[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 258-272.]

Попередня     Головна     Наступна





В



«В МИРЕ ИСКУССТВ» — літ.-мистецький журнал, виходив у Києві 1907 — 10 (1907 — 08 — двічі на місяць, з 1909 — щомісяця). Вміщував теор. статті та істор. огляди з питань л-ри, музики, живопису, драм. і муз. театру; вірші О. Блока, К. Бальмонта; статті про творчість вітчизн. і зарубіж. письменників О. Толстого, І. Тургенєва, М. Гоголя, О. Блока, Г. Ібсена, П. Верлена, композиторів М. Лисенка, М. РимськогоКорсакова, М. Мусоргського, Ф. Шопена, художників К. Костанді, М. Мурашка; рецензії на вистави київ. театрів М. Садовського, «Соловцов», Міського театру, публікації про гастролі в Києві В. Коміссаржевської, А. Дункан, хроніку про театр. і муз. життя Одеси, Житомира, Полтави та ін. міст. Публікувались репродукції творів укр. і рос. художників.

М. Г. Лабінський.


«В МИРЕ КНИГ» — щомісячний журнал Держ. к-тів СРСР і РРФСР у справах вид-в, поліграфії і книжкової торгівлі. Видається з 1961 у Москві. В 1973 з журн. «В м. к.» об’єднано журн. «Книжная торговля». Висвітлює проблеми книговидання, знайомить з книжковими новинами, діяльністю Всесоюзного добровільного товариства любителів книги, публікує матеріали з історії книги, бібліофільства. З пропагандою укр. худож. слова в журналі виступали П. Загребельний, О. Чорногуз, П. Мовчан, відомі літературознавці, критики, книгознавці республіки. Вміщувалися статті про Т. Шевченка, І. Франка, П. Тичину та ін.

О. Б. Мраморнов.


«В СІМ’Ї ВОЛЬНІЙ, НОВІЙ» — всесоюзне шевченківське літ.-мистецьке свято. Започатковане 1981. Проводиться щороку в травні (до 1988 — в березні) з метою всенар. вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка, популяризації його творчості, розширення на цій основі взаємозв’язків культур народів СРСР, пропаганди творчої спадщини поета за кордоном. Урочистості, які тривають кілька днів, проходять у Києві, на батьківщині Т. Г. Шевченка — у Моринцях і Шевченковому, Каневі, Черкасах, Ленінграді, в Каракалпакії, ін. місцях нашої країни, пов’язаних з життям і діяльністю Кобзаря. У святі беруть участь відомі діячі культури України, Москви і Ленінграда, братніх республік, зарубіж. країн. У програмі — урочисті вечори, концерти, наук. конференції, зустрічі з письменниками на підприємствах, у колгоспах, навч. закладах. Під час свята відкриваються нові музейні експозиції, літ., худож. виставки, виконуються муз. твори, присвячені Т. Шевченку, йдуть вистави за його творами, демонструються кінофільми, влаштовуються книжкові ярмарки. До знаменної події приурочуються нові видання творів поета, монографії про його творчість, література про шевченківські місця. Матеріали свята (статті, виступи учасників, гостей, нові наук. розвідки), а також нові худож. твори про Т. Шевченка публікуються у зб. «В сім’ї вольній, новій» (з 1984, вийшло 4 випуски).

В. О. Кирилюк.


ВААРАНДІ Дебора [18.ІХ(1.Х) 1916, м. Виру] — ест. рад. поетеса, нар. письменниця Ест. РСР з 1971. Член КПРС з 1940. Навчалася 1936 — 40 у Тартуському ун-ті. Твори періоду Великої Вітчизн. війни увійшли до зб. «Під палаючим небом» (1945). Наступні збірки — «Під шум прибою» (1948), «Ясного ранку» (1950), «Вірші та поеми» (1956), «Мрійник біля вікна» (1959), «Хліб прибережних рівнин» (1965), «При світлі вітру» (1977) та ін. В. — поетеса переважно ліричного плану. Її творчості властиві висока емоційність, органічне поєднання особистих переживань з роздумами над загальнолюдськими проблемами, конкретними життєвими явищами. Перекладає з рос. і фін. мов. Україні присвятила вірш «Дніпро» (1943). Окремі твори В. укр. мовою переклали О. Завгородній, Д. Білоус, Р. Лубківський, Д. Павличко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 1. К., 1967; [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 5. К., 1971; Дніпро. В кн.: Сузір’я, в. 16. К., 1982; Рос. перекл. — Хлеб прибрежных равнин. М., 1967; Люди смотрят на море. Таллин, 1968; Избранное. М., 1986.

С. Г. Ісаков.


ВАВИЛІН Іван Михайлович (псевд. — Баярса Іван; 21.XI 1911, с. Бояркерос., тепер Корткероського р-ну Комі АРСР — 4.Х 1975, Сиктивкар) — комі рад. поет. Член КПРС з 1944. Учасник Великої Вітчизн. війни. Автор збірок «Ні кроку назад!» (1942), «Радянський воїн» (1944), «Моя парма» (1957), «Вірші» (1961), «Колючка» (1963), «Мишко любить молоко» (1965), «Від зорі до зорі» (1970), «Вірші. Поема» (1973), «Пісні серця» (1976) та ін., до яких увійшли громадян. та інтимна лірика, сатир. вірші, твори для дітей. Поезія В. тісно пов’язана з традиціями комі фольклору. Вірші «Білосніжна хата», «Дід Остап», «Безсмертному Кобзарю», «У газдині» та ін. присвятив Україні. Переклав деякі твори Т. Шевченка. Укр. мовою окремі твори В. переклали П. Скунць, В. Діянич, І. Петровцій, В. Густі.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Пісні з-над Печори. Ужгород — Сиктивкар, 1975; [Вірші]. В кн.: Випробування. Ужгород — Сиктивкар, 1986; Рос. перекл. — Стихотворения. Сыктывкар, 1961; [Вірші]. В кн.: Антология коми поэзии. Сыктывкар, 1981.

Б. В. Хоменко.


ВАВІЛОНО-АССІРІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра давніх народів, які в 4 — 1 тис. до н. е. населяли Месопотамію (шумери, аккадці, вавілоняни, ассірійці). Міфи, що дійшли до нас, відображають здебільшого життя і побут народів, які займалися мисливством, землеробством і скотарством. Це міфи про створення світу, потоп, богиню Іштар. Найцікавішою є епічна поема про Гільгамеша (кін. З — поч. 2 тис. до н. е.; частково перекладена укр. мовою М. Москаленком, 1976). В 1-й пол. 3 тис. до н. е. л-ра народів Дворіччя була усною й переважно віршованою. Саме тоді, вірогідно, виникла частина шумер. епічних пісень, що дійшли до нас у записах 19 — 18 ст. до н. е. Період розквіту істор.-героїчного епосу шумер. й аккадською мовами припадає на 24 — 21 ст. до н. е. Напевно, в кін. 3 тис. до н. е. з’явилася й дидактична л-ра, відома із записів 18 ст. до н. е. і пізніших часів. Формування класичної аккадської л-ри відбувалося в 16 — 12 ст. до н. е. З літ. пам’яток Ассірії до нас дійшли наслідувальні поеми, гімни й літописи. Пам’ятки старої вавілонської і почасти шумерської (гол. чин. культової) л-ри перекладалися до 1 ст. до н. е. живою арамейською мовою. Шумерські міфи (зокрема, легенда про всесвітній потоп, що міститься в поемі про Гільгамеша) в дещо переробленому вигляді запозичені Біблією. Від 5 ст. дійшла дидактична повість (арамейською мовою) про Акіра Премудрого, повчання й приказки з якої через візант. л-ру перейшли в давньоруську. Інтерес до В.-а. л. виявляв І. Франко. 1911 в газ. «Діло» (2 — 23 жовтня) опубліковані його переклади лірич. віршів реліг. змісту вавілонян та ассірійців і дослідження про поезію цих народів. Того ж року переклади вийшли окремим виданням — «Вавілонські гімни й молитви» (з поясненнями І. Франка) у дещо розширеному вигляді.

Літ.: Франко І. Вавілонські гімни й молитви. Б кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 8. К., 1977; Епос про Гільгамеша. «Всесвіт», 1976, № 7; Я открого тебе сокровенное слово. Литература Вавилонии и Ассирии. М., 1981; История всемирной литературы, т. 1. М., 1983.

А. О. Білецький.


ВАВРА (Vávra) Емануел (1839, Прага — 29.IV 1891, Єреван) — чес. літературознавець, журналіст, перекладач. Закінчив Праз. тех. ін-т. У складі чес. делегації 1867 був на Слов’ян. з’їзді в Москві. У 1870 переїхав до Росії, жив у Ризі, Оренбурзі, Одесі. В своїх статтях популяризував чес. л-ру, відстоював демократизм і реалізм у л-рі. В перекладах В. виходили твори рос. і західноєвроп. письменників. Видав граматику рос. мови для чехів — «Російський перекладач» (1868). Є припущення, що В. — автор розвідки «Тарас Григорович Шевченко — поет малоруський», опубл. у журн. «Květy» («Квіти», 1865 — 66, № 35 — 37), де вперше в чес. л-рі подано докладні відомості про укр. поета, наведено в оригіналі (чес. транскрипцією) уривки з поем «Єретик» і «Гайдамаки», а також 66 рядків з поеми «Гайдамаки» в перекладі чес. мовою. В додатку до журн. «Česká včela» («Чеська бджола», 1866, № 21) вміщено баладу Т. Шевченка «Тополя» в перекл. В., яка згодом була перевидана в Брно у кн. «Слов’янська поезія» (1874, т. 1) та альм. «Цікавий співбесідник» (1877), вид. у Празі.

Літ.: Мольнар М. Тарас Шевченко у чехів та словаків. Пряшів, 1961; Ровда К. И. Эм. Вавра в России. Из истории русско-чешских литературных связей 60 — 70-х годов XIX века. В кн.: Зарубежные славяне и русская культура. Л., 1978.

І. М. Лозинський.


ВАВРИК Василь Романович (21.III 1889, с. Яснище, тепер Бродівського р-ну Львів. обл. — 5.V. 1970, Львів) — укр. рад. письменник, літературознавець, історик, кандидат філологічних наук (з 1958). Закінчив 1926 Праз. ун-т. До 1939 співробітничав у «москвофільських» установах і виданнях (див. «Москвофіли»). Після возз’єднання західноукр. земель з УРСР викладав рос. мову у Львів. ун-ті, був наук. працівником Львів. істор. музею. Писав рос. і укр. мовами. У 20 — 30-х pp. виступав як поет, повістяр, драматург, публіцист. Досліджував творчість галицьких письменників, їхні зв’язки з рос. л-рою («Яков Федорович Головацкий, его деятельность и значение в галицко-русской словесности», 1925; «Галицкая литература „Слова о полку Игореве“», 1930; «Александр Сергієвич Пушкін. В 100-літню річницю єго смерти. Видане для народа», 1937, та ін.). Автор короткого нарису про «москвофільське» письменство в Галичині. Ряд праць присвятив історії Ставропігійського інституту, мартирології населення Галичини під час 1-ї світової війни. Архів В. зберігається в Публ. б-ці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (Ленінград).

Літ.: Аристова Т. Ф. Василий Романович Ваврик. «Советское славяновєдение», 1971, № 1.

О. Л. Рибалко.


ВАВРИНЧИК Іван Іванович (8.IV 1913, с. Страняни Старолюбовнянського округу Східно-Словац. обл.) — укр. письменник у Чехословаччині. Член КПЧ з 1938. Закінчив Пряшів, учител. семінарію. Працював учителем. Автор кн. оповідань і повістей «Над Магурою зорі не гаснуть» (1981), в якій відображає переважно сел. життя.


ВАВРОВИЙ (справж. прізв. — Виливчук) Юхим Андрійович [31.III (12.IV) 1890, с. Попівці, тепер Кременецького р-ну Терноп. обл. — 3.XII 1970, с. Кокорів, тих же р-ну і обл.] — укр. рад. поет. Одержав поч. освіту. Працював друкарем у Києві. Учасник революц. виступів, 1912 — 14 його квартира була явкою для більшовиків. Переслідувався владою. В 1920 — 31 служив у Червоній Армії, пізніше був на осв. роботі. Друкувався з 1911: в дожовтн. час — у журналах «Огни» і «Печатное слово» — легальному органі Київ. комітету РСДРП (був його фактичним редактором), у рад. час — у газеті Київ. військ. округу «Красная Армия» та ін. Підготував зб. віршів «Вогні горять» (не видана). Ряд творів опубл. в антології «Революційна поезія Жовтня» (1960), зб. «Поезія» (1986, в. 2). Був незаконно репресований. Реабілітований.

Літ.: Крижанівський С. Корсунська Б. Відлуння великої борні. «Літературна Україна», 1964, 6 листопада; Півторадні В. Вогонь у темряві. «Вітчизна», 1982, № 1.

