[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 94-103.]

Попередня     Головна     Наступна





АСОНАНС (франц. assonance, від лат. assono — відгукуюсь) — 1) Повторення однакових голосних у віршованих рядках і строфах (рідше — в прозі): «І громом молодим котилося над нами, лунало по ланах: „Вперед за владу Рад!“» (В. Сосюра). А. часто поєднується з алітерацією, чим досягається значний худож. ефект: «Дзвоник земської пошти дзеленькав монотонно і разом з карканням ворон розносив сум по сутеніючім просторі» (М. Коцюбинський). 2) Неточна, неповна рима, основана на збігові наголошених голосних або наголошених складів, причому закінчення заримованих слів можуть не збігатися. В сучас. поезії, зокрема українській, асонансна рима використовується дуже широко (напр., у Л. Костенко: «недовгою — долею», «таємну — твоєму», «треба — ребра», «востаннє — листами»)».

Й. М. Голомбйовський.


«АСОЦІАЦІЯ КОМУНКУЛЬТУ» — літ. організація, що утворилася на базі «Аспанфуту» у квітні — травні 1924 у Києві. Друковані органи — журнали «Гонг комункульта» і «Гольфштром». Проголошувала лівацькі лозунги екструкції мистецтва, тобто тимчасового використання його в перехідний період як «засобу агітації й пропаганди ідей політичної боротьби», відкидання класичних віршових форм як неприйнятних для пролет. л-ри та ін. Комункультівці порушували питання про планову організацію культури, раціоналізацію побуту, орієнтацію на нові види мистецтва (кіно, фотографія) та ін. В 1924 від «А. к.» відділилася група, що утворила в Києві організацію «Жовтень». «А. к.» перестала існувати в квітні 1925.

М. М. Сулима.


АСОЦІАЦІЯ ПИСМЕННИКІВ АЗІЇ І АФРИКИ, Спілка письменників Азії і Африки — міжнар. літ. організація. Створена 1958 під егідою Організації солідарності народів Азії і Африки на 1-й конференції письменників країн Азії і Африки в Ташкенті. Мета організації — встановлення довір’я між народами, консолідація прогресивних літ. сил Азії і Африки, солідарність у боротьбі за нац. незалежність, демократію і соціальний прогрес. Генеральний секретар і технічний секретаріат перебувають у Гавані. До складу Асоціації входять 78 письменницьких організацій. З 1968 Асоціація видає журн. «Лотос» (щоквартальник, виходить англ., франц. і араб. мовами), щорічно присуджує однойменну літ. премію. На Ташкент. конференції було створено Постійне бюро, яке засідає двічі на рік; 2-а конференція Асоціації відбулась у Каїрі (1962), 3-я — в Бейруті (1967), 4-а — в Делі (1970), 5-а — в Алма-Аті (1975), 6-а — в Луанді (1979), 7-а — в Ташкенті (1983). Найбільший внесок у діяльність Асоціації зробили Фаїз Ахмад Фаїз, М. Бсісу, А. Нето, А. Ла Гума, М. Турсун-заде, М. Тихонов, К. Яшен, А. Софронов, Р. Гамзатов.

С. І. Ткаченко.


АСОЦІАЦІЯ ХУДОЖНЯ (від лат. associo — з’єдную, зв’язую) — специфічна якість образності, що виникає як результат взаємодії елементів естетичного цілого і життєвих реалій. Певні образи за принципом схожості, контрасту чи суміжності викликають непередбачувані уявлення. Поняття асоціації з’явилося в античній філософії (Арістотель, Платон). Як психол. термін уперше вжив Дж. Локк (1698). Г. Фехнер увів це поняття у вивчення естетичного сприйняття на основі асоціаційної теорії психології. Завдяки дослідам І. М. Сєченова та І. П. Павлова утвердилось наук. тлумачення асоціації як зв’язку, що виникає між кількома нервовопсихічними утвореннями. У літ. творі асоціація набуває специфічної якості, стає власне А. х., тобто несе в собі, крім безпосередньої, і додаткову ідейно-естетичну інформацію. Існують різні типи асоціативної образності: експресивно-смислова, звукова, зорова, символічна. А. х. лежить в основі порівняння, метафори та ін. тропів, параболи, асоціативного паралелізму тощо. Широко застосовується не тільки письменниками-реалістами, а й представниками модернізму, але останні часто абсолютизують її. Особливості А. х. вивчали І. Франко, Г. Плеханов, А. Луначарський. Нині ця проблема активно розробляється радянським літературознавством.

Літ.: Лессінг Г. Е. Лаокоон. К., 1968; Франко І. Я. Із секретів поетичної творчості. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 31. К., 1981; В’язовський Г. А. Творче мислення письменника. К., 1982; Приходько І. Ф. Асоціативність художнього мислення О. Довженка. «Радянське літературознавство», 1984, №9.

В. С. Брюховецький.


АСПАЗІЯ [справж. — Ельза Розенберг; 4(16).III 1868, с. Дауквас Зеленієкської волості — 5.XI 1943, Рига] — латис. поетеса і драматург. Дружина Я. Райніса. Перші вірші писала нім. мовою, з 1887 — латиською. У п’єсах «Жриця» (1894), «Втрачені права» (пост. 1894), «Недосягнута мета» (1895), «Зелтіте» (1901) розвінчує бурж. мораль, міщанство, виступає на захист прав жінок. До першої книги поезій «Червоні квіти» (1897) ввійшли твори, в яких А. пропагувала демократичні ідеї «Нової течії» (революц. напряму в латис. л-рі кін. 19 ст.). Після розгрому «Нової течії» у віршах А. звучать песимістичні ноти (зб. «Сутінки душі», 1904). Мотиви боротьби відродилися в її творчості періоду революції 1905 (п’єса «Срібне покривало», 1905). У творах пізнішого часу помітний відхід від соціальної тематики — поетич. збірки «Сонячний куточок» (1910), «Оберемок квітів» (1912), «Простягнуті крила» (1920), «Час цвітіння айстр» (1928), п’єса «Уленшпігель» (1931).

Н. О. Нікіпєлова.


«АСПАНФУТ» («Асоціація панфутуристів») — літ. організація, що утворилася 1921 в Києві на базі літ. групи «Фламінго», «Ударної групи поетів-футуристів» та наук.-мистецької групи «Комкосмос». Засновник «А.» — М. Семенко. Маніфест і худож. твори панфутуристів опубл. у зб. «Семафор у майбутнє», газ. «Катафалк мистецтва», «Жовтневому збірнику панфутуристів» (1923). Маніфест підписали Гео Шкурупій, М. Семенко, Ю. Шпол, О. Слісаренко, Мирослав Ірчан, Марко Терещенко. Пізніше до складу «А.» входили М. Бажан, Ю. Яновський, А. Чужий та ін. Мав своє вид-во «Гольфштром». Члени «А.» прогнозували заміну мист-ва «умілістю», «штукою», а також появу надмистецтва як синтезу поезії, живопису, скульптури й архітектури, деструкцію (руйнування канонічних форм) тощо. Більшість членів «А.» згодом перейшла від футуризму на позиції мист-ва соціалістич. реалізму. У квітні — травні 1924 «А.» перетворено на «Асоціацію комункульту». м. м. Сулима.


«АСПИС» («Асоціація письменників») — літ. угруповання, що існувало у Києві в кін. 1923 — 24. Об’єднувало письменників — Л. СтарицькуЧерняхівську, Н. Романович-Ткаченко, М. Рильського, М. Зерова, П. Филиповича, Д. Загула, В. Атаманюка, В. Підмогильного, Г. Косинку, Б. Антоненка-Давидовича та ін. В 1924 з «А.» виділилося угруповання «Ланка».

М. М. Сулима.


АССАМСЬКА Л ІТЕРАТУРА — л-ра ассамців — народу, який живе в пн.-сх. частині Індії (штат Ассам). Розвивалась на основі усної нар. творчості (казки, балади, пісні). Перші літ. твори належать до 11 — 12 ст. (афоризми філософа Дака, пізніше — книга «Висловлювання Дака»). Писемна А. л. з’явилася в кін. 13 — на поч. 14 ст. В А. л. 15 — 16 ст. відображались ідеї антифеод. реліг.-реформаторського руху бгакті, ідеологами якого в Ассамі були талановиті поети і драматурги Шанкардев і Мадхавдев. У 17 — 18 ст. поширилися істор. хроніки (буранджі) і біографії реліг. діячів (чарітапутхі). В 2-й пол. 19 ст. зародилась нац. преса, виникли нові літ. жанри — оповідання, істор. і соціальний романи. Найвідоміші письменники цього періоду — Ч. К. Агарвалла, Безбаруа Лакшмінатх, Госвамі Хемчандра, Баруа Падманатх. Для А. л. періоду боротьби проти англ. колоніалізму характерні патріотичні ідеї («Полум’яні пісні» П. Чаудхурі, вірші Л. Безбаруа, К. Бгаттачар’ї, А. Чаудхурі). Відомі поети того часу — Ч. К. Агарвалла, Н. Пхукан, Х. Барбаруа. Помітне місце в А. л. займають письменники 2-ї пол. 20 ст. — С. А. Малік, Ч. К. Гогой, Дінанатх Шарма, П. Пхукан, С. Ч. Госвамі, Н. Н. Чаудхурі, Р. Баруа, Р. Бардолой, Х. Дек, М. Бор.

