[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 118-134.]

Попередня     Головна     Наступна





БАЛКАРСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра балк. народу, який разом з кабардинцями населяє територію Каб.-Балк. АРСР. Виникла в роки Рад. влади з появою писемності балк. мовою. Балкар. фольклор сягає корінням у нартський епос — монументальний епос кавказ. народів. Б. л. спирається на традиції нар. поезії і досвід рос. л-ри. Основоположником сучас. Б. л. був Кязим Мечієв, який захоплено вітав Велику Жовтн. соціалістич. революцію, став її полум’яним співцем. Розквіт Б. л. пов’язаний, зокрема, з творчістю таких поетів, як С. Шахмурзаєв, Б. Гуртуєв, А. Будаєв, К. Куліев, К. Отаров, С. Отаров, Ж. Заліханов, С. Макітов, Х. Теммоєв. Балкар. поезії 30 — 40-х pp. притаманні оптимістичне світосприйняття, вірність ідеям Комуністичної партії: вірші «Пісня про Леніна» (1928), «Колгоспна» (1932) Б. Гуртуєва; цикл віршів «Мої сусіди» К. Кулієва (1939 — 45); зб. «Гірська Балкарія» К. Отарова. В цей же час у періодиці з’являються перші прозові твори великої форми: романи та повісті «Тотур-киртик» О. Етезова, «Каміння» С. Хочуєва та інші. Новим етапом розвитку Б. л. стала поезія Великої Вітчизн. війни: ліро-епічні поеми «Сиваш», «Перекоп», «Сосни Росії шумлять» К. Кулієва, «Дороги» К. Отарова, замальовки фронтового побуту. У 50 — 60-х pp. в Б. л. відбувається зародження і становлення багатьох жанрів. Активно працюють поети І. Бабаєв, А. Созаєв, М. Мокаєв, А. Байзуллаєв, С. Гуртуєв, з’являються романи на істор.-революц. тематику «Боротьба» М. Шаваєвої, «В горах» Ж. Заліханова. У 70 — 80-х pp. розвивається проза. Провідною стає тема війни. Публікуються романи і повісті: «Червоні трави», «Ведмежий Камінь» З. Толгурова, «Альпійська повість» Е. Гуртуєва, «Кремені», «Тяжкі жорна» А. Теппеєва. В прозі про село розробляється тема підвищеної відповідальності за долю землі — зб. віршів «Книга землі» К. Кулієва (1972; Держ. премія СРСР, 1974), повість «Солоні коржики» А. Теппеєва, роман «Ерірей» З. Толгурова та ін. Першою спробою вмістити в монументальній формі єдиного прозового полотна рад. період історії балкарців стала трилогія Ж. Токумаєва «Помста кинджала» (1976). Нове покоління поетів — А. Бегієв, М. Бепаєв, М. Ельмезов, А. Додуєв — розширює образні й ритмомелодичні межі балк. вірша. Початок драматургії поклав Рамазан Геляєв, автор п’єси «Кривавий калим» (пост. 1941) — про долю горянки у феод. Балкарії. З’являються жанри істор. і ліричної драми, комедії: «Світанок у горах», «Доля Султана», «Орли люблять висоту» І. Боташева, п’єса І. Мамеєва «Курман» та його інсценізації за мотивами творів К. Мечієва тощо. З драм. творами виступили і молоді письменники А. Теппеєв (п’єси «Комуніст», «Камінь на дорозі») і Ж. Токумаєв («Тіні»). Розвиваються критика і літературознавство: монографії Ф. Урусбієвої («Шлях до жанру», 1972), А. Теппеєва («Балкарська радянська проза», 1976), З. Толгурова («Література і час», 1978; «Розвиток балкарської поезії», 1985), «Нариси історії балкарської літератури» (1981, балк. і рос. мовами). СП Каб.-Балк. АРСР створена 1934. Балк. мовою в республіці виходить літературно-художній і сусп.-політ. журнал «Мінгі-тау» («Ельбрус»).

Взаємозв’язки балк. й укр. л-р розпочалися перекладами балкар. мовою творів Т. Шевченка — поем «Катерина» і «Наймичка» (1938). Їх включено до шкільних хрестоматій. У 1939 в Нальчику вийшла зб. «Т. Г. Шевченко». До неї, крім поезій Т. Шевченка, ввійшли також вірші, присвячені Кобзареві: «Поет народу» К. Кулієва, «Кобзар» С. Макітова, «Поет-демократ» Ж. Заліханова, «Тарасові Шевченку» Д. Етезова. Укр. поетові майже повністю присвячено номер альм. «Дружба» (№ 11, 1961), який видається балк. мовою. В республіці широко відзначаються шевченківські ювілеї. Особиста дружба зв’язувала К. Кулієва з укр. письменниками, зокрема з М. Бажаном. Балк. письменницька орг-ція має тісні контакти з письменниками Вінн. області. Балкар. мовою вийшли збірки творів прозаїків і поетів Вінниччини «Намисто», «Подільські ластівки». На Україні видавалися твори балк. авторів — зб. віршів та оповідань «Вершини», зб. віршів «Березова криниця», зб. оповідань «Книжка про Хасана» Е. Гуртуєва. Укр. мовою окремі твори балкар. письменників переклали В. Забаштанський, П. Засенко, Б. Хоменко, Л. Талалай, А. Бортняк, І. Глинський та ін.

Ф. А. Урусбієва.


БАЛЛА Карой Ласлович (17.I 1957, Ужгород) — рад. поет, пише угор. мовою. Живе на Україні. Син Л. К. Балли. Друкується з 1973. Автор збірок «Почуй музику вві сні» (1979), «Проникаю у всесвіт» (1984), до яких увійшли громадян. і пейзажна лірика, вірші про любов; ряд поезій присвячено наук.-тех. революції. У перекладі І. Петровція вийшла зб. Б. «Речитативи» (К., 1983).

Ю. І. Балега.


БАЛЛА Ласло Карлович (23.VII 1927, с. Павловце, тепер ЧССР) — рад. письменник, пише угор. мовою, засл. працівник культури УРСР з 1980. Член КПРС з 1958. Закінчив 1946 Вищі пед. курси в м. Печ (Угорщина). Живе на Україні. Був журналістом, скульптором, викладачем Ужгород. ун-ту. З 1967 — редактор обл. газ. «Kárpáti igaz szó» («Карпатське слово правди»). Перша книжка — поетич. зб. «Лунай голосніше» (1951). До зб. «Літні вогні» (1961) увійшли філос. вірші, любовна лірика. Книги новел «Стук всесвітнього годинника» (1970), «Дзеркало зворотнього бачення» (1977) присвячені творчій інтелігенції. Антиреліг. роман «Хмари без дощу» (1965), повість «Зойк мідної пластини» (1985) — про пошуки сучасником свого місця в житті. Автор збірок новел «В суцільному світлі» (1983) та «Вищий наказ» (1986). Ряд творів адресовано дітям. П’єса «Остання рота» й комедія «Грип» ідуть на сцені Берегівського нар. театру. В доробку Б. також підручники з літератури для шкіл з угор. мовою викладання тощо. Перекладач творів Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, П. Тичини, М. Рильського, М. Бажана, В. Сосюри, Л. Первомайського та ін. укр. поетів. Окремі твори Б. укр. мовою переклали Ю. Шкробинець, В. Лагода, А. Кацнельсон, І. Мегела, Г. Коваль та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Льодохід. К., 1960; Чайки. К., 1974; Вибране. Ужгород, 1987; Рос. перекл. — Жар в снегу. М., 1975; Снова жизнь. М., 1983.

Літ.: Мегела І. На пульсі життя. В кн.: Балла Л. Зойк мідної пластини. К., 1985.

І. П. Мегела.


БАЛЛЕК (Ballek) Ладислав (2.IV 1941, Терани) — словац. письменник. Член КПЧ. Закінчив 1963 пед. ін-т в м. Банська Бистриця. У романах «Червона, як лілія, дорога» (1969), «Білий горобець» (1970) розкриває атмосферу духовної кризи в республіці кін. 60-х pp. У тетралогії «Південна пошта» (1974), «Помічник» (1977), «Акації» (1981), «Лісовий театр» (1987) зображено долю словац. народу часів 2-ї світової війни, соціалістичне буд-во в країні. Автор повістей «Втеча на зелену луку» (1967), «Кицьки» (1980). Укр. мовою окремі твори Б. переклали Н. Сойко, Л. Мольнарова.

Тв.: Укр. перекл. — На кордоні. В кн.: Чотирилисник на щастя. К., 1984; Помічник. Пряшів, 1987; Рос. перекл. — Помощник. М., 1980.

Г. М. Сиваченко.


БАЛОДІС Андрій (24.III 1908, Вецумнієкська волость, тепер Бауський р-н — 6.IV 1987, Рига) — латис. рад. поет. Член КПРС з 1940. Брав участь у підпільному революц. русі, близько 10 років провів у тюрмах бурж. Латвії. Учасник Великої Вітчизн. війни. Революц. вірші раннього періоду творчості зібрані в кн. «Вітри у вікні» (1955). Автор збірок «У променях боротьби й перемог» (1945), «Сіячі життя» (1948), «Від усього серця» (1950), «Нехай гармати мовчать» (1951), «Крилаті роки» (1958), «Зрілість» (1963), «Ріка часу» (1968), «Золото кленових листків» (1980), «Риб’яче небо» (1983). Вірші Б. пройняті ідеями патріотизму й боротьби за мир. Писав також для дітей. Перекладав рос. та укр. поезії, зокрема Т. Шевченка (вірші «Муза», «Не завидуй багатому»), І. Франка («Гімн»), М. Рильського, П. Тичини та ін. Опубл. статтю про Т. Шевченка «Життя, що стало безсмертною піснею». Укр. мовою окремі твори Б. переклав і. Гончаренко.

Тв.: Укр. перекл. — З тобою, Латвіє. К., 1965; Рос. перекл. — Лирика. Рига, 1983.


БАЛОТЕ (Balotă) Антон (17.I 1901, м. Пітешті — 24.Х 1971, Бухарест) — рум. літературознавець і фольклорист. Закінчив 1922 Бухарест. ун-т. Член Асоціації славістів СРР з 1961. Досліджував питання слов’яно-рум. л-ри 15 ст., фольклорні взаємозв’язки народів Пд.-Сх. Європи, зокрема взаємовпливи слов’ян. нар. поезії та рум. фольклору (ст. «Рух гуслярів по румунських землях», 1968). Автор статей про істор. умови виникнення найдавнішої з відомих у записі укр. нар. пісні «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш» — «Слов’яно-румунська література в епоху Штефана Великого» (1958), «Історизм усного румунського епосу і українська пісня про Штефана Воєводу» (1966).

С. В. Семчинський.


БАЛТАКІС Альгімантас (15.II 1930, с. Страздішкіс Утянського пов., тепер Лит. РСР) — лит. рад. поет, критик, перекладач, нар. поет Лит. РСР з 1986. Член КПРС з 1957. Закінчив 1954 Вільнюс. ун-т. Збірки «Коли дощик сіється» (1955), «Чортів міст» (1957), «Чотири струни» (1959) — про повоєнне покоління молоді. Громадян. пафосом пройнята зб. «Підземні ріки» (1965). Автор книжок «Мандрівна гора» (1967), «Моменти» (1970), «Чарівна трава» (1971), «Хліб і хмари» (1973), «Хлопець з передмістя» (1976), «Страздішкські елегії» (1979), «Марафон» (1980), «Наш вечір» (1986), літ.-крит. праць. До зб. «Час братерства» (1986) увійшли переклади Б., зокрема віршів Д. Павличка. Укр. мовою окремі твори Б. переклали В. Бичко, Д. Павличко.

Тв.: Укр. перекл. — І Вірші]. В кн.: Подарунок з Німану. К., 1963; [Вірші]. В кн.: Хвилі Німану. К., 1974; [Вірші]. В кн.: Литовська радянська поезія. Антологія. К., 1985; Рос. перекл. — Чертов мост. М., 1961; Высокий потолок. М., 1965; Подземные реки. М., 1975.

Г. М. Гримич.


БАЛТУШИС Юозас (справж. — Альбертас Юозенас; 14.IV 1909, Рига) — лит. рад. письменник, нар. письменник Лит. РСР з 1969. Член КПРС з 1943. В романі «Продані літа» (1957 — 69) на широкому істор. тлі Б. розкрив соціальні конфлікти бурж. Литви. Одним з перших у лит. л-рі обрав оповідну форму роману від першої особи. У зб. оповідань «Валюсе потрібен Алексас» (1965) висвітлює життя сільс. молоді в рад. час. У книгах нарисів «Про що в пісні не співається» (1959), «Дорогами батьків і братів» (1967) поряд з показом сучас. лит. села відтворено соціальні контрасти побуту і звичаїв США. Кн. спогадів «Пуд солі» (1973 — 76) — про життя в умовах бурж. Литви. Роман «Сказання про Юзу» (1979) — драматична оповідь про класові конфлікти часів бурж. влади і фашист. окупації. В центрі твору — проблема вибору героєм правильного шляху в житті, неможливість залишитися осторонь боротьби. Автор кн. публіцистики «Вітання і відповіді» (1986). Укр. мовою окремі твори Б. переклали Ю. Назаренко, В. Петровський, О. Градаускене.

Тв.: Укр. перекл. — Співають півні. К., 1954; Продані літа. К., 1972; Сказання про Юзу. К., 1984; Рос. перекл. — О чем песни не сложены. М., 1965; Проданные годы. М., 1977; Сказание о Юзасе. М., 1985.