Г. І. Чернихівський.


ВАГАБЗАДЕ Бахтіяр Махмуд оглу (16.VIII 1925, м. Нуха, тепер Шекі) — азерб. рад. поет, літературознавець, чл.-кор. АН Аз. РСР з 1980, нар. поет Аз. РСР з 1984. Член КПРС з 1953. Закінчив 1947 Азерб. ун-т (Баку). Збірки віршів і поем «Пісня дружби» (1953), «Людина і час» (1964), «Вранішня зоря» (1973), «Ми на одному кораблі» (1983; Держ. премія СРСР, 1984) — про духовне багатство рад. людей. Громадян. пафосом пройнята поема «Розмова з Леніним» (1974). Морально-етичні проблеми порушено у поемах «Кінець стражданням» (1957), «Визнання» (1961), «Суд совісті» (1980), «Гідність» (1987), п’єсах. Автор збірок літ.-критичних та публіцистич. статей. Переклав ряд творів Т. Шевченка, Лесі Українки, П. Воронька, М. Пригари та ін. українських поетів.

Тв.: Рос. перекл. — Высота. М., 1964; Зори. М., 1974; Избранное. Баку, 1977; Мы на одном корабле. Избранное. Баку, 1983.

Т. Г. Гусейнов.


ВАГАНТИ, голіарди (від лат. vagantes — мандрівні; старофранц. goliard — блазень) — середньовічні мандрівні клірики (здебільшого ченці-втікачі), школярі, студенти в Німеччині, Франції, Англії, Пн. Італії, які складали сатиричні, любовні, застольні пісні та дотепні пародії на церк. тексти і ритуали. В. переслідувались церквою і властями. В середовищі В. виникло чимало студ. пісень, зокрема «Gaudeamus igitur». Розквіт творчості В. припадає на 12 — 13 ст. В історії укр. л-ри подібне явище — творчість мандрівних дяків.

Літ.: Гаспаров М. Л. Поэзия вагантов. В кн.: Поэзия вагантов. М., 1975.

Г. Л. Рубанова.


ВАГИЛЕВИЧ Іван Миколайович (псевд. — Вагилевич Далибор, Волк Заклика; 2.IX 1811, с. Ясень, тепер Рожнятівського р-ну Івано-Франк. обл. — 10.V 1866, Львів) — укр. поет, філолог, фольклорист, етнограф і громад. діяч. Один із зачинателів нової укр. л-ри в Галичині. Закінчив Львів. духовну семінарію. В 1833 разом з М. Шашкевичем і Я. Головацьким утворив «Руську трійцю». Брав участь у підготовці альм. «Русалка Дністровая» (1837), дебютував у ньому ст. «Передговор к народним руським пісням», записами колядок, романтичними баладами «Мадей» — про боротьбу карпаторуського населення проти угор. феодалів-поневолювачів та «Жулин і Калина» — на фольклор.-казковий сюжет про нещасливе кохання. Згодом В. потрапив під вплив польс. ліберально-бурж. інтелігенції й практично відійшов від демокр. ідеалів «трійці». Писав укр. і польс. мовами. До кращих його творів польс. мовою належать «Думи» — поезії в прозі, побудовані на ремінісценціях із «Слова о полку Ігоревім». В. досліджував «Слово о полку Ігоревім», переклав його укр. і польс. мовами. Перекладав також з чеської («Краледворський рукопис», фрагменти поеми Я. Коллара «Дочка Слави»). У 1848 редагував газ. «Дневник руський». Через заборону газети не закінчив публікацію своїх «Заміток о руській літературі» — першої в Галичині спроби нарису історії укр. л-ри. Написав «Граматику малоруського язика» (1844, опубл. 1845). Збирав матеріали для словників, зокрема укр.-нім.-латинського. Етногр. дослідження В. переважно польськомовні: «Гуцули, мешканці східного Прикарпаття» (1837), «Бойки, русько-слов’янський люд у Галичині» (1839), «Лемки, мешканці західного Прикарпаття» (1841). Назавершеною лишилась монографія про символіку в слов’ян. нар. піснях. Життя В. пройшло у злигоднях, у переслідуваннях церквою та австр. урядом. Останні роки був архівістом. На матеріалі біографії В. польс. прозаїк Я. Захар’ясевич написав повість «Учений» (т. 1 — 2, 1855). Рукопис. спадщина В. зберігається гол. чин. у Львів. наук. б-ці ім. В. Стефаника АН УРСР та у відділі рукописів Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

Тв.: [Твори]. В кн.: Шашкевич М., Вагилевич І., Головацький Я. Писання. Львів, 1884; [Твори]. В кн.: Шашкевич М., Вагилевич І., Головацький Я. Твори. К., 1982; [Твори]. В кн.: Антологія української поезії, т. 2. К., 1984.

Літ.: Дем’ян Г. В. Іван Вагилевич — архівіст. «Архізи України», 1971, № 3; Дем’ян Г. В. Народознавча спадщина Івана Вагилевича. «Народна творчість та етнографія», 1985, № 1; Петраш О. О. «Руська трійця». К., 1986; Шалата М. Й. Народними піснями зачарований. В кн.: Народні пісні в записах Івана Вагилевича. К., 1983; Дем’ян Г. В. Бібліографічна діяльність І. Вагилевича. В кн.: Бібліотека, книга, читач. К., 1987; Гуменюк М. П., Кравченко Є. Є. М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. Бібліографічний покажчик. Львів, 1962.

М. Я. Шалата.


ВАГИЛЕВИЧ Михайло Михайлович (1851, м. Болехів, тепер Долинського р-ну Івано-Франк. обл. — 1912, м. Сокаль, тепер Львів. обл.) — укр. письменник і педагог. Племінник І. М. Вагилевича. Закінчив 1880 Львів. ун-т. Працював у гімназіях Дрогобича, Перемишля, Тернопільській та Сокальській учител. семінаріях. Автор істор. повісті «Домна Розанда, господаровна волоска» (1874), що відображає події часів Б. Хмельницького, та повісті «Денис» (1876) про життя галиц. інтелігенції — обидві надруковані у журн. «Друг». У 1876 здійснив сценічну переробку п’єси «Три князі на один престол» І. Франка (поставлена на сцені студ. т-ва «Академический кружок» 1876 за участю В.). Видав праці «Первісні спорядження германців» (за Тацітом, 1884), «Порівняння організаційних основ теперішніх гімназій австрійських з польськими» (1885 — 86). Підтримував дружні стосунки з І. Франком, у 70-і pp. разом з ним виступав проти «язичія». В. послужив прообразом Дениса в оповіданні І. Франка «Знеохочений» (1878).

Літ.: Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984.

П. К. Медведик.


ВАГІФ Молла Панах (бл. 1717, с. Салахли, тепер Казахського р-ну Аз. РСР — 1797, м. Шуша) — азерб. поет і держ. діяч, один із зачинателів азерб. реалістичної поезії. Був візирем — міністром іноз. справ у карабахського правителя. Вчився музики та співу в ашугів. Твори В. в рукописах не збереглися і були зібрані після його смерті зі слів співців та з окремих записів. В. створив яскраві зразки любовної лірики («Фіалка», «Дух красунь я славлю»), виступав проти беззаконня та жорстокості феодалів («Я правду шукав, але правди знову і знову немає»). Писав як класичною формою, так і у формі ашугського вірша, наблизивши цим самим азерб. поезію до народної. Твори В. й тепер виконуються співцями.

Тв.: Рос. перекл. — Лирика. М., 1968.

Літ.: Шариф А. Вагиф — певец любви и красоты. М., 1968; Дадашзаде А. М. Певец жизни. Баку, 1968.

Г. Р. Мамедзаде.


ВАГНЕР Микола Петрович [псевд. — Кіт-Мурлика; 1829, Богословський з-д, тепер м. Карпінськ Свердл. обл. — 22.III (4.IV) 1907, Петербург] — рос. учений-зоолог і письменник. Закінчив 1849 Казан. ун-т. Професор Казан. (1860 — 70) і Петерб. (з 1871) ун-тів. Автор «Казок Кота-Мурлики» (1872), в яких порушував соціальні, філос. і морально-психол. проблеми. Повість «До світла» (з сімейної хроніки 60-х pp., 1888) і роман «Темний шлях» (т. 1 — 2, 1890) позначені реакційними тенденціями. Оповідання В. «Сліпенька» вміщено в альм. «З чужих зільників» (Львів, 1885). М. Коцюбинський переклав оповідання В. «Люди та собаки» (газ. «Діло», 1890, ч. 162 — 164).

Тв.: Укр. перекл. — Казки Кота-Мурлики. К., 1920; Люди та собаки. Образок східного життя. В кн.: Коцюбинський М. Твори, т. 4. К., 1975.

І. Д. Бажинов.


ВАДЕЦЬКИЙ Борис Олександрович [16 (29).XII 1907, Петербург — 29.III 1962, Москва] — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1927. Закінчив 1930 Ленінгр. ун-т. Провідне місце в його доробку займають істор. та істор.-біогр. твори: «Простий смертний» (1950; про Алішера Навої), «Оповідь про флотоводця» (1958; про адмірала П. Нахімова) та ін. Твори періоду Великої Вітчизн. війни зібрано у книгах «Шторм» (1945), «Повісті воєнних літ» (1947). Автор романів «Повернення» (1939), «Акин Терезі» (1956), «Повнозвучність» (1964) — своєрідної трилогії про життя Т. Шевченка до заслання (молоді роки у Вільні й Петербурзі), на засланні та після повернення з заслання. Образ Т. Шевченка є одним з центральних і в романі «Глинка» (1954).

Тв.: Полнозвучность. М., 1974; Глинка. М., 1984; Укр. перекл. — Акин Терезі. Шевченко на засланні. К., 1964.

М. М. Радецька.


ВАЖА ПШАВЕЛА [справж. — Разікашвілі Лука Павлович; 14(26).VII 1861, с. Чаргалі, тепер Душетського р-ну — 27.VI (10.VII) 1915, Тбілісі] — груз. письменник. Закінчив 1882 Горійську учител. семінарію, 1883 — 84 був вільним слухачем юрид. ф-ту Петерб. ун-ту. Творчість В. П. — одна з вершин груз. л-ри 19 ст. Для В. П. характерне філос. осмислення природи («Благання», 1889; «Я посивів», 1894; «Мені гори сказали», 1897; «Небо, побий мене градом», 1903). Органічний сплав героїчного і трагічного, гуманізм визначають монументальність епічної спадщини письменника. В ній утверджується культ лицарства, честі і гармонії особистості (поеми «Розповідь старого», «Гіглія», обидві — 1866; «Гоготур і Апшіна», 1887; «Бахтріоні», 1892; «Повість про Іване Которашвілі», 1896). Переважна більшість творів В. П. відображає колоритний побут і характери груз. горців, їхнє романтичне і водночас важке, повне трагізму життя, прагнення до свободи, боротьбу із соціальною несправедливістю (поеми «Алуда Кетелаурі», 1888; «Гість і господар», 1893). В основі поеми «Змієїд» (1901) лежить конфлікт між сильною, духовно довершеною особистістю та обмеженою утилітарними інтересами громадою, що керується віджилими моральними нормами. Поезія В. П. мала величезний вплив на пробудження нац. свідомості народу (вірші «Пісня воїнів перед боєм», 1888; «Голос із могили», 1893; «Бакурі», 1899; «Лист солдата-пшава», 1914). В прозових творах він таврував насильство, зло, утверджував гуманізм (оповідання «Розповідь ланеняти», 1883; «Всохлий бук», 1888 — 89; «Гори високії», 1895). Автор п’єс «Сцена в горах», «Сцени» (обидві — 1889), «Лісова комедія» (1891), «Знедолений» (1894). Збирав груз. фольклор, виступав з публіцистич. та літ.-критичними статтями. Майстерним використанням діалектних і архаїчних форм збагатив лексику рідної мови, виявив художні можливості груз. вірша. Укр. мовою поезії В. П. перекладали П. Тичина, М. Бажан, А. Малишко, О. Новицький, прозу — Г. Халимоненко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поезія грузинського народу, т. 1. К., 1961; Лис — Довгий хвіст. К., 1967; Лірика. К., 1968; Пам’яті Чавчавадзе. «Радянська Україна», 1987, 17 листопада; Рос. перекл. — Сочинения, т. 1 — 2. М., 1958; Избранная проза. Тбилиси, 1985.

Літ.: Лундберг Е. Г., Гогоберидзе Е. Д. Важа Пшавела. М., 1969; Богомолов И. С. Важа Пшавела и русская действительность. Тбилиси, 1980; Тичина П. Високо підносимо тебе ми на руках. В кн.: Тичина П. Зібрання творів, т. 10. К., 1987.

Р. Ш. Чилачава.


