УКРАЇНСЬКА МОВА — мова корінного населення України, а також українців, що проживають за її межами: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та ін. країнах. У. м. входить до другого десятка найпоширеніших мов світу, нею розмовляє бл. 45 млн. людей. Належить до сх. групи слов’янських мов, що входять до індоєвроп. мовної сім’ї. Найближчі їй — білоруська і російська мови.
У. м. властиві такі спільні з цими мовами ознаки, як початкове [о] на місці колишнього [jе] (озеро, олень), звуки [ч], [ж] на місці колишніх tj, dj, kt’ (свіч/к/а, межа, піч), сполучення -оро-, -оло-, -ере-, -еле- на місці колишніх *or, *ol, *er, *el (голова, ворона, береза, пелена), відсутність носових звуків (дуб, зуб, п’ять зам. колишніх дЖбъ, зЖбъ, пать) (ж — юс великий, а — юс малий). Специф. особливості у фонетиці окр. східнослов’ян. мов починають розвиватися після занепаду глухих (неповного творення) голосних звуків ъ (коротке о) та ь (коротке е). Так, в У. м. в новозакритих складах на місці [о] та [е] з’являються спершу довгі [ō] та [ē], що згодом переходять в [і]: столъ > стōл > стіл, печь > пēч > піч. Але залишаються у силі й давніші діалектні розходження руських говорів. Це, зокрема, характерне для говорів Пд. Русі чергування [у] з [у] (явище, спільне з білорус. мовою), перехід [Ђ] в [і] (явище, спільне з північнорос. говорами), перехід [е] в [о] після шиплячих та [й] (зокрема у формах дієприкметників), уживання фрикативного [г] (явище, спільне з білорус. мовою і південнорос. говорами), утворення середнього [и] (на місці [і] та [ы]: синій < синий і син < сынъ). В У. м. набуває поширення закінчення -ови (-еви) у дав. в. одн. іменників ч. p., зберігаються клич. в. (брате, сину, земле), закінчення -Ђ у род. в. одн. іменників з основами на -ja(землЂ > землі), флексія -мо в 1-й ос. мн. теп. часу і нак. сп. (напишемо, станемо — напишімо, станьмо) та ін. Усі ці мовні риси трапляються уже в пам’ятках 11 — 12 ст., що походять з Пд. Русі. Вони систематично виявляються і в пам’ятках з цих територій пізніших часів (14 — 15 ст.). У. м. має на всіх рівнях і свої специф. особливості, якими відрізняється від сусідніх мов (див. Історія української мови). Укр. народ склався у надрах Київ. Русі, передусім на основі населення Київського, Чернігівського, Переяславського, Галицького і Володимирського князівств. Це була територія Наддніпрянщини та Наддністрянщини. Консолідації укр. народу, становленню його мови перешкоджала та обставина, що після монг. навали в 13 ст. його землі входили до складу різних держав. Так, Чернігово-Сіверщина, Поділля і Київщина з Переяславщиною, а також більша частина Волині належали до Вел. князівства Литовського з офіційною «руською», тобто староукр. мовою; північна Буковина стала частиною Молдовського князівства — тут теж тривалий час усі держ. справи велися «руською» мовою; частину Західної Волині і Галичину захопила Польща, а Закарпаття — Угорщина. Провідну роль у культур. розвитку укр. народу і його мови відіграла Наддніпрянщина, яка з 14 ст. разом з Галицько-Волинською землею дістала назву «Мала Русь». Тоді ж стосовно цієї території вживалася і давніша назва — Україна, тобто «внутрішня країна», «внутрішня земля», «земля, населена своїм народом» (пор. англ. протиставлення inland «територія всередині країни» та outland «інша, чужа земля», а також нім. Ausland «закордон»). На таку думку наводить і перша фіксація цього слова в Іпатіївському літописі: «й плакашася по немь [за Переяслав. князем Володимиром Глібовичем] вси переяславци... о нем же Оукраина много постона» (1187).
