КИРИЛИЦЯ — одна з найдавніших систем слов’ян. письма (азбук), як і глаголиця. Названа на честь творця слов’ян. писемності просвітителя Кирила (світське ім’я — Костянтин; див. Кирило і Мефодій). Більшість сучас. фахівців вважає, що Кирило бл. 863 скомпонував глаголицю, яку в давнину іменували куриловицею (кириловицею). Проте, оскільки глаголицю було забуто, старовинну назву перенесено на ін. слов’ян. графіку. К. ґрунтується на грец. алфавіті унціального (уставного) типу. Автор К. невідомий. Є кілька гіпотез про її творця: сам Кирило, Мефодій, пресвітер Костянтин, болг. цар Симеон тощо. Найімовірніше, що К. склав у кін. 9 — на поч. 10 ст. учень Кирила Климент Охридський, який 893 став архієпископом і розгорнув осв. діяльність у Пд.-Зх. Македонії.
У давню К. ввійшли 24 літери грец. алфавіту (а, в, г, д, є, z, н, і, к, л, м, N, о, п, р, с, т, ф, х, ω, ψ, θ, ξ, v) та 12 спец. знаків на позначення характерних звуків слов’ян. фонет. системи, а саме: б, ж, s (первісно вимовлялась як дз), ч, Y, ш, ъ, ъı, ь, Ђ, А ( юс малий, носовий е), Ж ( юс великий, носовий о), а також лігатура щ для передачі сполуки приголосних ш і т (точний склад первісної К. не з’ясований). Букву ш запозичено з глаголиці.
Літери ж, ч, y, б, ъ, ь, безсумівно, є видозміненими глаголич. знаками (щоправда, дехто виводить з різновиду грец. уставної β). Імовірно, що з глагол. накресленнями пов’язані знаки ь, А, Ж. За глаголич. знаком оформлено букву ъı — поєднання ъ та і, лігатуру щ. Допускається виникнення знака s із грец. дигамми. Для передачі йотації використано і — ıє, ıа, ю тощо. Можливо, впливом глагол. букви на позначення йотованого у пояснюється те, що в К. він позначається поєднанням і та о, а не поєднанням оу, яким передавався голосний у. Кожна буква К. мала свою назву — в переважній більшості словоформи: азъ «я», боукы «буква» або «бук», вЂдЂ «знаю» (пізніше — вЂди «відай», «знай»), добро, ıєсть, живЂте — «живіте», Жсъ «вус» тощо. Вони сприяли швидшому засвоєнню грамоти. Кирилич. букви мали й числове значення, співвідносне із значенням тотожних знаків грец. абетки: а — 1, в — 2, г — 3, д — 4, є — 5 і т. д. Виняток становили специф. кириличні літери y і ч, які відповідно мали значення 90 і 900.
Найдавнішою з нині відомих датованою кирилич. пам’яткою є напис 931 у скельному монастирі біля с. Крепча в Болгарії. Найдавніші пергаменні кириличні рукописи — Савина книга (Савине Євангеліє) кін. 10 або поч. 11 ст., Супрасльський збірник 11 ст. (обидва збереглися і відкриті на територіях, що входили до складу Київ. Русі) та Енинський апостол 11 ст., знайдений у Болгарії. Найдавнішою точно датованою кирилич. книгою є давньорус. Остромирове Євангеліє 1056 — 57. К. протягом 10 — 12 ст. вживалася рівнобіжно з глаголицею, яку поступово витісняла. Певною перевагою К. перед глаголицею було відносно простіше накреслення букв. Існує думка, що К. прийшла до Київ. Русі з Болгарії разом із старослов’ян. богослуж. книгами після офіц. прийняття християнства 988. Однак кирилич. напис, що зберігся на корчазі з могили побл. с. Гньоздова на Смоленщині (Росія), датують 1-ю пол. або 3-ю чвертю 10 ст. Впевненіше датуються золоті та срібні монети Великого київ. князя Володимира з кирилич. текстами, карбовані, очевидно, з кін. 10 ст. Протягом історії К. мінявся тип письма. Першим з’явився устав. З 14 ст. поширився півустав. Поява півуставу була зумовлена прискоренням процесу писання, оскільки потреба в книгах та ін. текстах збільшувалася. Зростання попиту на писемну продукцію, особливо в ділових паперах, вимагало пришвидшення темпу писання, що призвело до виникнення в кін. 14 ст. скоропису. Із скоропису розвинувся курсив — сучас. ручне письмо з пов’язаними буквами. В 14 ст. з’явилася і орнаментальна в’язь у заголовках. Півуставне письмо лягло в основу кириличних друкар. шрифтів. У Росії 1708 був ств. близький до нинішнього гражданський шрифт, яким мали писатися і друкуватися світські тексти. Накреслення букв стало спрощеним і наближеним до стилю лат. шрифту. Елементи такого шрифту в східнослов’ян. друках з’явилися раніше (в Україні 1591 у «Граматиці доброглаголиваго еллино-словенского язика»). К. у давнину користувалися усі православні слов’яни, а також румуни й молдовани. З уведенням додаткових букв і діакрит. знаків до літер К. на позначення специф. звуків на слов’яно-кириличній графіч. основі грунтуються і нинішні системи письма українців, білорусів, росіян, болгар, македонців, сербів, югосл. русинів, а також (через російський) алфавіти багатьох народів кол. СРСР і монгольська абетка. Румуни в 19 ст., а в 1932 — 39 та з 1989 і молдовани перейшли на латиницю. Спроби (в т. ч. силоміць) запровадити замість К. латиницю на західноукр. землях (у Галичині в 19 ст., в Закарпатті — на поч. 20 ст.) були відкинуті (див. «Азбучна війна»).
