Попередня     Головна     Наступна





ШЕВЧЕНКО Тарас Григорович [25.II (9.III) 1814, с. Моринці, тепер Звенигородського р-ну Черкас. обл. — 26.II (10.III) 1861, Петербург; похов. на Чернечій (тепер Тарасовій) горі побл. м. Канева Черкас. обл.] — укр. поет, художник, мислитель. Нар. в сім’ї селянина-кріпака. Наймитував. Учився грамоти у сільс. дяка. З 1829 жив у м. Вільні, з 1831 — у Петербурзі. 1832 відданий у науку до живописця В. Ширяєва. 1838 Ш. викуплено з кріпацтва і того самого року прийнято до Петерб. AM, де він став учнем К. Брюллова. 1840 в Петербурзі вийшла його всесвітньовідома зб. поезій «Кобзар». Закінчивши 1845 AM, Ш, повернувся в Україну, де займався мист., літ. і наук. діяльністю. 5 квітня 1847, після розгрому Кирило-Мефодіївського братства, членом якого Ш. був, його заарештували і заслали в солдати із забороною писати й малювати. Десятилітнє заслання не зламало Шевченкового духу. В ув’язненні він написав одні з найкращих в укр. л-рі зразки лірики, зокрема на істор. теми, а також повісті рос. мовою переважно на сюжети однойм. поем, створив цикл мист. творів. Після повернення до Петербурга 1858 працював над новими поет. і мист. творами. Для недільних шкіл видав підручник — «Букварь южнорусскій» (1861). В 1860 Ш. було присвоєно звання академіка з гравірування Петерб. AM.

Ш. називають основоположником нової української літературної мови. Нова укр. літ. мова почала формуватися у кін. 18 — на поч. 19 ст. Поштовхом до цього стали пробудження нац. самосвідомості укр. інтелігенції, її потяг до вивчення своїх істор. і фолькл. джерел, увага до нар. мови. Активними учасниками процесу творення укр. літ. мови на нар. основі були І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, А. Метлинський, Л. Боровиковський, Є. Гребінка та ін. Пошук шляхів розвитку укр. літ. мови завершився у творчості Т. Шевченка. Твори Т. Шевченка характеризують такі дві найголовніші особливості: 1) орієнтація на весь укр. народ, на весь обшир України; 2) прагнення згуртувати народ навколо важливих сусп. ідеалів: антикріпосництва, дем. ладу, нац. самосвідомості.

Творчість Т. Шевченка відповідно до її ідейно-тем. спрямованості збігається в цілому з трьома головними відтинками його життя: від викупу з неволі до арешту (1838 — 47), часом ув’язнення і заслання (1847 — 57) та періодом після заслання (1857 — 60). Перший період представлений такими тем. циклами: осмислення характерних ознак життя свого народу, його сімейно-побут. традицій та етн. особливостей, усвідомлення стосунків свого народу з сусідніми, заглибленість в істор. минуле, критика сучасних поетові сусп-ва і д-ви. Поезія цього періоду сповнена поет. епітетів (блідий місяць, біле личко, карі очі, далекий край), у ній переважає дієсл. рима (убив — заблудив, літає — запитає, гомонить — одпочить), використовується поширений у фольклорі паралелізм (Тече вода в синє море, Та не витікає; Шука козак свою долю, А долі немає). Саме в цей час засвідчується освоєння Т. Шевченком осн. джерела профес. поезії — пісенного фольклору. Частина творів («Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гайдамаки») присвячена істор. тематиці. Тут закономірно з’являється лексика, пов’язана з війною і військом: гармати, запорожці, жупани, могили, байдак, орда, бунчуки, сотник, отаман, гетьман. До першого періоду творчості Т. Шевченка належать також поеми «Сон» («У всякого своя доля»), «Кавказ», «Єретик», «І мертвим, і живим...», містерія «Великий льох». Три ідеї проймають ці твори: цар. самодержавство, сперте на кріпосництво, має бути повалене; майбутнє України — у федерації вільних слов’ян. народів; політ. свобода — запорука вільної праці і справжнього патріотизму. У названих творах вже менше поет. епітетів, їх заступають авторські, породжені метафор. осмисленням дійсності: прокляте лихо, чисте серце, засмучені очі, латані поли, благі літа. Це вже нові засоби худож. зображення дійсності. У поезіях періоду заслання Т. Шевченко глибоко розробляє пісенний жанр. Спираючись на фольклор, він творить свої, позначені яскравою індивідуальністю і високою худож. майстерністю пісні, які перегукуються з усім багатоманіттям фолькл. тем, сюжетів, образів. Ще до заслання Т. Шевченко написав «Давидові псалми», в яких широко використав церковнослов’янізми. У творах періоду солдатчини він знову звертається до цього джерела, вводячи церковнослов’ян. елементи у творах, в яких використовуються бібл. сюжети («Царі»), а також у поезіях, що відображають сусп. життя України, напр.: врата, град, на стогнах, отроки, стенає, не узрю, драгий, возстану, благовістить, прозябають, благодать, о здравії, братія, сиріч, возобновленнії, ніже, милосердіє, во дні они, возвисили та ін. Наростає тенденція до творення складних прикметників (крутоберегий, пишно-чепурний, вінценосний, світло-молодий) та іменників, поєднаних прикладковим зв’язком (діточки-дівчата, слізьмиводою, друже-брате і под.).

