[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 134-148.]

Попередня     Головна     Наступна

БАСКСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народу басків, що живе в Іспанії (провінції Алава, Біскайя, Гіпускоа, Наварра) і Франції (деп. Нижні Піренеї). Найдавніші тексти баскською мовою — це монолог Панурга в «Пантагрюелі» Ф. Рабле (вид. 1543) і збірник реліг. та любовних віршів священика Бернардо Дечепаре «Початки баскської мови» (1545). Протягом 16 — 19 ст. Б. л. творили в основному просвітителі, серед яких переважало католицьке духівництво. В цей час опубліковані реліг.-моралізаторські книги й фольклорні записи: кн. «Наслідки» П. де Ашулара (1643), зб. «Різдвяні вірші» Х. Етчеберрі (1630 — 31), зб. баскських прислів’їв (1657) світського автора А. Ойєнарта та ін. На 18 ст. припадає літ. діяльність священика М. де Ларраменді, який видав зб. «Пісенна творчість Гіпускоа», і графа Пеньяфлоріде, засновника Баскського т-ва друзів батьківщини та автора коміч. опери «Осміяний п’яниця» (1764) з вокальними номерами баскською мовою. Просвітительські ідеї характерні для філософа П. П. де Астарлоа і прозаїка Х. А. Могель-і-Уркісу, який написав перший баскський роман «Перу Абарка» (вид. 1881, присвячений життю селянства), поетів Х. І. Істуети, П. Топета, байкарів А. П. Істурріагі і С. Моно. В серед. 19 ст. почав розвиватися романтизм, у л-рі посилилися патріотичні мотиви. Вірш Х. М. Іпаррагірре «Дуб Герніки» (1851) став гімном басків. У поемі Ж. М. Іррібаррена «Баск» (1853) складається хвала баскському народові. З лірич. й сатир. віршами виступав 1. Біскаррондо (псевд. — Вілінч). Романтична проза представлена романами «Око провісника» А. Чао (1866) і «Володар Басо з Етумети» Х. В. Аракістайна (1882). З 80-х pp. почали виходити баскською мовою книжки, журнали й газети в Іспанії, Франції, а також у Пд. Америці, де оселялися емігранти-баски. Реалістичні тенденції, що проявилися у віршах С. де Арана Гойрі, розвиваються у творчості його наступників, поетів 20 ст. Х. М. Агірре, Е. де Уркіаги і прозаїка Д. Агірре, якому належать романи «Морські води» (1906) і «Папороть» (1912). Революц. зрушення в Іспанії 20 ст., перемога Народного Фронту (1936), після якої Країна Басків здобула автономію, стали поштовхом для розвитку л-ри в усіх її жанрах, але культур. життя басків було придушено франкістським режимом. Серед нечисленних творів цього часу — поема Н. де Ормаечеа «Баски» (1950). Тільки з відновленням 1977 автономії почався новий етап у розвитку Б. л. Твори Г. Аресті Сегуроли — поема «Вниз по схилу» (1960), поетич. зб. «Камінь і народ» (1964), цикли віршів «Баскський камінь», «Цей кам’яний народ» (обидва опубл. 1976 в періодиці) — наповнені соціальним змістом і нар. мотивами, збагатили Б. л. новими темами та ідеями; вони позначені пошуками в галузі форми, характерними для сучас. європ. поезії. Ці ж тенденції продовжуються в творчості поета і прозаїка Х. Кінтани, який переклав також рідною мовою окремі праці К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна, перевидав ряд баскських класиків. Фундатор і перший президент Академії баскської мови P. M. де Аскуе був укладачем двотомного басксько-французько-іспанського словника (1905 — 06). З рад. учених істотний внесок у вивчення баск. культури зробив В. Ф. Шишмарьов (праці «Культура Іспанії», 1940, і «Нариси з історії мов Іспанії», 1941). Укр. етнограф і археолог Ф. К. Вовк у журн. «Літературно-науковий вістник» надрукував спогади про перебування в Країні Басків, про які згадував І. Франко (Зібрання творів, т. 41. Х., 1984, с. 328).

М. І. Лшпвинець.

БАСОК Василь Якович [псевдоніми — В. Б., Івась, Сількор дядько Бас; 12 (25). IV 1906, с. Соснівка, тепер Конотопського р-ну Сум. обл. — 1940] — укр. рад. поет. У 1926 закінчив Воздвиженську с.-г. школу на Сумщині. Друкувався з 1926. Належав до літ. орг-ції «Молодняк». Автор збірок «Розорані межі», «Рушай на врожай» (обидві — 1930), «Гримлять квартали» (1931). Перекладав твори російських радянських письменників.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Із поезії 20-х років. К.,1959; [Вірші]. В кн.: Червоні квіти. К., 1972.

Ф. Т. Кириченко.

БАСС Іван Іванович [14 (27).V 1907, с. Березань, тепер смт Баришівського р-ну Київ. обл. — 5.Х 1984, Київ] — укр. рад. літературознавець, доктор філол. наук з 1966. Член КПРС з 1940. Закінчив 1940 Харків. ун-т. У 1951 — 75 — ст. наук. співробітник Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Автор статей, монографій з питань історії укр. дожовтневої л-ри, франкознавства, укр.-рос. літ. взаємин тощо. Опублікував праці: «Іван Франко. Життя і творчість» (1956, у співавт.), «В. Г. Бєлінський і українська література 30 — 40-х років XIX ст.» (1963), «Художня проза Івана Франка» (1965), «Іван Франко. Біографія» (1966), «Іван Франко. Життєвий і творчий шлях» (1983, у співавт.). Редактор і один з упорядників збірника «Літературна спадщина Івана Франка» (т. 2 — 4), один з авторів «Історії української літератури» у восьми томах (т. 4, кн. 1), брав участь у підготовці Зібрання творів І. Франка у 50-ти томах. Писав також вірші (під псевд. Іван Майовий), окремі з них покладено на музику.

Л. І. . Скупейко.

БАТЛЕР (Butler) Семюел (4.XII 1835, Лангар, графство Ноттінгемшір — 18.VI 1902, Лондон) — англ. письменник. Закінчив 1858 Кембрідж. ун-т, здобув теол. освіту, але відмовився від духовної кар’єри. В 1859 — 64 жив у Новій Зеландії. Як журналіст і есеїст виступав з широкого кола сусп.-істор. і природн. питань. В утопічній дилогії «Едін» (анаграма слова «ніде», 1872) і «Повернення в Едін» (1901) заперечував промислово-капіталістичну цивілізацію, критикував бурж. мораль, реліг. догматизм. Автобіогр. роман «Шлях людський» (1873 — 85, вид. 1903) — сатира на клерикальне виховання й снобізм у родинному житті вікторіанської Англії. Стиль Б. вирізняється пародоксальною афористичністю, що характерно, зокрема, для його «Записників» (вид. 1912).

Тв.: Рос. перекл. — Жизненный путь. Л., 1938.

Літ.: Влодавська І. О. Роман Семюела Батлера «Ернест Понтіфекс, або шлях всякої плоті». «Іноземна філологія», 1968, в. 15.

Р. І. Доценко.

БАТРОВ Олександр Михайлович [9 (22).XII 1906, Одеса] — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1949. Учасник Великої Вітчизн. війни. Живе на Україні. У повістях і лірико-психол. новелах відобразив життя Одеси періоду громадян. війни («Ранковий кінь», «Був рік дев’ятнадцятий», обидві — 1968), антифашист. боротьбу («Бандера роса», 1950; «Золота коса», 1965). Книжки «Камбала» (1965); «На руках дівча» (1968); «Три безкозирки» (1973) — на теми дитинства. Б. засуджує свавілля, культ грубої фізичної сили (повісті «Кінець отамана Сеньки», «Вірка»; обидві — 1968). За його сценаріями створено кінофільми «Нерозлучні друзі» (1952, Київ. кіностудія худож. фільмів, у співавт. з О. Спєшнєвим), «Ти молодець, Аніто!» (1956), «Таємниця Дімки Кармія» (1960), «Дівчинка з лялькою» і «Бокс» (обидва — 1962, Одес. кіностудія худож. фільмів). Кілька творів Б. укр. мовою переклав О. Копиленко.

Тв.: Матросская королева. Избранное. Одесса, 1963; Время синего цвета. Одесса, 1978; Повести и рассказы. Избранное. Одесса, 1986; Укр. перекл. — Твій друг Хозе. Одеса, 1950; Завтра — океан. Одеса, 1953.

Є. М. Прісовський.

БАТТАЛ Саліх (справж. — Баталов Саліх Вазихович; 5.VIII 1905, с. Великі Тіганалі, тепер Олексіївського р-ну Тат. АРСР) — татар. рад. письменник. Член КПРС з 1927. Закінчив 1929 льотну школу в Оренбурзі. Був пілотом-випробувачем. Героїчним будням авіаторів присвячено роман «Пілоти» (1936), зб. оповідань «У повітряному океані» (1939), поему «Капітан Гастелло» (1942), книги нарисів «Сокіл» (1948), «Записки пілота» (1951), повість «Хто восьмий?» (1960), автобіогр. кн. «Пережите» (1972). Життя сучас. татар. села відтворено у віршованих повісті «Стовповою дорогою» (1950) та романі «На Черемшані» (1967 — 72). Автор поетич. зб. «Чарівне кільце» (1980). Переклав ряд творів О. Пушкіна, В. Маяковського, поему Т. Шевченка «Гайдамаки», яку вміщено в татар. виданні «Кобзаря» (1953). Укр. тема звучить у «Баладі про казку та бувальщину» (1944) — про героїку Великої Вітчизн. війни.

Тв.: Рос. перекл. — По столбовой дороге. М., 1956; Избранные произведения. Поэзия. Казань, 1972; Кто же восьмой? М., 1979.

Р. К. Ганієва.

БАТТАЛЬЯ (Баттаглія; Батталія; Battaglia) Гвідо де [бл. 1846 — після 1913, м. Обертин (за ін. даними — м. Калуш), тепер Івано-Франк. обл.] — польс. журналіст і критик. Навчався у Львівському університеті. Учасник польс. повстання 1863 — 64. В 1865 у Львові видав нарис «Тарас Шевченко, його життя і твори», в якому підкреслив, що Т. Шевченко один з найбільших поетів світу, наголосив на демокр. і нац.-визвольних тенденціях його творчості. Праця Б. сприяла популяризації творчості Т. Шевченка у Польщі, Чехії, німецькомовному світі, серед пд. слов’ян.

Тв.: Укр. перекл. — Тарас Шевченко, його життя і твори [уривок]. В кн.: Світова веІ.ич Шевченка, т. 3. К., 1964.

Літ.: Неділько В. Я. Тарас Шевченко в оцінці польського критика Гвідо Баттаглії. В кн.: Т. Г. Шевченко і слов’янські народи. К. 1964; Полєк В. Баттаглія Гвідо. «Архіви України», 1969, № 4.

В. Т. Полєк.

БАТЮШКОВ Костянтин Миколайович [18 (29).V 1787, Вологда — 7 (19).VII 1855, там же] — рос. поет. Виховувався в пансіонах Петербурга. Був членом Вільного товариства любителів наук і мистецтв. Захоплювався ідеями О. Радищева і франц. філософів-просвітителів. Зблизився з гуртком «Арзамас», до якого входили В. Жуковський і молодий О. Пушкін, та гуртком О. Оленіна, в якому панував культ античності. Виступав проти консервативних поглядів окремих учасників літ. т-ва «Беседа любителей русского слова» (сатиричний вірш «Видіння на берегах Лети», де вперше вжито слово «слов’янофіл»). Очолював анакреонтичний напрям у рос. поезії початку 19 ст. В елегіях і посланнях Б. постає людина, яка невдоволена відсутністю справжньої свободи в суспільстві. Поет оспівує дружбу і любов, заглиблюється у світ чуттєвих насолод («Весела година», «Вакханка», «Наслідування давніх»). Програмний вірш цього періоду — «Мої Пенати» (1811 — 12, опубл. 1814), Громад.політ. теми у творчості Б. зумовлені патріотичним піднесенням під час Вітчизн. війни 1812 (послання «До Дашкова», 1813, істор. елегія «Перехід через Рейн», 1814, та ін.). Пережиті враження від страхіть війни, особисті потрясіння спричинилися до духовної кризи Б., розчарування в ідеях просвітительства. В його поезії з’явилися реліг. настрої, мотиви скорботи і відчаю («Розлука», 1812 — 13, опубл. 1817; «Тінь друга», 1814, опубл. 1816; «Вислів Мельхіседека», 1821). За життя Б. вийшов зб. «Спроби у віршах і прозі» (1817). Творам Б. («Мій геній», «Тавріда», «Вмираючий Тасс» та ін.) притаманні досконалість і новаторство форми, глибокий ліризм. Писав статті з л-ри й мист-ва — «Вечір у Кантеміра», «Прогулянка до Академії мистецтв» та ш. Перекладав з давньогрец. л-ри. З 1822 хворів на тяжку душевну недугу.

