Попередня     Головна     Наступна





ПОТЕБНЯ Олександр Опанасович [10(22).IX 1835, х. Манів, побл. с. Гаврилівки, тепер Гришиного Роменського р-ну Сум. обл. — 29.XI(11.XII) 1891, Харків] — укр. мовознавець, філософ, фольклорист, етнограф, літературознавець, педагог, громад. діяч, чл.-кор. Петерб. АН з 1875, чл. багатьох (у т. ч. зарубіжних) наук. т-в. Закін. 1856 Харків. ун-т. Був учителем рос. мови в гімназії, з 1861 — ад’юнкт Харків. ун-ту з правом викладання історії рос. мови. З серпня 1862 до серпня 1863 — в закорд. наук. відрядженні (Німеччина, Чехія, Австрія). Після повернення — доцент каф. слов’ян. мовознавства і секретар істор.-філол. ф-ту, від 1875 екстраординарний, згодом — ординарний професор каф. рос. мови і словесності Харків. ун-ту. Один із засновників Харків. громади, Харків. істор.-філол. т-ва (був його головою у 1877-90). Основоположник т. з. психологічного напряму в слов’янському мовознавстві. Автор праць із заг. мовознавства, фонетики, наголосу, граматики, семантики, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклору, етнографії, досліджень про походження мови, взаємозв’язок мови й мислення тощо. Розглядав питання історії укр. мови та укр. діалектології у зв’язку з відповідними аспектами рос. мови. Обидві мови П. вважав нащадками однієї, спільної в минулому (давньоруської) мови-предка. Відповідно до термінології свого часу називав укр. мову малоруським наріччям, а терміном «русский язык» позначав сукупність східнослов’ян. мов («Про повноголосся», 1864; «Про звукові особливості руських наріч», 1865; «Замітки про малоруське наріччя», 1871; «До історії звуків руської мови», 1-4, 1871-83; рец. на працю П. Житецького «Нарис звукової історії малоросійського наріччя», 1878, та ін.). П. розробив наук. основи східнослов’ян. діалектології як самост. дисципліни. У працях цієї проблематики він уперше в слов’ян. філології систематизував ознаки укр. мови, якими вона відрізняється від ін. слов’янських, охарактеризував межі поширення її найважливіших діал. звукових явищ. З погляду істор. розвитку укр. мови особливе значення мають відкриття т. з. нового Ђ та обґрунтування дифтонгічного переходу давньорус. о, е в і в новозакритих складах. Учений постійно цікавився питаннями народності і мови, взаємовідношення націй і мов, народності й особи, дво- і багатомовності, майб. долею націй і мов («Думка і мова», 1862; «Мова і народність», опубл. 1895; «Про націоналізм», опубл. 1905; «Лист до Єлени Штейн», опубл. 1927; «Загальна літературна мова і місцеві наріччя», опубл. 1962). Засуджуючи денаціоналізацію, П. стверджував, що всі мови мають невичерпні внутр. можливості для розвитку. В рец. на зб. «Народні пісні Галицької й Угорської Русі» Я. Головацького (1976) розглянув питання про право укр. мови на літ.писемну форму. Вел. мірою на матеріалах укр. мови грунтується праця П. «Із записок з руської граматики» (т. 1 — 2, 1874; т. 3, опубл. 1899; т. 4, опубл. 1941), у якій дано порівн.-істор. дослідження грамат. будови і всієї системи східнослов’ян. мов у їхніх зв’язках з ін. мовами; мова розглядається в тісному зв’язку з історією народу, з еволюцією люд. думки. Такого ж плану і розвідка «Значення множини в руській мові» (1888).

Значну увагу приділяв психології словесно-худож. творчості («З лекцій з теорії словесності», опубл. 1894; «Із записок з теорії словесності», опубл. 1905). П. є творцем лінгв. поетики. Теорія поезії у нього базується на аналогії між поет. твором і словом. Практ. реалізацією теор. поглядів П. став його переклад «Одісеї» укр. мовою (уривки, що збереглися, опубл. 1905). Дослідженню давньорус. пам’яток присвячено праці: «Слово о полку Ігоревім. Текст і примітки», «Малоруська народна пісня за списком XVI в. Текст і примітки» (обидві — 1877). Чималий внесок П. у вивчення нар. поет. творчості й етнографії («Про деякі символи в слов’янській народній поезії», 1860; «Про зв’язок деяких уявлень у мові», 1864; «Про міфічне значення деяких обрядів і повір’їв», 1865; «Про долю і споріднені з нею істоти», «Про купальські вогні і споріднені з ними уявлення», обидві — 1867; «Пояснення малоросійських і споріднених народних пісень», т. 1-2, 1883-87). За його ред. виходили твори Г. Квітки-Основ’яненка (т. 1-4, 1887-90), П. Гулака-Артемовського (1888), І. Манжури (1889, 1890). З передмовою П. опубл. «Малоросійські домашні лікувальні порадники XVIII в.» (1890). Ім’я П. 1945 надано Ін-тові мовознавства НАН України, з 1977 Ін-т проводить Потебнянські читання. 1977 у с. Гришиному відкрито нар. музей І. Потебні, встановлено йому пам’ятник.


Тв.: Из записок по рус. грамматике, т. 1 — 4. М., 1958 — 85; Ударение. К., 1973; Слово и миф. М., 1989; Мова. Національність. Денаціоналізація. Статті і фрагменти. Упорядкування і вст. стаття Ю. Шевельова. Н.-Й., 1992; Мысль и язык. К., 1993.

Літ.: Срезневский И. И. Записка о трудах профессора А. А. Потебни, представленная во 2-е Отделение АН. «Зап. имп. АН», 1876, т. 27; Овсянико-Куликовский Д. Н. А. А. Потебня как языковед-мыслитель. «Киев. старина», 1893, т. 42; Сумцов М. Ф. Велетень думки і слова. (О. П. Потебня). X., 1922; Чехович К. Олександер Потебня: Укр. мислитель-лінгвіст. Варшава, 1931; Филин Ф. П. Методология лингв. исследований А. А. Потебни. (К 100-летию со дня рождения, 1835 — 1935). В кн.: Язык и мышление. М. — Ленинград, 1935; Булаховский Л. А. Александр Афанасьевич Потебня. К., 1952; Потебня Олександр Опанасович (1835-1891). Опис докум. мат-лів особистого фонду № 781. К., 1960; Олександр Опанасович Потебня. К., 1962; Булахов М. Г. Потебня Александр Афанасьевич. В кн.: Булахов М. Г. Восточнославян. языковеды. Биобиблиогр. словарь, т. 1. Минск, 1976; Потебнянські читання. К., 1981; Наук. спадщина О. О. Потебні і сучасна філологія. К., 1985; Франчук В. Ю. Олександр Опанасович Потебня. К., 1985; Будагов Р. А. А. А. Потебня. В кн.: Будагов Р. А. Портреты языковедов XIX — XX вв. Из истории лингв. учений. М., 1988; А. А. Потебня — исследователь славян. взаимосвязей, ч. 1 — 2. X., 1991; О. О. Потебня і проблеми сучас. філології. К., 1992; Фізер І. Психолінгв. теорія л-ри Олександра Потебні. Метакрит. дослідження. К., 1993.


В. Ю. Франчук.







Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.