[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 444-461.]

Попередня     Головна     Наступна





ГОЛОВІН Геннадій Никифорович (3.VIII 1925, ст. Авдіївка, тепер Донец. обл.) — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1953. Закінчив 1955 Центр. комс. школу при ЦК ВЛКСМ. Живе на Україні. Автор повістей, в яких зображує виробничників нового типу, що сміливо виступають проти застарілих методів господарювання («Глибоким рейдом», 1965), волюнтаризму в керівництві («Виправлення помилки», 1966), рекордоманії («Лава», 1975). Злободенні морально-етичні питання порушує в повістях «Хлопці твоїх років», «Четвертий старт» (обидві — 1963), книжках художньо-документ. нарисів «Причетність» (1984), «На лінії вогню» (1985), «Кінцевий результат» (1986) та ін.

Тв.: Повести. Донецк, 1985.

Є. М. Волошко.


ГОЛОВКО Андрій Васильович [псевд. — Андрій Сірома; 21.XI (3.XII) 1897, с. Юрки, тепер у складі с. Хорішки Козельщинського р-ну Полтав. обл. — 5.XII 1972, Київ] — укр. рад. письменник, один із зачинателів укр. рад. літератури. Нар. в сел. сім’ї. Навчаючись 1908 — 14 у Кременчуцькому реальному уч-щі, входив до нелег. літ. гуртка «Юнацька спілка», де був одним з ініціаторів створення рукописного журн. «Рідна мова». За це Г. виключено з уч-ща. В 1915 закінчив Чугуївське військове уч-ще прапорщиків, брав участь у 1-й світовій війні. В 1917 його обрано до революц. солдатського комітету (м. Торжок). З 1918 співробітничав у кременчуц. повітовій газ. «Нове життя». Влітку 1920 добровольцем вступив до Червоної Армії, був командиром кінної розвідки, лектором у Школі червоних старшин (Харків), потім учителював. Був членом Спілки сел. письменників «Плуг». Перша книжка — зб. ліричних віршів «Самоцвіти» (1919), до якої ввійшли твори, написані до революції. У кременчуцькій газ. «Маяк» 1919 друкував уривки незавершеної повісті «У дикому танку», в журн. «Шляхи мистецтва» — шкіци «Момент» (ін. назва — «Рафінована проституція», 1921, № 2) та «Діти Землі і Сонця» (1922, № 2). У повісті «Червоний роман» (журн. «Червоний шлях», 1923, № 4 — 5) розкрито драматизм та діалектику революц. перебудови життя, освоєння селянином-бідняком нових форм сусп. взаємин. Твір сповнений революц.-романтичною символікою, яка є основою художньо-образного відтворення Г. теми народу в революції. В ці роки Г. написав також психологічно своєрідну, хоча не вільну від елементів натуралізму, повість «Можу» (ввійшла до однойм. зб. повістей і оповідань, 1926), в якій постає образ бійця революції — мужнього, емоційно вразливого, смертельно хворого, але життєлюбного філософа і мрійника. Тематично і жанрово різноманітна зб. «Можу» засвідчила великі творчі можливості молодого письменника. Класичними в укр. рад. прозі стали оповідання «Пилипко» і «Червона хустина» (обидва — 1923) — своєрідний гімн дітям революції. Це — напоєна джерелами укр. нар. творчості, емоційно світла і водночас реалістично сувора баладна оповідь про високу жертовність, моральну чистоту і драматизм боротьби за новий світ. Г. обстоює ідею збереження людяності, принципів честі, благородства, милосердя, добра, застерігає від розламу ще не зміцнілих у горнилі суворого життя дитячих душ, від руйнування особистості під тягарем зради і дворушництва. Процес осягнення трудовим селянством і студентством з бідняцької молоді складної науки будівництва соціалізму відображено у повістях «Зелені серцем» і «Пасинки степу» (обидві — 1924). Широкий істор.-проблемний підхід Г. до розкриття тогочас. процесів в укр. селі, поглиблений реалістич. аналіз дійсності, її суперечностей, пристрасне утвердження революц. ідей у боротьбі з ворогами соціалізму засвідчив роман «Бур’ян» (1927), який став визначним явищем л-ри соціалістич. реалізму (на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка 1966 знято однойм. фільм). Г. з нар. позицій аналізує складні соціально-політ. і морально-психол. процеси, які набули драм. гостроти на селі в перше пореволюц. десятиліття. Г. чітко розкриває атмосферу роздвоєння суспільних настроїв, показує справжніх комуністів-ленінців і комуністів-переродженців, політич. демагогів і спекулянтів. Гол. герой роману — рядовий боєць партії, сміливий і чесний, совісний, правдивий Давид Мотузка, який вступає в боротьбу проти ворогів Рад. влади, прагне утвердити в душах селян віру в ідеали Жовтня. Давид Мотузка — один з найяскравіших образів комуніста у рад. л-рі 20-х pp. поряд з Кожухом («Залізний потік» О. Серафимовича), Чапаєвим і Кличковим («Чапаєв» Д. Фурманова), Левінсоном («Розгром» О. Фадєєва), Чумаловим («Цемент» Ф. Гладкова). Роман «Бур’ян» — дослідження з позиції народу життєвих процесів і класової боротьби у діалектич. єдності ідейних, соціальних і моральних факторів пореволюц. дійсності.

Протягом 1928 — 31 Г. пише роман «Мати» (перша редакція опубл. 1932) як книгу-пролог до задуманої в 20-х pp. широкої соціально-істор. трилогії «Три сини» (з 1931 — «Три брати») про революц. рух в укр. селі на поч. 20 ст. У другій редакції (опубл. 1935) істотно переробляє твір на принципах реалістичності, відмовляється від алегорично-символічного відображення революц. подій на Україні. В основі твору — народження у вирі класових битв бурхливого 1905 року нового, соціалістичного мислення, відображеного через думки, надії і вчинки членів родини Гармашів, багатьох ін. представників революц. селянства, робітництва, інтелігенції. Великим худож. досягненням у романі є образ матері — Катрі Гармаш, яка уособлює істор. долю укр. жінки, доброї, мудрої, терпеливої у своєму віковічному прагненні дати щастя і своїм дітям, і всім знедоленим та зневіреним. У цьому соціально-істор. творі поєднано традиційні форми худож. зображення, поетично-фольклорні мотиви і глибокий психол. аналіз, нові худож. засоби, реалістично розкрито провідну роль більшовицької партії і робітн. класу в революц. подіях 1905 на Україні та у роки реакції.

