигляд радував мене. Але я розумію, що цю радість породжувала моя слабкість, те, що я не спроможний побачити водночас усе, що мене оточує, й тому маю право обирати з безлічі речей ті, що звеселяють око. Інша справа Господь, чий погляд цілком неодмінно охоплює весь світ і який виразно бачить водночас і весь рід людський, і кожну людину зокрема.

Природно вважати, що найрадніше творцеві й охоронцеві людей бачити не розквіт окремих громадян, а зрослий добробут усіх; цебто те, що мені видається занепадом, у його очах видається поступом; те, що ранить мене, йому до вподоби. Можливо, що рівність іще недостатньо розвинута, але вона справедливіша, і ця справедливість надає йому величі та краси.

Я намагаюсь уявити собі точку зору Господа й з неї судити про справи людські.

Ніхто на землі не може поки що з цілковитою певністю твердити, що новий стан суспільства вищий за той, що був раніше, але вже зараз можна сказати, що він зовсім інший.

Аристократичному суспільству були властиві певні вади й чесноти, які перебувають у такій суперечності з духом нових народів, що вони вже ніколи не зможуть їх сприйняти. Є добрі схильності й погані інстинкти, які були чужими старому суспільству, але природні для нового, є також ідеї, які були близькі першому, але відкидаються другим. І те й те становлять собою буцімто два різних людства, кожне з яких має свої достойності й свої вади, свої добрі й свої погані сторони.

Тому треба виявити обережність і не оцінювати суспільство, яке народжується, згідно з тими уявленнями, що їх створило нині зникле суспільство. Це було б несправедливо тому, що ці два суспільства цілком різні й незіставні між собою.

Було б також нерозумно вимагати від людей нашого часу чеснот, що безпосередньо випливають з того суспільного ладу, в якому жили їхні предки, бо сам цей лад розвалився, і під його руїнами загинуло все те добре й погане, що він у собі ніс.

Одначе ми сьогодні ще погано це усвідомлюємо.

Я знаю, що багато наших сучасників хотіли б уважніше розібратися з усіма інститутами, поглядами та ідеями, що виросли в надрах старого, аристократичного суспільства: вони згодні розлучитися з багатьма із них, але інші воліли б зберегти їх і в новому суспільстві.

Я вважаю, що вони втрачають час і сили на чесну, але безплідну справу.

Нині не йдеться про те, аби зберегти окремі переваги, що їх надає людям нерівність умов їхнього існування, а про те, щоб утверджувати нові цінності, які може їм принести рівність. Нам не варто намагатися бути схожими із своїми батьками, ми повинні прагнути до своїх власних ідеалів щастя й величі.

Що ж до мене, то, діставшись кінця свого шляху й розглядаючи здалеку, але разом усі ті різні предмети, які по дорозі привернули мою увагу, я почуваю себе сповненим страху й сподівань.

Я бачу велику небезпеку, якої можна уникнути, велике зло, яке можна відвернути або зменшити; я дедалі більше утверджуюсь у вірі, що для того, аби стати чесним і квітучим, суспільству треба тільки дуже цього забажати.

Я знаю, що багато моїх співвітчизників думають, що народи в цьому світі не є господарями самим собі, що вони неодмінно мають коритися якійсь /576/ нездоланній і неосяжній силі, яку визначають попередні події, раса, ґрунт чи клімат.

Усе це фальшиві й боягузливі теорії, здатні породити тільки недолугих людей і слабкі народи. Провидіння зробило так, що рід людський не зовсім незалежний, але він не так уже й закабалений. Провидіння окреслює, це правильно, кожній людині певне фатальне коло, з якого вона не може вибратися, одначе в широких межах якого людина вільна й могутня. Це саме стосується й народів.

Сьогодні нації вже не можуть відмовитися від рівності, але від них залежить, чи вона приведе до рабства а чи свободи, до освіти а чи до варварства, до процвітання а чи до злиднів. /577/








Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.