Літ.: Баруа Б. К. Ассамская литература. М., 1968.

Ю. В. Покальчук.


АССІРІЙСЬКА МОВА, новоассірійська мова, новосірійська мова (неправильно — айсорська мова) — мова ассірійців, які живуть в Ірані, Іраку, Туреччині й Сірії, а також в СРСР (в осн. у Грузії, Вірменії, на Україні) і в США. В СРСР ассірійців 25 тис. чол., з них близько 14 тис. вважають А. м. рідною. А. м. належить до семітських мов. У ній розрізняють 2 осн. наріччя: західне й східне. Сучас. літ. А. м. почала формуватись у 40-х pp. 19 ст. на основі урмійського діалекту, що належить до сх. наріччя. Значну роль у її формуванні відіграли філолог М. Т’ума (1850 — 1918), історик і поет Д. Малік (1876 — 1931), історик і філолог Ю. Варда (1881 — 1950), письменник і філолог А. Біньямін (1882 — 1957), поет Ш. Саламас (1884 — 1951) та ін. А. м. виходять газети й журнали, створено худож., церк. й навчальну (написано кілька граматик, хрестоматію А. м.) л-ру. А. м. перекладено деякі твори Т. Шевченка, І. Франка та ін. Сучасна писемна А. м. ще мало унормована. В основу сучас. ассірійського письма (веде початок від фінікійського через арамейське) покладено несторіанський алфавіт. Деякі групи ассірійців використовують також алфавіти естрангело й серто. Напрям письма — справа наліво.

Літ.: Церетели К. Г. Современный ассирийский язык. М., 1964; Арсанис Г. В. Современный ассирийский язык. В кн.: Языки кародов СССР, т. 5. Л., 1968.

В. С. Рибалкін.


АСТАПЕНКО Змітрок [Дмитро Омелянович; 28.Х (10.Х І) 1910, с. Колесники, тепер Хиславицького р-ну Смол. обл. — жовтень 1944, Чехословаччина] — білорус. рад. поет. Закінчив 1929 Мстиславльський пед. технікум. Учасник Великої Вітчизн. війни. Загинув у бою. Осн. тема збірок «На схід сонця», «Країні» (обидві — 1931), «Обурені» (1938) — соціалістич. буд-во. Цикл віршів «Ніч на станції Негорєлій» (1930), поема «Два товариші» (1932) — про боротьбу трудящих Зх. Білорусії за возз’єднання з БРСР. Тема війни — в циклі «Спалене село», поемах «Ганка» (1943) та «Едем» (1944, опубл. 1957; укр. переклад І. Гончаренка). Автор наук.-фантастичного роману «Визволення сил» (1944, опубл. 1957). Переклав повісті Л. Первомайського «Околиці» (1931, у співавт.) та О. Донченка «Ударний загін» (1932).

Тв.: Укр. перекл. — Едем. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 1. К., 1971.

М. О. Кобзєв.


АСТАФ’ЄВ Віктор Петрович (1.V 1924, с. Овсянка, побл. Красноярська) — рос. рад. письменник. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1961 Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Ім’я А. стало відоме після появи збірки повістей «Зорепад» (1962) та книжки новел і ліричних мініатюр «Заросли окопи травою» (1965). Справжнє визнання принесли А. повість «Крадіжка» (1966), в якій зображено життя дит. будинку в далекому пн. містечку наприкінці 30-х pp. Глибокого ліризму сповнена повістьпритча про кохання «Пастух і пастушка» (1974). Цикл автобіогр. творів «Останній уклін» (1957 — 77) пройнятий любов’ю до рідної землі, уславлює працю, доброту, чесність і мудрість як моральні підвалини людського життя. Ідею відповідальності за все живе на землі утверджує в циклі оповідань «Цар-риба» (1976; Держ. премія СРСР, 1978). В романі «Сумний детектив» (1986) викриває такі потворні сусп. явища, як утрата духовних орієнтирів, дармоїдство, пияцтво, бюрократизм. Більшість творів А. позначена рисами автобіографізму й документалізму. Його оповіді притаманні композиційна розкутість, звернення до умовних притчевоóбразних форм. У поетиці важливу естетичну роль відіграє стихія нар. слова. Автор худож.-докум. повісті «Видющий посох» (1988), кн. лірич. мініатюр «Затеси» (1972). Виступає з статтями на морально-етичні теми. Настійно ставить питання захисту природи й формування екологічної свідомості. Публіцистичні та літ.-критичні виступи зібрано в книгах «Посох пам’яті» (1980) та «Всьому своя година» (1985). Українською мовою твори А. перекладали В. Забаштанський, М. Шевченко, В. Соболь, О. Стаєцький, М. Стеблина.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4, М., 1979 — 81; Повести и рассказы. М., 1984; Военные страннцы. Повести и рассказы. М., 1986; Укр. перекл. — І ясної днини. К., 1968; Крадіжка. — Десь гримить війна. Повісті. К., 1973; Перевал. Пастух і пастушка. Повісті. К., 1978; Ода російському городу. В кн.: Сучасна російська повість. К., 1983; Ведмеді йдуть слідом. К., 1985; Стародуб. К., 1986.

Літ.: Панченко І. Г. Віктор Астаф’єв. К., 1980; Яновский Н. Виктор Астафьев. М., 1982.

І. Д. Бажинов.


АСТЕЇЗМ (від грец. ’αστεισμός — жарт, дотеп) — різновид іронії як тропа: похвала у формі осудження і навпаки. Засіб цей широко використовували в сатиричних творах Т. Шевченко, І. Франко, В. Самійленко та ін. укр. поети, напр.: «Що за славний рік новий! Хоч співай, хоч вовком вий» (В. Самійленко, «1908 рік»). Див. також Антифраз, Іронія.


АСТРЕЙКА Анатоль [Яким Петрович; 11 (24).VII 1911, с. Пісочне, тепер Копильського р-ну Мін. обл. — 23.VII 1978, Мінськ] — білорус. рад. поет. Навчався 1932 — 34 в Мінському пед. ін-ті. Учасник Великої Вітчизн. війни. Автор збірок «Слава життю» (1940), «Слуцький пояс» (1943), «Кремлівські зорі» (1945), «Добрий день» (1948), «Пісня дружби» (1956), «Цвітіть, вереси» (1975), «Пам’ять доріг» (1980) та ін., багатьох пісень. Укр. мотиви звучать у віршах «Свято дружби», «Степовий скарб» (написаний під час перебування в Каховці) тощо. Переклав окремі вірші В. Сосюри, В. Бичка, А. Волощака, Г. Кривди, М. Братана та ін. Укр. мовою деякі вірші А. переклали В. Ткаченко, М. Подолян, А. Кацнельсон, Б. Степанюк.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Пісні з Білорусі. К., 1957; [вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 1. К., 1971.

В. О. Дорошенко.


АСТРОНІМ (від грец. ’άστρον — зірка і όνυμα — ім’я) — різновид псевдоніма, заміна прізвища автора крапками, зірочками, цифрами та ін. друкарськими знаками, напр. «***», «...», «———» тощо.


АСТРОФІЗМ (від грец. ’άστροφος — безстрофний) — відсутність у віршованому творі чіткого членування на строфи, вільне поєднання різноманітних рядкових цілісностей, що сприяє виразності мовлення і свободі вірша. Астрофічними здебільшого бувають поетичні твори розповідного типу: поеми («Сон», «Кавказ» Т. Шевченка, «Похорон друга» П. Тичини та ін.), байки, віршовані драми, деякі (зокрема написані білим віршем) ліричні поезії.

Н. П. Чамата.


АСТУРІАС (Asturias) Мігель Анхель (19.X 1899, м. Гватемала — 9.VI 1974, Париж) — гватемальський письменник, громадський діяч, дипломат. Закінчив 1923 Гватемальський університет. У 1925 — 33 і з 1954 — в еміграції в Європі. Автор поетич. збірок «Сонети» (1936), «Алькласан» (1940) та ін. У романі «Сеньйор Президент» (1946) засуджував диктат. режими країн Лат. Америки, роман «Маїсові люди» (1949) — про боротьбу гватемал. селянства проти визискувачів. Трилогія «Сильний вітер» (1950), «Зелений Папа» (1954), «Очі похованих» (1960) відтворює долю народу Гватемали, боротьбу робітн. класу за соціальне і нац. визволення. У зб. оповідань «Уїк-енд у Гватемалі» (1956), романах «Мулатка як мулатка» (1964), «Скорботна п’ятниця» (1972), збірках «Легенди Гватемали» (1930), «Дзеркало Ліди Саль» (1967) використав мотиви індіан. фольклору. Лауреат Міжнар. Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1966), Нобелівської премії (1967). Укр. мовою окремі твори А. переклали П. Соколовський, Ю. Покальчук, С. Коваль.

