Попередня     Головна     Наступна





СТИЛЬОВІ РІЗНОВИДИ СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ МОВИ — стильова диференціація староукраїнської літературної мови за її сусп. функціями, характером мовної експресії тощо. Оскільки в староукр. період, зокрема в 16 — 18 ст., вона здійснювалася на основі традиц.-стильового («слогового») і структур.-функц. поділів, то й сам термін «стиль» стосовно цього періоду звичайно вживається дослідниками у двох значеннях: «одиниця традиційно-стильового поділу» та «одиниця структурно-функціонального поділу».

За характером мовної експресії на матеріалі 14 — 18 ст. (передусім 16 — 18 ст.) можна виділити три С. р. с. м. (літературної): нейтральний, урочисто-піднесений та знижений бурлекснотравестійний. Вони певною мірою відповідали стиліст.-традиц. поділу (див. Трьох стилів теорія), тобто високому стилю — урочисто-піднесений колорит, а низькому стилю — бурлескний, сатир.-гумористичний. Проте поділ за ознакою мовної експресії мав і самост. значення, особливо в 16 — 18 ст., і тоді в межах, напр., низького, а ще більше середнього стилю виклад набував часом урочисто-піднесеного звучання. За сусп. функцією мови в 14 — 18 ст. виділяли офіційно-діловий стиль і конфесійний стиль, а в 16 — 18 ст. — ще й науковий стиль, публіцистичний стиль і художній стиль. Проте порівняно з новою українською літературною мовою ці стилі мали значну відмінність у жанрових характеристиках, що зумовлене відмиранням одних і утвердженням ін. жанрів, а також різний статус жанрів усередині певного стилю.

У конфес. стилі староукр. мови реалізувалася ритуальна функція мови. Він представлений такими каноніч. творами христ. віровчення, як Біблія, Псалтир, Євангеліє, Апостол та Апокаліпсис. стиль яких практично незмінний протягом тисячоліть, а також творами літург. призначення — «Паремійниками», апракосними Євангеліями, служебниками та ін. Мова конфес. стилю майже до кін. 15 ст. була слов’яноруською, з тими чи тими живомовними елементами, переважно фонетичними. Проте в 16 ст., з настанням доби Відродження та поглибленням процесу демократизації літ. мови, конфес. твори починають інтенсивно перекладатися «простою мовою» (Пересопницьке Євангеліє, Крехівський Апостол та ін.).

Наук. стиль зародився ще в Київ. Русі переважно на основі перекладних творів: наук.-природничих («Фізіолога», «Шестоднева» Іоанна Екзарха, «Християнської топографії» Козьми Індикоплевста чи Індикоплова) та історичних (хронік Іоанна Малали, Георгія Амартола, Георгія Синкела). У 14 — 15 ст. та пізніше його поповнили логіко-філос. трактати, фіз.-матем., астрономічні твори тощо. У 16 ст. у наук, стилі виразно посилюється живомовний струмінь, особливо в істор. л-рі (хронографах), у жанрі передмов, післямов, посвят та ін. З кін. 16 ст. розвивається жанр грамат., лінгв. л-ри (граматики, тлумачні і перекладні словники). Переважно на живій розм. основі функціонував наук.-практ. жанр (лікарські і госп. порадники, календарі, травники, місяцеслови і т. д.). Мовні особливості наук. стилю випливали з потреби забезпечити логічність, доказовість, точність, об’єктивність викладу. Найвиразніші мовні риси — наявність абстр. лексики, термінів, перевага іменників, ускладнений синтаксис. Існував переважно в рукопис. формі. Офіц.-діловий стиль представлений насамперед жанром офіц. листування та урядового управління (листами, грамотами, див. Грамоти 14 — 15 ст.), започаткованим іще в давньорус. епоху. З 16 ст., а особливо з кін. 17 ст., цей жанр збагачується новими видами док-тів: універсалами, наказами, інструкціями, ордерами, промеморіями тощо. Дипломатичний жанр представлений з серед. 17 ст. переважно листуванням гетьм. канцелярій. З кін. 15 ст. розвивається юрид. жанр, що регулювався Литовським статутом 1588: актові книги, купчі записи, духівниці, описи майна, супліки-скарги, судові акти і док-ти, записи свідчень та ін. Для офіц.-ділового стилю характерні усталені початки і кінцівки, стандартна структура тексту, послідовно відтворювані формули, кліше з доволі однотипною лексикою, книжними грамат. формами, складним синтаксисом. Проте в «неофіційній» частині пам’яток широко засвідчується жива нар. мова, особливо в юрид. та епістоляр. жанрах. Про епістолярний стиль дають уявлення переважно пам’ятки 2-ї пол. 17 — 18 ст., за мовою близькі до офіц. листування.