Т. Шевченко в повісті «Близнецы» відзначив блискучий стиль і фантазію Б. — автора твору «Уривок з листів російського офіцера про Фінляндію». На Україні спадщину Б. досліджували Л. Булаховський, М. Бригін та ін.

Тв.: Полное собрание стихотворений. М. — Л., 1964;

Літ.: Брыгин Н. Бремен стремительная связь. Литературоведческие очерки. Одесса. 1977; Макаров Г. В. Любовь позта, Архангельск, 1984; Нечто о поэте и поэзии. М., 1985.

І. Я. Заславський.

«БАТЬКІВЩИНА» — газета «народовського» напряму (див. «Народовці»). Виходила 1879 — 96 у Львові. В перші роки містила багато матеріалів про нужденне життя галицького селянства, викривала сваволю чиновників тощо. І. Франко 1881 в одному з листів до М. Павлика писав про те, що за читання «Б.» «арештують мужиків по селах». У газеті друкувалися твори Ю. Федьковича, К. Устияновича, В. Шашкевича, А. Чайковського, С. Ковалева, П. Думки, а також переклади з рос. (М. Гоголя, О. Кольцова), норв. (Б. Б’єрнсона) та ін. л-р. Але у більшості матеріалів переважали тенденції класової згоди. Ідейну платформу «Б.» гостро критикував М. Павлик у своєму «Друкованому листі до всіх русинів у Галичині» (1910).

М. П. Гуменюк.

БАУМГАРДТЕН (Baumgardten) Александер (31.V 1908, Краків — 29.VI 1980, Катовіце, ПНР) — польс. письменник і перекладач. Закінчив 1931 Львів. ун-т. Автор багатьох повістей і романів («Береги темноти», 1964; «Вулиця чотирьох вітрів», 1967; «Ще не рано», 1972), збірок оповідань і віршів. У повісті «Наші приватні війни» (1977) змалював життя Гуцульщини 1939 — 45. Ще навчаючись в ун-ті, виступав у журналах з перекладами віршів укр. поетів. Переклав уривки з «Енеїди» І. Котляревського, окремі твори Т. Шевченка, І. Франка, О. Олеся, П. Тичини, М. Рильського, М. Бажана, І. Драча, що ввійшли до «Антології української поезії» (1977), оповідання Є. Гуцала і п’єсу О. Корнійчука «Макар Діброва» (разом із Я. Бжозою), що була поставлена 1949 у Катовіце.

Літ.: Погребенник Ф. П. Перекладачі І. Франка слов’янськими мовами. «Українське літературознавство», 1986, в. 46.

В. Т. Полєк.

БАХМАН (Bachmann) Інгеборг (25.VI 1926, Клагенфурт — 17.Х 1973, Рим), — австр. письменниця. У 1945 — 50 вивчала філософію в ун-тах Граца, Інсбрука, Відня, доктор філософії з 1950. З 1965 була членом правління Європейського співтовариства письменників. У збірках віршів «Відкладений час» (1953) і «Закляття Великої Ведмедиці» (1956) обстоювала соціальну роль мистецтва. Збірки оповідань «Тридцятий рік» (1961), «Симультан» (1972) пройняті любов’ю до рідної землі, ЇЇ духовної культури, протестом проти бурж. ладу. В романі «Малина» (1971) показала долю Австрії від часів Австро-Угорщини до 70-х pp. 20 ст. Автор радіоп’єс, лібретто опер та балету «Ідіот» (1953, за Ф. Достоєвським).

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поклик. К., 1984; Рос. перекл. — Избранное. М., 1981.

Літ.: Затонський Д. Новелістика Інгеборг Бахман. У кн.: Затонський Д. Шлях через XX століття. К., 1978.

Є. І. Нечепорук.

БАХТІН Микола Миколайович [псевд. — Бібліограф., Н. Нович та ін.; 5(17).V 1866, м. Чири-Юрт, тепер Чеч.-Інгуш. АРСР — 2.V 1940, Ленінград] — рос. рад. літературознавець, перекладач, бібліограф. У 1896 в Петербурзі видав збірник «З чужих полів», куди включив і свої переклади з української літератури. У збірці «Кобзар» (1900, 1906) і періодич. виданнях опублікував переклади віршів Т. Шевченка. Написав істор.-етногр. нарис «Угорська Русь» (1915). Склав велику картотеку рос. перекладів з іншомовних л-р, окремий розділ якої присвятив укр. письменникам. Тут зафіксовано видання укр. л-ри рос. мовою і критичні відгуки про них з 1700 до поч. 1940 [зберігається в Ленінграді в Ін-ті рос. л-ри АН СРСР (Пушкінський дім)]. Підготував бібліогр. покажчик «Шевченко в російських перекладах» («Радянське літературознавство», 1939, № 4 — 6; неопубл. частина зберігається у відділі рукописів Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР).

Тв.: С чужих полей. Сборник стихотворных переводов. СПБ, 1896.

Літ.: Бронь Т. И. Н. Н. Бахтин и сго картотека. В кн.: Международные связи русской литературы. М. — Л., 1963.

І. Д. Бажинов.

БАХТІН Михайло Михайлович [5 (17).XI 1895, м. Орел — 7.III 1975, Москва] — рос. рад. літературознавець і мистецтвознавець. Навчався в Новорос. (Одеса) та Петерб. ун-тах, професор Мордов. ун-ту (Саранськ). У кн. «Проблеми творчості Достоєвського» (1929) розкрив нові принципи естетичного освоєння світу в творчості письменника, створив оригінальну теорію поліфонічного роману. В кн. «Франсуа Рабле і народна культура середньовіччя й Ренесансу» (1965) трактував роман «Гаргантюа і Пантагрюель» Рабле як вершину багатовікової неофіційної нар. творчості і зразок карнавального мист-ва. На широкому порівняльному матеріалі показав роль нар. традицій у виникненні світової класики. У ст. «Рабле і Гоголь. Мистецтво слова і народна сміхова культура» (1973) досліджував зв’язок повістей М. Гоголя (збірки «Вечори на хуторі біля Диканьки» й «Миргород») з укр. нар.-святковим і ярмарковим життям, вказував на риси гротескового реалізму в цих творах. Підкреслював роль мандрівних дяків як поширювачів і творців на Україні усної рекреативної л-ри, — фацецій, анекдотів, дрібних мовних травестій, молитов та ін.

Тв.: Проблемы поэтики Достоевского. М., 1979; Эстетика словесного творчества. М., 1979; Литературно-критические статьи. М., 1986.

Літ.: Бочаров С. Г. и др. Библиография научных трудов М. М. Бахтина и статей о нем и его исследованиях, опубликованных на русском и иностранных языках. В кн.: Проблемы поэтики и истории литературы. Саранск, 1973; Проблеми научного наследия М. М. Бахтина. Саранск, 1985.

БАХШІЄВ Міші (Михайло) Юсупович (7.XI 1910, Дербент — 7.IX 1972, Махачкала) — татський рад. письменник. Член КПРС з 1930. Закінчив 1936 Моск. землевпорядний ін-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. Писав тат. і рос. мовами. Один із зачинателів татської прози. Темі колективізації присвячені збірки віршів «Про комсомол» (1932), «Здобутки Жовтня» (1932), повість «Назустріч новому життю» (1931), роман «Рибалки» (1933); людині праці — зб. оповідань «Прості люди» (1958), роман «Грона винограду» (1967; рос. мовою — «Біля стін Нарин-Кали», 1980). Автор п’єси «Перемога героя» (1936), комедії «Амбал і Шах-Аббас» (1940). Спогади, нариси й оповідання вміщено у зб. «Хай знають люди» (1970). Укр. мовою окремі твори Б. переклав Б. Антоненко-Давидович.

Тв.: Укр. перекл. — Хай знають люди. В кн.: Сузір’я, в. 2. К., 1968.

Г. Г. Ханмурзаєв.

БА ЦЗІНЬ (справж. — Лі Фейгань; 25.XI 1904, м. Ченду) — кит. письменник. У повістях «Загибель» (1929) і «Нове життя» (1932) показав діяльність молодого революціонера, в романах «Рудокопи» (1932) та «Сніг» (1933), повістях «Вмираюче сонце» (1930) і «Сни на морі» (1932) — тяжку працю трудящих, їхню боротьбу за краще майбутнє, проти іноз. поневолення. Події революції 1925 — 27 змалював у трилогії «Кохання» (1931 — 33), боротьбу кит. народу проти япон. загарбників — в романі «Вогонь» (1943). Написав також романи «Сім’я» (1933; укр. перекл. І. Чирка, 1976), «Сад радощів» (1945), «Палата № 4» (1945), «Холодна ніч» (1946), багато оповідань. Переклав ряд творів М. Горького, І. Тургенєва, О. Герцена.

Тв.: ос. перекл. — Сочинения, т. 1 — 2. М., 1959.

Літ.: Никольская Л. А. Ба Цзинь. М., 1976.

І. К. Чирко.

БАЧИЛО Алесь (Олександр Миколайович; 2.III 1918, с. Лешниця, тепер Пуховицького р-ну Мін. обл. — 4.I 1983, Мінськ) — білорус. рад. поет. Член КПРС з 1942. Закінчив 1939 Мін. учител. ін-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. Автор збірок «Шляхи» (1947), «Зорі весняні» (1954), «Юність» (1959), «Осіння повість» (1965), «Снігова балада» (1968), «Три богині» (1973), «Білий березняк» (1976). «Поема скорботи» (опубл. 1987) — про трагічні події 30-х pp. Писав і гумористич. вірші (зб. «Кавалер Микита», 1967). Багато віршів Б. покладено на музику. Переклав окремі твори А. Малишка, М. Нагнибіди, С. Олійника, Л. Забашти та ін. укр. поетів. Окремі твори Б. укр. мовою переклали І. Драч, Є. Доломан, С. Литвин та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 2. К., 1971; Рос. перекл. — Плечо друга. М., 1982.

В. Я. Буран.

БАЧИНСЬКИЙ Ілля (pp. н. і см. невід.) — укр. поет кінця 17 — поч. 18 ст. Відомостей про життя і діяльність немає. Автор «Пісні світової» («І мні тоскно...»), з акростиха якої дізнаємося про його ім’я та прізвище — «Іллія Бачинскі». З твору видно, що жив поет десь на чужині і не мав зв’язку з рідними та батьківщиною. Вірш став популярною піснею, зустрічається у кількох записах, у т. ч. у закарпат. рукописних співаниках 18 — 19 ст. Належить до елегійних творів про сирітську недолю і тяжке життя на чужині. У вірші чимало західноукр. діалектизмів, тому є підстава вважати, що Б. походив із західноукр. краю.

Тв.: Пісня світова. В кн.: Антологія української поезії, т. 1. К., 1984.

Б. Л. Микитась.

БАЧИНСЬКИЙ Михайло (псевд. — Орест Філаретів; 1866 — 1912) — укр. поет. Нар. на Зх. Україні, був священиком. Друкувався з 1887 у журналах «Зоря», «Дзвінок» та літ. збірниках. Лірика Б. порушувала інтимні та громадські теми («Вперед, гадко!», «Не пізно ще!», обидва — 1888), вона позначена медитативністю, часто мінорним настроєм. До ліро-епіки тяжіють сповнені любові до рідної землі балада «Братчики» (1887) і вірш «Поділля перед жнивами» (1892). Тв.: [Вірші]. В кн.: Галицька та буковинська поезія XIX віку. К., 1927.

Ю. В. П’ядик.

БАШ Яків [справж. — Башмак Яків Васильович; 26.VII (8.VIII) 1908, с. Милове, тепер Бериславського р-ну Херсон. обл. — 14.III 1986, Київ] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1938. У 1928 — 32 працював на будівництві Дніпрогесу. Закінчив 1937 Київ. ун-т. В роки Великої Вітчизн. війни — у Центр. та Укр. штабах партизан. руху. В 1944 — 46 був директором видва «Радянський письменник». У збірках оповідань і нарисів «Доба горить» (1931), «Дні наступу» (1933), у повісті «Сила» (1934), романі «На берегах Славути» (1941; розширений варіант роману — «Гарячі почуття», 1947) Б. розповів про життя і працю будівників Дніпрогесу. Подвигам рад. людей у роки Великої Вітчизн. війни присвячено повість «Професор Буйко» (1946), цикл оповідань «Біля вогнища» (1962), роман-дилогію «Надія» (ч. 1 — «Надія», 1960; ч. 2 — «На крутій дорозі», 1967). Автор героїчних драм «Професор Буйко» (1949), «Дніпрові зорі» (1953), комедії «У кожного своя ціль» (1958), які йшли на сценах багатьох театрів України. Окремі твори Б. перекладено рос., болг., словен. та ін. мовами. Лауреат Респ. комс. премії ім. М. Островського (1970).

Тв.: Твори, т. 1 — 2. К., 1978; П’єси. К., 1958; Рос. перекл. — На крутой дороге. М., 1983.

