[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 272-287.]

Попередня     Головна     Наступна





ВАРВАРИЗМИ (грец. βάρβαρος — чужоземець) — іншомовні слова або вислови, що вживаються для опису реалій, звичаїв, побуту ін. народів. Можуть бути не цілком засвоєні мовою (семантично, іноді морфологіч. чи синтаксично). Часто використовуються у худож. л-рі для відтворення місц. колориту, коли описуються чужоземні звичаї, життя й побут. Іноді В. вважають тільки слова, які не входять до лексичного складу мови, і в текст їх уводять засобами мови, з якої вони походять (напр., в укр. мові — франц. tête-à-tête — віч-на-віч, лат. alma mater — мати-годувальниця — давня студент. назва університету). У л-рі В. часто використовуються як засіб гумору, іронії, сатири. Іноді вживаються як заголовки літ. творів (напр., «Semper tiro» І. Франка, «Contra spem spero» Лесі Українки, «Persona grata» М. Коцюбинського, «Morituri» В. Стефаника).

О. Д. Пономарів.


ВАРГА (Varga) Балінт (23.VI 1856, с. Сент-Леаньфалва, тепер Сенткірайфалва, СРР — 16.IX 1943, Будапешт) — угор. педагог, письменник, літературознавець, перекладач. Закінчив 1880 Будапештський ун-т. Автор праць з історії угор. і франц. л-р, стилістики угор. мови, підручників (у співавт.) франц. і нім. мов. Разом з Г. Стрипським переклав «Слово о полку Ігоревім». У 1916 в журн. «Ukraina» («Україна») опублікував переклади поеми Т. Шевченка «Наймичка», віршів «До Основ’яненка», «Минають дні, минають ночі» та уривків з послання «І мертвим, і живим...». Писав також вірші, нариси.

В. Ю. Васовчик.


ВАРГА Юрій Олександрович (30.IV 1930, с. Бжани Свидницького округу Східно-Словац. обл.) — укр. письменник у Чехословаччині. Член КПЧ з 1946. Закінчив 1957 Одес. мед. ін-т, канд. мед. наук. Працює лікарем у Кошіце. Автор романів «Броди через Ондаву» (1979) і «Приборкання стихії» (1985), в яких зображено становлення нового життя укр. населення в ЧССР.


ВАРГАС ЛЬЙОСА (Vargas Llosa) Маріо (28.III 1936, Арекіпа) — перуан. письменник. Навчався в ун-тах Ліми і Мадріда. Твори В. Л. позначені глибоким психологізмом, в них порушуються гострі проблеми сучас. перуан. суспільства. Життю підлітків, становленню їх особистості в умовах бурж. дійсності присвячені зб. оповідань «Ватажки» (1959), повість «Щенята» (1967), роман «Місто і пси» (1962). Роман «Зелений дім» (1966) — про перуан. провінцію, життя індіанців, негативні сторони бурж. цивілізації. У творі широко використано фольклорно-міфол. елементи. Сусп.-політ. життя Перу змальовано у романі «Розмова у „Катедралі“» (1969). Гротескно-сатир. характер мають романи «Панталеон і відвідувачки» (1973), «Тітонька Хуліа і писака» (1977, який відтворює звичаї, що панують у бурж. засобах масової інформації). Автор романів «Війна кінця світу» (1981), «Хто вбив Паломіно Молеро» (1986), п’єс «Кеті та гіпопотам» (1983), «Ла Чунга» (1986). Написав кн. «Гарсіа Маркес: історія одного боговбивства» (1971), а також ряд статей і есе, зібраних у кн. «Проти вітру і хвиль» (1983). Укр. мовою окремі твори В. Л. переклали Ю. Покальчук, А. Перепадя.

Тв.: Укр. перекл. — Гість. «Всесвіт», 1976, № 2; Щенята. В кн.: Латиноамериканська повість. К., 1978; Рос. перекл. — Город и псы. М., 1965; Зеленый дом. М., 1971; Капитан Панталеон и рота добрых услуг. М., 1979; Война конца света. Л., 1987.

Літ.: Покальчук Ю. В. Сучасна латиноамериканська проза. К., 1978.

Ю. В. Покальчук.


ВАРДОШВІЛІ (справж. прізв. — Ніколаїшвілі) Харитон Іванович [25.IX (7.X) 1895, с. Цхемлісхіді, тепер Махарадзевського р-ну — 15.X 1970, Тбілісі] — груз. рад. поет, перекладач. У 1918 — 20 був вільним слухачем Тбіліс. ун-ту. Рання творчість позначена декадент, мотивами. Поезія періоду Великої Вітчизн. війни (вірші «Пам’яті Гастелло», «Червоноармієць» та ін.) ввійшла до зб. «Вірші» (1943). Автор збірок «Вибране» (1959), «Доброта» (1964) та ін. Перекладав твори О. Пушкіна, В. Брюсова, Й. В. Гете, Ф. Шіллера, Г. Гейне та ін. Переклав баладу «Причинна» Т. Шевченка, легенду «Арот і Марот» І. Франка. Автор вірша «Тарас Шевченко і Акакій Церетелі» (1954). Укр. мовою окремі твори В. переклали М. Рильський, Н. Забіла, О. Підсуха.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поезія грузинського народу, т. 2. К., 1961; Рос. перекл. — Избранное. Тбилиси, 1959.

О. П. Синиченко.


ВАРЕЛА (Varela) Альфредо Мартін Педро (24.IX 1914, Буенос-Айрес — 26.II 1984, м. Мар-дель-Плата) — аргент. письменник, громад. діяч. Член Компартії Аргентіни з 1934, член її ЦК з 1963. Член Всесв. Ради Миру (з 1950). Роман «Темна ріка» (1943, укр. перекл. В. Криштопа і А. Кондратюка) — про тяжку працю селян-наймитів і пробудження їх революц. свідомості — близький до л-ри соціалістич. реалізму. Автор докум. повістей «Гуемес і війна гаучо» (1946) — про нац. героя Аргентіни, «Хорхе Кальво. Героїчна юність» (1952) — про подвиг молодого комуніста, репортажу «Аргентінський журналіст у Радянському Союзі» (1950), написаного під враженням від поїздки-по СРСР 1948, кн. «Куба революційна» (1960) — про кубинську революцію, епічної поеми «Невичерпне добриво» (1967) — про загиблих патріотів Аргентіни та ін. Лауреат Міжнар. Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1972). Нагороджений Золотою медаллю Миру ім. Жоліо-Кюрі (1965).

Тв.: Укр. перекл. — Темна ріка. К., 1976; Рос. перекл. — Куба революционная. М., 1962: Темная река. М., 1974; Хорхе Кальво. Путь к бессмертию. М., 1974; Стихи, М., 1976.

С. Ю. Борщевський.


ВАРЕС Йоханнес (1890 — 1946) — ест. рад. поет. Див. Барбарус Йоханнес.


ВАРІАНТИ ТЕКСТУ (від лат. varians — змінюваний) — текстові зміни, поправки, доповнення, внесені автором у чорнові й чистові автографи, в авторські копії, машинописи та в раніше друковані тексти. Вони не мають характеру докорінної переробки твору, можуть бути стилістичні або виявлятися в композиційних перебудовах, заміні окремих фраз, рядків, строф, образних прийомів, інколи цілих розділів тощо. Один і той самий твір може існувати і у вигляді кількох паралельних варіантів тексту, дослідження яких дає можливість ознайомитися з творчою лабораторією автора, еволюцією його ідейно-художніх поглядів (див. Текстологія). В академічних і частково в науково-критичних виданнях В. т. подаються здебільшого як частина коментарів і виділяються в окремі розділи. Див. також Варіанти фольклорні.

Літ.: Основы текстологии. М., 1962; Рейсер С. Основы текстологии.Л., 1979: Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. К., 1971; Плтання текстології, в. 1 — 4. К., 1968 — 83.

А. М. Полатай.


ВАРІАНТИ ФОЛЬКЛОРНІ — текстові різновиди нар. поетичного твору, що виникають у процесі усної передачі від покоління до покоління або його поширення в різних регіонах. До тексту твору свідомо або стихійно вносяться зміни, доповнення, скорочення, зумовлені уподобаннями виконавця, прагненням його або колективу змінити, поліпшити текст відповідно до місцевих звичаїв, говірки тощо. Ці зміни фіксуються в нар. пам’яті і побутують у новому варіанті того самого твору, який або замінює попередній, або функціонує паралельно з ним. Змінюватися може не тільки текст, а й, частково, мелодійне звучання; в такому разі утворюється новий муз. варіант фольклорного твору. Класичні зразки укр. нар. поезії побутують у багатьох варіантах, сучас. нац. фольклорні фонди мають тисячі одиниць зберігання, що налічують десятки, а найпопулярніші твори — й сотні варіантів. Найбільш розгалужені гнізда варіантів мають ліричні народні пісні, нар. думи, балади, казки, легенди, прислів’я, приказки, загадки тощо. Варіанти коротких жанрів фольклору — коломийок, прислів’їв, приказок можуть відрізнятися один від одного тільки окремими словами (лексичні варіанти) або порядком їх розміщення (гр-аматичні варіанти). Більшість народнопоетичних творів має значні текстові відмінності, при ідентичності змісту в них з’являються нові образи, художні деталі, навіть окремі повороти сюжету. Такі варіанти наз. синонімічними. Близькі між собою варіанти об’єднуються у версії. Сукупність варіантів зводиться до одного інваріанта. Фольклорний твір слід вивчати за всіма його варіантами, які допомагають простежувати еволюцію форми й змісту конкретного зразка або жанру в плані діахронії чи синхронії, геогр. поширення, міжетнічні впливи, зрозуміти спосіб нар. мислення, смаки народу, його прагнення передати думку красиво, дотепно, влучно. Багатотемні серії й зводи нар. творчості публікують фольклорні тексти з усіма (чи багатьма) їхніми варіантами. Таку, напр., структуру має багатотомне видання «Українська народна творчість» (виходить з 1961).

Літ.: Єрмоленко С. Я. Фольклор і літературна мева. К., 1987.

М. М. Пазяк.


ВАРЛААМ (світське ім’я — Василь Моцок; бл. 1590 — 1657, монастир Секу, Румунія) — молд. і рум. культур. та громад. діяч, письменник. У 1632 — 53 — митрополит Молдавії. Прихильник союзу з Росією та Україною. За дорученням господаря Мирона Барновського В. 1628 — 29 у складі посольства побував у Києві та Москві. Встановив зв’язки з Петром Могилою, за його порадою почав перекладати молд. мовою грец. і церковнослов’янські культові книги. З допомогою київ. митрополита відкрив у Яссах Слов’яно-греко-лат. академію (1640) та заснував першу в Молдавії друкарню (1641). У співробітництві з київ. гравером Іллею видав першу молд. друк. книгу, відому як «Казання» В. (1643), — видатну пам’ятку друкарського мист-ва і л-ри Молдавії 17 ст. Віршами-посвятами В. супроводяться перші молд. друк, культові і світські книги. Видання В. мали велике значення для вироблення норм молд. літ. мови і розвитку нац. письменства.

О. С. Романець.


«ВАРЛААМ ТА ЙОАСАФ» — повість на популярний у світовій середньовічній л-рі сюжет про пустельника Варлаама та навернення ним у християнство інд. царевича Йоасафа. Побудована у формі діалогів учителя й учня про смисл життя, утвердження перемоги християнства над язичництвом. Сюжет твору відповідає канві житія Будди. В нього вплетено низку по-християнськи переосмислених буддійських притч (про однорога, солов’я, чотири скриньки тощо). Авторство повісті приписується різним христ. письменникам, зокрема Іоанну Мосху (п. бл. 619), Іоанну Дамаскину, Євфімію Івірському (п. 1028). Відомо понад 140 її версій більш як 30 мовами, переважно на грец. та лат. джерелах. Першу слов’ян. версію датують 11 ст. Давньорус. переклад (з часів Київ. Русі) поширювався в окремих списках, його включали також «Прологи» та Четьї-Мінеї. В 14 — 15 ст. у зв’язку з другим південнослов’янський впливом великого поширення набула південнослов’ян. рукописна версія. Перше друк, видання повісті «язиком руським» вийшло 1637 у друкарні Кутеїнського Богоявленського монастиря (побл. м. Орші, Білорусія). Видання відоме в трьох варіантах — з присвятою Сильвестру Косову, Петру Могилі і без присвяти. Наступне видання твору здійснив Симеон Полоцький церковнослов’ян. мовою 1680 (Москва). В ньому він умістив також свої вірші про героїв повісті. В основі обох східнослов’ян. видань лежить текст серб. перекладу. Повість було включено до 1-го тому «Книги житій святих» Димитрія Туптала (1689). Спираючись на перекази Якопо де Вараццо (Якова Ворачинського) та Петра Скарги, поетичну переробку її сюжету здійснив Лазар Баранович — «Про пустельників Варлаама та Йоасафа» у зб. «Житія святих» (1670, польс. мовою). Образи Варлаама та Йоасафа, окремі сюжети притч повісті зустрічаються в нар. творчості, духовних віршах, учительно-проповідницькій л-рі, в худож. л-рі 19 ст. (В. Жуковський, А. Майков, Л. Толстой). На Україні творчий інтерес повість викликала у І. Франка. На її основі він написав магістерську («Про Варлаама і Йоасафа та притчу про єдинорога») і докторську («Повість про Варлаама та Йоасафа, Старохристиянський духовний роман і його літературна історія») дисертації. І. Франко також перевіршував п’ять притч з повісті (зб. «Мій Ізмарагд»).

