Попередня     Головна     Наступна





ДІЄПРИСЛІВНИК — незмінне, похідне від дієсл. часових форм грамат. утворення (вербоїд), якому притаманні ознаки дієслова і прислівника. Термін увели С. Смаль-Стоцький і Ф. Ґартнер у праці «Руска граматика» (1893). В укр. мові найвиразнішою морфологічною дієсл. ознакою Д. є категорія виду. Значення часу в них морфологічно нейтралізоване. Присл. сутність Д. виявляється у його незмінності й синтакс. функції обставини.

Залежно від виду вихідного дієслова розрізняють Д. недоконаного (кажучи, плачучи, читаючи, мучачи, просячи, читавши, прохавши) і доконаного (грюкнувши, принісши, прочитавши) виду. Перші утворюються від основи теп. ч. (форми 3-ї ос. мн.) за допомогою суфіксів — учи (-ючи) та -ачи (-ячи) і рідше від основи мин. ч. (форми чол. р. одн.) за допомогою суфікса -ши: бер-уть > бер-учи, клен-уть > клен-учи, працюj-уть > працюj-учи, кол-ють > кол-ючи, крич-ать > крич-ачи, мол-ять > мол-ячи; біг > біг-ши, ніс > ніс-ши, брав > брав-ши. Другі — від основи мин. ч. за допомогою суфікса -ши: довершив > довершив-ши, зробив > зробив-ши, гримнув > гримнув-ши, прибіг > прибіг-ши. У Д., утворених від зворотних дієслів, зберігається постфікс -сь (зрідка -ся): умиваються — умиваючись, умився — умившись, переконуються — переконуючись, зневірився — зневірившись.

Д. виражають ряд присл. значень, напр. знач, часу. Якщо розрізнення грамем категорії часу в дієслова пов’язане з моментом мовлення, то у Д. часове знач. випливає з його стосунку до дії, процесу або стану, виражених дієсловом. Воно залежить від синтакс. контексту, що витворює значення віднос. часу, вимірюваного у величинах, які характерні для присл. класу слів. До таких трансформованих часових значень, які ґрунтуються на семант. відношеннях між Д. і предикатом, вираженим часовими та способовими формами дієслів або інфінітивом, належать обставинні значення одночасності, часової попередності і часової наступності. Співвідношення видових форм дієсл. і Д. впливає на вираження різновидів знач. одночасності або різночасності. Д., утворені від дієсл. форм недок. в., звичайно мають значення одночасності, напр.: «Поволечки ступають сиві коні, У возі похоронному йдучи» (Д. Павличко). Д. док. в. виражають релят. значення попередності, наступності або одночасності, з яких досить поширеним є перше: «Горшки бабусині на цури Побивши, йшов спочити дід» (Є. Маланюк). На основі віднос. знач. часу у Д. розвинулися прислівникові значення причини, умови, способу дії тощо: «Віста з Малушею, натомившись, загорнулись у шкури й лягли спати» (С. Скляренко); «Мабуть, проклинатимеш мої відвідини, втративши кращі троянди свого саду» (З. Тулуб); «Відточені леза сокир з усього розмаху вгризалися в стрункі й високі стовбури ялин, шматуючи живу тканину деревини» (А. Шиян). Обставинні характеристики Д. зосереджуються не у внутр. морфол. структурі слова, а перебувають поза межами Д., у зовн. синтакс. оточенні, яке трансформує вихідне дієслівне знач. у відповідне знач. прислівникової природи.

