Попередня     Головна     Наступна





МЕТОДОЛОГІЯ У МОВОЗНАВСТВІ — 1) система вихідних принципів і спец, методів дослідження мови; 2) вчення про принципи дослід, діяльності в науці про мову. М. у м. визначає заг. орієнтацію і характер лінгв. дослідження і значною мірою зумовлює його наук, результати. У мовознавстві, як і в ін. галузях науки, методологія виконує чотири гол. функції: визначення і побудова предмета дослідження з формулюванням заг. вихідного розуміння його суті й відмежування його від предметів суміж. наук; визначення мети кожного окр. дослідження у співвіднесенні з метою вивчення предмета в цілому; розроблення методів і прийомів дослідження мови і настанов щодо їх практ. застосування; оцінка ступеня відповідності результатів дослідження поставленим перед ним цілям.

У М. у м. виділяють два або три рівні: загальнофілос. методологію, яка поширюється на всі науки; загальнонаук. методологію, яка стосується методів і принципів, актуальних для окр. наук, що охоплюють і мовознавство (іноді цей рівень приєднується до першого і частково третього); спец.-лінгв. методологію, яка стосується методів і прийомів, специфічних для самого мовознавства.

Більшість проблем М. у м., як і в ін. спец, науках, безпосередньо пов’язана з певним філос. підходом до об’єкта науки, до взаємовідношення між суб’єктом і об’єктом дослідження і до способу побудови наук. теорії. Тому методол. основою мовознавства є філософія, а загальнофілософська М. у м. становить частину філос. проблематики мовознавства. У світ. мовознавстві існує значна різноманітність філос.-методол. напрямів, які неоднаково сприяють успіхові досліджень.

Визначальним для усієї М. у м. є підхід до розв’язання філос. проблеми взаємовідношення матеріального й ідеального. Особлива важливість цієї проблеми матеріаліст. філософії для мовознавства пояснюється тим, що мова є конкр. явищем, в якому сфери матеріального й ідеального переплітаються у найскладніший і найбільш безпосередній спосіб. Поряд з цим першорядне методол. значення для мовознавства мають осн. принципи, або закони діалектики. Діалектичний закон заг. зв’язку явищ лежить в основі загальнонаук. принципу системності, що поширився на мовознавство, як і на ін. галузі науки. Згідно з цим методол. принципом мову слід вивчати в усіх її істот. зв’язках з ін. явищами дійсності, насамперед, як сусп. явище, з ін. видами сусп. діяльності. з характером і структурою суспільства в цілому, з урахуванням міжмовної взаємодії, складного внутр. взаємозв’язку різних структурних рівнів і елементів мови, психол. і фізіол. сторін мовної діяльності, ролі її технізації.

Діалектичний закон руху як способу існування матерії і свідомості лежить в основі загальнонаук. принципу історизму, поєднання якого на узагальн.-теор. рівні з принципом системності є обов’язковою вимогою М. у м. Принцип історизму в мовознавстві передбачає розуміння мови як явища, що історично розвивається, починаючи з ранніх етапів її формування і кінчаючи ост. етапами або перспективами її дальшого розвитку. Одним із способів застосування принципу історизму в мовознавстві став порівняльно-історичний метод, який зумовив інтенсивний розвиток спец. напряму в світ. науці про мову — порівняльно-історичного мовознавства.

З принципом історизму в методол. відношенні безпосередньо пов’язаний діалектичний принцип єдності і боротьби протилежностей як внутр. джерела розвитку. Дотримання цього принципу відіграє провідну роль у розкритті і з’ясуванні безпосередніх причин істор. змін мови в конкр. випадках.

В основі методол. принципів, які визначають розуміння специфіки істор. розвитку мови, лежить і діалектичний закон переходу кількісних змін у якісні. Методол. цінність для мовознавства цього закону діалектики безпосередньо виявляється при його застосуванні до розуміння загальновідомого положення лінгв. теорії про поступовість істор. змін мови. Цей закон концентрує увагу дослідників на фактах множинності процесів і нерівномірності темпів мовного розвитку на різних рівнях і ділянках мовної системи.