Вид.: Повесть о Варлааме и Йоасафе. Памятники древнерусской переводной литературы XI — XII вв. Л., 1985.

Літ.: Кирпичников А. И. Греческие романы в новой литературе. Повесть о Варлааме и Йоасафе. Х., 1876; Франко І. Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 30. К., 1981.

Р. П. Радишевський.


ВАРНАК. Охрім [справж. — Василенко Онопрій Омелянович; ін. псевд. і крипт. — О. В., Онисько Васюта та ін.; 3(15).VI 1861, с. Коврай, тепер Золотоніського р-ну Черкас. обл. — 20.XII 1921, м. Золотоноша, тепер тієї ж обл.] — укр. рад. письменник. Нар. в бідній сел. сім’ї. Брав участь у революц. подіях 1905 в Бресті, створив там хор і трупу (1906), ставив п’єси І. Котляревського, Т. Шевченка та ін. Організовував шевченківські ювілеї в Петербурзі, Сімферополі, Бресті. В. був активним учасником боротьби за владу Рад, членом Золотоніського підпільного повітового ревкому (1919). Співробітничав у золотоніс. газетах «Український комунар» (1919) та «Вісті» (1920 — 21). Перший вірш «На той світ. На вічну пам’ять Т. Шевченкові» опубліковано 1891 в журн. «Зоря». Друкувався також у журналах «Дзвінок», «Літературно-науковий вістник», «Маяк», газ. «Буковина». В оповіданні «Мусій Кріпиця, або Правда кривду переважить» (1893) показав прагнення селян до освіти, в оповіданні «З принципа» (1901) — тяжке життя солдата в царській армії, в подорожніх нотатках «Від Севастополя до Золотоноші» (1892) — сумну картину укр. села доби капіталізму.

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції публікував у золотоніських газетах вірші («Відгук», «Голос із села» та ін.). Виступав також з публіцистичними] статтями і театральними оглядами.

Тв.: Мусій Кріпиця, або Правда кривду переважить. Севастополь, 1893.

Літ.: Пономаренко М. Письменник з Черкащини. «Молодь Черкащини», 1974, 17 жовтня.

М. Ф. Пономаренко.


ВАРНАЛІС (Βάρναλης) Костас [14(26).II 1884, Бургас, Болгарія — 16.XII 1974, Афіни] — грец. письменник і громад. діяч. Закінчив Афін. ун-т, викладав у ньому. Слухав 1919 — 21 в Сорбонні лекції з філології й естетики. У 1934 побував в СРСР, брав участь у 1-му з’їзді рад. письменників. За демократичні погляди зазнавав переслідувань. Перша книжка — зб. віршів «Стільники» (1905). У сатиричних віршах (збірки «Світло, яке обпалює», 1922; «Обложені раби», 1927; «Вільний світ», 1965; «Гнів народу», опубл. 1975), повістях-памфлетах «Справжня апологія Сократа» (1931), «Щоденник Пенелопи» (1947), зб. памфлетів «Диктатори» (1954) викривав бурж. мораль, релігію, філософію. Автор статей з питань естетики і літ. критики (зб. «Естетика — критика», 1958). Лауреат Міжнар. Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1959). Українською мовою окремі твори В. переклали А. Чердаклі, М. Батюк, В. Соколюк, О. Пономарів.

Тв.: Укр. перекл. — Щоденник Пенелопи. В кн.: Сучасна грецька повість. К., 1981; Сила душі. В кн.: Поклик. К., 1984: Справжня апологія Сократа. Сатиричні новели та портрети. К., 1984; Рос. перекл. — Избранное. М., 1959; Эстетика — критика. М., 1961; Стихотворения и поэмы. М., 1985.

Літ.: Мочос Я. Костас Варналис и литература греческого Сопротивления. М., 1968.

Т. М. Чернишова.


ВАРНЕКЕ Борис Васильович [3 (15).VII 1874, Москва — не пізніше липня 1944, Київ] — укр. і рос. рад. літературознавець та історик театру. Закінчив 1898 Петерб. істор.-літ. ін-т. Був проф. класич. філології Казан., Новорос. (Одеса) унтів. Після Великої Жовтн. революції — проф. Одес. ун-ту, викладав також в Одес. театр. ін-ті. Досліджував історію антич. театру і драматургії («Наблюдения над древнеримской комедией», «К истории типов», обидві — 1905), рос. нар. драму («Заметки о народной драме», 1915), історію російського театру і драматургії 17 — початку 20 ст. У працях В. «История русского театра» (т. 1 — 2, 1908 — 10) та ін. увагу приділено укр. шкільному театрові та його ролі в становленні сценічного мистецтва і драматургії в Росії, драм. творчості Феофана Прокоповича, Георгія Кониського, В. Капніста, І. Котляревського, укр.-рос. зв’язкам у галузі драматургії тощо. В бібліографію «Истории русского театра» включено матеріали про укр. театр і драматургію. Автор статей про Т. Шевченка («Композиція „Назара Стодолі“», 1929; «Майстерність реаліста-маляра», 1929), М. Дашкевича (1908).

Тв.: История русского театра XVII — XIX вв. М. — Л., 1939; Античний театр. Х. — К., 1929.

Літ.: Алексеев М. П. Библиографический список научных трудов проф. Б. В. Варнеке. 1889 — 1924. Одесса, 1925.

І. Д. Бажинов.


ВАРОДІ Василь Іванович (3.VII 1943, с. Королеве, тепер смт Виноградівського р-ну Закарп. обл.) — укр. рад. поет. Закінчив 1976 Ужгород. ун-т. Автор збірок «Повноліття» (1967), «Цикли» (1972), «Плуги і зорі» (1980), «Родинне вогнище» (1987), «Червневий сполох» (1979). Осн. тема поезій В. — життя Рад. Закарпаття, боротьба за мир. Окремі вірші В. перекладено російською, угорською, словацькою, осетинською та ін. мовами.

О. В. Мишанич.


ВАРТИЧАН Йосиф Костянтинович (22.IX 1910, с. Оницкани, тепер Криулянського р-ну — 13.V 1982, Кишинів) — молд. рад. літературознавець і мовознавець, академік АН Молд. РСР з 1961. Член КПРС з 1945. Закінчив 1941 Ленінгр. пед. ін-т. В 1970 — 74 був віце-президентом АН Молд. РСР, в 1974 — 82 — гол. ред. Молд. Рад. Енциклопедії. Співавтор і ред. колективних праць «Пушкін на півдні» (т. 1 — 2, 1958 — 61), «Історія молдавської літератури» (т. 1, 1958), «Нарис історії молдавської радянської літератури» (1963), «Молдавсько-російсько-українські літературні та фольклорні зв’язки» (т. 1 — 2, 1961 — 67), «Молдавсько-російсько-українські літературні зв’язки другої половини XIX ст.» (1979) та ін. Т. Шевченку присвятив ст. «Поет, близький серцю молдаванина» (1961).

Тв.: Укр. перекл. — Шевченко в молдавській літературі. В кн.: Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції, К., 1962 [у співавт.]; Рос. перекл. — А. Хаждеу и Г. Сковорода. — Молдавия в творчестве классика украинской литературы М. Коцюбинского. В кн.: Страницы дружбы. Кишинев, 1958.

С. В. Семчинський.


ВАРЧЕНКО Василь (р. н. невід. — січень 1770, містечко Кодня, тепер Житом. р-ну Житом. обл.) — укр. бандурист. Брав участь у Коліївщині — нар. повстанні 1768 на Правобережній Україні. Супроводив гайдамаків у походах, грою на бандурі й піснями піднімаючи бойовий дух повстанців. За вироком польсько-шляхет. військ. суду В., як і П. Скрягу та Сокового зятя Михайла, було страчено в Кодні.

Літ.: К. Ф. У. О. Коденская книга и три бундуриста «Киевская старина», 1882, №. 4; Полотай М. П. Гайдамацькі кобзарі. «Народна творчість та етнографія», 1984, № 3.

М. П. Полатай.


ВАСИЛАШКО Іван Дмитрович (16.III 1892, с. Топорівці, тепер Новоселицького р-ну Чернів. обл. — 22.XI 1974, Чернівці) — укр. рад. літературознавець і педагог. Закінчив 1919 Чернів. ун-т. Викладав грец., лат., нім., укр. мови в навч. закладах Чернівців, Сучави. Після визволення Буковини від рум.-боярських і нім.-фашист. загарбників працював інспектором шкіл, зав. кафедрою лат. мови Чернів. ун-ту. Автор статей: «Юрій Федькович — перший редактор газети „Буковина“» (1944), «Іван Франко на Буковині» (1956), «Мої зустрічі з І. Я. Франком» (1956), «Франко у науково-педагогічному часописі „Руська школа“» (1966) та ін., «Словничка малозрозумілих слів до коломийок і частівок» (в кн.: Коломийки. К., 1963).

С. В. Далавурак.


ВАСИЛЕВ Орлин (справж. — Христо Петков Василев; 20.XI 1904, с. Враняк, тепер Михайловград. обл. — 2.IV 1977, Софія) — болг. письменник, Герой Соц. Праці (1974). Член БКП з 1924. Навчався в гімназії м. Враца. У романі «Біла стежка» (1929), повісті «Вогняний обруч 1923» (1933) змалював велич і трагізм Вересневого антифашист. повстання 1923. Алегорична повість «Дикий ліс» (1935) — гостра сатира на мораль бурж. суспільства. В істор. романах «Гайдук матір не годує» (1937) і «Зуб за зуб» (1944) зобразив патріотич. рух болг. народу. Автор збірок оповідань «Прості серця» (1930), «Гіркий хліб» (1937) та ін., кіносценаріїв, творів для дітей. У драмах «Тривога» (1948; 1953 поставлена Київ. театром ім. І. Франка під назвою «Земний рай» у перекл. П. Тичини), «Любов» (1952), «Щастя» (1954) змальовано яскраві епізоди боротьби народу проти монархо-фашизму, порушено актуальні політ. й соціально-етичні проблеми сучасності. Перекладав твори О. Фадєєва, автор ст. «О. Корнійчук і болгарський глядач». Укр. мовою окремі твори В. переклали А. Лисенко, Г. Печенівський, М. Малярчук.

Тв.: Укр. перекл. — Любов. К., 1955: Дикий ліс. К., 1958: Зуб за зуб. К., 1958; Рос. перекл. — Счастье. М., 1955; Упрямец и другие рассказы. М 1958.

О. Д. Кетков.


ВАСИЛЕВИЧ Олена Семенівна (22.XII 1922, с. Липники, тепер Слуцького р-ну Мін. обл.) — білорус. рад. письменниця. Закінчила 1946 Білорус. ун-т (Мінськ). Твори присвячені життю і праці рад. людини: повість «Шляхи-дороги» (1950), збірки оповідань «Близькі знайомі» (1954), «Підслухало серце» (1960), «Мис Доброї Надії» (1977) та ін. Тетралогія «Зажди, зупинись...» (1966 — 70, укр. перекл. Б. Чайковського), написана на автобіогр. матеріалі, — про нелегкий шлях сел. дівчини в нове життя, духовне становлення людини в умовах соціалістич. будівництва. Автор книги есе «Люблю, хвилююсь — живу» (1986), творів для дітей. Переклала повість М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять», окремі новели Ірини Вільде, В. Близнеця та ін. Нагороджена Почесною Грамотою Президії Верх. Ради УРСР (1975).

Тв.: Укр. перекл. — Зажди, зупинись... К., 1982; Рос. перекл. — Одно мгновенье. М., 1977; Мыс Доброй Надежды. М., 1982.

С. А. Андреюк.


