Попередня     Головна     Наступна





СЛОВ’ЯНСЬКІ МОВИ — група близькоспорід. мов індоєвроп. сім’ї. Поширені на територіях Сх. і Центр. Європи та Азії. Заг. кількість носіїв С. м. — понад 287 млн. чол. (за даними на 1986). За генет. і тер. зв’язками та ступенем структур. близькості С. м. поділяються на три підгрупи: східну, західну і південну. До східнослов’ян. мов належать українська, російська та білоруська мови. Українська поширена, крім України, в Росії, Казахстані, Білорусі, Польщі, Бразилії, Аргентині, Румунії, СТА, Канаді та ін. країнах. Рос. мова (142,84 млн. носіїв), крім Росії, побутує в більшості кол. республік СРСР як мова нац. меншини; нею, поряд із своєю державною, користується в деяких містах і нерос. населення. Крім того, її зберігають рос. переселенці у США, Канаді, Бразилії, Аргентині, Румунії та ін. Білорус. мовою (9,89 млн. носіїв) розмовляють у Білорусі, де її значною мірою витіснила рос. мова, а також у Польщі, США та ін. Писемність кожної з названих мов починається з давньорус. періоду.

Західнослов’ян. мовна підгрупа об’єднує польську, чеську, словацьку і дві серболуж. мови. Сюди ж належала і полабська мова, яка перестала існувати у 18 ст. Польська мова (42,09 млн. носіїв), крім Польщі, поширена серед польс. діаспори в США, країнах СНД, Франції, Канаді та ін. Писемні її пам’ятки — з 13 ст. Чеською мовою (10,47 млн. носіїв) користуються в Чехії, а також частково у Словаччині, США, Канаді, Німеччині, країнах СНД та ін. Писемність — з 13 ст. Словацька мова (5,15 млн. носіїв) поширена на тер. Словаччини, частково в сусід. слов’ян. країнах та в США. Найдавніші пам’ятки писемності належать до 15 ст., літ. мова — з серед. 19 ст. Верхньолужицька і нижньолуж. мови (бл. 100 тис. носіїв) зосереджені на Сході Німеччини, кожна з них має свою літ. мову. Писемність — з 16 ст.

До південнослов’ян. підгрупи належать болг., серб. і хорв., словен. і макед. мови. Болгарська мова (9,23 млн. носіїв), крім Болгарії, локально існує в Україні, сусідніх південнослов’ян. країнах, Греції, США. Писемність — з 9 ст. Сербською і хорв. мовами розмовляють серби (8,97 млн.), хорвати (5,19 млн.), боснійці (2,29 млн.), чорногорці (600 тис.). Усі носії серб, і хорв. мов населяють територію, що входила до складу кол. СФРЮ, певна кількість їх живе в Німеччині і США. Писемна традиція — з 12 ст. Словенська мова (2,16 млн.) є рідною для населення Словенії, поширена певною мірою в Італії, Австрії, Німеччині, США. Писемність — з 10 ст. Македонська мова (бл. 2 млн.), крім Македонії, вживається локально і в ін. республіках кол. СФРЮ, у Греції, Албанії, Німеччині, Австралії. Власне макед. писемність сформувалась у 20 ст. Південнослов’янською за походженням є й найдавніша літ. мова слов’ян — старослов’янська, в основу якої, вважають, ліг південномакед. (солунський) діалект. Нею вперше здійснено в 9 ст. Кирилом і Мефодієм слов’ян. переклад бібл. текстів. Всі С. м. об’єднуються спільними ознаками, які пояснюються походженням їх з єдиної праслов’ян. мови, котра в серед. 1 тис. розпалась на окр. діалекти, що лягли в їх основу. Близька спорідненість С. м. виявляється, напр., у наявності багатьох спільних лекс. елементів. Пор.: укр. літо, новий, мій; рос. лето, новый, мой; білорус, лета, новы, мой; польс. lato, nowy, mój; чес. léto, nový, můj; словац. leto, nový, môj; верхньолуж. lěćо, nowy, mój; нижньолуж. lěśe, nowy, moj; болг. лято, нов, мой; серб, лето, нов, моj; словен. poletje, novi, moj.

У фонетиці С. м. характеризуються наявністю т. з. випадних голосних: укр. жати — жну, взяти — візьму, чес. žít žnu, vzít — vezmu, серб. жети — жмêм, узети — узмêм; чергуванням задньоязикових г, к, х з шиплячими ж, ч, ш: укр. рука — ручка, болг. ръка — ръчица, польс. ręka — rěczka, чес. ruka — ručka.

У граматиці спільним для всіх слов’ян, мов є протиставлення грамат. значень недок. і док. в. дієслів, тотожність або близькість особових форм теп. ч. тощо. Разом з тим у структурі С. м. є відмінності, що виникли в процесі їх відособленого розвитку після розпаду праслов’ян. єдності. Найістотнішими з цих відмінностей є: різні рефлекси найдавніших звукосполучень типу tort, tolt, tert, telt. Пор.: укр. (т. з. повноголосся) борода, голова, берег, молоко; польс. broda, głowa, brzeg, mleko; болг. брада, глава, бряг, мляко (за цією ознакою сюди належать також чес. і словац. мови). На місці праслов’янських tj, dj, kt’ — в укр. мові ч, ж < дж: свіча, межа, ніч; в польс. — c, dz: świeca, miedza, noc; у болг. — шт, жд: свешта, вежда і т. д. Польс. мова зберегла носові голосні, наявні також у старослов’ян. мові, тоді як інші С. м. їх утратили. У чес., словац., серб., хорв., словен. і макед. мовах сонорні р (r) та (крім словац. і макед. мов) л [1] можуть виконувати складотворчу функцію. По-різному розподілились у С. м. проривний ґ і щілинний задньоязиковий г. В групі мов (сербська, хорватська, словенська, чеська, словацька) збереглося протиставлення довгих і коротких голосних. Є відмінності і в характері наголосу (постійний і змінний, у серб., хорв. і словен. мовах — музичний). Розходження С. м. у граматиці стосується, напр., збереження чи втрати форм мин. часу — аориста й імперфекта, наявності чи відсутності форм двоїни, різниці у функціонуванні коротких форм прикметників, втрати болг. та макед. мовами відмінювання імен тощо.

В ост. період внаслідок інтернац. характеру культур.-тех. прогресу у світі в словниковому складі всіх С. м., особливо в термінології, з’явилося багато нової, спільної для них лексики. Див. також Прабатьківщина слов’ян, Спорідненість мов.


Літ.: Коломієць В. Т. Спорідненість слов’ян. мов. К., 1962; Кондрашов Н. А. Славян. языки. М., 1962; Вступ до порівн.істор. вивчення слов’ян, мов. К., 1966; Славян. языки. М., 1977; Супрун А. Е., Калюта А. М. Введение в славян. филологию. Минск, 1981; Истор. типология славян. языков. К.. 1986.


В. Т. Коломієць.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.