До загальнонаук. принципів, що ґрунтуються на матеріаліст. діалектиці як теорії пізнання, примикає спосіб сходження від абстрактного до конкретного як метод дослідження, при якому наук.-пізнавальний процес веде від менш змістовного до більш змістовного, повнішого знання. Застосування методу сходження від абстрактного до конкретного повинно привести до такого конкр.-заг. поняття мови як одного з видів сусп. діяльності, в якому були б адекватно відображені закономірності конкр. процесів мовної діяльності в їхніх зв’язках з ін. сусп. явищами, у т. ч. у зв’язках між різними мовами і між різними системними рівнями даної мови. Важливу методол. роль у мовознавстві відіграють й ін. категорії діалектики. Особливо актуальним для мовознавства є діалектичне розуміння взаємовідношення категорій форми і змісту між собою та з ін. категоріями. Положення діалектики про визначальну роль змісту щодо форми, про більшу активність змісту в порівнянні з формою і про відставання форми від змісту в процесах розвитку явищ, про можливість певного впливу форми на зміст забезпечують правильне розуміння у лінгв. теорії складних взаємовідношень між мовним знаком і позначуваною ним Ідеальною сутністю, які підводяться під категорії форми і змісту. Однак положення діалектики про визначальну роль змісту у відношенні до форми в застосуванні до розуміння співвідношень мовного знака і позначуваної ним ідеальної сутності з позицій філос. методології слід чітко відрізняти від проблеми співвідношення матерії і свідомості. Співвідношення категорій форми і змісту слід розглядати як часткове в рамках заг. співвідношення матеріального й ідеального; через це визначальний характер ідеального змісту, який виражається мовним знаком, у відношенні до матеріальної субстанції знака як форми цього змісту з точки зору методології не може трактуватися як вияв первинності ідеального і вторинності матеріального в природі мови. В осмисленні багатьох сторін і фактів мови істотну методол. роль відіграють такі категорії діалектики, як кількість і якість, особливо при розгляді мовного розвитку як переходу кількісних змін у якісні, категорії загального, часткового і окремого, які виявляються у співвідношеннях типу «фонема — алофон — конкретний індивідуальний звук мовлення (фон)», категорії сутності і явища, причини і наслідку, простору і часу та ін.

Поряд із загальнофілос. аспектом М. у м. і системою загальнонаук. принципів, яка його доповнює, виділяється спеціальнонаук. аспект М. ум., що охоплює систему застосовуваних у відповідній галузі науки (у даному разі в мовознавстві) спец. методів і прийомів дослідження, зумовлених конкр. специфікою досліджуваного об’єкта або його окр. сторін і складових частин. До власне спеціальнонаук. методів мовознавства можуть бути віднесені лише деякі способи вивчення окр. специф. сторін або компонентів мови — такі, як експериментально-фонетичний метод, трансформаційний метод, дистрибутивний аналіз, метод безпосередніх складників та деякі ін. При розгляді спеціальних наук. методів з позицій загальнофілос. методології центр. місце займають питання про відповідність кожного даного методу певним цілям дослідження і про відносну важливість для науки в цілому теор. результатів, одержуваних шляхом застосування даного методу. Наук. М. у м. виходить з того, що кожний спеціальнонаук. метод розрахований на дослідження певної сторони або складової частини реального об’єкта, тобто відповідає певній предметній галузі дослідження і тільки в поєднанні з ін. методами може привести до результатів, що мають загальнонаук. значення для розуміння цілого досліджуваного об’єкта. Всебічне пізнання конкр. об’єкта, в т. ч. мови, може бути забезпечене лише послідовним дотриманням принципів загальнофілос. методології, які поширюються також і на застосування спеціальнонаук. методів.


Літ.: Обшее языкознание. Методы лингв. исследований. М., 1973; Мельничук О. С. Аспекти методології лінгв. досліджень. «Мовознавство», 1986, № 1; Соотношение частнонауч. методов и методологаи в филол. науке. М., 1986; Методол. проблеми языкознания. К., 1988; Теория и мєтодология языкознания. Методы исследования языка. М., 1989.


О. С. Мельничук







Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.