Попередня     Головна     Наступна





ГУЦУЛЬСЬКИЙ ГОВІР, східнокарпатський говір — один з арх. говорів галицько-буковинської групи південно-західного наріччя. Поширений у сx. частині Закарпаття (Рахівський р-н), зх. частині Чернів. обл. (Вижницький, Путильський р-ни), пд.-зх. районах Івано-Франк. обл. (Верховинський, Коломийський, Косівський і Надвірнянський р-ни), у пн. районах Сучав. обл. Румунії (карту говорів укр. мови див. на окр. арк., с. 720 — 721). Г. г. межує на зх. з закарпатським, на пн. — з бойківським і наддністрянським, на сx. — з покутсько-буковинським говорами, на пд. — з північнорум. говірками. Зх. межу Г. г. окреслює Карпатський хребет, пн.східна збігається з давньою межею Перемишл. землі; східна — невиразна і засвідчує тісний зв’язок Г. г. з покут.-буков. говором. Ядро Г. г. утворюють говірки верхів’їв річок Прут, Черемош, Пугала. У складі Г. г. виділяється кілька зон з властивими їм ознаками, хоча у важливіших рисах він становить єдність. Територіально Г. г. накладається на етногр. район Гуцульщину, співвідносний з етногр. групою українців — гуцулами.

Г. г. характеризується такими фонет. рисами: 1) наголошений вокалізм може мати різні структури, найпоширеніші з них:



2) ненаголошений вокалізм має переважно структури:



3) специфіку Г. г. творить реалізація окр. фонем у сильній і слабкій позиціях: у частині говірок фонема [е] реалізується у звукотипові [ä], близькому до е, и, а (клäн ‘клен’, сäрце ‘серце’, берäза ‘береза’); у цьому ж звукотипові [ä] реалізується наголошене а будь-якого походження, що стоїть після м’яких приголосних (мн’äта ‘м’ята’, лош’ä ‘лоша’, ш’и́пка ‘шапка’), а в ненаголошеній позиції [а] реалізується як [і] (гýслінка ‘гуслянка’, вечéр’іти ‘вечеряти’, кол’іднéк ‘колядник’); на місці [и] у наголошеній і ненаголошеній позиціях виступає е (крéла ‘крила’, жéто ‘жито’, бекé ‘бики’), рідше і (вíмн’е ‘вим’я’); у префіксі ви- майже послідовно ві- (вíтратити, віповíсти); на місці етимологічного [о] в нових закритих складах, крім типової рефлексації [і], поширені рефлекси [и], [ы], [у], [ÿ] (вин, вын, вун ‘він’; виз, вуз ‘віз’; мист, мÿист ‘міст’); укання відзначається перед складом з голосним високого підняття у, і (хоудíм, гуд’íўл’а, кужýх), зрідка — перед складом з голосним низького підняття (похувáти, схувáй); 4) для консонантизму характерні: збереження м’якості [р’] у різних позиціях (косáр’, веар’х), м’якості шиплячих та африкат (жоўч’, душ’é); диспалаталізація у ряді позицій, зокрема, кінця слова [ц’], [с’], [з’] (хлóпец, на вýлицу, шчос, кр’із); перехід [т’] в [к’], [д’] в [ґ’] (к’éшко ‘тяжко’, ґ’іт ‘дід’); асимілят. зміни сполук дн, тн, лн в нн, н (перéдний > перéнний, мéлник > мéнник, мéник);

5) у частині гуц. говірок відзначена тенденція до переміщення наголосу на перший склад (пи́ўниц’а, кóмар, дри́жу, нéсу), хоча в цілому Г. г. властивий рухомий наголос.

