[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 84-94.]

Попередня     Головна     Наступна





АРГО (франц. argot) — усна умовна мова певних соціальних або професійних груп, створювана з метою більшого чи меншого відособлення від решти мовного колективу (напр., А. мисливців, музикантів, спортсменів та ін.). На відміну від жаргону, А. пов’язують з певною професійною діяльністю (іноді А. і жаргон ототожнюють). А. виникли в далекому минулому, коли існували замкнеш корпорації ремісників, які за допомогою таємної мови намагалися зберегти виробничі секрети (напр., на Україні — А. кушнірів). Використовували А. й мандрівні торгівці та ін. На Україні серед кобзарів та лірників було пошир. своєрідне А. — т. з. лебійська мова. А. наз. також таємну мову декласованих і кримінальних елементів (бродяг, жебраків, злодіїв та ін.). А. не становить окремої системи і від загальнорозмовної мови вірізняється переважно лексикою, рідше — окремими особливостями в граматиці й вимові. Характерні для А. слова, звороти, граматичні конструкції тощо (т. з. арготизми) використовуються в худож. л-рі для створення колориту певного соціального середовища і для мовної характеристики персонажів (в укр. л-рі — І. Франко, А. Тесленко, С. Васильченко, Г. Хоткевич, І. Микитенко та ін.).

Літ.: Жирмунский В. М. Национальный язык и социальные диалекты. Л., 1936.

М. М. Пещак.


«АРГО» — літ.-художній збірник, упорядкований і виданий Оленою Пчілкою 1914 в Києві. У збірнику вміщено твори Олени Пчілки (під псевд. Кочубеївна — «Перед морем», «Втомлений бог», «Метаморфоза», «Давно, давно було колисьто...»), Грицька Григоренка, Ф. Петруненка (під власним прізвищем та під псевдонімами Ст. Вершій і Криштоф Май), Н. Кибальчич, Г. Хоткевича (вірш «Смерть поета»), М. Чернявського, Юрка Яворенка (псевдонім актора П. Коваленка) та інших. Опубліковано конспект ненаписаної драм. поеми Лесі Українки («На передмістю Александрії» з приміткою Олени Пчілки) та її вірш «На мотив з Міцкевича».

В. В. Яременко.


«АРГУС» — щотижневий літ.-художній журнал. Виходив 1913 — 18 у Петрограді. В «А.» друкувалися твори Б. Лазаревського, О. Снєгіної (О. Тутковської), І. Василевського та ін. Вміщувалися також матеріали, тематично пов’язані з Україною (ст. «Прогулянка по Львову» Г. Лукомського, нарис «Галицька твердиня» А. Хир’якова, репродукція з картини М. Самокиша «Козак у розвідці» та ін.).

О. А. Кузьменко.


«АРЕНА» — всеукр. федерація пролет. письменників і митців. Існувала 1922 в Харкові. В своєму органі — журн. «Арена» (у березні 1922 вийшов один номер) опублікувала статут об’єднання, декларацію, яка заперечувала «мистецтво для мистецтва», прагнула відбити в худож. творчості «побут переходової доби революції». Мала укр. та рос. секції, філії в Києві, Москві. Перебувала під впливом Пролеткульту і підпорядковувалась йому. Керували «А.» М. Хвильовий, В. Поліщук, В. Гадзінський. Деякий час до орг-ції належав П. Тичина.

С. А. Крижанівський.


АРЕШЯН Саломея Григорівна [5 (18).I 1913, Тбілісі — 29.Х II 1966, Єреван] — вірм. рад. літературознавець, доктор фідол. наук з 1958. Член КПРС з 1943. Закінчила 1934 Ленінгр. ін-т історії, філософії, л-ри і мови. Автор праць з історії вірм. та рос. л-р, вірмено-рос. та вірмено-укр. культур. зв’язків. Досліджувала творчість Т. Шевченка — статті «Співець братерства» (1961), «Великий гуманіст, поет, мислитель» (1964), «Деякі спільні риси художнього методу Шевченка і Налбандяна» (1963) та інші.

Л. М. Задорожна.


АРЗУМАНОВ Вагіф Мінад оглу (5.III 1947, с. Согуб, тепер Кубинського р-ну Аз. РСР) — азерб. рад. літературознавець, доктор філол. наук з 1984. Член КПРС з 1975. Закінчив 1968 Азерб. ун-т (Баку). Автор ряду праць про взаємини і братерство рад. л-р, зокрема про азерб.-укр. літ. зв’язки: монографія «Азербайджансько-українські літературні контакти» (1982), статті «На батьківщині Великого Кобзаря» (1968), «Вивчення наших літературних зв’язків і турботи» (1976), «С. Вургун і М. Бажан», «М. Рильський про азербайджанську поезію», «Лист Максима Рильського» ((усі — 1979), «Неоціненна спадщина вченого» (1983) — про працю А. Кримського «Нізамі і його сучасники» (1981). Взаєминам культур України та Азербайджану присвятив вірш «Книга дружби». Укр. мовою деякі твори А. переклав І. Ільєнко.

Тв.: Укр. перекл. — Книга дружби. В кн.: Сузір’я, в. 2. К., 1969.

М. М. Мірошниченко.


АРИТМІЯ (грец. ’αρρυθμμία — неузгодженість) — порушення віршового ритму, не помічене автором або застосоване навмисно як версифікаційний прийом. Напр., вірш А. Малишка «Мамо, я хочу поговорити з вами» написано дактилем, але в ньому є окремі аритмічні рядки і стопи, які не вкладаються в дактилічну схему:

Мáмо, я хóчу поговорúти з вáми

У вáшім життí і у вáшій смéрті.


АРІОСТО (Ariosto) Лудовіко (8.IX 1474, Реджонель-Емілія — 6.VII 1533, Феррара) — італ. поет. Вивчав юриспруденцію у Феррар. університеті. Автор п’єс, лат. віршів у дусі Горація, Тібулла, Овідія. Найвідоміший твір — поема в октавах «Несамовитий Орландо», що з’явилася в 40 піснях 1516 і в 46 піснях — 1532. Багатоплановий сюжет вбирає тематику франц. героїчного епосу, циклу куртуазних романів «Круглого столу», антич. поезії, але в поемі відбилися ідеї доби Відродження з його життєрадісністю, культом краси, кохання та реліг. скептицизмом. Автор комедій «Про сундук» (пост. 1508), «Чорнокнижник» (1520), «Звідниця» (1529) та інших. З творами А. був знайомий Т. Шевченко (є згадка про нього в повісті «Варнак»). М. Дашкевич у розвідці «Малоруська й інші бурлескні (жартівливі) „Енеїди“» (1898) порівнював «Енеїду» І. Котляревського з поезією А. і «Похвалою Глупоті» Еразма Роттердамського.

Тв.: Рос. перекл. — Неистовый Роланд. Л. 1938.

Г. Л. Рубанова.


АРІСІМА Такео (4.III 1878, Токіо — 9.VI 1923, там же) — япон. письменник. У 1903 поїхав до США; 1903 — 06 навчався в Гарвард. ун-ті. В 1906 побував у Європі, в Лондоні познайомився з П. Кропоткіним, поділяв його анархістські погляди. Згодом зацікавився ідеями соціалізму, допомагав матеріально робітн. рухові. Протест проти бурж. дійсності висловив у романі «Жінка» (1911 — 19) та повісті «Нащадок Каїна» (1917). Гуманістичні ідеї проявилися і в філос. есе «Декларація» (1915), «Маленьким людям» (1919), «Підкоряє щира любов» (1920), «Ще одна декларація» (1922), драмі «До і після смерті» (1917), автобіогр. оповіданні «Батьки і діти» (1923). Укр. мовою окремі твори А. переклав І. Чирко.

Тв.: Укр. перекл. — Жінка. — Нащадок Каїна. К., 1978.

Б. П. Яценко.


АРІСТОВ Федір Федорович [14 (26).X 1888, Варнавіно, тепер смт Горьков. обл. — 5.XI 1932, Москва] — рос. рад. літературознавець, історик, етнограф. Закінчив 1912 Моск. ун-т, з 1922 — його професор. У дореволюц. час належав до різних панславіст. і «москвофільських» орг-цій, Ставропігійського інституту. Центр. місце в наук. діяльності А. займає дослідження історії та культури Закарп. України. Автор 3-томної праці «Карпаторуські письменники» (1-й том вийшов 1916 в Москві; Шахматовська премія Рос. АН, 1917). У заснованій ним наук.-критичній «Бібліотеці карпаторуських письменників» видав «язичієм» Твори О. Духновича, В. Залозецького, М. Глушкевича. У Москві створив Карпаторуський музей (1907 — 17), де було зібрано друковані, рукописні та іконографічні матеріали з історії, економіки й культури Закарп. України. Праці «Історія Карпатської Русі» в 3 книгах, «Підкарпатська Русь у минулому і тепер», «Історія літературного розвитку Карпатської Русі», науково-худож. альбом «Портрети карпаторуських письменників» залишилися в рукописах (зберігаються в Центр. держ. архіві л-ри й мист-ва СРСР). У працях А. міститься значний фактичний матеріал, однак у них є методологічно хибні твердження, пов’язані з концепціями «москвофілів».