Грамат. особливість Д. становить збереження ним синтакс. зв’язків вихід. дієслова (читають книгу > читаючи книгу, написав листа матері > написавши листа матері, гарно співають > гарно співаючи). Типовою для речень з Д. є наявність позиції суб’єкта, який стосується передусім предиката-дієслова: «Він весь час плакав, не ховаючись» (П. Загребельний). Конструкції з Д. в укр. мові синонімічні підрядним реченням (Дочитавши оповідання, дівчина замріялася = Коли дівчина дочитала оповідання, вона замріялася), конструкціям з однорід. присудками (Чорні хмари грізно насувалися, закриваючи обрій = Чорні хмари грізно насувалися і закривали обрій), прийменникововідмінковим сполукам з віддієсл. іменниками (Розповідаючи, хлопець хвилювався = Під час розповіді хлопець хвилювався) та ін. Д. властиві два ступені адвербіалізації. Перший ступінь засвідчує набуття незмінності й збереження синтакс. зв’язків вихід. дієслова, а другий пов’язаний із втратою Д. його сполучувальних можливостей, здатності поєднуватися із залеж. словами, пор.: Стоячи над урвищем, він думав глибоку думу і Він умирав стоячи, як умирають у легендах.

В укр. мові Д. походять від коротких акт. дієприкметників теп. і мин. ч. В давньорус. мові були лише зародки цієї форми. Придієсл. вживання коротких акт. дієприкметників вело до втрати узгодження з підметом і здатності змінюватись. В окр. закарпатських, пн. і пд.-сх. говірках, а також у фольклорі використовується давня форма Д. теп. ч. на -а, -я (ходя, глядя, стоя та ін.).

В україністиці Д. переважно розглядають як дієсл. утворення або як гібридну дієслівно-прислівникову категорію, що має ознаки дієслова і прислівника. Ост. часом укр. мовознавці кваліфікують Д. як віддієсл. прислівник.


Літ.: КСУЛМ, т. 1. К., 1951; СУЛМ. Морфологія. К., 1969; Русанівський В. М. Структура укр. дієсл. К., 1971; ІУМ. Морфологія. К., 1978; Вихованець І. Р. Частини мови в семант.-грамат. аспекті. К., 1988.


І. Р. Вихованець.











ДІЄПРИСЛІВНИКОВИЙ ЗВОРОТ — напівпредикат. відокремлена конструкція (див. Напівпредикативні звороти, Відокремлення), що складається з опор. дієприслівника і залежних від нього компонентів. У форм.-синтакс. плані Д. з. підпорядковується підметово-присудковій основі простого речення (див. Детермінантні члени речення) або присудкові. Він стоїть у позиції обставини, відтворюючи форм. й семант. особливості цього другоряд. члена речення. Характерну рису Д. з. становить його відношення до суб’єкта дії (стану), який пов’язаний також із присудком і виконує роль підмета, напр.: «Не дочекавшись обіду, хлопчик з дівчатками зібрались додому» (Б. Харчук).

Д. з. у позиції детермінантного члена речення виражають типові обставинні відношення: а) часові: «Тим часом дівчина, вже прочунявшись, похапцем пробувала звестися на лікоть» (О. Гончар); б) причинові: «Офіцер спинився, мимоволі піддавшись владному тону» (О. Довженко); в) умовні: «Не знайшовши броду, не лізь у воду» (прислів’я). У позиції прислівного (залежного від слова) другоряд. члена речення Д. з. передає обставин.-означ, відношення: «О цій порі, аж чорні од розлуки, ридають наші матері, заламуючи руки» (В. Стус).

Здебільшого Д. з. є конструкціями, у яких опорні дієприслівники зберігають правобічну семант.-синтакс. валентність вихідного дієсл. предиката, пор.: «Мешканці, виставивши голови з віконечок, ведуть розмови» (В. Винниченко) < «Мешканці виставили голови з віконечок». Нерідко трапляються також невалентні поєднання дієприсл. із залежними від нього словами, напр.: «Перевізниця сиділа посередині, веслуючи вільно і вправно» (Б. Харчук). Д. з. може стояти на початку, всередині і в кінці речення.

У типових виявах Д. з. є трансформами підряд. обставинних частин складнопідрядного речення, пор.: «Натрудившися у квітні, Перецвівши у маю, Йдуть дерева передлітні в повінь лагідну свою» (М. Рильський) < «Після того як дерева передлітні натрудилися у квітні, перецвіли у маю, йдуть вони у повінь лагідну свою».


І. Р. Вихованець.







Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.