ВАСИЛЕВСЬКА Ванда Львівна (21.I 1905, Краків — 29.VII 1964, Київ) — польс. і рад. письменниця, громад. діячка. Член КПРС з 1941. Закінчила 1927 Краків. ун-т. Брала участь у польс. революц. русі. В 1939 емігрувала до Рад. Союзу, жила у Львові, Києві. Писала польс. мовою. Редагувала з 1941 польс. літ.-худож. і політ. журнал «Nowe widnokręgi» («Нові горизонти»). В роки Великої Вітчизн. війни — член редколегії фронтової газети «За Радянську Україну!», пропагандист Головного політуправління Рад. Армії. В 1943 — голова Спілки польс. патріотів у СРСР. У післявоєнний період — активний борець за мир, член Всесв. Ради Миру. Дебютувала в л-рі 1923 як поетеса. Її поезії сповнені романтичних поривань до свободи й справедливості. На початку 30-х років В. висту пила з публіцистич. статтями, 1934 опубл. першу повість «Обличчя дня», створену в нарисовому стилі. Художній реалізм В. проявився у творах, де письменниця вдалася до психол. аналізу тяжкого становища польс. робітничого класу («Обличчя дня»), показала зростання революц. свідомості в робітничо-сел. середовищі (повість «Вітчизна», 1935; роман «Земля в ярмі», 1938). У трилогії «Пісня над водами» (романи «Вогні на болотах», 1940; «Зорі в озері», 1945; «Ріки горять», 1951; Держ. премія СРСР, 1952) відтворено широку картину класової боротьби польс. трудящих, революц. виступи укр. народу, розкрито процес формування соціалістич. свідомості в людей, що будували нове життя на західноукр. землях, возз’єднаних з УРСР.

У повісті «Райдуга» (1942; Держ. премія СРСР, 1943; однойм. фільм поставлено 1943 на Київ. кіностудії) зображено героїчну боротьбу рад. народу проти фашистів на окупованій території України. Повісті «Просто любов» (1944; Держ. премія СРСР, 1946) і «Коли запалає світло» (1947) присвячені проблемам соціалістич. моралі. У повісті «В тяжкій боротьбі» (1958) опоетизовано подвиг польс. комуністів, які віддали життя за революц. ідеали. Виступала як публіцист, нарисовець. Враження від зарубіж. поїздок відтворила в нарисах про Францію, Італію та книзі «В Китаї» (1956). Разом з О. Корнійчуком написала лібретто опери «Богдан Хмельницький». В реалістично зображуваних подіях В. послуговується водночас і прийомами романтизму. Створені письменницею характери формуються і розвиваються в гострих конфліктах, письмо В. наснажене пристрасною публіцистичністю, високою емоційністю. Укр. мовою твори В. перекладали М. Пригара, Д. Гринько та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Твори, т. 1 — 8. К., 1966 — 68; Дорога до весни. К., 1975; Райдуга. — Просто любов. К., 1985; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 6. М., 1954 — 55.

Літ.: Усиевич Е. Ванда Василевская. М., 1953; Венгеров Л. Ванда Василевская. М., 1955; Ведина В. Ванда Василевская. В кн.: История польской литературы. М., 1969; Бажав М. Незабутня Ванда. В кн.: Думи і спогади. К., 1982; Полум’яна Ванда. К., 1985.

М. К. Наєнко.


ВАСИЛЕВСЬКА Людмила Олексіївна (1861 — 1927) — укр. письменниця. Див. Дніпрова Чайка.


ВАСИЛЕВСЬКИЙ (Wasilewski) Едмунд (16.XI 1814, с. Рогозно, побл. Любліна — 14.XI 1846, Краків) — польс. поет. Автор романтич. віршів революц. характеру, з яких «Пісня мореплавців» (1838), «Гімн орлів» (1839), «Краков’як» (1840) покладені на музику С. Монюшком і стали нар. піснями. Вірш «Вавельський дзвін» (1841) та ін., філос. поема «Собор на Вавелі» (1844) пов’язані з істор. минулим Кракова. В 1840 вийшла зб. «Поезія». Укр. мовою окремі вірші В. переклали Л. Череватенко, В. Грабовський.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія польської поезії, т. 1. К., 1979.

І. М. Лозинський.


ВАСИЛЕВСЬКИЙ (Wasilewski) Леон (псевд. — Левко Васильчук та ін.; 24.VIII 1870, Петербург — 10.XII 1936, Варшава) — польс. публіцист, історик, етнограф, громад. і держ. діяч. Батько В. Василевської. Вчився 1893 — 94 у Львів., пізніше — Праз. ун-тах. В бурж. Польщі — міністр закордонних справ (1918 — 19), директор ряду наук. установ, з 1929 — редактор бурж. газ. «Niepodleglosc» («Незалежність»). Теоретик і активний діяч правого крила Польс. соціалістичної партії. Приятелював з І. Франком, про якого опубл. спогади, і М. Павликом. Друкував статті в журналах «Народ» та «Житє і слово». В 1895 видав у Празі польс. мовою з невеликими скороченнями і коментарями брошуру М. Драгоманова про ставлення соціалізму до релігії. В кн. «Сучасна Галичина» (1900, Петербург, рос. мовою) у розд. «Література та інтелектуальне життя Галичини» дав короткий огляд західноукр. л-ри («Русалка Дністровая», творчість Ю. Федьковича, І. Франка, О. Маковея, В. Щурата, Н. Кобринської, О. Кобилянської). В кн. «Україна та українська справа» (Краків, 1911; 2-е вид. — «Українська національна справа в її історичному розвитку», Краків, 1925) з загально-демокр. позицій подав короткий огляд укр. л-ри, біографію Т. Шевченка, висвітлив зв’язки укр. поета з польс. письменниками, значення його творчої спадщини.

Тв.: Укр. перекл. — У Івана Франка. В кн.: Іван Франко у спогадах сучасників, кн. 2. Львів, 1972.

І. М. Лозинський.


ВАСИЛЕВСЬКИЙ Феофан (Теофан) Олександрович [псевд. — Софрон Круть; 1855, с. Селезенівка, тепер Сквир. р-ну Київ. обл. — 31.III (13.IV) 1912, Херсон] — укр. публіцист. Чоловік Дніпрової Чайки. Вчився у вищих навч. закладах Петербурга й Одеси. В 1875 — 77 як доброволець брав участь у нац.-визвольній боротьбі населення Герцеговини й Боснії проти тур. загарбників. Деякий час жив у Загребі, Белграді, Празі; 1877 зустрічався в Женеві з М. Драгомановим. У січні 1885 був заарештований у справі єлизаветградського революц. гуртка, що підтримував зв’язки з народовольцями. До 1895 жив під наглядом поліції в с. Королівці Сквирського пов. Київ. губ., потім працював губ. статистиком у Херсоні. В 1875, 1876, 1878 — 81 публікував у львів. виданнях «Правда», «Світ», «Дзвін», «Громадський друг» та «Молот» дописи й нариси про сербські й чорногорські обряди та звичаї, статті про балканські події, які висвітлював в осн. з революц.-демократичних позицій. У 1905 І. Франко видав зі своєю передмовою статті В. окремою книгою. В. переклав працю серб. революц. демократа й філософа-матеріаліста С. Марковича «Сербія на Сході» (не опубл.).

Тв.: Записки українця з побуту між полудневими слов’янами. Львів, 1905.

Літ.: Дей О. І. Українська революційно-демократична журналістика. К., 1959; Гольберг М. Я. Феофан Василевський і його роль в розвитку українсько-південнослов’янських громадсько-політичних і літературних взаємин. В кн.: Тези доповідей V-ої звітної наукової конференції Дрогобицького державного педагогічного інституту за 1962 рік... Дрогобич. 1963.

М. Я. Гольберг.


ВАСИЛОВИЧ Лев Іванович (псевд. і крипт. — Сапогівський Лев, Недотятько Гринько, С.*; 11.IV 1858, м. Скала-Подільська, тепер смт Борщівського р-ну Терноп. обл. — 8.V 1883, с. Целіїв, тепер Гусятин. р-ну тієї ж обл.) — укр. письменник. Нар. в сім’ї лісника. Вчився в Бучацькій гімназії. У 1876 — 79 учителював на Тернопільщині. З 1882 жив у Львові. Брав участь у редагуванні журн. «Зоря». Листувався з І. Франком, за зв’язки з ним зазнав переслідувань. Літ. діяльність почав 1880 в журн. «Зоря», де опублікував більшість своїх оповідань, гуморесок, статей. У соціально-побут. творах («Марійка», «Безневинні» та ін.) правдиво змалював картини злиденного життя селян галиц. Подністров’я, показав наростання протесту проти соціального гніту. Написав ряд оповідань з життя вчителів («Добра челядина»). Реалістич. тенденції у прозі В. поєднуються з романтичними (оповідання «Старий палац», «Смерть з любові»). В окремих творах відчувається вплив Марка Вовчка і Ю. Федьковича. Автор статей з питань л-ри і мист-ва — про К. Устияновича, укр. театр у Львові та ін.

Літ.: Масляк В. І. Лев Василович. «Зоря», 1883, № 10.

Ф. П. Погребенник.


ВАСИЛЬ ВОЛИНЯНИН (піп Василь-волинський; pp. н. і см. невід.) — літератор 12 ст. Ймовірно, церковнослужитель, який певний час перебував при дворі волин. князів. Автор літописного твору — «Оповідання про осліплення Василька Ростиславича, князя Теребовльського», ств. між 1112 і 1118, за основу якого взято епізод «Повісті временних літ». Твір, у якому з глибоким драматизмом зображуються істор. події, майстерно розкривається психологічний стан героїв, засуджуються кровопролитні міжкнязівські чвари, є помітним набутком давньорус. л-ри.

Літ.: Еремин И. П., Лихачев Д. С. Художественная проза Киевской Руси XI — XIII веков. М., 1957.

П. К. Яременко.


ВАСИЛЬЄВ Борис Львович (21.V 1924, Смоленськ) — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1952. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1948 Військ. академію бронетанкових військ. У повістях «А світанки тут тихі...» (1969; Держ. премія СРСР, 1975), «Іванів катер» (1970), «Найостанніший день» (1970), «У списках не значився» (1974), «Зустрічний бій» (1979) відобразив мужність і героїзм рад. людей у роки Великої Вітчизн. війни. Проблемі охорони природи присвячена повість «Не стріляйте в білих лебедів» (1973). В істор. романі-епопеї «Билиці та небилиці» (1977) показав участь рос. солдатів у визволенні 1877 — 78 братньої Болгарії з-під османського іга. Автор багатьох оповідань про сьогодення («Чиї ви, дідугани?», «Ветеран», «П’ятниця» та ін., усі — 1983), автобіогр. повісті «Летять мої коні» (1982), п’єс, кіносценаріїв («Черговий рейс», 1958; «Офіцери», 1971 — у співавт., та ін.). П’єса за повістю «А світанки тут тихі...» йшла в Київ. рос. драм. театрі ім. Лесі Українки, ін. театрах республіки.

Тв.: Не стреляйте в белых лебедей. — В списках не значился. Л., 1975; Были и небыли. М., 1981; Летят мои кони... Повести и рассказы. М., 1984; Завтра была война. М., 1986; Повести. М., 1988; Укр. перекл. — А світанки тут тихі... К., 1974.

Л. І. Шевченко.


ВАСИЛЬЄВ Михайло Калинович (1863, м. Лебедин, тепер Сум. обл. — 10.V 1912) — укр. етнограф і фольклорист. Закінчив Петерб. технол. ін-т. Одним з перших на Україні почав збирати укр. робітн. фольклор («Дві цукрозаводські пісні», 1886). У розвідці «До питання про нові мотиви в малоруській народній поезії» (1897) В. розглядає робітн. пісні як цінні зразки соціальної пісні, що виникла з розвитком капіталістич. системи виробництва і посиленням експлуатації пролетаріату. Цю працю високо оцінив В. Гнатюк у ст. «До питання про нові мотиви в малоруській народній поезії» (1898). В. належать статті про укр. нар. театр, нар. обряди, звичаї, вірування, про фольклорні й літ. зв’язки тощо: «Рекрутчина в малоруській пісні» (1889), «Малоруські похоронні обряди та повір’я» (1890), «До історії народного театру» (1898), «Народна пісня про Шевченка» (1885), «Т. Шевченко в легенді» (1900) тощо.

Л. К. Вахніна.


ВАСИЛЬЄВ Павло Миколайович [12 (25). XII 1910, м. Зайсан, тепер Східно-Казахстан. обл. — 1937] — рос. рад. поет. Навчався на япон. відділенні ф-ту східних мов Далекосхід. ун-ту (Владивосток) та на Вищих літ. курсах при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Вірші В. відображають героїку революції, будівництва нового життя («Турксиб», «Будується нове місто», «Дорога», всі — 1930 — 32). Писав поезії про кохання, пейзажну та філос. медитативну лірику («Баштан під Семипалатинськом», «Трійця»), ліричні поеми («Літо» і «Серпень», обидві — 1932 — 34), вірші («Прощання з друзями», «Рідний степ, прийми мою...», «Снігурі злітають червоногруді...», 1932 — 37). Деякі твори присвячені проблемам мистецтва і громадян. служіння митця (поеми «Одна ніч», 1933; «Автобіографічні розділи», 1934). Майстер широких соціально-епічних полотен, В. з великою худож. глибиною відтворив істор. минуле, події громадян. війни та колективізації — у поемах «Пісня про загибель козацького війська» (1932), «Соляний бунт» (1934, єдина прижиттєва поетична книга), «Синицин і К°» (1934), «Наречені» (1935, опубл. 1957), «Христолюбовські ситці» (1935 — 36, опубл. 1956), «Куркулі» (1936) та ін. Твори В. сповнені гострих соціальних конфліктів і внутр. драматизму. Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно. Укр. мовою окремі вірші В. переклали А. Малишко, Р. Лубківський та ін.