Тв.: Карпаторусские писатели. Исследование по неизданным источникам, т. 1. М., 1916.

Літ.: Аристова Т. Ф., Ваврик В. Р. Ф. Ф. Аристов, 1888 — 1932 гг. «Краткие сообщения Института славяноведения СССР», 1959, в. 27.

І. Д. Бажинов.


АРІСТОТЕЛЬ (’Αριστοτέλης; 384 до н. е., м. Стагіра, Фракія — 322 до н. е., м. Халкіда, о. Евбея) — давньогрец. філософ. Учень Платона, належав до його філос. школи (Академії). Згодом заснував власну школу — Лікей. Автор творів з природознавства, фізики, логіки, психології, соціології. Залишаючись в осн. ідеалістом, у ряді питань висловлював матеріалістичні погляди. Проблем естетики торкався у трактатах «Метафізика», «Етика» та літ.-теоретичних працях «Поетика» (вчення про мімезис, про роди, види і стилі, зокрема про трагедію й епос; розгляд комедії та ямбічної лірики не зберігся) і «Риторика» (вчення про стилістику прози, насамперед ораторської). Осн. положення «Поетики» й «Риторики» А. вплинули на розвиток світової естетич. думки. Східні слов’яни були знайомі з деякими положеннями А. від часів Київ. Русі. На Україні вплив А. особливо позначився з кін. 16 ст., зокрема в навчальних курсах, які читались у братських школах, Острозькій школі, Києво-Могилянській академії та в деяких ін. навч. закладах. В 17 — 18 ст. укр. вчені (Йосиф Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, Стефан Яворський, Феофан Прокопович) не тільки спираються на А., а й полемізують з ним. У 19 і 20 ст. нормативність Арістотелевої поетики та риторики зазнала критики. Так, І. Франко у працях «Поезія і її становисько в наших временах» (1876) та «Із секретів поетичної творчості» (1898) ставиться до А. з належним пієтетом, але заперечує деякі його твердження. Укр. мовою «Поетику» А. переклали Ю. Мушак і Борис Тен.

Тв.: Укр. перекл. — Поетика. «Іноземна філологія», 1965, в. 4; Поетика. К., 1967; Рос. перекл. — Сочинения, т. 1 — 4. М., 1976 — 83; Риторика. В кн.: Античные риторики. М., 1978.

Літ.: Аникст А. А. Теория драмы от Аристотеля до Лессинга. М., 1967; Баглай Й. «Поетика» Арістотеля українською мовою. «Всесвіт», 1967, № 6; Баглай Й. «Поетика» Арістотеля в оцінці І. Я. Франка. В кн.: Матеріали наукової конференції Ужгородського державного університету. К. — Ужгород, 1967; Аристотель и античная литература. М., 1978; Чанышев А. Н. Аристотель. М., 1987. [Див. Арістотель.]

Г. П. Кочур.


АРІСТОФАН (’Αριστοφάνης; бл. 445 — бл. 385 до н. е., Афіни) — давньогрец. поет-драматург. З 40 п’єс, приписуваних А., збереглося 11. Арістофан розвинув фольклорно-літературні основи «старої» аттічної комедії. Виразник інтересів серед. землевласників, поміркований демократ, А. у фантастич., але глибоко народних у своїй основі творах гостро критикував політику війни («Ахарняни», 425 до н. е.; «Мир», 421; «Лісістрата», 412), висміював правлячі кола афінської держави («Вершники», 424; «Оси», 422; «Жінки в народних зборах», 392), засуджував соціальну нерівність та пануючу суспільну мораль. Перші спроби перекладу й наук. оцінки спадщини А. на Україні належать І. Франкові, який переклав уривки з п’єс «Хмари» (1877 — 83) та «Жаби» (1914), дав характеристику його комедії у дослідженні «До історії українського вертепу XVIII в.» (1906). Творчість А. в рад. час досліджували О. Білецький та ін. укр. вчені. В 1956 в перекладі Бориса Тена видано «Комедії» А., куди ввійшли «Хмари», «Лісістрата» і «Жаби». В зб. «Комедії» (1980) вміщено названі п’єси, а також «Мир» і «Ахарняни» в перекладі А. Содомори, «Оси» в перекладі В. Свідзінського.

Тв.: Укр. перекл. — Лісістрата. Х., 1928; Комедії. К., 1956; Комедії. К., 1980; Рос. перекл. — Комедии, т. 1 — 2. М., 1983.

Літ.: Соболевский С. И. Аристофан и его время. М., 1957; Білецький О. Неповторний Арістофан. В кн.: Арістофан. Комедії. К., 1980.

Л. В. Павленко.


АРІСТОФАНІВ ВІРШ — в античному віршуванні силабо-метричний 2-складовий вірш на 10 мор будови U—U U U | U—U U | U—U U, який розвинувся, очевидно, з гліконівського вірша. Самостійно не вживався; часто трапляється в пісенних частинах комедій Арістофана, звідки й назва.

М. Л. Гаспаров.


АРКАДІЯ (Arcadia) — італ. поетична академія. Виникла 1690 в Римі. Засновники — теоретик А. аббат Дж. М. Крешімбені та юрист Дж. В. Гравіна. Поезія А. була спрямована на захист «доброго смаку» від бароккової естетики, зокрема маринізму. Вишуканій метафоричності придворної галантної лірики та афектованій патетиці героїчної поезії аркадійці протиставляли невимушеність поетичної мови, наївність почуттів, пасторальну ідилію. Переважала анакреонтична та піндарична лірика і петраркізм; улюблений жанр — канцонета; поширилось мист-во імпровізації. З часом поезія А., відірвана від сусп. проблем, перетворилася на аристократичну салонну гру. Однак притаманні їй пластика образів, музикальність, легкість ритму зумовили тривалий вплив А. на розвиток італ. поезії. А. проіснувала до 1925.

О. Є.-Я. Пахльовська.


АРКАС Микола Миколайович [26.XII 1852 (7.I 1853), Миколаїв — 13 (26).III 1909, там же] — укр. композитор і культур.-осв. діяч. Закінчив 1875 Новорос. ун-т (Одеса), служив у морському відомстві у Миколаєві (1875 — 98), був почесним мировим суддею Херсонської округи (1886 — 1895); 1899 вийшов у відставку у чині статського радника. З 1907 очолював т-во «Просвіта» у Миколаєві. Автор опери «Катерина» за поемою Т. Шевченка (1891, вид. 1897). У написаному А. лібретто збережено осн. ідейно-емоційні мотиви поеми, з урахуванням законів сцени введено додаткові сюжетні лінії та епізоди. Опера — перша на шевченківський сюжет — була заборонена царською цензурою. А. займався також питаннями історії. Його наук.-популярна праця «Історія України — Русі» (СПБ, 1908) висвітлює період до 1907, характеризуючи також осн. етапи і постаті в історії укр. л-ри; зміст книги позначений впливом бурж.-націоналістич. концепцій. Писав вірші, сповнені патріотич. і громадян. пафосу («На убивство П. П. Шмідта» та ін.), а також ліричні поезії. А. належать записи й обробки нар. пісень. Підтримував дружні й творчі стосунки з М. Кропивницьким, П. Ніщинським, М. Лисенком та ін.

Тв.: Катерина. Опера в 3 актах. Музика М. Аркаса. Лібретто по Т Шевченку. Львів, 1903.

Літ.: Кауфман Л. С. М. М. Аркас. К., 1958.

Л. З. Мороз.


АРКОНАДА (Arconada) Cecap Муньйос (5.XII 1898, м. Астудільйо — 10.III 1964, Москва) — ісп. письменник і перекладач. Член КПІ з 1931. У роки нац.-революц. війни 1936 — 39 активно співробітничав у фронтовій пресі. З 1939 жив в СРСР. У 1946 — 64 — редактор ісп. видання журн. «Радянська література». Збірки віршів 20-х pp. позначені впливом сюрреалізму. Роман «Ріка Тахо» (1938), збірка «Романси війни» (1937), книги «Мадрідські оповідання» (1942), «Іспанія непереможна» (1943), трагедія «Мануела Санчес» (1949) — про події періоду нац.-революц. війни. Переклав «Слово о полку Ігоревім», ряд творів рос. письменників — О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Некрасова, М. Горького, О. Блока, В. Маяковського, К. Симонова, О. Твардовського та ін. Брав участь (як редактор і перекладач) у підготовці першого видання творів Т. Шевченка ісп. мовою, що вийшло 1964 у Москві. Укр. мовою окремі твори А. переклали Т. Юкова та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Бідняки проти богачів. В кн.: Іспанія в огні. Х., 1934; Іспанія чудова, але... «Всесвіт», 1964, № 4; Рос. перекл. — Бедняки против богачей. М. — Л., 1934; Раздел земли. М., 1937; Река Тахо. М., 1941; Испания непобедима. М., 1949.

