[Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С. 577-580.]

Попередня     Головна     Наступна





ПРИМІТКИ АВТОРА



С. 452.

Втім, деякі аристократи захоплено займалися торгівлею й успішно розвивали промисловість. Світова історія знає багато разючих прикладів цього. Одначе потрібно сказати, що загалом аристократія аж ніяк не сприяє розвиткові промисловості й торгівлі. Тільки аристократія грошового мішка є винятком з цього правила.

У цієї останньої вдоволення всіх бажань пов’язане з багатством. Потяг до багатства стає певною мірою головним змістом людських пристрастей. Усі інші так чи інакше пов’язуються з ним.

Смак до грошей та жадоба слави й влади так тісно переплітаються в душах людей, що подеколи буває важко зрозуміти, жадібні вони з честолюбних імпульсів чи честолюбні з жадібності. Так відбувається в Англії, де треба бути багатим, аби досягти почестей, і де домагаються почестей як символу багатства. В цьому випадку людський розум владно захоплений торгівлею та промисловістю, бо вони становлять собою найкоротші шляхи до багатства.

Втім, такий стан справ видається мені винятковим і короткочасним. Коли багатство стало єдиною ознакою аристократії, важко сподіватися, що багаті самі, без чиєїсь допомоги, збережуть неподільну владу.

Спадкова аристократія й чиста демократія розташовані на протилежних полюсах суспільного й політичного устрою, між ними перебуває аристократія грошового мішка: із спадковою аристократією її зближує те, що вона наділяє широке коло осіб великими привілеями, від демократії ж вона запозичила те, що ці привілеї можуть по черзі отримувати всі громадяни. Фінансова аристократія становить собою мовби місточок між двома полюсами, й неможливо сказати, чи завершує вона своїм існуванням царство аристократичних інститутів, чи вже відкриває нову еру демократії.



С. 484.

У своєму дорожньому щоденнику я знайшов такий запис, що показує, яким випробуванням часто піддаються американські жінки, які згоджуються супроводжувати своїх чоловіків до необжитих реґіонів. Усе описане нижче — щира правда.

«...Час від часу ми натрапляємо на ділянки розораної цілини. Вони всі схожі одна на одну. Опишу ту, де ми зупинилися сьогодні ввечері, це дасть загальне враження про всі інші.

Дзвіночки, що їх першопрохідці чіпляють на шию тварин, аби легше було розшукати їх у лісі, ще здалеку повідомили нас про наявність розчищеної ділянки. Небавом ми почули стукіт сокири, якою зрубували в лісі дерева. В міру того як ми наближалися, сліди руйнування наполегливіше повідомляли нас про присутність цивілізованої людини. Обрубані гілки вкривали шлях; наполовину обгорілі чи зрубані сокирою стовбури дерев заважали нам проїхати. Невдовзі ми опинилися в лісі, де всі дерева, здавалося, спіткала несподівана загибель. У розпал літа вони утворювали собою зимовий краєвид. Оглянувши дерева, ми побачили, що на їхню кору нанесено глибокі кільцеві надрізи, які, зупиняючи рух рослинних соків, сприяють швидкому псуванню дерев. Ми зрозуміли, що саме з цього звичайно починає піонер-хлібороб. Не маючи змоги першого року зрубати всі дерева, що ростуть на його новій ділянці, він засаджує весь простір між ними кукурудзою, а відтак умертвлює дерева, щоб вони не затіняли своїми гілками врожай. За полем, яке становило собою перший, ще недосконалий начерк цивілізації в необжитому краю, ми раптом побачили хижку господаря. Вона стояла посередині ділянки, /578/ більш доглянутої, ніж інші, але й тут людині доводилося витримувати нерівну боротьбу з лісом: дерева були зрубані, але не викорчувані, стовбури їхні захаращували землю, яку колись затінювали. Між всохлими стовбурами пробивалися пшениця, пагони дубів, всіляких видів рослин та трави, все це перемішувалося й росло водночас на непокірній і наполовину дикій землі. А посеред цієї потужної і різноманітної рослинності здіймався будинок піонера; тут такий будинок називають «рубленою хижкою». Як і довколишня ділянка, це сільське житло становило собою наслідок нової, квапливої діяльності: його довжина не перевищувала тридцять футів, висота — п’ятнадцяти, стіни й дах були складені з неотесаних колод, між якими було прокладено мох та глину, щоб уберегти внутрішнє приміщення від холоду та дощу.