Тв.: Стихотворения и поэмы. Л., 1968; Сердце человеческое. М., 1974; Соляной бунт. М., 1983.

Літ.: Выходцев П. Павел Васильєв. М., 1972.

І. Д. Бажинов.


ВАСИЛЬЄВ Флор Іванович (19.II 1934, с. Бердиші, тепер Ярського р-ну Удм. АРСР — 6.VII 1978, Іжевськ) — удм. рад. поет. Член КПРС з 1958. Закінчив 1958 Глазов. пед. ін-т. Автор збірок «Сяють зорі» (1960), «Про тебе» (1966), «Знову про тебе» (1969), «Ріка і поле» (1978) та ін., в центрі яких — образи рад. людей різних поколінь. Перекладав твори М. Рильського, В. Лагоди та ін. укр. поетів. Укр. мовою окремі поезії В. переклали М. Данько і Л. Кульбак.

Тв.: Укр. перекл. — Кремлівські куранти. В кн.: Сузір’я, в. 1. К., 1967; Земля батьків. В кн.: Сузір’я, в. 6. К., 1972; Рос. перекл. — Дороги. М., 1981; Вкус солнца. М., 1983.

Ф. К. Єрмаков.


ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ Олександр Олексійович (6.VI 1940, с. Царичанка, тепер смт Дніпроп. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1984. Син О. Т. Васильківського. Навчався 1959 — 65 у Львів. ун-ті. Друкується з 1965. Автор збірок повістей і оповідань «Останній день літа» (1968), «Під крилом осені» (1972), «Мить вертання» (1974), «Березова кладь» (1979), а також книжок для дітей «Полиновий вітер» (1967), «Сині журавлі» (1968). Герої творів В. — наші сучасники, показані в повсякденному житті. Романи «Причали наші» (1983), «...І всі, хто не забув» (1984), «Поки є час» (1986) присвячені проблемам моралі, науки, екології тощо. Окремі твори В. перекладено рос., угор., болг., чес. мовами.

Тв.: Рос. перекл. — Миг возвращения. М., 1978; ...И все, кто не забыл. М., 1987.

О. І. Никанорова.


ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ Олексій Трохимович [17 (30).III 1913, с. Царичанка, тепер смт Дніпроп. обл.] — укр. рад. літературознавець, доктор філол. наук з 1981, письменник. Член КПРС з 1964. Закінчив 1935 Дніпроп. ун-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. З 1982 — професор Донец. ун-ту. Автор праць з історії рад. л-ри, теорії жанрів: «Сергій Єсенін» (1960), «Російська поема 20-х років» (1972), «Жанрові різновиди російської радянської поеми» (1979), численних статей про рад. поезію. Худож. твори — повісті «Дружна сім’я» (1952), «Живі потоки» (1954), «Горлице моя» (1968) — присвячені життю сучас. села, праці залізничників.

І. І. Стебун.


ВАСИЛЬЧЕНКО Євген Дмитрович (7.XI 1930, с. Верхосулка, тепер Білопільського р-ну Сум. обл.) — укр. рад. поет-гуморист. Закінчив 1962 Сум. пед. ін-т. Друкується з 1953. В байках та гумористич. віршах (збірки «Ой лопнув обруч», 1976; «Чесно вам кажу», 1978; «Гоп, мої гречаники», 1984, та ін.) висміює негативні явища у нашому житті. Окремі твори В. перекладено рос. мовою.

О. І. Петровський.


ВАСИЛЬЧЕНКО (справж. прізв. — Панасенко) Степан Васильович [27.XII 1878 (8.I 1879), м. Ічня, тепер Черніг. обл. — 11.VIII 1932, Київ] — укр. рад. письменник і педагог. Нар. в сім’ї селянина-шевця. Закінчив 1898 Коростишівсь ку вчител. семінарію, вчителював на Київщині й Полтавщині. У 1904 навчався в Глухівському учител. ін-ті. За виступи проти місцевих властей зазнав переслідувань. Під час революції 1905 переїхав на Донбас у с. Щербинівку, брав участь у робітн. демонстраціях, був заарештований. Після виходу з Бахмутської тюрми (1908) повернувся до Ічні, займався літ. працею. В 1910 переїхав до Києва, де протягом чотирьох років вів відділ театр. хроніки в газ. «Рада». Переважно в цьому часописі В. друкував свої твори, які ввійшли до його перших збірок «Ескізи» (1911) та «Оповідання» (1915). В роки 1-ї світової війни перебував на фронті. Основна проблематика творчості В. — життя дореволюц. села. У кращих оповіданнях він відтворив зростання політ. свідомості розбудженої революц. подіями бідноти («Мужицька арихметика», 1911; «Осінній ескіз», 1912), розкрив невичерпні духовні сили трудового народу, його високу моральність, обдарованість («У панів», 1910; «На хуторі», 1910; «На розкоші», 1914), виявив щире уболівання за знедолених сільс. дітей («Циганка», 1910; «Волошки», 1911; «Дощ», 1912; «Дома», 1912). Широке відображення у худож. доробку В. знайшла учительська тема. У «Записках вчителя» (1898 — 1905) та новелах «Вечеря», «З самого початку», «Божественна Галя», «Гріх» та ін. (1910 — 11) письменник реалістично зобразив тяжке становище сільс. вчительства і водночас показав визрівання у своїх героїв гнівного протесту проти деспотичних порядків. В оповіданні «Над Россю» (1911), співзвучному гуманістич. тональністю новелам А. Чехова («Вчитель» та ін.), В. змалював тип учителя того часу — чесного і розумного, непокірного і протестуючого. Написаний загалом у традиційній оповідній манері 19 ст., цей твір засвідчує характерні риси творчості В. — ліричні авторські відступи, настроєвість, глибокий драматизм, лаконізм викладу, використання народнопісенної образності. Під безпосередніми враженнями від 1-ї світової війни В. написав «Окопний щоденник», оповідання «Чорні маки» (обидва — 1917), «Отруйна квітка» (1918) та ін., в яких відтворив жахи імперіалістичної «кривавої бойні». Автор п’єс (переважно одноактних) «На перші гулі» (1911), «В холодку» (1914) та ін., органічно близьких за тематикою і худож. засобами його прозі. Оновлення оповідної традиції, що полягало в активізації авторського слова, в творчості В. поєднується із запереченням побутовізму, психологізацією образу, з антропол. аспектом дослідження характеру. Романтичні тенденції у нього пов’язані з сусп. ідеалами майбутнього. В укр. л-рі В. представляє жанр реалістич. соціально-психол. оповідання з виразним лірич. началом.

Після перемоги Великої Жовтн. соціалістич. революції В. одразу включився в творення соціалістич. культури. У 1920 подорожував з хоровою капелою «Думка» по містах і селах Лівобережної України. У 1921 працював вихователем і завідувачем дит. будинком, 1922 — 26 — учителем трудової школи в Києві. У творах цього періоду («Приблуда», «Авіаційний гурток», обидва — 1925; «Олив’яний перстень», 1927, та ін.) показує зародження почуття колективізму в юних громадян Країни Рад, єднання міста і села, поетизує романтику праці як творчості; утверджує принципи соціалістич. моралі. Для худож. світобачення письменника стає характерним історико-перспективний погляд на паростки нового, соціально значущого в рад. дійсності. Поглиблюється оптимізм В., набуваючи характеру пристрасного життєствердження; якісно новими рисами збагачується його гумор, пройнятий тепер світлими лірич. відтінками. Явищем у л-рі став цикл «Осінні новели» (1923 — 32), присвячений революц. подіям 1905. У ньому В. показав, як під впливом робітн. класу революціонізуються сел. маси, з’являються нові люди, що сприйняли ідеї соціалізму («Осінній ескіз», «Чайка» та ін.). Кілька років письменник працював над повістю про Т. Шевченка (завершив лише першу частину «В бур’янах», вид. 1938), в якій розповів про дитинство поета, формування його особистості. Помітне місце в пожовтневій творчості В. займають п’єси («Під Тарасове свято», 1924; «Кармелюк», 1927; «Минають дні», вид. 1939). Йому належать кіносценарії за фольклорними мотивами («Бондарівна», «Ой, не ходи, Грицю») та власними творами («Петруня» та ін.), фейлетони, переклади творів рос. письменників — М. Гоголя (зб. «Оповідання», 1930), М. Лєскова, О. Серафимовича. Творчий доробок В. рад. періоду свідчить про плідне ідейно-естетичне освоєння ним проблематики нового життя, нових форм, нових художніх засобів. Його повісті й оповідання перекладено рос. та багатьма ін. мовами народів СРСР, зарубіж. країн. Іл. див. на окремому аркуші, с. 128 — 129.

Тв.: Твори, т. 1 — 4. К., 1959 — 60; Твори, т. 1 — 3. К., 1974; Талант. Оповідання та повісті. К., 1986; Твори. Оповідання, повісті, драматичні твори. К., 1988; Рос. перекл. — Избранное. М., 1956.

Літ.: Грудницька М., Курашова В. Степан Васильченко. Статті та матеріали. К., 1950; Деркач Б. Степан Васильченко. К., 1957; Костюченко В. А. Степан Васильченко. К., 1978; Олійник В. П. Творчість Степана Васильченка. К., 1979; Хропко П. П. З виру народного життя. К., 1979; Майстер прози поетичної Степан Васильченко. Збірник. К., 1983; Шумило Н. М. Проза Степана Васильченка. К., 1986.

Б. А. Деркач.


ВАСІЛАКЕ Васіле Іванович (4.VII 1926, с. Унцешти, тепер Четирени Унгенського р-ну) — молд. рад. письменник. Закінчив 1958 Кишинів. пед. ін-т, 1964 — Вищі курси сценаристів і режисерів у Москві. Автор збірок оповідань «Сопілка» (1960), «Два рум’яні яблука» (1964), «Мовчання того дому» (1970), «Елегія для Анни-Марії» (1981), повісті «Алба, дідизна моя...» (1981), кіносценарію «Я... і всі решта» (1967) та ін., в яких відтворив психологію сучас. людини. В романі «Казка про білого бичка» (ч. 1 — 2, 1966 — 72), використовуючи фольклорні форми, змальовує сучас. молд. село з його реаліями, турботами і і проблемами. Переклав деякі твори А. Чехова, В. Шукшина, В. Распутіна, Я. Гашека, Остапа Вишні та ін. Укр. мовою окремі твори В. переклав В. П’янов.

Тв.: Укр. перекл. — Ковила. В кн.: Молдавське радянське оповідання. К., 1980; Алба, дідизна моя... В кн.: Сузір’я, в. 21. Х., 1984; Елегія для АнниМарії. К., 1986; Усмішка сонця. «Прапор», 1986, № 12; Рос. перекл. — Пастораль с лебедем. Кишинев, 1983; Алба, отчинка моя. М., 1987.

Літ.: Умеров Ш. Что остается на земле. «Кодры», 1979, № 8.

К. Ф. Попович.


ВАСІН Кім Кирилович (14.III 1924, с. Великий Шоркінер, тепер Сернурського р-ну Мар. АРСР) — марійський рад. письменник, літературознавець, нар. письменник Мар. АРСР з 1984, канд. філол. наук з 1975. Закінчив 1952 Мар. пед. ін-т (Йошкар-Ола). Пише марійською і рос. мовами. Істор.-патріотичній темі, дружбі рад. народів присвячені зб. повістей і оповідань «З вами, русичі!» (1961), зб. повістей «Коваль пісень» (1979), повість «На землі Онара» (1983) та ін. Автор досліджень «Творчі взаємозв’язки марійської літератури» (1964), «Просвітительство і реалізм» (1975), «Історія і література» (1980), «С. Г. Чавайн. Життя і творчість» (1987) та ряду статей про мар.-укр. літ. зв’язки [«Тарас Шевченко в марійській літературі», 1959; «Добре слово. (Про вплив Т. Г. Шевченка на марійську поезію)», «Нам близькі і Шевченко, і Руставелі, і Тукай» — обидві 1961]. Переклав ряд творів рос. письменників, уривок з роману Н. Рибака «Переяславська рада».

Тв.: Рос. перекл. — Страницы дружбы. Йошкар-Ола, 1959; Творческие взаимосвязи марийской литературы. Йошкар-Ола, 1969; На земле Онара. Йошкар-Ола, 1983.

А. О. Васінкін.