Під час Великої Вітчизн. війни Г. був військ. кореспондентом газет «Комуніст» (тепер «Радянська Україна») та «За честь Батьківщини». В цей час вийшли його книжки нарисів та оповідань «Бойові епізоди» і «Дружба» (обидві — 1942). Логічним продовженням епопеї про боротьбу укр. народу за перемогу Рад. влади є роман «Артем Гармаш» (кн. 1 — 1951, кн. 2 — 1960, кн. 3 — 1971; за перші дві книги удостоєний Держ. премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1969), що став синтезом усіх попередніх шукань Г. Багатогранні характери робітників-комуністів Артема Гармаша, Федора Бондаренка, Василя Кузнецова, лікаря-комуніста Мирослави Супрун — змальовані докладно й правдиво — є вагомим творчим здобутком письменника. Вони уособлюють провідні сили революційно оновленого життя, ідейну непохитність, моральну чистоту укр. робітництва. Г. відтворив настрої, переживання, мрії, сподівання трудящих мас, розкрив глибину нар. світосприйняття драматичної долі революції і соціалізму. Автор п’єс «В червоних шумах» (1924), «Райське яблуко» (1946, за мотивами твору написано сценарій «Коли зустрічаються двоє», 1956), кіноповісті «Скиба Іван» (1934), кіносценаріїв до фільмів «Митько Лелюк» (1937) і «Літа молодії» (1940). Г. — майстер широкої епічної розповіді, органічного поєднання лірико-романтичної і реалістичної стильових течій, тонкий психолог, знавець нар. життя, мови. Його твори перекладено багатьма мовами народів СРСР і зарубіж. країн. СПУ 1979 встановила щорічну літ. премію імені А. В. Головка за кращі прозові твори року. Іл. див. на окр. арк., с. 384 — 385.

Тв.: Твори, т. 1 — 5. К., 1976 — 77: Твори, т. 1 — 2. К., 1986 — 87; Рос. перекл. — Мать. — Артем Гармаш. М., 1968; Артем Гармаш. М., 1985; Бурьян. К., 1985.

Літ.: Килимник О. Андрій Головко. К., 1954; Андрієві Головку. К., 1958; Коваленко Л. Андрій Головко. К., 1958; Гретченко Н. Ф. Синтаксичні особливості роману А. Головка «Бур’ян». К., 1958; Сеник Л. Т. Роман Андрія Головка «Мати». К., 1963; Новиченко Л. М. Світлий талант. В кн.: Новиченко Л. М. Не ілюстрація — відкриття! К., 1967; Пасічник М. О., Фролова К. П. Андрій Головко. К., 1967; Про Андрія Головка. Спогади. Статті. К., 1980; Лета В. П. Андрій Головко. В кн.: Письменники Радянської України, в. 11. К., 1984: Орлик П. І. Андрій Головко. К., 1986; Маєвська Т. П. Андрій Головко. Бібліографічний покажчик. К., 1964.

М. Г. Жулинський.



ГОЛОВКО Дмитро Андрійович (17.XII 1933, с. Піски Бобровицького р-ну Черніг. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1962. Закінчив 1958 Київ. ун-т. Автор поетич. збірок «Плем’я робітниче» (1958), «Зелена вісь» (1971), «Снага» (1983), «Просіка до обрію» (1986), оповідань для дітей (книжки «Як окрайчик біг за хлопчиком», 1973; «Про Петруся, Кодика та його сестричок-перфострічок», 1977; «Телеграма», 1981; «Поштарська сумка», 1983; «Мандри Червоної Кульки», 1986). Краші вірші Г. (спогади про воєнне дитинство, роздуми про покликання митця) написані в епічно-оповідній манері. Їм властиві предметність і точність поетичного образу.

Тв.: Вогонь папороті. К., 1988.

А. М. Подолинний.


ГОЛОВКО Олег Федотович (1.ІХ 1940, с. Рахни-Собові, тепер Рахни Гайсинського р-ну Вінн. обл.) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1970. Закінчив 1962 Томський електромех. ін-т залізн. транспорту. Працював на БАМі. Будівникам легендарної магістралі присвятив збірки «Радіо на сосні» (1963, рос. мовою), «Стежка до рідної хати» (1968), «Поїзди надії» (1984). У віршах Г. переважає лірико-романтична тональність, помітна схильність до афористичності.

А. І. Кацнельсон.


ГОЛОВНА РЕДАКЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ ЕНЦИКЛОПЕДІЇ імені М. П. Бажана, Головна редакція УРЕ — наук. редакційно-видавнича установа, що випускає енциклопедичну і довідкову л-ру. Засн. 1957 в Києві у складі АН УРСР. З 1974 — в системі Держкомвидаву УРСР. У 1957 — 83 головним редактором був академік АН УРСР, поет М. Бажан (з 1988 Головна редакція УРЕ носить його ім’я). Видає універсальні й галузеві енциклопедії, енциклопедичні словники, довідники з різних галузей знань та ін. фундаментальні наук. праці. На 1988 видано майже 170 томів різних видань. Серед них: перша в історії укр. народу Укр. Рад. Енциклопедія [УРЕ; 1-е вид. — т. 1 — 17, 1959 — 65; 2-е вид., укр. і рос. мовами — т. 1 — 12 (в 13 книгах), 1977 — 851; Укр. Рад. Енциклопедичний Словник (УРЕС; 1-е вид. — т. 1 — 3, 1964 — 67; 2-е, укр. — 1986 — 87 і рос. мовами — з 1987); галузеві енциклопедії — Радянська енциклопедія історії України (т. 1 — 4, 1959 — 72), Енциклопедія нар. г-ва УРСР (т. 1 — 4, 1969 — 72), Укр. сільськогосп. енциклопедія (т. 1 — 3, 1970 — 72), Енциклопедія кібернетики (т. 1 — 2, 1973, укр. і рос. мовами; Держ. премія УРСР, 1978; видана у перекладі нім. мовою в НДР, 1978), Енциклопедія неорганічних матеріалів (т. 1 — 2, 1977, рос. мовою); енциклопед. словники — Політичний (1971,1976, 1982, 1987), Філософський (1973, 1986), Економічний (1973), Словник художників України (1973), Юридичний (1974, 1983), Біологічний (1974, 1986), Словник іншомовних слів (1974, 1985), Словник з кібернетики (1979, рос. мовою). Вийшли також перша в СРСР персональна енциклопедія (див. Енциклопедії персональні) — Шевченківський словник (т. 1 — 2, 1976 — 77; Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1980), «Історія міст і сіл Української РСР» (т. 1 — 26, 1967 — 74; Держ. премія СРСР, 1976; 15 томів видано і рос. мовою), «Історія українського мистецтва» (т. 1 — 6, 1966 — 68; Держ. премія УРСР, 1971), «Історія Академії наук Української РСР» (т. 1 — 2, 1967), енциклопед. довідник «Київ» (1981 — укр. мовою, 1982, 1985, 1986 — рос. мовою), ілюстрований атлас «Київ» (1982), енциклопедичний довідник «Великий Жовтень і громадянська війна на Україні» (1987) та ін. видання.

