Попередня     Головна     Наступна





ДІЄПРИКМЕТНИК — змінне, похідне від дієслівних часових форм грамат. утворення, вербоїд, якому властиві ознаки дієслова і прикметника. Термін в укр. мовознавстві закріпився у 30-х pp. 20 ст. після виходу «Українського правопису» (1933). До цього в граматиках укр. мови функціонували ще назви «причасник», «дієприложник», «прикметник часівниковий», «дієслівний прикметник». Найпоширенішою є думка, що Д. — неособова форма дієслова. Ряд учених вважає Д. змішаною (гібридною) частиною мови, деякі відносять його до прикметника. Поєднуючи особливості дієсл. й прикм., Д. відзначаються подвійною природою на всіх рівнях мови. Так, до дієсл. тяжіють грамат. категорії стану, виду, часу Д., до прикм. — категорії роду, числа, відмінка.

Дієсл. категорія стану вказує на відношення між діячем і об’єктом дії, має форм, (морфологічні) показники і є одним з кваліфікац. факторів Д. Наявність категорії стану визначила поділ Д. на активні (означуваний предмет діє сам, перебуває у якомусь стані, набуває чогось: гарцюючий вершник, онімілий хлопець, порожевіле обличчя) та пасивні (предмет підлягає дії ін. предмета: обвитий хмелем, перерубаний сокирою, досліджуваний ін-том). Д. має теп. і мин. ч. В активних Д. час збігається з видом: теп. ч. з недок. в., мин. ч. з док. в. У пасивних Д. мин. ч. пов’язується з обома видами — док. і недоконаним; теп. ч. не має спеціаліз. вираження і приписується Д. недок. в. (виконуваний). Час Д. виражається у відношенні до осн. дії, а саме: активні Д. теп. ч. виражають одночасність з осн. дією (Почув наростаючий гул); активні Д. мин. ч. — попередність щодо основної (Розтирав отерплі пальці); пасивні Д. док. в. — попередність (Пахне зірвана м’ята). Пасивні Д. недок. виду виражають ознаку предмета внаслідок дії: а) одночасної з основною (Лунає хрускіт зрубуваних смерек); б) такою, що передує основній (Довго очікувана буря ударила на ліс). Тому останні називаються Д. без часової віднесеності. Категорії роду, числа, відмінка в Д. узгоджуються з означуваним ім. і займ., за винятком тих випадків, коли ім. ч. р. — назва професії — має знач, жіночого (Директор школи обрана депутатом районної ради).

Морфол. структура Д. також позначається подвійністю. Це, з одного боку, дієсл. основа і дієприкм. суфікс: -ч-, -л-, -н- (-ен-), -т-; з другого — прикм. флексія, яка, на відміну від прикметників, виступає тільки в твердому варіанті -ий, -а, -е і не має коротких форм у ч. р. Активні Д. теп. ч. творяться від неперех. і рідше перех. дієслів недок. в. всіх класів, а саме — від основ 3-ї ос. мн. теп. ч. та суфікса -ч-: згасаючий, танучий, сверблячий, лежачий (ці Д. не утворюються від дієслів з афіксом -ся та дієслів док. в.). Д. на -чий поширені мало, тому що народнорозм. мова, яка лягла в основу сучас. укр. літ. мови, майже не знала їх (як книжних форм давньорус. походження). В сучас. мові вони дещо активізувалися, зокрема у зв’язку з творенням н.-т. термінів (крокуючий екскаватор, блукаючий нерв).

Активні Д. мин. ч. представлені формами на -лий (реліктові форми на -вший, -ший виступають зрідка як ненормативні). Утворюються вони від префіксальних неперех. дієслів док. в. — основ інф. за допомогою суфікса -л-: зачерствілий, доспілий, зблідлий, підмерзлий. Непрефікс. утворення на -лий у сучас. укр. літ. мові належать до класу прикметників (спілий, мерзлий).

Пасивні Д. становлять найчисленнішу групу. Твірною базою їх є дієслова недок. і док. в. усіх класів (крім дієслів з суфіксом -і- в основі). Утворення їх неоднотипне — від основи інф. і від 1-ї та 2-ї ос. одн. теп. ч. з допомогою суфіксів -н- (-ен-), (-єн-), -т-. Для укр. мови характерні паралельні семантично тотожні форми в ряді Д. з суфіксами -н- і -т- від одного дієсл. (кинений — кинутий, розвинений — розвинутий). Суфікс дієсл. основи (особовий та інф.) — найістотніша ознака, що відрізняє Д. і близькі до них прикметники (плаваючий — плавучий, літаючий — летючий, відрізаний — відрізний). Розрізнення схожих Д. і приметників у ряді випадків здійснюється через наголос (Д. колючий і прикм. колючий). Пасивних Д. теп. ч. на -мий в укр. мові немає, за рідкісними винятками («Ніким не переходимий Сиваш» — О. Гончар). Ряд Д. укр. мови на -ний співвідноситься із зворот. дієсловами, що свідчить про їхній словотв. зв’язок, але з втратою афікса -ся: зарубцьована рана (зарубцюватися); розкаяний грішник (розкаятися); поключене насіння (поключитися) і т. ін. Утворення таким способом пасивних Д. має тенденцію до активізації: збезнадієні люди, зачагарені землі, повісповане обличчя.