Надходила ніч, і ми вирішили просити притулку в господаря будинку.

Почувши наші кроки, діти, що гралися в лісових хащах, враз схопилися на ноги й побігли до хижини, буцімто вигляд людини налякав їх. Їхній відступ прикривали два великі напівдикі собаки з витягнутими мордами й настовбурченими вухами, які з нашим наближенням, грізно рикаючи, вистрибнули з хижини. Відтак на порозі свого помешкання з’явився сам піонер, він хутко й доскіпливо оглянув нас, подав знак собакам вернутися до хижі й сам подався до неї, показавши їм приклад і всім своїм виглядом давши зрозуміти, що наша поява не викликала в нього ні цікавості, ні занепокоєння.

Ми заходимо до цього рубленого помешкання. Всередині ніщо не нагадує селянських хатин Європи; тут багато зайвого й бракує найнеобхіднішого. Єдине вікно затулене мусліновою занавіскою; у глиняній печі палає вогонь, що освітлює все всередині; над піччю висить чудовий нарізний карабін, шкура лані, пір’я орла; праворуч від вогнища почеплена карта Сполучених Штатів, яку підкидає й погойдує вітер, що дме крізь щілини в стіні; поруч з картою на полиці, зробленій з погано обтесаної дошки, кілька книжок. Я помітив Біблію, шість перших пісень поеми Мілтона й дві драми Шекспіра. Вздовж стін замість шаф стоять скрині. В центрі кімнати грубо змайстрований стіл, ніжки якого, збиті із свіжого, ще необкоркованого дерева, ростуть, здається, просто з підлоги. На столі я бачу чайник з англійської порцеляни, срібні ложки, кілька вищерблених чашок та газети.

У господаря хижі вугласті риси обличчя й видовжені кінцівки, що виказує в ньому жителя Нової Англії. Очевидячки, ця людина народилася не в цій глушині, де ми її зустріли; вже зовнішній вигляд дозволяє зробити висновок, що юні роки цієї людини минули в інтеліґентному середовищі й що вона належить до тієї природи неспокійних, ділових і відважних людей, які холоднокровно роблять те, що можна пояснити тільки паланням пристрасті, і які можуть на час віддатися первісному життю, аби швидше підкорити й цивілізувати пустельні землі.

Побачивши, що ми переступили поріг його оселі, господар попростував нам назустріч і, як це прийнято, привітався з нами за руку, ллє при цьому обличчя його залишилося напруженим. Він перший почав розпитувати нас про те, що відбувається у світі, й, удовольнивши свою цікавість, замовк. Здавалося, він утомився від нашого галасу й настирності. Настала наша черга розпитати його, і він дав нам усю потрібну інформацію. Відтак не кваплячись і досить серйозно він почав улаштовувати нас на ночівлю. Бачачи, що він зайнятий такою приємною для нас справою, ми, проте, чомусь не перейнялися до нього почуттям вдячності. Либонь, тому, що, виявляючи нам гостинність, він мовби підкорився своїй долі: він виконував обов’язок, не відчуваючи при цьому радості.

По той бік вогнища сидить жінка, заколисуючи маля. Не припиняючи своєї справи, вона киває нам головою. Як і господар, жінка перебуває в розквіті сил, її зовнішній вигляд не відповідає вбогості життя, а одяг свідчить про ще непогамоване бажання виглядати привабливою. Одначе риси її обличчя виказують втому, в очах застигли ніжність і розважливість, у всій її статурі відчувається релігійна покірливість, умиротвореність почуттів і якась природна та спокійна рішучість, що дозволяє подолати всі життєві негаразди без страху й докору.