Значну частину матеріалів універсальних та галузевих енциклопед. видань становлять статті з питань л-ри (укр., рос., ін. народів СРСР, світової л-ри) — про літ. процес, групи та об’єднання, періодич. видання, про письменників, літературознавців, про взаємозв’язки укр. л-ри з л-рами народів СРСР і зарубіж. країн тощо. 1988 вийшов перший том Української Літературної Енциклопедії.

А. В. Кудрицький.


ГОЛОВНА РУСЬКА РАДА — політ. орг-ція укр. бурж.-ліберальної інтелігенції та уніат. духовенства Галичини. Створена 2 травня 1848 у Львові під час бурж.-демокр. революції в Австрії. Програм. документ — Відозва до українського народу від 10 травня 1848 — вперше офіц. проголосив галицьких українців частиною українського народу. Г. p. p., на діяльності якої позначився вплив клерикалів, обмежувалась вимогою поміркованих бурж. реформ, підкреслюючи свою відданість Австр. конституц. монархії. Вона організувала культ.-осв. т-во «Галицько-руська матиця», відкрила Народний дім у Львові, провела з’їзд діячів укр. культури («Собор руських учених»), видавала першу в Галичині укр. газ. «Зоря галицька». В умовах наступу реакції, починаючи з осені 1848, вплив Г. р. р. послабився, керівництво Радою повністю опинилося в руках вищого духовенства, яке пішло на союз з контрреволюцією, вітало придушення революц. руху угорців, італійців, поляків. У 1851 Г. р. р. та її філіали на місцях було розпущено.

Ф. І. Стеблій.


ГОЛОВЧЕНКО Іван Харитонович [1(14).X 1918, с. Лиман Другий, тепер Дворічанського р-ну Харків. обл.] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1939. Закінчив 1948 ВПШ при ЦК КПРС. У 1962 — 82 — міністр внутрішніх справ УРСР; генерал-полковник у відставці. Його першакнижка — зб. оповідань «Записки чекіста» (1957). Автор повістей «Третя зустріч» (1960), «Чорна стежка» (1961), «Кам’янистими стежками» (1973), «Міліцейські бувальщини» (1974), «Незакінчена справа» (1984), присвячених життю і діяльності рад. міліції. Романи (у співавт. з О. Мусієнком) «Золоті ворота» (1962), «Чорне сонце» (1966), «Білий морок» (1970), «Голубий берег» (1978) — про події Великої Вітчизн. війни, героїчну оборону Києва 1941, підпільну і партиз. боротьбу рад. людей з нім.-фашист. загарбниками. Значний інтерес становлять опубліковані Г. в періодич. пресі докум. матеріали про композитора М. Леонтовича, помолога Л. Симиренка, художника О. Мурашка.

Г. П. Донець.


ГОЛОДНИЙ Михайло [справж. — Епштейн Михайло Семенович; 11(24).XII 1903, м. Бахмут, тепер Артемівськ Донец. обл. — 20.I 1949, Москва] — рос. рад., поет. Член КПРС з 1939. Учасник Великої Вітчизн. війни. Навчавсяу Вищому літ.-худож. ін-ті ім. В. Я. Брюсова (Москва). Належав до ВУАПП. У Харкові видав перші збірки «Палі» (1922) і «Земне» (1924), в яких відтворив комсомольський пафос поч. 20-х pp. Зазнав впливу естетич. теорій груп» «Перевал». У 30-і pp. написав вірші і балади, пісні про героїку перших років революції («Монолог Фурманова», «Суддя ревтрибуналу», «Про кінноту Будьонного», «Пісня про Щорса», «Партизан Железняк» та ін.). Тема вірності Батьківщині є основною у його книгах «Вірші про Україну» та «Пісні й балади Вітчизняної війни» (обидві — 1942). Переклав окремі поезії Т. Шевченка («Слава», «Подражаніє 11 псалму» та ін.), написав «Пісню про Тараса Шевченка» (1939).

Тв.: Стихотворения. Баллады. Песни. М., 1959; Стихи. М., 1986.

Літ.: Цимеринов Б.. Зборовец И. Михаил Голодный и Украина. «Донбасс», 1984, № 1.

В. П. Замковий.


«ГОЛОС» — щоденна політ. і літ. газета. Виходила 1863 — 84 в Петербурзі. Видавець А. Краєвський. У 60-і pp. газета мала переважно ліберальне спрямування, з 70-х посилилась її опозиційність до уряду. Одна з найпопулярніших газет Росії. В «Г.» співробітничали І. Введенський, Д. Мордовець та ін. З 1875 «Г.» вміщує огляди л-ри. У 1866 — 67 тут друкувалися статті В. Кельсієва про західноукр. землі (Галичину та ін.), що містили етногр. і фольклор. матеріали. Публікувалися також твори М. Старицького, В. Горленка. Надруковано рецензії М. Костомарова на драм. хроніки О. Островського, І. Прижова на виданий 1867 «Кобзар» Т. Шевченка, некролог про О. Бодянського.

Н. Ф. Остапенко.


«ГОЛОС ДРУКУ» — книгознавчий, бібліогр. і літ.-крит. журнал. Вийшов 1921 в Харкові (один номер). Надруковано матеріали з книгознавства, бібліографії, мистецтвознавства, статті з історії і методології л-ри тощо. Опубліковано рецензії М. Зерова, М. Плевака, О. Дорошкевича, Г. Іванця на нові видання творів Т. Шевченка, І. Франка і Лесі Українки, «Антологію римської поезії»; Г. Косинки, М. Терещенка — на твори М. Чернявського, В. Блакитного, С. Васильченка, В. Поліщука. Вміщено хроніку про діяльність вид-в України, літ.-мистецьке життя, бібліогр. роботу в республіці тощо.

І. Л. Бажинов.


«ГОЛОС ЖИТТЯ» — громад.-політ. і літ. газета, видання Закарп. крайкому КПЧ. Виходила 1929 — 38 у Мукачевому та Ужгороді двічі на місяць. Друкувала матеріали про тяжке становище трудящих Закарпаття, викривала діяльність бурж. партій, місцевих бурж.-націоналістичних і клерикальних ідеологів. Публікувалися вірші Т. Шевченка [«Сон» («На панщині пшеницю жала»), «Якби ви знали, паничі»], оповідання І. Франка («Задля празника»), В. Стефаника («Стратився»), М. Коцюбинського («Дорогою ціною», «Ялинка»), О. Маковея, Б. Грінченка, Мирослава Ірчана, Остапа Вишні, поезії М. Тарновського, В. Поліщука, Ю. Боршоша-Кум’ятського та ін., переклади з зарубіж. л-ри (Й. Бехера, Я. Гашека), фольклорні матеріали тощо. Вміщувалися статті про Т. Шевченка, матеріали про вшанування пам’яті М. Коцюбинського, М. Горького. Видання знайомило читачів з соціально-екон. і культур. досягненнями народів Країни Рад, зокрема УРСР. Цензура неодноразово конфісковувала номери газети. Закрита властями бурж. Чехословаччини.