ВАЖИК (Ważyk) Адам (17.XI 1905, Варшава — 13.VIII 1982, там же) — польс. письменник, перекладач. Навчався у Варшав. ун-ті. Збірки віршів «Семафори» (1924), «Очі й уста» (1926), зб. оповідань «Людина в темно-коричневому костюмі» (1930), повість «Сімейні міфи» (1938) написані в сюрреалістич. манері. З 1939 жив у Рад. Союзі, зокрема у Львові. 1940 прийнятий до СПУ. Виступав як публіцист, співробітничав у газ. «Czerwony Sztandar» («Червоний прапор»). Один з перекладачів зб. «Вибрані вірші» П. Тичини (1941, польс. мовою). 1941 опубл. переклад «Пісні майбутнього» І. Франка. Входив до складу групи польс. перекладачів творів І. Франка, що мали вийти 1941 за ред. С. Тудора у 5 томах. Зб. віршів «Серце гранати» (М., 1943, Люблін, 1944) — антифашист. спрямування. В повісті «Епізод» (1961) змалював життя творчої інтелігенції Польщі 1924 — 25. Автор літературозн. праць. Переклав поему «Євгеній Онєгін» О. Пушкіна, поему «Володимир Ілліч Ленін» та ряд віршів В. Маяковського. Укр. мовою окремі вірші В. переклали А. Шмигельський, О. Жомнір.

Тв.: Укр. перекл. — На риштованнях. В кн.: Творці нового світу. К., 1977; [Вірші]. В кн.: Антологія польської поезії, т. 2. К., 1979.

Літ.: Пилинський М. Вірші польського поета. «Літературна газета», 1954, 18 березня.

І. М. Лозинський.


ВАЗАРІ (Vasari) Джорджо (30.VII 1511, Ареццо — 27.VI 1574, Флоренція) — італ. архітектор, живописець, історик мистецтва; представник маньєризму. В 1562 заснував у Флоренції академію рисунка. Осн. твір В. — кн. «Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів» (1550, укр. перекл. С. Гілярова), що відзначається багатством фактичного матеріалу і є одним з кращих зразків італ. гуманістич. прози. Т. Шевченко у повісті «Художник» згадував «Життєписи...» як правдивий документ епохи. Високу оцінку творові дав він і в щоденнику (23.VII 1857).

Тв.: Укр. перекл. — Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів. К., 1970; Рос. перекл. — Жизнеописания наиболее знаменитих живописцев, ваятелей и зодчих, т. 1 — 5. М., 1956 — 71/

О. Є. -Я. Пахльовська.


ВАЗЕХ (справж. — Мірза Шафі Садик оглу; 1794, м. Гянджа, тепер Кіровабад — 28.XI 1852, Тбілісі) — азерб. поет-просвітитель. Був викладачем азерб. та перс. мов. Очолював літ.-філос. гурток «Зібрання мудрих». У сатир. віршах критикував тогочасну дійсність, реліг. фанатизм («Тамерлан»). Ліричні вірші В. пройняті любов’ю до життя («Зулейха», «Гафіза», «Прощання з Тифлісом» та ін.). У співавт. з рос. педагогом Г. Григор’євим створив підручник граматики азерб. мови. Більша частина літ. доробку В. загублена. За рад. часу знайдено окремі вірші та поему «Очікуючи листа». Ряд творів, зокрема вірші зб. «Пісні Мірзи Шафі», реконструйовано з перекладів нім. письменника Ф. Боденштедта, котрий видав їх як свої оригінальні твори. Багато віршів В. стали нар. піснями. Творчість В. знали і високо цінували І. Франко та А. Кримський.

Тв.: Рос. перекл. — Лирика. М., 1971; Избранное. Баку, 1977; Избранная лирика. Баку, 1986.

Літ.: Рафили М. Мирза Шафи в мировой литературе. Баку, 1958.

М. М. Мірошниченко.


ВАЗОВ Іван Минчев [27.VI (9.VII) 1.850, Сопот — 22.IX 1921, Софія] — болг. письменник і громад. діяч. Почесний член Болг. АН з 1921. Навчався 1866 — 67 в єпархіальному уч-щі в Пловдиві. Брав участь у нац.-визв. русі, в антитур. Квітневому повстанні 1876, після поразки якого емігрував до Румунії. Поетичні збірки «Прапор і гусла» (1876), «Жалі Болгарії» (1877), «Визволення» (1878) відбивають настрої болг. народу напередодні рос.-тур. війни 1877 — 78 і радість визволення від тур. ярма. Тема нац.-визв. і соціальної боротьби трудящих звучить і в поемах «Громада» (1879), «Загорка» (1883), прозовому циклі «Епопея забутих» (1881 — 84). У зв’язку з встановленням у Болгарії реакц. режиму 1885 емігрував. У 1887 — 89 жив в Одесі, де написав частину роману «Під ігом» (1889 — 90) — героїчної епопеї про боротьбу проти тур. поневолення. У цей період відвідав Київ. Після зміни уряду в Болгарії займав держ. посади (1897 — 99 — міністр освіти). З 1899 зосередився на літ. творчості. Критика бурж. моралі, міщанської психології — тематична основа повісті «Митрофан і Дормидольський» (1881), прозових збірок «Повісті й оповідання» (т. 1 — 3, 1891 — 93), «Подряпини й плями» (т. 1 — 2, 1893 — 95), «Бачене і чуте» (1901), «Строкатий світ» (1902) та ін. На матеріалі повизвольної доби написано романи «Нова земля» (1896), «Казаларська цариця» (1903). Автор істор.-героїчних драм «До прірви» (1908), «Борислав» (1909), «Івайло» (1911), сатиричних комедій «Кандидати слави» (1901), «Шукачі доходних місць» (1903). Подіям 13 — 14 ст. присвячено істор. повісті «Іван Олександр» (1901), «Святослав Тертер» (1907), зб. балад «Легенди Царевця» (1910). У поетич. збірках періоду 1-ї світової війни виявились націоналістичні тенденції. Остання книжка — зб. пейзажної і любовної лірики «Бузок запах» (1919). В. — визначний представник крит. реалізму. Він першим у болг. л-рі звернувся до жанру роману, розробивши його істор. і соціально-побутовий різновиди; розширив жанрову палітру вітчизн. поезії, розвинув худож. засоби сатири, збагатив літ. мову.

Поема В. «Громада» і вірші кін. 70-х pp. («Іванка», 1878; «Красуня», 1879, та ін.) позначені впливом Т. Шевченка. Факт творчої спільності між поемою Т. Шевченка «Сон» і поемою В. «У царстві самодив» встановив В. Велчев. В. належить розвідка про М. Костомарова (опубл. 1957). Укр. мовою твори В. перекладаються з 90-х pp. 19 ст. (поетичні переклади П. Грабовського 1891). Роман «Під ігом» 1901 переклав В. Щурат; в укр. перекладі опубл. оповідання «Чи йде?» (1900) і «Павло» (1908). В рад. час вийшли зб. «Оповідання» (1950, перекл. П. Тичина), роман «Під ігом» (1950, перекл. К. Млинченко). Окремі прозові твори В. переклали О. Копиленко, О. Кундзіч, А. Чердаклі та ін. Зб. «Поезії» (1985) видано в перекл. Д. Білоуса, ряд віршів переклали Р. Лубківський, В. Колодій.

Тв.: Укр. перекл. — У ярмі, Х., 1930; Болгарка. К., 1952; Оповідання. К., 1954; Під ігом. К., 1957; Перодряп. В кн.: Райдуга, в. 3. К., 1982; Белимелець. В кн.: Книга пригод. К., 1983; Мої пісні. В кн.: Колодій В. Братерство. Львів, 1985; Поезії. К., 1985; Рос. перекл. — Сочинения, т. 1 — 6. М., 1956 — 57; Избранное, т. 1 — 2. М., 1977.

Літ.: Державця Н. О. Иван Вазов. М. — Л., 1948; Тичина П. Іван Вазов. В кн.: Тичина П. Вибрані твори, т. 3. К., 1957; Гольберг М. Я. Іван Вазов. К., 1976; Лихачева Л. П. Иван Вазов. Биобиблиографический указатель. М., 1962.

О. В. Шпильова.


ВАЙЗЕНБОРН (Weisenborn) Гюнтер (10.VII 1902, Фельберт — 26.III 1969, Зх. Берлін) — нім. письменник (ФРН). Навчався 1922 — 27 у Бонн. ун-ті. В 1931 разом з Б. Брехтом інсценізував роман М. Горького «Мати». З 1937 — учасник антифашист. підпілля, член групи Опору «Червона капела». В 1942 — 45 — у гітлер. в’язниці. У своїй творчості викривав капіталістичну експлуатацію, фашизм, мілітаризм, неонацизм, обстоював ідеї гуманізму й миру. Осн. твори: п’єси «Підводний човен С-4» (1928), «Добрі вороги» (1937), «Підпільники» (1945), «Вавілон» (1947), «Втрачене обличчя» (1956), «Родина з Невади» (1958), «Авіньйонські блазні», «Перестукування» (обидві опубл. 1983) та ін., романи «Побудовано на піску» (1956), «Месник» (1961; укр. перекл. Ю. Гловацької), докум. книги про нім. антифашистів — «Меморіал» (1947), «Розколений обрій» (1965).

Тв.: Укр. перекл. — Месник. К., 1964; Рос. перекл. — Потерянное лицо. М., 1959; Семья из Невады. М., 1960; Построено на песке. М., 1960; Преследователь. М., 1963; Мемориал. М., 1973.

Літ.: Юр’єва Л. Гюнтер Вайзенборн закликає до дії. «Всесвіт», 1962, № 11.

Н. М. Матузова.


ВАЙНЕРМАН Ханан Абрамович [19.XI (2.XII) 1902, с. Лугини, тепер смт Житом. обл. — 28.II 1979, Одеса] — євр. рад. поет. Навчався 1930 — 32 в Одес. пед. ін-ті. Друкувався з 1930 (зб. «Відродження»). Автор збірок «За хліб», «До праці» (обидві — 1932), «Золоті віти» (1936), «В життя закоханий» (1940), «Від щирого серця» (1958), «Люблю і вірю» (1962), «Добра злива» (1976), які славлять нове життя, розкривають високі якості радянської людини. В творчості поета помітне місце належить сонету. Окремі твори В. переклали М. Рильський, П. Тичина, Д. Павличко, О. Новицький, А. Кацнельсон та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Щедра осінь. Одеса, 1970; Віття. Одеса, 1976; Рос. перекл. — Весенний говор. М., 1962; Свет и тень. Одесса, 1966.

А. І. Кацнельсон.


ВАЙНЕРТ (Weinert) Epix (4.VIII 1890, Магдебург — 20. IV 1953, Берлін) — нім. поет (НДР), член AM НДР з 1950. Член Компартії Німеччини з 1929. Закінчив 1912 худож. ін-т у Берліні. В 1935 — 46 жив у СРСР. Учасник нац.-революц. війни в Іспанії 1936 — 39. З 1943 — президент Нац. комітету «Вільна Німеччина» в Москві. Один із зачинателів нім. л-ри соціалістич. реалізму, майстер політ. сатири. В збірках віршів «Балаган» (1925), «Еріх Вайнерт говорить» (1930), «Буденні балади» (1933), «До німецьких солдатів» (1942), «Проти справжнього ворога» (1944), «Розділ II світової історії» (1947), «Camarados» (1951) та ін. викривав капіталізм, фашизм, показував визвольну місію СРСР, утверджував ідею миру. Перекладав твори поетів Франції, Іспанії, Китаю, СРСР. У 1935 подорожував по Україні. У 30-х pp. вірші В. виходили в УРСР нім. (зб. «Рот фронт», 1936) та укр. мовами. У його перекладі 1951 опубл. збірки творів Т. Шевченка («„Гайдамаки“ та інші поезії»), І. Франка («Я бачу безмежні поля»), над якими“працював з кін. 30-х pp. Упорядкував зб. творів нім. письменників «Ніч і світанок» (1937). Укр. мовою окремі вірші В. переклали М. Марфієвич, М. Зісман та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Німеччина. К. — Х., 1937; [Вірші]. В кн.: Ніч і світанок. К. — Х., 1937; [Вірші]. «Всесвіт», 1958, № 4; 1960, № 8; [Вірші]. «Вітчизна», 1960, № 8; Солдатові Червоної Армії. «Україна», 1980, . 19; Творіння Леніна. В кн.: Райдуга, в. 3. К., 1985; Рос. перекл. — Избранное. М., 1965.

Літ.: Девекин В. Эрих Вайнерт. М., 1965; Синиченко О. П. Поема Т. Г. Шевченка «Гайдамаки» німецькою мовою. В кн.: Твори Тараса Григоровича Шевченка в перекладах на західні мови. К., 1958; Мировов О. Е. Вайнерт і Т. Шевченко. В кн.: Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1969; Миронов О. О. Е. Вайнерт — перекладач Шевченка в оцінці радянської і зарубіжної критики 50-х років. «Радянське літературознавство», 1969, № 11; Погребенник Я. Шевченко німецькою мовою. К., 1973; Лук’янова В. П. З історії радянсько-німецьких літературних взаємин. К., 1977; Троянкер В. С. Эрих Вайнерт. Биобиблиографический указатель. М., 1953.