ВАССЕРМАН (Wassermann) Якоб (10.III 1873, Фюрт — 1.I 1934, Альт-Аусзее, Австрія) — нім. письменник. Навчався в реальному уч-щі у Фюрті. У творах, пройнятих симпатією до знедолених, викривав антилюдяність бурж. суспільства. Автор соціально-психол. романів «Євреї з Цірндорфа» (1897), «Історія юної Ренати Фукс» (1900), «Каспар Гаузер» (1908), «Крістіан Ваншаффе» (1919) та ін., трилогії «Мавріцієва справа» (1928, укр. перекл. В. Чередниченко), «Етцель Андергаст» (1931), «Третє існування Йозефа Керкговена» (1934).

Тв.: Укр. перекл. — Мавріцієва справа. К., 1929; Рос. перекл. — Золото Кахамарки. М., 1956; Каспар Хаузер. или Леность сердца. М., 1970.

Н. М. Матузова.


ВАТАНАБЕ Дзюндзо (10.IX 1894, префектура Тояма — 26.II 1972) — япон. поет і літературознавець. Один з активних діячів літ. руху «пролетарська література». Пише в жанрі танка. В 1941 зазнав репресій. Після 2-ї світової війни очолював демократичну Асоціацію поетів нової Японії. Найвідоміші збірки — «Пісні бідноти» (1924), «Оспівую життя» (1927), «Нові часи» (1946), «Карта Японії» (1954). Автор кількох праць про Такубоку Ісікаву, досліджень про сучасну япон. поезію («Історія танки нового часу», 1964).

Б. П. Яченко.


«ВАТРА» — студентське т-во. Існувало 1892 — 96 при Львів. ун-ті. Мало б-ку з читальним залом. Влаштовувало літ.-мистецькі вечори, присвячені Т. Шевченкові, організовувало лекції на літ. теми. 1896 об’єдналося з т-вом «Академічне братство», утворивши «Академічну громаду».

Я. Р. Дашкевич.


«ВАТРА» — літ.-наук. збірник, присвячений пам’яті Т. Шевченка і 25-річчю літ. діяльності Ю. Федьковича. Вийшов 1887 в Стрию. Видав Василь Лукич. У збірнику вміщено твори укр. письменників різних поколінь: оповідання «Лови» Панаса Мирного, «Місія» І. Франка, «Два брати» І. Нечуя-Левицького, «А все Пречиста» Д. Мордовця, «Січовик» О. Кониського, поезії Ю. Федьковича, П. Куліша, Гетьманця (М. Старицького), Сивенького (В. Самійленка), С. Руданського, О. Маковея, Уляни Кравченко; опубл. також частина розвідки М. Драгоманова «Із історії віршів на Україні», автобіографія Д. Мордовця, статті Василя Лукича («Угорська Русь» та ін.), О. Кониського («Біографічні замітки»), О. Берлінського (про життя і творчість Т. Шевченка, І. Франка), рецензія І. Франка на зб. оповідань Д. Мордовця тощо, За оцінкою І. Франка, «В.» свіжістю думок, меншою залежністю від «правил шкільної естетики» протистояла «народовським» (див. «Народовці») виданням того часу.

Літ.: Франко І. Українська альманахова література. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 27. К., 1980.

М. С. Грицюта.


ВАХІДОВ Еркін (28.XII 1936, с. Янчикурган Алтиарикського р-ну Ферган. обл.) — узб. рад. поет. Член КПРС з 1968. Закінчив 1960 Ташкент. ун-т. Автор збірок «Подих світанку» (1961), «Моя зоря» (1964), «Поетична книга юності» (1969), «Любов» (1976) — про сучас. молодь. Виступає і в жанрі поеми («Світанок великого життя», 1961 — присвячена юності В. І. Леніна; «Стогін землі», 1964 — про мужність і героїзм рад. воїнів під час Великої Вітчизн. війни; «Поема, написана в наметі», 1966, — про самовіддану працю людей під час ліквідації наслідків землетрусу в Ташкенті 1966; «Повстання безсмертних», 1979; «Завойовник і голяр», 1982, та ін.). Написав комедію на сучас. тему «Золотий мур» (1970). Переклав деякі твори Лесі Українки («Досвітні огні», «Напис в руїні», «Одно слово», «Про велета» та ін.), А. Малишка [«Правда», «Мати» («Під димне маєво руде...») та ін.]. Укр. мовою окремі твори В. переклали Р. Лубківський і О. Орач.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Цвіт мигдалю. Молода поезія Узбекистану. К., 1975; Рос. перекл. — Узелок на память. М., 1980; Восстание бессмертных. М., 1983; В минуту песни не порвись, струна... М., 1986.

В. Г. Гримич.


ВАХНЯНИН Наталь (Анатолій) Климентович (псевд. й крипт. — Н. з-над Сяну, Наталь з-над Сяну, А. В., В. Н. та ін.; 19.IX 1841, Сенява, побл. Перемишля, тепер ПНР — 11.II 1908, Львів) — укр. композитор, письменник, громад. діяч. Нар. в сім’ї священика. Закінчив 1868 Віден. ун-т. Один з лідерів партії «народовців» у Галичині. Організатор і керівник муз.-хорових т-в, ініціатор створення й директор Вищого муз. ін-ту ім. М. Лисенка у Львові (1903), автор багатьох пісень, хорів на тексти Ю. Федьковича, О. Колесси та ін. письменників, опери «Купало» за власним лібретто (поставлено 1931, Харків), музики до драм «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Бондарівна» Ф. Заревича, «Ярополк І Святославич» К. Устияновича та ін. Як письменник В. виступив на поч. 60-х pp. (оповідання «Три недолі», 1863; та ін.). Друкувався у журналах «Вечерниці», «Мета» та ін. «народовських» виданнях. Теми творчості — життя селян, міщан, попівства (оповідання «Женщина», 1881; «Око за око», 1882; «Під сіряком»). У творах В. відбилося критичне ставлення автора до тогочасної галиц. дійсності, моралі й етики панівних класів, зокрема польс. шляхти, співчуття до тяжкої долі трудового люду. Для В. властиве гумористич. забарвлення розповіді (оповідання «Ловці», 1889; «Як я став політиком?»). Одним з перших почав писати лемківською говіркою. Автор статей з питань театру і музики, перекладав твори М. Гоголя, І. Тургенєва. Створив революц. пісню «Шалійте, шалійте, скажені кати» (слова О. Колесси), в основу якої поклав власну мелодію «Хору норманнів» до п’єси «Ярополк І Святославич» К. Устияновича.

Тв.: Оповідання й гуморески, Львів, 1902; Спомини з життя. Львів, 1908; Листи до Пантелеймона Куліна. Львів, 1908.

Літ.: Гриневецький 1. О. А. К. Вахнянин. К., 1951.

Ф. П. Погребенник.


ВАЦІЄТІС Ояр (13.XI 1933, х. Думп’ї, тепер Алуксненського р-ну — 28.XI 1983, Рига) — латис. рад. поет, нар. поет Латв. РСР з 1977. Член КПРС з 1966. Навчався в Латв. ун-ті (Рига). Автор збірок «У вогні» (1958), «Пороги обходити ніколи» (1960), «Дихання» (1966), «Час зозуль» (1968), «Години різної довжини» (1974), «Гама» (1976), «Правопис блискавки» (1980), «Si minor» (1982), «Вибране» (1983), «Визначення» (1985) тощо. Поезії відзначаються актуальністю, гостротою думки та глибокими філос. узагальненнями. Повість В. «Очима тих днів» (1959) присвячена життю повоєнного юнацтва. Виступав як літ. критик. Переклав ряд творів Д. Павличка, В. Коротича та ін. Лауреат Держ. премії СРСР (1982). Окремі вірші В. переклали І. Драч, С. Завгородній, П. Марусик.

Тв.: Укр. перекл. — Відземське шосе. К., 1965; [Вірші], В кн.: Сузір’я, в. 1. К., 1967; Бурштиновий оберіг. К., 1981; Воскресіння вождя. «Молода гвардія», 1987, 17 листопада; Фортепіанний концерт. В кн.: Сузір’я, в. 27. К., 1988; Рос. перекл. — Часы разной длины. М., 1977; Стихи. М., 1984.

Літ.: Драч И. Высокие сосны в лунном сиянии. В кн.: Вациетис О. Избранное. М., 1979; Шпиталь А. За «Правописом блискавки». «Літературна Україна», 1982, 9 грудня.

Б. К. Звайгзне.


ВАЦЛАВЕК (Vaclavek) Бедржіх (10.I 1897, с. Чаславіце, побл. м. Тршебіч, Південно-Моравська обл. — 5.III 1943, Освенцім) — чес. критик, літературознавець. Член КПЧ з 1925. Закінчив Праз. ун-т. Учасник 2-ї Міжнар. конференції революц. письменників у Харкові (1930). З 1940 перебував на нелегальному становищі. В квітні 1942 заарештований у Празі гестапо, загинув в Освенцімі. У своїх працях з марксист. позицій аналізував літ. процес у Чехословаччині, розвивав теор. засади соціалістич. реалізму («Від мистецтва до творчості», 1928; «Поезія на роздоріжжі», 1930; «Чеська література 20 ст.», 1935; «Творчістю до реального світу», 1937; «Література і народні традиції», 1938). Упорядкував ряд літ. видань, зокрема «СРСР у чехословацькій поезії» (1936). Автор статей і нарисів «Радянське свято в столиці України» (1930), «Національна культура в СРСР. Україна» (1931) та ін.

Тв.: Рос. перекл. — [Статті]. В кн.: Марксистская литературная критика в Чехословакии. 20 — 30-е годы. М., 1975; Зачатки коллективизма в искусстве нашего времени. — Через творчество к реальности. В кн.: Чешская и словацкая эстетика XIX — XX вв., т. 2. М., 1985.

В. А. Моторний.


ВАШКЕВИЧ Григорій Станіславович (1837 — 1923, х. Шумськ, тепер с. Шумське Роменського р-ну Сум. обл.) — укр. культур. діяч. Навчався в кін. 50-х pp. у Петерб. ун-ті. Співробітник журн. «Киевская старина» та ін. видань. Ймовірно, разом з Д. Каменецьким правив коректуру «Кобзаря» Т. Шевченка 1860; з М. Костомаровим уклав «Кобзар» 1867. Опубл. спогади про М. Костомарова (1895), документи до його біографії (1898). Допомагав П. Чубинському у випуску «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» (т. 1 — 7, СПБ, 1872 — 79). Брав участь в організації 3-ї ювілейної виставки творів М. Костомарова у Воронежі (1910), шевченківської ювілейної виставки в Києві (1911). Зберіг автографи «Народних оповідань» Марка Вовчка, віршів Т. Шевченка з рукопис. зб. «Поезія Т. Шевченка., Том первий», лист Т. Шевченка до Д. Каменецького, офорт «Старець на кладовищі», копію посмертної маски поета, його фотопортрети (всі документи 1914 передав Українському науковому товариству в Києві).

Тв.: Из воспоминаний о Н. И. Костомарове. «Киевская старина», 1895, № 4; К биографии Н. И. Костомарова. «Киевская старина», 1898, № 11.

Літ.: З паперів Шевченка, Куліша і Костомарова. «Україна», 1914, № 2; Бородін В. С. З нових (додаткових) матеріалів про долю літературної та образотворчої спадщини Шевченка на початку XX ст. (З архіву М. Ф. Біляшівського). В кн.: Збірник праць ювілейної тринадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1965; Нудьга Г. А. Тарасова ялинка. «Літературна Україна», 1984, 27 грудня.

В. Л. Смілянська.


ВАЩЕНКО Василь Семенович [26.II (11.III) 1905, м. Ніжин, тепер Черніг. обл.] — укр. рад. мовознавець, доктор філол. наук з 1959. Закінчив 1930 Дніпроп. ін-т нар. освіти. У 1933 — 77 працював у Дніпроп. ун-ті, з 1959 — професор; 1939 — 67 (з перервою) завідував у ньому кафедрою укр. мови. Автор праць з укр. діалектології, лексикографії, лінгвостилістики, історії укр. мовознавства тощо («Полтавські говори», 1957; «Стилістичні явища в українській мові», 1958, та ін.). Дослідник мови й стилю Т. Шевченка, мови І. Франка, М. Коцюбинського, М. Рильського, О. Гончара та ін. укр. письменників. Відп. ред. «Словника мови Шевченка» (т. 1 — 2, 1964).

Тв.: Мова Тараса Шевченка. Х., 1963; Епітети поетичної мови Т. Г. Шевченка. Словник-покажчик. Дніпропетровськ, 1982.

М. А. Жовтобрюх.