Б. Масьонене.


БАЛУХАТИЙ Сергій Дмитрович [12 (24).III 1893, м. Феодосія — 2.IV 1945, Ленінград] — рос. рад. літературознавець, чл.-кор. АН СРСР з 1943. Закінчив 1917 Петрогр. ун-т. Професор Ленінгр. ун-ту з 1924. Автор монографій «Проблеми драматургічного аналізу. А. Чехов» (1927), «Чехов-драматург» (1936), «Питання вивчення драматургії М. Горького» (1938), а також праць з історії рос. л-ри кін. 19 — поч. 20 ст., літ. джерелознавства та археографії. У книгах «Бібліотека Чехова. Опис особистої бібліотеки письменника» (1930), «Драматургія. До вистави п’єси „Вишневий сад“ у Харківському театрі російської драми» (у співавт., 1935), «Горьківський семінарій» (1946), ст. «Чехов про Україну» (1942) та ін. є значний матеріал з історії рос.-укр. літ. зв’язків.

Літ.: Берков П. Н., Муратова К. Д. Памяти С. Д. Балухатого. Хронологический список научных трудов. «Ученые записки Ленинградского государственного университета, Серия филологических наук», 1948, в. 13.

І. Д. Бажанов.


БАЛУЦЬКИЙ (Bałucki) Міхал (29.IX 1837, Краків — 17.Х 1901, там же) — польс. письменник. Навчався в Краків. ун-ті. Брав участь у підготовці польс. повстання 1863 — 64, за що був ув’язнений. Повісті «Пробуджені» (1864), «Молоді й старі» (1866) тематично пов’язані з повстанням. Автор зб. «Поезії» (1874). Утопічною вірою в суспільно корисну «працю біля основ» (т. з. «малих діл» теорія) пройняті повісті «Блискучі злидні» (1870), «За клапоть землі» (1872), «Аби вище» (1875). Комедії «Полювання на чоловіка» (1869), «Радники пана радника» (1871), «Родичі» (1879), «Гуски і гусочки» (1882; поставлена на сцені Руського нар. театру у Львові 1884), «Тяжкі часи» (1889), «Сусіди» (1890) та ін. і особливо роман «Пан бурмистр з Піпідувки» (1887) спрямовані проти галицької аристократії та міщанства. На зб. новел «Краківські типи і картини» (1881), п’єсі «Клуб кавалерів» (1890) та ін. творах помітні відхід від актуальних проблем, поблажливо-сентим. трактування соціальних вад галицької дійсності. Укр. мовою окремі твори Б. переклав Л. Турбацький.

Тв.: Укр. перекл. — Злодійська амбіція. «Народна часопись», 1891, № 177; Декадент. «Буковина», 1898, № 20 — 23.

Літ.: В нашім народнім театрі. «Діло», 1884, № 113; Михайло Балуцький. [Некролог]. «Буковина», 1901, № 120; Галан Я. «Гостинний дім». В кн.: Галан Я. Твори, т. 3. К., 1978.

В. П. Вєдіна.


БАЛЦАН Йосиф Львович (25.XII 1923, Кишинів — 18.IX 1975, там же) — молд. рад. поет, публіцист. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1958 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Автор збірок «На сторожі життя» (1949), «Вірші» (1952), «Крізь роки» (1959), «Про найпотаємніше» (1965), «Образ миттєвості» (1973) та ін. — про героїку Вітчизн. війни, боротьбу за мир, дружбу народів і радість творчої праці. Написав есе про Лесю Українку і П. Тичину, які ввійшли до кн. «Дні та дороги» (1961).

Тв.: Рос. перекл. — Лик мгновения. М., 1980.

К. Ф. Попович.


БАЛЯСНА Рива Наумівна [23.II (8.III) 1910, м. Радомисль, тепер Радомишль Житом. обл. — 29.IX 1980, Київ] — євр. рад. поетеса. Член КПРС з 1929. Закінчила 1934 Київ. пед. ін-т. Автор збірок «Переклик» (1934), «Світлі стежки» (1940), «Юнь моя» (1961), «Сніг і тиша» (1961), «Чверть віку» (1973), «Золотий листопад» (1979) і «Зірниці» (1980), повісті «У пошуках жар-птиці» (1965), книг нарисів. Значне місце у творчості Б. посідають теми героїки Великої Вітчизн. війни, розквіту України в братній сім’ї народів СРСР, істор. минулого Києва, Твори Б. укр. мовою перекладали Н. Забіла, Д. Павличко, Н. Тихий, І. Драч, А. Кацнельсон, І. Жиленко, Т. Коломієць та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Дівчина з Іванкова. К., 1947; Золотий листопад. К., 1967; Вітри крилаті. К., 1971; Рос. перекл. — Стихи. Уфа, 1943; Снег и тишина. М., 1961; Зарницы. М., 1980.

А. І. Кацнельсон.


БАЛЬЗАК (Balzac) Оноре де (20.V 1799, Тур — 18.VIII 1850, Париж) — франц. письменник. Закінчив 1819 Париз. школу прав. Слухав лекції з л-ри в Сорбонні (1817). В історію світової худож. л-ри увійшов як один із засновників і найвидатніших представників крит. реалізму, основоположник реалістич. роману. Перший твір, що приніс Б. визнання, — істор. роман «Шуани» (1829), з якого починається реалістич. період його творчості, ознаменований грандіозною епопеєю «Людська комедія» (97 творів із 143 задуманих), де відтворено широку реалістичну картину франц. суспільства 1-ї пол. 19 ст. Епопею автор поділив на 3 розділи: «Етюди про звичаї», «Філософські етюди» та «Аналітичні етюди». Найбільшим є розділ «Етюди про звичаї», в якому налічується 72 романи, серед них — «Гобсек» (1830), «Ежені Гранде» (1833), «Батько Горіо» (1834), «Втрачені ілюзії» (1837 — 43), «Кузина Бета» (1847). Перу Б. належать пройнята духом Відродження зб. «Пустотливі оповідання» (1832 — 37), а також п’єси «Вотрен» (1840), «Надії Кіноли» (1842), «Мачуха» (1848) та ін. Легітиміст за політичними переконаннями, Б., проте, у своїй творчості, як відзначав Ф. Енгельс, ішов проти власних класових симпатій, бо розумів неминучість падіння аристократії. Він відтворював дійсність з позицій історизму, в діалектич. взаємозв’язку, розкривав зумовленість життя і характеру людини сусп. відносинами. Це й визначило величезну реалістичну силу його романів, їх могутній вплив на світову л-ру, зокрема на українську. Центр. тема творчості Б. — згубна влада грошей, ненастанна гонитва за наживою, що спотворюють стосунки між людьми, роблять предметами торгу любов, дружбу, сім’ю, мистецтво, науку. Творчість Б. високо оцінювали класики марксизму, прогресивні рос. та зарубіжні діячі культури. К. Маркс неодноразово посилався у «Капіталі» на твори Б. для ілюстрації своїх висновків про закони капіталістич. світу. Ф. Енгельс відзначав, що з «Людської комедії» він «навіть щодо економічних деталей узнав більше..., ніж з книг усіх спеціалістів — істориків, економістів, статистиків цього періоду, разом узятих» (Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 37, с. 34).

Б. кілька разів приїздив до Росії, двічі — на Україну, відвідав Київ (1847, 1848, 1850). З 13 вересня 1847 по 2 лютого 1848 і з кінця 1848 по 25 квітня 1850 майже весь час перебував у маєтку польс. поміщиці Е. Ганської в с. Верхівці (тепер Ружинського р-ну Житом. обл.). Тут він працював 1847 над драмою «Мачуха» і повістю «Утаємничений» (залишилась у рукописі), написав подорожні нотатки «Лист про Київ» (вид. 1927). У березні 1850 в Бердичеві відбулося вінчання Б. з Е. Ганською. У Верхівні в будинку, де жив Б., 1959 створено музей. Цей період життя і творчості Б. відтворено Н. Рибаком у романі «Помилка Оноре де Бальзака» (К., 1940). Твори Б. відомі в Росії і на Україні з 30-х pp. 19 ст. Про них згадується в повісті Т. Шевченка «Музыкант». І. Франко у статтях називав Б. одним з найвидатніших представників реалістич. традиції в світовій л-рі. Леся Українка в листі до брата М. Косача наприкін. 1889 подала розгорнутий проспект творів визначних письменників, які бажано було б перекласти укр. мовою. Зокрема, вона радила членам гуртка «Плеяда» перекласти й романи Б. «Тридцятирічна жінка», «Втрачені ілюзії», «Селяни». Багато творів Б. перекладено укр. мовою. В 1885 у Львові вийшов роман Б. «Батько Горіо» в перекладі М. Подолинського. В рад. час твори Б. перекладали С. Родзевич, В. Вражливий, Є. Дроб’язко, Є. Старинкевич, Т. Воронович та ін. В 1979 на сцені Полтавського обласного українського музичнодраматичного театру було поставлено драму «Мачуха».

Тв.: Укр. перекл. — Горіо. К., 1927; Шагреньова шкура. Х., 1929; Бідні родичі. — Кузина Бета. Х., 1929; Розкоші і злидні куртизанок. К., 1941; Вибрані твори. К., 1953; Спадкоємець диявола. К., 1958; Твори. К., 1971; Ежені Гранде. — Селяни. К., 1981; Думки про мистецтво. К., 1981; Шуани, або Бретань 1799. — Батько Горіо. К., 1983; Втрачені ілюзії. К., 1986; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 20. М. — Л., 1933 — 47; Собрание сочинений, т. 1 — 15. М., 1951 — 55; Собрание сочинений, т. 1 — 24. М., 1960; Собрание сочинений, т. 1 — 10. М., 1982 — 87.

Літ.: Маркс К. и Энгельс Ф. Об искусстве, т. 1 — 2. М., 1983; Гроссман Л. Бальзак в России. В кн.: Литературное наследство, № 31 — 32. М., 1937; Гриб В. Р. [Статьи о Бальзаке]. В кн.: Гриб В. Р. Избранные работы. М., 1956; Грифцов Б. А. Как работал Бальзак. М., 1958; Обломиевский Д. Д. Бальзак. Этапы творческого пути. М., 1961; Вядро Ш. Бальзак на Україні. «Дніпро», 1970, № 12; Кучборская Е. П. Творчество Бальзака. М., 1970; Реизов Б. Г. Творчество Бальзака. Л., 1973; Якимович Т. Бальзак і естетичний прогрес. «Всесвіт», 1974, № 5; Нестеренко А. Бальзак у Верхівні. «Жовтень», 1983, № 3; Затонский Д. В. Бальзак. В кн.: Затонский Д. В. Европейский реализм XIX в. Линии и лики. К., 1984; Наливайко Д. С. Оноре Бальзак. К., 1985; Вюрмсер А. Бесчеловечная комедия. М., 1967; Моруа А. Прометей, або Життя Бальзака. К., 1977: Цвейг С. Бальзак. Минск, 1984; Паевская А. В., Данченко В. Т. Оноре Бальзак. Библиография русских переводов и критической литературы на русском языке. 1830 — 1964. М., 1965.

О. Д. Міхільов, В. Г. Матеіїшин.


БАЛЬМОНТ Костянтин Дмитрович [4 (16).VI 1867, с. Гумнищі Владим. губ. — 24.XII 1942, Париж, похований у Нуазі-ле-Гран] — рос. поет. Навчався у Моск. ун-ті (1887 виключений за участь у студ. русі). Книги «Збірник віршів» (1890), «Під північним небом» (1894) навіяні пізньою народницькою поезією, сповнені гуманізму, громадян. скорботи, самозречення. Збірки «Палаючі будинки» (1900), «Будемо як сонце» (1902), «Тільки любов» (1903) свідчили про утвердження Б. на позиціях символізму, декадентського індивідуалізму. Поезія Б. набула рис занепадницького характеру (збірки «Літургія краси», 1905; «Злі чари», 1906; «Жар-птиця», 1907). Деякі твори спрямовані проти царизму («Маленький султан», 1901), пройняті революц. мотивами (збірки «Вірші», 1906; «Пісні месника», 1907). У збірках «Заграва зір», 1912; «Білий зодчий», 1914; «Сонети сонця, меду й місяця», 1917, переважає імпресіоністська лірика. Кращі вірші Б. відзначаються музичністю і вишуканим внутрішнім римуванням. До збірок «Гірські вершини» (1904), «Білі зірниці» (1908), «Морське світіння» (1910) увійшли і статті про л-ру. В 1920 емігрував у Францію. Б. належить перший повний рос. переклад поеми «Витязь в тигровій шкурі» Шота Руставелі (1910) та віршований переклад «Слова о полку Ігоревім» (1930). Вірш Б. «Коваль» у перекладі Г. Супруненко (1908) вміщено в альманахах «Терновий вінок» та «Українська муза». Вірш «Слов’янське древо» переклав Р. Лубківський. Переспіви з Б. є у Д. Загула (вірші «В столиці», «Скандінавська пісня», «Човен утоми» та ін., 1918).

Тв.: Избранное. М., 1980; Укр. перекл. — В світі понад чуття. К., 1918.

Літ.: Орлов В. Бальмонт. Испытание талантом. В кн.: Орлов В. Избранные работы, т. 1. Л., 1982.

І. Т. Купріянов.