В. С. Поп.


«ГОЛОС МИНУВШЕГО» — громад.-політ. та істор.-літ. журнал. Видавався в Москві 1913 — 23 за ред. С. Мельгунова і В. Семевського. Крім матеріалів з історії, археології, етнографії і мист-ва, журнал друкував багато статей з історії л-ри. В дореволюц. період тут публікувалися худож. твори на істор. тематику («Легенда про Уленшпігеля» Ш. Де Костера, трилогія «1794 рік» В. Реймонта, роман «Срібний сон Саломеї» Ю. Словацького тощо). Наук. цінність становлять документи і матеріали, що стосуються громадсько-політ. руху, розвитку революц. ідей у Росії, а також листи, спогади, архівні публікації, які містять відомості про діяльність письменників, учених, громад.-політ. і культур. діячів.

Видання приділяло значну увагу питанням історії України, української літератури та культури. Тут друкувалися матеріали слідства у справі Кирило-Мефодіївського товариства, дослідження В. Семевського «Кирило-Мефодіївське товариство», статті про М. Драгоманова, І. Франка, М. Павлика, некрологи про М. Коцюбинського, Лесю Українку, рецензії на праці з укр. історії, етнографії, археології, л-ри, миства і культури, публікації про діяльність наук. т-в, зокрема про Наукове товариство імені Шевченка, огляд журн. «Україна», рецензії М. Василенка на книжку К. Харламповича «Малоруський вплив на великоруське церковне життя», О. Калішевського — на «Огляд праць з слов’янознавства, вип. 3. Українознавство», історико-літ. розвідка В. Науменка «Київська сатира 50 років тому» та ін.

Літ.: Систематический указатель содержания журнала «Голос минувшего» за десять лет (1913 — 1922 гг.). «Голос минувшего», 1923. № 1.

І. Д. Бажинов.


«ГОЛОС НАРОДНИЙ» — літ.-політ. журнал. Виходив 1865 — 68 в Коломиї двічі на місяць; редактор М. Білоус. Друкував матеріали з історії Коломиї, про екон. і політ. життя прикарпатського краю, оповідання та вірші О. Авдиковського, Д. Вінцковського, О. Духновича, І. Озаркевича та ін. авторів переважно «москвофільського» (див. «Москвофіли») напряму.

П. І. Арсенич.


«ГОЛОС ПРАЦІ» — щомісячний журнал укр. прогресивної еміграції в Канаді. Виходив 1922 — 24 у Вінніпезі. Друкував матеріали про робітн. рух, життя трудового жіноцтва, статті про екон. і культур. життя Рад. України, а також окремі твори І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, В. Чумака, В. Сосюри, Остапа Вишні, І. Кулика, Мирослава Ірчана, В. Поліщука, О. Копиленка, діячів укр. прогресивних орг-цій і робітн. руху в Канаді, літераторів М. Шатульського, М. Поповича та ін., переклади творів Дем’яна Бєдного, Артема Веселого, М. Андерсена-Нексе, статті про Р. Роллана, А. Барбюса. В журналі була дит. сторінка, де вміщувалися твори дітей укр. емігрантів у Канаді. В 1924 «Г. п.» об’єднався з журн. «Голос робітниці» і виходив під назвою «Робітниця».

М. П. Гуменюк.


ГОЛОСІННЯ, тужіння, плачі — жанр усної народної поетичної творчості, пов’язаний з похоронними та ін. обрядами. Виникли в первіснообщинному суспільстві як вияв жалю за померлим. У Г. відбились анімістичні погляди давніх людей на природу, зокрема віра в життя душі після смерті. Різновиди Г. є в багатьох народів світу. Згадки про Г. дійшли до нас з часів Київ. Русі в літописах, житіях, у «Слові о полку Ігоревім» тощо. В дореволюц. Росії побутували й рекрутські Г., які виникли після введення Петром I обов’язкової військ. повинності. Між похоронними та рекрутськими Г. чимало спільного: в них виражено глибокі ліричні почуття, тугу, часто — й соціальні мотиви. Як і думи, укр. Г. виконуються речитативом, але з більшою експресивністю й імпровізацією. В укр. л-рі нар. Г. використовували Г. Квітка-Основ’яненко, І. Нечуй-Левицький, М. Коцюбинський, В. Стефаник, Марко Черемшина та ін.

Літ.: Стельмах М. П. Голосіння. В кн.: Українська народна поетична творчість, т. 1. К., 1958; Грицай М. С. Голосіння. В кн.: Грицай М. С., Бойко В. Г., Дунаєвська Л. Ф. Українська народнопоетична творчість. К., 1983.

Л. Ф. Дунаєвська.


ГОЛОТА Любов Василівна (31.XII 1950, Кривий Ріг) — укр. рад. поетеса. Член КПРС з 1979. Закінчила 1972 Дніпроп. ун-т. Автор збірок «Народжена в степах» (1976), «Весняне рівнодення» (1979), «Горицвіт» (1980), сповнених романтики творчої праці, молодості. Зб. «Вікна» (1983) — своєрідна лірична сповідь молодої жінки-сучасниці. Г. розмірковує про сутність людського життя, долю свого роду, про закономірності формування людської особистості, багатство і складність її внутр. світу. Про мир, кохання, материнство — зб. «Жінки і птиці» (1986).

Є. В. Шарова.