Літ.: Дяченко О. Яків Баш. «Жовтень», 1960, № 3; Новиченко Л. О делах и людях наших дней. «Вопросы литературы», 1960, № 7; Острик М. Сторінки творчої біографії. В кн.: Баш Я. Твори, т. 1. К., 1968.

Г. Ф. Семенюк.

БАШИРОВ Гумер Баширович (7.I 1901, с. Янга-Сала, тепер Арського р-ну Тат. АРСР) — татар. рад. письменник, нар. письменник Тат. АРСР з 1986. Член КПРС з 1928. У роки громадян. війни брав участь у боях за Рад. владу на Україні. До 1922 жив у м. Олешки, тепер Цюрупинськ Херсон. області. Закінчив 1936 Ін-т марксизму-ленінізму в Казані. Повість «Сиваш» (1937) — про події громадян. війни в Криму. Високим патріотич. звучанням пройняті твори періоду Великої Вітчизн. війни — збірки нарисів та оповідань «Помста» (1942) і «Гармоніст» (1943). У романі «Честь» (1948; Держ. премія СРСР, 1951) змальовано трудові подвиги татар. колгоспників під час Великої Вітчизн. війни. Інші твори — роман «Сім джерел» (1978, про актуальні питання захисту природи), автобіогр. повість «Рідний край — зелена моя колиска» (1967), кн. «На життєвому шляху» (1986, до неї включено повість-спогади «Осінні палючі вітри» та публіцистичні статті). Упорядник ряду фольклор. збірників. Переклав кілька оповідань І. Франка.

Тв.: Укр. перекл. — Честь. К., 1956; Рос. перекл. — Родимый край — зеленая моя колыбель. М., 1983.

Р. К. Ганієва.

БАШКИРСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра башк. народу. Її джерелами є нац. фольклор і тюрк. писемні пам’ятки Приуралля й Поволжя (героїчний епос, істор. і побутові пісні, казки, легенди), які створювалися в 11 — 19 ст. мовою «тюрки». Башк. автори писали до кінця 19 ст. цією мовою, пізніше — татарською. Після Великої Жовтн. соціалістич. революції л-ра почала розвиватися башк. мовою. В серед. 18 ст. волелюбні вірші й пісні складав Салават Юлаєв. Для 1-ї пол. 19 ст. характерна поезія реліг. змісту. Поети цього часу — Т. Ялсигул, Ш. Закі, Г. Чокрий та ін. У 2-й пол. 19 ст. у творах письменників переважали просвітительські ідеї (М. Акмулла, М. Бікчурін, М. Умітбаєв). На поч. 20 ст. розвивалась реалістична революц.-демокр. л-ра, яскравим представником якої став класик башк. і татар. л-р М. Гафурі. З віршами про долю народу прийшли в л-ру С. Якшігулов, Ш. Бабич, С. Кудаш. Формувалася реалістична проза. У повістях «Бідняки» (1907), «Солдатка Хаміда» (1915) М. Гафурі, «Нещасні» М.-Х. Сагді (1911), «Принижені жінки» А. Тагірова (1912) показано безправ’я людей праці. Зароджувалася драматургія (п’єси А. Тагірова, Г. Ніязбаєва, Г. Гумерського, Ф. Туйкіна). В перші роки після перемоги Великого Жовтня осн. темами Б. л. були переможне становлення Рад. влади, героїчні події громадян. війни — вірші М. Гафурі, Д. Юлтия, С. Кудаша, Г. Гумера, Т. Янабі, повісті «Кооператори» Г. Хайрі (1926), «Зільський» Г. Давлетшина (1927), роман «Поворот» Г. Хайрі (1928), драми «Карагул» Д. Юлтия (1920), «Черевички» Х. Ібрагімова (1921), «Алатау» А. Тагірова (1923) та ін. В 30-і pp. Б. л. відображала соціалістичні перетворення в республіці. Темі колективізації присвячені повісті «Айбіке» Х. Давлетшиної (1931), «Переможний вир» І. Насирі (1937), роман у віршах «Кушкаен» С. Кудаша (1936), поеми і вірші Р. Нігматі, Г. Саляма, Г. Амірі, драми «Сакмар» (1934), «Дружба і любов» (1939) С. Міфтахова. Розвиток промисловості і становлення робітн. класу в Башкири відображено у повістях «Кров машин» А. Тагірова (1932), «Ішимбай» А. Карная (1835), віршах Г. Саляма, Б. Валіда, М. Тажі, С. Кулібая та ін. Поглиблюється тема Великого Жовтня, громадян. війни — в романах «Солдати» (1931), «Червоногвардійці» (1934), «Червоноармійці» (1936) А. Тагірова, «Кров» Д. Юлтия (1934 — 37), «Кудей» І. Насирі (1934), повісті «Ми повернемося» М. Карная (1939). В роки Великої Вітчизн. війни герої фронту і тилу змальовувалися в оповіданнях і нарисах С. Агіша, Б. Діма, драмах Б. Бікбая, Р. Нігматі. В післявоєнні роки розширилася тематика башк. л-ри. Ратні подвиги рад. людей на фронтах Вітчизн. війни відображено в поемах «Світла зірка» Х. Каріма (1949), «Балада про пісню» (1962), «Одинадцять пісень про друга» Н. Наджмі (1970), «Сорок шостий солдат» Л.-Х. Гіляжева (1962), романах «Дорога Москви» Д. Ісламова (1968), «Йду Чумацьким Шляхом» І. Абдулліна (1983), «День народження» Я. Хамматова (1975), повістях «Орел помирає на льоту» А. Бікчентаєва (1950), «Перелітні птахи» (1974), «Міст» (1980) А. Хакімова. Життя сучас. села показано в романах «Травневий дощ» А. Валєєва (1958), «Солдати без погонів» Л.-Х. Гіляжева (1962), «Люди далеких доріг» Н. Мусіна (1970), «Сабантуй» Т. Сагітова (1980). Романи на робітничу тематику»: «На схилах Нариштау» К. Мергена (1949), «Лебеді залишаються на Уралі» (1956), «Я не обіцяю тобі раю» (1963) А. Бікчентаєва. Значним явищем стала лірико-філос. повість М. Каріма «Довге-довге дитинство» (1976). Істор.-революц. темі присвячені романи «Іргіз» Х. Давлетшиної (1954), «Принижені», «Біля Великого Іка», «Ємеш» З. Біїшевої (1959 — 70), «Житній колос», «Пам’ятники для живих» Ф. Ісангулова (1970 — 75), «Бахтізін» В. Ісхакова (1974). З’явилися істор. романи: «Крила беркута» К. Мергена (1983) — про добровільне входження Башкири до Росії, «Кіндзя» Г. Ібрагімова (1985) — про селянську війну 1773 — 75 у Башкири, «Північні амури» Я. Хамматова (1984) — про участь башкир у Вітчизн. війні 1812. Романи «Фундамент» С. Агіша (1950), «Перші кроки» А. Валєєва (1952), «Другий грім» І. Гіззатуліна (1977) розповідають про соціалістичні перетворення на селі в 20 — 30-і pp. Серед поетич. творів виділяються вірші і поеми М. Каріма, Н. Наджмі, Г. Рамазанова, М. Галі, Ш. Біккулова, Р. Гаріпова, Р. Сафіна. Значним внеском у башк. поетичну ленініану є поеми «Більшовик» (1948), «Із іскри полум’я» (1957) Р. Нігматі, «Співучі скелі» Р. Бікбаєва (1980). Активізувалися гумор і сатира — вірші Т. Арслана, А. Атнабаєва, М. Карімова. Моральні проблеми сучасності порушуються у п’єсах «З серцем не жартують» І. Абдулліна (1962), «Країна Айгуль» М. Каріма (1968), «Тальян-гармошка» Г. Ахметшина (1951), «Сиве волосся моєї матері» А. Мірзагітова (1960), «Зайтунгуль» Н. Асанбаєва (1977), «Тринадцятий голова» А. Абдулліна (1979). У багатьох театрах країни з успіхом пройшли вистави за трагедіями М. Каріма «В ніч місячного затемнення» та «Не кидай вогню, Прометею». Для дітей пишуть А. Бікчентаев, М. Карім, Р. Габдрахманов, К. Кін’ябулатова, Ф. Рахімгулова, Д. Буляков, Г. Юнусова. Розвиваються літературознавство і літ. критика. Праці про поезію належать Г. Рамазанову, Г. Хусаїнову, К. Ахмедьянову, про прозу — А. Вахітову, Р. Баїмову, про драматургію — М. Гайнулліну, про взаємозв’язки л-р — С. Сафуанову. СП Башкирії — з 1934. Виходить літературний журнал «Агідель» («Річка Біла»).

Багато башк. письменників звертається до укр. тематики (романи «Солдати» А. Тагірова і «Кров» Д. Юлтия, поезії С. Кудаша, Г. Саляма, А. Валєєва). В роки Великої Вітчизн. війни до Уфи було евакуйовано установи АН УРСР, Київ. театр опери і балету ім. Т. Г. Шевченка, СП України та ін. Тут були написані «Похорон друга» П. Тичини, «Слово про рідну матір» М. Рильського, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, видано «Кобзар» Т. Шевченка; опубл. працю П. Тичини «Патріотизм у творчості Мажита Гафурі» та ін. В Б. л. з’явилися твори, які закликали до боротьби за визволення України від фашист. загарбників («Убий, сину мій, фашиста» Р. Нігматі, «Україна» і «За Україну» М. Каріма, «Помста», «Думи про Україну» С. Кудаша, «На березі Дніпра» Х. Каріма, «Пісня про Україну» Г. Рамазанова, «Максиму Рильському» Б. Бікбая та ін.). Україні присвятив свої твори М. Сюндюкле («Макар Мазай», цикл «Думи про Донбас»). Башк. мовою перекладено твори Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, О. Корнійчука, П. Панча, О. Гончара, М. Стельмаха; укр. мовою — М. Гафурі, С. Кудаша, М. Каріма, А. Бікчентаева, А. Хакімова та ін. (в перекладах П. Тичини, М. Стельмаха, Д. Павличка, А. Кацнельсона, Б. Степанюка, М. Сингаївського, П. Сингаївського, С. Литвина та ін.).

Літ.: Харисов А. И. Литературное наследие башкирского народа (XVIII — XIX в.). Уфа, 1973; История башкирской советской литературы. М., 1977; Вахитов А. Х. Башкирский советский роман. М., 1978; Хусаинов Г. Б. Башкирская советская поэзия. М., 1983; Сафуанов С. Г. Межнациональные связи башкирской литературы. М., 1979; Рамазанов Г. З. Многоцветье. М., 1980.

С. Г. Сафуанов.

БАШКИРЦЕВА Марія Костянтинівна [11 (23).XI 1860, с. Гавронці, тепер Диканського р-ну Полтав. обл. — 31.Х 1884, Париж] — укр. художниця і письменниця. З 1872 постійно жила у Франції. Найвідоміші живописні твори — «Жан і Жак» (1883), «Мітинг» (1884) — зберігаються в Луврі. Кілька разів приїздила на Україну, написала чимало худож. полотен на укр. теми. Автор «Щоденника» (франц. мовою, вид. у Франції 1887, в Росії — 1894), віршів, мистецтвознавчих статей, у яких відстоювала принципи реалізму в живописі. «Щоденник», який має істор.культур. цінність, перекладено кількома мовами. Б. присвятили елегії і станси Е. Дюкро, Робер де Суз, Ж. Кайяр, А. Тер’є, про неї писали М. Баррес, Ф. Коппе, Ф. Сарсе та ін. Листувалася з Гі де Мопассаном.

Тв.: Укр. перекл. — Із «Щоденника» [уривки]. «Україна», 1986, № 51 — 52; 1987, № 1 — 5.

Літ.: Добровольский О. Муся. В кн.: Добровольский О. Здравствуй, Никос! М., 1985; Басманов А. Мария Башкирцева. «Огонек», 1986, № 22; Слабошпицький М. Марія Башкирцева. Роман-есе. К., 1987.

М. Ф. Слабошпицький.

БАЯН — легендарний співець, поет Давньої Русі. Див. Боян.

БАЯТІ (аль-Баяті) Абд аль-Ваххаб (1926, Багдад) — Ірак. поет. Закінчив 1950 Вищий пед. коледж у Багдаді. Брав участь у нац.-визв. боротьбі. В 1961 — 64 жив в СРСР. Один із зачинателів нової форми сучас. араб. поезії — вільного вірша. Більшість віршів Б. має глибоке соціальне, антиімперіалістичне звучання. Автор збірок «Вірші у вигнанні» (1957), «Слова не вмирають» (1960), «Щоденники професійного політика» (1970), «Автобіографія викрадача вогню» (1974), «Про смерть і революцію» (1974), «Книга моря» (1975), поеми «Ленін» (1961), п’єси «Судилище в Нішапурі» (1963) та ін. Перекладач творів Л. Арагона, П. Елюара. В 70-х pp. вийшов його тритомний «Диван» (збірник поезій). Окремі вірші Б. переклали С. Тельнюк та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші], «Всесвіт», 1970, № 6; Рос. перекл. — Путь свободы. М., 1962; Зеленая луна. М., 1963.