Морфологічні риси Г. г.: відмінкові флексії дав. і місц. в. мн. іменників -им, -их (кон’иéм, пол’иéм, на кон’иéх, на пол’иéх), які виникли внаслідок діяння фонет. закономірностей Г. г.; іменники -а, -ja-основ в ор. в. мають закінчення -оў, -еў (рукóў, землéў); активно функціонують форми двоїни у поєднанні з числівниками два, три, чотири (дві йéблуці, три ґ’íўці); вищий ступінь порівняння прикметників твориться, як правило, з допомогою частки май (май здорóвий, май крáшчий); відсутність епентетичного л’ у формах дієслів 1-ї ос. одн. і 3-ї ос. мн. теп. і майб. ч. (бáвйу, лóмйу, л’ýбйе); втрата кінцевого т у 3-й ос. одн. теп. ч. дієслів II дієвідміни (вони́ хóдä, си́д’и); стягнені закінчення -т у 3-й ос. одн. теп. ч. дієслів І дієвідміни (вони́ знат, співáт); форма умов. сп. може творитися поєднанням часток биех, би і форми мин. ч. (носи́ў биех, проси́елие биесмé); у майб. ч. дієслова можуть мати форми типу му хоуди́ти і хоуди́ти му, меш роби́ти і роби́ти меш, у мин. ч. — типу сме ходи́ли і ходи́ли сме; трапляється творення особових форм дієслів від формально поширених основ інфінітива (йíхати > йíхайу, йíхайе, йíхайуть, смійáиутси та ін.). До лекс. гуцулізмів належать: цинíўка ‘кварта (пити воду)’, постíў ‘леміш у плузі’, усти́гва ‘капиця ціпа’, старин’é ‘батьки’, покорéнок ‘покоління’ та ін.

Різні структурні рівні Г. г. відтворено в лінгв. атласах (АУМ, т. 2. К., 1988; Бернштейн С. Б. [та ін.]. Карпатский диалектологический атлас. М., 1967; Общекарпатский диалектологический атлас, в. 1. Кишинев, 1989; в. 3. Варшава, 1991; в. 4. Л., 1993; A Lexical Atlas of the Hutsul Dialects of the Ukrainian Language — Edit. J. Riger. Warsaw, 1996; частково — Дзендзелівський Й. О. Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області УРСР. Лексика, ч. 1 — 3. Ужгород, 1958 — 93), описах (І. Робчука, Б. Кобилянського, В. Курашкевича, Я. Янува, Я. Рігера та ін.), словниках (С. Витвицького, В. Шнайдера, В. Шухевича, В. Коржинського, О. Горбача, «Словникові гуцульських говірок» за ред. Я. Закревської). Літературно опрацьований Г. г. використано у худож. творах Г. Хоткевича («Каміна душе»), О. Манчука («Жиб’ївські новелі»); риси Г. г. відбито у творах М. Черемшини, В. Стефаника, М. Влад, С. Пушика.


Літ.: Janów J. Z fonetytó gwar huculskich. В кн.: Simbolae gramaticae in honorem Joannis Rpzwadowski, v. 2. Kraków, 1928; Кобилянський В. В. Гуц. говір і його відношення до говору Покуття. В кн.: Укр. діалектол. збірник, кн. 1. К., 1928; Hrabec S. Nazwy geograficzne Huculszczyzny. В кн.: Prace onomastyczne PAU, t. 2. Kraków, 1950; Pătruţ I. Fonetica graiului huţul din valea Sucevei. Bucureşti, 1957; Кобилянський Б. В. Діалект і літ. мова. (Східнокарп. і покут. діалекти, їх походження і відношення до укр. літ. мови). К., 1960; Жилко Ф. Т. Нариси з діалектології укр. мови. К., 1966; Залеський А. М. Вокалізм пд.-зх. говорів укр. мови. К., 1973; Бевзенко С. П. Укр. діалектологія. К., 1980; Залеський А. М. Парадигмат. і синтагмат. умови функціонування шиплячих у гуц. говорі. В кн.: Фонет., морфол. і лекс. система укр. говорів. К., 1983; Гуцульщина. Лінгв. етюди. К., 1991; Калнынь Л. Э. Фонет. строй одного гуц. говора. В кн.: Исследования по славян. диалектологии. 1. Карпатоукр. диалекты. М., 1992; Гуц. говірки. Короткий словник. Л., 1997; Горбач О. Південнобуковин. гуц. говірка й діял. словник с. Бородина, повіту Радівці (Румунія). Мюнхен, 1997.


П. Ю. Гриценко.














Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.