ГОЛОТА (ін. псевдоніми — Петро Балашівський, П. Балаш, справж. прізв. — Мельник) Петро. Іванович (12. VII 1902, с. Балашівка, тепер у складі Кіровограда — 8.XI 1949, м. Снятин Івано-Франк. обл.) — укр. рад. письменник. Самотужки навчився читати, екстерном склав іспити за курс навчання в гімназії. У 1921 — 23 відвідував літ. семінар В. Брюсова у Моск. ун-ті. В роки Великої Вітчизн. війни працював деякий час у редакції прифронтової радіостанції «Дніпро», після війни — у газетах «Соціалістична Харківщина» і «Ленінська правда» (Снятин). Друкувався з 1918. Належав до Спілки сел. письменників «Плуг», літ. орг-цій «Молодняк», ВУСПП. Перша книжка — зб. віршів «Тернистий шлях до волі й освіти» (1921), в якій виступив як поет-трибун. Вірші Г. глибоко соціальні і революц.-оптимістичні. Осн. теми поетич. збірок «Степи — заводові» (1925), «Пісні під гармонію» (1928), «Трактор» (1931), поеми «Будні» (1928) — соціалістичне будівництво на селі і в місті, дружба народів, пролет. солідарність. Збірки нарисів «В дорозі змагань» (1925), «Трамваї у ярах» (1931), повістей і оповідань «Бруд», «Аль-кегаль» (обидві — 1929), «Дні юності» (1930), роман «Сходило сонце» (1930) — про комсомольське життя молоді, її революц. діяльність, мужність у роки громадян. війни. Писав для дітей (казка «Паротяг», 1928). Деякі вірші Г. покладено на музику композитором П. Сеницею. Займався також малюванням (створив бл. 40 акварелей до творів М. Черемшини).

Літ.: Драган М. Почуй мене, брате! «Жовтень», 1981, № 2.

Я. М. Довгалюк, М. О. Зінковський.


ГОЛСУОРСІ (Galsworthy) Джон (14.VIII 1867, Лондон — 31.I 1933, там же) — англ. письменник. Закінчив 1889 Оксфорд. ун-т. Літ. діяльність почав як неоромантик — зб. оповідань «Під чотирма вітрами» (1897), романи «Джослін» (1898), «Вілла Рубейн» (1900). У сатирич. романі «Острів фарисеїв» (1904) Г. засудив лицемірство і егоїзм аристократич. суспільства, критикував англ. колоніальну політику. Автор соціально-побутових романів «Садиба» (1907), «Братерство» (1909), «Патрицій» (1911), «Фріленди» (1915), в яких викривав класові і станові протиріччя англ. бурж. суспільства; соціальну спрямованість мають також п’єси «Срібна скринька», «Боротьба» (обидві — 1909), «Правосуддя» (1910). Світову славу Г. приніс роман-епопея про долю трьох поколінь бурж. сім’ї Форсайтів (з 1886 — до 1926), який складається з трилогій «Сага про Форсайтів» (романи «Власник», 1906; «У петлі», 1920; «Здається в найми», 1921; інтерлюдії «Останнє літо Форсайта», 1918, та «Пробудження», 1920), «Сучасна комедія» (романи «Біла мавпа», 1924; «Срібна ложка», 1926; «Лебедина пісня», 1928; інтерлюдії «Ідилії» та «Зустрічі», обидві — 1927; до цього циклу входить також зб. оповідань «На Форсайтській біржі», 1930) та «Кінець розділу» (романи «Дівчина-друг», 1931; «Квітуча пустеля», 1932; «Через ріку», 1933). На широкому істор. тлі автор змальовує занепад могутньої і сильної в минулому англ. буржуазії, процес її політич. і морального розпаду. Критика сім’ї Форсайтів переростає в романі в критику буржуазної моралі в цілому. Однак ідейні позиції Г. були обмежені його дрібнобурж. уявленнями про можливість досягнення соціальної справедливості шляхом мирних реформ. У своїх статтях Г. захищав принципи реалізму, виступав з критикою модернізму (статті «Література і життя», 1930; «Створення характеру в літературі», 1931). Лауреат Нобелівської премії (1932). Укр. мовою трилогію «Сага про Форсайтів» переклав О. Терех.

Тв.: Укр. перекл. — Сага про Форсайтів. К., 1982; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 16. М., 1962.

Літ.: Ремізов Б. Б. Джон Голсуорсі. «Література в школі». 1958, № 1; Чичерин А. В. Цельность Форсайтовского цикла. «Известия АН СССР. Серия литературы и языка». 1966, т. 25, в. 6; Скуратовська Л. І. Проза Голсуорсі і традиції Діккенса. «Радянське літературознавство», 1967, № 9; Гаврилюк А. М. Літературні погляди Джона Голсуорсі. «Іноземна філологія», 1974, в. 35; Тугушева М. П. Джон Голсуорси. М., 1973; Левидова И. М. Джон Голсуорси. Биобиблиографический указатель. М., 1958.

Д. С. Яхонтова.


ГОЛУБЕЦЬ Микола (15.XII 1891, Львів — 20.V 1942, там же) — укр. поет, мистецтвознавець, публіцист. Друкувався в альманахах «Учительський альманах» та «Терем» (Львів — Київ, 1919). Автор позначеної мінорними настроями зб. віршів «Фрагменти» (1909), поеми «Мойсей Безумний» (1914) — на тему бібл. легенди. У віршах «Апострофа», «Михайлові Яцкову» та ін., поетич. циклі «Весняні води», драм. сцені «Стріча» із зб. «Поезії» переважають мотиви непокори тяжкій долі, прагнення до сусп. й душевної гармонії. З прозових творів Г. відомі збірки оповідань «Вчорашня легенда» (1933), «Рік грози і надій», «Гей, видно село» (обидві — 1934) та історичний роман «Жовті Води» (1937).

Г. належать дослідження «Українське малярство XVI — XVII ст.» (1920), «Начерк історії українського мистецтва» (1922), «Шевченко маляр» (1924), в якому зробив спробу розкрити ідейно-естетичні засади поетичної та образотворчої спадщини Т. Шевченка, статті «Корнило Устиянович» (1917), «Гете і ми» (1937). У деяких істор. та мистецтвознавчих працях Г. помітний вплив бурж.-націоналістичних тенденцій. Переклав «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана, «Пер Гюнт» Г. Ібсена («Пер Гінт», 1921), уривок з 5-ї дії «Фауста» Й. В. Гете (1937).

Літ.: Каспрук А. А. Українська поема кінця XIX — початку XX ст. К., 1973.

Л. З. Мороз.


ГОЛУБЄВА Зінаїда Сергіївна (8.VI 1924, с. Соколове, тепер Готвальдівського р-ну Харків. обл.) — укр. рад. літературознавець і критик, доктор філол. наук з 1969, професор з 1971. Член КПРС з 1959. Учасниця Великої Вітчизн. війни. Закінчила 1951 Харків. ун-т. З 1958 — викладач, з 1971 — зав. кафедрою історії укр. л-ри Харків. ун-ту. Автор монографій «Український радянський роман 20-х років» (1967), «Нові грані жанру» (1978), літ. портретів «Іван Кочерга» (1981), «Микола Бажан» (1984), оглядів сучас. укр. прози, драматургії, літ. критики.

В. О. Дорошенко.


