Попередня     Головна     Наступна





УКРАЇНІЗАЦІЯ — розширення сусп. функцій укр. мови, впровадження її до офіц. вжитку в держ., політ., громад. і культур.-осв. установах та організаціях у 20-х pp. на тер. УСРР та в місцях компакт. проживання українців в ін. республіках СРСР. Русифікац. політикою цар. уряду укр. мову було усунено з держ. установ, школи, всіх сфер сусп. діяльності народу, що обмежило її функціонування, створило вкрай несприятливі умови для її розвитку. В роки УНР і за Гетьманату було відновлено укр. пресу, укр. мовою здійснювалося книгодрукування, викладання у школах, засн. УАН. Більшовицька влада спершу поставилася до перспектив розвитку укр. мови досить прохолодно. І хоча в Конституції УСРР 1919 зазначалося, що трудящі республіки можуть задовольняти свої культурні потреби рідною мовою, відповідні умови для цього не створювалися. Нац. питання докладно розглядалося на XII з’їзді РКП(б) (квітень 1923). У прийнятій резолюції було записано про необхідність видання спец, законів, які б забезпечували «вживання рідної мови в усіх державних органах і в усіх установах, що обслуговують інонаціональне населення і національні меншості».

1 серпня 1923 ВУЦВК і Раднарком УСРР опубл. декрет «Про заходи забезпечення рівноправності мов і сприяння розвиткові української мови», в якому накреслювалися практ. заходи, зокрема щодо активнішого вивчення укр. мови працівниками рад. установ і ширшого використання її в їхній практ. роботі, вивчення укр. мови в загальноосв. школах і проф.-тех. навч. закладах та викладання укр. мовою у вищій школі. Стан У. в республіці розглядався на пленумі ЦК КП(б)У (квітень 1925), який визнав за необхідне перевести на укр. мову діловодство ЦК і його відділів; тоді ж при політбюро ЦК КП(б)У було утв. комісію у справі У., до неї входили політ. діячі (М. Скрипник, О. Шумський та ін.), головою обрано секретаря ЦК В. Затонського. У. в республіці здійснювалася шляхом розширення шкіл з укр. мовою навчання, збільшення видань укр. худож., публіцист. і наук. л-ри, підручників, газет та журналів, впровадження укр. мови до офіц. вжитку в роботі парт., держ. і госп. апарату, проведення укр. мовою масово-політ. і культ.-осв. роботи серед населення. Оскільки в республіці не вистачало працівників у парт., держ. і госп. органах, що добре володіють укр. мовою, для їх підготовки в містах і пром. осередках було відкрито держ. курси укр. мови, а в Харкові Центр. держ. курси українознавства, які, крім педагогічної, проводили і н.-д. роботу. На кінець 20-х pp. в Україні було понад 80 % загальноосв. шкіл з укр. мовою навчання та багато середніх спец. навч. закладів; в усіх вузах запроваджено вивчення студентами укр. мови і викладання укр. мовою навч. дисциплін, зокрема з тех. спеціальностей; на укр. мову перейшов ряд газет і журналів, що виходили російською; укр. мовою стали видавати нові журнали (не тільки художні, а й наукові — з математики, фізики, хімії, біології, сільс. г-ва, медицини, різних тех. галузей знань і т. д.); у держ. установах, організаціях, на пром. підприємствах офіц. діловодство було переведено на укр. мову. Укр. школи та органи преси відкривалися і поза межами республіки, де переважало укр. населення, — на Кубані, в Курській, Воронезькій і Саратовській областях, на Далекому Сході тощо. У свою чергу, в Україні, де компактно проживало населення ін. національностей, було організовано нац. р-ни — рос., болг., нім., євр., грец., польські, на тер. яких діяли відповідні нац. школи, нац. театри, нац. мовою велося діловодство, виходили нац. газети, було відкрито навч. заклади, що готували пед. кадри для укр. шкіл поза межами республіки (Краснодарський, Бєлгородський і Благовєщенський пед. ін-ти та укр. відділення на ряді ф-тів Ворон. ун-ту та ін.) (див. Українська мова в Європейській частині Росії), як і для нац. шкіл в Україні (нім. педтехнікум у Запоріжжі, польс. пед. ін-т у Києві, євр. відділення при Одес. і Київ. пед. ін-тах тощо). Існували нац. загальноосв. школи у місцях, де проживало відповідне населення (рос., євр., нім., польс.). У Ленінграді діяло наук. т-во укр. культури, л-ри та мови.

На поч. 20-х pp. точилася гостра дискусія навколо «теорії боротьби двох культур» — «нижчої» селянської і «вищої» міської, її підтримував тодішній секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь, який вважав, що для комуністів не існує нац. питання, а У. є зайвою. У цій боротьбі, на його погляд, має перемогти «вища» — російська культура. У 1927 секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович звинуватив в «українському буржуазному націоналізмі» наркома освіти УСРР О. Шумського, який відповідав за опрацювання методол. основ У.; його було знято з посади й відкликано до Москви. На поч. 30-х pp. У. Стала помітно гальмуватися, її здобутки ліквідувалися. У 1930 закрито держ. курси укр. мови і Центр. держ. курси українознавства; 1932 — укр. школи всіх типів та газети й журнали за межами республіки; в Україні ліквідовано нац. р-ни, а згодом (1938) усі школи нац. меншин переведено на рос. мову навчання; поступово скорочувалося викладання укр. мовою в серед. спец. і вищих школах, припинено вивчення укр. мови у всіх вищих навч. закладах, крім укр. відділу філол. ф-тів ун-тів та пед. ін-тів; згорталося україномовне діловодство, укр. мова витіснялася з наук. сфери. Особливо активно відбувалася ліквідація досягнень У. з 2-ї пол. 40-х pp., зокрема у галузі нар. освіти, коли стали масово переводити (насамперед у містах) школи з укр. мовою навчання на рос. мову з необов’язковим для учнів вивченням укр. мови. І все ж, оцінюючи істор. значення процесу У., слід визнати, що попри всю непослідовність її здійснення, розпочата у 20-х pp., але не доведена до лог. завершення, вона мала досить помітний вплив на зміну сусп. ролі і функцій укр. мови, яка завдяки цьому, хоч і ненадовго, вперше в новіт. історії стала мовою держ. установ, зросла її культура й помітно розширилася сфера вживання.


М. А. Жовтобрюх.








Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.