БАНГ (Bang) Герман (20.IV 1857, о. Альс, Данія — 29.I 1912, м. Огден, США) — дат. письменник, критик, театр. діяч. Був режисером у театрах Парижа, Берліна, Мюнхена, Копенгагена. У зб. критичних статей «Реалізм і реалісти» (1879) виступив прихильником франц. натуралізму, в пізніших творах помітні риси імпресіонізму. В романі «Безнадійні покоління» (1880) показав занепад дворян. роду. Глибоким трагізмом позначені новели Б. «Ексцентричні оповідання» (1885), соціально-психол. романи «Федра» (1883), «Тихе існування» (1886), «Тіне» (1889), «Білий дім» (1898), «Сірий дім» (1901), «Люди без батьківщини» (1906) та ін. О. Кобилянська назвала Б. «великим психологом» (в листі до С. СмальСтоцького). В «Літературно-науковому вістнику» опубл. кілька оповідань Б. у перекл. М. Лозинського (1905), М. Левицького (1909), Л. Будая (1911).

Тв.: Укр. перекл. — Чотири чорти. К., 1918; Рос. перекл. — Избранное. М., 1974.

Г. П. Кочур.


БАНГЛАДЕШСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народу Нар. Республіки Бангладеш. До утворення 1971 держави Бангладеш л-ра цієї кол. частини Бенгалії була складовою частиною єдиної бенгальської літератури. В її основі лежить мусульм. літ. традиція, яка заявила про себе ще в 17 ст., коли поети Доуолт Казі та Сайєд Адаоль синтезували індуїстську і мусульм. культури і звернулися до світської тематики. Сучасна Б. л. розвивається під впливом класич. бенг. л-ри 19 — 20 ст., особливо творчості письменника Р. Тагора, пісня якого «Золота Бенгаліє моя» є гімном Бангладешу. На розвитку Б. л. плідно позначилася творчість інд. поета Казі Нозрула Іслама (1899 — 1976), який започаткував традиції революц. романтизму. У відособленні мусульм. л-ри помітну роль відіграло Мусульманське літ. т-во (1925 — 35), в якому брали участь прозаїк і літературознавець Абул Фозл, поет Абдул Кадір. Серед найвідоміших поетів 20 ст. — Гулам Мустафа, Роушан Яздані, Шамсур Рахман, Асхан Хабіб та ін. Визначним поетом, який культивував іслам. сюжети, був Фаррук Ахмад. Боротьба Сх. Пакистану за незалежність викликала новий інтерес до волелюбних творів К. Нозрула Іслама. З 1953 тривалий час видавались щорічні збірки поезій на честь розстріляних 21 лютого 1952 у м. Дакка студентів. Нар. поет Бангладешу Джосімуддін оспівував життя селян, любов до рідного краю. Поетеса і громад. діяч Софія Камал утверджує патріотизм, віру в майбутнє. Селяни та рибалки — осн. населення країни — герої романів Шауката Османа «Мати» (1961), «Сміх раба» (1967), «Дрібний соціаліст» (1973). Життя села — гол. тема творів прозаїка Саїда Валіулли. З’явилося чимало творів про дрібну міську буржуазію, ремісників. Долю міських низів відтворено в збірках оповідань Абдулли Гаффара Чоудхурі «О, вродо!» (1960) та «Бангладеш розповідає» (1974). Зія Хайдар та Артур Рахман за мотивами комедії М. Гоголя «Одруження» створили п’єсу «Воля господня» (1973). В 1983 журн. «Всесвіт» (№ 10) у перекладі В. Батюка надрукував добірку віршів К. Нозрула Іслама та вірш Шохіда Шабера «Образ матері», навіяний повістю В. Василевської «Райдуга».

Літ.: Судаков К. П. Писатели Восточного Пакистана и Бангладеш. 1947 — 1975. Библиографический справочник. М., 1979.

В. Г. Батюк.


БАНДРІВСЬКИЙ Дмитро Григорович (23.XII 1897, с. Городище, тепер Симбірського р-ну Львів. обл. — 2.VII 1983, Львів) — укр. рад. письменник, канд. філол. наук з 1956. Закінчив 1931 Львів. ун-т. У 1940 — 63 — наук. співробітник Ін-ту сусп. наук АН УРСР (Львів). Перша книжка — зб. поезії «На ясний шлях» (1922). У повістях «Це було недавно» (1951), «Записки незнайомого» (1966), «Крізь призму літ» (1969) відображено життя галицької інтелігенції до возз’єднання укр. земель в єдиній Рад. державі. Повість «Під синіми горами» (1955) присвячено життю І. Франка та його родини. Автор збірок новел та етюдів «Щастя» (1960), «В краю орлів» (1967), «Дві ясні зірниці» (1972), «Сонячні сліди» (1980). Опублікував праці з діалектології.

Тв.: Під синіми горами. Львів, 1977; Світло і тіні. Львів, 1983.

А. М. Халімончук.


БАНДУРА Олександр Іларіонович (21.V 1918, с. Зверхівці, тепер Городоцького р-ну Хмельн. обл.) — укр. рад. перекладач, засл. працівник культури УРСР з 1969, засл. діяч культури ПНР з 1977. Член КПРС з 1944. Учасник війни з білофіннами та Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1947 Київ. ун-т. У 1953 — 63, 1966 — 83 — директор вид-ва «Дніпро». В перекладі Б. вийшли: зб. «Уральські оповідання» Д. Маміна-Сибіряка (1957), повість «Прапори на баштах» А. Макаренка (1950), романи «Хутірець в степу» (1956) і «Зимовий вітер» (1962) В. Катаєва, «Сотворіння світу» (кн. I, 1958) В. Закруткіна, «Тиша» (1964) і «Гарячий сніг» (1973) Ю. Бондарева, «Доля» П. Проскуріна (1985), твори ін. рос. письменників. З нім. мови переклав роман «Літаючі блюдця» Ф. Вольфа (1955).

С. Л. Коба.


БАНДУРА Олександра Михайлівна [25.X (7.XI) 1917, с. Гамівка, тепер Приазовського р-ну Запоріз. обл.] — укр. рад. літературознавець, канд. пед. наук з 1956. Закінчила 1945 Київ. ун-т. З 1951 працює в НДІ педагогіки УРСР. Досліджує проблеми методики викладання укр. л-ри в середній школі. Автор посібників для вчителів, зокрема «Вивчення творчості Л. І. Глібова в школі» (1954), «Вивчення творчості 1. П. Котляревського в школі» (1957), «Теорія літератури» (1969), «Вивчення української літератури в 5 класі» (1972), «Вивчення елементів теорії літератури в 4 — 7 класах» (1981), підручника для 5 класу «Українська література» (1970, у співавт.; Держ. премія УРСР, 1977), літ.-крит. нарису «Василь Стефаник» (1956).

Тв.: Наукові основи підручника з літератури. К., 1978; Міжпредметні зв’язки в процесі вивчення української літератури. К., 1984.

Н. Й. Волошина.


БАНДУРАК Володимир Юрійович (23.IX 1915, с. Родниківка, тепер у складі м. Городенки Івано-Франк. обл, — 8.XI 1982, м. Коломия тієї ж обл.) — укр. рад. письменник. Закінчив 1949 Івано-Франк. учител. ін-т. Друкувався з 1945. У творчості Б. помітне місце зайняла ленінська (повість «Під високими Татрами», 1967; зб. оповідань «Під Татрами», 1970, — про перебування В. І. Леніна в селах Пороніно і Білий Дунаєць) та істор.-революц. (зб. нарисів «Червоні легіні», 1968, — про боротьбу трудящих західноукр. земель за возз’єднання з Рад. Україною) тематика. Автор гумористичних збірок для дітей «Як бичка на суддю вивчили» (1958), «Лис Микита і нова крисаня» (1960), книги «ЛесьМартович зблизька» (1971) тощо. Один з авторів зб. казок «Чарівне горнятко» (1971). Окремі твори Б. перекладено російською, молдавською, литовською, угорською та англійською мовами.

Тв.: Під високими Татрами. К., 1975.

Літ.: Скорський М. Дітям — про Ілліча. «Жовтень», 1968, № 9.

С. В. Далавурак.


БАНДУРЕНКО (справж. прізв. — Бондаренко) Євген Федорович (23.I 1919, Київ — 16.III 1972, Одеса) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1941. У 1937 — 39 навчався в Київ. ун-ті. Учасник Великої Вітчизн. війни. У 1946 — 54 очолював Одес. орг-цію СПУ. Друкувався з 1940. Автор збірок лірич. і гумористич. віршів «Мечі і струни» (1945), «Розливсь Дніпро» (1952), «На чисту воду» (1955), «Усміхнімось, друзі» (1958), «Гомін моря», «Сміхом колючим» (обидві — 1963), «Струни і стріли» (1969), «Бальзам і сіль» (1972) та ін. Творчій манері Б. властиве поєднання публіцистич. гостроти, громадян. пристрасті з народнопісенним ліризмом, доброзичливого гумору з сарказмом. Перекладав твори білорус. (О. Зарицького, М. Танка) та болг. поетів. Окремі твори Б. перекладено рос., білорус., євр., болг. мовами.

Тв.: Вибране. К., 1977; Дітям на гостинець. К., 1978: Південна сторона. Вибране. Одеса, 1982.

Є. М. Прісовський.


БАНДУРИСТИ, кобзарі — укр. нар. співцімузиканти, які супроводжують свій спів грою на бандурі (кобзі). Найдавніші згадки про Б. як про музикантів з України при дворах польс королів є в польс. хроніках 15 — 16 ст. Багато кобзарів були активними учасниками боротьби проти соціального й нац. гноблення. Вони складали й виконували думи та пісні про тур.-татар. неволю, про нар. повстання проти польс. шляхти, оспівували нац. героїв. За свою діяльність часто зазнавали утисків і переслідувань. Професійними Б. були здебільшого сліпі люди. Широкого розвитку набуло мистецтво Б. за рад. часу. У 1918 у Києві створено першу укр. капелу Б., 1925 організовано Полтав. капелу (1935 обидва колективи об’єднано в Першу зразкову капелу бандуристів, тепер — Держ. заслужена капела бандуристів УРСР). Поширення набули профес. й самодіяльні колективи — чоловічі, жіночі, дитячі та мішані. Див. також Кобзарі.

Літ.: Правдюк О. Українська музична фольклористика. К., 1978; Кирдан Б., Омельченко А. Народні співці-музиканти на Україні. К., 1980; Лавров Ф. Кобзарі. К., 1980; Немирович 1. Взяв би я бандуру... Розповіді про сучасних кобзарів-бандуристів. К., 1986.

М. П. Полатай.


БАНДУРКА Данило (справж. — Рихлієвський Данило Степанович; бл. 1738, Київ — р. см. невід.) — укр. гайдамацький бандурист. У десятирічному віці навчився грати на бандурі. Як талановитого виконавця пісень і дум Б. було взято до київ. губернатора, в якого він пробув три роки. Юнаком помандрував на Запорізьку Січ, став козаком Корсунського куреня. За участь у гайдамацьких походах 1761 був арештований і ув’язнений у фортеці св. Єлизавети (згодом Єлизаветград, тепер — Кіровоград). Дальша його доля невідома. Матеріали допитів Б. опублікував В. Ястребов у ст. «Гайдамацький бандурист» («Киевская старина», 1886, № 10).

Літ.: Лавров Ф. 1. Кобзарі. К., 1980.


БАНСЬКИЙ (Bánsky) Йозеф (31.XII 1919, с. Кунов Сеніцької округи — 18.I 1956) — словац. філолог-славіст. Закінчив 1945 Братіслав., 1947 — — Краків. ун-ти. Досліджував словац.-польс. літ. зв’язки (розвідка «Міцкевич і словацька література», 1955, та ін.). Переклав першу частину поеми Т. Шевченка «Гайдамаки», опубл. у газ. «Ľud» («Народ», 1951, № 77; передрук. у кн. М. Мольнара «Тарас Шевченко у чехів та словаків», Пряшів, 1961). Автор ст. «Шевченко і Словаччина» (1951), рецензії на кн. чес. перекладів «Вибране з творів найбільшого поета і будителя України» (Прага, 1951) — опубл. у газ. «Ľud» («Народ», 1952, 10.IX). Співавтор (разом з М. Мольнаром) ст. «Штефан Крчмерий і українська література» в журн. «Sovětská literature» («Радянська література», Прага, 1955, № 6).

В, І. Шевчук.


БАНТИШ-КАМЕНСЬКИЙ Дмитро Миколайович [5 (16).XI 1788, Москва — 25.I (6.II) 1850, Петербург, похований у Москві] — рос. і укр. дворянський історик. З родини молд. бояр, які за Петра 1 перейшли на службу до Росії. В 1816 — 24 був правителем канцелярії Київ. військ. губернатора. Опрацювавши документи держ. архівів Москви, Чернігова, Полтави, приватних колек- цій, написав і видав 1822 узагальнюючу чотиритомну працю «Історія Малої Росії». Вміщені у ній як додаток зібрання істор. документів з деякими доповненнями окремим двотомним виданням («Джерела для малоросійської історії») надрукував 1858 О. М. Бодянський. На працю Б.-К. спиралося багато укр. письменників, переважно романтиків. Так, некритичне її сприйняття призвело до ідеалізації гетьманщини у ряді творів укр. романтиків. За Б.-К. зображував події визвольної війни укр. народу 1648 — 54 та наступного періоду І. Нечуй-Левицький в істор. романах «Іван Виговський» і «Князь Єремія Вишневецький». Працю «Історія Малої Росії» використовували як джерело фактичного матеріалу для зображення нар. рухів 60-х pp. 17 ст. на Правобереж. Україні П. Куліш («Чорна рада») і Марко Вовчок («Маруся»).