Р. Ф. Естрела-Льопіс.


АРМАШЕНКО Петро (pp. н. і см. невід.) — укр. поет-панегірист 17 ст. Автор твору лат. мовою «Театр довговічної слави...», написаного прозою та віршами й виданого у Чернігові 1699. Належав до Києво-Чернігівського культурного осередку поетів (періоду Іоанна Максимовича).

Літ.: Сумцов Н. К истории южно-русской литературы XVII столетия, в. 1. Лазарь Баранович. Х., 1885; Каменева Т. Н. Черниговская типография, ее деятельность и издания. В кн.: Труды Государственной библиотеки СССР им. В И. Ленина, т. 3. М., 1959.

В. О. Шевчук.


АРОНЕЦЬ Мирослав Михайлович (2.III 1941, с. Видинів, тепер Снятинського р-ну Івано-Франк. обл.) — укр. рад. поет, мистецтвознавець. Закінчив 1965 Київ. худож. ін-т. З 1981 працює заст. директора Івано-Франк. худож. музею. Автор збірок «Грані хвиль» (1972), «Криниці вогню» (1982), «Світло різця» (1988) — про сьогодення Прикарпаття; музейних путівників, статей про нар. мистецтво.

В. Т. Полєк.


АРОНСЬКИЙ (справж. прізв. — Зак) Мойсей Аронович [14(26).V 1898, м. Овруч, тепер Житом. обл. — 20.V 1944, Тари, під Будапештом] — євр. рад. письменник. Закінчив 1928 Київ. ун-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. Загинув у бою. Автор книг повістей та романів «Справжня гра» (1926), «Фабрика кличе» (1931), «Сталь» (1932), «Перші» (1934), «У літній день» (1935), «Перша подорож» (1938), «Камбл і його вороги» (1939) — про громадян. війну на Україні, будівництво соціалізму, героїв перших п’ятирічок. Укр. мовою твори А. перекладала О. Пархомовська.

Тв.: Укр. перекл. — Вибране. К., 1958.

Г. І. Полянкер.


АРОЧКО Микола Миколайович (10.XII 1930, с. Ветевичі, тепер Слонімського р-ну Грод. обл.) — білорус. рад. поет і літературознавець, доктор філол. наук з 1981. Член КПРС з 1974. Закінчив 1956 Білорус. ун-т (Мінськ). У збірках «Квіти безсмертника» (1972), «Материне жито» (1978), «Колос на стерні» (1980), «Кургани. Крево» (1982), «Бездонне» (1985) — спогади про воєнне лихоліття, роздуми про життя і час, істор. минуле білорус. народу. Автор поетич. книжок для дітей. Написав вірш «На могилі Івана Франка» (1975). В літературознавчій праці «Білоруська радянська поема» (1979) розглядається й сучас. укр. поезія. Укр. мовою окремі вірші А, переклали Д. Онкович та М. Сич.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Калинові мости. К., 1969; [Вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 2. К., 1971; Рос. перекл. — Гнездо аиста. Л., 1975.

М. О. Кобзєв.


«АРП», «Асоціація російських письменників» — літ. об’єднання. Утворене 1926 в Києві. З 1930 наз. «Коммуна писателей».


«АРП», «Асоціація російських письменників» — кооперативне вид-во. Існувало 1927 — 30 в Києві. Друкувало твори письменників, що входили до однойм. літ. об’єднання, та літ. групи «Центростиль». Серед видань — збірки віршів та оповідань «Похідний крок», «Оповідання про молодих» Б. Турганова, «Вірші» І. Юркова, «Дзвінок під вікном» І. Закалюкіна, «На рейках» А. Пільчевського та ін. У перекладі рос. мовою вийшли оповідання «Пилипко» А. Головка, «Витяг з протоколу» І. Микитенка, «Смерть Аліара» Мирослава Ірчана та ін.

С. І. Білокінь.


АРСЕНІЙ ЕЛАСОНСЬКИЙ (1549 — 1626) — грец. і укр. церковний та освітній діяч, письменник. Вихованець Трікської школи у Фессалії (істор. область Греції). На поч. 80-х pp. 16 ст. єпископ, згодом — митрополит у Еласоні. В 1585 у складі грец. посольства їздив до Москви, того ж року прибув на Україну. В 1586 — 88 — перший ректор школи Львів. Успенського братства, викладав грец, та слов’ян. мови. Уклав для братства «Порядок шкільний», в якому висловлював ідею станової рівності («багатії над убогими в школі нічим вищі» не мають бути). Під керівництвом А. Е. було укладено перший східнослов’ян. підручник грец. мови з словеноруським (словеноукраїнським) перекладом, відомий під назвою «Адельфотес. Грамматіка доброглаголиваго еллинословенскаго языка...» (Львів, 1591). У розділі граматики «О просодіи» зроблено спробу перекладати грец. ямбічні вірші староукр. мовою. З творів А. Е. відомий також «Опис подорожі до Московії», виданий у Парижі 1749 грец. мовою з лат. перекладом.

Літ.: Студинський К. «Адельфотес», граматика видана у Львові в р. 1591. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1895, кн. 3; Будовниц И. У. Словарь русской, украинской, белорусской письменности и литературы до XVIII века, М., 1962.

В. В. Єременко.


АРСЕНІЙ СЕЛУНСЬКИЙ (pp. н. і см. невід.) — автор паломницького твору «Хожденіе Арсенія Селунського в Палестину» (14 — 15 ст.). Про автора відомо лише із вказівки у творі: «раб божий Арсеній, диякон Селуня града, був у Єрусалимі 17 років...». Хто він — грек, болгарин чи, можливо, русич з м. Селуні (тепер м. Салоніки, Греція) і чи твір є оригінальним — не з’ясовано. «Хожденіє» поширювалося у списках. Усі вони (їх налічується 20) — східнослов’янські. В укр. списку (17 ст.) пам’ятка має назву «Слово о бытии ІєрусалЂмском». Складається з 18 оповідань, насичених легендарними мотивами. «Хожденіє» А. С. гол. увагу приділяє переказам, пов’язаним з христ. святинями. За джерело сюжетів для A. С. правила не стільки літературна, скільки усна традиція. «Хожденіє» А. С. мало вплив на становлення і розвиток укр. белетристики. Вперше опубліковано І. Сахаровим у кн. «Сказання русского народа» (т. 2, кн. 8. СПБ, 1849).

Літ.: Адрианова В. П. Хождение Арсения Селунского. СПБ, 1913.

В. В. Яременко.


АРСЕНЬЄВ Володимир Клавдійович [29.VIII (10.IX) 1872, Петербург — 4.IX 1930, Владивосток] — рос. рад. учений, етнограф, мандрівник-дослідник і письменник. Закінчив військ. піхотне уч-ще. Здійснив кілька наук. експедицій на Дал. Схід, в Уссур. край, на Камчатку. Багаті враження, глибоке знання життя, фольклору удегейців, нанайців, орочів та ін. малочисельних народів Дал. Сходу відбились у книгах А. «Дерсу Узала» (1923), «В горах Сіхоте-Аліня» (1937) та ін., якими він започаткував новий напрям у рад. худож.-докум. л-рі. Окремі твори А. переклали П. Довгопіл, Ю. Гундич, B. Давиденко.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1986; Укр. перекл. — В нетрях Уссурійського краю. К., 1953; Дерсу Узала. Із спогадів про подорож по Уссурійському краю. К., 1951; Крізь тайгу. К., 1957.

Літ.: Азадовский М. К. Владимир Клавдиевич Арсеньев. М., 1956; Кузьмичев В. Писатель Арсеньев. М., 1977.

І. Д. Бажинов.


АРСИС І ТЕЗИС (грец. ’άρσις — піднесення, θέσις — опускання) — частини стопи давньогрец. вірша, арсис — сильна частина стопи, виражена довгим складом, виголошувалась піднесеним голосом, а тезис — слабка частина стопи, виражена коротким складом (або кількома), при виголошенні якої голос знижувався. Напр., у ямбі (UU—) перша частина — тезис, а друга — арсис. Ці терміни в Старод. Греції стосувалися також рухів танцю, що виконувався під час співу поетичного твору в супроводі муз. інструмента; вони мали тоді протилежне значення: арсис вважався слабкою частиною стопи, а тезис — сильною.

В. П. Маслюк.