ВАЩЕНКО-ЗАХАРЧЕНКО Андрій Єгорович [крипт. — V. Z.; 5(17).XII 1815, с. Маліївка, тепер Золотоніського р-ну Черкас. обл. — р. см. невід.] — укр. письменник, театр. діяч і критик. З 1833 перебував на військ. службі. Вийшовши у відставку, у 40 — 50-і pp. виступав з власною трупою на Україні, в Курську, Орлі та ін. містах. У журн. «Репертуар и пантеон» вмістив ряд рецензій на вистави — «Ещё об одном благородном спектакле в Кременчуге» (1846), «Кременчугский театр» (1847). Писав водевілі та фарси, використовуючи літ. і фольклорні джерела — «Оказія з Микитою», «Тоді скажеш гоц, як вискочиш», «Один порадував, другий утішив», «Оглядівся, як наївся», «Козак по своїй волі в 1855 році», «Поярмаркував». П’єси входили до репертуару профес. й аматор. театрів Києва, Харкова, Львова та ін. міст. Одним з перших інсценізував повість М. Гоголя «Вечера на хуторе близ Диканьки». Написав продовження «Мертвых душ» (1857) і «Мемуаров о дядюшках и тетушках» (ч. 1 — 4. М., 1860) М. Гоголя.

Тв.: Театр А. Е. Ващенко-Захарченко, т. 1. К., 1857; Мертвые души, окончание поэмы Гоголя. Похождения Чичикова. К., 1857.

П. О. Лобас.


ВАЯНСЬКИЙ (Vajanský; справж. прізв. — Гурбан) Светозар (16.I 1847, Гльбоке — 17.VIII 1916, м. Турчанські-Светі-Мартін) — словац. письменник, критик, публіцист. Закінчив Братіслав. ун-т. Перша зб. віршів «Татри і море» (1880) присвячена боротьбі балкан. слов’ян проти тур. поневолювачів. У реалістич. манері написані поетич. збірки «З-під ярма» (1884), «Вірші» (1890), цикл повістей «Образки життя народу» (1880 — 83). Започаткував жанр соціально-психол. роману в словац. л-рі («Летючі тіні», 1883; «Сухе гілля», 1884; «Коріння і пагони», т. 1 — 2, 1895 — 96; «Котлін», т. 1 — 3, 1901). Сприяв організації літ. життя, відстоював реалізм, пропагував рос. л-ру. Укр. мовою окремі вірші В. переклав М. Бажан.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Словацька поезія. К., 1964.

Г. М. Сиваченко.


ВДОВИЧЕНКО (справж. прізв. — Гаврилюк) Максим Іванович [22.IV (4.V) 1876, с. Зозівка, тепер Липовецького р-ну Вінн. обл. — після 1919] — укр. поет. Нар. в сел. сім’ї. Закінчив двокласне училище у м. Липовці, був службовцем. З 1897 жив у Києві. Друкувався з 1900 в укр. періодич. виданнях, альманахах, збірниках («Літературно-науковий вістник», «Рада», «Розвага», «Руслан», «Українська муза» та ін.). Видав зб. поезій «На хвилях смутку» (1911). У віршах, шр відзначалися поетичною майстерністю, переважали громадян. мотиви. У творах 1908 — 11 засуджуються ренегатство і розгубленість, спричинені занепадом суспільного руху в період наступу реакції. Переклав ряд творів О. Пушкіна, В. Короленка, А. Міцкевича, М. Конопніцької та ін.

Ю. В. П’ядик.


ВЕВЕРІС Ейжен (9.VII 1899, Рига — 9.II 1976, там же) — латис. рад. поет. Член КПРС з 1947. Закінчив 1923 Ризький учител. ін-т. В 1940 брав участь у відновленні Рад. влади в Латвії. На поч. Великої Вітчизн. війни схоплений гітлерівцями, поневірявся у концтаборах (Саласпілс, Штутгоф і Маутгаузен), був членом підп. організації Руху Опору. Ці важкі роки страждань і нескореності відображені в зб. В. «Садіть троянди в прокляту землю» (1969). Збірки «Людина йде за сонцем» (1972), «Вересовий мед» (1976) продовжують тему боротьби проти фашизму, славлять мир, дружбу між народами, пройняті любов’ю до Батьківщини. Укр. мовою окремі твори В. переклав К. Оверченко.

Тв.: Укр. перекл. — Хліб для голодних. В кн.: Сузір’я, в. 6. К., 1972; Рос. перекл. — Сажайте розы в проклятую землю. М., 1977; Необходимая боль. М., 1981.

Н. О. Нікіпєлова.


ВЕГА КАРПЙО (Vega Carpio) Лопе Фелікс де (25.XI 1562, Мадрід — 27.VIII 1635, там же) — ісп. драматург, поет і прозаїк епохи Відродження. Засновник ісп. нац. театру. Навчався в ун-ті Алькала-де-Енарес і Королівській академії матем. наук. Літ. спадщина охоплює понад 2000 п’єс (вид. бл. 500) на істор., соціально-політ., моральні й побутові теми, до 3000 сонетів, більш як 20 поем міфол., філос., реліг. змісту («Пісня про дракона», 1598; «Ісідор», 1599; «Краса Анжеліки», 1602; «Завойований Єрусалим», 1608), вірші (кн. «Вірші», 1600; «Священні вірші», 1614), романи («Аркадія», 1598; «Мандрівник на своїй батьківщині», 1604; «Доротея», 1632). В поетич. трактаті «Про нове мистецтво писати комедії в наш час» (1609) В. К. виклав принципи нац. ісп. драматургії, виступив проти застарілих норм класицизму, В своїй драм. творчості спирався на традиції ісп. нар. театру. П’єси В. К. охоплюють події з історії Іспанії, ін. країн, відтворюють боротьбу ісп. народу проти поневолювачів — «Оплачена дружба» (1604), «Останній готський володар Іспанії» (1617), «Славні астурійки» (1618), «Граф Фернан Гонсалес і визволення Кастілії» (1623) та ін. Драма з рос. історії «Великий князь Московський і гнаний імператор» (1617) — перший у світовій л-рі твір про Лжедмитрія І. Серед п’єс, присвячених соціально-політ. проблематиці, — «Зірка Севільї» (1623), де викривається абсолютист, деспотизм. Антифеод. пафос і демократизм притаманні п’єсам «Перібаньєс і командор Оканьї» (1609 — 12, опубл. 1614), «Саламейський алькальд» (написана до 1610) та ін. До найвищих досягнень нац. ісп. драми належить «Фуенте Овехуна» («Овеча криниця», 1612 — 13, опубл. 1619), де відтворено події селянського повстання 1476 проти жорстокого і свавільного феодала. Життєрадісністю і гумором пройняті комедії «плаща і шпаги», або про кохання: «Собака на сіні», «Закохана витівниця» (обидві — 1618), «Селянка з Хетафе» (1609, вид. 1620), «Дівчина з глечиком» (вид. 1646), «Учитель танців» (вид. 1653), в яких В. К. зобразив побут дворянського суспільства, виступив проти соціальної нерівності, за свободу почуттів, рівноправність жінки у шлюбі. Прем’єрою «Фуенте Овехуна» розпочалися вистави Другого театру Української Радянської Республіки ім. Леніна (квітень 1919, Київ). Ця та ін. п’єси В. К. («Собака на сіні», «Дівчина з глечиком», «Закохана витівниця», «Учитель танців», «Селянка з Хетафе», «Примхи Беліси») входять до репертуару багатьох театрів республіки. Окремі п’єси В. К. укр. мовою переклав М. Лукаш, вірші — М. Москаленко.

Тв.: Укр. перекл. — Овеча криниця. — Собака на сіні. К., 1962; [Вірші]. В кн.: Світанок. К., 1978; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 6. М., 1962 — 65.

Літ.: Плавскин З. И. Лопе де Вега. Л. — М., 1960; Хорол В. Лопе де Вега — великий іспанський драматург. К., 1961; Щур Л. А. Лопе де Вега. Библиографин русских переводов и критической литературы на русском языке. 1735 — 1961. М., 1962.

Р. Ф. Естрела-Льопіс.


ВЕДЕКІНД (Wedekind) Франк (24.VII 1864, Ганновер — 9.III 1918, Мюнхен) — нім. письменник. Навчався 1884 — 88 в ун-тах Лозанни, Мюнхена, Цюріха. У п’єсах «Пробудження весни» (1891), «Дух землі» (1895), «Маркіз Кейт» (1901), «Скринька Пандори» (1902), «Гідалла» (1904), «Цензура» (1908), «Франціска» (1912) та ін. таврував культуру, мораль, зажерливу психологію бурж. суспільства. Водночас твори В. позначені впливом філософії Ф. Ніцше. Писав оповідання, ліричні поезії. У сатир. віршах, опубл. 1897 — 1902 в прогрес. журн. «Simplicissimus» («Сімпліціссімус»), висміював мілітаристсько-експансіоніст. політику нім. імперіалізму. Був попередником експресіонізму в нім. л-рі.

Тв.: Рос. перекл. — Собрание сочннений, т. 1 — 8. СПБ, 1912 — 19.

Н. М. Матузова.


ВЕДИ, ведична література (від санскр. веда — знання) — найдавніші пам’ятки інд. словесності, створені в кін. 2 — 1-й пол. 1 тис. до н. е. Протягом багатьох століть існували в усній формі. Власне В. (або санхіти) — це 4 збірки, які складаються з гімнів, піснеспівів, жертовних формул (Рігведа, Самоведа, Яджурведа, Атхарваведа). Пізніше виникають брахмани — теологічні трактати-коментарі; завершують ведичну л-ру араньякі та упанішади — філос. твори у віршах і прозі. До В. примикають трактати ведангі, низка допоміжних дисциплін, необхідних для тлумачення ведичних текстів. Ведична л-ра має виняткове значення для вивчення історії старод. Індії..

Г. Л. Рубанова.


ВЕДМІЦЬКИЙ Олександр Микитович [псевд. — Метеорний, Ол. Метеор; 10 (22.)XII 1894, м. Прилуки, тепер Черніг. обл. — 18.Х 1961, м. Орськ Оренб. обл.] — укр. рад. поет і літературознавець, канд. філол. наук. Закінчив 1918 Полтав. учител. ін-т. Працював педагогом, журналістом. Належав до Спілки сел. письменників «Плуг». Вперше виступив з віршами у колективній зб. «Під загравою повстань» (1923). Пізніше вийшли збірки «Шумить тополя» (1927), «Покоси» (1929), «Вугіль» (1931), зб. фейлетонів «З ліхтарем по селах» (1925). Автор монографії «Т. Шевченко в оренбурзькому засланні» (1960), ін. праць.

С. А. Крижанівський.


ВЕЄРТ (Верт; Weerth) Георг (17.II 1822, Детмольд — 30.VII 1856, Гавана) — нім. письменник. Член Союзу комуністів з 1847. Навчався в гімназії в Детмольді, потім (1836 — 40) вивчав торг. справу в Ельберфельді. Друг і соратник К. Маркса і Ф. Енгельса. Під час революції 1848 — 49 у Німеччині керував відділом фейлетону «Нової Рейнської газети». З 1850 жив за кордоном. Від романтич. лірики перейшов до реалістичної революц. поезії. В циклі «Ланкаширські пісні» (1844 — 45) та ін. творах розкривав істор. місію робітн. класу, міжнар. пролетарську солідарність. У романі «Життя і подвиги славетного лицаря Шнапганського» (1849), фейлетонах, статтях, нарисах викривав експлуатацію трудящих, висміював буржуазію і дворянство. Укр. мовою окремі твори В. переклали В. Лазня, В. Колодій.

Тв.: Укр. перекл. — Життя і подвиги славетного лицаря Шнапганського. К., 1958; Імператор Карл. В кн.: Колодій В. Братерство. Львів, 1985; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1957.

Літ.: Матузова Н. М. Проза Георга Веерта в «Новой Рейнской газете». К., 1957; Тураев С. В. Георг Веерт и немецкая литература революции 1848 года. М., 1963; Кочеткова М. А. Георг Веерт — друг и соратиик Маркса и Энгельса. М., 1974.

Н. М. Матузова.