Н. М. Матузова.


ВАЙС (Weiss) Петер (8.XI 1916, Новавес, тепер у складі Бабельсберга, побл. Берліна — 10.V 1982, Стокгольм) — нім. письменник і художник, чл.-кор. AM НДР з 1966. Член Компартії Швеції. Писав нім. і швед. мовами. Навчався 1937 — 38 в Академії мистецтв у Празі. З 1939 жив у Швеції. Рання творчість мала модерністський характер. Соціально-критичні романи про еміграцію «Прощання з батьками» (1961) та «Останнє місце втечі» (1962) мають антифашист. спрямування. П’єса «Переслідування і вбивство Жана Поля Марата...» (1964) — про гостре протиборство революц. і конформістських сил у бурж. суспільстві. Процес над катами Освенціма відтворив у докум. драмі «Дізнання» (1965). Автор докум. п’єс про визв. боротьбу народів Анголи і В’єтнаму — «Пісня про лузітанське страховисько...» (1967), «Обговорення... війни у В’єтнамі...» (1968). Темі «художник і революція» присвятив драму «Гельдерлін» (1971). У романі-трилогії «Естетика Опору» (1975, 1978, 1981) зобразив антифашист. рух 30 — 40-х pp., закликав боротися за визволення людства об’єднаними силами «праці, науки і культури». Публіцистич. коментарем до трилогії, путівником по творчості В. є його «Записні книжки», опубл. 1981 — 82.

Тв.: Рос. перекл. — «Дознание» и другие пьесы. М., 1981.

Літ.: Шахова К. Документальний театр Петера Вайса, «Мистецтво», 1969, № 1; Шахова К. О. У пошуках істини. Про творчість Петера Вайса. В кн.: Контрасти. К., 1978; Павлова Н. С. Петер Вайс. В кн.: История литературы ФРГ. М., 1980.

Є. І. Нечепорук.


ВАЙСКОПФ (Weiskopf) Франц Карл (3.IV 1900, Прага — 14.IX 1955, Берлін) — нім. письменник (НДР), член AM НДР з 1954. Член КПЧ з 1921. Закінчив 1923 Праз. ун-т. У 1928 — 33 жив у Берліні, 1933 — 38 — у Празі, 1939 — 45 — в еміграції в США, 1945 — 52 — на чехословацькій дипломатич. службі у США, Швеції, Китаї. З 1953 жив у НДР. Не раз бував у СРСР. Осн. тема творчості — революц. та антифашист. боротьба народів Чехословаччини, Німеччини та ін. країн. Автор віршів, оповідань, репортажів, романів «Слов’янська пісня» (1931), «Каральний загін» (1944) та ін., публіцистич., літ.-крит., істор., лінгв. праць. У 20-х pp. в укр. рад. журналах «Життя й революція», «Критика», «Червоний шлях», «Вікна» друкував статті про чес. і нім. л-ри нового часу. Брав участь у 2-й Міжнар. конференції революц. письменників у Харкові 1930. У фоторепортажі «Держава без безробітних» (1931, у співавт.) розповів про соціалістичне будівництво в УРСР. У новелах «Втеча до Франції» (1923), «Смертний випадок» (1928), «Далека пісня» (1937), «Повернення» (1939) зобразив життя українців Закарпаття. У незакінч. трилогії про крах австро-угор. монархії — «Прощання з мирним життям» (1946), «У бурхливому потоці» (1955), «Світ у муках народження» (фрагмент) — змалював революц. події в Києві, зокрема січневе збройне повстання 1918 проти Центр. ради, створив образи укр. більшовиків. У 1944 опубл. у США ст. «Історичний випадок у російському селі» — про повість В. Василевської «Райдуга». Укр. мовою окремі твори В. переклали Л. Піонтек, С. Горбенко, Б. Бендзар, М. Рішко.

Тв.: Укр. перекл. — Втеча до Франції. Х., 1930; Солдат революції. Х., 1930; Свобода й хліб. Х. — К., 1932; Чудотворець. «Людина і світ», 1969, № 4; [Твори]. В кн.: Забута земля. Ужгород, 1982; Рос. перекл. — Пересадка в XXI столетие. М., 1928; Заря занимается. М., 1944; Лисси. М. — Л., 1964; Прощание с мирной жизнью. М., 1968; В бурном потоке. М., 1968.

Літ.: Матузова Н. М. У истоков немецкой литературы социалистического реализма. Художественная публицистика Ф. К. Вайскопфа. К., 1967; Матузова Н. М. Празькі німецькі соціалістичні письменники. К., 1971; Гаврилишин Я. В. Образ В. І. Леніна в творчості Ф. К. Вайскопфа. «Радянське літературознавство», 1976, № 9.

Н. М. Матузова.


ВАЙЧЮНАЙТЕ Юдіта (12.VII 1937, Каунас) — лит. рад. поетеса. Закінчила 1959 Вільнюс. ун-т. Автор збірок «Весняні акварелі» (1960), «Мов зелене вино» (1962), «За сонячним глобусом» (1964), «Флюгери» (1966), «Під північними гербами» (1968), «Повторення» (1971), «Сонце-мандрівник» (1974), «У місяці незабудок» (1977), «Кульбаби тротуару» (1980), «Скрипка» (1984), яким властива висока поетична культура, музичність. Ряд творів адресовано дітям: зб. п’єс «Місячна квітка» (1979), зб. поезій «Карусельний олень» (1981). Враженнями від зустрічі з укр. землею сповнений цикл «Карпатські сніги». В. належать переклади віршів Б. І. Антонича, М. Вінграновського, Т. Коломіець. Укр. мовою окремі твори В. переклали П. Воронько, Л. Забашта, О. Сенатович, В. Затуливітер, С. Зінчук.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Подарунок з Німану. К., 1963; [Вірші]. В кн.: Хвилі Німану. К., 1974; [Вірші]. В кн.: Литовська радянська поезія. Антологія. К., 1985; Рос. перекл. — Стихи. М., 1964; Месяц незабудок. М., 1987.

Г. М. Гримич.


ВАЙЯН (Vailland) Роже Франсуа (16.Х 1907, Асі-ан-Мюльтьєн, департамент Уаза — 12.V 1965, Мейона, деп. Ен) — франц. письменник. Член ФКП з 1952. Учасник Руху Опору. Закінчив 1927 Вищий пед. ін-т у Парижі. Літ. діяльність почав у 20-х pp., був близький до символізму, потім — сюрреалізму. У романі «Дивна гра» (1945) відобразив антифашист. боротьбу франц. підпільників. Наступна творчість В. мала суперечливий характер. Він виступав за принципи реалістич. мист-ва (есе «Сюрреалізм проти революції», 1948), зображав непривабливу франц. дійсність (роман «Тверда хода, вірне око», 1950), протестував проти амер. інтервенції в Кореї (п’єса «Полковник Фостер визнає себе винним», пост. 1951; вид. 1952) і водночас проповідував індивідуалізм (роман «Удари в спину», 1948). Життя і боротьбу франц. пролетаріату показав у романах «Бомаск» (1954; в укр. перекл. — «П’єретта Амабль») і «325 000 франків» (1955). В романах «Закон» (1957) і «Свято» (1960) відбилося нерозуміння автором окремих політ. подій того часу (викриття культу особи в СРСР, інтернац. допомога Рад. Союзу угор. народові під час контрреволюц. заколоту в Угорщині 1956). В. належать також комедія-памфлет «Мсьє Жан» (1959), зб. нарисів «Холодний погляд» (1963), публіцистична кн. «Хроніка. Від буремних років — до звільнення 1928 — 1945» (вид. 1984). Укр. мовою окремі твори В. переклав Ю. Назаренко.

Тв.: Укр. перекл. — Полковник Фостер визнає себе винним. К., 1953; П’єретта Амабль. К., 1956; Рос. перекл. — Избранное. М., 1978.

В. І. Пащенко.


ВАЙЯН-КУТЮР’Є (Vaillant-Couturier) Поль (8.I 1892, Париж — 10.X 1937, там же) — франц. письменник, політ. діяч. Один із засновників ФКП (1920), член її ЦК з 1920. Закінчив Париз. ун-т. Учасник 1-ї світової війни, імперіалістичну суть якої викрив у повісті «У відпустці» (1919), збірках оповідань «Солдатська війна» (1919, у співавт. з Р. Лефевром), «Листах моїм друзям» (1920), збірках віршів «XIII танців смерті» (1920), «Червоні поїзди» (1922). В 1921 приїздив до Москви на 3-й конгрес Комінтерну. Неодноразово бував в СРСР у 30-х pp. В 1926 — 35 — редактор, 1935 — 37 — гол. ред. газ. «L’Humanité» («Юманіте»). Гостро критикував бурж. суспільство у зб. оповідань «Бал сліпих» (1927), трагіфарсі «Батько Липень» (1927, у співавт. з Л. Муссінаком). Виступав проти злочинів амер. імперіалізму і наступу фашизму в різних країнах, на захист респ. Іспанії (зб. нарисів «На фронті волі», 1936). У 20-х pp. був генер. секретарем Асоціації революц. письменників і художників Франції. Один із зачинателів л-ри соціалістич. реалізму у Франції. Проблему формування нової людини — борця за революц. ідеали порушив в автобіогр. повісті «Дитинство» (вид. 1938). Про соціалістич. будівництво в СРСР писав у публіцистич. книгах «Місяць у Червоній Москві» (1925), «Будівники нового життя» (1932; до неї увійшов нарис «По степах України й Північного Кавказу») та ін. Укр. мовою окремі вірші В.-К. переклали М. Терещенко, В. Коломієць.

Тв.: Укр. перекл. — Нещастя бути молодим. К. — Херсон, 1936; [Вірші]. «Всесвіт», 1960, № 11; 1961. № 12; [Вірші]. «Дніпро», 1969, № 11; Переможна зброя. «Україна», 1980, № 17; [Вірші]. «Дніпро», 1981, № 4; Рос. перекл. — Избранное. М., 1982.

Літ.: Наркирьер Ф. Поль Вайян-Кутюрье. В кн.: История французской литературы, т. 4. М., 1963; Хмельницкая Т. Поль Вайян-Кутюрье. В кн.: Писатели Франции. М., 1964; Фоменко Л. Н. Камрад Поль. В кн.: Фоменко Л. Н. Високий порог. М., 1971.

В. І. Пащенко.


ВАКАЛЮК Марія Іванівна (1926) — укр. рад. письменниця, перекладач. Див. Дорошенко-Вакалюк Марія Іванівна.


ВАКАЛЮК (Костинюк) Марія Михайлівна (16.XI 1901, с. Тулуків, тепер Снятинського р-ну Івано-Франк. обл. — 1975, Белв’ю, Канада) — укр. робітнича поетеса в Канаді. За участь у першотравневій демонстрації 1924 у Заболотові була ув’язнена польс. владою. В 1925 виїхала до Канади, де брала участь у громад.-культур. роботі. Була членом т-ва «Укр. робітничо-фермерський дім» і Товариства об’єднаних українських канадців. Друкувалася в канад. газетах «Українське слово», «Українське життя», «Життя і слово» та рад. виданнях — газ. «Вісті з України», журн. «Жовтень». У своїх віршах показала важке життя укр. трудової еміграції в Канаді, соціалістич. будівництво в Рад. Україні.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Поети Канади. К., 1958.

Літ.: Полек В. Вакалюк (Костинюк) Марія Михайлівна. «Архіви України», 1970, № 4.

В. Т. Полєк.


ВАКАРОВ Дмитро Онуфрійович (псевд. — Діма, Явір; 3.XI 1920, с. Іза, тепер Хустського р-ну Закарп. обл. — березень 1945, концтабір Дахау) — укр. поет. Нар. в сел. сім’ї. З 1941 навчався на філол. ф-ті Будапешт. ун-ту. В березні 1944 арештований хортистами за зв’язок з партиз. підпіллям і засуджений на довічну каторгу. Восени 1944 переведений до нім.-фашист. концтабору Дахау, де був закатований. Друкувався в пресі Закарпаття з поч. 40-х pp. Писав рос. мовою. Більшість його творів поширювалася в рукописах і була конфіскована фашистами. Частина, відновлена за різними джерелами, надрукована в рад. час. В. — співець убогої і знедоленої Верховини, поет виразно соціального, революц. спрямування. Його поезія відбиває антифашист. настрої населення краю, відтворює сторінки героїч. боротьби трудящих Закарпаття проти угор.-фашист. загарбників (вірші «Непроханий гість», «He буде!», «Батьківщині», «Повстанемо, карпатські брати», «Месники», «Присяга» та ін.). У перекладі Д. Павличка вийшли дві збірки В. Посмертно прийнятий до СПУ. В пам’ять поета засн. обл. комсомольська літ. премія ім. Д. Вакарова.

