Попередня     Головна     Наступна





ПРАСЛОВ’ЯНСЬКА МОВА, спільнослов’янська мова — мова-предок слов’янських мов. Сформувалася на основі одного з праіндоєвроп. діалектів (див. Індоєвропейські мови). Існують давні структурні риси у фонетиці, граматиці і лексиці, що є спільними для слов’ян. і балт. мов (припускається існування у минулому якогось виду балто-слов’янської мовної спільності). П. м. реконструюється шляхом порівн.-істор. вивчення слов’ян, мов із залученням типол. даних. Історію П. м. поділяють на 3 періоди: ранній (3 — 1 тис. до н. е.), середній (1 тис. до н. е. — 3 — 5 ст. н. е.) і пізній (5 — 6 ст. н. е.). Впродовж цього часу П. м. зазнала глибоких перетворень, зокрема у фонетиці. У ранній період це втрата придихових проривних приголосних, занепад лабіалізованих задньоязикових приголосних та зміна палатальних g’, k’, у z, s, виникнення нового приголосного х з придихового kh, а також із s після і, u, г, k, занепад ларингальних приголосних, розщеплення складотв. сонантів гº, 1º, mº, nº на дифтонгічні сполучення «і, u+r, l, m, n» та ін. У середній період з’являється тенденція до автономності складу в межах слова. З нею пов’язане виникнення законів відкритого складу та складового сингармонізму. Закон відкритого складу зумовив такі важливі фонет. зміни, як занепад приголосних у кінці слова, розвиток протетичних приголосних, переміщення меж складів, спрощення, асимілятивні та дисимілятивні зміни у групах приголосних, монофтонгізацію дифтонгів, утворення носових голосних та складотв. сонантів. Одним з виявів закону відкритого складу стала асиміляція приголосних перед j (приголосний j часто виступав на поч. складу як іменний та дієслівний суфікс). Це привело до виникнення у П. м. палатальних приголосних і дефонологізації. Відповідно до закону складового сингармонізму голосні й приголосні в складі сполучалися за принципом їх однорідності з погляду передньої і непередньої артикуляції. Внаслідок цього приголосні в позиції перед голосними переднього ряду ставали палаталізованими. Результатом загального процесу пом’якшення приголосних стала перша палаталізація задньоязикових g, k, х, які перейшли у палатальні шиплячі dž’ (пізніше ž’), č’, š’ (ž’ērǒs, č’ī, souš’ītī — укр. жар, чи, сушити). Після монофтонгізації дифтонгів, у пізній період історії П. м., відбулися друга і третя палаталізації задньоязикових приголосних. Їх наслідком стали м’які свистячі — палаталізовані dz’ (пізніше z’), c’, s’ (друга палаталізація) та палатальні dz" (пізніше z"), c", s" (третя палаталізація), пор. mūs’ě, ŏv’ьс"ā укр. мусі (від муха), вівця. На основі палаталізації задньоязикових у П. м. виникли нові морфонол. чергування, які мали вел. вплив на іменне та дієслівне словотворення. Збагачення консонантизму П. м. відбулося за рахунок фрикативних приголосних і африкат. Підсумок розвитку вокалізму полягав у тому, що ознака часокількості у голосних стала фонологічно несуттєвою і поступилася протиставленню голосних за якістю: ī > і, ĭ > ь, ū > у(ы), ū > ъ, ē > ě, . > е, ā, ō > а, ă, ŏ > о. Наголос у П. м. був музичним. На довгих голосних, дифтонгах і дифтонгічних сполученнях розрізнялися два види інтонації: акутова (висхідна) і циркумфлексова (спадна).

Основу праслов’ян. словника склала праіндоєвроп. лексика. Разом з тим П. м. втратила багато праіндоєвроп. лексем. Частина назв тварин і рослин зникла у зв’язку з переселенням праслов’ян і змінами фауни та флори (напр., праіндоєвроп. назва коня). Багато слів було втрачено у зв’язку з заборонами — табу (витіснення праслов’ян. новотворами назв риби, змії, собаки, ведмедя). Чимало новотворів — серед назв частин тіла, явищ природи, соціальних і сімейних відносин та ін. Розвиток словотворення здійснювався у напрямі до збагачення й урізноманітнення словотв. інвентаря. Зростає роль суфіксації, яка втрачає зв’язок з внутр. змінами будови слова, складається новий спосіб словотворення — префіксація та ін. Продуктивним був і лекс.-семант. спосіб. Частину слів П. м. запозичила з ін. мов.