Літ.: Кочубей Ю. Щирий лірик. «Всесвіт», 1963, № 6; Кочубей Ю. На вівтар вітчизни. «Всесвіт», 1976, № 3.

Ю. М. Кочубей.

БЕБАН Максим Панасович (10.II 1913, с. Керетіно, тепер Ковилкінського району Морд. АРСР — 13.IV 1986, Саранськ) — мордов. рад. поет. Член КПРС з 1947. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1949 Мордов. пед. ін-т (Саранськ). Автор збірок віршів, зокрема «Весні присвячується» (1932), «Вогні в долині» (1946), «Моя вина» (1957), «Про що співають сопілки» (1962); роману «Весняні птахи» (1962, про мордов. колгосп), книг байок «Золотий горішок» (1980), «Байки» (1986), поем, оповідань. Перекладач творів О. Пушкіна, М. Некрасова, О. Блока. Переклав «Заповіт», «Я не нездужаю, нівроку» та ін. твори Т. Шевченка (зб. «Українські вірші та оповідання», 1954).

Тв.: Рос. перекл. — Моя весна. Лирика и сатира. Саранск, 1957.

І. К. Інжеватов.

БЕВЗЕНКО Степан Пилипович (7.VIII 1920, с. Станіславівка, тепер Новоархангельського р-ну Кіровогр. обл.) — укр. рад. мовознавець, доктор філол. наук з 1962, професор з 1964. Член КПРС з 1972. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1944 Одес. ун-т. Завідував кафедрами Ужгород. (1950 — 62), Одес. (1962 — 81) ун-тів; з 1982 — зав. кафедрою Київ. пед. ін-ту ім. О. М. Горького. Автор праць з історії укр. літ. мови, діалектології та ін. («Із спостережень над синтаксисом драми „Назар Стодоля“ Т. Г. Шевченка», 1960; «Історична морфологія української мови», 1960; «Вивчення мови української художньої літератури дожовтневого п’ятдесятиріччя», 1968). Уклав «Інверсійний словник української мови» (1985, у співавт.).

Тв.: Українська діалектологія. К., 1980.

М. Я. Плющ.

БЕВК (Bevk) Франце (17.IX 1890, с. Закойца, біля м. Гориця — 17.IX 1970, Любляна) — словен. письменник, перекладач, громад. діяч. Член Словен. академії наук і мистецтв з 1953. Закінчив 1913 пед. уч-ще у Гориці. В роки 2-ї світової війни — учасник нар.-визвольної боротьби в Югославії. Ранні твори написані в дусі т. з. словен. модерну, пізніше Б. віддає перевагу реалістич. методу. Відтворив життя селянства та різних верств капіталістич. міста Словен. Примор’я, боротьбу словенців проти денаціоналізатор. політики італо-фашист. уряду. Розробляв істор. та фантаст.-міфологічну тематику — зб. «Вірші» (1921), книги новел та повістей «Фараон» (1922), «Кати» (1923), «З іскри пожежа» (1963), романи «Знамення на небі» (1927 — 29), «Капелан Мартин Чедермац» (1938) та ін. У 1931 видав у своєму перекладі оповідання «Панталаха» І. Франка, написав до нього післямову. Укр. мовою окремі твори Б. переклали І. Ющук, Н. Непорожня.

Тв.: Укр. перекл. — Сонечко. В кн.: Зелен май. К., 1985; Важкий крок. К., 1987; Рос. перекл. — Сундук с серебром. Повести и рассказы. М., 1971.

Т. В. Посудневська.

БЕДЗИК Дмитро Іванович [20.X (1.XI) 1898, с. Вільхівці Саноцького повіту, тепер ПНР — 27.XI 1982, Київ] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1960. Закінчив 1926 Харків. ін-т нар. освіти. Був членом Спілки селянських письменників «Плуг» та літературної організації «Західна Україна». Друкувався з 1924 (п’єси «Шахтарі», «Люди! Чуєте?», оповідання «До сонця»). Романи «У творчі будні» (1931), «Хлібороби» (1956), «Серце мого друга» (1964), «Кам’яні пороги» (1978) — про глибокі соціалістичні перетворення на селі. Боротьбі трудящих України за ідеали Жовтня присвячено роман «Студені води» (1930), трилогію «Украдені гори» (ч. 1 — «Украдені гори», 1969; ч. 2 — «Підземні громи», 1971; ч. 3 — «За хмарами зорі», 1973), роман «Сполох» (1983), що є своєрідним продовженням трилогії. Героїзм рад. людей в роки Великої Вітчизн. війни відображено в романі «Дніпро горить» (1948), збірках оповідань «Кров за кров» (1941), «Оповідання про Олега Кошового» (1950), книгах нарисів «Корсунь-Шевченківське побоїще» (1944), «Плем’я нескоримих» (1949). Автор п’єс «Чорнозем ожив» (1925), «Пророк» (1930), «Арсенальці» (1939), «Останній вальс» (1959) та ін.

Тв.: Вибрані п’єси. К., 1957; Твори, т. 1 — 2. К., 1978; Подорож у молодість. К., 1979; Гора Дівиця. К., 1981.

Літ.: Кирилюк Є. Дмитро Бедзик. В кн.: Українські радянські письменники, в. 8. К., 1976.

А. О. Ковтуненко.

БЕДЗИК Юрій Дмитрович (25. XI 1925, Харків) — укр. рад. письменник. Син Д. І. Бедзика. Член КПРС з 1952. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1949 Київ. ун-т. Друкується з 1954. Проблеми сусп. і гуманістичного покликання працівників науки порушено в романі «Альма-матер» (1964), повісті «Над планетою — „Левіафан“» (1965). Про події Великої Вітчизн. війни та сучасне життя армії — романи Б. «Полки ідуть на переправу» (1959), «Честь мені дорожча» (1967) та ін. У романах «Блакить» (1973), «Розкрилля» (1974), «Поверх-42» (1977), «Довге повернення» (1981) відображено життя і працю сучас. робітничого класу. Міжнар. проблематика — у центрі роману «Кожна хвилина життя» (1984), п’єси «Врятуйте доктора Рейча!» (1986).

Тв.: Вибрані твори. К., 1984; Рос. перекл. — Полки идут на переправу. М., 1965; Лазурь. М., 1976; Долгое возвращение. М., 1982; Этаж-42. М., 1982.

Літ.: Жулинський М. В межах «однієї думки». «Вітчизна», 1975, № 7; Буркатов Б. Прагнення висоти. «Дніпро», 1978, № 10.

В. А. Бурбела.

БЕДНАР (Bednár) Альфонз (13.X 1914, с. Рожнява Непорадза) — словац. письменник. Член КПЧ. Закінчив 1938 Праз., 1940 — Братіслав. ун-ти. Роман «Скляна гора» (1954), зб. новел «Години і хвилини» (1956), позначені глибоким психологізмом, започаткували в словац. л-рі «другу хвилю» творів про події 2-ї світової війни і Словацьке нац.повстання 1944. В епічному романі «Громовий зуб» (1964) порушено соціальні проблеми села. В циклі сатирич. романів «За жменю дрібняків» (1970 — 81), романі «За чашами смоли» (1978) в гострогротесковій манері засуджується міщанство. Роман у новелах «Дім 4, корпус „Б“» (1977) ставить важливі морально-етичні питання, пов’язані з минулим Чехословаччини, її соціалістичним сьогоденням. Укр. мовсю окремі твори Б. переклала О. Паламарчук.

Тв.: Укр. перекл. — Там сто лип стоять... В кн.: Чотирилисник на щастя. К., 1984; Рос. перекл. — Дом 4, корпус «Б». М., 1979.

Г. М. Сиваченко.

БЕДНАРСЬКИЙ Кароль (4.XI 1848, Львів — 23.IV 1911, там же) — укр. друкар. Навчався на складача в друкарні Ставропігійського інституту. З 1878 — директор друкарні Т-ва ім. Шевченка (згодом — Наукове товариство імені Шевченка), яка за час його керівництва стала найбільшим центром видання укр. л-ри в Галичині. Тут друкувалися всі журнали і збірники НТШ («Записки», «Етнографічний збірник», «Матеріали до української етнології» тощо), «Літературно-науковий вістник», твори І. Котляревського, Т. Шевченка, Ю. Федьковича, С. Руданського та ін. Вперше опубліковано збірки віршів І. Франка «З вершин і низин», «Давнє й нове», ряд видавничих серій («Дрібна бібліотека», «Наукова бібліотека»). Підтримував дружні стосунки з І. Франком, В. Гнатюком, М. Павликом (збереглися листи Б. до І. Франка). За друкування л-ри соціал-демокр. напряму, творів класиків марксизму переслідувався владою.

Б. З. Якимович.

БЕЕКМАН Владимир (23.VIII 1929, Таллін) — ест. рад. письменник і громад. діяч. Член КПРС з 1959. Закінчив 1953 Таллін. політех. ін-т. Автор поетич. збірок «Пісня про молодість» (1952), «Вітер у вересі» (1958), «Синій тюльпан» (1965), «Антидерево» (1969), «Година пік» (1971), поеми «Світло Східної Європи» (1963) та ін., романів «Транзитний пасажир» (1967), «Нічні льотчики» (1975), «І сто смертей» (1978), «Рік Осла» (1979), «Коридор» (1982), «Нарвський водоспад» (1984), книг подорожніх вражень. Творчості Б. притаманна ліричність і пристрасна публіцистичність. Виступає як перекладач, зокрема творів укр. поетів (Т. Шевченка, П. Тичини, Д. Білоуса, Р. Братуня та ін.). Укр. мовою окремі твори Б. переклали О. Завгородній і В. Гримич.

Тв.: Укр. перекл. — Поезії. К., 1981; Рос. перекл. — Транзитный пассажир. М., 1972; Море дождя и солнца. М., 1974; На затылке земного шара. Таллин, 1983; Коридор. Таллин. 1984; И сто смертей, — Ночные летчики. М., 1985.

Літ.: Слабошпицький М. Що записано в книгу часу. «Київ», 1985, № 1.

В. Г. Гримич.

БЕЕКМАН Еме (20.IV 1933, Таллін) — ест. рад. письменниця. Закінчила 1956 ВДІК. Автор «Трилогії про Мір’ям» (романи «Маленькі люди», 1964; «Колодязне дзеркало», 1966; «Старі діти», 1972); романів «Глухі бубонці» (1968), «Чортів цвіт» (1974), «Нетрі» (1980) — про події минулого століття, часів бурж. республіки, війни; соціальних романів «Зграя білих ворон» (1967), «Падолист» (1975), «Можливість вибору» (1978), «Вільний біг» (1982) та ін. У соціально-фантаст. романі «Гонка» (1983) в гротескній фермі зображено згубні наслідки західної технократичної цивілізації. Пише також кіносценарії, драми, твори для дітей.

Тв.: Рос. перекл. — Глухне бубенцы. Таллин, 1973; Возможность выбора. Таллин, 1982; Трилогия о Мирьям. М., 1985; Гонка. М., 1986.

Літ.: Слабошпицький М. Людина як незамкнута система. В кн.: Слабошпицький М. Літературні профілі. К., 1984.

В. Г. Гримич, О. С. Завгородній.

БЕЗДОЛЬНИЙ Борис Глліч (19.X 1934, с. Розівка, тепер смт Куйбишевського р-ну Запоріз. обл.) — укр. рад. письменник. Пише також рос. мовою. Член КПРС з 1961. Закінчив 1957 Київ. ун-т. Перша зб. нарисів — «Трутні» (1960). Наступні нарисово-публіцистичні книги — «Твій слід на землі» (1961), «Вогонь горить у серці» (1964), «Директор заводу» (1966), повість «Сонячна далина» (1984) та ін. Людям героїчної долі, їх подвигу в роки Великої Вітчизн. війни присвячена зб. нарисів «Смерть обминає сміливих» (1966). Автор докум. повісті «Запоріжжя моє, Запоріжжя» (1969), повісті із заводського життя «Блискавка в добрих руках» (1972), поетич. творів.

Тв.: Рос. перекл. — Молния в добрых руках. М., 1974.

В. А. Бурбела.