ВЕЖИНОВ Павел (справж. — Никола Делчев Гугов; 9.XI 1914, Софія — 21.XII 1983, там же) — болг. письменник, Герой Соц. Праці (1974). Член БКП з 1944. Закінчив 1944 Софійський ун-т. У 1938 вийшла перша зб. оповідань «Вулиця без бруківки» — про злиденне життя бідняцьких околиць Софії. Події часів 2-ї світової війни змалював у повістях «Друга рота» (1949), «У полі» (1950). Антифашист. Опору присвячено роман «Зірки над нами» (1966). Питання соціалістич. будівництва, морально-етичні проблеми сучасності порушив у романі «Суха рівнина» (1952), збірках новел «Хлопчик і скрипка» (1963), «Запах мигдалю» (1966). Автор психол. роману «Вночі на білих конях» (1975), повісті-притчі «Бар’єр» (1977), повісті-роздуму «Озерне хлоп’я» (1978), повісті-перестороги «Білий ящір» (1977), філос. романів «Виміри» (1979) і «Терези» (1982), сатир. роману «Маленькі сімейні хроніки» (1978) тощо. У фантаст. творах-антиутопіях — зб. оповідань «Сині метелики» (1968), романі «Загибель Аякса» (1973) — стверджував ідею гармонійного розвитку людини. Творчість В. відзначається широтою тематики, жанрово-стильовим розмаїттям. Укр. мовою окремі його твори переклали І. Мавроді, І. Буше, І. Білик, О. Кетков, Ю. Чикирисов, В. Захаржевська, Н. Зуб та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Сліди залишаються. К., 1957; Пригода на тихій вулиці. К., 1974; Смерть старости. В кн.: Перемога. К., 1975; День народження Захарія. В кн.: Сучасна болгарська новела. К., 1977; Зірки над нами. В кн.: Свобода. К., 1978; Бар’єр. В кн.: Сучасна болгарська повість. К., 1981; Терези. «Всесвіт», 1983, № 3 — 4; Що скажуть люди... «Всесвіт», 1985, № 3; Рос. перекл. — Избранное, т. 1 — 2. М., 1985.

В. О. Захаржевська.


ВЕЙДЕНБАУМ Едуард [21.IX (2.X) 1867, х. Глазнієкі, побл. м. Цесіс, тепер Латв. РСР — 12(24).V 1892, Цесіс] — латис. поет. З 1887 навчався в Дерптському (тепер Тартуський) ун-ті. В 1886 написав нарис «Про приватну власність, капіталізм та завдання робітничого класу» (опубл. 1908), який став першою марксистською працею латис. мовою. Автор багатьох віршів, які поширювалися у списках серед революц. інтелігенції та робітників. Їхні осн. мотиви — критика капіталістич. ладу, показ страждань трудового народу, заклик до повалення самодержавства («Немає правди на світі!», «Прості люди», «За лебединою зграєю хмар», «Дух свободи, повстань!» та ін.). Укр. мовою вірші В. в перекладі К. Оверченка надр. в «Літературній Україні» (1967, 3 жовтня). Портрет с. 284.

Тв.: Рос. перекл. — Избранное. Рига, 1953; Стихотворения. Рига, 1980.

Б. К. Звайгзне.


ВЕКЕРЕСКУ (Văcărescu) — старовинний боярський рід Валахії, який дав рум. л-рі багатьох письменників: Константін (1680 — 1732), Єнекіце (1735 або 1740 — 12.VII 1797, Бухарест), Алеку (1762 або 1769 — 1799), Ніколає (1784 або 1785 — 1825), Янку (1791 або 1792, Бухарест — 3.III 1863, там же), Єлена (1864 — 1947). Найвизначніші з них: Єнекіце В. — поет, зачинатель світської нац. поезії, історик, держ. діяч. Йому належать перша друкована граматика рум. мови (1787) з розділом про віршування, праця «Історія премогутніх і великих оттоманських царів» (1788 — 93, окремі її частини написані віршем). Автор поширених свого часу в рукописах і усно лірич. віршів у народнопісенному стилі з відчутним впливом класицистичної поезії. Найвідоміший твір «Заповіт» — заклик до нащадків плекати рідну мову, захищати честь вітчизни. Янку В. — поет, перекладач, громадський, держ. і культур. діяч-просвітитель. Син Алеку В. Одна з центр. фігур культур. життя 30 — 40-х pp. у Румунії, поборник об’єднання Валахії і Молдавії («Румунська пісня», «Румунський марш»). Збагатив нац. поезію новими жанрами (балада, ода, елегія, епіграма тощо), надав гнучкості поетич. мові (збірки «Вибрані вірші...», 1830; «Збірка віршів», 1848). В його інтимній ліриці анакреонтичні мотиви мають фольклорне звучання («Весна кохання»); громадян. і патріотич. вірші («Голос народу під деспотизмом» та ін.) позначені впливом ідей нац.-визв. боротьби, зокрема народного повстання 1821 під проводом Т. Владі-МІреску.

О. С. Романець.


ВЕЛЕДНИЦЬКИЙ Абрам Маркович [17(29).X 1894, м. Радомисль, тепер Радомишль Житом. обл. — 19.Х 1959, Київ] — євр. рад. поет, літературознавець, канд. філол. наук з 1947. У 20-х pp. навчався в Київ. ун-ті. В 1919 добровольцем пішов у Червону Армію. Автор збірок «Прояснення» (1922), «Прихід» (1929), «З молодим класом» (1932), «Поезія» (1939). Для творчості В. характерні ліризм, філос. мотиви. З 1928 друкував літ.крит. статті в євр. та укр. пресі. Переклав євр. мовою повість «Fata morgana» M. Коцюбинського (1938). Укр. мовою окремі твори В. переклали М. Зісман і К. Герасименко.

Г. І. Полянкер.


ВЕЛЕС ДЕ ГЕВАРА (Vélez de Guevara) Луїс (26.VIII 1578, м. Есіха — 10.XI 1645, Мадрід) — ісп. письменник. Написав бл. 400 драм (відомо 80), в осн. на сюжети з історії Іспанії, сх. країн (п’єса «Тамерлан з Персії») та на біблійні мотиви. У драмі «Служіння королю дорожче за узи крові» в дусі гуманізму розв’язується проблема монарх, влади та патріотизму. У п’єсі «Селянка з Вера» засуджується насильство феодала над простолюдином. Крутійський роман «Кульгавий біс» (1641) — широка сатир. картина ісп. дійсності 17 ст.

Тв.: Рос. перекл. — Хромой бес. М., 1964.

М. І. Жердинівська.


«ВЕЛИКЕ ЗЕРЦАЛО» — пам’ятка перекладної л-ри 17 ст.; збірник коротких повістей і оповідань з легендарної, анекдотичної, апокрифічної, церковно-істор. л-ри середньовіччя, упорядкованих тематично як матеріал для пожвавлення і конкретизації морально-церковних повчань проповідників. Уперше вийшов лат. мовою в Нідерландах (Девентер, 1481), 1605 перероблений єзуїтом Йоганном Майором під заголовком «Speculum Magnum exemplorum» («Велике зерцало прикладів»), польс. мовою вільно перекл. і видане у Кракові 1621 (1951 оповідання) і 1633 (1917 оповідань). Останнє вид. стало основою для вибіркових рукописних перекладів укр. мовою серед. 17 ст. і аналогічного рос. рукописного перекладу 1677. Лат. і польс. виданнями «В. з.» користувалися Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський та ін. Приклади з «В. з.» освоєно в укр. фольклорі, лубочній л-рі.

Вид.: В кн.: Білецький О. Хрестоматія давньої української літератури. К., 1967; В кн.: Гудзий Н. К. Хрестоматия по древней русской литературе XI — XVII веков. М., 1973.

Літ.: Владимиров П. В. Великое зерцало. М., 1884; Владимиров П. В. К исследованию о «Великом зерцале». Казань, 1885; Гудзий Н. К. К вопросу о переводах из «Великого зерцала» в Юго-Западной Руси. К., 1913; Державина О. А. «Великое зерцало» и его судьба на русской почве. М., 1965.

Л. Є. Махновець.


ВЕЛИЧАННЯ — нар. обрядова пісня, що звеличує і прославляє людину, до якої вона звернена. Класичною величальною поезією укр. народу є колядки, щедрівки, деякі обжинкові пісні. Величальні мотиви притаманні й деяким укр. весільним пісням. У рос. нар. поезії величальні весільні пісні існують у класич. вигляді як піджанр весільного фольклору. В. характерне для традиційних нар. обрядів російського («виноградьє»), білоруського (волочобні пісні) та ін. народів. Є також необрядові В. — у л-рі це панегірик, ода, в музиці — прославна кантата.

Літ.: Дей О. Величальні пісні українського народу. В кн.: Колядки та щедрівки. К., 1965.

М. М. Шубравська.


ВЕЛИЧКО Самійло (Самоїл) Васильович (1670, Полтавщина — після 1728) — укр. історіограф і письменник. Нар. в козацькій сім’ї. Вчився в Києво-Могилянській колегії. Був канцеляристом у генерального військ. писаря, потім генерального судді В. Кочубея, служив у військ. канцелярії. В 1708 усунутий І. Мазепою з посади. Після Полтавської битви жив у маєтках Кочубеїв у с. Диканьці, а згодом у с. Жуках під Полтавою. Автор літопису, який охоплює події на Україні 1648 — 1700. Літопис, очевидно, не завершено. Перший том має назву «Сказаніє о войнЂ козацкой з поляками, через ЗЂновія Богдана Хмельницкого... в осмі літех точившойся» і описує події 1648 — 59, другий (події 1660 — 86) і третій (події 1687 — 1700) томи наз. «Повіствованія літописная о малоросійских і иних отчасти поведеніях собранная и зде описанная», четвертий том становлять документи 17 ст. (упорядковані видавцями). Для написання твору В. користувався різними джерелами: нар. переказами, ін. козацькими літописами, творами іноз. істориків, архівними документами, листами, реєстрами тощо. Автентичність численних документів, наведених у літописі, істориками не заперечується; частина з них відома й з ін. джерел. Центр. образом у літописі виступає Б. Хмельницький. Автор схвалює акт возз’єднання України з Росією, засуджує міжусобні війни у 2-й пол. 17 ст. і агресивну політику польс. шляхти щодо України, негативно характеризує тих діячів, що зрадили союз з Росією. Водночас В. обстоює права і вольності козацької старшини, вороже ставиться до антифеод. нар. рухів. Твір написано емоційно, образною тогочасною літ. мовою з використанням нар. лексики і фразеології. Літопис є видатною пам’яткою укр. мемуарно-істор. прози 1-ї третини 18 ст., цінним джерелом історії України 17 ст. В. належить також велика праця «Космографія», яку він, уже сліпий, продиктував 1728. На думку деяких істориків, В. написав лише передмову до цієї праці.

Тв.: Летопись событий в Юго-Западной России в XVII-м веке, т. 1 — 4. К., 1848 — 64; Сказаніє о войнЂ козацкой з полякамі. К., 1926; Літопис Самійла Величка (Уривки). В кн.: Українська література XVIII ст. К., 1983.

Літ.: Багалій Д. Нарис української історіографії. Джерелознавство, в. 2. К., 1925; Марченко М. І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). К., 1959; Дзира Я. І. Творчість Шевченка і літопис Величка. «Вітчизна», 1962, № 5.

О. В. Мишанич.


ВЕЛИЧКОВ Алекси Стоїцев (30.VI 1890, с. Церквище, тепер Софійської обл. — 23.VIII 1943, Уфа) — болг. і рад. літературознавець, канд. філол. наук з 1934. Член Болг. робітн. с.-д. партії (тісних соціалістів) з 1913. З 1926 — член КПРС. Навчався 1920 в Софійському ун-ті. Учасник Вересневого антифашист. повстання 1923. В 1926 виїхав до СРСР. Викладав у Комуністич. ун-ті нац. меншостей Заходу, в партшколах Дніпропетровська й Одеси. У 1929 — 34 навчався в аспірантурі Ін-ту червоної професури в Москві. З 1934 жив і працював у Києві. Брав участь у виданні підручників для болг. шкіл на Україні, виступав із статтями в пресі, перекладав болг. мовою твори О. Бальзака, Л. Толстого, С. Скляренка. З 1936 — старший наук. співробітник Інту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Автор досліджень «Христо Смирненський» (1930), «Шевченко і болгарська література 60 — 70-х років XIX століття» (1939), де відзначав вплив Т. Шевченка на творчість Л. Каравелова, Р. Жинзифова, К. Миладинова, Х. Ботева. Написав брошуру «Боротьба болгарського народу проти німецької агресії» (Уфа, 1943).

Тв.: Шевченко і болгарська література 60-х — 70-х років XIX століття. «Радянське літературознавство», 1939. кн. 4.

О. Д. Кетков.


ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ Іван (р. н. невід. — 1701, Полтава) — укр. поет стилю барокко. В 60-х pp. навчався і, можливо, викладав у Києво-Могилянській колегії, у 70-х перебував у колі черніг. сподвижників Лазаря Барановича (див. Києво-Чернігівський культурний осередок). Згодом (не пізніше 1687) служив священиком у Полтаві. Писав староукр. і польс. мовами. Автор панегіриків Лазарю Барановичу (1683 — 84) та Івану Самойловичу (1687), епіграм, зокрема за темами й мотивами творів англ. ренесансного епіграматиста Джона Овена, ліричних віршів тощо. Вірші В. збереглися в рукописах — т. з. антології укр. поезії, укладеній у 70 — 80-х pp. 17 ст., та авторських книжечках «Зегар з полузегарком» (1690) і «Млеко од овці пастору належноє» (1691). Обидві книжечки присвячено Варлааму Ясинському, вчителю і патрону поета. В своїй творчості В. прагнув задовольнити як релігійні, так і світські запити читачів, розробляючи і суто християнську, і світську тематику, закликав до конкретної реалізації «віри» в «ділах», причому не тільки в християнських доброчинностях, а й у громад.-політ. та культур.-просвітницьких справах, обстоював — у християнському дусі — ідею рівності всіх людей. У передмові до зб. «Млеко...» — визначної пам’ятки естетичної і літературознавчої думки 2-ї пол. 17 ст. — висловив власне розуміння завдань і обов’язків поета і громадянина. В. — теоретик і практик фігурного віршування: зб. «Млеко...» є своєрідним підручником з поетики. Творчість В. сприяла дальшому розвитку укр. поезії.