Діти оточили її; вони здорові, непосидющі й енерґійні, це справжні діти безлюддя. Час від часу мати кидає на них погляд, повний радощів і задушевності. Порівнюючи їхню силу та її беззахисність, можна подумати, що вона виснажила себе, давши їм життя, але анітрохи про це не шкодує.

У хижині переселенців немає ні перетинок, ні погреба. Вечорами вся родина /579/ знаходить прихисток в одній кімнаті. Житло піонера — це цілий світ, ковчег цивілізації, загублений в океані рослинності. За сто кроків від нього праліс знову розкидає свою тінь, і людина знову почуває себе самотньою».



С. 485.

Аж ніяк не рівність робить людей аморальними й невіруючими. Але коли люди аморальні й невіруючі та водночас рівні, наслідки аморальності та невіри легко даються взнаки, бо люди мають слабкий вплив одне на одне, а класу, який би взяв на себе тягар охорони суспільства, немає. Рівність ніколи не псує звичаїв, але іноді виявляє їхню зіпсутість.



С. 501.

Якщо відкинути тих, хто зовсім не думає, а також тих, хто не наважується сказати, що думає, все одно виявиться, що переважна більшість американців задоволена політичними інститутами, які ними керують, і, радше, це так і є. Я розглядаю такий настрій громадської думки як ознаку, а не як доказ добротності американських законів. Національна гордість, вдоволені цими законами пристрасті, випадкові події, непомічені вади й, найголовніше, інтерес більшості, який замикає рот опозиції, — все це протягом тривалого часу може створювати ілюзію як у однієї людини, так і в цілого народу.

Подивіться на Англію в період усього XVIII століття. Ніколи ще народ не сипав стільки лестощів сам собі, жоден народ не був так задоволений собою. Все було добре й у конституції, все було бездоганне аж до явних вад. Нині ж маса англійців, здається, тільки й тим зайнята, що доводить неповноцінність цієї конституції в усіх позиціях. Хто має слушність: англійський народ минулого століття чи ж англійський народ наших днів?

Те саме відбулося й у Франції. Не викликає сумніву той факт, що за часів Людовіка XIV велика частина народу була в захопленні від форми правління, яка існувала тоді. Дуже помиляються ті, хто вважає, що з цим періодом пов’язаний занепад звичаїв у Франції. За тих часів тут, звісно ж, існувало підлабузництво, одначе сам дух сервілізму був відсутній. Тогочасні письменники з непідробним натхненням підносили королівську владу над усіма іншими, найзатурканіший селянин у своєму ветхому житлі пишався славою свого монарха й ладен був загинути з радісним криком: «Хай живе король!» Але саме ці форми правління для нас стали ненависними. То хто ж помилявся, французи часів Людовіка XIV чи нинішні французи?

Тому міркування про закони треба робити, ґрунтуючись не тільки на настроях народу, які від століття до століття змінюються, а й з урахуванням більш піднесених мотивів і більш узагальненого досвіду.

Прив’язаність, яку народ відчуває до своїх законів, свідчить тільки про те, що не варто квапитися їх змінювати.



С. 540.

У розділі, якого стосується ця примітка, йдеться про одну небезпеку. Хочу вказати на ще одну, яка трапляється рідше, але якої слід особливо стерегтися.

Якщо потяг до матеріальних радощів, такий природний для людей, які живуть у добу рівності, цілком захопить розум громадян демократичної держави, то національний дух може стати таким не здатним сприймати войовничість, що прагнення до миру може витіснити в самої армії її природну зацікавленість у війні. В атмосфері загальної терпимості вояки швидко збагнуть, що куди простіше й зручніше неквапно зростати в чинах за мирного часу, ніж швидко робити кар’єру ціною злигоднів та всіляких випробувань похідного життя. За цих умов військо без особливого натхнення братиметься до зброї й воюватиме недостатньо енерґійно; воно саме не піде на ворога, його доведеться підштовхувати.