Тв.: Избранные стихи. Ужгород, 1955; Избранное. Ужгород, 1963; [Вірші]. В кн.: На Верховині. Ужгород, 1984; Сочинения. Ужгород, 1986; Укр. перекл. — Вибрані поезії. К., 1957; Удар за ударом. Ужгород, 1980.

Літ.: Стельмах М. Слово о поэте. В кн.: Вакаров Д. Избранное. Ужгород. 1970; Я навіки прийшов у життя. Збірник спогадів про поета-антифашиста Д. Вакарова. Ужгород, 1975.

О. В. Мишанич.


ВАКУЛЕНКО Віктор Дмитрович (16.XII 1921, м. Ізюм, тепер Харків. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1960. Закінчив 1950 Київ. ун-т і 1960 Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Перші оповідання і нариси надруковані 1940 — 41. П’єси «Шлях до щастя» (пост. 1951), «Пісня серця» (1957), «Зоряні ночі» (1958) та роман «Шукаючи цвіту папороті» (1966) присвячені молоді, проблемам формування її життєвих позицій. Героїчне минуле народу постає в драмі «Полтавська фортеця» (1957). Мужність підпільників у роки Великої Вітчизн. війни, велич подвигу, стійкість рад. людей у битві проти фашизму відтворено в романідилогії «Так ніхто не любив» (кн. 1 — «Повінь зорі колише», 1973; кн. 2 — «Відгукнись, моє серце», 1977). Автор зб. повістей і оповідань «Гомін землі» (1969) та ін. Ряд п’єс В. перекладено рос. мовою.

Тв.: Так ніхто не любив. К., 1981; Пісня серця, К., 1983; Шукаючи цвіту папороті. К., 1987.

М. М. Чепурна.


ВАКУЛЕНКО Дія Тодорівна (1.VII 1933, Київ) — укр. рад. літературознавець, канд. філол. наук з 1970. Закінчила 1956 Київ. ун-т. З 1961 працює в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Автор досліджень з питань розвитку укр. рад. драматургії: монографій «Сучасна українська драматургія. Основні тенденції розвитку (1945 — 1972)» (1976), «Олександр Корнійчук. Життя і творчість» (1985), літ. портрета «Олександр Корнійчук» (1980), розділів в «Історії української літератури» у 8-й томах (т. 8) та 2-х томах (т. 2), в ряді колективних монографій.

Л. Р. Світайло.


ВАЛА (Vala) Катрі (справж. — Карін Алісе Ваденстрем; 11.IX 1901, містечко Муоніо, Фінляндія — 28.V 1944, Стокгольм, похована в Хельсінкі) — фін. поетеса, публіцист. У 1920 — 24 навчалася в Хельсінк. ун-ті. Одна з організаторів Т-ва прогресивних письменників «Кійла» («Клин», 1936). У зв’язку з переслідуванням виїхала до Швеції. Була активним борцем проти реакції. Перші збірки «Далекий сад» (1924) та «Сині двері» (1926) мали романтичний характер. У пізніших збірках («Повернення», 1934; «Рідне гніздо палає», 1942), а також публіцистич. статтях виразно звучать соціальні мотиви. Виступала за пробудження політ. самосвідомості фін. трудящих. Укр. мовою окремі вірші В. переклав О. Завгородній.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1975, № 2; 1984, № 4; [Вірші]. «Жовтень», 1985, № 8; [Вірші]. В кн.: Завгородній О. Перевесло. К., 1986; Рос. перекл. — Далекий сад. М., 1966.

В. А. Лисецька.


ВАЛАЄВ (справж. прізв. — Галіат) Рустем Георгійович (1.I 1900, Грозний — 10.Х 1977, Київ) — рос. рад. письменник. Закінчив 1924 Ленінгр. ін-т живого слова. Жив на Україні. В роки Великої Вітчизн. війни працював у редакції «Агітвікон». Автор лібретто муз. комедії «Лівша» (за мотивами повісті М. Лєскова), п’єс «Вища школа» (1927), «Пригоди барона Мюнхаузена» (1972), оповідань і повістей (збірки «Індиго», 1960, у співавт.; «Новели про коштовне каміння», 1970, та ін.).

Тв.: Новеллы о драгоценных камнях. К., 1971; Алмаз — камень хрупкий. К., 1977; Укр. перекл. — Самоцвіти. К., 1974.


ВАЛЕК (Válek) Мирослав (17.VII 1927, Трнава) — словац. поет, громад. діяч. Член КПЧ з 1962. Міністр культури Словац. Соціалістич. Республіки (з 1969). Навчався 1947 — 49 у Вищій екон. школі. Високого громадян., філос. і ліричного звучання сповнені збірки «Дотики» (1959), «Тяжіння» (1961), «Неспокій» (1963), «Любов до холодного дрожу» (1965), поема «Слово» (1976), в яких В. вдається до асоціативно-метафоричної мови. Автор поетич. книжок для дітей, зб. критичних статей «Про літературу і культуру» (1979). У перекладах В. вийшли вірші М. Бажана, П. Воронька, Т. Масенка, Р. Братуня. Укр. мовою окремі поезії В. переклали Р. Лубківський, І. Драч, В. Лучук, В. Струтинський, Г. Кочур, П. Марусик, В. Житник та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Словацька поезія. К., 1964; [Вірші]. В кн.: Слов’янське небо. Львів, 1972: Мудреці з Трамтарії. К., 1982; [Вірші]. В кн.: Слов’янська ліра. К., 1983; [Вірші]. В кн.: Поклик. К., 1984; Слово. В кн.: Лубківський Р. Словацьке літо. К., 1986; Рос. перекл. — Стихи. М., 1980.

Г. М. Сиваченко.


ВАЛЕРІ (Valéry) Поль (30.X 1871, Сет — 20.VII 1945, Париж) — франц. поет, член Франц. академії з 1927. Закінчив ун-т у Монпельє. У 1938 — 45 був професором Колеж де Франс. Почав писати під впливом С. Малларме і А. Рембо (вірші раннього періоду надр. у зб. «Альбом старих віршів», 1920). Автор збірок «Молода парка» (1917), «Зачарування» (1922), поеми «Морський цвинтар» (1920), драм. поеми «Мій Фауст» (1941, незакінч.). Один із зачинателів «інтелектуального» напряму у франц. поезії. В. належать есе про Л. да Вінчі, Ш. Бодлера, С. Малларме, В. Гюго та ін. В роки 2-ї світової війни вітав перемоги Рад. Армії. Укр. мовою окремі вірші В. переклали М. Терещенко, М. Лукаш.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сузір’я французької поезії, т. 2. К., 1971; Пісня колон. В кн.: Поклик. К., 1984; Рос. перекл. — Избранное. М., 1936; Об искусстве. М., 1976.

В. І. Пащенко.


ВАЛІ Акрам (справж. — Валєєв Акрам Мухаррамович; 28.VII 1908, с. Аблаєво, тепер Чекмагушевського р-ну Башк. АРСР — 19.III 1963, Уфа) — башк. рад. письменник. Член КПРС з 1944. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив Башк. пед. ін-т (Уфа). Автор поетич. збірок «Сила» (1931), «Співаю про тебе, Башкирів!» (1932), «Стій, хто йде?» (1935), гол. темою яких є соціальне перетворення башк. села, виховання нової людини. Збірки оповідань і нарисів «Нотатки далекосхідника» (1935), «Нам» (1937), «Я з Далекого Сходу» (1940) — про будні Червоної Армії. Фронтовій дружбі рад. бійців, зокрема башкирів і українців, присвяч. поема «Гата Ідельбаєв» (1942 — 45). Повість «В степах Сармасана» (1950) та роман «Перші кроки» (1952) розкривають процес формування башк. соціалістич. інтелігенції. В дилогії «Травневий дощ» (1958) і «Цвіт шипшини» (1962) порушені проблеми моральної чистоти людини, її активності як важливого чинника соціальних процесів середини 50-х років.

Україні присвятив цикл віршів «Українські ескізи» (1939), вірші «Другові» (1946), «Дніпро» (1957) та ін. Переклав поему Т. Шевченка «Сон» (1939, разом з Г. Гумером), створив образ Кобзаря в поезії «Дорога» (1939). Значення творчості українського поета для духовного життя башкирського народу показав у ст. «Народний співець» (1961).

Тв.: Рос. перекл. — Первые шаги. Уфа, 1975.

В. Г. Гримич.


ВАЛІХАНОВ Чокан (справж. ім’я — Мухаммед-Ханафія) Чингісович (листопад 1835, фортеця Кушмурун, тепер у Семиозерному р-ні Кустанайської обл. — жовтень 1865, аул Алтинемель, тепер на тер. Талди-Курган. обл.) — казах. просвітитель-демократ, історик, етнограф і фольклорист. Писав рос. мовою. Закінчив 1853 Омський кадет, корпус. Автор праць, присвячених історії й культурі народів Серед. Азії, Казахстану і Зх. Китаю. Зібрав і узагальнив значний матеріал з історії, етнографії, культури казахів (кн. «Киргизи», 1856 — 58; опубл. 1958). Усній нар. творчості присвячена ст. В. «Перекази і легенди Великої Киргиз-Кайсацької орди» (1855) та ін. У своїх працях викривав реакційну суть самодержавства, сваволю казах. феодалів, виступав на захист бідноти, боровся за зближення казах. і рос. народів, за прилучення казахів до передової рос. культури. Зробив перший літ. запис кирг. нар. епосу «Манас» (1856, частину переклав рос. мовою), записав нар. епічну поему «Кози-Корпеш і Баян-Слу» (1851).

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 5. Алма-Ата, 1984 — 85.

Літ.: Стрелкова И. Валиханов. М., 1983.

Б. І. Іскаков.


ВАЛЛАТТОЛ, Валлатхол Нараяна Менон (26.X 1878, с. Ченнара, шт. Керала — 13.III 1958, Тіруванандапурам) — інд. поет, критик. Писав малаяльською мовою і санскритом. Здобув традиційну індуїстську освіту. Був членом Всесв. Ради Миру. Осн. тематика творів В. — нац. і соціальне відродження інд. народу, звільнення його від колоніального ярма. Засудження кастової системи, безправного становища інд. жінки у бурж. суспільстві, заклик до єдності у визвольній боротьбі звучить у віршах «Вдовина доля», «Вітчизні» (1916), «Голод» (1917), «Ні. Не досить!» (1919), «Керала» (1919), «Плач Індії», «Пісня селянина» (1947). Тема боротьби за мир — у віршах «Світ — єдиний», «Вітер повіяв» та ін. Поезія В. відіграла значну роль у розвитку малаяльської л-ри. Переклав малаял. мовою «Рамаяну» (1905), «Шакунталу» (1946), «Рігведу» (1954), ін. твори давньоінд. поезії. У 1951 на чолі групи провідних діячів інд. культури здійснив подорож по СРСР, написав цикл віршів «Сьоме листопада», «Мавзолей Леніна», «Мистецтво розквітає» (увійшли до кн. «Валлатхол у Росії», 1952). Окр. вірші В. переклали І. Гончаренко, М. Москаленко.

Тв.: Укр. перекл. — Мавзолей Леніна. В кн.: Ленін іде по планеті. К., 1969; Світ — єдиний. «Всесвіт», 1978, № 10; Рос. перекл. — Избранное. Стихи, М., 1958; Гимн утренней заре. М., 1980.

В. О. Макаренко.


ВАЛЛЕР (Waller) Макс (ін. псевдонім — Зібель; справж. — Моріс Варломон; 24.II 1860, Брюссель — 6.III 1889, там же) — бельг. письменник, критик. Писав франц. мовою. Навчався в ун-тах Левена і Брюсселя. Очолював літ. об’єднання «Молода Бельгія», був засновником і керівником однойменного журналу (з 1881). Виступав за нац. самобутність бельг. л-ри. Згодом підтримував лозунг «мистецтво для мистецтва». Автор збірок реалістич. оповідань «Химери кохання» (1883), «Поцілунок» (1888), романів «Дурне життя» (1883), «Грета Фрідман» (1885), «Дезі» (вид. 1892), в яких іронічно описував життя брюссельських обивателів; збірки жартівливо-сентим. віршів «Флейта Зібеля» (1891), п’єс. В. належать дослідження про літ. явища 80-х pp. 19 ст., а також праці «Каміль Лемоньє» (1882), «„Фауст“ Й. В. Гете» (1885) та ін.

Я. І. Кравець.