БЕЗИМЕНСЬКИЙ Олександр Ілліч [6(18).I 1898, Житомир — 26.VI 1973, Москва] — рос. рад. поет. Член КПРС з 1916. Навчався в Київ. комерц. ін-ті. Учасник громадян. і Великої Вітчизн. воєн. Відомий як комсомольський псет (вірші і пісні «Молода гвардія», 1922; «Комсофлотський марш», 1924; поема «Комсомолія», 1924, та ін.). Автор поем «Володимир Ілліч Ульянов» (1926), «Фелікс» (1927), «Петербурзький коваль» (1939), «Трагедійна ніч» (1930, 2-а ред. — 1963, про будівництво Дніпрогесу). Виступаючи як сатирик (поема «День нашого життя», 1928; п’єса «Постріл», 1929; збірки віршів «Гнівні рядки», 1949; «Книга сатири», 1954), Б. таврував бюрократизм, міжнар. реакцію. У зб. «Фронтовий зошит» (1946) є вірші на укр. теми («Атака» та ін.). Переклав вірші Т. Шевченка «Світе ясний! Світе тихий!», «Подражаніе Ієзекіїлю», «Не гріє сонце на чужині», «Н. Т.» («Великомученице кумо»); опубл. 1939 — 41 у виданнях творів Т. Шевченка рос. мовою; написав про творчість Кобзаря статтю «Любов і ненависть» (1939) та вірш «Повстали ми і волю окропили». Серед перекладів Б. — поезії Л. Первомайського, С. Олійника. Вірші Б. «Партквиток 224332» (присвячений В. І. Леніну), «Із записок комсомольця» переклав Г. Шкурупій (1925). Ряд творів укр. мовою переклали М. Семенко і М. Пригара. На сценах укр. театрів ішла п’єса Б. «Постріл».

Тв.: Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1958; Укр. перекл. — Постріл. Х., 1930; Трагедійна ніч. Х., 1932; Покоління соціалізму. Х. — К., 1933; Зустрічі комсомольців з В. І. Леніним. К., 1956.

Літ.: Пресняков О. Поэт из страны Комсомолия. М., 1964.

Т. М. Різниченко.

«БЕЗКОНЕЧНИК» — жартівливий вірш для дітей, у якому розповідь побудована на повторенні тих самих фрагментів тексту. Повторювана частина може містити два-три рядки й більш-менш розвинений сюжет, де йдеться про якусь несерйозну або малоймовірну подію. Зустрічається в фольклорі («безконечні казочки») і писемній л-рі. Напр.: «Жив-був дід та баба» // Була в них вівця // «Почнемо з кінця: // «Жив-був дід та баба...» і т. д.; «Був собі рак, // Та мав сімсот гармат, // Та пішов на пруса воювать, // А злякався та в воду сховався, // Аз води та в вершу. // Начну я ту казочку спершу. // Був собі рак...» і т. д.

Н. П. Чамата.

БЕЗКОНФЛІКТНОСТІ «ТЕОРІЯ» — умовний термін у рад. літературознавстві та літ. критиці, яким позначають спрощений погляд на відношення л-ри до життя, який заперечує правомірність відбиття соціально значимих конфліктів у творах соціалістичного реалізму на теми сучасності. Вимоги зображувати сусп. розвиток як процес, позбавлений суперечностей, ускладнень, гострих конфліктів, не становили якоїсь цілісної теоретичної концепції, проте в літ.-крит. практиці 30 — 50-х pp. такі погляди набули значного поширення. Прихильники Б. «т.», виходячи з положень т. з. вульгарного гносеологізму, визнавали за л-рою лише обов’язок ілюструвати в образній формі заг. тези про ліквідацію суперечностей при соціалізмі, допускали тільки конфлікт між «добрим» і «кращим». Не виявляючи громадян. сміливості, ідейно-естетичної проникливості, така критика орієнтувала л-ру на прикрашене, «парадне» зображення життя, на спрощення і схематизм у розкритті реальних суперечностей розвитку. На поч. 50-х pp. (зокрема, в широкій дискусії про типове в рад. л-рі, на письменницьких з’їздах) «безконфліктність» у л-рі була рішуче засуджена, хоч негативні наслідки її давалися взнаки й пізніше. Вироблений XXVII з’їздом КПРС курс на прискорення соціально-екон. розвитку країни зумовлює важливу роль л-ри у боротьбі за новий якісний стан рад. суспільства, за перебудову суспільної свідомості, виховання громадян. активності кожної людини. Партія спрямовує творчу роботу письменників на активне втручання в життя, правдивий діалектичний аналіз глибинних соціальних процесів життя, викриття негативних явищ, насамперед пов’язаних із порушенням принципів демократизму і гласності.

Літ.: Новиченко Л. М. Не ілюстрація — відкриття! К., 1967; Брюховецький В. С. Естетична сутність типізації. «Радянське літературознавство», 1987, № 1.

В. С. Брюховецький.

БЕЗЛАЙ (Bezlaj) Франце (19.IX 1910, м. Літія) — словен. мовознавець, літературознавець, перекладач, член Словен. академії наук і мистецтв (з 1964). Навчався в Люблян. та Праз. ун-тах. Досліджував слов’ян. л-ри. Автор статей, вміщених у журн. «Ljubljanski zvon» («Люблянський дзвін»): «Тарас Шевченко» (1939, № 3 — 4), «Іван Франко» (1939, № 5 — 6). Там же опубл. його переклади віршів Т. Шевченка «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «Минають дні, минають ночі», «Молитва», «Косар» («Понад полем іде»), а також вступ до поеми І. Франка «Мойсей».

В. Г. Гримич.

БЕЗОРУДЬКО Віктор Григорович [3(16).II 1913, с. Хомутець, тепер Миргородського р-ну Полтав. обл. — 10.VII 1985, м. Лубни тієї ж обл.] — укр. рад. письменник. Навчався 1929 — 31 в Харків. полігр. ін-ті. Перша зб. гумористич. оповідань — «Онопрій Мінімум» (1957). У зб. «Гуморески» (1961), гумористич. кіноповісті «Перше побачення» (1962), повістях «Ти мене любиш, Яшо?» (1972), «Покажіть Тимошеві Венеру» (1983), сатир.-фантаст. романі «Нейтрино залишається в серці» (1968) зображено сучасників, людей праці, висміюються негативні явища в житті. У повісті «Рятуйся, хто може!» (1963), пригодницькому романі «Привид Чорного острова» (1975) викривається капіталістич. спосіб життя, воєнна істерія на Заході. Співавтор сценарію худож. фільму «Перший хлопець» (1959). Окремі твори Б. перекладено рос., білорус., лит. та ін. мовами народів СРСР, а також сербохорв. і болг. мовами.

Тв.: Феномен. К., 1959; Три мушкетери з Сухих Млинців. К., 1969; Рос. перекл. — Три мушкетера из Сухих Млинцев. М., 1966.

Ф. М. Білецький.

БЕЗПАЛИЙ Василь Григорович [5 (18).III 1901, с. Мельники, тепер Чорнобаївського р-ну Черкас. обл. — 31.Х 1980, с. Жовтневий Промінь тих же р-ну і обл.] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1970. Був головою колгоспу. Автор роману «Гомін степів» (1967), в якому відобразив складний період становлення Рад. влади на Україні і колективізацію села.

Тв.: Гомін степів. К., 1972; Рос. перекл. — Гомон степей. М., 1969.

Літ.: Дмитренко О. Сиві отари Василя Безпалого. В кн.: Дмитренко О. Бо ти на землі — людина К., 1970.

М. Т. Негода.

БЕЗПОЩАДНИЙ (справж. прізв. — Іванов) Павло Григорович [29.VI (11.VII) 1895, с. Всеславль на Смоленщині — 25.V 1968, м. Горлівка Донец. обл.] — рос. рад. поет. Жив на Україні. Працював на шахтах Донбасу. Був членом літ. орг-ції «Забой». Автор збірок «Кам’яна книга» (1930), «Спадок» (1935), «Вітчизна» (1938), «Шахтарські пісні» (1948), «Над шахтою летять журавлі» (1957), «Завжди з Донбасом» (1962), «Кам’яна ліра» (1968) та ін. Провідні теми поезії Б. — минуле Донбасу, відродження донецького краю після перемоги Великого Жовтня, героїзм, натхненна праця шахтарів. Вірші Б. укр. мовою перекладали П. Усенко, Г. Шкурупій.

Тв.: Избранное. К., 1975; Стихи. К., 1985; Укр. перекл. — Вибрані поезії, К., 1947.

Літ.: Клоччя А. Павло Безпощадний. [Донецьк], 1956; Павел Беспощадный — поэт и человек. Донецк, 1975.

Є. М. Волошко.

БЕЗРУЧ (Bezruč) Петр (справж. — Вашек Владимир; 15.IX 1867, м. Опава, Північно-Моравська обл. — 17.II 1958, м. Оломоуц, там же) — чес. поет. Навчався 1885 — 87 у Праз. ун-ті. Автор зб. віршів «Сілезькі пісні» [вперше вийшла 1903 як окремий додаток до журн. «Čas» («Час»)], яку доповнював і перевидавав протягом усього життя. У віршах з великою художньою силою зображено безправне становище трудящих в капіталістич. світі, наростання їх протесту проти соціального та нац. поневолення; позитивні сусп. ідеали втілено в образі робітника. Б. широко використовував поетику фольклору. У віршах («Бал-маскарад», «Дві могили», «Калина») і листах Б. є згадки про Україну. Укр. мовою окремі вірші Б. переклали М. Обідний, Г. Кочур, М. Лукаш, В. Житник.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Чеська поезія. К., 1964; Сілезькі пісні. К., 1970; [Вірші]. В кн.: Передчуття. К., 1979.

Літ.: Маляренко А. Н. Петр Безруч. В кн.: Сучасні письменники Чехословаччини. К., 1963.

В. К. Житник.

БЕЗСПОЛУЧНИКОВІСТЬ — див. Асиндетон.

БЕЗСЮЖЕТНІСТЬ — поняття, що відбиває особливості сюжетної будови в окремих жанрах. Термін «Б.» вживають стосовно тих різновидів лірики, де немає розгорнутого сюжету, а в центрі зображення — завершений образ-переживання, відтворення внутрішнього стану людини (див. Герой художнього твору). Б. властива, як правило, малим формам прози (образок, етюд, ескіз). В укр. л-рі безсюжетні прозові твори з’явилися в кінці 90-х pp. 19 ст. у зв’язку з пошуками поглибленого зображення внутрішнього світу героя («Хрест», «Він і вона» О. Кобилянської; «Перстень» М. Яцкова та ін.). Класичним зразком безсюжетних лірико-філос мініатюр, побудованих на розвитку ліричного мотиву-переживання, є твори В. Стефаника «Дорога», «Весна», «У воздухах плавали ліси» (Див. Вірш прозою). Поняття Б. побутує і в рад. л-р 60 — 70-х pp. у зв’язку з розвитком ліричної прози (цикл новел «Дим весняних багать» Є. Гуцала та ін.). Зміни в структурі сучас. ліро-епічної поеми зумовили утворення нових жанрових різновидів (поема умовно-асоціативна, поема-монолог), яким властива безсюжетна побудова: «Срібної ночі» П. Тичини, «Смерть Шевченка» І. Драча та ін.

Літ.: Кожинов В. В. Сюжет, фабула, композиция. В кн.: Теория литературы, т. 3. М., 1964; Бальбуров Э. А. Поэтика лирической прозы. Новосибирск, 1985.

В. В. Громова.

БЕЗЦЕНЗУРНА ЛІТЕРАТУРА — рукописні й друковані художні, худож.-публіцистичні, критичні та ін. твори, розповсюджувані поза контролем і без дозволу офіційної (державної) влади чи церк. установ, що містять ідеї та відомості, визнані урядом чи церквою небажаними, шкідливими або таємними. У межах Рос. держави це поняття усталилося на поч. 19 ст. із запровадженням цензури як держ. інституції. Але практично Б. л. існувала від виникнення писемності. Ще з часів Київ. Русі та впродовж 14 — 18 ст. на Україні «безцензурними» вважалися апокрифи та богословські твори, які увібрали чи пропагували єресі та ін. відхилення від офіційно визнаної церквою конфесії (див. Індекс заборонених книг). З погляду катол. церкви та уряду Речі Посполитої такими були твори антикатол. спрямування, зокрема укр. полемістів (див. Полемічна література). До безцензурних видань належала знищена за наказом Катерини II антикріпосницька книга О. Радищева «Подорож з Петербурга в Москву», що нелегально, в рукописних копіях, поширювалася наприкінці 18 — на поч. 19 ст. у Рос. державі, у т. ч. на Україні. Перший рос. цензурний закон прийнято 1804; за цензурними статутами 1826, 1828 створено систему цензурних органів, зокрема Одес. і Київ. цензурні комітети (1831). До Б. л. були віднесені твори, розмножені в Рос. державі будь-яким способом без цензурного дозволу; закордонні видання книг вітчизн. письменників, заборонені для ввезення у межі Росії, але розповсюджувані тут; примірники літ.-художніх видань, спочатку дозволених царською цензурою, а пізніше з політ. мотивів вилучених з широкого вжитку. Худож. творами, що поширювалися серед укр. читацьких мас, гол. чин. у вигляді рукописних списків, були антисамодержавні вірші декабристів, волелюбна лірика й атеїстична поема «Гавриїліада» О. Пушкіна, вірш-памфлет «Смерть поета» М. Лермонтова, переклади окремих зразків публіцистики доби Франц. революції (1789 — 94). Безцензурне розповсюдження творів укр. письменників почалося в 40-х pp. 19 ст. Це були насамперед революц. вірші і поеми Т. Шевченка: «Заповіт», «Сон» («У всякого своя доля»), «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Великий льох», «Стоїть в селі Суботові» тощо. Після заслання поета й заборони «Кобзаря» всі його твори тривалий час поширювалися лише безцензурно, шляхом рукописного копіювання, заклавши традицію підпільного використання л-ри з метою революц. агітації серед трудящих мас. В кін. 50 — на поч. 90-х pp. 19 ст. з’явилися численні друковані, літо- й гектографовані вітчизн. і зарубіж. видання віршів Т. Шевченка, зокрема «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпциг, 1859), «Кобзар» (Прага, 1876; Женева, 1878), «Поезії Т. Г. Шевченка, заборонені в Росії» (Женева, 1890). Поряд з творами Т. Шевченка на Україні в 2-й пол. 19 ст. учасниками революц.-визвольного руху широко розповсюджувались безцензурні видання Вільної рос. друкарні, засн. О. Герценом у Лондоні (1853), і друкарні «Громади», засн. М. Драгомановим у Женеві (1876). Серед них: альманах «Полярная ввездал, зб. «Голоса из России» і «Громада», газ. «Колокол», «Лист до МЛВ. Гоголя» В. Бєлінського, мемуарні записи О. Герцена «Минуле й думи», вірші М. Огарьова, публіцистика М. Драгоманова й С. Подолинського, роман Панаса Мирного й І. Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», повісті Панаса Мирного «Лихі люди» й «Пан-народолюбець» тощо. Гектографічним способом розмножувалися деякі твори М. Чернишевського (відозва «Великорус»), Г. Мачтета (вірш «В неволі скатований люто»), І. Тургенєва (вірш у прозі «Поріг»), що мали яскравий агітаційний характер.