Тв.: Укр. перекл. — Дзеркало Ліди Саль. «Всесвіт», 1976, № 2; Скорботна п’ятниця. К., 1980; Сеньйор Президент. К., 1986; Рос. перекл. — Его Зеленое святейшество. М., 1960; Уик-энд в Гватемале. М., 1961; Легенды Гватемали. М., 1972; Глаза погребенных. М., 1984; Маисовые люди. — Ураган. М., 1985.

Літ.: Певцов Ю. А. Мигель Анхель Астуриас. Биобиблиографический указатель. М., 1960.

М. І. Жердинівська.


АСТЬЄ ДЕ ЛА ВІЖЕРІ (Astier de La Vigerie) Емманюель д’ (6.I 1900, Париж) — франц. письменник, громад. діяч. Закінчив Морську школу, служив офіцером на флоті. Учасник антифашист. Руху Опору. Заст. голови Всесв. Ради Миру з 1955. В романах «Сім днів» (1945), «Сім днів у вигнанні» (1946), «Сім разів по сім днів» (1947), «Боги і люди. 1943 — 44» (1948) показав вирішальну роль народу у визволенні країни. Панораму повоєнної Франції відтворив у романі «Літу немає кінця» (1954), життя простих французів — у романі «Мед і полин» (1957). Лауреат Міжнар. Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1957).

Тв.: Рос. перекл. — Лету нет конца. М., 1958; Семь раз по семь дней. М., 1961; Боги и люди. 1943 — 1944. М., 1962.

В. І. Пащенко.


АСУЕЛА (Azuela) Маріано (1.I 1873, м. Лагосде-Морено — 1.III 1952, Мехіко) — мекс. письменник. Закінчив 1899 мед. школу в м. Гвадалахара. Один із зачинателів реалізму в латиноамер. л-рі. В романах «Невдахи» (1908), «Буян» (1909) критикував сусп.-політ. життя країни в роки диктатури П. Діаса. Події мекс. бурж.демокр. революції 1910 — 17, в якій А. брав участь, відтворено в романі «Ті, хто внизу» (1916). В романах «Товариш Пантоха» (1937), «Нова буржуазія» (1941), «Прокляття» (вид. 1955; укр. перекл. Б. Морозова, К., 1959), «Ця кров» (вид. 1956) А. відобразив мекс. післяреволюційну дійсність, викрив зрадництво буржуазії. Автор книги «100 років роману в Мексіці» (1947).

Тв.: Рос. перекл. — Те, кто внизу. В кн.: Асуэла М. Те, кто внизу. — Гальегос Р. Донья Барбара. — Астуриас М. А. Сеньор Президент. М., 1970.

Літ.: Винниченко И. В. Мариано Асуэла. М., 1972.

А. Х. Іллічевський.


АТАДЖАНОВ Ата (15.XII 1922, с. Геокча-2, тепер Марийської обл.) — туркм. рад. письменник, нар. письменник Туркм. РСР з 1984. Член КПРС з 1944. Закінчив 1952 ВПШ при ЦК КПРС та 1960 Вищі літ. курси при Літературному інституті ім. О. М. Горького (Москва). Автор кількох збірок віршів і поем («Весна в Туркменії», 1952; «Не гасни, моє вогнище», 1966; «Іду до вас», 1981, та ін.), віршованого роману «Кушкинська фортеця» (1960), присвяченого революц. подіям у Туркменії 1918; в однойм. істор.-революц. драмі (1967) уперше в туркм. драматургії створено образ В. І. Леніна. Романи: «Кремені» (1971) — про життя туркм. села поч. 30-х pp. та дружбу робітників Ленінграда і селян-туркменіз; «Твої знайомі» (1975), «Як живеш, Яран?» (1981), в яких порушуються важливі моральні проблеми сучасності. Переклав деякі твори Лесі Українки («Конвалія», «Надія» та ін.), П. Грабовського («Текінка»). Укр. мовою окремі твори А. переклали А. Кацнельсон, Ф. Скляр, О. Світлицький, О. Вольний.

Тв.: Укр. перекл. — Я юний. В кн.: Сузір’я, в. 2. К., 1968; [Вірші]. «Україна», 1969, № 4; 1982; № 12; Рос. перекл. — Кремни. Роман. М., 1978; Иду к вам. Избранные стихотворения и поэмы. М., 1978.

А. М. Дяченко.


АТАМАНЮК Василь Іванович (псевд. — Яблуненко В. та ін.; 14.III 1897, Яблунів, тепер смт Косівського р-ну Івано-Франк. обл. — 1940) — укр. рад. письменник. Навчався 1909 — 15 в Коломийській укр. гімназії. Належав до літ. орг-ції «Західна Україна». Перша зб. віршів «Як сурми заграли до бою» (1916) спрямована проти імперіаліст. війни. У поетич. збірках «Чари кохання» (1921), «Хвилі життя» (1922), «Жовтень» (1924), «Галичина» (1925), «За Збручем грози» (1930), збірках оповідань «Тяжкі роки» (1930), «Батіг і багнет», «Крізь кривду і кров» (обидві — 1932) А. відтворив життя трудящих Галичини, їхню боротьбу проти гнобителів. Писав оповідання для дітей. Виступав як літ. критик і перекладач. Упорядкував ряд збірників, зокрема «Сатира і гумор» (1926), «Літературні пародії» (1927), «Революційні пісні Західної України» (1928), «Революційна поезія Західної України» (1930), а також «Антологію західноукраїнської літератури XX ст.» (1930), «Антологію української поезії» (т. 1 — 3, 1930 — 31). Незаконно репресований 1933. Реабілітований 1965.

Літ.: Андріанова Н. Василь із Яблунева. «Вітчизна», 1973, № 5; Арсенич П., Козовик І. Поет Василь Атаманюк. В кн.: Ранковий клич. Ужгород, 1981.

П. І. Арсенич.


АТАМАНЮК Михайло Іванович (псевд. — Ярема Гірниченко; 1.I 1888, с. Стопчатів, тепер Косівського р-ну Івано-Франк. обл. — 1939, Чернівці) — український письменник і журналіст. Брат В. І. Атаманюка. Закінчив учител. семінарію у Заліщиках. Учителював у Чернівцях, Сторожинці. Друкував твори про життя гуцулів у газетах «Громадський голос», «Бджола», «Світ», «Буковина», «Нова рада», «Іскра», «Народне багатство» (Чернівці) та ін. Автор оповідань «Щоби тато не прокляв» (1907), «На хиткій дорозі» (1909), в яких зображено тяжке становище трудящих, визиск їх владою, істор. оповідання «Чарівна дівчина» (1909). У публіцистич. нарисі «Між молотом і ковадлом» («Образ з хлопської політики», 1908) змалював постать борця за інтереси робітн. класу. П’єса «А я заплакав» (1910) присвячена Т. Шевченкові. Переклав роман австр. письменника К. Е. Францоза «За правду» («Боротьба за право», 1909).

П. І. Арсенич.


АТАНАСОВ Петко Калушев (10.X 1922, Бургас — 16.VI 1975, Софія) — болг. літературознавець і перекладач. Закінчив Софійський ун-т. В 1927 — 44 жив у болг. селах на Пд. України. З 50-х pp. досліджував болг.-укр. літ. зв’язки, творчість укр. письменників. Автор праці «Тарас Шевченко» (1964), розвідок і статей про І. Франка, Лесю Українку, М. Драгоманова та ін. Переклав ряд творів М. Коцюбинського («Fata morgana», «Тіні забутих предків» та ін.), І. Франка («Борислав сміється»), О. Кобилянської («Valse mélancolique»), Марка Черемшини («Святий Николай у гарті», «Парасочка»), рад. письменників (О. Іваненко, В. Собка, О. Полторацького та ін.). Один з упорядників антологій укр. л-ри, зокрема «Вітер з України» (1965) і «Сучасні українські оповідання» (1971).

Тв.: Укр. перекл. — Шевченко і Георгій Бакалов [уривок]. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964.

Літ.: Грицюта М. С. Михайло Коцюбинський у слов’янських літературах, К., 1964.

Ф. П. Погребенник.