Т. Шевченко мав непересічні знання із старої і нової історії, прекрасно орієнтувався у живописі, знав і глибоко розумів класичну музику. Все це відбивалося у лексиці його творів, особливо ост. періоду життя — після заслання. Звертаючись до бібл. та антич. сюжетів, поет використовує назви відповід. кра’їн, міст, річок, народів і под. (Віфлієм, Іудея, Голгофа, Сіракузи, Колізей, Тібр, Скіфія), імена реальних людей, богів старогрец. і рим. пантеонів, міфіч. істот (Декій, Нерон, Алкід, Венера, Юпітер, Зевс, Пріап, Фавн, Медуза, Кіпріда), слова на означення етногр. і екзот, реалій (гіменей, гінекей, єлей, легіони, віссон, смоква, бурнус) і под. Ця лексика доповнюється новотворами Т. Шевченка оцінного типу, створеними за церковнослов’ян. зразком: злозачаті, худосильний, довготерпеливий, медоточивий, злототканий, вбогодухий і под. Вона ж є основою образів, які входять у структуру віршів філос. спрямування: про роль митця у сусп-ві, про значення пророчого слова, про майбутнє України тощо. У цей же період поет сміливо використовує абстр. лексику старослов’ян. походження: суєта, чудеса, беззаконіє, криводушіє, правда-мста, скорбь, печаль та ін.

Творчість Ш. — особливе явище як в історії укр. л-ри, духовної культури взагалі, так і літ. мови. Розвинувши у своїй поезії важливі сусп. ідеї — рівності й братерства суверенних народів, створення гуманного сусп-ва, в якому розкриваються найкращі людські якості, привернувши увагу народу України до сучасного й минулого своєї батьківщини, поет майстерно втілив їх у худож. текстах. Максимально залучаючи до літ. мови багатства нар. мови, він увів у мовно-літ. практику абстр. лексику — новотвори, церковнослов’янізми, інтернаціоналізми. Завдяки творчості Ш. укр. мова постала перед світом як одна з розвинених літ. мов.


Літ.: Рильський М. Т. Поетика Шевченка. К., 1961; Білодід І. К. Т. Г. Шевченко в історії укр. літ. мови. К., 1964; Ващенко В. С. Мова Тараса Шевченка. К., 1964; Словник мови Т. Г. Шевченка, т. 1 — 2. К., 1964; Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. К., 1971; Шабліовський Є. С. Естетика худож. слова (Поет, світ Тараса Шевченка). К., 1976; Шевченківський словник, т. 1 — 2. К., 1978; Творчий метод і поетика Т. Г. Шевченка. К., 1980; Івакін Ю. О. Поезія Шевченка періоду заслання. К., 1984.


В. М. Русанівський.







Див. також:

Шевченко Тарас Григорович. Біобібліографічний словник.


Тарас Шевченко на сторінці Ізборник

Т. Г. Шевченко. Зібрання творів у 6-ти томах. Київ, 2003.

Тарас Шевченко. Шевченківські читання.











Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.