Активно пропагували твори укр. письменників, що закликали до революц. оновлення світу, більшовицькі орг-ції України. Здійснені ними в переджовтневий період (1905 — 1917) підпільні видання містять цитати або повні тексти віршів Т. Шевченка («Заповіт»), І. Франка («Каменярі»), Лесі Українки («Слово, чому ти не твердая криця») та ін. поетів.

Літ.: Лемке М. К. Пропущенный юбилей. «Русская мысль», 1904, № 11; Лемке М. К. Николаевские жандарми и литература 1826 — 1855 гг. СПБ, 1909; Добровольский Л. М. Запрещенная книга в России. 1825 — 1904. Архивно-библиографические разыскания. М., 1962; Сводный каталог русской нелегальной и запрещенной печати XIX в. Книги и периодические издания, ч. 1 — 3. М., 1981 — 82.

Г. Д. Зленко.

БЕЇСОВ Темір Беїсович (14.XI 1911, м. Саркуль, тепер Джангалинського р-ну Урал. обл. — 12.IV 1955, м. Уральськ) — казах. рад, літературознавець. Член КПРС з 1945. Закінчив 1937 Сарат. пед. ін-т. Автор підручників з казах. літератури, шевченкознавчих досліджень, зокрема монографії «Т. Г. Шевченко в Казахстані» (1952).

Тв.: Рос. перекл. — Шевченко и Короленко о казахском народе. «Вестник Академии наук Казахской ССР», 1950, № 4; Т. Г. Шевченко в Казахстане. Алма-Ата, 1952.

Н. С. Байгузов.

БЕЙЛІН Павло Юхимович [25.II (10.III) 1910, Кривий Ріг, 29.VIII 1988, Київ]. — укр. рад. письменник. Писав також рос. мовою. Член КПРС з 1942. Закінчив 1933 Київ. мед. ін-т. Як військ. лікар брав участь у війні з білофіннами й у Великій Вітчизняній. Після війни — гол. хірург Київ. області. Перша книга — «Новели» (1937). Автор худож., худож.-докум. і наук.публіцистич. книг: «Чотири операції» (1937), «Людина живе раз» (1941), «Записки польового хірурга» (1947), «Почуття обов’язку» (1949), «Повість про велику родину» (1953), «За велінням серця» (1961), «Михайло Сидорович Коломійченко» (1962), «Рік щастя» (1970), «Завжди в дорозі» (1978, про Д. Заболотного), «Поговори зі мною, лікарю» (1980) та ін. Повість «Живи, солдате» (1960) — про подвиг рад. медиків у роки Великої Вітчизн. війни; повість «Найдорожче» (1960) розкриває романтику лікарської праці, пошук нових шляхів у медицині. Окремі твори Б. перекладено болг., англ., франц., нім., ісп., араб., кор., в’єтн. та ін. мовами.

Тв: Твори, т. 1 — 2. К., 1985.

Літ.: Новиченко Л. Лікар Тарасенко та його друзі. В кн.: Бейлін П. Твори, т. 1. К., 1985.

Ю. М. Щербак.

БЕЙН (Bain) Роберт Нізбет (18.XI 1854, Лондон — 5.V 1909, там же), — англ. фольклорист, історик, перекладач. Самотужки вивчив понад 20 мов, у т. ч. рос. і українську. З 1883 — наук. працівник відділу друкованих книг Брит. музею (секція рос. книги). Автор праць з історії слов’ян. і сканд. країн («Слов’янська Європа», 1908, тощо). Перекладав казки різних народів. Під впливом В. Морфілла і В. Ролстона зацікавився укр. казковим епосом. Переклав 27 укр. нар. казок з фольклорних збірок П. Куліша, І. Рудченка, М. Драгоманова і видав з власною передмовою під назвою «Козацькі казки і народні оповіді» (1894, 1902, 1916). Перекладач відтворив не лише зміст, а й експресивно-стилістичні особливості укр. казок. Це була перша в Англії книжка перекладів з укр. мови.

Літ.: Зорівчак Р. П. «Козацькі казки» Роберта-Нізбета Бейна. «Всесвіт», 1982, № 2; Зорівчак Р. П. Українські народні казки в перекладі Роберта-Нізбета Бейна. «Теория и практика перевода», 1983, в. 10.

Р. П. Зорівчак.

БЕЙТ (араб.) — в араб., перс.-тадж. і тюркомовній писемній поезії дворядкова строфа, яка містить закінчену думку, напр.:

Хто мудрих слухає, у того мир на думці.

Війною й чварами втішаються безумці.

(Рудакі, переклад В. Мисика).

З Б. складалися жанрові різновиди сх. поезії: газелі, касиди, кита, рубаї (синонімічна назва — дубайті, двобейт), месневі та ін. Є думка, що раніше Б. був однорядковою віршовою одиницею, цезурованою на два піврядки. Обсяг окремого твору, а також усього поетичного дивану вимірювався кількістю бейтів.

М. М. Мірошниченко.

БЕЙШЕНАЛІЄВ Шукурбек (25.Х 1928, с. Куртка, тепер Джани-Талап Ак-Талинського р-ну Нарин. обл.) — кирг. рад. письменник. Член КПРС з 1950. Закінчив 1952 Кирг. ун-т (Фрунзе). Автор повістей «Справжня дружба» (1950), «Вдячність» (1953), «Кичан» (1956), «Любов солдата» (1965), «Син Сирбая» (1975), «Аманат» (1976), «Рогате ягнятко» (1980), «Подарунок другові» (1985), «Пістряве цуценя» (1986), романів «Шлях до щастя» (кн. 1 — 2, 1957 — 62), «Випробування славою» (1973), «Сталеве перо» (кн. 1 — 2, 1981 — 83). Проза А. присвячена в осн. життю і праці вчених, артистів, чабанів, парт. працівників. Багато пише для дітей. Виступає як драматург і публіцист. Нагороджений міжнародною Андерсенівською премією (1976), Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1971). Укр. мовою окремі твори Б. переклали Б. Степанюк, М. Щумило, Л. Смілянський.

Тв.: Укр. перекл. — Біле Верблюжатко. К., 1964; Ластівка. К., 1971; Випробування славою. К., 1982; Кичан. К., 1987; Рос. перекл. — Маленькая всадница. М., 1971; Амонат. Фрунзе, 1975.

Б. П. Степанюк.

БЕК Олександр Альфредович [21.XII 1902 (3.I 1903), Саратов — 2.XI 1972, Москва] — рос. рад. письменник. Учасник громадян. і Великої Вітчизн. воєн. Повість «Курако» (1934) — про відомого металурга. В повістях «Волоколамське шосе» (1944 — 60), «Кілька днів» та «Резерв генерала Панфілова» (обидві — 1960) показав героїзм рад. народу під час Великої Вітчизн. війни. Повісті «Новий профіль» (1951), роман «Талант» («Життя Бережкова», 1956) та зб. «На своєму віку» (1976) — про творчі пошуки людей праці. Кн. «Листи, щоденники, зустрічі, спостереження» (1968) відображає атмосферу 30-х pp., буд-во Кузнецького металург, комбінату. Складні соціально-психол. та морально-етичні проблеми розвитку рад. суспільства 30 — 50-х pp. порушив у романі «Нове призначення» (1963 — 64, опубл. 1986). Автор спогадів: «Поштова проза» (1968), «На своєму віку. Роман-записки», «Оповідання про Серго» (1973). Укр. мовою окремі твори Б. переклали Н. Орлова та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1974 — 76; Талант. М., 1983; Новое назначение. М., 1988; Укр. перекл. — Волоколамське шосе. К., 1965.

Літ.: Грудцова О. М. Александр Бек. М., 1967.

Л. І. Шевченко.

БЕКБАУЛОВ Уразак Бекбаулович (1.III 1929, с. Назархан, тепер Нукуського р-ну Каракалп. АРСР) — каракалп. рад. письменник, літературознавець, канд. філол. наук з 1966. Закінчив 1949 Каракалп. пед. ін-т (Нукус). Автор істор. роману «Біруні» (1977) — про середньоазіат. вченогоенциклопедиста 10 — 11 ст. та роману «Володимир Каракалпаков» (1987) — про долю рос. інтелігента, вихідця з Каракалпакії, син якого, П. В. Каракалпаков-Востоков, став визначним укр. і рос. актором. Велике місце в творчості Б. займає шевченківська тема: повість «Тарас на Аралі», нарис «Думи біля Тарасового дерева в Мангишлаку» (обидва твори — 1964), статті «Тарас Шевченко в Каракалпакії» (1961), «Незабутній велетень», «Сліди не стираються» (г.бидві — 1964) та ін. З доповіддю «Шевченко в каракалпацькій літературі» виступив на п’ятнадцятій наук. шевченківській конференції (Одеса, 1966). Укр. мовою окремі твори Б. переклав С. Тельнюк.

Тв.: Укр. перекл. — Шевченко в каракалпацькій літературі. В кн.: Збірник праць п’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1968; Тарас на Аралі. К., 1975.

Літ.: Стадниченко Ю. Каракалпацька квітка у вінок Шевченкіани. «Прапор», 1976, № 3; Малиновська М. Два літа на Аралі. «Літературна Україна», 1975. 27 листопада.

І. М. Дзюба.

БЕККЕТ (Beckett) Семюел (13.IV 1906, Дублін) — поет, прозаїк, драматург. За походженням ірландець. Пише англ. і франц. мовами. Закінчив 1927 Трініті-коледж в Дубліні. З 1937 живе у Франції. Брав участь у Русі Опору. Автор книг-есе про М. Пруста (1931), Дж. Джойса (1936), збірок оповідань «Більше уколів, аніж стусанів» (1934), віршів «Кастаньєти відлуння» (1936). Романи «Мерфі» (1938), «Моллой», «Мелон вмирає» (обидва — 1951), «Уотт» (1953) — близькі до «абсурду літератури». П’єси «Чекаючи на Годо» (1952), «Кінець гри» (1957), «Щасливі дні» (1963), «Компанія» (1980), «Огайо — експромт» (1981) та ін. — типовий вияв філософії й поетики модернізму. Більшість творів Б. пройнята песимізмом, відображає духовну кризу бурж. культури. Лауреат Нобелівської премії (1969).

Літ.: Якимович Т. К. Драматургия и театр современной Франции. К., 1968; Лібман З. Я. Агонія сміху. К., 1969; Якимович Т. Монодрами пізнього Беккета. «Всесвіт», 1978, № 10; Якимович Т. К. З художнього світу Франції. К., 1981.

В. М. Павленко.

БЕКХОЖИН Халіжан Нургожайович [2 (15).XII 1913, Павлодар] — казах. рад. поет, нар. письменник Каз. РСР з 1986. Член КПРС з 1944. Закінчив 1938 Казах. пед. ін-т (Алма-Ата). Учасник Великої Вітчизн. війни. У кн. віршів «Похід» (1944) та поемі «Батирлик жири» (1949) оспівав героїзм рад. воїнів, фронтову дружбу. У поемах «Вартовий Кремля» (1958) та «Степовий комісар» (1960, про більшовика Алібія Джангільдіна) змальовано образ В. І. Леніна. Автор поем «Марія, дочка Єгора» (1949 — 54, про любов казах. юнака і рос. дівчини), «Сказання про сокола» (1959, про поета-революціонера, першого голову Раднаркому Каз. РСР С. Сейфулліна), «Аксак кулан» (1974); зб. віршів «Мої сучасники» (1977), п’єс, віршів для дітей. Перекладач з рос. та укр. л-р, зокрема творів Т. Шевченка («Вибране», 1961), М. Бажана (цикл віршів «Англійські враження»), М. Нагнибіди.