Публіцист. стиль з давньорус. періоду і майже до серед. 16 ст. знайшов вияв переважно в жанрі слів і повчань з виразним полем. струменем, з 16 ст. — з виразним живомов. компонентом. Близьким до нього був жанр т. з. учительних євангелій (16 — 17 ст.). З «Історії о єдном папі римском» (серед. 16 ст.) починається характерний для укр. літ. мови полем. жанр, породжений умовами міжреліг. боротьби: це твори Герасима Смотрицького, Василя Суразького, Івана Вишенського, Стефана Зизанія, Христофора Філалета, Клірика Острозького, Мелетія Смотрицького, Захарія Копистенського, Михайла Андрелли та ін. (2-а пол. 16 — 17 ст.). За мовною функцією наближалися до публіцист. твори оратор.-проповід. жанру, особливо в 2-й пол. 16 — 1-й пол. 18 ст.: Кирила Транквіліона-Ставровецького, Лазаря Барановича, Йоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, Варлаама Ясинського, Стефана Яворського, Данила Туптала (Димитрія Ростовського), Феофана Прокоповича, Георгія Кониського. Більшість творів названих жанрів писалася «простою мовою», почасти також церковнослов’янською з елементами української. Мова їх образна, експресивна, насичена перифразами, суспільною, емоційно-оцінною лексикою, неологізмами, глибоко метафорична. У синтаксисі — перевага складних структур, надфразних єдностей, наявність інверсій, повторів, риторичних питань, риторичних звертань та ін. Худож. стиль 14 — 18 ст. реалізувався у найдавнішому за часом виникнення жанрі прози, започаткованому ще у давньорус. період. Щоправда, художньою її можна назвати певною мірою умовно, швидше в плані становлення. Це насамперед жанр житійно-повістевої, легендарної л-ри [житія Ольги, Володимира, Києво-Печерський патерик, «Четья» 1489, «ЧетьїМінеї» Данила Туптала (Дмитрія Ростовського) кін. 17 — поч. 18 ст., численні апокрифи та легенди 17 — 18 ст.]. Значна частина цих творів, особливо в 16 — 18 ст., писалася «простою мовою», близькою до живої народної. Численними текстами засвідчений літописно-мемуарний жанр (Острозький, Львівський та Хмільницький літописи 16 — 1-ї пол. 17 ст., літописи Самовидця 1702, Григорія Граб’янки 1710, Самійла Величка 1720 та ін., «Ходіння» Арсенія Селунського 14 — 15 ст., записки Данила Корсунського кін. 16 ст., дорожні нотатки В. Григоровича-Барського 1724 — 47).

З 2-ї пол. 16 ст. розвивається укр. віршування: епіграми, емблеми, вірш, передмови, істор. вірші, вірші Івана Величковського, Климентія Зіновіїва кін. 17 ст., численні безіменні вірші 17 — 18 ст. Жива нар. мова найповніше проникла в лірично-пісенні твори, сатир.-гумор, вірші, вірш, оповідання. З 17 ст. виникає багата драм, л-ра. Слов’яноруською і почасти «простою мовою» пишуться т. з. шкільні драми Феофана Прокоповича (зокрема «Владимир», 1705), Митрофана Довгалевського (1736 — 37), «Воскресеніе мертвыхъ...» Георгія Кониського (1747), «Милость Божая...» та ін. Інтермедії, що додавалися до цих та ін. драм, а також діалоги, вірші-орацїї тощо звичайно писалися живою нар. мовою. Художні твори, особливо живою народною, або «простою», мовою, підготували грунт для переходу до нової укр. літ. мови.


Літ.: Житецкий П. И. «Энеида» Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорус. л-ры XVIII века. К., 1900; Його ж. О переводах Евангелия на малорус. язык. СПб., 1906; Петров Н. И. Очерки из истории укр. л-ры XVII и XVIII веков. К., 1911; КІУЛМ, т. 1. К., 1958; Історія укр. л-ри, т. 1 — 2. К., 1967; Франко І. Я. Нарис історії укр.-рус. л-ри до 1890 р. В кн.: Фраико І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984; Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XIV-XVII ст. К., 1985; Русанівський В. М. Джерела розвитку східнослов’ян. літ. мов. К., 1985; Жанри і стилі в історії укр. літ. мови. К., 1989.


В. А. Передрієнко.







Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.