ВАЛЛЕС (Vallès) Жюль (10.VI 1832, Пюї, деп. Верхня Луара — 14.II 1885, Париж) — франц. письменник і політ. діяч. Закінчив 1849 пед. ін-т у Парижі. Член І Інтернаціоналу, член Паризької комуни, бився на барикадах. Видавав революц. газети. Після придушення Комуни емігрував до Англії, був заочно засуджений до страти. Після амністії 1880 повернувся до Парижа. В памфлеті «Гроші» (1857) викривав фінанс. плутократію, доводив необхідність зміни сусп. ладу. Боротьбу селян проти земельної аристократії відтворив у повісті «Дворянин» (1869), тяжке становище робітників показав у кн. нарисів «Лондонська вулиця» (1884) і романі «Голод у Бюзансé» (вид. 1919), духовні пошуки творчої інтелігенції — в нарисі «Непокірні» (1865). У найвідомішому з творів — автобіогр. трилогії «Жак Вентра» («Дитина», 1879; «Бакалавр», 1881; «Інсургент», 1886) відобразив формування інтелігента як революціонера, бійця Паризької комуни. У ряді нарисів гостро виступав проти натуралізму і безідейності в мистецтві. Окремі твори В. переклали І. Ковтунов, І. Петрова, Я. Собко.

Тв.: Укр. перекл. — Інсургент. 1871. К., 1954; Народ. — Комуна. — Курбе. Народна поезія. «Всесвіт», 1985, № 3; Рос. перекл. — Собрание сочинений. М. — Л., 1936; Парижская Коммуна. М., 1974.

Літ.: Петрова І. Співці свободи. К., 1971.

Л. А. Єремєєв.


ВАЛЛІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра валлійців (уельсців), корінних жителів п-ва Уельс (Великобританія), які зберегли свою самобутню культуру; розвивається валл. і англ. мовами. Найдавніші пам’ятки епічної валл. поезії («Гододін» барда Ануріна, 6 ст.) дійшли до нас у рукописах 12 — 14 ст. В епоху раннього середньовіччя склалися мотиви й метрика поезії валл. бардів, що існувала й після остаточного завоювання Уельсу англійцями (кін. 13 ст.). Найвизначніша пам’ятка середньовічної В. л. — епос «Мабіногі» (11 ст.). Центральними у валл. епосі стають легенди про короля бриттів Артура (див. Артурівські легенди). Відомі також фрагменти ранньої версії легенди про Трістана та Ізольду. Казкова фантастика, авантюрний елемент і героїка валл. епосу — важливе джерело мотивів середньовіч. європ. роману. Родоначальником валл. поезії був Давіт ап Гуїлім. З 16 ст. розвивається валл. проза. Найбільшого розвитку В. л. досягає в серед. 18 ст. (поети Е. Вільямс, Л. Моріс, Г. Оуен, В. Вінн, Е. Річард, І. Івенс). В прозі 19 ст. помітне місце належить романісту Д. Оуену, який реалістично відтворив тогочасне життя Уельсу («Древлан, його люди та діла», 1881; «Автобіографія Pica Льюїса», 1885). Консолідації В. л. в кін. 19 ст. сприяв рух за рівні права валл. та англ. мов (англ. уряд формально задовольнив цю вимогу лише 1967). На межі 19 і 20 ст. виступили поети Т. Гвін Джонс, Р. В. Паррі, прозаїки Т. Дейвіс, Т. Р. Х’юз, К. Робертс. Великий сусп. резонанс мали твори К. Івенса, які викривали суперечності бурж. дійсності. Кращі твори англо-валл. письменників — поезія Д. Томаса, проза Г. Томаса (роман «Все зраджує тебе», 1949, — про розвиток робітн. руху в Уельсі) та ін. збагатили і англ. культуру 20 ст. Соціальні мотиви порушували в своїх творах Е. Хамфріс, Г. Джонс, Р. Вільямс, П. Мортімер та ін. Укр. мовою зразки валл. поезії 6 — 9 ст. в перекладі Ю. Винничука опубл. журн. «Жовтень» (1982, № 2).

Н. Ю. Жлуктенко.


ВАЛТОН (справж. прізв. — Валліківі) Арво (14.XII 1935, с-ще Мар’ямаа, тепер Рапласького р-ну) — ест. рад. письменник. Закінчив 1959 Таллін. політех. ін-т і 1967 ВДІК (Москва). Автор збірок новел «Дивне бажання» (1963), «Під колесами» (1966), «Лебедине болото. Карусель», «Вісім японок» (обидві — 1968), «Придворна гра» (1972), «Крізь пейзажі сновидінь» (1975), «Кохання на Мустамяе» (1978), «Старі рахунки» (1981) та ін., істор.-філос. роману «Дорога в інший кінець нескінченності» (1978), циклу повістей «Самотні в часі» (кн. 1 — 2, 1983 — 85), сюрреалістич. роману «Кругосвітня подорож Арвіда Сільбера» (1984), книжки віршів та мініатюр «Розсипається жовтими плямами» (1979), кіносценаріїв, п’єс, збірок афоризмів, книг для дітей тощо. В. вдається до гротескових прийомів, його творчій манері притаманна поглиблена психологічна характеристика героїв — наших сучасників, поставлених у гострі, критичні ситуації. Укр. мовою окремі твори В. переклали О. Завгородній і А. Спрогіс.

Тв.: Укр. перекл. — Кохання на Мустамяе. Б кн.: Естонська новела. К., 1975; Небезпечний винахід. В кн.: Естонське радянське оповідання. К., 1982; Рос. перекл. — Странное желание. М., 1970; В чужом городе. М., 1985.

О. С. Завгородній.


ВАЛУЄВСЬКИЙ ЦИРКУЛЯР 1863 — таємне розпорядження цар, уряду про заборону друкування л-ри укр. мовою. Був інспірований провокаційними випадами рос. та польс. реакційної преси. Автор циркуляра — міністр внутр. справ П. Валуєв (твердив, що нібито «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може»). Заборона не стосувалася худож. л-ри, проте цензура під різними приводами обмежувала її друкування. З 1863 видання книжок укр. мовою в межах Рос. імперії майже припинилося. В. ц. — один з проявів шовіністичної політики цар. самодержавства, спрямованої на посилення нац. гноблення укр. народу. Підтверджений і доповнений новими дискримінаційними пунктами т. з. Емського акту 1876. Завдяки майже півстолітній боротьбі укр. та рос. прогрес. громадськості за скасування цих заборон після рос. революції 1905 — 07 почасти пожвавилося друкування л-ри укр. мовою.

Літ.: Драгоманов М. (Українець). Антракт з історії українофільства (1863 — 1872). «Правда», 1876, № 12 — 16; Порабощаемый народ. Львов, 1895; Об отмене стеснений малорусского печатного слова. СПБ, 1910; Доповідна записка Російської академії наук про скасування обмежень українського друкованого слова. В кн.: Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови, ч. 2. К., 1961.

Р. С. Міщук.


ВАЛЬДБРЮЛЬ (Waldbrühl) Вільгельм (справж. — Антон Вільгельм Флорентін фон Цуккалмальйо; 12.IV 1803, Вальдбрьоль, Пн. Рейн-Вестфалія, тепер ФРН — 23.III 1869, с. Нахродт, побл. м. Альтени, там же) — нім. поет, фольклорист, композитор. За походженням італієць. Деякий час жив у Росії, у 30-х pp. подорожував по її європ. частині, побував на Україні. Автор поетич. збірок. Збирав і видавав нар. пісні. Видав (у співавт.) «Німецькі народні пісні з їхніми оригінальними мелодіями» (т. 1 — 2, 1838 — 40). Написав ряд статей, сповнених симпатії до слов’ян. народів, їхньої усної поетич. творчості. Перекладав рос., укр. та польс. нар. пісні. У 1843 видав у Лейпцігу в перекладі нім. мовою збірник пісень «Слов’янська балалайка». Серед уміщених у ньому творів є укр. ліричні, істор. (про Бондарівну, Саву Чалого та ін.) і соціально-побут. пісні, взяті із збірників М. Максимовича та В. Залеського. У багатьох перекладах збережено не тільки строфіку, римування, заг. колорит, а й мелодику укр. нар. пісень.

Літ.: Нудьга Г. А. Українська пісня серед народів світу. К., 1960.

М. Т. Яценко.


ВАЛЬДЮ Олексій Леонтійович (5.IV 1915, с. Монгол, тепер Ульчського р-ну Хабаров. краю) — ульчський рад. письменник. Член КПРС з 1944. Закінчив 1936 пед. уч-ще (Ніколаєвськ-на-Амурі). Пише ульчською і рос. мовами. Автор зб. казок «Життя і казка» (1956), де зображує сучасне життя ульчів, органічно поєднуючи фольклор і публіцистику. Фольклор. струмінь відчутний і в зб. оповідань «Помилка Піракі Сенкинча» (1960), кн. «Казки народу нані» (1961), зб. повістей «Сойнган — син свого народу» (1980) та ін. Переклав окремі твори Т. Шевченка («Заповіт»), Лесі Українки, сучас. укр. письменників. Укр. мовою деякі твори В. переклали Л. Клименко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Найсвітліше слово. «Радянська жінка», 1972, № 12; Як нані щастя знайшли. «Комсомольське плем’я» [Вінниця], 1980, 13 березня; Рос. перекл. — Жизнь и сказка. Хабаровск, 1956; Свет в окне. Хабаровск, 1984.

Літ.: Смоляков С. А. Литература, рожденная Октябрем. В кн.: Таежные родники. Хабаровск, 1970; Шестакова Ю. Об этом и в сказках не было... В кн.: Вальдю А. Сойнган — сын своего народа. Хабаровск, 1980.

Б. В. Хоменко.


ВАЛЬЄ ІНКЛАН (Valle-Inclán) Рамон Марія дель (28.X 1869, Пуебла-де-Караміньяль, Галісія — 5.I 1936, там же) — ісп. письменник. Вивчав право в ун-ті Сантьяго-де-Компостела. Представник «покоління 1898 року» (див. Іспанська література). Очолював (1933) ісп. «Товариство друзів СРСР». Цикл об’єднаних одним задумом і спільним героєм повістей «Сонати» (ч. 1 — 4, 1902 — 05), романи трилогій «Варварські комедії» (1907 — 22) і «Карлістська війна» (1908 — 09) спрямовані проти бурж.-міщанської моралі, бурж. способу життя. В своїх «есперпентос» (від ісп. esperpento — потвора) — діалогічних новелах, що вийшли під назвою «Вівторок карнавалу» (1924 — 26), В. І. звертається до гротеску і карикатури, зображує життя тогочасної Іспанії, виступає проти ісп. абсолютизму, засилля католицького клерикалізму, корупції правлячої верхівки. Роман-памфлет «Тиран Бандерас» (1926) викриває військово-фашист. диктатуру Прімо де Рівери. Істор. романи «Двір чудес» (1927) і «Слава моєму володареві» (1928) з незавершеного циклу «Арена іберійського цирку» присвячені подіям, що сталися в країні напередодні революції 1868.

Тв.: Рос. перекл. — Тиран Бандерас. М. — Л., 1959; Сонаты. М. — Л., 1966; Избранное. Л., 1978.

В. С. Харитонов.


ВАЛЬЄХО (Vallejo) Cecap (16.III 1892, м. Сантьяго-де-Чуко, Перу — 15.IV 1938, Париж) — перуан. письменник. Член КПІ з 1931. Закінчив ун-т в м. Трухільйо. З 1923 жив у Парижі. Співробітничав з Х. К. Маріатегі в громад.-політ. і літ. журн. «Amauta» («Вчитель» — мовою кечуа, 1926 — 30). У 1931 — 33 перебував в Іспанії. Один з організаторів Іберо-амер. асоціації революц. письменників і митців. Вже перші поетич. збірки «Чорні герольди» (1918) та «Трільсе» (1923) пройняті співчуттям до простого народу. Роман «Вольфрам» (1931) — про боротьбу індіанців, пробудження революц. свідомості трудящих Перу — став першим антиімперіалістич. твором перуан. прози. У 1928 і 1931 відвідав СРСР, написав публіцистич. кн. «Росія 1931» (1931). У 1937 — 38 створив цикл антифашист. віршів, які увійшли до збірок «Іспаніє, хай обійде мене ця чаша...» та «Людяні поезії» (обидві — вид. 1939). Автор публіцистич. книг «Проти професійної таємниці» та «Мистецтво і революція» (обидві — вид. 1973). Укр. мовою окремі твори В. переклали Д. Павличко, Л. Олевський, В. Колодій, О. Буценко.

Тв.: Укр. перекл. — Вольфрам. Х., 1933; Пако Юнке. В кн.: Діти миру. К., 1959; [Вірші]. В кн.: Світовий сонет. К., 1983; Хліб наш. В кн.: Колодій В. Братерство. Львів, 1985; Іспаніє, хай обійде мене ця чаша. «Всесвіт», 1986, № 8; Рос. перекл. — Черные герольды. М., 1966; Избранное. М., 1984.

Літ.: Гринько В. Г. Сесар Вальехо. Биобиблиографический указатель. М., 1986.

