БОЙКІВСЬКИЙ ГОВІР, північнокарпатський говір — один з арх. говорів карп. групи південно-західного наріччя; охоплює говірки пн. схилів Карпат (Бойківщина) — пд. р-нів Львів. і пн.-зх. р-нів Івано-Франк. обл., деякі говірки суміжних р-нів Закарп. обл.; межує на півночі з наддністрянським говором, на сході — з гуцульським говором, на півдні — з закарпатським говором, на сході — з лемківським говором (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720-721).
Фонет. систему Б. г. характеризують такі важливі риси:
1) шестифонемний наголошений вокалізм:
2) ненаголошений вокалізм позиційно перед складами з голосними високого піднесення не має розрізнення [о] : [у]:
3) [е] > [ê] як позиц. варіант перед м’якими приголосними (тêпêр’, двêр’і, дêн’, нêс’ка);
4) у частині говірок у наголошеній позиції перед ў [а] > [ао] (даоў, лáоўка, зáоўтра); 5) [і] [<*і] → [î] — закритий звук переднього ряду високого піднесення, що не пом’якшує поперед. приголосного (бьíоті, ходи́тî); 6) у нових закритих складах *о, *е > [і], перед яким приголосні пом’якшуються (н’іч, сн’іп, с’іл’, с’ім); 7) у ненаголошених складах зберігається розрізнення [е] : [и]; 8) перед м’якими приголосними, а також ў [о] > [ô] (ôс’ін’, на стóл’і, кôз’іў, бôўкати, бôўсыор’а); 9) [и] має позиційно-комбінаторний вияв [ы], іноді [ыо] (быкьí, пыў, мыу, хыожа, мыоло, сыон); у деяких говірках у даній позиції вимовляється [о] (вóчеши — ‘вичеши’, слáво — ‘слави’, боў — ‘був’), а на заході часом навіть [а] (кобила — ‘кобила’, хáжа — ‘хижа’); 10) шиплячі часто зберігають свою м’якість (ч’ас, ж’ал’, меж’á, н’іж’, ч’áри, ш’áпка); 11) відзначається посилення функц. навантаження африкати [дж’] (йíдж’ме, йідж’, дождж’, мéдж’и, чудж’и́й, пр’áдж’а, крáдж’а, ходж’ý); 12) [л] після голосних у кінці складу в ряді говірок послідовно переходить в [ў] (віў — ‘віл’», ст’іў — ‘стіл’, орéў — ‘орел’, скáўка — ‘скалка’, горíўка — ‘горілка’, т’íўна — ‘тілна’); 13) дзвінкі приголосні в кінці слів оглушуються лише частково (йіджч, хл’ібп, зубп, візс, підт); 14) перед приголосним [к] [н’] > [й] (старéйкый, малéйкый, поулегóйкы); 15) у різних бойків, говірках звукосполука вн > мн (др’імньíй, р’íмний, поутр’íмний); 16) втрачається інтервокальний [й], часом і в кінці слова (мôá, вóс’ко, злы); 17) після губних відсутній епентетичний звук [л] (л’ýбйу, ўхôпйу); 18) звук [л] має такі відмінності: велярний, альвеолярний, пом’якшений (перед і) і звичайний, як у літ. вимові. Альвеолярне [л.] особливо поширене в закарп. частині говору (типу л.ьíхо, л.êб’ід’); 19) зберігається опозиція м’яких і твердих приголосних т ~ т’, ц ~ ц’, p ~ р’ [пйат’, дéс’ат’ (хоча також і пйат, дéс’ат), хлôпец’, тêпêр’ка, вêр’х].
Наголос у Б. г. динамічний, особливістю цих говірок є тенденція до накореневого наголосу дієсл. парадигми: кáжу — кáжеш — кáже, прóшу — прóсиш, бýла — бýли, нéсла — нéсло — нéсли.