АТЕЛЛАНА (лат. fabula Atellana; за назвою м. Ателли) — одноактна імпровізована фольклорна п’єса, що була поширена серед осків у Кампанії (Старод. Рим). У 3 ст. до н. е. з’являється в Римі. Містила елементи фарсу, гумористичні та іронічно-сатиричні сценки. Її постійні дійові особи — чотири карикатурні маски: Буккон — дурнуватий хвалько, Макк — ненажерливий блазень, Папп — наївний смішний дідуган, Доссен — лукавий пройдисвіт. У 1 ст. до н. е. А., літературно оброблена, розігрувалась оскською мовою на сцені після трагедії як заключна п’єса («ексодій»). В А. висміювались вади сусп. та політ. життя. Серед авторів А. — Луцій Помпоній Новій (90-і pp. до н. е.). Перестає існувати з розквітом міма. З А. генетично пов’язана комедія дель арте.

В. П. Маслюк.


«АТЕНЕЙ» — літ.-науковий журнал. Видавався 1828 — 30 в Москві двічі на місяць. Відстоював принципи класицизму. Тут надруковано вірші Є. Баратинського, Ф. Тютчева, повісті М. Станкевича, статті М. Надєждіна, фольклор. розвідки І. Снєгірьова та ін. Опубл. ст. М. Максимовича «Поема Пушкіна „Полтава“ з історичного погляду», в якій простежено зв’язок пушкінського твору з дослідженнями з історії України.

І. Д. Бажинов.


«АТЕНЕЙ» — літ.-критичний та істор. журнал. Видавався 1858 — 59 в Москві спочатку щотижня, 1859 — двічі на місяць за редакцією Є. Корша. В журналі друкувалися І. Тургенєв, М. Салтиков-Щедрін, М. Чернишевський, К. Кавелін, О. Кронеберг, О. Афанасьєв-Чужбинський, який умістив тут і рецензію на рос. переклад «Кримських сонетів» А. Міцкевича. Опубл. також рецензії С. М. Соловйова на статтю «Богдан Хмельницький» М. Костомарова, М. Кояловича на працю «Литовська церковна унія» І. Бабека, на розвідку І. Аксакова «Український ярмарок», відгук на «Покажчик джерел для вивчення Малоросійського краю» (вип. 1) О. Лазаревського.

І. Д. Бажинов.


«АТЕНЕЙ» — історико-літ. збірник, що виходив 1924 — 26 у Ленінграді. В кн. 1 — 2 (1924) опубл. рецензію О. Смирнова на працю О. Білецького «В майстерні художника слова». 3-я кн. «A.» (1926), майже цілком присвячена декабристам, містить чимало матеріалів про їх зв’язки з Україною; надруковано статтю Ю. Оксмана «До історії опублікування „Енеїди“ Котляревського».

І. Д. Бажинов.


АТОНУВАННЯ (від грец. ’άτονος — розслаблений; ненаголошений) — в метричному стопному вірші послаблення або втрата наголосу в слові, яке посідає другорядне місце у фразі. Внаслідок А. посилюється акцентність сусіднього слова, напр.:

Чути навіть, як незримий цвіт

Біло опада із вишні.

(Б. Олійник).

Тут атонується слово «як», натомість посилюється наголос у слові «незримий». Атонованими називають також односкладові слова (переважно службові частини мови), які творять акцентну спільність із сусіднім словом: «А хвилі на той бік ідуть та ревуть» (Т. Шевченко).


АТРИБУЦІЯ (лат. attributio — приписування) — одна з галузей текстології, яка займається встановленням авторства творів, коли вони анонімні, або підписані псевдонімом, чи є містифікацією літературною. А. здійснюється в двох осн. напрямах: пошуки прямих або побічних доказів авторства (досліджуються автографи, перелік творів, складений автором чи близькими йому особами, листування, щоденники, мемуари, документи, що зберігаються в архівах редакцій і цензурних відомств, тощо); аналіз ідейно-образного змісту творів, їхніх лінгвостилістичних особливостей, творчої манери автора. Практично ці способи застосовуються комплексно. Див. також Евристика у літературознавстві.

Літ.: Див. до ст. Текстологія.

Н. М. Гаєвська.


АТТІКІЗМ (άττικισμός, від ’Αττικός — аттічний) — літ.-стилістичний напрям, що виник у Старод. Греції в 2 ст. до н. е. як реакція на азіанізм. Теоретики А. — ритори Діонісій Галікарнаський (6 — 5 до н. е.) і Ціцелій Калактинський склали канон з творів 19 найкращих грец. ораторів, а теор. основи виклали у трактаті «Чим відрізняється аттічний стиль від азіанського?». Представники А. орієнтувались на мову класиків аттічної прози 5 — 4 ст. до н. е., беручи за зразок мову Демосфена, Лісія, Фукідіда, наслідували їхній стиль. У зв’язку з цим створився певний розрив між писемною і живою розмовною мовою, який позначився на всій наступній історії грец. мови і залишився до наших днів.

В. П. Маслюк.


АТТІЧНА КОМЕДІЯ — жанр давньогрец. драматургії, що розвивався з поч. 5 ст. до н. е. в Афінах (Аттіці). Поняття «аттічна комедія» включає давню, середню і нову А. к. Давня А. к. виникла з фольклорних комедійних сценок, будувалась як суперечка між антагоністами. З 487 — 486 до н. е. включалась у театр. видовища під час весняних свят на честь бога Діоніса. Вона відзначалась сатиричною наснаженістю, критикувала розклад афінської демократії (Кратіл, Герміпп, Арістофан). Для серед. А. к. (4 ст. до н. е.) характерне послаблення політ. сатири, у ній висміювались представники різних філос. шкіл (Платон і його послідовники, піфагорейці, кініки), зображувалось повсякденне життя. Представники серед. А. к. — Анаксандрід, Алексід, Тімокл та ін. У новій А. к. зникає сатира, фольклорна фантастика і з’являються риси побутової моралізаторської драми. Поглибилась психологіч. розробка образів, що стали наближатися до характерів (Менандр, Філемон, Посідіпп). Нова А. к. вплинула на давньорим. комедію(Плавт, Теренцій), а через неї — на європ. драматургію нового часу (Шекспір, Мольєр). Твори Арістофана та ін. представників А. к. перекладали І. Франко, В. Свідзінський, Борис Тен.

Вид.: Антична література. К., 1968; Арістофан. Комедії. К., 1980.

Л. З. Мороз.


АУДЕРСЬКА (Auderska) Галина (3.VII 1904, Одеса) — польс. письменниця. Закінчила 1931 Варшав. ун-т. Учасниця Руху Опору і Варшав. повстання 1944. Перший твір — повість «Личинки Великого Параду. Щоденник випускниці», (1935). Події 2-ї світової війни і відгомін їх у житті і душах людей відтворено у повісті «Плід гранатового дерева» (1971; укр. перекл. Д. Андрухова), дилогії «Пташиний шлях» (1973) і «Бабине літо» (1974), романі «Меч і Сиргна» (т. 1 — 2, 1980). Історія Польщі 16 ст. — в центрі романів «Дракон в гербі», «Королева Бона» (т. 1 — 2, 1983). Автор п’єс «Втікачі» (1952), «Республіка заплатить» (1954), «Поки ми живемо» (1956) та ін. У 1977 брала участь у Днях польс. культури на Україні.

Тв.: Укр. перекл. — Плід гранатового дерева. Львів, 1980; Рос. перекл. — Варшавская Сирена. М., 1984.

В. П. Вєдіна.


АУЕЗОВ Мухтар Омарханович [16 (28).IX 1897, урочище Чингістау, тепер Абайського р-ну Семипалатинської обл. — 27.VI 1961, Москва] — казах. рад. письменник, академік АН Каз. РСР з 1946, один з основоположників казах. рад. л-ри. Закінчив 1928 Ленінгр. ун-т. Тема п’єс і повістей 20-х pp. («Постріл на перевалі», 1927; «Лиха година», 1928; «Сірий лютий», 1928) — боротьба проти гнобителів, захист прав жінки-казашки, викриття феодально-байських звичаїв казах. аулу. Оповідання і повісті 30-х pp. «Пліч-о-пліч», «Крутизна», «Мисливець з беркутом» та ін. — про колг. буд-во. Написав понад 20 п’єс: «Каракоз» (1926), «Айман-Шолпан» (1934), «На кордоні» (1937), «В час випробувань» (1942) та ін., в яких відобразив соціалістичні перетворення в житті казах. народу. Роман-епопея «Шлях Абая» (1-а кн. «Абай», т. 1 — 2, 1942 — 47; Держ. премія СРСР, 1949; 2-а кн. «Шлях Абая», т. 1 — 2, 1952 — 56; Ленінська премія, 1959) присвячений казах. поету-просвітителю Абаю Кунанбаєву. Незакінчена епопея на сучас. тему «Плем’я молоде» (вид. 1962). Автор праць з літературознавства (кн. «Думки різних років», 1959, 1961), публіцистичних творів («Нариси про Індію», 1958), статті «Брат наш, друг наш» (1961), присвяченої Т. Шевченкові. В статті «Художні переклади літератур народів СРСР» (у співавт. з М. Рильським і П. Антокольським; журн. «Дружба народів», 1955, № 2) йдеться про переклади творів Т. Шевченка казах. мовою. Перекладав п’єси В. Шекспіра, М. Гоголя, рад. драматургів. Роман-епопею А. переклали Іван Ле («Абай») і Д. Гринько («Шлях Абая»).