Тв.: История Малой России..., ч. 1 — 3. СПБ, 1903; Словарь достопамятных людей Русской земли..., ч. 1 — 5. М., — СПБ, 1836 — 47; Биографии русских генералиссимусов и генерал-фельдмаршалов, ч. 1 — 2. СПБ. 1840.

В. Г. Сарбей.


БАНТИШ-КАМЕНСЬКИЙ Микола Миколайович [16(27).XII 1737, м. Ніжин, тепер Черніг. обл. — 20.I (1.II) 1814, Москва] — укр. і рос. історик, археограф, дійсний член Рос. АН (з 1808). Закінчив 1754 Київську академію, навчався у Моск. слов’яно-греко-латинській академії; слухав лекції у Моск. ун-ті (1755). Працював у Моск. архіві іноземних справ (з 1763 — архіваріус, потім керував архівом). Склав ряд тематичних архівних описів (зокрема, «Историческое известие о возникшей в Польше унии, с показанием начала и важнейших, в продолжение оной, через два века приключений...» (1794, опубл. 1805), які містять джерела з історії Росії й України. У 1799 брав участь у підготовці до видання «Слова о полку Ігоревім». Переклав 1-й том «Історії Петра Великого» Вольтера (1760).

Літ.: Бантыш-Каменский Д. Н. Жизнь Н. Н. Бантыша-Каменского. М., 1818; Кобленц И. Н. Н. Н. Бантыш-Каменский и его материалы по русской библиографии. В кн.: Теория и история библиографии М., 1969.

М. М. Сулима.


БАНУШ (Banuş) Марія (10.IV 1914, Бухарест) — рум. письменниця. Член РКП. В роки 2-ї світової війни створила антифашист. поетич. цикл «Пісня під танками» (1940 — 44, опубл. 1949). Збірки віршів «Радість» (1949), «Про землю» (1954), «До тебе звертаюсь, Америко!» (1955), «Діамант» (1965), «Фаюмський портрет» (1970) — на теми соціалістич. будівництва, миру і дружби між народами. Автор п’єс «Великий день» (1949), «Закохані» (1954), книги спогадів про часи війни «Під маскою» (1978) та ін. У поезії Б. останніх двох десятиріч посилюється медитативне начало (роздуми про життя і смерть, вічність тощо). Переклала ряд творів О. Пушкіна, Й. В. Гете, B. Шекспіра, P. M. Рільке, А. Малишка. Укр. мовою окремі вірші Б. переклали П. Тичина, C. Майданська.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1976, № 8; [Вірші]. В кн.: Знамено першої зорі. Одеса, 1980; [Вірші]. В кн.: Тичина П. Зібрання творів, т. 6. К., 1985; Рос. перекл. — Великий день. М., 1954; Стихи. М., 1960.

О. І. Гайнічеру.


БАРАБАШ Іван Іванович [21.VII (3.VIII) 1912, с. Велика Лихівка, тепер Валківського р-ну Харків. обл. — 16.II 1973, Київ] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1963. Закінчив 1937 Харків. політех. ін-т. Друкувався з 1943. Автор оповідань, нарисів, зб. новел «Мій дім» (1962). Трагедія «Тарас Бульба» (пост. 1963, за мотивами твору М. Гоголя), комедії з сільс. життя «Закохані серця» (1962), «Видно шляхи полтавськії», «Українські жартівниці» (обидві — 1968), «Кручені паничі» (1969), драма на робітн. тему «Три долі» (1970) йшли на сценах театрів Харкова, Дніпропетровська, Донецька, Ворошиловграда. Морально-етичні проблеми порушено у драмі «Люди, бережіть синів!» (1972), романі «Зелений вітер» (1981, у співавт.). Комедію «Закохані серця» перекладено рос. і груз. мовами.

В. О. Дорошенко.


БАРАБАШ (Barabás) Тібор (27.VIII 1911, м. Пецел, побл. Будапешта — 2.V 1984, Будапешт) — угор. письменник. Закінчив Будапешт. торг. ін-т. У 30-х pp. включився в робітн. рух. Визнання здобув істор. і біогр. романами — «Вогнище у Флоренції» (1942), «Підпоручик князя Ракоці» (1953), «Бетховен» (1956), «Паризька подорож Моцарта» (1957), «Генуезьке побачення» (1961), «Хрест на горі» (1972), «Урієль» (1974) та ін. Писав кіносценарії. Переклав «Заповіт» Т. Шевченка (1961), автор статей «Шевченкова слава» (1959), «Т. Шевченко. До 100-річчя з дня смерті» (1961), «Тарас Шевченко» (1964).

К. І. Горват.


БАРАБАШ Юрій Якович (10.VIII 1931, Харків) — укр. і рос. рад. літературознавець і критик, доктор філол. наук з 1969, професор з 1971. Член КПРС з 1959. Закінчив 1955 Київ. ун-т. В 1960 — 61 працював гол. ред. журн. «Прапор», 1961 — 65 — заст. гол. ред. «Литературной газеты». В 1965 — 73 — на парт. роботі. В 1975 — 77 — директор Ін-ту світової л-ри ім. О. М. Горького АН СРСР, 1977 — 83 — перший заст. міністра культури СРСР, 1983 — 86 — гол. ред. газ. «Советская культура». Друкується з 1954. Автор досліджень з історії укр. л-ри та теоретико-літ. праць з актуальних питань сучасного літ. процесу. Окремими книгами вийшли праці «Поет і час» (1958), «Крилатий реалізм» (1961), «Чисте золото правди» (1962), «„За“ і „проти“» (1965), «Я єсть народ» (1967), «Довженко» (1968), «Про народність» (1970), «Питання естетики і поетики» (1973), «Алгебра і гармонія (Про методологію літературознавчого аналізу)» (1977), «Світовий революційний процес і література наших днів» (1979). Дослідник творчості Г. Сковороди, О. Довженка, В. Блакитного, В. Чумака, О. Гончара, Григорія Тютюнника, І. Виргана та ін. укр. письменників.

К. П. Волинський.


БАРАБОЛЯ Марко (справж. — Рознійчук Іван; 19.IV 1910, с. Требушани, тепер Ділове Рахівського р-ну Закарп. обл. — 1944) — укр. письменник. Нар. в сел. сім’ї. Закінчив Мукачів. торг. школу, 1932 — 44 учителював у Рахові. В сатиричних — поетичних, прозових і драматичних — мініатюрах («Продукція язиков», 1931; «Поворот блудного сина», «Проект автономії», обидві — 1935, та ін.) висміював вади сусп. життя на Закарпатті часів панування бурж. Чехословаччини, критикував ренегатство частини місцевої інтелігенції, антинар. діяльність бурж. партій, колонізаторську політику уряду тощо. Єдина збірка гуморесок і фейлетонів Б. «З-під їдкого пера. Сатири» вийшла в Празі 1941.

Тв.: Тутошняцька губернія. Пряшів, 1970; [Твори]. В кн.: На Верховині. Ужгород, 1984.

О. В. Мишанич.


БАРАГ Лев Григорович [31.XII 1910 (13.I 1911), Київ] — рос. та білорус. рад. фольклорист і літературознавець, доктор істор. наук з 1971, професор з 1972. Член КПРС з 1964. Закінчив 1931 Моск. пед. ін-т. Автор праць про білорус., рос., укр., башк. казки («Східнослов’янські казки, їхні взаємозв’язки і національна своєрідність», 1969; «Про особливості української казкової героїки порівняно з білоруською та російською», 1968; «Білоруська казка», 1969, та ін.). Брав участь у підготовці багатьох збірників казок, зокрема виданих у Берліні нім. мовою «Білоруських народних казок» (в. 1 — 10, 1966 — 80) та «Українських народних казок» (1972). У своїх працях широко використовує укр. матеріал. Виступає з рецензіями на видання укр. фольклору. Досліджує творчість Янки Купали, М. Танка, М. Шолохова, М. Горького та ін.

Тв.: Сравнительный указатель сюжетов. Восточнославянская сказка. Л., 1979 [у співавт.].

Літ.: Габсалямова Ф. Г. Лев Григорьевич Бараг. Библиографический указатель. Уфа, 1981.

І. П. Березовський.


БАРАМІДЗЕ Олександр Георгійович (27.III 1902, с. Джунджуаті, тепер Ланчхутського р-ну) — груз. рад. літературознавець, академік АН Груз. РСР з 1961. Закінчив 1925 Тбіліс. ун-т. У 1966 — 85 — директор Ін-ту історії груз. л-ри АН Груз. РСР. Автор праць: «Нариси з історії грузинської літератури» (т. 1 — 8, 1945 — 85), «Історія грузинської літератури» (т. 1, 1954, у співавт.), «Сулхан-Саба Орбеліані» (1959), «Шота Руставелі і його поема» (1966), «Проблеми давньогрузинської літератури» (1980) та ін. Опублікував кн. «З недавнього минулого» (1983), куди ввійшли спогади і про зустрічі з укр. письменниками. Досліджував груз.-укр. літ. зв’язки, творчість Т. Шевченка, Лесі Українки. Із вступними статтями Б. вийшли в укр. перекл. кн. «Давитіані» Д. Гурамішвілі (1955), антологія «Поезія грузинського народу» (1961, у співавт.). Співавтор (разом з Л. Асатіані й Б. Жгенті) кн. «З історії культурних взаємин Грузії та України» (1954).

Тв.: Укр. перекл. — Таріель. В кн.: Шота Руставелі. К., 1938; Рос. перекл. — Давид Гурамишвили. Тбилиси, 1955 ; Шота Руставели. М., 1966; История грузинской литературы. Тбилиси, 1958 [у співавт.].

О. К. Бабишкін.


БАРАНАУСКАС Антанас (17.I 1835, м. Анікщяй, тепер Лит. РСР — 26.XI 1902, м. Сейни, тепер ПНР) — лит. поет і мовознавець. Закінчив 1862 Петерб. духовну академію. У 1863 — 64 продовжував освіту в ун-тах Мюнхена, Рима, Інсбрука, Лувена. Викладав у Петерб. духовній академії (1865) та Каунас. духовній семінарії (1867 — 84), був єпископом. Романтична поема «Анікщяйський бір» (1858 — 59) — класичний твір пейзажної лірики в лит. поезії. Творчості Б. властива близькість до фольклору, кращі його вірші стали нар. піснями. Вірш «Що ж болить мені серденько...?» (1863) — відгук на польс. повстання 1863. У віршах про історію Литви згадуються Київ та Волинь. Б. розробив чимало питань граматичної будови лит. мови, створив ряд термінів, які вживаються і тепер. Автор першої грунтовної класифікації лит. говірок. Укр. мовою окремі твори Б. переклав Д. Білоус.

Тв.: Укр. перекл. — Анікщяйський бір. В кн.: Поезія, № 2. К., 1981.

А. П. Непокупний.


БАРАНГА (Baranga) Аурел (20.VI 1913, Бухарест — 10.VII 1979, там же) — рум. письменник. Член РКП з 1945, в 1965 — 74 — член її ЦК. За освітою медик. У 1937 виступив з памфлетом «Руки геть від Радянського Союзу!». У кн. репортажів «Снігопад над Україною» (1945) відобразив боротьбу рад. народу проти нім.-фашист. загарбників. Автор політ. комедії «Бал у Фагадеу» (1946). Темі революц. боротьби рум. комуністів присвячено п’єси «За щастя народу» (у співавт., 1951; 2-й варіант — «Чорні роки», 1951), «Тріумфальна арка» (1954). Утвердився як комедіограф (сатирична та лірична комедія, фарс, памфлет, водевіль та ін.). Комедії «Скажене ягня» (1954), «Адам і Єва» (1963), «Не втрачай розуму, Крістофоре!» (1964), «Громадська думка» (1967), «Для загального добра» (1971) та ін. спрямовані проти негативних явищ життя, на утвердження моральних принципів соціалістич. суспільства. Б. належать також збірки «Вірші» (1968), «Байки», «Сатири» (обидві — 1977) та ін., кн, мемуарів «Робочий щоденник» (1978), дві книги публіцистики (1971, 1974). Перекладав твори В. Маяковського, Л. Леонова, В. Катаєва, Л. Штейна, Ж. П. Сартра. П’єси Б. ставилися в театрах СРСР. Кілька разів бував у Рад. Союзі, зокрема 1954 — у Києві та Харкові, де виступав з лекціями про рум. культуру. Комедію Б. «Не втрачай розуму, Крістофоре!» 1978 поставив (під назвою «Опам’ятайся, Крістофоре!») Закарп. муз.-драм. театр. Укр. мовою окремі п’єси Б. переклали В. П’янов, М. Гресіану, І. Гречанівський, Й. Фельдштейн, Ж. Макаренко.

Тв.: Укр. перекл. — Тріумфальна арка. К., 1956; Не втрачай розуму, Крістофоре! «Всесвіт», 1966, №9; Травесті. К., 1973; Рос. перекл. — Морару Н., Варанта А. За счастье народа. М., 1953; Взбесившийся ягненок. М., 1953; Образумься, Христофорі — Общественное мнение. — Ради общего блага. М., 1976.

Т. А. Носенко,


БАРАНДІЙ Марія Григорівна (10.II 1945, с. Старичі Яворівського р-ну Львів. обл.) — укр. рад. поетеса. Закінчила 1967 Львів. ун-т. Автор збірок «Знак сонця» (1968), «Із книги життя» (1986), «Земне тепло», «Вічний сад» (обидві — 1987). У віршах Б. виразно звучать громадян. мотиви, розкривається образ сучасниці. Окремі твори Б. перекладено рос. та ест. мовами.

В. А. Бурбела.