Специфіку Б. г. у граматиці становлять такі риси: 1) у род. в. одн. іменників ч. р. переважають форми з закінченням -а (стáва, с’н’íга). Іменники ж. р. колишніх -й- основ у род. в. одн. приймають закінчення -и або -е (до цер’кви, цер’кве); 2) іменники ч. і с. р. у дав. в. одн. паралельно із закінченням -у мають частіше закінчення -ови (брáтови, селови); 3) в ор. в. одн. іменників ж. р., узгоджуваних з ними прикметників та займенників звичайно на -оў, -еў (межéў, сóлеў, землéў, крýчеў), а в ор. в. одн. іменників ч. р. на -ец’ і с. р. з основами на [ц] переважає закінчення -ом (пáл’ц’ом, сóнц’ом); 4) у наз. в. мн. серед іменників ч. р. типовими є форми на -ове (братове, сыонóве, столóве, але воўк — вóўци); 5) у дав. в. мн. іменників ч. і с. р., крім форм на -ам, можна зустріти і закінчення -ом, -ум (сватóм, сéлом, вóлум), подекуди -ім (переважно для збірних форм: брáт’ім, л’ýд’ім, кýр’ім); 6) в ор. в. мн. іменників поширене двоїнне закінчення -ма (-ома) (кíн’ма, гроши́ма, кін’ц’óма, братóма, пал’ц’óма, пóл’ома), а в окр. говірках збереглися закінчення іменників о-основ (з быкьí, зі ставьí); 7) у місц. в. мн. іменників ч. і с. р. після твердих і м’яких основ переважають форми на -ох, -ах, іноді -ix (у гос’ц’ох, на л’уд’ох, на сан’іх); 8) у дієсловах І дієвідміни на [а] перед [у] особового закінчення звичайно втрачається [j] (знáу, знáут, читáу, читáут), а в багатьох говірках при цьому відбувається ще й стягнення цих форм, зокрема в 2-й, 3-й ос. одн. (знаш, читаш, пи́таш, бíгаш, знат, чи́тат, бíгат); 9) складені форми майб. ч. буду ходити переважають, хоч можуть зустрічатися, очевидно, під впливом наддністрянського говору і форми типу буду ходи́ў; 10) у 1-й ос. мн. теп. ч. переважають форми на -ме (йдемé, беремé, нóсиме), у нак. сп. 1-ї ос. мн. для різних говірок характерні закінчення -ме, -іме (хоуд’íме, стáн’ме), а в 2-й ос. мн. — закінчення -те, -іте (нес’íте, пиш’íте); 11) в мин. ч. вживаються форми типу мáоўім, знáоўім, писáоўім; 12) у род., дав. та знах. в. особ. займенників я, ти наявні енклітичні форми н’а, т’а, ми, ти (йа т’а л’ýбйу, даоў н’а, биў т’а); 13) фіксуються вказівні займенники нон, нонá, нонó паралельно з той, тотá, тотó, що в ор. в. мн. можуть виступати у формах ноньíма, тьíма, тотьíма; 14) серед прикметників у наз. та знах. в. мн. спостерігаються випадки вживання нестягнених форм (дóбрийі, зльíйі); 15) для числівників характерне творення складених форм шляхом вживання одиниць перед десятками (два двáдц’ат’ = 22, три сорок = 43); 16) при ступенюванні прикметників використовується присл. ще (ш’ч’е л’іпш’ий, ш’ч’е гірш’ий), вживаний також і при ступенюванні відповідних прислівників (ш’ч’е л’іпш’е, ш’ч’е гірш’е). У синтаксисі Б. г. не виявлено помітних особливостей.
У лексиці збереглося багато архаїзмів, особливо в галузі, що стосується місц. особливостей побуту, предметів повсякденного вжитку, господарства тощо (бýкарт або пожали́ўник ‘байстрюк’, вíблиц’а ‘довга жердина’, дереви́ш’ч’е ‘домовина’, дот’áмл’у ‘пригадую’, жали́ва ‘кропива’, зáпинка ‘запаска’, змíткы ‘старі черевики’, зáк’іл’ ‘поки’, з’вір’ ‘яр’, лужáнка ‘поляна в лісі’, н’ай ‘хай, нехай’, пáртиц’а ‘стрічка’, потурайкьí ‘смородина’, рубáт’а ‘білизна’, ýб’іч’ ‘схил гори’, ўтêрáник ‘рушник’, шáт’а ‘одяг’, чêл’ад’ ‘люди’, чêл’ади́на, чêл’áн:ик ‘людина’, ‘чоловік’).
Деякі особливості Б. г. відбито у мові творів І. Франка.
Літ.: Свєнціцький І. С. Бойківський говір села Бітля. ЗНТШ, 1913, т. 114, кн. 2; Rabiej S. Dialekt Bojków: «Sprawozdanie z czynności i posiedzeń Polskiej Akademii Umiejętości», 1932, t. 37, № 6; Рудницький Я. До бойківсько-наддністр. межі. В кн.: Літопис Бойківщини, т. 4. Самбір, 1935; Rudnizkij J. Kilka izofon ze waschodnich obszarów Bojkowszczyzny. В кн.: Lud Słowiański, t. 4 A. Kraków, 1938; Зілинський І. Границі бойківського говору. В кн.: Літопис Бойківщини, ч. 10. Самбір, 1938; Пура Я. О. Говори зх. Дрогобиччини. Л., 1958; Бандрівський Д. Г. Говірки Підбузького р-ну Львів, обл. К., 1960; Черняк В. С. Характеристика системи голосних фонем бойківського говору. В кн.: Питання укр. мовознавства, кн. 4. Л., 1960; Залеський А. М. Фонол. система бойківської говірки. В кн.: Структура укр. говорів. К., 1982; Бойківщина. К., 1983; Онишкевич М. Й. Словник бойківських говірок, ч. 1 — 2. К., 1984; АУМ, т. 2. К., 1988.
Г. В. Воронич.