Тв.: Укр. перекл. — Абай. К., 1952; Шлях Абая. К., 1972; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 5. М., 1973 — 75.

Літ.: Каратаев М. Мухтар Ауэзоа. Алма-Ата, 1967; Мухтар Ауэзов — классик советской литературы. Алма-Ата, 1980.

Є. В. Лизунова.


АУЗІНЬ Імант (13.XI 1937, Залвська вол., тепер Стучкин. р-н) — латис. рад. поет, критик, перекладач. Закінчив 1961 Латв. ун-т (Рига). Автор збірок «Запитав я у серця» (1961), «Поле нових світанків» (1966), «Сумний оптимізм» (1968), «Неминуче» (1973), «Гул» (1977), «Далекий голос» (1982), «Інтуїтивність» (1986). Твори А. відзначаються аналітичністю, сповнені роздумів про безперервність життя, спадкоємність поколінь, місце людини в суспільстві, духовне обличчя сучасника. У перекладі А. вийшла кн. «Вибране» М. Рильського (1961). Упорядкував антології рос. та укр. поезії. Укр. мовою окремі твори А. переклали І. Драч, А. Непокупний, С. Литвин.

Тв.: Укр. перекл. — Золоті ворота. Вірші. В кн.: Сузір’я, в. 16. К., 1982; Рос. перекл. — Путь к дому. М., 1970; Отзвук горна. М., 1981; Стихи. М., 1987.

А. Г. Шпиталь.


АУТО (ісп. і португ. auto) — коротка, переважно одноактна драм. вистава, яка виконувалася кількома акторами під час церковних свят у християнських храмах або громад. місцях. Виникла в 13 ст. як нар. інтерпретація реліг. сюжетів. У період панування стилю барокко А. перетворились на багатолюдні, пишні вистави, подібні до містерій. До форми А. вдавались найвизначніші драматурги Іспанії — Лопе де Вега, Тірсо де Моліна, Кальдерон (автор 80 т. з. сакраментальних А.). У 1765 А. було заборонено в Іспанії як нібито профанацію реліг. дійства.

О. В. Білий.


АУХ’ЄР (Augier) Анхель (1.XII 1910, м. Хібара) — кубин. поет, критик, літературознавець. Член Компартії Куби з 1932. Для творчості А. характерні соціальні мотиви: збірки «Мансанільйо» (1933), «Пісня любові і війни» (1942), «Коротка антологія» (1963), «Ритм острова» (1965), «До побачення» (1971), «Сонячний кубок» (1978), «Вірші. 1928 — 1978» (1980) та ін. Автор літературознавчих досліджень «Поетична творчість Ніколаса Гільєна. 1920 — 1972» (т. 1 — 2, 1972) і «Гаряча кров літератури» (1977), до яких увійшли статті про кубин. л-ру, про творчість О. Толстого, М. Шолохова, В. Маяковського, про образ В. І. Леніна в кубин. л-рі. У 1976 і 1978 відвідав Київ. Автор передмови до кн. віршів кубин. поетів «Ритми Гавани» (К., 1979). Укр. мовою окремі вірші А. переклали М. Жердинівська, Г. Латник, М. Коваль та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1973, № 7; 1979, № 4; [Вірші]. «Літературна Україна», 1978, 12 вересня; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Остров зари багряной. М., 1968; Стихи. М., 1983.

М. І. Жердинівська.


АФАНАСЬЄВ Олександр Миколайович [11 (23). VII 1826, м. Богучар, тепер Ворон. обл. — 23.IX (5.Х) 1871, Москва] — рос. історик, літературознавець і фольклорист. Закінчив 1848 Моск. ун-т. Видав збірники «Російські народні казки» (в. 1 — 8, 1855 — 63), «Народні російські легенди» (1859, книжка була заборонена цензурою до 1914) і (анонімно в Женеві) «Російські заповітні казки» (1872), спрямовані проти поміщиків і духівництва. А. — автор праці «Поетичні погляди слов’ян на природу» (1865 — 69), яка грунтується на концепціях міфологічної школи. У своїх збірниках і наук. працях А. широко подав укр. фольклорний матеріал (казки, легенди, перекази, пісні тощо), використавши фонди Рос. геогр. товариства, а також збірники М. Максимовича, А. Метлинського, Л. Боровиковського, П. Куліша, П. Єфименка та ін. Бібліографію праць А., яку склав він сам, опубл. в «Русском архиве», кн. 1, 1871.

Тв.: Древо жизни. Избранные статьи. М., 1982; Народные русские сказки, т. 1 — 3. М., 1984 — 85; Народ — художник. Миф. Фольклор. Литература, М. 1936.

В. А. Юзвенко.


АФАНАСЬЄВ-ЧУЖБИНСЬКИЙ (справж. прізв. — Афанасьєв) Олександр Степанович [ін. псевд. — Невідомий, Лубенец, Пустинник та ін.; 28.II (11.III) 1816, с. Ісківці, тепер Лубенського р-ну Полтав. обл. — 6(18).IX 1875, Петербург] — укр. і рос. письменник, історик, мовознавець, етнограф. Нар. в сім’ї дрібного поміщика. В 1829 — 35 навчався в Ніжин, ліцеї. Служив у Білгородському уланському полку (1836 — 43), потім повернувся на Україну. У 1843 познайомився з Т. Шевченком, 1845 — 46 супроводив поета в подорожі по Лівобережній Україні. З 1847 служив у канцелярії воронезького губернатора, був редактором неофіційної частини газ. «Воронежские губернские ведомости». Брав участь в етногр. експедиції морського міністерства по півдню Росії. Після повернення з експедиції жив у Петербурзі, засн. газ. «Петербургский листок» (1864), працював відп. ред. сатиричного журн. «Искра» (1873), інспектором шкіл грамотності, завідував музеєм Петропавловської фортеці. В 1831 опубл. в «Украинском альманахе» оповідання «Нежинские греки», 1838 — у журн. «Современник» вірш «Кольцо», в додатку до газ. «Русский инвалид» — уривки з роману «Чугуевский казак». У 40-х pp. надрукував вірші укр. мовою в альманахах «Ластівка» (1841) і «Молодик» (1843). Як поет визначився у 50 — 60-і pp. У 1855 видав у Петербурзі анонімну зб. віршів «Що було на серці», потім публікувався в «Основі». А.-Ч. — один з яскравих представників укр. романтичної поезії 40 — 60-х pp. Найвідомішими є його романсові, інтимні поезії, перейняті щирим почуттям («Шевченкові», «Прощання», «Безталання», «Є. П. Гребінці» та ін.). Вірш «Скажи мені правду, мій любий козаче» став нар. піснею. А.-Ч. належать прозові твори рос. мовою з провінційного, військового і столичного життя: повість «Бабушка (Деревенские сцены)» (1861), «Очерки прошлого» (ч. 1 — 4, 1861 — 71), роман «Петербургские игроки» (1871 — 72), які мають соціально-критичне спрямування. Його оповідання «Мельница близ села Ворошилова» (1865) позитивно оцінив М. Чернишевський. Написав статтю-некролог «Землякам. Над могилою Т. Г. Шевченка» та «Спогади про Т. Г. Шевченка» (обидва — 1861). Автор праць «Коротка російська історія для простолюду» (1855), «Поїздка на Дніпровські пороги й на Запоріжжя» (1858), «Поїздка по Дністру» (1861), «Поїздка у Південну Росію» (1861 — 63), «Побут малоросійського селянина» (1855), «Дві старовинні малоросійські думи» (1853). Уклав «Словарь малорусскаго нарЂчия» (1855; опубл. частину — до літери «З»), високо оцінений І. Франком, І. Срезневським та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 9. СПБ, 1890 — 93; Українські поезії. Львів, 1912; Поезії. К., 1972.

Літ.: Гнатюк М. Олександр Афанасьєв-Чужбинський. В кн.: Афанасьєв-Чужбинський О. С. Поезії. К., 1972; Франко І. Олександр Степанович АфанасьєвЧужбинський. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 39, К., 1983.

Л. З. Мороз.


АФГАНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народів, які населяють Республіку Афганістан. Розвивається мовами пушту і дарі (фарсі-кабулі). Великий вплив на розвиток л-ри має фольклор. В серед. віки на тер. Афганістану жило багато видатних перс. і тадж. письменників. Творчість мовою фарсі поетів-класиків 10 — 15 ст. А. Н. Джамі, Дж. Румі, Гафіза, А. А. Рудакі, А. Фірдоусі, Сааді та ін. є спільною культур. спадщиною сучасних л-р Таджикистану, Афганістану та Ірану. Л-ра на пушту до 15 ст. вивчена недостатньо. Збереглися «Житія святих» (13 ст.) та антологія «Невідома скарбниця» (поч. 18 ст.), в якій наведено вірш 8 ст. На поч. 15 ст. з’явилася «Кадастрова книга шейха Малі» про завойовницькі походи афганців. Значний поштовх розвиткові л-ри у 2-й пол. 16 — 1-й пол. 17 ст. надав реліг. рух рошані, що проголошував «рівність усіх людей перед богом». Кн. «Найблагіша звістка» засновника і керівника секти рошані Баязіда Ансарі має чимало вставок мовами урду, фарсі та арабською. Відомі поети 17 ст.: Давлат Лохані, мулла Арзані, Мірза хан Ансарі (внук Баязіда Ансарі). Проти руху рошані виступив Дарвеза Ахунд у кн. «Скарбниця ісламу». Поезія мала здебільшого реліг. характер і розвивалася під впливом суфізму. Проте в ній мали місце й демократичні тенденції, виразн.иком яких був поет Абдуррахман (псевд. — Рахман). Найвизначніший представник світської поезії 17 ст. Хушхальхан Хаттак, хоч і підтримував духівництво в боротьбі проти руху рошані, проте в своїх пройнятих патріотизмом творах відгукувався на різні явища політ., сусп. і приватного життя. В л-рі Афганістану виступало бл. 20 поетів і прозаїків — дітей і внуків Хушхальхана Хаттака. Серед них — Абдулкадирхан Хаттак, Ашраф-хан Хіджрі, Аліхан Хаттак, Казим-хан Шайда, Афзаль-хан Хаттак, автор кн. «Історія, прикрашена коштовностями», та ін.

Визначними поетами 17 — 18 ст. були також Абдулхамід, Пір Мухаммед Какар та засновник незалежної афг. держави, полководець і держ. діяч Ахмад-шах Дуррані. Боротьба протягом 19 ст. проти англ. експансії надовго затримала екон. і культур. розвиток країни. Основоположник сучас. прози на пушту — Ахмад Маулаві (19 ст.). Певне пожвавлення в л-рі на поч. 20 ст. відбувається під впливом революції 1905 — 07 в Росії, молодоафганського руху, спрямованого на боротьбу проти англ. панування, за повернення Афганістану незалежності. На поч. 20 ст. з’являються оригінальні оповідання Ахмад-шаха Різвані. Саліх Мухаммед видав підручник мови пушту, до якого включив і чимало своїх казок та віршів.

Після здобуття Афганістаном незалежності (1919) А. л. набула громадян. звучання. Важливе значення для її розвитку мало створення 1937 Афг. історико-філол. академії, заснування літ.-худож. журналів, газет тощо. Серед помітних явищ прози тих часів — повісті «Таємне кохання» (1939) Кушкакі, «Два люблячі брати» (1940) Кані. В 40 — 50-х pp. розвивається жанр публіцистики. З подорожніми нарисами виступали Садікулла Ріштін, Кіамуддін Хадім. Соціальні проблеми в своїх творах порушують Абдуррауф Бенава (драма «Хронічний хворий», 1947), Нур Мухаммед Таракі (перший на пушту соціальний роман «Поневіряння Банга», 1958; повість «Спін», 1958; оповідання і нариси з життя селянства). Істор. жанр представлений романами Гуляма Гауса Хайбарі «Вогні багать» (1956) і «Третя ніч» (1958). Теми боротьби за нове життя, за мир, утвердження високих ідеалів гуманізму, рівності, демократії притаманні поезії Афганістану 20 ст. Визначні поети: Кіамуддін Хадім («Нова пісня», кін. 30-х pp.), Абдуррауф Бенава (цикл віршів у прозі «Гіркі роздуми», 1957), Гуль-Пача Ульфат, Саддікулла Ріштін та ін. Основи сучас. л-ри мовою дарі заклали на поч. 20 ст. поет, перекладач і просвітитель Махмудбек Тарзі, поети і прозаїки Гулям Мухіддін Афган, Саліх Мухаммед. Відомі поети того часу — Карі Абдулла, Абдулхак Суфі Бетаб, Халілулла Халілі, Абдуррахман Пажвак, Зія Карізада, драматурги Абдуррашід Латіфі, Абдулгафур Брешна, Руанака. Після перемоги Квітневої революції 1978 культур. життя Афганістану набуло виразно прогресивного спрямування. Боротьбі за збереження завоювань революції, проти нападів душманських банд, інспірованих імперіалістич. колами Заходу, присвячено вірші Сулеймана Лаека (пише мовами пушту і дарі), Абдулли Нагібі, автора дарійських перекладів ряду праць класиків марксизму-ленінізму, «Інтернаціоналу» і текстів двэх широко відомих в Афганістані пісень «Гімн партії» і «Солдати революції».

В останні роки в Афганістані перекладається чимало творів л-р народів СРСР. Мовою пушту «Заповіт» Т. Шевченка переклав С. Лаєк, який 1976 відвідав Київ. У липні 1984 у Рад. Союзі пройшли Дні афг. л-ри, під час яких афг. літератори побували на Україні. Газ. «Літературна Україна» опубл. тоді добірку революц. афг. поезій. Під враженням від перебування на Україні А. Нагібі написав вірш «Від руїн до вічного світанку», присвячений жителям Києва. Добірку віршів С. Лаєка (в перекл. Д. Онковича) і А. Нагібі (в перекл. Д. Павличка і П. Засенка) надруковано в журн. «Всесвіт» (1986, № 4). У цьому ж журналі (1979, № 6) було опубл. роман «Поневіряння Банга» Н. М. Таракі, а також твори Р. М. Савдика. Афг. тема знайшла відображення у творах укр. письменників — поета Д. Павличка і прозаїка О. Дмитренка, який за худож.-докум. повість «Аист» про героїчний подвиг укр. поета О. Стовби під час виконання інтернац. обов’язку в Афганістані удостоєний 1987 Держ. премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. За участь у Днях рад. л-ри в Афганістані автора «Аиста» нагороджено Почесними грамотами ЦК НДПА і ЦК Демократич. орг-ції молоді Афганістану. Укр. мовою зб. афг. та Іран, казок «Мудрий звіздар» (К., 1967) переклав М. Шумило.

Літ.: Герасимова А. С., Гирс Г. Ф. Литература Афганистана, М., 1963; Рычкова Н. П. Литература Афганистана. В кн.: Краткая история литератур Ирана, Афганистана и Турции. Л., 1971; Афганская классическая поэзия. М., 1975.

Ю. В. Покальчук.


АФГАНСЬКА МОВА — див. Пушту.


АФЕРЕЗА (грец. ’αφαίρεσις, букв. — позбавлення) — втрата на початку слова звука для уникнення збігу голосних або для збереження віршового розміру. Напр., «Се беззаконіє творилось, // Либонь, за Декія царя? // Чи за Нерона сподаря?» (Т. Шевченко); «А ми в парі ходить будем, // Один ’дного любить будем» (Нар. пісня).

К. П. Фролова.


АФІНОГЕНОВ Олександр Миколайович [22.III (4.IV) 1904, м. Скопін, тепер Рязан. обл. — 29.X 1941, Москва) — рос. рад. драматург. Член КПРС з 1922. Закінчив 1924 Моск. ін-т журналістики. П’єса «Дивак» (1929) — одна з перших у рад. л-рі про ентузіастів соціалістич. будівництва, боротьбу проти бюрократизму, пристосовництва і кар’єризму. Гостра проблемність, соціальний драматизм притаманні п’єсам «Страх» (1930) — про становлення рад. творчої інтелігенції та «Кривда» (1933), в якій відображено ідейну боротьбу в партії. А. утверджував високі норми комуністич. моралі, підкреслював героїзм трудівників («Далеке», 1935), виступав проти порушення норм соціалістич. законності, показав моральну велич жінки («Мати своїх дітей», 1939). Інтернаціональна солідарність рад. людей з ісп. народом у його нац.-революц. війні проти фашизму — тема п’єси «Салют, Іспаніє» (1936). В лірич. комедії «Машенька» (1940) порушив питання гармонійного розвитку особистості. П’єса «Напередодні» (1941) присвячена боротьбі рад. народу проти нім.-фашист. загарбників. Укр. мовою твори А. перекладали М. Шеремет, О. Новицький та ін. П’єси «Машенька», «Дивак», «Страх», «Далеке» поставлено в театрах Києва, Харкова, Одеси, Полтави, Чернігова та ін.

Тв.: Избранное, т. 1 — 2. М., 1977; Укр. перекл. — Машенька. К., 1963; Далеке. К., 1955.

Літ.: Караганов А. Жизнь драматурга. М., 1964.

Т. Г. Свербілова.