ГОЛУБКОВА Катерина Олександрівна (5.XI 1946, с. Пам’ять 13 Борців Ємельяновського р-ну Краснояр. краю) — рос. рад. поетеса. Член КПРС з 1971. Закінчила 1975 Ленінгр. ун-т. Живе на Україні. Життя і справи молодих сучасників, мальовнича природа півдня України — провідні теми збірок «Акварелі» (1973), «Зоряний корабель» (1980), «За правом любові» (1984) та ін.

Тв.: День летящий, К., 1987.

В. А. Бурбела.


ГОЛУБНИЧИЙ Пилип Максимович [13(26).X 1903, м. Куп’янськ, тепер Харків. обл. — 14.V 1978, с. Романки Покровського р-ну Дніпроп. обл.] — укр. рад. поет. Закінчив 1940 Запоріз. учител. ін-т. Працював учителем. Належав до Спілки сел. письменників «Плуг». Публікувався у пресі з 1925. Колективна праця, любов, дружба — переважно такі теми і мотиви лірики Г. На слова поета укр. композитори А. Кос-Анатольський, К. Богуславський, М. Колесса, С. Сабадаш, В. Сидоренко та ін. написали багато пісень. Автор зб. віршів для дітей «Веселий пастушок» (1960).

Тв.: [Вірші]. В кн.: Із поезії 20-х років. К., 1959.

Ю. В. П’ядак.


ГОЛУБОК (Голуб) Владислав Йосипович [3(15).V 1882, ст. Лісна, тепер Барановицького р-ну Брест. обл. — 7.III 1942) — білорус. рад. письменник, актор, режисер, нар. артист БРСР з 1928. Закінчив 1906 міське уч-ще в Мінську, пізніше — мистецькі курси. Один із зачинателів білорус. рад. театру і драматургії. В 1913 вийшла його зб. «Оповідання». На формування естетичних смаків Г. мав вплив укр. демокр. театр кін. 19 ст. У драматургії Г., яка утверджувала принципи народності й демократизму, переважають комедії, в т.ч. сатиричні («Писареві іменини», пост. 1917, опубл. 1927; «Суд», пост. 1920, опубл. 1925; «Вітрогони», пост. 1922, опубл. 1930, та ін.), драми з елементами мелодрами («Остання зустріч», пост. 1917, опубл. 1919; «Ганка», пост. 1920, опубл. 1929; «Білий вінок», пост. 1921, опубл. 1929, та ін.). Г. першим у білорус. драматургії звернувся до жанру історико-революц. драми («Пан Суринта», пост. 1923, опубл. 1930). Як режисер ставив у заснованому ним Білорус. пересувному театрі (1920 — 32) комедії М. Кропивницького «Пошились у дурні» та «По ревізії», деякі п’єси укр. рад. драматургів. У серед. 20-х pp. театр часто гастролював на Чернігівщині. Переклав оповідання Є. Гребінки «Кручена овечка». Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Літ.: Вознесенський А. Сучасний білоруський театр. «Червоний шлях», 1929, № 2.

Л. З. Мороз.


ГОЛУЙ (Hołuj) Тадеуш (23.XI 1916, Краків — 23.Х 1985, там же) — польс. письменник. Навчався в Краків. ун-ті. З 1942 до кінця війни був ув’язнений в Освенцімі, де брав активну участь у підпільній боротьбі. Становище в’язнів фашист. таборів смерті зобразив у драмі «Дім під Освенцімом» (1948), збірках оповідань «Світанок» (1956) і «Це» (1964), романі «Кінець нашого світу» (1958). Повісті «Один звідти» (1962), «Дерево родить плід» (1963), «Рай» (1972) — про відлуння подій минулої війни у свідомості і настроях сучасника. В романах «Спроба вогню» (1946), «Королівство без землі» (т. 1 — 4, 1954 — 56) відтворено історію польс. революц. руху в 19 ст. Польс. революціонерові Л. Варинському присвятив роман «Тпояндя і палаючий ліс» (т. 1 — 2, 1971). Автор поетич. збірок «Вірші з табору» (1946), «Джерело» (1969), «Словесний портрет» (1976), «Вибраних оповідань» (1966), повісті «Особа» (1974). Укр. мовою повість «Дерево родить плід» перекл. М. Рекун.

Тв.: Укр. перекл. — Дерево родить плід. К., 1971; Рос. перекл. — Человек оттуда. М., 1968; Личность. М., 1978.

Літ.: Горский И. Проза Тадеуша Голуя. В кн.: Писатели Народной Польши. М., 1976; Нісонський П. Г. До проблематики роману Т. Голуя «Троянда і палаючий ліс». «Проблеми слов’янознавства», 1980, в. 21.

В. П. Вєдіна.


ГОЛЬБЕРГ (Holberg) Людвіг (3.XII 1684, Берген, Норвегія — 28.I 1754, Копенгаген) — дат. письменник, історик, діяч скандінавського Просвітительства. Засновник нац. театру в Данії. За походженням норвежець. Закінчив 1704 Копенг. ун-т. Прихильник просвітительського абсолютизму. Літ. діяльність почав ірої-комічною поемою «Педер Поре» (т. 1 — 4, 1719 — 20). Популярність Г. принесли комедії «Жан де Франс» (1722), «Еразм Монтанус», «11-е червня» (обидві — 1723) та ін., в яких висміяно пихатість і користолюбство дворянства. У п’єсі «Йєппе з гори» (1722) показано тяжке життя селян. Роман «Підземна подорож Нільса Кліма» (1741) — соціально-політ. сатира на тогочасну феодальну Європу. Значне місце в творчості Г. посідають байки. Автор істор. і філос. праць, підручників («Історія датської держави», т. 1 — 3, 1732 — 35). Укр. мовою окремі байки Г. переклав М. Тищук. Портрет с. 450.

Тв.: Укр. перекл. — [Твори]. «Всесвіт», 1984, № 12; [Твори]. «Прапор», 1984, № 12; [Твори]. В кн.: Тищук М. Пес і мікрофон. К., 1985; Рос. перекл. — Комедии. Л. — М., 1957.

Літ.: Чернявский Е. М. Людвиг Хольберг. Биобиблиографический указатель. М., 1970.


ГОЛЬДЕНБЕРГ Лев Ізраїльович (18.I 1921, Київ) — укр. рад. бібліограф і книгознавець, канд. філол. наук з 1971. Член КПРС з 1944. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1947 Київ. ун-т. У 1949 — 86 працював у ЦНБ АН УРСР. Автор і співавтор ряду бібліогр. посібників («Українська мова. 1918 — 1961 pp.», 1963; «Слов’янська філологія на Україні. 1963 — 1967 pp.», 1968; «Бібліографічні джерела українського літературознавства. Путівник», 1977, та ін.), наук. праць з бібліографознавства, історії укр. літ. бібліографії, джерелознавства, історії книги тощо. Один з упорядників зб. «Книга и книжное дело в Украинской ССР», т. І — 2 (К., 1985 — 86).