При цьому не варто гадати, що миролюбний настрій війська вбезпечить його від участі в революції, бо революції й особливо військові перевороти, які здійснюються вельми швидко, пов’язані з підвищеною небезпекою, але не вимагають виснажливої військової праці; вони вдовольняють марнославство прагнення з меншими витратами, ніж війна; в них ризикують тільки життям, яким люди демократичних часів дорожать менше, ніж життєвими благами. /580/

Немає нічого небезпечнішого для свободи й спокою народу, ніж армія, яка боїться воювати, бо, не розраховуючи більше знайти свою велич і значення на полях бою, вона шукатиме їх у інших місцях. І тоді може статися, що люди, які складають демократичну армію, не набувши солдатських чеснот, утратять громадянські інтереси, а армія, залишаючись джерелом неспокою, втратить свою боєздатність.

Тут я повторю те, про що вже вів мову раніше. Ліки від такої небезпеки є не в самій армії, а в країні. В демократичного народу, який зберігає мужній характер, завше будуть боєздатні вояки.



С. 549.

Люди пов’язують велич ідеї єдності із засобами її досягнення. Бог — із наслідком. Таке розуміння ідеї величі примушує людей розмінюватися на безліч дрібниць. Примусити всіх крокувати в ногу до єдиної мети — така ідея, що склалася в людських головах. Зробити діяння людей украй різноманітними, але так, аби ці діяння численними шляхами вели до здійснення єдиного великого задуму, — також Божественна ідея.

Людська ідея єдності майже завжди безплідна, ідея Бога надзвичайно продуктивна. Люди прагнуть засвідчити свою велич, спрощуючи засоби; в Бога ж проста мета, а засоби її досягнення вкрай багатоманітні.



С. 551.

До централізації влади демократичні народи постійно штовхають не тільки їхні власні схильності, а й пристрасті тих, хто ними керує.

Легко можна передбачити, що майже всі здібні й честолюбні громадяни, які живуть у демократичній країні, всіляко прагнутимуть розширити прерогативи державної влади тому, що кожен з цих громадян сподівається колись самому стати біля стерна влади. Було б марною тратою часу намагатися довести їм, що зайва централізація згубна для держави, адже вони централізують задля самих себе.

Серед демократично налаштованих громадських діячів до централізації влади прагнуть чи то безкорисливі, чи то посередні політики. Одначе перших мало, а другі неспроможні щось зробити.



С. 564.

Я часто запитую себе, що станеться, якщо сьогодні, коли демократичні звичаї розм’якшені, а армія виявляє неспокій, владу в якійсь країні захопить військовий уряд.

Я гадаю, що в своїй діяльності цей уряд недалеко зайшов би від картини, яку я описав у розділі, якого стосується ця примітка, й що такий уряд не відтворить диких рис військової олігархії.

Я певен, що в цьому випадку відбулося б злиття звичок цивільного службовця й солдата. Уряд сприйняв би військовий дух, а армія — навики цивільного правління. Внаслідок усього цього встановилося б упорядковане, ясне, чітке, абсолютне правління; народ перетворився б на армію, а суспільство — на казарму.



С. 567.

Сьогодні не можна цілком однозначно сказати, що становить найбільшу небезпеку: вольність чи тиранія, анархія чи деспотизм. Треба остерігатися і того і того, бо причина всього цього лежить у загальній апатії, яка є наслідком індивідуалізму. Саме байдужість громадян призводить сьогодні до ситуації, коли виконавча влада, зібравши достатньо сил, починає гнобити громадян, а завтра до цього способу правління вдається якась партія, що має в активі десятків зо три своїх прихильників. Ні та, ні та не здатна створити щось довгочасне; те, що допомагає їм легко перемогти, заважає їм досягати успіху впродовж тривалого часу. Їх скидають тому, що ніщо їх не підтримує.

Тому треба боротися не стільки з анархією та деспотизмом, скільки з байдужістю, яка з однаковим успіхом здатна породити й те, й те.








Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.