У Д. закономірно зберігаються морфонологічні зміни, які виникають при дієвідмінюванні в особових формах: зміна приголосних д — дж; г, з — ж; с — ш; к, т — ч (народжений, бережений, скошений, спечений), сполучень зд — ждж; ст — щ (шч) (в’їжджений, вирощений); поява л після губних (голублений, вкраплений). Семантика Д. міцно пов’язана з семантикою дієслів, хоч повної ідентичності тут немає. Значення Д. співвідносяться не з усіма значеннями дієслів. У Д. розвиваються нерідко нові, не зафіксовані в дієсловах значення. Часто це образне й переносне слововживання: міцно збите тіло, гордо посаджена голова, гарно збудований чоловік. Певні групи дієслів, не співвідносні з Д., не становлять для них словотв. бази.

Для Д. характерні явища ад’єктивації та субстантивації. Ад’єктивуючись, Д. втрачає дієсл. категорії часу, виду, стану, виражаючи пост. ознаку, але синтаксично лишається означенням. Переходячи в іменники, Д. набувають знач. предметності і виступають у реченні як підмет або додаток. В основі субстантивації Д., з одного боку, лежить втрата категорій часу, виду, стану, дієсл. керування, з другого, — набуття ознак ім.: певного роду, числа, самостійності відмінка. У ряді випадків субстантивовані Д. зберігають дієслівні станові, видові, часові ознаки: визискувані, гнані, поранений, сплячий, відстаючі, від’їжджаючі, повсталі, печене, варене, бачене, чуте. Деякі Д., субстантивуючись, зберігають залежні слова, з якими становлять єдине поняття: виконуючий обов’язки, зниклий безвісти. Субстантивація Д. може бути повною (завідуючий, командуючий), неповною (знедолені — знедолені люди, бувалий — бувалий чоловік), оказіональною (ударений, натомлений). Для субстантивації Д. проміжним, але необов’язковим етапом є ад’єктивація (посіяне, відмерле). Синтаксично Д. виконують атрибутивну (як означення) і предикативну (як іменна частина складеного присудка) функцію. Першу виконують Д. всіх часостанових груп (одиничні та з залеж, словами): «Долітають завмираючі гуки музики» (І. Нечуй-Левицький), «Сумно сидять над погаслим багаттям» (Леся Українка). У предикат, функції виступають здебільшого пасивні Д. («Жеребок кинутий, Рубікон перейдений!» — Остап Вишня), активні Д. в ній трапляються зовсім рідко. Особливістю предикат. функціонування Д. у сучас. укр. мові є відсутність спеціаліз. форм (на відміну, напр., від рос. мови, де такими є тільки короткі Д.). Тому предикат. функцію виконують ті ж Д., що й атрибутивну.


Літ.: Кучеренко І. К. Грамат. характеристика дієприкметника і його місце в системі частин мови. «Мовознавство», 1967, № 4; Русанівський В. М. Структура укр. дієслова. К., 1971; Гнатюк Г. М. Дієприкметник у сучас. укр. літ. мові. К., 1982.


Г. М. Гнатюк.










ДІЄПРИКМЕТНИКОВИЙ ЗВОРОТ — напівпредикат. відокремлене (див. Відокремлення) словосполучення (конструкція), головним, організуючим членом якого є дієприкметник. Д. з., пояснюючи підмет чи додаток, деталізує відомості, що доповнюють назване присудком, напр.: «Море мовчало зовсім, приспане тихою ласкою ночі» (Дніпрова Чайка). Д. з. становить чітко окреслену структурну одиницю з певними внутр. й зовн. зв’язками. Характер внутр. зв’язків визначається дієсл. особливостями дієприкм. (станом, видом, дієсл. керуванням, приляганням, сполучуваністю тощо): вмурований у стіну, випадково вцілілий, удостоєний нагороди, приречений на поневіряння. Зовн. зв’язки забезпечуються узгодженням у роді, числі й відмінку гол. члена конструкції — дієприкм. з означуваним підметом або додатком. Д. з. може бути в препозиції, постпозиції щодо означуваного слова, в безпосередньому зв’язку з ним або роз’єднаним ін. словами, відокремленим чи невідокремленим.

Д. з. традиційно називають словосполучення з дієприкм., які виконують у реченні роль поширеного означення. Д. з. може трансформуватися у підрядне речення.


Літ.: Гнатюк Г. М. Дієприкметник у сучас. укр. літ. мові. К., 1982.


Г. М. Гнатюк.







Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.