Попередня     Головна     Наступна





ТАБУ (франц. tabou, від полінезійського tapu — заборонений, священний) мовне — заборона на вживання певних слів, що зумовлюється містично-забобонними, соціально-політичними, зокрема цензурними, та культурними і морально-етичними чинниками. Містично-забобонна природа Т., яка грунтується на магії мовній, є історично первинною. При Т. може бути просто неназивання відповід. предмета (засіб умовчання), але частіше зам. табуйованих слів уживаються евфемізми. Слово стає Т. унаслідок як певної своєї предметно-поняттєвої віднесеності (у переважній більшості), так і небажаних асоціацій, пов’язаних з ним самим (через пейоративність похідного знач, слова сука його намагаються не вживати і в прямому знач.). Т. поділяються за сферами вживання на виробничо-промислові (мисливське, рибальське та ін.), побутово-звичаєві, сусп.-політ. (дипломатичне, військове та ін.); є відмінність між Т. у мові чоловіків і жінок.

В основі містично-забобонного Т. лежить віра в те, що: а) пряме називання сил, істот, ворожих людині, може їх привабити, «накликати»; б) пряме називання сил, істот, потрібних людині, може, навпаки, сердити або відлякувати їх; в) заміною прямих назв непрямими можна впливати в бажаному для мовця напрямі на природу відповід. об’єкта або на ставлення до нього певних сил. Таке Т. стосується, зокрема: а) богів, щоб не гнівити їх (для укр. мови не характерне, але його залишки помітні в настанові не згадувати «всує» ім’я Боже), і злих надприрод. сил, щоб не накликати їх (зам. чорт — дідько; у Карпатах: щезник, той, воно, батько, той, що не казати); б) хвороб, смерті (тітка, кума — про пропасницю, щоб «задобрити» її; заснути навіки, покійний зам. умерти, мертвий, домовина — від дім); в) тварин — об’єктів мисл. промислу (щоб не відлякувати їх), тварин, небезпечних для людини (щоб не привабити їх або задобрити «кращим» найменуванням), свійських тварин (прирівнюючи їх до людини): ведмідь — у гуцулів вуйко, він, тот, тот старий (великий); змія — та, довга; про бджолу слід говорити не здохла, а умерла; г) певних занять, промислів: не можна, напр., запитувати, куди йде мисливець або рибалка, тобто «закудикувати»; заперечні формули типу ні пуху, ні пера! (побажання мисливцеві); г) своєї родини, свого майна, худоби (показуючи їх у гіршому світлі, ніби уберігають від «нечистої сили», «уроків» злих людей): Некрас і под. (імена, які наші предки давали дітям); худоба у сучас. значенні (від худий «поганий», «убогий»); заперечний рахунок при обліку свого майна: ні один, ні два, ні три і т. д.

Сучасне Т. зумовлюється переважно культурноетичними (стосовно сфер фізіол. відправлень, статевого життя і пов’язаних з ними частин тіла та предметів, лайок тощо) та сусп.-політ. чинниками: вагітна — при надії, у такому (делікатному) стані, не сама, готується стати матір’ю; відступити — відійти на заздалегідь підготовлені позиції (з метою вирівнювання лінії фронту).

Причини Т. можуть бути й більш випадкові: пор. невживаність у рад. час слова ненька щодо України як «націоналістичного». Може виникати вторинне Т.: зам. слова ведмідь чи діал. медвід(ь) (фонетичне спотвореної назви з букв. значенням «медоїд»), що постало як евфемізм до давнішої назви цієї тварини, пізніше виникли вуйко, він та ін.

Т. є однією з причин зміни значення слів.


О. О. Тараненко.









Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.