БАРАНЕЦЬКИЙ Павло (pp. н. і см. невід.) — укр. панегірист 17 ст. Вірогідно, навчався в Києво-Могилянській колегії, 1686 був тут учителем класу граматики. У 1686 видав панегірик гетьману Івану Самойловичу «Данина ясновельможному його милості пану Іванові Самуйловичу,... пану протектору, патрону, опікуну й добродієві своєму в школах Києво-Могилянських,... на рік 7165...». Прозову частину панегірика писано лат., а віршовану польс. мовами.

Літ.: Запаско Я.. Ісаевич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків, виданих на Україні, кн. І. Львів, 1981.

В. О. Шевчук.


БАРАННИКОВ Олексій Петрович [9 (21).III 1890, м. Золотоноша, тепер Черкас. обл. — 4.IX 1952, Ленінград] — укр. і рос. рад. літературознавець та мовознавець, академік АН СРСР з 1939. Закінчив 1914 східний, слов’яно-рос. та герм, відділи істор.-філол. ф-ту Київ. ун-ту. Професор (1922 — 52), згодом і зав. кафедрою інд. філології Ленінгр. ун-ту. Багато праць Б. присвячено давнім і новим інд. л-рам («Проблема індійського епосу», 1945; «Художні засоби індійської поезії», 1947, тощо). Досліджував рос.-інд. літ. зв’язки. Переклав укр. мовою оповідання Премчанда «Саут» та Азіза уд Діна Ахмеда «Ганготрі» (обидва — 1926), рос. мовою — епічні твори «Прем Сагар» Лаллу джі Лала (1937) і «Рамаяна» Тулсідаса (1948). Б. належать і праці про новоінд. мови: «Гіндустані (урду і гінді)» (1934), «Сучасна літературна гінді» (1936), «Флексія та аналіз в новоіндійських мовах» (1949) та ін. Чимало зробив для вивчення мови, побуту, фольклору циган, довів, що існують укр. діалекти циганської мови («Цигани СРСР», «Українські цигани», «Український вплив на циганські говірки України», усі — 1931; «Українські та південноросійські циганські діалекти», 1933).

Тв.: Українські та південноросійські циганські діалекти. Л., 1933; Короткий начерк новоіндійських літератур. Х. — К., 1933; Индийская филология. Литературоведение. М., 1959.

Літ.: Бескровный В. М., Кальянов В. И. Памяти академика Алексея Петровича Баранникова. «Известия АН СССР. Отделение литературы и языка», 1953, т. 12, в. 1.

Ю. В. Покальчук.


БАРАНОВ Віктор Федорович (14.X 1950, с. Кривуші, тепер Кременчуцького р-ну Полтав. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1979. Закінчив 1974 Київ. ун-т. Автор збірок віршів «Народження полум’я» (1978), «У середу рано» (1981), зб. повістей та оповідань «Переступаючи поріг» (1985). Опублікував зб. гумористич. творів та літ. пародій «Вічний двигун» (1980). Перекладає твори рос., молд., рум., нім. письменників.

Тв.: Жоржини в маминім саду. К., 1986.

А. Г. Шпиталь.


БАРАНОВИЧ Лазар [світське ім’я — Лука; бл. 1615, за ін. даними 1620 — 1 (11).IX 1693, Чернігів] — укр. політ., церк. і культур. діяч, письменник. Навчався у Київ. братській школі, для продовження освіти був посланий Петром Могилою в єзуїтські школи Вільна й Каліша. З 1642 року — викладач граматики, згодом — професор поетики, риторики, філософії Києво-Могилянської колегії. У 1650 — ректор колегії. Б. значно підніс авторитет навч. закладу, допомагав йому коштами. На посаді ректора Б. пробув лише рік, але почесний титул мав до 1658. З 1657 Б. — єпископ, потім — архієпископ чернігівський, водночас упродовж майже 20 років — місцеблюститель київ. митрополичої кафедри. Перебував у центрі політ. і літ. життя України 2-ї пол. 17 ст. Прихильник возз’єднання України з Росією. Політ. ідеалом Б. був союз Росії, Польщі і України. Полемізуючи з католицькими та уніатськими богословами, виступав за толерантне співіснування православ’я, католицизму й унії. У 1674 Б. заснував друкарню в Новгороді-Сіверському, 1679 переніс її до Чернігова, де за його життя видано понад 50 книг церковнослов’ян., польс. й лат. мовами. Б. об’єднував навколо себе діячів Києво-Чернігівського культурного осередку. Літ. спадщину Б. становлять різні за обсягом твори і проповіді, полемічнобогосл. трактати, вірші, листи тощо. Писав польс., староукр. та церковнослов’янською мовами. Його проповіді видано у збірниках «Меч духовный» (Київ, 1666), «Труби словес проповЂдних...» (Київ, 1674). У відповідь на антиправосл. книгу єзуїта П. Бойми «Стара міра нової віри» (1668) Б. написав польською мовою полемічний трактат «Нова міра старої віри» (1676, 2-е вид. 1679), де піддав критиці катол. догмати, виступав на захист православ’я. Подекуди проза тут доповнюється віршами. Б. застосовує у творах порівняння, римовані дотепи, прислів’я й приказки тощо. Більша частина творчої спадщини Б. — польськомовні вірші, зібрані у книжках «Аполлон Християнський» (1670), «Аполлонова лютня» (1671), «Книга смерті» (1676), «У вінок матері божої», «П’ять нот» (обидві — 1680) та ін. Його поезія пройнята барокковим консептизмом, насичена бібл. цитатами, порівняннями, символами й алегоріями, грою слів. Вірші часто мають римовані заголовки, відзначаються розмаїтою строфікою, іноді набуваючи фігурних форм. У них яскраво відбилась жанрова структура й поетична система укр. барокко. Їм властиве філос.-моралізаторське і громадян.-патріотичне спрямування.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія української поезії, т. 1. Українська дожовтнева поезія. К., 1984; Письма преосвященного Лазаря Барановича. С примечаниями. Чернигов, 1865.

Літ.: Сумцов Н. Ф. К истории южнорусской литературы семнадцатого столетия, в. 1. Лазарь Баранович, Х., 1885; Євдокименко В. Суспільно-політичні погляди і діяльність Лазаря Барановича. В кн.: З історії вітчизняної філософської та суспільно-політичної думки. К.,1959; Радишевський Р. П. Барокковий консептизм поезії Лазаря Барановича. В кн.: Українське літературне барокко. К., 1987.

Р. П. Радишевський.


БАРАТАШВІЛІ Маріка Гервасіївна [7 (20).IV 1908, м. Чіатура] — груз. рад. письменниця. Член КПРС з 1966. Закінчила 1945 Тбіліс. ун-т. Автор поетич. збірок «Вірші» (1948), «Саповнела» (1958), «День сьогоднішній» (1969), «Я і вона» (1975), «Думки, дорога і маки» (1986) та ін., лірич. комедії «Маріне» («Дзига», пост. 1950; ішла на сценах багатьох театрів України) — про післявоєнне життя груз. села, п’єс «Висока мрія» (пост. 1953), «Моє Квавілеті» (пост. 1960), «Швидкий поїзд» (пост. 1964), «Поверхи» (пост. 1969), «Така вдача» (пост. 1977), «Учитель танців і співу» (пост. 1979), «Вечір дивних ігор» (пост. 1987) та ін. П’єси виходили 1962 і 1982 окремими книгами. Пише також для дітей (зб. віршів і поем «Нанулі», 1941, та ін.). Деякі вірші Б. стали нар. піснями. Переклала вірш Лесі Українки «Сон». Укр. мовою окремі твори Б. переклали О. Новицький, В. Бичко, Л. Забашта, О. Синиченко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Маріне. К., 1954; Нанулі, К., 1957; Моє Квавілеті. К., 1968; [Вірші]. В кн.: Поезія грузинського народу. Антологія, т. 2. К., 1961; Рос. перекл. — Дорога к вам. Стихи. М., 1984.

О. П. Синиченко.


БАРАТАШВІЛІ Ніколоз Мелітонович [15 (27).XII 1817, Тбілісі — 9 (21).X 1845, м. Гянджа, тепер Кіровабад; похований у Тбілісі] — груз. поет. Закінчив 1835 гімназію у Тбілісі. Поезія Б. — вершина груз. романтизму. Душевним неспокоєм, гуманістич. устремліннями пройняті вірші «Таємничий голос» (1836), «Злий дух» (1843). Поетові притаманне тонке відчуття природи в її співзвучності людині (вірші «Мерані», 1842; «Дума на березі Кури», 1837; «Присмерк на Мтацмінді», 1833 — 36; «Ніч в Кабахі»). Поема «Доля Грузії» (1839) і вірш «Могила царя Іраклія» (1842) утверджують дружбу з Росією, в них виявилися реалістичні тенденції. Б. поетизує високі почуття, духовну красу жінки (поезії «Кетеван», 1835; «До моєї зорі», 1837; «До князівни Катерини Чавчавадзе», 1839; «Блакитний колір», 1841, та ін.). Переклад усього поетич. доробку Б. укр. мовою належить І. Кулику, окремі вірші переклали П. Грабовський, М. Бажан, Ю. Карський, Д. Паламарчук, М. Вінграновський.

Тв.: Укр. перекл. — Поезії. К. — Х., 1936; Поезії. К., 1968; Рос. перекл. — Стихотворечия, поэма. Тбилиси, 1968.

Літ.: Гацерелиа А. Николоз Бараташвили. Тбилиси, 1968; Вердзадзе Н. М. Микола Бажан — перекладач Ніколоза Бараташвілі. «Вестник Киевского университета», 1971, № 13; Асатиани Г. «Мерани» и его автор. М., 1975; Бажан М. Політ у безсмертя. В кн.: Бажан М. Твори, т. 4. К., 1975; Мушкудіані О. Н. З історії українсько-грузинських літературно-культурних взаємин XIX — початку XX ст. К., 1986.

О. К. Бабишкін.


БАРАТИНСЬКИЙ (Боратинський) Євген Абрамович [19.II (2.III) 1800, с. Мара Тамб. губ. — 29.VI (11.VII) 1844, Неаполь, похований у Петербурзі] — рос. поет. Навчався в Пажеському корпусі в Петербурзі. Оновив зміст і форму традиційної рос. елегії, надав їй глибокого психологізму («Водоспад», 1821; «Дві долі» й «Освідчення», обидві — 1823; «Буря», 1824). В ліриці Б. відчутний вплив волелюбних настроїв, що панували в літ. колах, близьких до декабристів. У поемі «Еда» (опубл. 1824) на противагу романтикам прагнув життєвості сюжету й характерів. Т. Шевченко згадав цей твір у повісті «Близнецы» у зв’язку з долею зневаженої Якилини. Укр. мовою окремі вірші Б. переклали П. Грабовський («Зима», 1895) і П. Филипович («Чому невільникам думки про волю милі?», «Мій хист малий, неголосний мій спадок», обидва — 1925). На Україні творчість Б. досліджували П. Филипович, Н. Мазепа, Л. Фрізман. Окремі вірші Б. переклали П. Филипович та ін.

Тв.: Стихотворения и поэмы. М., 1983.

Літ.: Мазепа Н. Р. Е. А. Баратынский. Эстетические и литературно-критнческие взгляды. К., 1960; Фризман Л. Г. Творческий путь Баратынского. М., 1966.

Н. Р. Мазепа.


БАРБАДОСЬКА Л ІТЕРАТУРА — л-ра барбадоського народу. Усна творчість зберігає риси, характерні для фольклору Зх. Африки. Писемна л-ра (англ. мовою) зародилася в 40-х pp. 20 ст. під впливом наростання нац.-визв. боротьби. Спочатку розвивалися поетич. жанри. Поети Х. А. Воан, Ф. Е. Коллімор, П. Блекмен, У. Т. Бернс, Дж. Дрейтон і Е. Р. Брейтуейт у своїх творах звертаються до вест-індських мотивів. Соціальне спрямування мають новели К. Сілі, Е. Уолкотта і К. М. Гоупа. Важливу роль у розвитку л-ри Барбадосу і всієї вест-індської л-ри відіграє журн. «Бім», що виходить з 1950. Багато письменників перебувають в еміграції, але в своїй творчості, як і раніше, широко використовують теми з життя Барбадосу з його соціальними і расовими проблемами. До значних творів Б. л. належать романи Дж. Леммінга «В замку моєї шкіри» (1953), «Час ризикувати» (1960), «Вода і ягоди», «Мої джерела» (обидва — 1971) та О. Кларка «Уцілілі після страйку» (1964), «Серед тернів і чортополоху» (1965), «Місце зустрічі» (1967), «Штурм удачі» (1973), «Сильніше світло» (1975).

Літ.: Гальперина Е. Бури и штили Карибского моря. «Вопросы литературы», 1963, № 10.

В. І. Ткаченко.


БАРБАРУС (справж. прізв. — Варес) Йоханнес (12.I 1890, с. Кійза, тепер Вільяндіського р-ну — 29.XI 1946, Таллін) — ест. рад. поет і держ. діяч. Член КПРС з 1940. Закінчив 1917 мед. ф-т Київ. ун-ту. У 1915 — 18 служив військ. лікарем у Проскурові (тепер Хмельницький). У 1940 — 46 — голова Президії Верховної Ради Ест. РСР. Автор збірок «Фата Моргана» (1918), «Трикутник» (1921), «Мультиплікаційна людина» (1927), «Кульмінація» (1934), «Через поріг» (1939), «Озброєні вірші» (1943), «На фронтових дорогах» (1944), «Крок за кроком до перемоги» (1946), зб. публіцистич. статей «Відродження Радянської Естонії» (1945) тощо. У творах Б. утверджується соціалістич. братерство трудящих, засуджуються фашизм і мілітаризм. Укр. мовою окремі твори Б. переклали Ф. Скляр, О. Новицький, О. Завгородній.