А. Х. Іллічевський.


ВАЛЬЗЕР (Walser) Мартін (24.III 1927, м. Вассербург) — нім. письменник (ФРН). Навчався 1946 — 51 в Тюбінген. ун-ті. Романи «Філіпсбурзькі подружжя» (1957), трилогія «Половина гри» (1960), «Одноріг» (1966), «Катастрофа» (1973) — сатира на західнонім. суспільство. Один з родоначальників політ. драми в ФРН. У циклі «П’єси з німецької хроніки» («Дуб і кролик», «Пан Кротт у надприродну величину», обидві — 1962; «Чорний лебідь», 1964) порушує питання провини нім. народу за злочини гітлеризму, гостро критикує обивательське угодовство. Проблема відповідальності художника перед народом — в центрі істор. драми «Брудна гра» (1975). В романах «Хвороба Галлістля» (1972), «По той бік любові» (1976), «Робота душі» (1979), «Лебединий дім» (1980), «Лист лордові Лісту» (1982), «Прибій» (1985) йдеться про жорстокість бурж. світу, пошуки позитивних соціальних і моральних цінностей тощо. Окремі твори В. укр. мовою переклали Є. Попович, О. Логвиненко, В. Андрушко.

Тв.: Укр. перекл. — Після смерті Зігфріда. В кн.: Маски. К., 1979; Філіпсбурзькі подружжя. — Робота душі. К., 1984; Рос. перекл. — Дуб и кролик. — Господин Кротт в сверхнатуральную величину. — Черный лебедь. М., 1974; На полном скаку. — Письмо лорду Листу. М., 1985.

Літ.: Затонский Д. В. Мартин Вальзер. В кн.: История литературы ФРГ. М., 1980.

Є. І. Нечепорук.


ВАЛЬЗЕР (Walser) Роберт (15.IV 1878, м. Біль — 25.XII 1956, Херізау) — швейц. письменник. Закінчив 1892 прогімназію в Білі. Писав нім. мовою. В центрі романів «Брати і сестри Таннер» (1907), «Помічник» (1908), «Якоб фон Гунтен» (1909) — тотальне відчуження людини в бурж. суспільстві. Важливе місце в творчості В. посідає т. з. мала проза — новели, оповідання, есе (збірки «Нотатки Фріца Кохера», 1904; «Статті», 1913; «Малі твори», 1914; «Мала проза», «Прогулянка», обидві — 1917; «Життя поета» 1918; «Країна озер», 1919). В. належать збірки віршів, казки-п’єси «Попелюшка», «Снігуронька». Укр. мовою окремі вірші В. переклав П. Тимочко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1982, № 3; Рос. перекл. — Помощник. — Якоб фон Гунтен. — Миниатюры. М., 1987.

Є. І. Нечепорук.


ВАЛЬО Марія Андріївна (16.VI 1925, м. Борислав, тепер Львів. обл.) — укр. рад. бібліограф, літературознавець, канд. філол. наук з 1962. Закінчила 1951 Львів. ун-т. Автор праць з питань укр. рад. л-ри, бібліографії, літ.-критичного нарису «Ірина Вільде» (1962), бібліогр. покажчиків, присвячених укр. письменникам («Ярослав Галан», 1982; «М. М. Мольнар-Мундяк», 1983, та ін.), зв’язкам укр. л-ри з л-рами народів СРСР і зарубіж. слов’ян. країн тощо.

Тв.: Відображення в радянській бібліографії зв’язків української літератури з літературами народів СРСР. К., 1981; Матеріали до бібліографії бібліографій зв’язків української літератури з літературами зарубіжних слов’янських країн. Львів. 1983; Антифашистский конгресс работников культуры во Львове в 1936 г. Библиографический указатель. Львов, 1978 [у співавт.].

Ф. К. Сарана.


ВАЛЬТЕР (Walter) Отто Фрідріх (5.VI 1928, Ріккенбах) — швейц. письменник. Пише нім. мовою. В романах «Німий» (1959), «Фотограф Турель» (1962) показує наростаючу відчуженість людей у бурж. світі. Антигуманна суть капіталізму розкривається в романі «Перші заколоти» (1972). Гострим соціальним проблемам сучасної швейц. молоді присвячені роман «Здичавіння» (1978), повість «Як із бетону трава пророста» (1979; укр. перекл. А. Плюта). Заклик до зміни існуючої дійсності звучить у романі «Здивування сновид на схилі ночі» (1983). Автор п’єс «Еліо» (1963), «Кішка» (1967).

Тв.: Укр. перекл. — Як із бетону трава пророста. «Всесвіт», 1983, № 10; Рос. перекл. — Немой. — Фотограф Турель. М., 1974; Удивление лунатиков на исходе ночи. М., 1986.

Є. І. Нечепорук.


ВАЛЬТЕР СКОТТ (1771 — 1832) — англ. і шотл. письменник. Див. Скотт Вальтер.


ВАЛЬТЕР ФОН ДЕР ФОГЕЛЬВЕЙДЕ (Walther von der Vogelweide; бл. 1170, Тіроль — бл. 1230, похований у Вюрцбурзькому соборі) — нім.-австр. поет-мінезингер. З його іменем пов’язують авторство бл. 70 пісень і 100 шпрухів. Лірика В. ф. д. Ф. сповнена простоти, свіжості, мелодійності, властивих нар. пісням. У шпрухах проводив ідею сильної держ. влади, що протистояла б феод. хаосу, виступав проти папського Риму, ворогів вітчизни. Укр. мовою окремі твори В. ф. д. Ф. переклав Л. Первомайський.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Первомайський Л. Твори, т. 6. К., 1986; Рос. перекл. — Стихотворения. М., 1985.

Є. І. Нечепорук.


ВАМПІЛОВ Олександр Валентинович (19.VIII 1937, смт Кутулик Аларського р-ну Ірк. обл. — 17.VIII 1972, потонув в о. Байкал, похований ум. Черемхово, прах перенесено в Іркутськ) — рос. рад. драматург. Закінчив 1960 Ірк. ун-т. Друкуватися почав як прозаїк (зб. гумористич. оповідань «Збіг обставин», 1957). В лірич. комедіях («Прощання в червні», 1966; «Старший син», 1968, та ін.) виступав проти прагматичного, утилітарного ставлення до життя, утверджував цінність природних людських почуттів в епоху НТР. У морально-психологіч. драмі «Качине полювання» (1967) розкрив психологію бездуховного героя, показав його громадян. неспроможність. Цю тему продовжив у п’єсі «Минулого літа в Чулимську» (1972), в якій висловлював віру в перемогу світлих люд. начал. В. — майстер одноактної драми («Будинок вікнами в поле», 1964; «Двадцать хвилин з ангелом», 1970; «Випадок з метранпажем», 1971, та ін.). Для його творів характерні глибокий психологізм, сюжетна гострота, поєднання комічного і трагічного, лірики й сатири, зовн. і внутр. драматичної дії. П’єси В., зокрема, «Качине полювання», «Минулого літа в Чулимську», «Прощання в червні», «Старший син» та ін. ішли в театрах Києва, Харкова, Миколаєва, Одеси, Вінниці, Кіровограда, Дніпропетровська. У 1987 Харків. драм. театр ім. Т. Г. Шевченка поставив одноактну п’єсу В. «Воронячий гай». Окремі твори В. переклали Д. Бобир, Ю. Стадниченко та ін.

Тв.: Избранное. М., 1984.

Літ.: Тендитник Н. Александр Вампилов. Новосибирск, 1979; Зборовець І. Самобутність ліричної комедії О. Вампілова. «Радянське літературознавство», 1981, № 8; Зборовец И. В. Вампилов-сатирик. «Вопросы литературы», 1982, № 1; Вампилов: художник и человек. «Радуга», 1986, № 12.

І. В. Зборовець.


ВАН ВЕЙ (друге ім’я — Ван Моцзе; 699 чи 701 — 759 чи 761) — кит. поет, живописець, музикант. Здобув конфуціанську освіту. Служив при імперат. дворі, у різних держ. установах. Відомо понад 400 віршів В. В. (десята частина спадщини). Осн. їхня тема — краса природи, вічність та гармонія всесвіту. В. В. умів у кількох рядках передати стан людської душі, відтворити напружені пошуки сенсу земного буття. Соціальні мотиви виражені в його мріях про ідеальну державу («Вірші про персикове джерело», «Написав експромт і показав Пей Ді» та ін.). Живописні твори В. В. не збереглися. До нашого часу дійшли його праці з теорії живопису «Таємниця краєвиду» та «Розвідка про краєвид», які, на думку кит. і рад. дослідників, є вершиною кит. естетики пейзажного живопису. Укр. мовою збірка поезій В. В. вийшла у перекладі Г. Туркова.

Тв.: Укр. перекл. — Поезії. К., 1987; Рос. перекл. — Стихотворения. М. — Л., 1959; Стихотворения. М., 1979.

М. Н. Москаленко.


ВАН ЛЕРБЕРГ (Van Lerberghe) Шарль (21.X 1861, Ледеберг, біля Гента — 26.Х 1907, Брюссель) — бельг. письменник. Писав франц. мовою. Закінчив 1894 Брюссел. ун-т. Належав до літ. об’єднання «Молода Бельгія». Одним з перших у бельг. л-рі звернувся до верлібру. У збірках поезій «Просвітки» (1897) і «Пісня Єви» (1904) переважає інтимна лірика, звучать мотиви єдності людини з природою. Одноактна драма «Нишпорки» (1889) започаткувала символіст. драматургію й мала певний вплив на дальший її розвиток, зокрема на М. Метерлінка. Автор роману «Пригоди принца Шанті та його слуги Сатурна» (1906), сатир. комедії «Пан» (1906), в якій пантеїстичні ідеї поєднуються з антиклерик. й антибурж. тенденціями. Укр. мовою окремі вірші В. Л. переклали М. Рильський, М. Терещенко. В 1918 вийшли два українські переклади «Пана» — М. Рильського (спільно з М. Мухіним) і Г. Юри.

Тв.: Укр. перекл. — Із пісень Єви. В кн.: Рильський М. Гомін і відгомін. К., 1929; Золотий човен. В кн.: Сузір’я французької поезії, т. 2. К., 1971.

Г. П. Кочур.


ВАНАГ Юлій [25.VI (8.VII) 1903, с. Унгурмуйжа, тепер Єкабпілського р-ну — 12.X 1986, Рига] — латис. рад. письменник. Член КПРС з 1963. Навчався 1919 — 21 у Вятському сільськогосп. технікумі. Збірки віршів «У воротах сонця» (1946), «Глибока оранка» (1950), «Срібні рейки» (1951), «Гіркі квіти» (1960), «Роки» (1973), «Сліди на пляжі» (1978) та ін. присвячені революц. минулому, сьогоденню латис. народу, спадкоємності поколінь. Автор п’єс, лібретто першої латис. рад. опери «Рута» (1942), тексту гімну Латв. РСР (у співавт.), прозових творів для дітей та юнацтва, кіносценаріїв. Героїчній обороні Каховського плацдарму 1920 присвятив поему «Каховка» (1965).

Переклав ряд віршів і п’єсу «Камінний господар» Лесі Українки (1963), вірші Т. Шевченка («Садок вишневий коло хати», «Мені однаково, чи буду»), оповідання О. Гончара. Опублікував кілька статей про Т. Шевченка та Лесю Українку. Українською мовою окремі твори В. переклали П. Загребельний, П. Маркович, Ю. Сердюк та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Великі справи малого Мікіня. К., 1957; Кульгавий вовк. К., 1965; Каховка. «Вітчизна», 1974, № 2; Рос. перекл. — Стихи. Рига, 1951; Вспомни, молодость моя. М., 1976; [Вірші]. «Правда Украины», 1988, 8 мая.

Б. К. Звайгзне.


ВАНДУРСЬКИЙ (Wandurski) Вітольд (8.IV 1891, Лодзь — 1.VI 1934, Москва) — польс. письменник, перекладач, театр. і громад. діяч. Один із зачинателів польс. пролет. поезії і організаторів робітн. театру. Член Компартії Польщі. У 1916 — 21 жив у Росії й на Україні, був керівником і режисером аматорського театру в Харкові. У 1921 повернувся до Польщі. Разом з В. Броневським і С. Р. Станде видав зб. «Три залпи» (1925) — своєрідний маніфест пролет. поезії. Автор зб. віршів «Сажа й золото» (1926), гостросатиричних політ. п’єс «Смерть на груші» (1923), «Вистава про Ірода» (1926), «В готелі „Імперіалізм“» (1929). У зв’язку з урядовими репресіями емігрував 1929 до СРСР. У 1929 — 31 керував польс. театром-студією у Києві, для якого здійснював осучаснені переробки творів польс. письменників («Срібний сон Саломеї» Ю. Словацького, «Слово про Якуба Шелю» Б. Ясенського), пов’язаних з укр. тематикою. Друкував статті в укр. пресі, зокрема «Маяковський і польські поети» (журн. «Життя й революція», 1931, № 7). З 1931 жив у Москві. Драма «Рабан» (пост. 1932) — про боротьбу польс. робітн. класу, комуністів проти бурж. режиму. Перекладач творів М. Гоголя, В. Маяковського, О. Блока. Українською мовою окремі вірші В. переклали Д. Павличко, Л. Череватенко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія польської поезії, т. 2. К., 1979.