Тв.: Українська радянська літературна бібліографія. К., 1971; История Центральной научной библиотеки АН УССР. К., 1979 [в співавт.]; Літературознавча книга в Українській РСР. Питання теорії та історії. К., 1980.

Н. Ф. Королевич.


ГОЛЬДЕНБЕРГ Шимон Рафаїлович [4(17).II 1911, с. Купель, тепер Волочиського р-ну Хмельн. обл. — IX 1941] — євр. рад. письменник. Закінчив Одес. ін-т нар. освіти. Учасник Великої Вітчизн. війни, загинув на фронті. Будівничий пафос молодої соціалістич. країни, вірність Батьківщині, готовність віддати життя за рад. землю — провідні мотиви поетич. збірок «В тривозі народжені» (1932), «Вірші та балади» (1936), зб. оповідань «Вітчизна» (1937), повісті «Мати» (1938).

Тв.: Укр. перекл. — Сонячна соната, К., 1958; Вибране. К., 1968; [Твори]. В кн.: Хащеватський М., Гольденберг Ш. Горизонт. К., 1972.

В. А. Бурбела.


ГОЛЬДОНІ (Goldoni) Карло (25.II 1707, Венеція — 6.II 1793, Париж) — італ. драматург, один з основоположників нац. комедії. Закінчив 1731 Падуан. ун-т. Популярність здобув трагікомедією «Велізарій» (1734). Автор 267 п’єс, у т. ч. 155 комедій. Погляди на театр виклав у п’єсі-маніфесті «Комічний театр» (1750). Худож. досконалістю, демократизмом, негативним ставленням до аристократії і буржуазії відзначаються п’єси «Хитра вдовичка» (1748), «Слуга двом панам» (1745 — 53, пост. 1796), «Чесна дівчина» (1748), «Брехун» (1750), «Феодал» (1752), «Господиня заїзду» (1753) та ін. Найповніше реалізм Г. виявився у п’єсах «Кумедна пригода» (1757), «Нова квартира» (1758), «Самодури» (1760), «Колотнеча в Кйоджі» (1760 — 61). Г. належать також ряд трагедій, лібретто опер. Його «Мемуари» (1784 — 87) — цінний документ з історії італ. театру 18 ст. Здійснив реформу театру, надавши йому нац. і демократич. характеру (суть реформи — заміна імпровізованої комедії масок драматургією з текстом і реалістич. характерами). Створив жанр просвітительської соціально-побутової комедії. Твори Г. на Україні були відомі ще в дожовтн. період. Г. Квітка-Основ’яненко на основі п’єси «Слуга двом панам» створив комедію «Шельменко-денщик»; про цю переробку схвально відгукнувся І. Франко у ст. «Українсько-руська (малоруська) література» (1898). На укр. рад. сцені поставлено комедії «Брехун», «Кумедна пригода», «Господиня заїзду», «Слуга двом панам» та ін.

Укр. мовою окремі твори Г. переклали М. Загірня («Мірандоліна»), М. Хмарка («Шахрай»), І. Стешенко («Слуга двом панам», «Господиня заїзду», «Колотнеча в Кйоджі», «Кумедна пригода»).

Тв.: Укр. перекл. — Мірандоліна. К., 1911; Шахрай. Х. — К., 1930; Комедії. К., 1960; Рос. перекл. — Мемуари, т. 1 — 2. Л., 1930 — 33; Комедии, т. 1 — 2. М. — Л., 1959; Комедии. М., 1971.

Літ.: Вербицький П. Письменник-гуманіст. До 250-річчя з дня народження Карло Гольдоні. «Радянська Україна», 1957, 26 березня; Дмитерко Л. Великий гуманіст. До 250-річчя з дня народження К. Гольдоні. «Літературна газета», 1957, 22 березня; Карло Гольдони. «Радуга», 1968, № 2; Реизов Б. Г. Карло Гольдони. Л. — М., 1957; Дзюба Т. В. Карло Гольдони. Биобиблиографический указатель. М., 1959.

Т. Т. Духовний.


«ГОЛЬФШТРОМ» — вид-во укр. футуристів. Засн. 1922 у Києві. Видавав журнали «Семафор у майбутнє», «Гонг комункульта», газ. «Катафалк мистецтва», «Жовтневий збірник панфутуристів» (1923), окремі твори учасників цих груп — вірші Гео Шкурупія «Психотези» (1922) та «Барабан» (1923), «Поеми» О. Слісаренка (1923), зб. «Кобзар» М. Семенка (1924) та ін. Припинив існування 1925.

М. М. Сулима.


«ГОЛЬФШТРОМ» — збірник літ. орг-ції «Асоціація комункульту». Вийшов 1925 у Харкові. Осн. метою випуску збірника стало створення «лівої прози та поезії» (з гострою фабульністю, насиченістю фактами, т. з. оголенням прийому тощо). З таких позицій написано вміщені у «Г.» повість «Штаб смерті» Гео Шкурупія, оповідання О. Слісаренка, С. Левітіної та ін., п’єса «Сучасний трюковий детектив» (у формі кіносценарію) Л. Френкеля тощо, віршована «Повість про містера Юза» М. Бажана, поема «Рейс» Гео Коляди та ін. Надруковано переклади віршів Г. Петникова. У збірнику простежується еволюція від заперечення мистецтва взагалі до творення «лівого мистецтва».

С. А. Крижанівський.


ГОМБОЖАВ Доржійн (10.III 1932, Сухе-Баторський аймак — 21.IX 1966, Улан-Батор) — монг. поет, перекладач. Закінчив 1952 Монг. ун-т (Улан-Батор). Автор збірок «Роки молодії» (1956), «Новорічні пісні» (1959), «Слово про тебе» (1962). Кращі твори зібрано в посм. виданні «Вибране» (1969). Популяризатор творчості Т. Шевченка, перекладені ним поеми «Наймичка», «Кавказ», «Єретик», «Невольник», «Сова», балада «Тополя» та кілька віршів увійшли до кн. «Наймичка» (Улан-Батор, 1964). Переклав «Вечори на хуторі біля Диканьки» М. Гоголя, деякі вірші С. Маршака. Окремі вірші Г. переклав В. Лагода.

Тв.: Укр. перекл. — Поетові. В кн.: Поезія народної Монголії. К., 1971; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поэзия народной Монголии, т. 1. М., 1985.

І. О. Дяченко.