Тв.: Укр перекл. — Його ім’я. «Вітчизна», 1970, № 4; Ленін. В кн.: Сузір’я, в. 14. К., 1980; Рос. перекл. — Избранные стихи. М., 1947; Избранное. Таллин, 1948; Стихи. М., 1971.

Літ.: Исаков С. Сквозь годы и расетояния. Таллин, 1969.

О. С. Завгородній.


БАРБ’Є (Barbier) Анрі Отюст (29.IV 1805, Париж — 13.II 1882, Ніцца) — франц. поет, член Франц. академії з 1870. Здобув юрид. освіту. На початку творчого шляху зблизився з романтич. гуртком В. Гюго. Одним з перших у франц. політ. поезії оспівав бійців барикад. У вірші «Розподіл здобичі» (або «Собачий бенкет», 1830), що увійшов до зб. «Ямби» (1831), вітав Липневу революцію 1830. Образ «богині Свободи» з цього вірша надихнув франц. художника Е. Делакруа на створення картини «Свобода на барикадах». Пізніші твори Б. — зб. сонетів і елегій «Il pianto» («Плач», 1833) та зб. «Лазар» (1837), у якій подано лиховісний образ промислового капіталу. Напередодні Лютневої революції 1848 у творчості Б. настала глибока криза (втрата віри в революц. перетворення і прогрес, заклик до христ. покори і всепрощення). В останні роки опублікував збірки поезій «Сільви» (1864), «Сатири» (1865), драм. етюди, новели тощо, перекладав твори Дж. Боккаччо, В. Шекспіра, С. Колріджа. Окремі вірші Б. укр. мовою переклали П. Грабовський, В. Самійленко, М. Терещенко.

Тв.: Укр. перекл. — Пролог. — Джон Браун. «Всесвіт», 1961, № 9; Поступ. В кн.: Самійленко В. Вибрані поезії. К., 1963; [Вірші]. В кн.: Сузір’я французької поезії, т. 2. К., 1971; Рос. перекл. — Ямбы и поэмы. Одесса, 1922; Стихотворения. М., 1976.

Н. П. Воробйова.


БАРБУ (Barbu) Еуджен (20.II 1924, Бухарест) — рум. письменник, публіцист і літературознавець, чл.-кор. Академії СРР з 1974. Член РКП. Закінчив 1945 Бухарест. ун-т. Популярність здобув гостросоціальним романом «Яма» (1957), в якому розкрито життя бухарестського «дна». В романі «Північне шосе» (1959) відтворив підпільну діяльність комуністів у роки 2-ї світової війни. Проблеми нової, соціалістич. моралі порушує в романі «Сотворіння світу» (1964), що становить хроніку життя робітн. родини в післявоєнний час. Близькі до нього за проблематикою роман «Інкогніто» (т. 1 — 4, 1975 — 80), збірки новел «Оає та його сини» (1958), «Четверо засуджених до смерті» (1959), «Недільний обід» (1962), «Муки святого Себастіана» (1969), «Наречені» (1975) та ін. Б. належать романи «Князь» (1969), «Тиждень безумців» (1981), книжки репортажів, дорожніх нотаток і літ. есеїстики, вірші, п’єси, кіносценарії. Перекладач творів Ф. Достоєвського, К. Симонова, Т. Манна, У. Фолкнера та ін.

Тв.: Рос. перекл. — Северное шоссе. М., 1962; Воскресный обед. М., 1967; Яма. М., 1976.

О. Г. Чернова.


БАРБЮС (Barbusse) Анрі (17.V 1873, Аньєр — 30.VIII 1935, Москва, похований у Парижі) — франц. письменник і громад. діяч. Член ФКП з 1923. Закінчив літ. ф-т Сорбонни і захистив там дисертацію з філософії (1894). Зб. віршів «Плакальниці» (1895) близька до творів символістів. Роман «Благаючі» (1903) пройнятий песимістич. настроями. Добровольцем пішов на фронт (1914). У романах «Вогонь» (1916), «Ясність» (1919) викривав імперіалістич. війну, показав революціонізацію солдатської маси. Високу оцінку цим романам дав В. І. Ленін (Повне зібр. творів, т. 39, с. 98). У повоєнні роки розгорнув широку антимілітарист. діяльність. У 1919 заснував міжнар. об’єднання письменників «Кларте» («Світло»), 1920 — журнал під тією ж назвою. Палко вітав Велику Жовтн. соціалістич. революцію. Автор філос. роману «Кільця ланцюга» (1924), збірки оповідань «Різні факти» (1928). У докум.-публіцистич. кн. «Кати» (1926) викривав фашист. терор у балкан. країнах. Один з ініціаторів створення міжнар. організації «Друзі Радянського Союзу» (1927). У 1927, 1928 — 29, 1932, 1933, 1934, 1935 відвідав Рад. країну, написав про неї ряд книг. Остання праця Б. — книжка «Листи Леніна до своєї родини» (вид. 1936) з коментарями і передмовою письменника. В 1927 приїздив у дит. колонію ім. М. Горького під. Харковом. У 1928 був гостем «Артека», а 1929 — Одеси, де виступив перед червоноармійцями. Виголосив промову на відкритті Дніпрогесу. В публіцистич. кн. «Росія» (1930) дав високу оцінку фільмові О. Довженка «Арсенал». Укр. мовою твори Б. перекладали М. Терещенко, Е. Ржевуцька, Н. Андріанова, С. Шевель та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Справжні історії. Х., 1928; Жан-плаксій і Жан-сміхотун. Х., 1930; Вибране. К., 1953; Кривава нафта. К., 1960; Вогонь. К., 1974; Шкільний учитель. В кн.: Репертуарний збірник. К., 1985; Рос. перекл. — Огонь. — Ясность. — Правдивые повести. М., 1967.

Літ.: Вербицький П. Полум’яний пропагандист Великого Жовтня. Х., 1950; Вербицький П. Великий голос. В кн.: Вербицький П. Прапороносці миру. Х., 1955; Петрова І. І. Анрі Барбюс — письменник-комуніст. К., 1973; Савченко С. В. «Вогонь» Барбюса. В кн.: Савченко С. В. З історії зарубіжної літератури. К., 1975; Пащенко В. І. Анрі Барбюс. К., 1980.

В. І Пащенко.


БАРВІНОК Ганна [справж. — Білозерська-Куліш Олександра Михайлівна; ін. псевдонім — А. Нечуй-Вітер; 23.IV (5.V) 1828, х. Мотронівка, тепер у складі с. Оленівки Борзнянського р-ну Черніг. обл. — 23.VI (6.VII) 1911, там же] — укр. письменниця. Сестра В. М. Білозерського. Вчилася в приватних пансіонах (с. Кропивне на Полтавщині, м. Конотоп). Підтримувала дружні контакти з Т. Шевченком, залишила про нього спогади. Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства виїхала до Тули, куди був засланий її чоловік П. Куліш, з 1854 жила в Петербурзі. З 1883 оселилася в Мотронівці. Літ. діяльність почала 1858, перші твори опубл. в альм. «Хата» і журн. «Основа», згодом друкувалася в журн. «Киевская старина», альманахах «Руська хата», «Рада», «Перший вінок», «Наша доля». Увагу Б. привертали проблеми родинно-побутових взаємин, тяжка доля селянки. Героїні її оповідань — здебільшого пасивні і покірні долі жінки. Тонкий знавець жіночої психології, Б. у своїх творах показувала родинний деспотизм («Хатнє лихо», 1861), безрадісне існування з чоловіком-п’яницею («Жіноче бідування», 1887), драматизм силуваного шлюбу («Батькова помилка», 1902). Створила також привабливі постаті вольових жінок («Перемогла», 1887; «Молодича боротьба», 1902). Б. орієнтувалася на «стенографічне» змалювання селян. побуту (див. ст. Етнографічно-побутова школа в українській літературі); у ряді творів ідеалізувала сусп. відносини на селі в 2-й пол. 19 ст., вдавалася до реліг. моралізаторства. Письменниця використовувала черніг. і полтав. говірки, добре знала сільс. звичаї і фольклор, записала чимало нар. пісень, створила на їхній основі ряд оповідань, драму «Материнська помста» (не опубл.). Рукописна спадщина Б. зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР та Черніг. літературно-меморіальному музеї М. М. Коцюбинського.

Тв.: Оповідання з народних уст. К., 1902; Оповідання. Полтава, 1919; Вибрані твори. К., 1927.

Літ.: Гринченко Б. А. А. М. Кулиш, Ганна Барвинок. Чернігів, 1901; Чубинський В. Ганна Барвінок. В кн.: Барвінок Г. Вибрані твори. К., 1927; Денисюк І. Талант без талану. «Вітчизна», 1968, № 12.

Р. С. Міщук.


«БАРВІНОК» — щомісячний журнал ЦК ЛКСМУ та Респ. ради Всесоюзної піонерської орг-ції ім. В. І. Леніна для школярів молодших класів. Попередником «Б.» був журн. «Жовтеня», що видавався 1928 — 41 у Харкові. З квітня 1945 видання журналу поновлено в Києві під тепер. назвою, з 1950 виходить і рос. мовою. Авторами «Б.» були М. Рильський, П. Тичина, В. Сосюра, А. Малишко, М. Стельмах, М. Трублаїні, О. Копиленко, Н. Забіла, М. Пригара. Тут друкувалися також твори О. Іваненко, Ю. Збанацького, В. Бичка, П. Панча, П. Воронька, Д. Гіавличка, О. Пархоменка, Б. Чалого, В. Скомаровського, В. Нестайка, В. Кави, A. Качана, А. Костецького та ін. «Б.» активно пропагує творчість письменників братніх республік (М. Носова, С. Алексєєва, Янки Купали, B. Вітки, Й. Друце, К. Тангрикулієва) і зарубіж. країн (Дж. Родарі, Е. Ліра, М. Карема, А. Босєва та ін.). За кращі твори для дітей, опубліковані на сторінках «Б.», присуджується премія ім. О. Копиленка, засн. 1978 ЦК ЛКСМ України. Нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1978).

В. В. Моруга.


БАРВІНСЬКИЙ Володимир Григорович (псевд. — Барвінок Василь, Ришмидинов та ін.; 25.II 1850, с. Шляхтинці, тепер с. Гніздичка Тернопільського р-ну Терноп. обл. — 3.II 1883, Львів) — укр. письменник, один з лідерів «народовців». Брат Олександра Барвінського і Осипа Барвінського. Закінчив 1872 юрид. ф-т Львів. ун-ту. Редактор журн. «Правда» (1876 — 80), засновник, видавець і редактор газ. «Діло» (1880 — 83), де виступав з публіцистич. статтями, оповіданнями, повістями. У прозі, здебільшого мелодраматичній (повісті «Скошений цвіт», 1877; «Сонні мари молодого питомця», 1879; оповідання «Мужик і пан» та «Химерні любощі», обидва — 1872), дидактично-моралізаторській (оповідання «Безталанне сватання», 1876) або публіцистичній Б. показував зацікавленість молоді громадськими справами, виступав на захист прав жінки, критикував окремі види попівства. Автор доповіді «Поезія Т. Шевченка а наше народне життя» (1878), «Огляду творчості І. Крашевського» (1879), «Споминок молодих літ» (1874), а також просвітянських брошур («Вексель і лихва — наша біда», «Тридцять літ тверезості», 1876), розвідки «Досліди з поля статистики». І. Франко, позитивно оцінивши деякі публіцистичні виступи Б., гостро критикував його націоналістичні погляди, обмеженість ідейно-естетичної програми.

Літ.: Володимир Барвеньскій... «ДЂло», 1883, 27 сЂчня (8 лютого); Споминки про життя і діяльність Володимира Барвінського. Львів, 1884.

І. О. Денисюк.


БАРВІНСЬКИЙ Олександр Григорович (псевд. — Австрієць, Подолянин, Vегах та ін.; 8.VI 1847, с. Шляхтинці, тепер с. Гніздичка Тернопільського р-ну Терноп. обл. — 25.XII 1926, Львів) — укр. педагог і громад. діяч. Брат Володимира Барвінського і Осипа Барвінського. Навчався 1865 — 68 на філос. ф-ті Львів. ун-ту. Дотримувався «народовської» орієнтації. Був депутатом парламенту Австрії (1891) та сейму Галичини (1894), входив до уряду буржуазно-націоналістичної Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР). Прихильник єднання з польс. шляхтою, організатор клерикальної партії. Видавав «Руську історичну бібліотеку» (Тернопіль — Львів, 1883 — 94). Голова Наукового товариства імені Шевченка (1893 — 97), редактор «Записок Наукового товариства імені Шевченка» (1893 — 94), журналу «Учитель» (1889), видавець і редактор журналу «Дзвінок» (1890). Упорядник хрестоматій (читанок) з укр. л-ри для гімназій Галичини (ряд видань 90-х і 900-х pp.). Істор. праці — «Ілюстрована історія Русі» (1890) та «Оповідання з всесвітньої історії» (1910) мають компілятивний характер. Автор «Історії української літератури» (т. 1 — 2, 1920 — 21), статей про творчість Т. Шевченка, Ю. Федьковича. У книзі «Спомини з мого життя» (ч. 1 — 2; 1912 — 13) з бурж.-націоналістичних позицій охарактеризував громадське, літературне й культур. життя Галичини 60 — 80-х pp. 19 ст. За реакц. характер політ. діяльності, консервативну позицію в л-рі Б. критикували І. Франко та ін. прогрес. діячі.