Особливо велике значення для консолідації укр. народу та його мови, розвитку його самосвідомості, державності мав Київ. Саме він став могутнім осередком розвою і поширення укр. науки, освіти та культури, тут зародилися ідеї нар.-визв. боротьби проти чужоземного гніту. У 2-й пол. 16 — 1-й пол. 17 ст. українці заселяли в основному Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, Брацдавщину (Поділля), Запоріжжя, Волинь, Галичину, Пн. Буковину і Закарп. Русь. У цей час посилюється міграц. рух українців із заходу на схід — на пд. Київщини, Брацлавщину, Лівобережну Україну, Слобожанщину. Однією з причин міграц. процесів було посилення феод. гніту щодо селянства з боку магнат. Польщі. Наслідком масових переміщень було змішування переселенців з місц. етногр. групами укр. населення, формування загальноукр. етнічних рис, певна нівеляція діал. особливостей і утворення загальнонар. укр. мови.
Проте на Волині, в Галичині, на Буковині й Закарпатті, де корінне укр. населення менше змішувалося з некорінним, збереглися істор.тер. групи населення зі своїми давніми самоназвами й місц. діалектами — бойки, лемки, гуцули (див. Бойківський говір, Лемківський говір, Гуцульський говір). Північ України по лінії Володимир-Волинський — Рівне — Житомир — Фастів — Прилуки — Конотоп займає північноукраїнське, або поліське, наріччя. Проте в окр. етногр. групу — поліщуків — виділяє себе тільки населення, яке займає територію на захід від р. Горині до Зх. Бугу. Це носії волинськополіських, або західнополіських, говірок; до них прилягають ще надбузько-поліські, чи підляські, говірки, поширені в бас. Зх. Бугу до р. Нарев. Схід і Південь України — територія східноукр. говорів, які лежать в основі літ. мови. Певну етнічну специфіку зберігає населення Поділля (нинішні Вінн. і Хмельн. області, частина Тернопільської) і Слобожанщини (Харківська, частина Сум., Донец. і Луг. областей України та прилеглих областей Росії). Воно зветься відповідно подолянами (подоляками) і слобожанами.
Діалекти, говірки етногр. груп засобами писемного спілкування здебільшого не виступають, хоча широко використовуються у худож. творах. Мова Слобожанщини, напр., представлена в творах Г. Квітки-Основ’яненка, покутсько-буковинський мовний масив відбився у творчості В. Стефаника, Ю. Федьковича й Марка Черемшини. Г. Хоткевич доніс до нас гуцульський говір у повістях «Камінна душа» і «Довбуш».
Усі місц. говірки, говори і діалекти тяжіють до свого мовного материка — унормованої, кодифікованої загальнонац. мови, вищою формою якої є вироблювана віками літ. мова — основа монолітної єдності народу. До лексики укр. літ. мови входять істор. архаїзми (воїн, древній, городище, боярин, князь, муж, меч, лук, рать, полк), слова із сучас. діалектів (леґінь, полонина, баюра, грунь, кичера, перетика, плай, чічка) і найсучасніша термінологія, пов’язана з
прогресом (екологія, кібернетика, комп’ютер, структура, опромінення, термоядерний). Усі ці різнорідні з погляду часу і місця утворення слова є компонентами складної лекс. системи укр. загальнонац. мови. Фонет., грамат. і лекс. компоненти цієї системи підпорядковані усталеним законам, що становлять скелет мови, який лежить в основі діалектів, літ. мови, що існує в усному і писемному варіантах, і розм. мови, в якій на місц. особливості внаслідок впливу школи, засобів масової інформації накладаються літ. мовні норми.