У морфології П. м. зберегла найзагальніші риси праіндоєвроп. мови, передусім її флективний тип. Разом з тим відбулися певні зміни (найбільші в системі дієслова). П. м. успадкувала з праіндоєвроп. З роди (чоловічий, жіночий, середній), 3 числа (однина, множина, двоїна) і 7 (з 8) відмінків (називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний; аблатив збігся з род. в.). Розподіл іменників за типами відмінювання у П. м. залежав від характеру давньої (праіндоєвроп.) основи слова. Розрізняють 6 типів відмінювання, які включали давні основи на -ā, -ŏ, -ŭ, -ĭ, -ū та на приголосний (-s, -nt, -n, -r). Праіндоєвроп. походження мали іменні прикметники, які, узгоджуючись з іменниками, замінювалися як іменники з основами на ŏ та ā (dobrъ, dobro, dobra). Праслов’ян. новотвором стали займенникові форми прикметників, що виникли шляхом приєднання енклітичного вказівного займенника до іменних форм прикметників. Числівники не становили окр. частини мови. Назви чисел належали до іменників або прикметників. Дієслово мало дві основи: теп. ч. (ber-он) та інфінітива (bъra-ti). Від основи теп. ч. утворювалися теп. ч. (ber-он, bere-ši), нак. сп. (ber-і), активний (ber-y) і пасивний (nosi-m-ъ) дієприкметники теп. ч. Основи інфінітива дорівнювали кореню або включали і суфікси. Від основи інфінітива утворювалися інфінітив (bьra-ti), супін (bьra-tь), аорист (id-ъ, bьra-х-ъ), імперфект (pas-ěах-ъ), активний (bьra-v-ъ) і пасивний (da-n-ъ, bi-t-ъ) дієприкметники мин. ч., дієприкметник мин. ч. на -l- (рі-l-ъ). Особові закінчення поділялися на первинні та вторинні. Первинні використовувалися для утв. форм теп. ч., вторинні — мин. часів і нак. сп. Мин. часи були прості (аорист, імперфект) і складені (перфект, плюсквамперфект). Складеними були майб. ч. і умов. сп. Категорія виду сформувалася у пізній період. Дієприслівника у П. м. не було.

Протягом тривалого часу П. м. була єдиною. Саме цим пояснюється високий ступінь близькості між слов’ян. мовами. Однак в ост. тисячоліття історії П. м. в ній виникає ряд діалектів, на основі яких надалі сформувалися окремі слов’ян. мови.

Значний внесок у вивчення П. м. зробили такі вчені, як А. Шлейхер, І. Бодуен де Куртене, О. Потебня, А. Лескін, В. Ягич, П. Фортунатов, О. Шахматов, Т. Лер-Сплавінський, Я. Розвадовський, Н. Ван-Вейк, М. Фасмер, М. Дурново, Г.Ільїнський, О.Селищев, А. Мейє, М.Трубецькой, Р. Якобсон, А. Вайян, Є. Курилович, П. Бузук, Л. Булаховський, В. Кіпарський, А. Мартіне, С. Бернштейн, 3. Штібер, Ф. Мареш, В. Георгієв, О. Трубачов, В. Топоров, В’яч. Іванов, В. Ілліч-Світич, О. Мельничук, В. Дибо, В. Колесов, А. Фурдаль, Р. Крайчович, Ю. Шевельов, В. Журавльов та ін.


Літ.: Ильинский Г. А. Праславян. грамматика. Нежин, 1916; Мейе А. Общеславян. язык. М., 1951; Бернштейн С. Б. Очерк сравн. грамматики славян. языков. Введение. Фонетика. М., 1961; Кузнецов П. С. Очерки по морфологии праславян. языка. М., 1961; Нахтигал Р. Славян. языки. М., 1963; Shevelov G. V. A Prehistory of Slavic. The Historical Phonology of Common Slavic. Heidelberg, 1964; Вступ до порівн.-істор. вивчення слов’ян. мов. К., 1966; Бернштейн С. Б. Очерк сравнит. грамматики славян. языков: Чередования. Именные основы. М., 1974; ІУМ. Морфологія. К., 1978; ІУМ. Фонетика. К., 1979; ІУМ. Лексика і фразеологія. К., 1983; Бирнбаум X. Праславян. язык: Достижения и проблеми в его реконструкции. М., 1987.


В. А. Глущенко.








Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.