Літ.: Кравець М. Видавець «Руської історичної бібліотеки». «Український історичний журнал», 1967. №6.

М. О. Мороз.


БАРВІНСЬКИЙ Осип Григорович (псевд. — М. Нетяга, І. Григорович; вересень 1844, с. Шляхтинці, тепер с. Гніздичка Тернопільського р-ну Терноп. обл. — 8.II 1889, с. Сировари, тепер Зборівського р-ну тієї ж обл.) — укр. письменник. Брат Володимира Барвінського і Олександра Барвінського. Навчався в Львів. духовній семінарії та ун-ті. Був священиком у Сироварах. Виступав зі статтями на сусп.-політ. і літ. теми в журн. «Правда», газ. «Діло» та з популярними книжечками на господарські теми у виданнях товариства «Просвіта», статтями про культурний рух у південних слов’ян та ін. Здійснив укр. переспіви сербохорватських нар. епічних пісень «Косове поле» і «Сон цариці Милиці» (1873, 1875). Автор трагедії «Павло Полуботок, наказний гетьман України» (1893), драми «Чернігівка» за повістю М. Костомарова, поставлених у 80-х pp. на сцені Руського народного театру. Трактування істор. подій і осіб позначене в них впливом бурж.-націоналістичної історіографії. Тв.: Дунав-Дунай в слов’янській поезії народній. «Правда», 1877, № 1; Павло Полуботок. Трагедія в 5 діях. Львів, 1893.

Літ.:Франко І. Наш театр. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 28. К., 1980; Гуць М. В. Сербохорватська народна пісня на Україні. К., 1966; Комаров М. Українська драматургія. Одеса, 1906.

Р. Ф. Кирчів.


БАРВІНСЬКИЙ Павло Якович [псевд. — Ізраїльтенко; 1862, с. Борисівка, тепер смт Бєлгород. обл. — 21.VIII (4.IX) 1908, там же] — укр. актор і письменник. Навчався в Моск. консерваторії, працював в укр. театральних трупах М. Кропивницького, М. Садовського, Руського нар. театру в Галичині, керував трупою (1900). Автор драм. творів «Загублений вік» (1897), «Нігіліст», «Марко проклятий» за О. Стороженком (1897), «Жертва», «Антось Дукат» (1908), інсценізації «Енеїди» І. Котляревського (1901) та ін., оповідань і нарисів. В них показано класове розшарування селянства, трагічну долю обдарованих людей з народу («Співачка Варка»), висміюються попи, визискувачі («Титар», «Мазепа», «Аблакат Маренич»). В оповіданнях «На занехаяній ниві», «Гастролери» зображено непривабливу атмосферу закулісного акторського життя. У драмі «Каторжна» (1898, творча переробка сюжету однойм. оповідання Б. Грінченка) розроблялася робітнича тема, зображувались шахтарський побут, взаємини між укр. і рос. робітниками (1900 з успіхом йшла на сцені).

Тв.: Нариси й оповідання, т. 1. Полтава, 1907; Драматичні твори, т. 2. Полтава, 1908.

Р. Ф. Кирчів.


БАРДИ (кельт.) — нар. поети-співці в стародавніх кельт. племен. У середні віки — профес. поети при дворах вельмож (переважно в Ірландії, Уельсі й Шотландії); були й мандрівні Б. Найвідомішим був легендарний ірл. бард Оссіан (3 ст.). Останнім ірл. Б. вважають Турлоу О’Каролана (1670 — 1738). Переносно Б. — поет, співець. У наш час Б. нерідко наз. виконавців т. з. авторських пісень.



БАРЖАНСЬКИЙ Юрій Леонідович (6.IX 1922, м. Брашов, Румунія — 11.IX 1986, м. Оргєєв) — молд. рад. поет і перекладач. Навчався в Кишинів. пед. ін-ті. Автор збірок «Дорога до щастя» (1948), «Слово про мир» (1952), «Під зоряним небом» (1956), «Хай говорять квіти» (1960), «Шлях» (1967), «Вірші» (1973), «Травневе сонце» (1977), «Червоні дні» (1978), «Живу для тебе» (1982) та ін. У його перекладі видано багато творів О. Пушкіна і М. Лермонтова. Укр. тема в творчості Б. представлена віршами «Спасибі, мамо!», «Прощай, Бандо», «Пісня про Тараса» (присвячений Т. Шевченку). Переклав ряд творів Т. Шевченка (поеми «Сон», «Наймичка»), окремі вірші М. Рильського.

Тв.: Рос. перекл. — Пусть говорят цветы. Кишинев, 1960.

К. Ф. Попович.


«БАРИКАДИ ТЕАТРУ» — літ.-худож. журнал. Видавався театром «Березіль» (Київ) двічі на місяць — з жовтня 1923 по січень 1924 (вийшло п’ять номерів). В «Б. т.» вміщено статті театр. діячів — Леся Курбаса, В. Василька, Й. Шевченка, письменників — М. Бажана (під криптонімом Н. Б.), М. Семенка, О. Слісаренка, Гео Шкурупія, уривок з твору нім. поета і драматурга В. Газенклевера, списки рекомендованих п’єс, відомості про нові книги з проблем театру і драматургії. 1923 в листопадовому номері «Б. т.» було опубліковано «Відозву ініціативного бюро Жовтневого блоку мистецтв». Від футуристичної орг-ції «Аспанфут» її підписали М. Семенко, О. Слісаренко, Гео Шкурупій, від театру «Березіль» — Лесь Курбас, Ф. Лопатинський, Г. Ігнатович. «Відозва...» закликала всі пролет. літ.-мист. угруповання відкинути особисті амбіції та сектантську замкнутість, об’єднатись і у товариській співпраці творити комуністич. культуру, боротися з бурж.-міщанськими проявами в літературі і мистецтві.

М. Г. Лабінський.


БАРКА Василь (псевд. — Іван Вершина, Василь Очерет; 16.VII 1908, Полтавщина) — укр. письменник і літературознавець у США, канд. філол. наук з 1940. Учителював на Донбасі. Б. належать поетичні збірки «Шляхи» (1930), «Цехи» (1932), дослідження про стиль «Божественної комедії» Данте (1940). В 1943 — 50 живе в Німеччині, потім — у Нью-Йорку. Видав збірки віршів «Апостоли» (1946), «Білий світ» (1947), «Псалом голубиного поля» (1958), «Океан» (1959), «Лірник» (1968), романи «Рай» (1953), «Жовтий князь» (1963), роман у віршах «Свідок для сонця шестикрилих» (1981). Автор праць «Хліборобський Орфей,або Кларнетизм» (1961), «Правда Кобзаря» (1961). Творчість Б. в еміграції має антирадянське спрямування.

І. Ф. Драч.


БАРКАРОЛА (від італ. barca — човен) — лірична пісня, яку складали й виконували венеціанські човнярі-гондольєри (ін. назва цієї пісні — гондольєра). На фольклор. основі виникли муз. твори переважно мрійливо-лірич. характеру зі спокійною, плавною мелодією. Б. називають також лірич. твори, стилізовані на взірець човнярської пісні. В укр. поезії відомі «Баркарола» Ст. Чернецького, «Баркарола» Ю. Федьковича, «Тополина баркарола» В. Сосюри, «Гондольєр» І. Муратова та ін.

М. П. Бондар.


БАРМАК (тюрк. «бармак» — палець) — силабічна поетична метрика у тюркомовних народів, відома ще під назвою «хеджа» (в азербайджанців), де гол. роль відіграє не чергування складів наголошених і ненаголошених, як в укр. силаботоніці, чи довгих і коротких, як в арабо-перському арузі, а групування їх у рядку та дотримання принципу подібності між рядками. Метричною одиницею є турак (у казахів — бунак). Чергуючись у рядку, а також з рядка в рядок, тураки утворюють ритмічну симетрію по горизонталі й вертикалі. В сучас. поезії узбеків, казахів, татар, башкирів та ін. на відміну від класичного аруза застосовується бармак.

Літ.: Хамраєв М. К. Основы тюркского стихосложения. Алма-Ата, 1963.

М. М. Мірошниченко.


БАРОККО (італ. barocco — дивний, химерний) — напрям у європ. мист-ві й л-рі 17 — 18 ст. Поняття барокко як худож. системи післяренесансної епохи спершу виникло в мистецтвознавстві, а в 20 ст. було перенесено й на л-ру. Породження бурхливої перехідної доби, яка, з одного боку, характеризувалася наступом контрреформації і феод. реакції, а з другого, посиленим розвитком бурж. відносин, революц. й визвольними рухами, Б. було складним і суперечливим явищем. Воно знаменувало становлення худож. культури на новій основі, спробу нового синтезу уявлень про світ і людину. На ньому позначилися глибокі світоглядні зрушення кінця 16 — 17-го століть, зумовлені великими відкриттями в астрономії, механіці, фізиці. Було зруйновано антропоцентричний світ ренесансного гуманізму як замкнуту конструкцію, засновану на принципах розумності й гармонії. Світ перед людиною постав у нескінченності часу й простору, в різких контрастах і глибоких суперечностях. Худож. систему Б. важко звести до спільного знаменника через незвичайну внутрішню складність і багатоликість цього явища. В самій естетич. природі Б. — мінливість і поліморфність, оскільки воно було худож. вираженням рухливої і суперечливої істор. доби. Л-ра Б. характеризується ширшим освоєнням реальної дійсності, розкриттям суперечностей у реліг. і соціальній свідомості. Ідеологічна криза, руйнівні війни, хаотичний стан суспільства відбились у л-рі у вигляді почуття непостійності і тривоги, в розробці теми мінливості і марності буття, трагізму людського існування. Характерні риси літ. Б. — динамізм образів і композицій, тяжіння до різких контрастів, формальних і смислових, складна метафоричність як осн. риса стилю, алегоризм і емблематичність, прагнення вразити читача, оволодіти його почуттям і свідомістю, а звідси — схильність до пишного й барвистого декору, до риторич. оздоб викладу. В різних регіонах Б. неодночасно складалось, досягало розквіту й занепадало. В італ. л-рі цей стиль формувався вже в останній третині 16 — на поч. 17 ст.; найвідомішим його представником в Італії був Д. Маріно. Особливо значного розвитку набуло Б. в ісп. л-рі, його вершинні здобутки — творчість П. Кальдерона й Ф. Кеведо. В англ. л-рі найпримітніші бароккові явища — це поезія Дж. Донна і всієї «метафізичної школи», поеми Дж. Мільтона. В нім. л-рі Б. представлене передусім поезією А. Гріфіуса і прозою Г. Гріммельсгаузена. У франц. л-рі Б. виступало як провідний напрям у першій третині 17 ст., далі розвивалося паралельно з класицизмом. Серед слов’ян. л-р Б. раніше сформувалось в польс. і хорв. (далмацькій). Б. було першим всеєвропейським худож. напрямом, оскільки воно охопило й країни православного кола. Риси бароккового стилю з’являються в українській поезії і полемічній л-рі вже на поч. 17 ст. Борючись з шляхетсько-католицькою експансією, укр. письменники водночас запозичували у своїх противників-єзуїтів худож.-стильові засоби, бароккові за характером, щоб посилити вплив літ. творів на читача. Крім польс. і західноєвроп. впливів, укр. Б. мало й власні джерела, регіональні й національні. Це, по-перше, давньоруські витоки, що йдуть через візант. посередництво від риторичної традиції пізньоантичної і патристичної л-ри. По-друге, це фолькл. джерела, особливо відчутні в таких утвореннях «низового» або «народного барокко», як вертепна драма, жартівливо-пародійні різдвяні й великодні вірші, бурлескні твори та ін. Фольклорні впливи проникають і на «середній» та «високий» стильові рівні укр. Б. Риси бароккового стилю відчутні вже в прозі Івана Вишенського і Мелетія Смотрицького, у віршах Віталія і «Віршах на жалосний погреб» Касіяна Саковича. Розвиток Б. в укр. л-рі посилився після заснування Києво-Могилянської академії (1632), яка в своїй культур.-осв. діяльності орієнтувалася на систему лат. шкіл Європи. З серед. 17 і до ост. чверті 18 ст. Б. визначало худож. стиль більшості -укр. письменників, проявляючись в різних літ. родах і жанрах. Барокковий стиль притаманний поезії Лазаря Барановича, Іоанна Максимовича, Івана Величковського, Стефана Яворського, Григорія Сковороди та ін. поетів.

Характерним втіленням Б. в укр. поезії є збірка «курйозних віршів» Івана Величковського «Млеко от овцы пастыру належное» (1691) та емблематичні вірші Г. С. Сковороди. Серед прозових жанрів Б. найбільшого розвитку досягло в ораторській прозі, про що свідчать збірники проповідей «Меч духовный» (1666) і «Трубы словес проповЂдных» Лазаря Барановича (1674), «Ключ разумЂния» Іоаникія Галятовського (1659), «Огородок Марии богородицы» (1676) і «ВЂнец Христов...» (1688) Антонія Радивиловського та ін. Проявилося воно і в полемічній літературі, в агіографії «Мінеї-четьї» Димитрія Туптала, риси барок. історіографії властиві літописам Григорія Грабянки, Самійла Величка та ін. В тогочасній укр. драматургії найповніший вияв бароккова поетика знайшла в таких творах, як «Іосиф Патріарха» (1708) Лаврентія Горки, анонімна «Милость Божія» (1728), «Трагедіа... царя сербского Уроша пятого...» (1733) Михайла Козачинського, «Комическое дЂйствіе» (1736) Митрофана Довгалевського та ін. Іл. див. на окр. арк., с. 112 — 113.