АФОРИЗМ (грец. ’αφορισμός — визначення) — короткий влучний вислів, що має закінчений зміст, лаконічну форму і виражає глибоку й оригінальну узагальнену думку. А. можуть бути нар. прислів’я, приказки, крилаті слова, вислови з наук., худож. чи ін. творів. Напр., «Революції — локомотиви історії» (К. Маркс), «Краще менше, та краще» (В. І. Ленін), «Борітеся — поборете» (Т. Шевченко), «Знання — сила» (Ф. Бекон). А. здебільшого лаконічні (з 3 — 6 слів). А. впливає на свідомість оригінальністю формулювання думки в своєрідній, часом парадоксальній формі [напр., «Поспішай повільно» (Октавіан Август)]. А. розвинулися в старод. греків з наук. суджень (перші зразки — «Афоризми» Гіппократа). Особливої популярності набули в епоху Відродження. В давньорус. л-рі на А. багате «Моління Даниїла Заточника» (13 ст.). А. стало чимало висловів з творів укр. письменників: І. Котляревського, Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, П. Тичини, М. Рильського та ін. Кожна літ. мова збагачується не лише самобутніми, а й запозиченими афоризмами.

Літ.: Успенский Л. Коротко об афоризмах. В кн.: Афоризми. Л., 1964; Федоренко Н. Т. Меткость слова. М., 1975.

А. П. Коваль.


АХАВНІ (справж. — Григорян Ахавні Аршаківна; 15.VII 1911, с. Тайлар, побл. м. Карса, тепер Туреччина) — вірм. рад. письменниця. Член КПРС з 1941. З 1918 живе у Вірменії. Закінчила 1930 Ленінакан. пед. технікум. Автор збірок віршів «Лірика полів» (1930), «Пісні війни» (1941), «Єреванські пісні» (1951), «Захід» (1962), романів «Ширак» (кн. 1 — 2, 1954 — 63) — про соціальні й політ. зрушення у вірм. селі в дореволюц. і пореволюц. роки, «Доброго ранку, Арег» (1980), зб. «Завжди манливі голоси» (1983), куди увійшли повість, оповідання, вірші та спогади. Переклала деякі твори П. Тичини («Чуття єдиної родини», «Ми йдемо на бій», «Київ» та ін.), П. Усенка («Весняне», «Де сосна та явори...», «Лист» та ін.), Н. Забіли («Я хочу, щоб у парках квітли квіти...»), М. Пригари («Москва», «Перша п’ятирічка», «На збори»), І. Гончаренка («То не я стояла, мамо»), С. Голованівського («Марія», «Клени», «Голуб») та ін. укр. поетів. Написала вірш «Україні» (1945), статтю про Лесю Українку «Свій зоряний шлях прийдешнім поколінням» (1971). Укр. мовою окремі твори А. переклали С. Калустянц, Д. Білоус.

Тв.: Укр. перекл. — Ширак. К., 1957.

С. Г. Амірян.


АХМАДУЛІНА Белла Ахатівна (10.IV 1937, Москва) — рос. рад. поетеса, перекладач, почесний член Амер. академії мист-ва і л-ри, чл.-кор. Франц. академії ім. С. Малларме. Закінчила 1960 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Автор збірок «Струна» (1962), «Уроки музики» (1969), «Вірші» (1975), «Заметіль» (1977), «Таємниця» (1983) та ін. Поетика А. орієнтована на класичну традицію. Її віршам властиві яскрава метафоричність, поєднання піднесеного й буденного, схильність до архаїки. Окремі поезії А. укр. мовою переклав В. Гужва.

Тв.: Свечка. М., 1977; Тайна. Новые стихи. М., 1983; Сад. М., 1987.

Літ.: Новиков В. Боль обновлення. «Литературное обозрение», 1985, № 1; Мустафин Р. Поиск алгоритма. «Дружба народов», 1985, № 6; Русские советские писатели. Поэты. Библиографический указатель, т. 2. М., 1978.

Е. С. Соловей.


АХМАТОВА (справж. прізв. — Горенко) Анна Андріївна [11 (23).VI 1889, Одеса — 5.III 1966, Домодєдово Моск. обл., похована в Ленінграді] — рос. рад. поетеса, почесний чл. Нац. академії деї Лінчеї. Навчалась у Києві в Фундуклеївській гімназії (1906 — 07) та на юрид. відділі Вищих жіночих курсів (1908 — 09). Рання творчість А. пов’язана з акмеїзмом, Збірки «Вечір» (1912), «Чотки» (1914), «Біла зграя» (1917) — вірші про природу, кохання, пройняті мотивами розчарування й самотності. Ці теми залишаються провідними і в наступних збірках — «Подорожник» та «Anno Domini» (обидві — 1921). Вірші 30-х pp. сповнені душевної тривоги, смуток у них поєднується з відчуттям повноти життя («Привіллям пахне дикий мед», «Останній тост»). Героїзм і страждання рад. народу у Великій Вітчизн. війні ввійшли у творчість А. поезіями високого громадян. звучання («Клятва», «Мужність», «Перемога», ін. вірші з циклу «Вітер війни», 1941 — 44). Майстер короткого ліричного вірша, А. прагнула відобразити плин часу й у великій поетичній формі («Поема без героя», 1940 — 62). У циклі віршів «Реквієм» (1935 — 61, опубл. 1987) з великою силою худож. узагальнення відтворено трагічні події часів культу особи. Поетичний стиль А. відзначається наявністю інтимно-розмовних інтонацій, ясністю, мелодійністю, високою культурою віршування, органічним зв’язком з класичною, зокрема пушкінською традицією. Тематика багатьох віршів А. 1907 — 14 пов’язана з київським періодом життя поетеси (цикл «Київський зошит» тощо; опубл. у збірках «Вечір» та ін.). Кримські мотиви звучать у поемі «Біля синього моря» (1915). В автобіогр. оповіданні «Будка» (50-і pp.) є спогади про Одесу. Переклала збірку І. Франка «Зів’яле листя», кілька віршів П. Усенка. Б. Якубський переклав її вірш «А ти тепер важкий та посмутнілий» (1925). Спогади про поетесу залишили Т. Масенко (кн. «Роман пам’яті», 1970) та М. Бажан («Етна-Таорміна», 1979).

Тв.: Сочинения, т. 1 — 2. М., 1986.

Літ.: Добин Е. Поэзия Анны Ахматовой. Л., 1969; Жирмунский Б. Творчество Анны Ахматовой. Л., 1973; Павловский А. И. Анна Ахматова. Л., 1982; Виленкин В. В сто первом зеркале. О творчестве Анны Ахматовой. М., 1986; Русские советские писатели. Поэты. Биобиблиографический указатель. М., 1978.

А. В. Кулінич.


АХМАТОВА Раїса Солтмурадівна (30.XII 1928, Грозний) — чеч. рад. поетеса, нар. поетеса Чеч.-Інгуш. АРСР з 1977. Член КПРС з 1958. Закінчила 1958 Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Пише чеч. і рос. мовами. Автор збірок «Йду до тебе» (1960), «Ровесникам» (1963), «Біля джерела» (1969), «Доброта» (1973), «Перевал» (1977), «Зустріч» (1978), в центрі яких — наш сучасник, його трудові будні, багатий внутр. світ жінки-горянки; поем «Слово про хліб» (1958), «Алхазур — летючий птах» (1964), «Співаюча чинара» (1967) та ін. Пише і для дітей. Не раз бувала на Україні, присвятила їй вірші. Укр. мовою окремі твори А. переклав С. Литвин.

Тв.: Укр. перекл. — Усе замовкло. В кн.: Сузір’я, в. 1. К., 1967; Рос. перекл. — Откровение. М., 1979; Признание. М., 1984.

М. О. Кобзєв.


АХТАНОВ Тахаві (25.Х 1923, с. Шетіргіз, тепер Челкарського р-ну Актюбин. обл.) — казах. рад. письменник. Член КПРС з 1943. Учасник Великої Вітчизн. війни. З 1940 навчався в пед. ін-ті (Алма-Ата), добровольцем пішов на фронт. Автор роману про війну «Грізні дні» (1956), повісті про долю чабана «Сповідь степів» (1965; укр. перекл. Ф. Моргуна — «Буран»), п’єс «Несподівана зустріч» (1970), «Батько й син» (1979), а також драм. поеми «Клятва» (1973) — про взаємини і братерство казахів та росіян у 18 ст., зб. літ.-критичних статей «Караван» (1969).

Тв.: Укр. перекл. — Буран. К., 1978.

Літ.: Новиченко Л. Ступени мастерства. «Литературная газета», 1973, 27 ноября.

Є. В. Лизунова.