АРСЛАНОВ Нурі Газізович [16 (19).IX 1912, м. Петропавловськ, тепер Каз. РСР] — татар. рад. поет. Закінчив 1931 технікум мистецтв у Казані. Учасник війни з білофіннами та Великої Вітчизняної. Поема «Російська дівчина» (1943) — про подвиг Зої Космодем’янської. Героїчну працю нафтовиків відтворив у зб. віршів «Девонські фонтани» (1953). Провідні теми творчості А. 70 — 80-х pp. — боротьба за мир, утвердження ідей рад. патріотизму, дружба і братерство народів (збірки «Монсар», 1971; «Волга моя — Батьківщина моя», 1982; «Квіти мої», 1987). Пише і для дітей (зб. віршів і казок «Веселка», 1983). Переклав деякі твори М. Рильського, В. Сосюри та ін.

Р. К. Ганієеа.


АРТАМОНОВА Віра Климівна (31.VIII 1925, м. Лебедин, тепер Сум. обл.) — укр. рад. поетеса. Член КПРС з 1951. Закінчила 1946 Київ. мед. ін-т. Працювала лікарем. Перша збірка — «Суцвіття» (1965, у співавт.). Наступні збірки — «Травневий дощ» (1970), «Так велить весна» (1972), «Непочата вода» (1979), «Березовий шепіт» (1984) та ін. Помітне місце в поезії А. займає тема благородного призначення лікарської професії. Автор книжок для дітей «Колючий м’ячик» (1979), «Малий» (1984) та ін. Окремі вірші А. перекладено рос. мовою.

С. А. Крижанівський.


АРТЕМЕНКО Петро Іванович (2.V 1918, с. Губське, тепер Лубенського р-ну Полтав. обл. — 5.IV 1942, м. Лубни, тієї ж обл.) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1939. Закінчив 1936 Ніжин. пед. ін-т, 1936 — 38 був на журналістській роботі, 1938 — 40 — викладач Лубен, пед. ін-ту. В роки Великої Вітчизн. війни — учасник підпільної орг-ції у Лубнах. Страчений гітлерівцями. Друкувався з 1936. У віршах періоду війни А. гнівно таврував фашист. загарбників, закликав молодь до боротьби з ворогом (зб. «Пісня моєї весни», вид. 1962). До СП прийнятий посмертно.

Тв.: Поезії. К., 1973.

Літ.: Ющенко О. Поет-воїн Петро Артеменко. «Радянське літературознавство», 1977, № 8; Ющенко О. Де падали зорі... В кн.: Ющенко О. Безсмертники, кн. 2. К., 1978.

О. Я. Ющенко.


АРТЕМ’ЄВ Олександр Спиридонович (14.IX 1924, с. Турі-Вила, тепер Аліковського р-ну Чув. АРСР) — чувас. рад. письменник, нар. письменник Чувас. АРСР з 1980. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1956 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Автор збірок оповідань «Не гнись, ліщино!» (1950), «Волзькі оповідання» (1955), «Солдатські оповідання» (1959), повістей «Саламбі» (1950), «Ціна хліба» (1976), романів «Змарнілі юними» (кн. 1, 1970, присвячений чувас. поетові К. Іванову), «Перед бурею» (1975), кн. спогадів «П. Хузангай, якого я знав і чув» (1987) та ін. творів. Осн. теми творчості А. — подвиг бойових друзів у роки Великої Вітчизн. війни, натхненна праця в післявоєнний час, утвердження передової моралі і боротьба з пережитками минулого. Переклав оповідання «Гори співають», «Модри камень», «Завжди солдати» О. Гончара, «Осінні лани» Л. Первомайського, роман «Ульянови» В. Канівця, деякі твори Т. Шевченка, І. Франка та ін. Укр. мовою окремі твори А. переклали Б. Комар, Л. Кураколова, В. Костюченко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Не гнись, ліщино! В кн.: Весняний вітер. К., 1961; Повернення додому. В кн.: Оповідання чуваських письменників. К., 1964; Рос. перекл. — Саламби. М., 1960; Яблони в цвету. Чебоксари, 1970; Перед бурей. М., 1984.

П. М. Чичканов.


АРТЕМІЙ (р. н. невід. — бл. 1575) — церк. письменник, полеміст і перекладач. Ігумен Троїце-Сергієвої лаври. Як вільнодумець-нестяжатель був відлучений від церкви і засланий у Соловецький монастир. Утік до Білорусії і включився в нац.-визвольний і культурно-просвітній рух білорусів та українців, зокрема в полеміку проти католицтва й лютеранства. А. належить 14 послань. Обстоював моральне самовдосконалення, терпиме ставлення до єресей, осуджував прагнення церкви до збагачення. Його ідеї вплинули на розвиток сусп. і філос. думки в Росії, Білорусії і на Україні, на діяльність білорус. та укр. першодрукарів; вони простежуються у творах Герасима Смотрицького та Івана Вишенського.

Тв.: Памятники полемической литературы в Западной Руси, кн. 1, СПБ, 1878.

Літ.: Вилинский С. Г. Послание старца Артемия (XVI века). Одесса, 1906.

В. П. Колосова.


«АРТИСТИЧНИЙ ВІСТНИК» — щомісячний мистецький ілюстрований журнал демократичного напряму. Виходив 1905 у Львові (видано 10 номерів) за редакцією І. Труша і С. Людкевича. Вміщувалися статті з теорії та історії мист-ва (живопису, музики, архітектури), рецензії, хроніка культур. життя, а також худож. твори. Тут друкувалися І. Франко (статті «Думки профана на музикальні теми», «Наша театральна мізерія»), Г. Хоткевич, О. Кобилянська, П. Карманський, С. Чернецький та ін. «А. в.» знайомив читачів також з зарубіж. л-рою. Ілюструвався репродукціями творів укр. митців (І. Труша, Шкрібляків та ін.). Журнал обстоював принципи реалізму й народності в л-рі та мистецтві.

Літ.: Свєнціцька В. «Артистичний вістник»та внесок І. Труша в українське мистецтвознавство. В кн.: Іван Трущ. Збірник матеріалів наукових конференцій, присвячених 100-річчю від дня народження. Львів. 1972.

Ф. П. Погребенник.


«АРТИСТИЧНО-ЛІТЕРАТУРНІ НОВИНИ» — серія видань худож. творів, випуск яких здійснив В. Щурат протягом 1893 — 1900. Вийшло 4 книжки: зб. віршів В. Щурата «Мої листи» (Львів, 1898), «Новели» Е. По у перекл. І. Петрушевича (Львів, 1899), поетична драма нім. поета П. Ліндау «Мелійська Венера» у перекл. В. Щурата (Перемишль, 1900), про яку схвально відгукнувся І. Франко (див. Зібр. творів, т. 32. К., 1981, с. 36), «Образки з Криниці» В. Щурата (під криптонімом В. К.; Львів, 1900).


АРТУРІВСЬКІ ЛЕГЕНДИ — нар. легенди кельт. племен Уельсу, пов’язані з образом напівлегендарного короля бриттів Артура, який самовіддано відстоював незалежність острівних кельтів під час англосаксонського завоювання у 5 — 6 ст. Подвиги короля Артура оспівували кельтські і бретонські барди (8 ст.), про нього розповідає лат. хроніка «Історія королів Британії» (бл. 1137), написана кельт. єпископом Гальфрідом Монмаутським. В 12 ст. на грунті цих матеріалів виник цикл т. з. артурівських романів (або романів «Круглого столу»), засновником якого був франц. письменник Кретьєн де Труа. Теми А. л. знайшли відображення у світовій л-рі і мистецтві: англ. рицарський роман у віршах «Сер Гавейн і Зелений Рицар» (14 ст.), роман «Смерть Артура» Т. Мелорі (15 ст.), алегорична поема «Королева фей» Е. Спенсера (16 ст.), лібретто опери «Король Артур» Дж. Драйдена (17 ст.), поема «Король Артур» Е. Булвера-Літтона, цикл поем «Королівські ідилії» А. Теннісона, поема «Захист Гіневри» В. Морріса, поема «Трістрам з Ліонесса» А. Ч. Суїнберна, роман «Янкі при дворі короля Артура» М. Твена (пародійно-сатиричне витлумачення артурівських легенд), опера «Трістан та Ізольда» Р. Вагнера (всі — 19 ст.), віршована трилогія Е. А. Робінсона «Мерлін», «Ланселот», «Трістрам» (1917 — 28), сценарій Ж. Кокто до фільму «Вічне повернення» (20 ст.). В укр. л-рі мотиви А. л. використала Леся Українка в поемі «Ізольда Білорука» (1913).

Літ.: Михайлов А. Д. Артуровские легенды и их эволюция. В кн.: Мэлори Т. Смерть Артура. М., 1974.

О. В. Зернецька.


АРУЗ, аруд — система араб. віршування (пізніше поширилась в іраномовній і тюркомовній поезії), в основу якої покладено чергування довгих і коротких голосних звуків, згрупованих з’ певні ритмічні відрізки — таф’їля (умовно їх можна назвати стопами). В свою чергу, стопи у строго визначеній кількості поєднуються у віршовий рядок (бейт), що розділяється цезуроюна два рівних піврядки. Так утворюється розмір (бахр, абхар) вірша. Відомо близько 20 розмірів А. з однотипними та різнотипними стопами.