Тв.: Рос. перекл. — Стихи и поэмы. М., 1958; Избранное. М., 1980.

Ф. О. Моргун.

БЕЛЕВ Генчо Георгієв [12 (24).VI 1889, м. Іхтиман — 24.I 1963, Софія] — болг. письменник. Член БКП з 1944. В ранній творчості зазнав впливу модернізму. В романі «Гребля тріщить. Провінційна хроніка» (1936), серії романів «Випадки з життя Минка Минина» [т. 1 — 5: «Голка зламалася», 1940; «Нові люди», 1945, «Червона зоря», 1952; «Дія перша», 1958 (1960 вийшла під назвою «Панорама епохи»); «Кипіння», 1967] відтворив життя болг. трудящих, зростання революц. руху в країні. З нагоди 125-річчя з дня народження Т. Шевченка (1939) опублікував у спец. ювілейному виданні «Тарас Шевченко» статтю «Вічний, як народ». Один з авторів надісланого у травні 1939 до Спілки письменників СРСР і присвяченого тій же даті листа групи болг. письменників (Г. Бакалов, Л. Стоянов, П. Павлов, К. Зидаров та ін.), в якому підкреслювався вплив Т. Шевченка на болг. л-ру 2-ї пол. 19 ст. Укр. мовою повість Б. «Знегоди одного хлопчика» переклала В. Іваненко.

Тв.: Укр. перекл. — Знегоди одного хлопчика. К., 1960; Рос. перекл. — Случаи из жизни Минко Минина. М., 1951.

В. О. Захаржевська.

БЕЛЕВ Кристьо Димитров (5.III 1908, с. Горно Броди, тепер СФРЮ — 25.I 1978) — болг. письменник. За підпільну діяльність зазнавав переслідувань. У 1937 брав участь у Міжнар. конгресі письменників на захист миру і культури в Мадріді, потім вісім місяців жив у Рад. Союзі. Осн. тематика творів Б. 30 — поч. 40-х pp. — антифашист. боротьба; в повоєнний час — буд-во соціалістич. суспільства. Автор зб. оповідань «Двобій» (1931), романів «Прорив» (1937), «Мир» (1939; обидва опубл. болг. мовою Держнацменвидавом УРСР протягом 1934 — 40), «Рідна земля» (1945), «Дівчата з заводу» (1952), книг репортажів «За гратами» (1934), «Іспанія кличе» (1937), «По Радянській країні» (1944), «Ми будуємо майбутнє» (1948), «Між радянськими людьми. Хроніка однієї подорожі» (1957), зб. «Вибрані оповідання й нариси» (1961). Спогадами про перебування 1938 на Україні, знайомство з П. Тичиною, М. Рильським, М. Бажаном, І. Ле Б. поділився в нарисі «Друзі з Києва» (1970), про відвідання музею Т. Шевченка у Києві розповів у нарисі «В будинку Тараса Шевченка» (1959).

Тв.: Укр. перекл. — Мати. — Прапор. «Вікна», 1931, ч. 10; Легенда. В кн.: Болгарські оповідання. К., 1950; Друзі з Києва. «Україна», 1970, № 40.

В. О. Захаржевська.

БЕЛЕЙ Іван Михайлович (псевд. — Роман Розмарин, Гнат Перевізник та ін.; 1856, м. Войнилів, тепер смт. Калуського р-ну Івано-Франк. обл. — 20.Х 1921, Львів) — укр. журналіст, перекладач і критик. Походив з сел. родини. Навчався 1875 — 80 у Львів. ун-ті. Належав до демокр. частини студ. товариства «Академический кружок». Був редактором жури. «Друг» (1876 — 77), в якому надрукував свої переклади оповідань Педро де Аларкона «Труба», ЕркманаШатріана «Добрі давні часи», «Виховання феодала», літ.-критичні статті і рецензії. Разом з І. Франком та М. Павликом видавав «Дрібну бібліотеку» (1878 — 79); редагував журн. «Світ» (1881 — 82), на сторінках якого виступив з сатиричними нарисами проти негативних явищ галицької дійсності («В адін час», «Песиміст найтяжчого калібру»). У 80-х pp. перейшов на ліберально-бурж. позиції. У 1884 — 1902 — редактор газ. «Діло» й літ. додатку «Бібліотека найзнаменитших повістей», де опубл. свій переклад Ч. Діккенса «Новорічні дзвони». Б. — автор статей про М. Гоголя, М. Шашкевича, Ф. Ржегоржа. Архів Б. зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

Літ.: Сінько Г. Ю. Рукописний фонд Ів. Белея. «Радянське літературознавство», 1962, № 5; Калинович В. І. Політичні процеси Івана Франка та його товаришів. Львів, 1967.

Р. Ф. Кирчів.

БЕЛЕТРИСТИКА (від франц. belles-lettres — красне письменство) — в широкому значенні — твори худож. л-ри взагалі; у вужчому — худож. проза (на відміну від поезії і драматургії). Нерідко Б. називають твори худож. прози, призначені для «легкого» читання.

БЕЛІНА-КЕНДЖИЦЬКИЙ (1827 — 85) — польс. поет. Див. Кенджицький Юліан Беліна.

БЕЛЛА (Bella) Ондрей Милослав (8.V 1851, м. Ліптовський Сватий Мікулаш — 12.Х 1903, Краків) — словац. поет. Здобув богослов. освіту у Відні й Лейпцігу. Вірші Б. співзвучні нар. пісням (зб. «Пісні», 1888). Ознайомившись з укр. фольклором і творчістю Т. Шевченка, написав поему на укр. тему «Анна Данилівна» (1877), яка була опублікована в журн. «Slovenské pohľady» («Словацькі погляди», 1922, № 38, 1929, № 45).

Г. П. Кочур.

БЕЛЛЕ Жоашен дю (1522 — 60) — франц. поет. Див. Дю Белле Жоашен.

БЕЛЛІ (Belli) Джузеппе Джоакіно (7.IX 1791, Рим — 21.XII 1863, там же) — італ. поет. Осн. книга — «Римські сонети» (1830 — 49, вид. 1886 — 89) — понад дві тисячі творів, написаних рим. діалектом. У них відбився комплекс нар. уявлень про сенс буття, релігію, історію, політику. Зображення життя трудового Риму поєднується з різкою сатирою на правлячі класи, критикою духівництва, несправедливого судочинства. Писав також любовну лірику, реліг. вірші. М. Гоголь назвав Б. справжнім нар. поетом. Укр. нового твори Б. перекладав І. Франко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 12. К., 1978.

О. Є.-Я. Пахльовська.

БЕЛЛЬ (Böll) Генріх (21.XII 1917, Кельн — 16.VII 1985, там же) — нім. письменник (ФРН). З 1939 по 1945 був солдатом вермахту. Враження часів війни та життя повоєнної Зх. Німеччини стали осн. матеріалом для творів Б. Осудження фашизму та війни, критичне осмислення розвитку західнонім. суспільства поєднуються в них з абстрактно-гуманістич. ідеями, суперечливими оцінками сусп. життя у сучасному світі, зокрема в Рад. Союзі. З великою худож. силою і психол. глибиною Б. розкрив тему трагічної вини нім. народу за злочини фашизму (повісті «Поїзд приходить вчасно», 1949; «Де ти був, Адаме?», 1951; зб. оповідань «Мандрівнику, коли ти прийдеш у Спа...?», 1950, та ін.). Проблему неподоланого фашист. минулого порушив у романах «Більярд о пів на десяту» (1959), «Очима клоуна» (1963) та ін. У романах «І не сказав жодного слова» (1953), «Дім без господаря» (1954), «Груповий портрет з дамою» (1971), «Що станеться з хлопчиком...» (1981), «Жінки на тлі річкового пейзажу» (1984), повістях «Хліб ранніх років» (1955), «Втрачена честь Катаріни Блюм» (1974) та інших творах відобразив соціальні і моральні конфлікти сучасності. В публіцистич. творі «Лист до синів» (1985) закликав не забувати трагічних уроків минулого. Укр. мовою окремі твори Б. переклали Є. Попович, М. Дятленко, Є. Горева та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Смерть Лоенгріна. К., 1960; Очима клоуна. К., 1965; Дім без господаря. К., 1968; Біла ворона та інші новели. К., 1969; Груповий портрет з дамою. «Всесвіт», 1972, № 5 — 7; Рос. перекл. — И не сказал ни єдиного слова... — Хлеб ранних лет. М., 1959; Дом без хозяина. М., 1960; Бильярд в половине десятого. М., 1961; Где ты был, Адам? М., 1963; Город привычных лиц. М., 1965; Глазами клоуна. М., 1965; Семь коротких историй. Радиопьесы. М., 1968; Долина Грохочущих Копыт. М., 1971.

Літ.: Бажан М. Слово з-над Рейну. В кн.: Белль Г. Очима клоуна. К., 1965.

А. Г. Баканов.

БЕЛШЕВІЦА (справж. прізв. — Елсберга) Візма (30.V 1931, Рига) — латис. рад. письменниця. Закін. 1961 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Автор поетич. збірок «Тепло земне» (1959), «Море горить» (1966), «Річні кільця» (1969), «Буркун-зілля» (1976), «Мотальниця клубка» (1981), «Пора жовтіння» (1987). Вірші Б. відзначаються філос. глибиною, історизмом мислення, народнопоетич. баченням природи і людини в навколишньому світі. Пише оповідання (книги «Оповідання Кікурага», 1965; «Нещастя в дім», 1979), дит. п’єси («Дорога в казку», 1985, та ін.). Перекладач поезій М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко, В. Коротича, автор передмов до їхніх книжок. Укр. мовою окремі твори Б. переклали І. Драч, В. Коротич, В. Лучук, О. Новицький, А. Шпиталь, З. Коваль.

Тв.: Укр. перекл. — Серце поета. Сумнів. В кн.: Сузір’я, в. 1. К., 1967; У порожньому місті — тиша... Вірші про солов’їний інфаркт. Можеш мене не любити. В кн.: Сузір’я, в. 5. К., 1971; Біда в дім. В кн.: Сузір’я, в. 19. К., 1983; Через дурепу Пауліну. В кн.: Латиське радянське оповідання. К., 1982; Рос. перекл. — Стихи о соловьином инфаркте. М., 1969: Апрельский дождь. М., 1978; Узоры старника. М., 1985.

А. Г. Шпиталь.

БЕЛЬГІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народів Бельгії; розвивається двома мовами — франц. і нідерландською (фламандською), а також на валлонському діалекті франц. мови.

Л-ра французькою мовою до сформування Бельгії як самостійної держави (1830) розвивалась у зв’язках з франц. л-рою в межах єдиного істор. процесу. В період середньовіччя створюються епічні сказання і пісні, істор. хроніки; виникають куртуазна література — пісня-казка «Окассен і Ніколет» (13 ст.), міська — фламандські варіанти роману про Лиса (13 — 14 ст.), «Хроніка Фландрії» Ж. Фруассара, «Жеста про Льєж» Ж. д’Утремеза (обидві — 14 ст.); розвивається жанр новели (зб. «Сто нових новел» А. де ла Саля, 1462); зароджується світський театр. В епоху Відродження (16 ст.) виступили гуманіст Ж. Лемер де Бельж, поет С. де Фландр та ін. У 17 ст. вплив класицизму позначився на творах барона де Валефа, драматургії Д. Коппе, П. Белло. Ідеї Просвітительства (18 ст.) помітні в трактатах К. Ф. де Нелі, революц. поезіях О. Б. Реньє. Бурж. революція (1830) і завоювання незалежності Бельгією сприяли створенню нац. л-ри. Прогресивні тенденції романтизму знайшли вираз у творах Ф. Лебруссара, А. Ван Гассельта, Т. Вестенрада; інтерес до нац. минулого виявився у поезіях Е. Ено, у прозі А. Мока — основоположника жанру бельг. істор. роману. Реалізм обстоювали прозаїки Е. Леклерк, Е. Грейсон, революц.-демократична ідеологія відбилась у політ. поезії й романах Ж. Демулена, біля джерел робітничої поезії стояв А. Клес. Вихід на загальнобельг. і світову проблематику відбувся у 2-й пол. 19 ст. — на поч. 20 ст. в творчості III. Де Костера і Е. Верхарна. «Легенда про Уленшпігеля» (1867) Ш. Де Костера відтворила героїчну боротьбу народу за незалежність і стала національним епосом. У творчості Е. Верхарна відбилися осн. риси епохи, її соціалістич. ідеї (драма «Зорі», 1898). Розвитку нової л-ри значною мірою сприяло літ. об’єднання «Молода Бельгія», його прогресивне крило (К. Лемоньє, Ж. Екаут, Е. Верхарн), яке виступало за реалістичне мистецтво; серед представників символізму були Ж. Роденбах, III. Ван Лерберг, М. Метерлінк та ін. Засновник «театру мовчання», що приніс йому світову славу, Метерлінк зблизився з соціалістич. колами і перейшов на позиції прогрес. романтизму (філос. п’єса-казка «Синій птах», 1908). Після 1-ї світової війни з’являються прихильники дадаїзму, сюрреалізму (М. Леконт, почасти Ф. Елленс та ін.), однак осн. напрямом у л-рі стає реалізм. З соціалістич. рухом Бельгії пов’язані члени групи «Кларте», прозаїки А. Егпарс і Ж. Туссель, які розвивали соціальний роман. Трагікомізм бурж. дійсності відобразили у гротескових комедіях, написаних в дусі середньовічного флам. нар. театру, Ф. Кроммелінк і М. де Гельдерод. Під час 2-ї світової війни в концтаборах загинули поет-комуніст Р. Блік, публіцист Г. Аннекар — редактор підпільної газ. «Vоіх des Beiges» («Голос бельгійців»), поетеса М. Барвет. Учасниками Руху Опору були М. Брат, А. Корнелюс, Д. Жіллес, Л. ван Екхаут, М. Тірі та ін. (див. Опору література). В повоєнний час з’являються твори А. Корнелюса, автора антиколоніальних («Куфа», 1954), антиімперіалістич. і антифашист. («Вогняна пора», 1961) романів; Д. Жіллеса, автора циклу романів про події в Європі напередодні і під час 2-ї світової війни «П’ята заповідь» (публ. з 1974). В романі «Довговухий фламандець» (1959) Д. Шайнерт відтворив боротьбу народу проти фашизму. Події сучас. життя в центрі романів М. Фрера, Ж. Прево, Р. Ф. Фуйя, Р. Монталя. До істор. минулого країни зверталися Ф. Адін, К. Спаак, А. Бошо, Ж. Клес, М. Маршал. Прибічники «нового роману» — Ж. Ж. Лені, Д. Ролен. В драматургії гострі соціальні проблеми порушували Г. Клоссон, Ж. Франсіс, П. Віллемс. Високою громадянськістю, зв’язком з нар. творчістю характеризується поезія М. Карема.