Тв.: Твори. К., 1972. [Вірші]. В кн.: Антологія української поезії, т. 1. К., 1984.

Літ.: Маслов С. І. Маловідомий український письменник кінця XVII — початку XVIII ст. Іван Величковський. В кн.: Величковський І. Твори. К., 1972; Колосова В. П., Крекотень В. І. До питання про життя і творчість Івана Величковського. В кн.: Величковський І. Твори. К., 1972.

В. І. Крекотень.


ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ Паїсій (світське ім’я — Петро Іванович; 1722, Полтава — 15.XI 1794, Нямецький монастир, Молдавія) — укр. філософ, письменник. Правнук Івана Величковського. Після навчання у Київ. академії на 19-му році життя постригся у монахи під іменем Платона. Згодом помандрував до Молдавії, а звідти — на Афон, де прийняв ім’я Паїсій. З 1747 перебував у Мернополянському скиті у Валахії, а 1779 перейшов до Нямецького монастиря. З 1790 — архімандрит цього монастиря. Зосередив тут, переважно з числа українців, коло послідовників свого вчення, що грунтувалося на візант.-болг. містицизмі та аскетизмі. За ініціативою Паїсія у Нямецькому монастирі було засн. скрипторій, де перекладалися й переписувалися візант. філос. твори, та друкарню. Культур.-видавничий гурток при монастирі підтримував зв’язки з культур. діячами України й Росії. Літ. спадщина В., що залишилася переважно в рукописах, засвідчує наявність давніх укр.-рос.-молд. культурних зв’язків. Вона становить також інтерес для наук. осмислення творчості Ф. Достоєвського (згадка про В. — «великого подвижника» у «Братах Карамазових», певні відгуки його філософії у «Бісах» та «Підлітку»). Образ В. виведено в істор. романі «Біла Церква» Й. Друце.

Літ.: Боровикова-Майкова М. Нил Сорский и Паисий Величковский. В кн.: Сергею Федоровичу Платонову ученики, друзья и почитатели. Сборник статей. СПБ, 1911; Клейман Р. Я. Сквозные мотивы творчества Ф. М. Достоевского в историхо-культурной перспективе. Кишинев, 1985.

В. П. Колосова.


ВЕЛЇЄВ Алі Кара оглу (28.XI 1901, с. Анду, тепер Сісіанського р-ну Вірм. РСР — 2.II 1983, Баку) — азерб. рад. письменник, нар. письменник Аз. РСР з 1974. Один із зачинателів азерб. рад. л-ри. Член КПРС з 1925. Закінчив 1933 Азерб. пед. ін-т (Баку). Автор романів «Гахра: ман» (1941), «У нашому Чічеклі» (1951), «Дорога в Тураджли» (1958 — 59), «Сліди, залишені в Карабасі» (1976), повістей «Гюль-шен» (1949), «Сердечні друзі» (1956), «Журналіст їде в село» (1963), публіцистичних книг, Пише і для дітей. Осн. тема — соціалістич. перетворення в азерб. селі. Укр. мовою окремі твори В. переклали В. Нефелін та ін.

Тв.: Укр.перекл. — Лиск. «Дніпро», 1957, № 1; Дороге ім’я. В кн.: Вінок Івану Франкові. К., 1957; У нашому Чічеклі. К., 1958; Рос. перекл. — Я нашел свою молодость. М., 1971; Призвание. Баку, 1976; Будаг — мой современник. М., 1982.

В. М. Арзуманов.


ВЕЛКОВ Крум Делчев (16.XII 1902, Перник — 18.IV 1960, Белово) — болг. письменник. Член БКП з 1922. Навчався в гімназії м. Шумен. За участь у революц. русі зазнав репресій. У романі «Село Борове» (1932) показав керівну роль болг. комуністів у Вересневому антифашист. повстанні 1923. Події сел. повстання 13 ст. відтворено в романі «Ватажок» (1942). Роман «Життя Петра Дашева» (1946) — про участь болг. інтелігенції в революц. боротьбі після 1-ї світової війни. Укр. мовою окремі вірші В. переклав П. Тичина. В 1934 Держнацменвидав УРСР випустив болг. мовою роман «Село Борове».

Тв.: Укр. перекл. — Ми переможемо. В кн.: Світло над Болгарією. К., 1954; Рос. перекл. — Село Борово. М., 1948.


ВЕЛЧЕВ Велчо Петров (15.VI 1907, Враца) — болг. літературознавець, доктор філол. наук. Член БКП з 1945. Закінчив 1934 Софійський ун-т; професор в ньому 1945 — 65. Дослідник проблем розвитку болг. л-ри, рос. л-ри 19 ст., рос.-болг. літ. і культур. взаємин. Автор праць: «Любен Каравелов і М. В. Гоголь. До історії російського літературного впливу в Болгарії» (М., 1948), «Велика Жовтнева соціалістична революція в зображенні болгарських поетів» (1957), «А. П. Чехов і болгарська література» (1961), «Болгарськоросійські літературні взаємини 19 — 20 ст.» (1974) та ін. Досліджуючи рос. л-ру 19 ст., звертався і до творчості Марка Вовчка. В статтях «Шевченко і болгарська література» (1964), «Російська та українська література і міжнародний революційний соціалістичний рух» (1970) розглядав питання про вплив творчості Т. Шевченка на прогресивну л-ру Болгарії, встановив факт творчої спільності між поемою І. Базова «У царстві самодив» і поемою Т. Шевченка «Сон».

О. В. Шпильова.


ВЕЛЮГІН Анатолій Степанович (27.XII 1923, с. Мошкани, тепер Сенненського р-ну Вітеб. обл.) — білорус. рад. поет, перекладач. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1948 Мін. пед. ін-т. Провідна тема лірики В. — воєнні і трудові подвиги рад. людей, дружба народів СРСР, духовний світ сучасника, краса рідного краю (збірки «Салют у Мінську», 1947; «Негорєльська арка», 1949; «На зорю займається», 1958; «Навстіж» 1960; «Вересовий взяток», 1974, та ін.). Поеми: «Батько Дніпро» (1955) — про дружбу укр., білорус. і рос. народів у визвольній війні укр. народу 1648 — 54 під проводом Б. Хмельницького; «Вітер з Волги» (1963) — про дитячі та юнацькі роки В. І. Леніна. Автор ряду кіносценаріїв. Пише і для дітей. Укладач зб. «День української поезії. 1957» (Мінськ), редактор антології «Українська радянська поезія» (т. 1 — 2, 1975, білорус. мовою), білорус. видань творів М. Нагнибіди «Третє побачення» (1971) і «Вітрила, повні блакиті» (1981). Т. Шевченкові присвятив вірші «На Шевченковій горі» (1960) і «На поклін Тарасу» (1961). Переклав ряд творів А. Міцкевича, Ю. Тувіма, М. Лермонтова, з укр. л-ри — поеми «Прометей» А. Малишка (1950), «Дзвони Хатині» (1978) і «Матерям з Росон» (1979) М. Нагнибіди, окремі поезії Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, Л. Первомайського, Т. Масенка, О. Підсухи, Б. Степанюка, Б. Чалого, Н. Тихого, твори для дітей П. Воронька (зб. «Хлопчик Помагай», 1958), Д. Білоуса (зб. «Пташині голоси», 1960) та ін. Укр. мовою деякі твори В. переклали М. Рильський, В. Сосюра, Б. Олійник, Д. Павличко, Л. Дмитерко, М. Нагнибіда, Л. Первомайський, Б. Степанюк, І. Вирган, І. Гончаренко, О. Ющенко та ін. Нагороджений Почесною Грамотою Президії Верх. Ради УРСР (1957).

Тв.: Укр. перекл. — А в полі верба. К., 1960; Вітер з Волги. К., 1970; [Вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 2. К., 1971; Біла вежа. К., 1980; Рос. перекл. — Синий вереск, М., 1975.

В. Я. Буран.


ВЕЛЮНСЬКИЙ (Wieluński) Єжи (1.XII 1940, Люблін) — польс. критик і перекладач. Закінчив Люблін. ун-т. Автор статей у періодич. виданнях Польщі, Італії, Ісландії, Швеції, присвячених л-рам малих народів західноєвроп. країн, і перекладів з цих л-р, а також з л-р народів СРСР. Разом з Г. Данієльссоном переклав ісл. мовою повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» (1986). Уривки з повісті в своєму перекладі польс. мовою опубл. у люблінському журн. «Kamena» («Камена», 1986, № 24) і п’ємонтським діалектом італ. мови — в турінському журн. «Musicalbrandé» («Музичні фрагменти», 1986, № 4). Переклав окремі вірші І. Франка, М. Бажана, М. Шевченка.

О. Д. Сенюк.


ВЕЛЬГАВЕН (Welhaven) Юган Себастіан (22.XII 1807, Берген — 21.Х 1873, Крістіанія, тепер Осло) — норв. поет, критик. Здобув богословську освіту. В 40-х pp. 19 ст. очолив літ. напрям «національна романтика», звертався до фольклору і зображення нар. побуту. У полеміці з Г. А. Вергеланном виклав свої погляди на сусп. і культур. розвиток країни, зокрема, виступав за збереження давніх зв’язків з дат. культурою (зб. статей «Поезія Генріка Вергеланна та полеміка з докладними коментарями», 1832; зб. сонетів «Світанок над Норвегією», 1834). Збірки «Дорожні картини і вірші» (1851), «Зібрання віршів» (1860) відтворюють картини норв. природи, світ стародавніх норв. саг. У нарисах «Замальовки з бергенського узбережжя» (1842), «Джерела та лісові луки» (1851) зображується патріарх. життя селян. Укр. мовою вірш В. «Страшно буря завиває...» переклав П. Грабовський (журн. «Зоря», 1897, № 23).

Тв.: Укр. перекл. — Страшно буря завиває. В кн.: Грабовський П. Вибрані твори, т. 1. К., 1985; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Стихи норвежских поэтов. XIX век. М., 1984.

Є. І. Нечепорук.


ВЕЛЬСОВСЬКИЙ (Велісовський) Аврамій Іванович (1804, Полтава — після 1869, Харків) — укр. драматург. Закінчив юрид. ф-т Харків. ун-ту. З 1826 по 1841 служив у ряді департаментів у Петербурзі; на поч. 50-х pp. працював у м. Богодухові Харків. губ., брав участь у літ. і театр. житті. Продовжував реалістичні традиції рос. та укр. драматургії. Комедія «Сусіди» (1846) змальовувала дріб’язковість і нікчемність життєвих принципів провінційного укр. панства, популярний водевіль «Бувальщина» (первісні назви — «Дяк Акакій Ферапонтович», «Удача від неудачі», 1860 — 61) відображав негативне ставлення укр. селянства до духівництва. У п’єсах «Ералаш», «Еще путаница» (обидві — 1851), «Бедовое дело» (1852), «Любовь на Журавлевке» (1856) сатирично зображено життя дворян, верхівки провінційного міста. П’єса «Сусіди» 1851 входила до репертуару петерб. Александринського театру, ролі в ній виконували М. Щепкін, Т. Домбровський та ін. відомі актори. Всі ін. п’єси вперше побачили світ на сцені Харків. драм. театру. П’єса «Бувальщина» була в репертуарі багатьох дореволюц. та рад. театрів, перекладалася рос. мовою.

Тв.: Бувальщина. К., 1961.

П. О. Лобас.


ВЕЛЬТМАН Олександр Хомич [8(20).VII 1800, Петербург — 11 (23).I 1870, Москва] — рос. письменник. Навчався в Благородному пансіоні при Моск. ун-ті. Брав участь у топографічних роботах на Пд. України. Входив до Т-ва любителів рос. словесності та Одес. т-ва історії і старожитностей. Писав романи з епохи ранньої Київ. Русі («Кощей безсмертний», 1833; «Святославич, вражий годованець», 1835; «Райна, королева болгарська», 1843, та ін.). Автор романів «Подорожній», «Майбутнє», «Александр Філіппович Македонський» (1836), «Серце й думка» (1838), багатьох творів з провінційного життя.

Тв.: Повести и рассказы. М.,1979; Романы. М., 1985.

Літ.: Акутин Ю. Александр Вельтман и его роман «Странник». В кн.: Вельтман А. Ф. Странник. М., 1977.

С. А. Кривошапова.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.