Жодна нац. мова не може нормально розвиватися без спілкування з ін. мовами. Укр. мова, в основі лекс. системи якої лежить давня східнослов’ян. лексика (поле, ліс, гора, море, дерево, кущ, трава, дім, жінка, корова, пес, свиня, птах і т. д.), ніколи не була відгороджена від ін. мов. Міжмовні контакти багаті і різнобічні. В У. м. є чимало слів іншомов. походження. Запозичення з ін. мов мала вже праслов’ян. мова. Найчисленнішими були запозичення з роман. і герм. мов. З германських, зокрема, в У. м. потрапили такі слова, як черешня, капуста, хміль, хобот, лев, верблюд, стадо, хижа, млин, тин, лар, скло, рама, труба, віск; з романських — вино, м’ята, коляда, рожа, кіт, кум. Торгівля з греками поповнювала східнослов’ян. словник назвами на означення просторових понять (левада, океан), живої природи (мак, кипарис, буйвіл, тур, кит), матеріальної культури (палата, баня, миска, кирка) та ін. З Прибалтики прийшли слова ківш, олово, дьоготь, клуня, скирта, жлукто та ін. Серед запозичень є також тюркські слова: баран, товар, євшан, качан, батіг, яруга. Перська мова передала нам слова собака, шатро, базар, булат, шахи та ін. Усі ці слова підлягали фонет. і грамат. адаптації відповідно до законів укр. мови (див. також Міжмовні контакти української мови).
Найхарактерніші фонет., грамат. і лекс. риси укр. нар. мови ввійшли в її першу літ. форму — староукраїнську літературну мову. У ній фіксуються такі написання, як шість зам. шесть, відбивається чергування у з в (ужити — вжити, утиск — втиск), уживаються місцеві нар. слова (верховина — верхня течія річки, грунь — пагорок, криничина — місцевість, багата на джерела, полонина — гірське пасовище та ін.), юрид. термінологія (дідич, дідизна, займище, закоп, нащадок, осадити, податок) та ін.
З 15 ст. в Україну проникають реформац. ідеї, що спричиняє появу перекладів євангельських текстів староукр. літ. мовою, яка з однофункціональної (ділової) стає поліфункціональною, що значно розширює її словник і збагачує виражальні можливості. У 17 — на поч. 18 ст. староукр. літ. мова широко вживалася у науці, худож. л-рі, була об’єктом наук, вивчення і викладалася як предмет.
На поч. 18 ст. указом рос. царя Петра I у Сх. Україні було заборонено друкувати укр. мовою реліг. л-ру. Це позначилося на книговидавничій справі в цілому. Староукр. літ. мова силоміць витіснялася російською. У. м. функціонувала фактично лише на західноукр. землях, які перебували в складі Австро-Угорщини. З кін. 18 ст. зароджується нова укр. літ. мова на нар. основі. Основоположником її став І. Котляревський. Т. Шевченко своєю творчістю підніс укр. літ. мову до рівня загальнонародної. У 60 — 80-х pp. 19 ст. розвиток укр. літ. мови гальмувався цар. заборонами (Валуєвський циркуляр 1863, Емський акт 1876). З поч. 20 ст. укр. літ. мова була представлена не тільки у художній, а й у наук. та публіцист. л-рі. Особливо бурхливо вона розвивається після відновлення укр. державності (1917) і практично до кін. 1-ї третини 20 ст. Вона входить у всі сфери сусп. буття, ставши знаряддям освіти, науки й культури. З її допомогою виросла нова укр. інтелігенція. І хоч у роки більшов. лихоліття робилося усе, щоб загальмувати процес розвитку У. м., однак знищити мову, укорінену в системі освіти й культури, засобах масової інформації, було вже неможливо. Новий наступ на неї здійснено в часи застою: вона почала зникати з навч. закладів, науки, ін. сфер. сусп. життя. У 1989 завдяки зусиллям патріот. укр. громадськості ВР республіки прийняла Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», який надав У. м. статус державної.
Див. також Державна мова, Мовна політика.
Літ.: Шахматов А. Краткий очерк истории малоруського (украинского) языка. В кн.: Укр. народ в его прошлом и настояшем. Пг., 1916; Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії укр. мови та хрестоматія з пам’ятників письменської староукраїнщини XI — XVIII вв. К., 1922; Булаховський Л. А. Питання походження укр. мови. К., 1956; Жовтобрюх М. А., Русанівський В. М., Скляренко В. Г. Історія укр. мови. Фонетика. К., 1979; Русанівський В. Джерела розвитку східнослов’ян. літ. мов. К., 1985.
В. М. Русанівський.