Л-ра нідерландською (фламандською) мовою до часу утворення голландської бурж. Республіки Сполучених провінцій (1579) розвивалася як творчість фламандців (Фландрія) і голландців (Нідерланди) в рамках єдиного істор. процесу (див. Нідерландська література). Епічна і ліро-епічна поезія виникає, імовірно, в 10 — 12 ст. Куртуазна лірика представлена творами Х. ван Фельдеке (писав лімбурзьким діалектом). Гентський клірик Віллєм створив місцевий варіант тваринного епосу «Рейнард» (серед. 13 ст.); майстром дидактичної прози був Ян ван Рюйсбрук (14 ст.). В 14 — 15 ст. виникають світська драма («Есморейт»), мораліте («Кожна людина»), міраклі («Марікен з Німвегена»), проводяться драм. турніри — «ландювелі». Епоха Відродження висунула гуманістів Ю. Ліпсіуса, Л. де Хере, Я. ван дер Нота, Марнікса ван Сінт-Альдегонде. 16 ст. — час створення пісень гезів (нар. борців проти ісп. поневолювачів). З 17 до поч. 19 ст. завойовники з різних країн намагалися знищити все національне, насамперед флам. мову, яка стала для діячів л-ри зброєю в боротьбі за свободу і незалежність. Виразниками нац. самосвідомості в 18 — 19 ст. були В. Ф. Г. Верховен, Я. Б. Х. Верлой, Я. Ф. Фонк.

На поч. 19 ст. на чолі руху за відродження флам. культури стояли Я. Ф. Віллемс (патріотичний вірш «До бельгійців», 1818), поети-романтики К. Л. Ледеганк, П. ван Дейсе, Т. ван Рісвік. Зачинателем реалістич. напряму був Г. Консіанс (істор. роман «Лев Фландрії», 1838; роман «Сіска ван Роземеел», 1844). У творах П. Ф. Керкгофена реалістично відображено бурж. дійсність (роман «Клерк з торговельного дому», 1843); на захист бельг. пролетаріату виступив Е. Зеттернам. Соціальні проблеми порушували в своїх романах Д. Слекс, А. Снідерс, В. Ловелінг, С. Стревелс. Вершиною поетич. мист-ва в нідерландомовн. л-рі 19 ст. стала лірика Г. Гезелле; з 80-х pp. у Б. л. з’являються риси натуралізму (С. Бейсе, Е. де Геест), імпресіонізму, символізму (П. де Монт, К. ван де Вустейне). Серед представників експресіонізму — П. ван Остайєн, В. Моенс, Г. Тейрлінк. У 1-й пол. 20 ст. розвиток соціального роману продовжують Ф. Тіммерманс, М. Руланте, Л. Зіленс. Після 2-ї світової війни прогрес. письменники виступають за мир і демократію (Л. П. Бооп, автор повісті про фашист. окупацію «Моя маленька війна», 1946; романів «Пітер Данс», 1971, і «Чорна рука», 1976, присвячених історії соціалістич. руху у Фландрії). Проти політики імперіалізму спрямовані романи В. Елсхота «Приборкувач левів» (1940), «Танкер» (1942). Боротьбу демокр. сил проти реакції і фашизму відображено в романі «Лише мертві можуть врятуватися» П. ван Акена (1947), антиколоніалістське спрямування має роман «Повстання в Конго» Г. Валсгапа (1953). Про опір бельг. народу фашизму розповідають кн. М. Дейзе «Священний гнів» (1952), вірші поета-комуніста М. Брата. Соціальну поезію представляють Ж. ван Акер, С. ван ден Бремт, В. ван де Велде, Я. Веркаммен, М. Гейзен, Х. Клаус, М. Кооле, Р. Мінне, П. Ласун, Ч. Паувелс, Д. ван Рейссел, Х. ван Снік, П. Снук.

В пд. частині сучас. Бельгії ще за часів середньовіччя створювались літ. пам’ятки валлонським діалектом. Це житія святих, проповіді, містерії, а з 17 ст. — різдвяна драма. Пізніше виникла й існує до нашого часу світська драма. В 1856 у Валлонії, в Люттіху, засновано «Товариство валлонської літератури», яке сприяє виданню книг цим діалектом. Поети 20 ст. — В. Баль, М. де Бюрж, Л. Варнан, Ж. Гійом, Д. Деванделер, Е. Жільяр, Л. Ремакль та ін. Бельг.-укр. літ. і мистецькі взаємини встановлюються в 20-х pp. 20 ст. Результатом поїздки бельг. науковців на Україну стало дослідження «Українське мистецтво» С. Корбіо (1928) та ін. матеріали. В 1928 у Бельгії видано кн. «Шевченко, його життя і творчість» Р. Маргана. Україні, її культурі було присвячено три номери літ. журн. «La Nervia» («Ла Нерві», 1928, № 4 — 5, № 7), в підготовці яких взяв участь, зокрема, літературознавець і поет П. Филипович. Бельг. громадськість урочисто відзначила 125-річчя з дня народження Т. Шевченка, цій даті були присвячені номери ряду періодич. видань. У перекладі франц. мовою 1967 вийшли повість А. Чайковського «На уходах», 1969 — переклад поеми «Мойсей», а 1970 — вибраних поезій І. Франка. На Україні виходили твори Ш. Де Костера (роман «Легенда про Уленшпігеля» — перекл. К. Гордія, Л. Красовського, Є. Єгорової, С. Сакидона), Е. Верхарна (в перекл. М. Терещенка, П. Тичини, О. Коваленка, В. Самійленка, М. Зерова та ін.), М. Метерлінка (драми «Сліпці» і «Неминучі», ст. «Оливне гілля» — перекл. Лесі Українки; окремі твори переклали П. Грабовський, М. Вороний, Є. Тимченко, М. Загірня), Ш. Ван Лерберга (п’єса «Пан» — перекл. М. Рильського і М. Мухіна, Г. Юри), Ж. Роденбаха (вірші «Чари минулого», «Любовна літанія» — перекл. І. Франка), а також К. Лемоньє, Д. Шайнерта, М. Карема, В. Елсхота, П. ван Акена та ін. У дусі ранніх драм М. Метерлінка написано драм. етюд «По дорозі в казку» О. Олеся (1910), за мотивами «Синього птаха» — першу драму І. Кочерги «Пісня в келиху» (1910). До композиції «Перший будинок нового світу» (пост. 1921 в київ. театрі «Центростудія») ввійшли драма «Зорі» Е. Верхарна і вірші із зб. «Плуг» П. Тичини. На сценах театрів Миколаєва, Харкова, Києва, ін. міст України йшли п’єси Ш. Ван Лерберга («Пан», 1919), М. Метерлінка («Синій птах», 1920; «Монна Ванна», 1923), Ф. Кроммелінка («Золоте черево», 1926).

Літ.: Андреев Л. Г. Сто лет бельгийской литерагуры. М., 1967; Шкунаева И. Д. Бельгийская драма от Метерлинка до наших дней. М., 1973; Живая литература. Два поколения франкоязычных писателей Бельгии. 1945 — 1975. М., 1983.

Є. І. Нечепорук.

БЕЛЬОВСЬКИЙ (Bielowski) Август (27.III 1806, с. Креховичі, тепер Рожнятівського р-ну Івано-Франк. обл. — 12.X 1876, Львів) — польс. поет, історик, археограф, чл.-кор. Петерб. АН. Закінчив Львів. ун-т. Брав участь у польс. повстанні 1830 — 31. З 1869 — директор культур.-осв. закладу Оссолінеум у Львові. У 1838 видав (у співавт. з Л. Семенським) зб. «Думки», до якої ввійшли його переспіви укр. нар. дум і пісень («Русалка», «Довбуш», «Сава», «Рекрутська», «Трой-зілля» та ін.). В літ. альманасі «Зевонія», який видавав у 30-х pp., опубл. поему «Пісня про Генріха Побожного» (1839), написану під впливом «Слова о полку Ігоревім». Переклав «Слово о полку Ігоревім» віршем і прозою («Похід Ігоря на половців», 1833). Перекладав також укр. та серб. нар. пісні, твори Ф. Шіллера, Й. В. Гете. Досліджував життя гуцулів і бойків, історію руху опришків (нарис «Покуття», 1857). Упорядкований Б. зб. документів «Monumenta Poloniae Historica» («Пам’ятки історії Польщі», т. 1 — 3, 1864 — 76) містить багато важливих матеріалів і для вивчення історії України.

М. Й. Шалата.

БЕЛЬСЬКІ (Bielscy) — польс. історики та письменники. Обидва народилися в с. Бялій під Паєнчно (тепер Ченстоховське воєводство, ПНР). Бельський Марцін (1495 — 18.XII 1575). Був прихильником Реформації. У «Всесвітній хроніці» (1551; 3-є вид. — «Хроніка — це історія світу», 1564) вперше польс. мовою (у белетризованому стилі) виклав всесв. історію від легенди про створення світу до сучас. йому подій. Доповненням її є прозовий трактат «Лицарська справа» (1569). Автор мораліте «Комедія Юстина і Констанції» (1557), зб. сатирич. віршів (1566 — 67). Матеріалами його істор. хронік користувалися укр. письменники, зокрема і. Франко у «Студіях над українськими народними піснями». Бельський Йоахім (бл. 1550 — 8.I 1599) — син Марціна Б. Доопрацював і 1586 — 87 видав збірку сатир. віршів батька 1566 — 67. Переробив і доповнив матеріали батька, створивши «Хроніку Польщі...» (1597). У праці докладно висвітлено історію Київ. Русі, давньорус. князівств (особливо Галицько-Волинського), подано цінні відомості з історії сел.-козац. руху на Україні (повстання І. Підкови, С. Наливайка, К. Косинського та ін.). Матеріалами «Хроніки» широко послугувались укр. і рос. літописці та історики. Твір використаний і майже повністю перекладений Л. Боболинським у хроніці «Летописец сій ест Кроника з розных авторов и гисториков многих» (Чернігів, 1699).

Р. П. Радишевський.

БЕН Степан [справж. — Бендюженко Степан Федорович; 16 (29).X 1900, с. Лозоватка, тепер Шполянського р-ну Черкас. обл. — 1939] — укр. рад. поет. У 1920 — 22 служив у Червоній Армії. Друкувався з 1921 (вірш «Ми»). Був членом Спілки сел. письменників «Плуг». Автор кн. поезій «Солодкий світ» (1929). Провідні мотиви творів Б. — героїка Великої Жовтн. соціалістич. революції та громадян. війни, життя рад. селянства. Незаконно репресований 1937. Реабілітований 1958.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Із поезії 20-х років. К., 1959; [Вірші]. В кн.: Поезія, ки. 4. К., 1968.

Літ.: Капустін В. Степан Бен. «Радянське літературознавство», 1966, № 12.

М. Ф. Пономаренко.

Попередня     Головна     Наступна