A. теоретично обгрунтував у 8 ст. аль-Халіль ібн Ахмад аль-Фарагіді з м. Басри.

Літ.: Крымский А. Арабская литература в очерках и образцах. М., 1911.

М. М. Мірошниченко.


АРХАЇЗМИ (від грец. ’αρχαιος — стародавній) — слова, звороти, граматичні форми, синтаксичні конструкції, які вийшли з активного вжитку. Серед А. виділяють групу т. з. історизмів — слів, які переходять з активної лексики до пасивної або й зовсім забуваються в зв’язку із зникненням з життя відповідних реалій, явищ, понять тощо (напр., кріпаччина, десятина, півміток, соха). Другу групу становлять стилістичні А. — давні слова переважно високого звучання (наприклад, лжа — неправда). З структурного погляду розрізняють кілька типів А.: лексичні, лексико-словотворчі, лексико-фонетичні, лексико-семантичні. В укр. мові А. часто змикаються з діалектизмами. В худож. л-рі й публіцистиці їх використовують для відтворення істор. колориту минулих епох; старослов’янізми — для надання мові урочистого, патетичного звучання (напр., «Уст моїх глаголи», Т. Шевченко) чи створення гумористичного, комічного ефекту (напр., у мові возного з п’єси «Наталка Полтавка» І. Котляревського).

А. П. Могила.


АРХАНГЕЛЬСЬКЕ ЄВАНГЕЛІЄ — пам’ятка старослов’ян. мови давньорус. редакції, а також давньорус. книжкового мистецтва. У найдавнішій (першій) частині зазначено дату створення — 1092 та ім’я писця — Мичко. А. є. привезене з Архангельська (звідки й назва) й куплене в Москві 1877. Написане на пергамені уставом. Оздоблене заставками й ініціалами. Крім спільних східнослов’ян. рис [напр., повноголосся, у, ю замість юса великого; ж, ч замість жд, шт (щ), дієслівне закінчення — ть тощо], у пам’ятці відбилися деякі південнорус. звукові особливості (напр., и, що походить з Ђ), які згодом стали характерні для укр. мови. У 1912 А. є. видано в Москві способом кольорової фотоцинкографії з імітацією зовн. вигляду старовинної книги. Мову А. є. досліджували П. О. Бузук («Про мову найдавнішої української євангелії», 1927) та ін. Зберігається в Держ. бібліотеці СРСР ім. B. І. Леніна в Москві.

Вид.: Архангельское евангелие 1092 года. М., 1912.

В. В. Німчук.


АРХАНГЕЛЬСЬКИЙ Олександр Семенович [12(24).VII 1854, Пенза — 24.IV 1926, Симбірськ, тепер Ульяновськ] — рог. рад. літературознавець, чл.-кор. Рос. АН з 1904. Закінчив 1876 Казан. ун-т. Професор цього (1882 — 1908), пізніше — Петерб. та Симб. ун-тів. Гол. праці присвячені дослідженню давньорус. («Твори отців церкви в давньоруському письменстві», вип. 1 — 4, 1889 — 90) і російської л-р. У «Нарисах з історії західноруської літератури» (в. 1 — 2. 1888) значне місце відведено питанням розвитку давньої укр. л-ри. У праці «Російський театр 18 ст.» (1894) розглядав твори Феофана Прокоповича, В. Капніста та ін.

Тв.: К изучению древнерусской литературы. СПБ, 1888.

І. Д. Бажинов.


АРХЕОГРАФІЧНА КИЇВСЬКА КОМІСІЯ — див. Тимчасова комісія для розгляду давніх актів.


АРХЕОГРАФІЯ (від грец. αρχαιος — стародавній та γράφω — пишу) — спец. істор. дисципліна, яка вивчає видання писемних пам’яток, розробляє принципи і методику публікації документів. А. є однією з допоміжних галузей літературознавства поряд з історіографією, джерелознавством, текстологією, архівознавством та ін. Осн. завданнями А. є розшифрування і точне відтворення текстів документів, їхнє датування, встановлення авторства, підготовка до видання. Перші спроби публікації істор. джерел на Україні пов’язані з політ. та ідеологічною боротьбою, яка велась у кін. 16 — на поч. 17 ст. у зв’язку з Брестською унією. У 18 ст. з’явилися публікації документів з наук. метою. В 19 ст. в Росії й на Україні було створено ряд установ, які спеціально займалися виданням джерел, напр., Археографічна комісія в Петербурзі (1834), Тимчасова комісія для розгляду давніх актів (1843, співробітником її як художник, збирач фольклорних та етногр. матеріалів 1845 — 47 був Т. Шевченко), Істор. т-во Нестора-літописця у Києві (1873), Наукове товариство імені Шевченка у Львові (1873), Харківське істор.-філологічне т-во (1877), журн. «Киевская старина» та ін. Єдиних принципів публікації матеріалів не було. Більшість видань мали бурж.-дворянське спрямування, тому вони потребують критичного підходу. Археогр. роботою займалися М. Костомаров, П. Куліш, О. Бодянський, О. Левицький, О. Лазаревський, Б. Грінченко, В. Доманицький та ін.

У рад. період після реорганізації і централізації архівної справи відкрилися широкі можливості для публікації документів, почався новий етап у розвитку А. Багато матеріалів з історії дожовтн. і рад. л-ри та сусп. думки опубліковано в «Київському археографічному збірнику» (1927), «Українському археографічному збірнику» (т. 1 — 3, 1926 — 30), в неперіодичному зб. АН СРСР «Литературное наследство» (т. 1 — 92, 1931 — 85), у виданнях Ін-ту рос. л-ри АН СРСР (Пушкінський дім), Держ. публічної б-ки ім. М. Є. Салтикова-Щедріна, Ін-ту світової л-ри ім. О. М. Горького АН СРСР, у виданнях ЦДАЛМ СРСР «Встречи с прошлым» (в. 1 — 5, 1972 — 84) та ін. Завдяки великій роботі, здійсненій укр. вченими-текстологами, стало можливим наук. видання класиків укр. дожовтн. і рад. л-ри. З 1956 Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР видає «Літературну спадщину». Цінні матеріали опубліковано в журн. «Радянське літературознавство», «Архіви України». Ряд збірників документів присвячено окремим письменникам (напр., «Т. Г. Шевченко. Документи та матері али до біографії». К., 1975; «Іван Франко. Документи і матеріали». К., 1966). Численні публікації здійснили ІМФЕ ім. М. Т. Рильського, Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР (зокрема, серію «Пам’ятки української мови»), Ін-т філософії АН УРСР, наук. бібліотеки, музеї республіки. В СРСР діють єдині «Правила видання історичних документів» (1955), «Правила видання документів радянського періоду» (1960).

Літ.: Валк С. Н. Советская археография. М. — Л., 1948; Пещак М. М., Русанівський В. М. Правила видання пам’яток української мови XIV — XVIII ст. К., 1961; Крип’якевич І. П. Джерела з історії Галичини періоду феодалізму (до 1772 p.). K., 1962; Яковлев С. О. Українська радянська археографія. К., 1965.

Ф. П. Шевченко.


АРХИПОВ Трохим Архипович [26.VII (8.VIII) 1908, с. Нова Бія, тепер Можгинського р-ну Удм. АРСР] — удм. рад. письменник, нар. письменник Удм. АРСР з 1960. Член КПРС з 1939. Закінчив 1927 пед. технікум (Можга). Автор романів: «Біля річки Лудзінки» (ч. 1 — 2, 1949 — 57) — про трудові будні удм. колгоспу в роки Великої Вітчизняної війни та післявоєнний період; «Краса людини» (1963), присвяченого будівникам Воткінської ГЕС на Камі; повістей «Зустріч з минулим» (1971) — про події громадян. війни; «Подолай себе» (1984) — про формування характеру молодої людини; зб. оповідань і нарисів «Кроки, кроки» (1978). Переклав деякі твори О. Пушкіна, О. Толстого, В. Катаєва, роман О. Фадєєва «Молода гвардія», поему Т. Шевченка «Сон», окремі оповідання І. Франка, Остапа Вишні та ін.

Тв.: Рос. перекл. — У реки Лудзинки. Ижевск, 1974; Встреча с прошлым. Ижевск, 1975; Вся красота твоя. Ижевск, 1983.

Ф. К. Єрмаков.