Літ: Морозов А. А. Проблеми европейского барокко. «Вопросы литературы», 1968, № 12; Іваньо І. В. Про українське літературне барокко. «Радянське літературознавство», 1970, № 10; Наливайко Д. С. Искусство: направлення, течения. стили. К., 1981; Крекотень В. І. Оповідання Антонія Радивиловського. К., 1983; Софронова Л. А. Поэтика славянского театра XVII — первой половины XVIII в. Польща, Украина, Россия. М., 1981; Славянское барокко. Историко-культурные проблемы эпохи. М., 1979; Українське літературне барокко. К., 1987.

Л. С. Наливайко.


БАРОН Криш’яніс [19 (31).X 1835, с. Струтеле Курляндської губ., тепер Тукумського р-ну — 8. III 1923, Рига] — латис. фольклорист, письменник і громад. діяч. Навчався 1856 — 60 в Дерптському (тепер Тартуський) ун-ті. Був фактичним редактором (разом з Ю. Алунаном) першої прогресивної латис. газети «Петербургас авізес» («Петербурзька газета»). Автор оповідань і віршів, що відображали прогрес. ідеї епохи (поезія «Ріка та життя людини», 1862, та ін.), сатир. фейлетонів, досліджень з різних галузей знань. З 1876 збирав і систематизував латис. нар. пісні. Підготував академ. видання «Латиських народних пісень» (т. 1 — 6, 1894 — 1915).

Б. К. Звайгзне.


БАРОНЧ Садок (справж. ім’я — Вінценти Фереріуш; 29.IV 1814, м. Станіслав, тепер Івано-Франківськ — 2.IV 1892, м. Підкамінь, тепер смт Бродівського р-ну Львів. обл.) — польс. і укр. історик та фольклорист. Вірменин за національністю. Закінчив гімназію в Станіславі. У 1831 вступив до Львів. ун-ту, потім залишив ун-т і став ченцем-домініканцем. Писав польс. мовою. Зібрані ним у Галичині й на Поділлі укр. фольклорні матеріали вміщено в зб. «Казки, фрашки, перекази, прислів’я та пісні на Русі» (1866; доповнене вид. 1886); чимало укр. нар. переказів і лірницьких пісень наведено в розвідці Б. «Чудові образи...» (опубл. 1901). Автор «Нарису вірменської історії» (1859), який відіграв значну роль у популяризації серед українців історії та культури вірм. народу, монографій з історії укр. міст Львова, Станіслава, Бродів, Бучача та ін., а також грунтовних досліджень з історії вірмен («Життєписи визначних вірмен у Польщі», 1856, та ін.), які містять цінний фактичний матеріал про вірмен на Україні й у Польщі.

Літ.: Крипякевич И. П. Садок Баронч — историк армян бывшей Галиции. В кн.: Исторические связи и дружба украинского и армянского народов. Ереван, 1961; Дашкевич Я. Р. Вірменський історик С. Баронч як дослідник минулого України. «Український історичний журнал», 1964, № 2; Дашкевич Я. Р. Армянский ученый Садок Баронч как собиратель украинского фольклора. «Историко-филологический журнал», 1965, № 1.

О. І. Дей.


БАРСОВ Єлпідіфор Васильович [1(13).XI 1836, с. Логіново, тепер Бабаєвського р-ну Волог. обл. — 2.IV 1917, Москва] — рос. фольклорист. Закінчив 1861 Петерб. духовну академію. У 1881 — 1907 — секретар Моск. т-ва історії й старожитностей російських, редактор його «Чтений...». Збирач і дослідник рос. нар. творчості й давньорус. письменства. Видав «Голосіння Північного краю» (ч. 1 — 3, 1872 — 86), «Північні перекази про давньоруських князів і царів» (1879). Цікавився питаннями укр. етнографії та фольклору, зокрема відношенням рос. билин до укр. дум. Цінною працею Б. є його незавершена монографія «„Слово о полку Ігоревім“ як художня пам’ятка Київської дружинної Русі» (т. 1 — 3, 1887 — 89).

Б. П. Кирдан.


БАРСУКОВ Микола Платонович [8(20).XI 1838, Липецьк — 23.XI (6.XII) 1906, Петербург] — рос. історик, археограф, бібліограф. Під час навчання 1859 — 61 у Петерб. ун-ті був залучений М. І. Костомаровим до наук. діяльності. Автор істор.-літ. досліджень «Джерела руської агіографії» (1882), «Життя і праці В. Г. Барського» (1885) та ін. Підготував до публікації документи й архівні матеріали з історії рос. та укр. культур: листування М. Карамзіна, О. Пушкіна, А. Дельвіга, Є. Баратинського і П. Плетньова з П. Вяземським; книги «Життя і праці Г. М. Строева» (1878), «Мандрівки В. Г. Барського по святих місцях Сходу з 1723 до 1747» (1885 — 87). Багатотомне дослідження Б. «Життя і праці М. П. Погодіна» (1888 — 1910) містить матеріали, що стосуються також укр. л-ри й культури, зокрема, про участь укр. письменників у літ. процесі 30 — 50-х pp., особисті і творчі взаємини М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Максимовича, О. Бодянського, Ю. Венеліна, Д. Зубрицького з М. Погодіним, документи про Кирило-Мефодіївське т-во, арешт Т. Шевченка та ін.

І. Л. Бажинов.


БАРСЬКИЙ Василь Григорович (1701 — 47) — укр. мандрівник і письменник. Див. Григорович-Барський Василь Григорович.


БАРТО Агнія Львівна [4(17).II 1906, Москва — 1.IV 1981, там же] — рос. рад. поетеса. Навчалася в театр. уч-щі (Москва). Була президентом Асоціації діячів л-ри і мист-ва для дітей і юнацтва Союзу рад. т-в дружби і культур. зв’язків з зарубіж. країнами. Автор збірок «Браточки» (1928), «Хлопчик навпаки» (1934), «Іграшки» (1936), «Снігур» (1939), «Вірші дітям» (1949; Держ. премія СРСР, 1950), «До школи», «Ми з Тамарою» (обидві — 1966), «Я зростаю» (1968), «За квітами до зимового лісу» (1970; Ленінська премія, 1972) та ін. Вірші Б. відзначаються глибоким розкриттям дит. психології, тонким гумором і живими розмовними інтонаціями. Книга оповідань «Знайти людину» (1975) — про розшуки родин тих дітей, які були розлучені з батьками під час Великої Вітчизн. війни. Виступала з статтями про дит. л-ру (зб. «Записки дитячого поета», 1976, та ін.), писала кіносценарії. Укр. мовою окремі твори Б. переклали М.Рильський, Н. Забіла, О. Іваненко, М. Пригара, Г. Бойко. Нагороджена золотою Міжнар. медаллю ім. Л. Толстого (1986, посм.).

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1981 — 84; Укр. перекл. — Дідусева внучка. К., 1955; Прапорець, К., 1962; Зірочки в лісі. К., 1963; Ліхтарик. К., 1966.

Літ.: Соловьев Б. И., Мотяшов И. П. Агния Барто. М., 1977.

Т. М. Різниченко.


БАРТ-ЦИШИНСЬКИЙ Якуб (1855 — 1909) — серболужицький письменник. Див. Цишинський Якуб.


БАРУЗДІН Сергій Олексійович (22.VII 1926, Москва) — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1949. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1958 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Гол. ред. журн. «Дружба народов» (з 1966). Роман Б. «Повторення пройденого» (1964) — лірична оповідь про рад, патріотизм, відданість ідеалам комунізму, дружбу і любов на війні. У «Повістях про жінок» (1967) відображено трагічну протиприродність участі жінок у війні, опоетизовано їхнє загострене почуття обов’язку перед Вітчизною, моральну чистоту. Ці ж мотиви є провідними і в поезії Б. Автор книг для дітей «Раві і Шаші» (1956), «Казка про трамвай» (1968), «Крок за кроком» (1959), «Велика Світлана» (1960) та ін., літ.-критичних статей (зб. «Люди і книги. Літературні нотатки», 1978). Укр. мовою окремі твори Б. переклали І. Нехода, Н. Орлова та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1984 — 85; Заметки о детской литературе. М., 1975; Книга стихотворений. М., 1977; Писатель. Жизнь. Литература. М., 1985; Укр. перекл. — Хто побудував цей дім. К., 1953; Раві і Шаші. К., 1957; Тася. Львів. 1970; Нова адреса Ніни Стрешнєвої. К., 1973; Оповідання про тварин. К., 1977; Вірити й пам’ятати. К., 1986.

Літ.: Орлов Д. К. Сергей Баруздин. М., 1976.


БАРШАЙ Василь (9.XII 1943, с. Копачеле, Караш-Северинського повіту, тепер СРР) — укр. поет у Румунії. Закінчив 1963 Сігетську пед. школу, вчився у Бухарест. консерваторії. Працює вчителем. Друкувався в альм. «Серпень» (1964), збірниках «Ліричні струни» (1968), «Окрилений час» (1971), «Сонячне відлуння» (1974), що виходили укр. мовою в СРР. Автор збірки «Поезії» (1973).

В. Д. Ганущак.


БАРЩЕВСЬКИЙ Ян [бл. 1794, маєток Мураги, тепер тер. Расонського р-ну Вітеб. обл. — 28.II (12.III) 1851, с. Чуднів, тепер смт Житом. обл.] — білорус. і польс. письменник, один із зачинателів нової білорус. л-ри. Навчався в Полоцькій єзуїт. колегії. У 20-х pp. 19 ст. переїхав до Петербурга, де організував білорус. літ. гурток і видавав журн. «Niezabudka» («Незабудка»; 1840 — 44). У 1839 з Б. і його гуртком познайомився Т. Шевченко. В останні роки Б. жив на Україні. Гол. його твір — чотиритомний зб. «Шляхтич Завальня, або Білорусь у фантастичних оповіданнях» (1844 — 46, польс. мовою), де широко використані білорус. легенди і казки. Відомі білорус. дидактичні вірші Б. — «Дівонька», «Горілочка». Подіям 1812 присвячено віршоване оповідання «Грабіж мужиків». 1849 у Києві вийшов збірник Б. польс. мовою «Проза і вірші», в якому наявні й укр. мотиви. У творчості Б. відбилися суперечності його світогляду (співчуття закріпаченим і водночас ідеалізація патріархальщини тощо).

П. П. Охріменко.


БАСАРАБ Василь Стефанович (25.V 1932, с. Жукове, тепер Мукачівського р-ну Закарп. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1961. Закінчив 1957 Ужгород. ун-т. У книгах оповідань і новел «Ластівка над Тисою» (1963), «Коли трембітають вітри» (1967), «Скресінь» (1968), повістях «Задивляюсь у твої зіниці» (1972), «Осідлані гори» (1977), «Коронне село» (1982), «Летіла частка сонця» (1985) Б. змалював закарп. село на зламі епох, показав становлення Рад. влади, утвердження соціалістич. способу життя. У літ. записі Б. видано книжки закарп. нар. казок «Дванадцять братів» (1972) та «Казки одного села» (1979). Перекладає твори рос., словац., угор. поетів.

Тв.: Рос. перекл. — Оседланные горы. М., 1985.

О. В. Мишанич.


БАСАРІЯ Етері Федорівна (3.VI 1949, с. Кутол Абх. АРСР) — абхаз, рад. письменниця, перекладачка. Закінчила 1972 Моск. ун-т і 1973 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Живе на Україні. Пише рос. мовою. Автор книжок оповідань «Птахам — небо» (1975), «На нашій стороні» (1977), «Велетень і дельфін» (1979), «Реджеб і його родичі» (1982), «Погляд поверх воріт, що виходять на луг» (1985) та ін. Більшість творів присвячена людям Абхазії. Відображуючи складні долі старших поколінь, Б. утверджує моральні цінності, що становлять основу нар. життя. Окр. твори Б. укр. мовою переклали В. Положій і А. Таран.

Тв.: На нашей стороне. К., 1977; Первые километры. М., 1980; Взгляд поверх ворот, выходящих на луг. К., 1985; И говорили они до утра. М., 1986; Щадящий режим. К., 1988.

Є. В. Шарова.


БАСЕНКО Костянтин Якович (1.I 1923, Київ — 20.V 1973, там же) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1944. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1950 Одес. ун-т. Друкуватися почав 1945. Автор лірич. поезій (зб. «На щастя землі», 1953), віршованих гуморесок (збірки «Пером під корінь», 1956; «До нових віників», 1959), гумористич. оповідань і повістей (збірки «Душею щедрі», «Божа біографія», обидві — 1962; «Як Жирар Пилип у люди виходив», «Дітям до шістнадцяти», обидві — 1964). Роман «Жіночі радощі й печалі» (1966) присвячений юнакам і дівчатам, які стали на захист Батьківщини в грізні роки Великої Вітчизн. війни. У романі «Життя прожити» (кн. 1, 1963, кн. 2, 1968) Б. змалював повоєнне село. В істор. романі «На крутозламі» (1970) розкрито контрреволюц. діяльність бурж.-націоналістичної Центральної ради і боротьбу з нею революц. сил. Роман «Початок» (1972) — про події, які передували возз’єднанню України з Росією. Написав п’єсу «Десь у полі женці жнуть» (1962).

Тв.: Життя прожити. К., 1977: Початок. К., 1982.

Літ.: Сивокінь Г. М. Життєва переконливість героя. К., 1965.

М. К. Наєнко.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.