АХУНДОВ Мірза Фаталі [30.VI (12.VII) 1812, м. Нуха, тепер. м. Шекі — 26.II (10.III) 1878, Тбілісі] — азерб. письменник-просвітитель, філософ-матеріаліст. Зачинатель азерб. реалістич. л-ри. Одержав духовну освіту. Перший значний твір — елегічна поема «На смерть Пушкіна» (1837). Протягом 1850 — 55 написав 6 реалістич. комедій, заклавши основу нац. драматургії («Візир ленкоранського ханства», «Пригоди скнари», «Східні адвокати» та ін.; спочатку поставлені в рос. перекладі, азерб. мовою — 1873). В комедіях відтворив життя Азербайджану 1-ї пол. 19 ст., виступивши проти неуцтва і реліг. забобонів. Сатирична повість «Одурені зірки» (1857) — перший зразок реалістичної азерб. прози, спрямованої проти деспотизму. В літ.-критичних статтях стояв на позиціях матеріалістич. естетики, показував реакційний вплив ісламу на життя народів Сходу. А. — реформатор азерб. алфавіту. Філос.-політ. трактат «Три листи» (1864 — 65) — перший азерб. твір, в якому йшлося про необхідність повалення влади гнобителів. Ім’ям А. названо Респ. премію Аз. РСР. Укр. мовою окремі твори А. переклали М. Упеник, Є. Димінська та ін.

Тв.: Укр. перекл. — На смерть Пушкіна. «Вітчизна», 1962, № 7; Пригода скнари. К., 1980; Рос. перекл. — Избранное. М., 1982; Избранные философские произведения. Баку, 1982; Комедии. Баку, 1973.

Літ.: Рафили М. Г. М. Ф. Ахундов. Жизнь и творчество. Баку, 1957; Джафаров Д. Мирза-Фатали Ахундов. Баку, 1962.

Т. Г. Гусейнов.


АЧИМОВИЧ Тихомир Михайлович (25.V 1926, с. Рогоча, поблизу Белграда, тепер СФРЮ — 24.XII 1978, Одеса) — рад. письменник, писав сербохорв. мовою. Член КПРС з 1950. Учасник нар.-визв. війни 1941 — 45 в Югославії. З 1946 жив у Рад. Союзі. Закінчив 1964 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Автор романів «Космаєць» (1964), «Дуби не гнуться» (1971), «Постріл» (1974), «Листопад» (1976), «Чужі діти» (1979), повістей «Будинок без адреси» (1968), «Багнет і троянда» (1970), «В затінку ущелини» (1977), в яких відобразив героїзм партизанів і підпільників під час нар.-визвольної війни 1941 — 45 в Югославії, славив бойову співдружність югославських і радянських воїнів. Окремі твори А. українською мовою переклали В. Осьмак та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Дуби не гнуться. К., 1971; Листопад. К., 1976; Рос. перекл. — Штык и роза. М., 1970; Выстрел. М., 1974; В тени ущелья. Одесса, 1977; Чужие дети. К., 1979.

Г. Д. Зленко, П. М. Рудяков.


АШИНОВ Хазрет Ахметович (2.I 1926, аул Габукай, тепер Теучежхабль Теучезького р-ну Адиг. а. о.) — адиг. рад. письменник. Член КПРС з 1953. Закінчив 1964 Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Проза А. започаткувала ліричний напрям в адиг. л-рі. Автор збірок оповідань «Світло» (1958), «Дві смуги» (1963), «Калина» (1966), збірок повістей «Творці пісень» (1974), «Рівнини перетворюються на гори» (1977), «Вершник переходить бурхливу річку» (1966), «Щирість» (1975), «Живому потрібне життя» (1983), «Пішло сонце воду пити» (1986), поеми «Справжній друг» (1954), віршів, байок. Осн. тема творчості А. — життя сучасного адиг. аулу, його молодої інтелігенції. Переклав вірші Т. Шевченка «І день іде, і ніч іде», «Хоча лежачого й не б’ють», «Та не дай, господи, нікому», «І золотої, й дорогої», початок балади «Причинна».

Тв.: Рос. перекл. — Водяной орех. М., 1970; Дар доброму вестнику. М., 1973; Сочинители песен. М., 1985.

Л. З. Мороз.


АШИРОВ Чари (10.XII 1910, с. Кеші, тепер Ашхабадського р-ну) — туркм. рад. письменник, нар. письменник Туркм. РСР з 1970. Член КПРС з 1944. Учасник Великої Вітчизн. війни. У циклі поем «Кривава боротьба» (1933), «Кінець кривавого вододілу» (1948), «Син Ялкаба» (1962), «Джигіти Гок’яйли» (1965) відобразив боротьбу туркм. народу за перемогу соціалістич. революції і Рад. влади в Туркменії, утвердження нової моралі. Цю тему розвивав у романах «Слідопит» (1970), «Близнята» (1973 — 74). Автор романів «Старий вождь» (1979), «Боротьба» (1986), повістей і оповідань, творів для дітей. Переклав понад 40 творів Т. Шевченка («Катерина», «Утоплена», «Перебендя», «Тополя», «Гайдамаки» та ін.). Написав статтю про творчість Т. Шевченка «У Київ, до друзів» (1961).

Тв.: Рос. перекл. — Дорогу одолеет идущий. Ашхабад, 1957; Конец кровавого водораздела. Ашхабад, 1954; Сын Ялкаба. М., 1967; Следопыт. Ашхабад, 1974; Близнецы. М., 1984.

Г. М. Гримич.


АШКАРЕНКО Григорій Андрійович (1856, м. Кременчук, тепер Полтав. обл. — 23.III 1922, с. Пісочин, тепер Харківського р-ну Харків. обл.) — укр. актор, антрепренер, драматург. Організатор профес. театральної трупи (1880 — 82), у складі якої були М. Кропивницький і М. Садовський. У 1881 трупа однією з перших почала ставити укр. п’єси після Енського акту 1876. Згодом А. керував аматорським театром у Кременчуці. В останні роки життя працював в Управлінні південних залізниць у Харкові. Інсценізував повість Г. Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма» (1889), твори М. Гоголя «Тарас Бульба» (1886) та «Ніч перед різдвом» під назвою «Царицині черевички, або Чого кохання не зможе!» (1890). Як драматург звертався до істор. тематики (драма «На порозі слави») і до тогочасних подій («Лицарі XX віку, або Нещастя авіатора», 1912; «Народові лицарі», 1914 — про події 1-ї світової війни, та ін.). Автор соціально-побутових драм, у яких порушував морально-етичні проблеми («Рідна мати гірша мачухи», 1891; «Маруся», 1897; «Страдниця», «Не стерплю, серце», 1911; «Покута» — в цій драмі відчутний вплив «Влади темряви» Л. Толстого), сатиричних комедій («Оказія з сотником Яремою», 1896; «Однаковий для всіх, або Чесний Шая», 1909; «Фражевий пан», 1911), переробки п’єси О. Островського «Без вини винуваті» — «Безбатченко» (1909). Окремі п’єси ставилися у трупах М. Кропивницького, Г. Деркача. Написав «Спомини про першу українську трупу» (1908). Переклав з чес. «Продану наречену» К. Сабіни. Рукописи п’єс А. зберігаються в Ленінгр. театр. б-ці ім. А. В. Луначарського і в ДМТМК УРСР у Києві.

П. К. Медведик, Л. З. Мороз.


АШКЕРЦ (Aškerc) Антон (9.I 1856, с. Сеножеті, побл. Римських Топліц — 10.VI 1912, Любляна) — словен. поет. Закінчив 1881 духовну семінарію в м. Мариборі. До 1898 був сільс. священиком. Зрікся духовного сану і став архіваріусом у Любляні. Перша книжка — «Балади і романси» (1890). Матеріал для епічних творів брав з історії Словенії, фольклору, тогочасного життя: цикл балад «Стара правда» (1888), поема «Прімож Трубар» (1905), поетична зб. «Мученики» (1906) тощо. У сатир. творах виступав проти клерикалізму, соціальних і нац. утисків, перший із словен. поетів зобразив тяжке життя робітників («Пісня робітника про кам’яне вугілля»). Твори А. «Українська балада», «Тече Дніпро», «Український степ» навіяні враженнями від подорожей по Україні й Росії та знайомства з історією визв. боротьби укр. народу в 17 ст. (зб. подорожніх нарисів «Дві поїздки до Росії», 1903). Видав словен. мовою «Антологію російської поезії» (1901). Листувався з С. Яричевським, який переклав укр. мовою ряд його віршів.

Тв.: Укр. перекл. — Моя муза. В кн.: Слов’янське небо. Львів, 1972; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поэты Югославии XIX — XX вв. М., 1963.

В. Г. Гримич.


АШУГ, ашик (тюрк.) — нар. поет-співець в азербайджанців, вірмен та деяких інших народів Кавказу. Вірогідні дані про А. відомі з 16 ст. (ашуг Гурбані), але мистецтво А. має набагато давнішу традицію (озани в 10 — 11 ст.). В репертуарі А. були дастани, народні й власні ліричні та епічні пісні, до яких А. добирали мотив і співали, акомпануючи собі на сазі, тарі або кеманчі. В своїх піснях А. виражали інтереси й сподівання народу. Відомими А. були Саят-Нова, Н. Овнатан, Хаста Гасим та ін. За рад. часу створено ансамблі ашугів.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.