«АРХИВ ЮГО-ЗАПАДНОЙ РОССИИ», «Архив Юго-Западной России, издаваемый Комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе» — видання документів і літ. пам’яток Правобережної і Зх. України 14 — 18 ст. Виходив 1859 — 1914 в Києві (видано 35 томів). Складався з 8 тематичних частин. Гол. джерелом для видання були матеріали Центр. архіву давніх актів (засн. 1852) при Київ. ун-ті, а також акти, виявлені в окремих осіб та в установах. Містить документи про екон. і правове становище селян на Україні, нар.-визвольну війну укр. народу 1648 — 54, сел.-козацькі і гайдамацькі повстання та ін., з історії церкви, інші політ., церк. і юрид. грамоти й акти. Тут зібрані також акти братств, документи про їхню участь у сусп.-політ. житті, зміцненні міжнар. культур. зв’язків, про діяльність братств у галузі шкільної освіти і книгодрукування, відомості про визначних культур. діячів — Памва Беринду, Стефана Зизанія та ін., пам’ятки літ. полеміки православних з католиками та уніатами, у т. ч. «Синопсис», «Ліфос» — полемічний твір, вид. Києво-Печерською друкарнею, полемічні антипротестантські виступи, твори і листи Іова Борецького, Данила Братковського, Івана Вишенського, Інокентія Гізеля, Опанаса Кальнофойського, Георгія Кониського, Захарії Копистенського, Сильвестра Косова, Іоанна Максимовича, Іпатія Потія, Герасима Смотрицького, Йосифа Тризни, Варлаама Ясинського. До збірників додано іменні та геогр. покажчики.

Вид.: Архив Юго-Западной России, издаваемый комиссиею для разбора древних актов..., ч. 1 — 8. К., 1859 — 1914.

І. Л. Бутич.


«ARCHIV FÜR SLAVISCHE PHILOLOGI («Архів фюр славіше філологі»; «Архів слов’янської філології») — перший міжнар. наук.-славістичний журнал, засн. 1875 В. Ягичем. Виходив нім. мовою в Берліні 1876 — 1926 (т. 1 — 42). Відігравав організуючу роль у розвитку славістики. Журнал мав демократичну спрямованість. У розробці його програми брав участь І. Срезневський. Тут друкувалися І. Франко, О. Потебня, П. Фортунатов, О. Веселовський, О. Пипін, О. Соболевський, М. Сумцов, О. Шахматов, В. Гнатюк, О. Маковей, І. Верхратський, Ф. Міклошич, А. Єнсен, А. Брюкнер, А. Лескін, К. Абель, В. Морфілл та ін. В журналі опубліковано багато матеріалів, пов’язаних з укр. тематикою, зокрема з питаннями укр. мови, етнографії, фольклористики, історії укр. народу. Він популяризував у Зх. Європі здобутки укр. л-ри (статті про творчість І. Котляревського, Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Франка). Саме цю його діяльність високо оцінював І. Франко (див. «Літературно-науковий вістник», 1909, т. 17). Заслуги журналу відмічав також М. Якубець у ст. «Іван Франко і Ватрослав Ягич», надрукованій у журн. «Slavia orientalis» («Слов’янська орієнталістика», 1959, № 8).

Літ.: Письма И. В. Ягича к русским ученым. 1865 — 1886. М. — Л., 1963.

М. І. Зимомря.


АРХІВИ ЛІТЕРАТУРНІ — 1) Зібрання документів з історії літератури (рукописи худож. творів, щоденники, листи, біогр. матеріали тощо), що зберігаються в держ. архівосховищах, музеях, б-ках. 2) Держ. установи, спеціально створені для збирання і зберігання документів з історії л-ри. До Великої Жовтн. соціалістич. революції літ. документи зберігалися у відділах рукописів Імперат. Публічної б-ки в Петербурзі (тепер Бібліотека публічна ім. М. Є. Салтикова-Щедріна), б-ці Румянцевського музею в Москві (тепер Бібліотека СРСР імені В. 1. Леніна), в Пушкінському домі (тепер Російської літератури інститут АН СРСР). Великі зібрання рукописів, у т. ч. худож. творів, перебували в церк.монастирських та приватних архівах і б-ках. Після підписання В. І. Леніним 1.VI 1918 декрету РНК РРФСР «Про реорганізацію і централізацію архівної справи» було проголошено принципи державної централізації архівної справи і створення єдиного Державного архівного фонду.

В держ. архівосховищах СРСР, у відділах рукописів ін-тів л-ри АН та наукових бібліотек зосереджено особисті фонди діячів л-ри, архіви творчих орг-цій, вид-в, редакцій газет і журналів дожовтн. і рад. періодів. Одним з найбільших А. л. в СРСР є Центральний державний архів літератури і мистецтва у Москві. Велика кількість літ. фондів зберігається в держ. б-ках союзних і авт. республік, у Матенадарані — НДІ давніх рукописів у Єревані, Ін-ті рукописів АН Грузинської РСР, Ін-ті сходознавства АН СРСР.

A. л. УРСР зібрані переважно в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва УРСР (ЦДАМЛМ), відділі рукописів Літератури інституту ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, а також у бібліотеках — Бібліотеці центральній науковій ім. В. І. Вернадського АН УРСР, Бібліотеці львівській науковій ім. В. Стефаника АН УРСР, Бібліотеці одеській науковій ім. О. М. Горького, Бібліотеці харківській науковій ім. B. Г. Короленка. Літ. фонди письменників зберігаються також у б-ках університетів України: Львів. (автографи А. Фредро і А. Дюма-батька), Сімфероп. (рукописні книги 17 — 19 ст.), Ужгород. (зб. О. Духновича), Харків. (записки В. Григоровича-Барського про його подорож до Європи, Азії, Африки 1701 — 47; автографи І. Франка, П. Грабовського та ін.); в ряді обл. держ. архівів (переважно особисті фонди письменників та архіви установ і орг-цій літ. профілю відповідних регіонів); у держ. та літ.-меморіальних музеях: Літератури УРСР музеї, Шевченка Т. Г. музеїв Києві, Держ. музеї театр., муз. і кіномист-ва УРСР, Дніпроп. істор. музеї ім. Д. І. Яворницького (листи М. Коцюбинського), Закарп. (автографи О. Духновича) і Кіровогр. (архів І. Карпенка-Карого) обл. краєзнавчих музеях, Львів. істор. музеї (складена Петром Могилою «Книга души, нарицаемой злато», 1620, куди входять твори Івана Вишенського та ін. авторів), Кам’янець-Подільському істор. музеї-заповіднику (старовинні шкільні записи, вірші і записи фольклору), літ. музеях в Одесі та Івано-Франківську, Черніг. істор. музеї (літописні замітки 17 — 18 ст. в книгах В. Забіли; «Літопис Самовидця» в полтав. списку 60-х pp. 18 ст.; колекція В. Тарновського — матеріали «Музею української старовини», альбом з автографами діячів культури 19 ст. та ін.; зошит з автографами двох збірок С. Руданського; листи й рукописи 1840 — 90 П. Куліща; матеріали історика й літератора І. Дроздова, письменника О. К. Коваленка), Чернігів, музеї М. Коцюбинського, літ.-меморіальних музеях П. Тичини і М. Рильського в Києві, у фондах обл. краєзнавчих музеїв та їхніх філіалах.

Україніка широко представлена також у відділах рукописів Б-ки СРСР ім. В. І. Леніна, Публічної б-ки ім. М. Є. Салтикова-Щедріна, Ін-ту рос. л-ри АН СРСР (Пушкінського дому), Світової літератури інституту ім. О. М. Горького АН СРСР, Б-ки АН СРСР в Ленінграді, Держ. театральної бібліотеки імені А. В. Луначарського у Ленінграді (рукописи п’єс укр. драматургів кін. 19 — поч. 20 ст.), у Літературному музеї в Москві, у відділі писемних джерел Держ. істор. музею СРСР (списки творів Г. Сковороди, Т. Шевченка).

Літ.: Государственные архивы Союза ССР. Краткий справочник. М., 1956; Личные архивные фонды в государственных хранилищах СССР. Указатель, т. 1 — 3. М., 1962 — 80; Гроссман Ю. М., Кутик В. Н. Справочник научного работника. Архивы. Документи. Исследователь. Львов, 1983; Центральный государственный архив литературы и искусства СССР. Путеводитель, в. 1 — 5. М., 1951 — 82; Государственная библиотека СССР им. В. И. Ленина. Записки отдела рукописей, в. 1 — 45. М., 1938 — 86; Рукописные собрания Государственной библиотеки СССР им. В. И. Ленина, Указатель, т. 1, в. 1. 1862 — 1917. М., 1983; Публичная библиотека им. М. Е. Салтыкова-Щедрина. Ленинград. Книги. Архивы. Автографы. Обзоры, сообщения, публикации. М., 1973; Малышев В. И. Древлехранилище Пушкинского дома. Л., 1978; Краткий справочник по научно-отраслевым и мемориальным архивам АН СССР. М., 1979; Путеводитель по фондам личного происхождения отдела письменных источников Государственного исторического музея. М., 1967; Бельчиков Н. Ф. Литературное источниковедение. М., 1983; Чудакова М. О. Беседы об архивах. М., 1980; Державні архіви Української РСР. Короткий довідник. К., 1972; Мітюков О. Г. Радянське архівне будівництво на Україні. 1917 — 1973. К., 1975; Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Опис рукописів Т. Г. Шевченка. К., 1961; Слов’янські рукописи XI — XIV ст. у фондах відділу рукописів Центральної наукової бібліотеки Академії наук Української РСР. [Огляд, опис, публікації]. К., 1969; Фонди відділу рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР. Збірник наукових праць. К., 1982; Микитась В. Л. Давні рукописи і стародруки. Опис і каталог. Ужгород, 1961 — 64; Гуменюк Є. М., Баб’як П. Г., Дзьобан О. О. Особисті архівні фонди відділу рукописів [Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника АН УРСР]. Анотований покажчик. Львів, 1977.