Ю. Л. Булаховська.


ВАНЧЕНКО (Ванченко-Іващенко) Петро Захарович (1898, с. Жуки, тепер Полтавського району Полтавської обл. — 1937) — український рад. письменник. Друкувався з 1924. Був членом Спілки пролет. письменників «Гарт». У зб. гуморесок «Жива реклама» (1928) викривав психологію міщанства. Автор збірок оповідань «Мужність» (1928), «Обов’язок» (1929), «Клопіт цирульника Еміля Термана» (1930), повісті «Повість без назви» (1930), в яких відтворив героїку громадян. війни, реалістично змалював життя і побут шахтарів Донбасу. Повість В. «Онопрій Кудь» (1933) — про соціалістич. перебудову села. Незаконно репресований 1935. Реабілітований 1956.

Тв.: Онопрій Кудь. К., 1968; Рос. перекл. — Оноприй Кудь. М., 1971.

В. О. Дорошенко.


ВАНЧЕНКО-ПИСАНЕЦЬКИЙ Костянтин Іполитович (1863, Київщина — 1928) — укр. актор, антрепренер, драматург. Був сільс. учителем на Волині. Брав участь у виступах аматорських театр. гуртків (Житомир, 1881); з 1882 — у Києві, спочатку у трупі Н. Н. Савіна, майже до 1892 — у трупі М. П. Старицького. Після 1892 організував власну трупу, з якою гастролював у містах Росії, України, Польщі, Кавказу (прибл. до 1902). Автор драм з нар. життя «Мужичка», «Цигани на Подолі», «Відьма», «Тарас Бульба» за М. Гоголем (у кн. «Український театр», 1914) та ін. У драмах «Війна» (1907) і «Сатаноідол!» («У трущобах города», 1910; обидві — заборонені цензурою) критикував соціальний устрій, який знедолює простих трудівників. Спробою показати робітн. рух була драма В.-П. «Рудоплави» («В диму заводу», 1910; заборонена цензурою). Написані В.-П. «Спогади українського лицедія» (фрагменти опубл. в журн. «Червоний шлях», 1928, № 7) і весь його архів зберігаються у ДМТМК УРСР (Київ).

Літ.: Український драматичний театр, т. 1. К., 1967.

Л. З. Мороз.


ВАНЧУРА (Vančura) Владислав (23.VI 1891, с. Гай, біля м. Опави, Північно-Моравська обл. — 1.VI 1942, Прага) — чес. письменник, кінорежисер. Член КПЧ з 1921. Закінчив 1921 Праз. ун-т. Учасник антифашист. боротьби; розстріляний гітлерівцями. У романі «Пекар Ян Маргоуль» (1924) відтворив трагічну долю трудівника в умовах експлуататорського суспільства. Протест проти імперіалістич. війни і мілітаризму звучить у сатиричному романі «Лани й бойовища» (1925). В. створює широкі прозові полотна, змальовуючи соціально-політ. конфлікти епохи, порушує проблеми істор. розвитку чес. народу, показує вплив Великого Жовтня на революц. рух у країні: романи «Три річки» (1936), «Хорватова родина» (1938). Морально-етичні теми розкриває в романах «Маркета Лазарова» (1931), «Втеча у Будапешт» (1932), зб. оповідань «Лук королеви Доротки» (1932) та ін. Під час нім.-фашист. окупації Чехословаччини В. працював над епопеєю «Картини з історії чеського народу» (1939 — 40, незакінч.). Укр. проблематиці присвячено роман «Останній суд» (1929, укр. перекл. О. Логвиненко) — про еміграцію закарп. українців у пошуках заробітку. У 1934 В. зняв фільм «Невірна Марійка» (разом з І. Ольбрахтом і К. Новим) — про гірку долю родини закарп. лісоруба.

Тв.: Укр. перекл. — Останній суд. В кн.: Вітер з полонини. Ужгород, 1986; Рос. перекл. — Избранное, т. 1 — 2. М., 1982.

Літ.: Малевич О. Владислав Ванчура. Л., 1973; Шевчук В. І. Чеський сатиричний роман XX ст. К., 1978.

В. А. Моторний.


ВАНШЕНКІН Костянтин Якович (17.XII 1925, Москва) — рос. рад. поет. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1953 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Належність В. до покоління поетів, які відображають трагедію війни, постійно і яскраво виявляється у його творчості (збірки «Портрет друга», 1955; «Солдатська доля», 1962; «Досвід», 1968; «Характер», 1973; «Багаття спогадів», 1975, та ін.). Для лірики В. характерні багатство емоційного світу, людяність, прагнення до лаконічності й простоти, медитативність, особливо в ліриці останніх років (збірки «Пізні яблука», 1980; «Життя людини», 1983, Держ. премія СРСР, 1985; «Прикмета», 1987). Автор повістей, оповідань, літ.-критичних есе, спогадів, кіносценаріїв, текстів широко відомих пісень («Я люблю тебе, життя», «Вальс розставання», «Альоша» та ін.). Укр. мовою окремі вірші В. переклали Д. Павличко, Н. Тихий.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1983 — 84; Зимняя дорога. М., 1986; Примета. М., 1987.

Літ.: Михайлов А. Константин Ваншенкин. М., 1979.

Е. С. Соловей.


ВАПЛІТЕ (Вільна Академія пролетарської літератури) — літ. орг-ція. Виникла в Харкові в кін. 1925, до неї ввійшли колишні члени «Гарту» та деякі члени Спілки сел. письменників «Плуг» і літ. орг-ції «Жовтень». Виступила проти «масовізму» «Плугу», за високу письменницьку майстерність. Орг-цію очолили М. Хвильовий, М. Яловий (президент), О. Досвітній. Ряд членів В. (П. Тичина, П. Панч, М. Бажан, Ю. Яновський, О. Слісаренко, М. Йогансен, Ю. Смолич) не у всьому погоджувалися з керівництвом В. За допущені помилки 28.I 1927 Хвильовий, Яловий, Досвітній були виключені з В. У листі, опублікованому згодом у пресі, вони пояснювали свої помилки тим, що до збочень від пролетарської лінії у розвитку соціалістич. культури дійшли «в запалі літературної дискусії, в боротьбі з проявами неуцтва, напостовства та просвітянства». На чолі організації стали М. Куліш (президент) і Г. Епік (віце-президент). Внаслідок внутр. суперечностей та полеміки з керівництвом ВУСППу В. на початку 1928 самоліквідувалася. Колишні члени В. певний час об’єднувалися навколо альм. «Літературний ярмарок». Видання організації: збірник «Вапліте» (Зошит перший, 1926), альманах «Вапліте» (1926), журнал «Вапліте».

Літ.: Тростянецький А. А. Шляхом боротьби та шукань. К., 1968; Жулинський М. Згадуючи і роздумуючи. «Літературна Україна», 1987, 24 вересня; Смолич Ю. Вапліте і Я. «Літературна Україна», 1987, 24 вересня і 1 жовтня; Кузякіна Н. Микола Куліш у «Гарті». Урбіно і Вапліте. «Літературна Україна», 1988. 4, 11, 25 лютого і 3 березня.

С. А. Крижанівський.


«ВАПЛІТЕ» — літ.-худож. журнал однойм. літ. орг-ції. Видавався 1927 у Харкові (вийшло 5 номерів). Опублікував ряд значних творів молодої рад. л-ри — вірші П. Тичини («І од царів і од вельмож» та ін.), В. Сосюри, М. Бажана, Ю. Яновського, Ю. Смолича, «Повість наших днів» П. Панча (перша повість в укр. л-рі про робітництво), вірш «Ленін» В. Мисика, повість «Подорож до Червонограда» І. Сенченка, оповідання «Автомат» К. Гордієнка, переклади П. Тичини з вірм., тур., франц. та євр. мов. Вміщено ст. Р. Якобсона «Про реалізм у мистецтві», виступ Леся Курбаса «Шляхи „Березоля“». Журнал виступав проти сектантського ставлення до т. з. попутників, проявів комчванства в л-рі. У деяких статтях (напр., «Розпеченим пером» П. Христюка) містилися спірні думки про завдання мист-ва. У № 5 було надр. початок роману «Вальдшнепи» М. Хвильового, який у тодішніх умовах сприймався як ідеологічна позиція автора і був підданий гострій, але багато в чому спрощеній критиці. «В.» припинив своє існування разом із самоліквідацією організації.

О. І. Сидоренко.


ВАПЦАРОВ Никола Йонков [24.XI (7.XII) 1909, м. Банско — 23.VII 1942, Софія] — болг. поет і революц. діяч. Член БКП з 1934. Закінчив 1932 морське тех. уч-ще у Варні. Страчений гітлерівцями за антифашистську діяльність. Посмертно 1952 удостоєний Міжнар. премії Миру. Творчість В. — один з вищих виявів ідейно-худож. досягнень пролет. л-ри в Болгарії. Його новаторська поезія правдиво відобразила тогочасну дійсність, свідомість передових пролетарів, нар. опір фашизмові. Єдина прижиттєва зб. «Пісні мотора» (1940) містить його кращі вірші — «Історія», «Завод», «Двобій», «Віра», «Пісня про людину», «Горький» та ін. Цикл «Пісні про одну країну» присвячений антифашист. боротьбі в Іспанії. Автор драми «Коли хвиля шумить» (вид. 1957), репортажів, статей, рецензій. У 30-х pp. здійснив на самодіяльній сцені виставу «Наймичка» за повістю Т. Шевченка і виконував у ній одну з ролей. Всю поетичну спадщину В. переклав Д. Павличко (зб. В. «Пісня про людину»), окремі твори В. переклали П. Тичина, М. Бажан, В. Сосюра, М. Пригара, З. Гончарук, В. Колодій та ін. П. Воронько в поемі «Поєдинок» (1958) створив героїчний образ В. — поета-комуніста. У 1979 в Болгарії встановлено Міжнар. премію ім. Н. Вапцарова.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Світло над Болгарією. К., 1954; [Вірші]. В кн.: Антологія болгарської поезії, т. 2. К., 1974; Пісня про людину. К., 1981; Гімн. В кн.: Колодій В. Поезії. Львів, 1982; Сон. В кн.: Колодій В. Братерство. Львів, 1985; Рос. перекл. — Стихотворения. М., 1964; Избранное. М., 1984.

Літ.: Захаржевська В. О. Болгарський Прометей. В кн.: Захаржевська В. О. Болгарська революційна поезія 30-х — поч. 40-х років XX сг. К., 1971; Вапцарова Б. Воспоминания о Николае Вапцарове. В кн.: Вапцаров Н. Избранное. М., 1984; Захаржевська В. О. Никола Вапцаров і Україна. «Слов’янське літературознавство і фольклористика», 1987, в. 16; Стефанович В. Н. Никола Йонков Вапцаров. Биобиблиографический указатель. М., 1953.

О. Д. Кетков.


ВАРАВВА Іван Федорович (5.II 1925, х. Новобатайський, тепер Самарського р-ну Ростов. обл.). — рос. рад. поет. Член КПРС з 1946. Учасник Великої Вітчизн. війни. Навчався 1947 — 49 в Київ. ун-ті, закінчив 1953 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Автор збірок «Вітер з Кубані» (1954), «Козацький шлях» (1979), «Орлині зграї» (1985) та ін. Пише переважно про кубанське село, багато творів присвятив запоріз. козацтву («Пісня бандури» та ін.). В доробку В. — вільні переклади поширених на Кубані пісень на слова укр. поетів, укр. нар. пісень, балад, дум. До зб. «Тече ріка Кубаночка» (1981) ввійшли переспіви українських козацьких і побутових пісень.

Видав 1966 зб. «Пісні козаків Кубані», в якій з 328 пісень бл. 100 — українські. Зб. «Батьківська хата» (1988) присвячена історії переселення запоріз. козаків на Кубань, містить пісні, воєнні билиці про участь чорномор. козаків у битвах з турками й армією Наполеона, козацькі замовляння. До неї ввійшла істор. комедія в віршах «Конфуз на ярмарку». Вся книга побудована за фольклор. козацькими мотивами. Зібрав багато пісень чорномор. козацтва.

Тв.: На старых кордонах. Краснодар, 1956; Золотая бандура. М., 1964; Казачий край. Краснодар, 1970; Молодость сабли. М., 1974; Ехали казаченьки. М., 1983.

Літ.: Шевчук В. Кубань співуча. «Вітчизна», 1967, № 6.

В. М. Орел.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.