С. А. Гальченко.


«АРХІВИ УКРАЇНИ» — наук.-інформац. бюлетень Гол. Архівного управління при Раді Міністрів УРСР. Засн. 1947 під назвою «Науково-інформаційний бюлетень Архівного управління УРСР». У 1949 — 57 видавався рос. мовою. Виходить один раз на два місяці. Сучас. назва з 1965. «А. У.» друкують документи та огляди матеріалів з історії, л-ри і мист-ва, статті та повідомлення з архівознавства, джерелознавства, археографії, ономастики, текстології, ін. спец. дисциплін. Вміщено багато матеріалів з питань літературознавства, фольклору, етнографії, мовознавства та книгознавства, у т. ч. про давніх і дожовтн. укр. письменників Стефана Зизанія, Г. Сковороду, І. Котляревського, Т. Шезченка, І. Вагилевича, Я. Головацького, П. Грабовського, І. Франка, Лесю Українку, М. Коцюбинського, В. Стєфаника, Б. Грінченка, О. Кобилянську, фольклористів В. Гнатюка, М. Комарова; укр. рад. письменників П. Тичину, М. Рильського, В. Сосюру, Ю. Яновського, О. Корнійчука, О. Довженка, Я. Галана; рос. — О. Пушкіна, Л. Толстого, М. Горького та ін. Велике місце відводиться критико-бібліогр. та біогр. матеріалам, у т. ч. про письменників. Зокрема, в рубриці «Матеріали до українського біографічного словника» 1965 — 71 вміщено матеріали П. Ротача про письменників і діячів культури («Літературна Полтавщина»), 1969 — 70 — В. Полєка («Літературно-мистецька і наукова Івано-Франківщина»). Бюлетень інформує про вихід з друку документальних збірників, каталогів стародруків, путівників і довідників про документальні матеріали як у межах країни, так і за рубежем, бібліогр. покажчиків і наук. збірників.

І. Л. Бутич.


АРХІЛОХІВ ВІРШ — в античному віршуванні вірш, складений з двох піввіршів — 4-стопного дактиля і 3-стопного хорея з діерезою (міжстопним словорозділом) між ними; названий за іменем поета Архілоха (7 ст. до н. е.). Схема: U—U U U / U—U U. Вживався (в чергуванні з ямбічними рядками) в т. з. 3-й Архілоховій строфі. Напр.:

Вже за Венерою вслід Кітерейською — лиш засяє місяць —

Стають у коло грації та німфи...

(Горацій, перекл. А. Содомори).

М. Л. Гаспаров.


АРХІТЕКТОНІКА [греч. ’αρχιτεκτονική (τέχνη) — будівництво, побудова] твору — принцип побудови худож. твору, співвідношення його осн. елементів. Див. Композиція.


АРЦИБАШЕВ Михайло Петрович [24.X (5.XI) 1878, Харків. губ. — 3.III 1927, Варшава] — рос. письменник. Навчався в гімназії та міській школі рисування й живопису в Харкові. У ранніх творах «Бунт», «Жах», «Конокрад» та ін. (зб. «Оповідання», 1905) виступив як представник реалістичного напряму, з симпатією зображував революціонерів (повість «Кривава пляма», 1906). В повісті «Людська хвиля» (1907) відтворив революц. події в Одесі, вперше змалював істор. постать лейтенанта П. П. Шмідта. Однак зневіра в можливості прогрес. перебудови сусп. ладу зумовила занепадницькі настрої в його творчості. А. заперечував ідею громадян. обов’язку, пропагував культ насолоди (роман «Санін», 1907). Похмурим песимізмом пройняті його роман «Біля останньої межі» (1912), п’єси «Ревнощі» (1913), «Війна» (1914). В 1920 емігрував. З критикою натуралістичних творів А. виступила Х. Алчевська («Два вороги міщанства», 1909).

Тв.: Собрание сочинений, т. І — 10. СПБ, 1905 — 17.

Літ.: Воровський В. В. Базаров і Санін. В кн.: Воровський В. В. Літературно-критичні статті. К., 1957; Тарасова А. А. Что такое «неонатурализм». В кн.: Литературно-зстетнческие концепции в России конца XIX — начала XX вв. М., 1975.

А. В. Оберемський.


АРЧІЛ II (Арчіл Вахтангович Багратіоні; 1647 — 16 (27).II 1713, Москва) — груз. цар, поет, перекладач, історик. Основоположник нового напряму в давньогруз. л-рі (обстоював правдивість у відтворенні істор. подій, виступав на захист чистоти літ. мови). В 1699 емігрував до Росії. У поемі «Спір Теймураза з Шота Руставелі» («Теймуразіані») показав широку панораму історії Грузії 12 — 16 ст., змалював образи нац. героїв (Г. Саакадзе та ін.), критикував вади феод. ладу. Автор зб. «Арчіліані», що містить любовну лірику, вірші реліг. характеру. Переклав повість «Александрія», «Катехізис» Петра Могили (1684 — 1702) — під назвою «Сповідь правди». Початок поеми «Теймуразіані» переклав укр. мовою І. Муратов («Антологія грузинської поезії», т. 1, 1961).

О. Н. Мушкудіані.


АСАКІ (Asachi; справж. — Асакієвич) Георге (1.III 1788, м. Герца, тепер Чернів. обл. — 12.XI 1869, Ясси, тепер СРР) — молд. і рум. письменник, громад. і культур. діяч, просвітитель. Навчався у Львів. ун-ті. Поетич. збірками «Вірші» (1834), «Вибрані байки» (1836), а також «Історичними новелами» (1859), драм. творами тематично і жанрово збагатив молд. і рум. л-ри. Великого значення надавав молд.-рос.-укр. істор. взаєминам. Високо цінував укр. нар. пісні та думи (ст. «Козаки», 1841), правдиво відтворив молд.-укр. відносини часів визвольної війни укр. народу під проводом Б. Хмельницького (оповідання «Руксанда Доамна», 1841), переклав вірш Т. Падури «Козак».

О. С. Романець.


АСАНІДЗЕ Аміран Платонович (28.XI 1943, м. Сачхере) — груз. рад. перекладач. Член КПРС з 1972. Закінчив 1965 Тбіліс. ун-т. У 1963 — 65 стажувався в Київ. ун-ті, вивчав укр. мову та л-ру. У перекладі А. окремими книжками вийшли зб. «Замість віршів про кохання» Л. Первомайського (1967), повість «Дивовижні пригоди капітана Небрехи» Ю. Ячейкіна (1974). Переклав уривки з поеми І. Котляревського «Енеїда» (1983 — 86), окремі твори Т. Шевченка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Бажана, М. Рильського, В. Сосюри, А. Головка, О. Довженка, Д. Павличка, Б. Олійника, І. Драча, М. Вінграновського, Григора Тютюнника, Є. Гуцала та ін., автор статей про груз.-укр. літ. взаємини. Літ.: Халимоненко Г. Еней заговорив грузинською мовою. В кн.: Гроно, в. 1. К., 1985.

Р. Ш. Чилачава.


АСАТІАНІ Джаба Отарович (6.XI 1945, Тбілісі) — груз. рад. письменник і перекладач. Закінчив 1971 Тбіліс. ун-т, 1967 — 68 стажувався в Київ. ун-ті, вивчав укр. мову та л-ру. У перекладі А. окремими книжками вийшли «Чорний брід» Л. Первомайського (1971), повість «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського (1975), романи «Вершники» Ю. Яновського (1977), «Людина і зброя» О. Гончара (1987). Переклав деякі твори Г. Сковороди, Лесі Українки, Остапа Вишні, В. Земляка, І. Чендея, М. Олійника, П. Загребельного, Ю. Мушкетика, Р. Іваничука, Григора Тютюнника, Ю. Щербака, Є. Гуцала, В. Дрозда, Вал. Шевчука, А. Колісниченка. Нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1972).

Тв.: Укр. перекл. — На березі. «Україна», 1972, № 32.

Р. Ш. Чилачава.


АСАТІАНІ Ладо (Володимир) Мелкіседекович (14.I 1917, Кутаїсі — 23.VI 1943, Тбілісі) — груз. рад. поет. Закінчив 1938 Кутаїс. пед. ін-т. Автор віршів, істор. поем «Колхіда» (1940), «Аспіндза», «Битва під Басіані» (обидві — 1942) та ін., пройнятих глибоким патріотизмом. Єдина прижиттєва книжка поета «Збірка віршів» (1940) залишила помітний слід у груз. л-рі. Одне з найповніших видань А. — «Однотомник» (1979). Написав вірш «На батьківщині Шевченка» (1938). Переклав поему «Кавказ» Т. Шевченка. Укр. мовою окремі твори А. переклали Р. Чумак, О. Новицький та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поезія грузинського народу. Антологія, т. 2. К., 1961; Том Леніна, В кн.: Сузір’я, в. 4. К., 1970; Найперші грузинські ковалі. В кн.: Усач Г. Найдорожче. К., 1987.

Ш. І. Вадачкорія.


АСАТІАНІ Леван Никифорович [29.VI (12.VII) 1900, Тбілісі — 14.V 1955, там же] — груз. рад. літературознавець, канд. філол. наук. Закінчив 1925 Тбіліс. ун-т. Досліджував творчість груз. класиків, взаємозв’язки л-р. Осн. книжки: «Життя Акакія Церетелі» (1940), «Грузинські письменники», «Пушкін і грузинська культура» (обидві — 1949), «Літературні зв’язки грузинського народу з братніми народами», «Літературні нариси та статті» (обидві — 1955). Автор розвідок «З історії культурних взаємин Грузії та України» (1954, у співавт.), «Леся Українка» (1953), «Тарас Шевченко і грузинська література» (1957). Брав участь у виданні творів І. Франка та Лесі Українки груз. мовою. Написав передмови до укр. видань творів А. Церетелі (К., 1940, 1953), С. Чиковані (К., 1951).

Тв.: Рос. перекл. — Дружба братских литератур. Тбилиси, 1958; Литературные статьи, очерки. Тбилиси, 1975.

О. К. Бабишкін.


АСБ’ЄРНСЕН (Asbjørnsen) Петер Крістен (15.I 1812, Крістіанія, тепер Осло — 6.I 1885, там же) — норв. письменник, фольклорист, вчений. У 1856 — 58 вивчав медицину і природничі науки в Німеччині. Збирав і обробляв фольклорні матеріали, які увійшли до зб. «Норвезькі народні казки» (1841 — 44). У зб. «Норвезькі казки про Хульдре та народні саги» (1845 — 48) відображені життя простого народу і самобутня природа країни. Автор праць з природознавства. Частина казок, зібраних А. разом з Й. Е. Му (в укр. перекладі О. Сенюк), увійшла до зб. «Норвезькі народні казки» (К., 1986). Казку «Королівські зайці» (К., 1982) укр. мовою переказала Л. Письменна.

Тв.: Рос. перекл. — На восток от солнца, на запад от луны. Петрозаводск, 1987.

Літ.: Брауде Л. Ю. Сказочники Скандинавии. М., 1984.

Є. І. Нечепорук.


АСЄЄВ Микола Миколайович [28.VI (10.VII) 1889, м. Льгов, тепер Кур. обл. — 16.VII 1963, Москва] — рос. рад. поет. Навчався 1909 — 1913 у Моск. комерційному ін-ті та Моск. і Харків. ун-тах. У ранній творчості А. відчутний вплив символізму (зб. «Нічна флейта», 1914). Складні ідейно-худож. шукання А., зближення його з літ. угрупованнями футуризму, зокрема знайомство з поезією В. Хлєбникова, дружба та творче спілкування з В. Маяковським позначилися на збірках «Зор» (1913) та «Леторей» (1915). Духом заперечення бурж. дійсності пройняті збірки «Ой коніндан окейн» та «Оксана» (обидві — 1916). В поезії 20 — 30-х pp. переважають громадян. теми, революц. романтика (поеми «Свердловська буря», 1925; «Семен Проскаков», 1928). Поему «Російська казка» (1926) присвячено В. І. Леніну. У творах 30 — 40-х pp. постають образи оновленого світу (поема «Маяковський починається», 1937 — 40; Держ. премія СРСР, 1941, та ін.). Збірки «Перший взвод» (1941) і «Полум’я перемоги» (1946) — відгук на битви і подвиги воєнних часів. Написав «Поему про Гоголя» (1955). У пізнішій поезії А. філос. мотиви невід’ємні від громадян. пафосу (збірки «Роздуми», 1955; «Лад», 1961). Писав оповідання, нариси, мемуари, статті з питань теорії віршування.

Автор віршів «Нова Україна» (1927), «Дніпро» (1928), «Дніпробуд» (1931), «Україні» (1954). Переклав поезії Т. Шевченка («Гамалія», «Невольник», «Чернець», «Вітер з гаєм розмовляє» та ін.; 1939 — 41 опубл. у рос. виданнях творів Т. Шевченка), П. Тичини («Пісня трактористки», «Як ми писали листа М. Коцюбинському», «Молодий я, молодий», опубл. у кн.: Тычина П. Г. Стихотворения и поэмы. Л., 1975, та ін.). А. належать статті про П. Тичину, ст. «Досвід перекладу» (1938, про роботу над перекладами істор. поем Т. Шевченка); Шевченкову поему «Невольник» згадував у ст. «Російський вірш» (1957), присвятив Кобзареві поезію «Вірші і серце» (1961). Окремі твори А. переклали Гео Шкурупій, Ю. Яновський, Я. Савченко та ін.

Тв.: Избранные произведения, т. 1 — 5. М., 1963 — 64; Стихотворения и поэмы. Л., 1981; Громы о мрамор. Стихи 1924 — 1925 гг. Х., 1926; Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Російська радянська поезія. К., 1950; Мій Тичина. «Дніпро», 1956, №. 2.

Літ.: Карпов А. С. Николай Асеев. М., 1969; Смола О. П. Лирика Асеева. М., 1980; Шайтанов И. В содружестве светил. Поэзия Николая Асеева. М., 1985; Русские советские писатели. Поэты. Биобиблиографический указатель, т. 2. М., 1978.

Н. Р. Мазепа.


АСИНДЕТОН (грец. άσύνδετον), безсполучниковість — стилістичний прийом, який полягає в опусканні сполучників, що зв’язують однорідні слова або речення. А. надає фразі стислості і виразності: «Пропало, пройшло, пролетіло, // Минулося, щезло, спливло...» (І. Драч). Явище протилежне А. — полісиндетон.


АСКОЧЕНСЬКИЙ Віктор Іпатійович [1 (13).X 1813, Воронеж — 18 (30).V 1879, Петербург] — рос. письменник, журналіст. Закінчив 1839 Київ. духовну академію, до 1846 — її професор. Видав працю «Київ з найдавнішим його училищем Академією» (1856). В 1858 — 77 — редакторвидавець і осн. автор реакц. тижневика «Домашняя беседа». В 1846 у Києві зустрічався з Т. Шевченком і О. Афанасьєвим-Чужбинським; Т. Шевченко читав йому поему «Іван Гус» та ін. позацензурні твори, про що А. писав у своїх спогадах («Домашняя беседа», 1861, № 33). Т. Шевченко іронічно згадав А. у вірші «Умре муж велій в власяниці» (1860). Автор дослідження «Василь Григорович Григорович-Барський. Знаменитий мандрівник 18 століття» (1854), роману «Асмодей нашого часу» (1858), п’єс, віршів. Переклав драму польського письменника Ю. Коженьовського «Карпатські горці» («Верховинці»).

Тв.: Киев с древнейшим его училищем Академией, ч. 1 — 2. К., 1856.

В. Л. Смілянська.


АСНИК (Asnyk) Адам (11.IX 1838, м. Каліш, тепер ПНР — 2.VIII 1897, Краків) — польс. письменник. Закінчив 1866 Гейдельб. ун-т. Доктор філософії з 1866. Учасник польс. повстання 1863 — 64. У віршах громадян. й філос. звучання виступав проти загарбницьких воєн (цикл сонетів «Із світової сцени», 1870), за соціальний прогрес (вірш «Етюд до сучасної картини», 1895), за єднання слов’ян. народів («Я. Колларові»). Автор істор. драм «Кола Рієнці» (1873), «Кейстут» (1878), побутових комедій «Друзі Іова» (1879), «Комедія для конкурсу» (1888). Майстер інтимної, пейзажної та медитативної поезії (цикл сонетів «Над глибинами», 1883 — 94; поема «Сон могил», 1865, та ін.). Окремі твори А. переклали І. Франко, який писав про його творчість у статті «Сучасні польські поети», П. Грабовський, В. Щурат; за рад. часу — Р. Лубківський, Д. Паламарчук та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія польської поезії, т. 1. К., 1979.

Літ.: Франко І. Сучасні польські поети. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 31. К., 1981; Вервес Г. Д. Іван Франко і питання українсько-польських літературно-громадських взаємин 70 — 90-х років XIX ст. К., 1957.

Ю. Л. Булаховська.











Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.