ГОМЕР (‘Όμηρος) — легендарний давньогрец. поет. Час його життя античні джерела визначають від 12 до 7 ст. до н. е. З ім’ям Г. пов’язують створення епічних поем «Іліада» й «Одіссея» і низки малих творів («Гомерівські гімни», «Гомерівські епіграми», комічна поема «Маргіт» та ін.). Антична традиція зображає Г. незрячим мандрівним співцем. У давнину за честь вважатися його батьківщиною сперечалися сім міст (Хіос, Смірна, Саламін, Колофон, Родос, Аргос, Афіни). Широке коло проблем, що стосуються особистості Г. й авторства приписуваних йому поем, часу і місця їх створення, становить т. з. гомерівське питання. Ім’я Г. і його твори були відомі в нас уже в епоху Київ. Русі. Поеми його вивчали на Україні в 17 — 18 ст. у різних навч. закладах, зокрема в Київ. академії та Львів. братській школі. Сюжети, мотиви й образи гомерівського епосу зустрічаються у творчості Г. Сковороди, П. Білецького-Носенка, П. Куліша, Т. Шевченка, М. Рильського, М. Зерова та ін. Частково або повністю поеми Г. укр. мовою переклали О. Навроцький, С. Руданський, П. Куліш, К. Климкович, П. Ніщинський, Леся Українка, І. Франко, В. Самійленко, А. Білецький та ін. Повністю за рад. часу переклав «Одіссею» (1963) та «Іліаду» (1978) Борис Тен. Для дітей переказала «Одіссею» (1969) та «Іліаду» (1974) К. Гловацька.

Тв.: Укр. перекл. — Одіссея. К., 1968; Іліада. К., 1978; Рос. перекл. — Одиссея. М., 1984; Илиада. М., 1986.

Літ.: Маркс К. и Энгельс Ф. Об искусстве, т. 1. М., 1983; Білецький О. І. Поэмы Гомера. В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, т. 5. К., 1966; Тен Б. Нотатки про ритміку гекзаметра. «Мовознавство». 1967, № 3 — 4; Бєлоусов Р. ЕОМ захищає Гомера. «Всесвіт». 1974, № 3; Сахарный Н. Л. Гомеровский эпос. М., 1976; Білецький А. О. І знову ахейські герої заговорили по українському. «Всесвіт», 1977, № 12; Підлісна Г. Н. Світ античної літератури. К., 1981; Содомора А. Жива античність. К., 1983; Тен Б. Гомер на Україні. «Всесвіт», 1982, № 12.

Й. О. Баглай.


ГОМІАШВІЛІ Олександр Костянтинович [2(15).VII 1911, с. Степанцмінда, тепер смт Казбегі Груз. РСР] — груз. рад. поет. Член КПРС з 1939. Закінчив 1933 Тбіліс. ун-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. Основні поетич. збірки: «Пісня андезита» (1932), «Вірші» (1933, 1937), «Дар’ял» (1940), «Балади» (1946, 1958), «Вірші та балади» (1960), «Кістки і скелі» (1964), «Клятва» (1976), «Вибране» (1983). У творах Г. переплітаються героїчна романтика і ліризм — балади «Смерть мисливця» (1932), «Балада прощання» (1938), «Дар’яльська балада» (1941 — 46) та ін. У 1933 написав антифашист. поему «Знову кличуть Німеччину». Великій Вітчизн. війні присвячені поезії «Грузине, бери в руки зброю» (1943), «Початок світанку» (1946), «Воїн миру» (1950) та ін. Рад. патріотизм, дружба народів — провідні теми його віршів і поем: «„Давитіані“ в Дагестані» (1953), «Наречена ущелини» (1955), «Мати оселі» (1956), «Слово про трьохсот арагвійців» (1958). Перекладав з л-р народів СРСР. У його перекладі опубл. поетич. твори Лесі Українки («До товариша»), А. Малишка (розділ з поеми «Прометей»), П. Воронька (поема «Народження легенди»). Укр. мовою окремі вірші Г. переклали П. Воронько, І. Гончаренко, Ю. Петренко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поезія грузинського народу. Антологія, т. 2. К., 1961; [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 3. К., 1969; Рос. перекл. — Орлиная почта. Тбилиси, 1962; Избранное. Тбилиси, 1984.

О. Н. Мушкудіані.


ГОМІН Лесь [справж. — Королевич Олександр Дмитрович; 17(30).III 1900, Черкаси — 16.I 1958, там же] — укр. рад. письменник. Закінчив 1924 Київ. ін-т нар. освіти. У 1924 — 35 працював у редакціях газет Черкас і Одеси, редагував журн. «Металеві дні». З 1939 — викладач Ніжин. пед. ін-ту. Друкувався з 1919. Був членом Спілки пролет. письменників «Гарт». Автор зб. оповідань «Контрольні цифри» (1931), повісті «Велетень з хворим серцем» (1932, про працю суднобудівників), п’єси «Маски» (1933). Романи «Голгофа» (надр. 1959) — на антиреліг. тему, «Люди» (надр. 1971) — про події першого року Великої Вітчизн. війни. Портрет с. 453.

Тв.: Голгофа. — Люди. К., 1975; Рос. перекл. — Голгофа. Кишинев, 1972.

Літ.: Дузь І. Гімн людині. В кн.: Гомін Л. Люди. Одеса, 1971.

І. М. Дузь.


«ГОМІН» — літ. антологія, видана 1964 у Варшаві Укр. сусп.-культурним т-вом. До неї включені вірші, оповідання, нариси укр. письменників у ПНР — Є. Самохваленка, Я. Гудемчука, О. Лапського, А. Середницького, І. Гребінчишина, Є. Беднарчука та ін. Осн. теми: революц. співдружність укр. і польс. трударів часів бурж.-поміщицької Польщі, інтернац. єднання прогресивних сил у роки 2-ї світової війни, визвольний похід Рад. Армії, життя людей праці, буд-во нового суспільства в ПНР. Значне місце займає інтимна і пейзажна лірика. У перекладах О. Лапського вміщено твори Ю. Словацького, Ю. Тувіма, Я. Івашкевича, Є. Герасимовича та ін. польс. поетів.

Р. Ф. Кирчів.


ГО МОЖО (справж. — Го Кайчжень; 16.XI 1892, містечко Шавань, пов. Лешань, пров. Сичуань — 12.VI 1978, Пекін) — кит. письменник, літературознавець, історик, громад. діяч. Член КПК з 1927. З 1949 — президент АН Китаю, голова Всекит. асоціації працівників л-ри і мист-ва, з 1959 — заст. голови Постійного к-ту Всекит. зборів нар. представників. Закінчив 1923 ун-т Кюсю (Японія). Один з організаторів і керівник літ. т-ва «Творчість» (1921). Учасник революції 1925 — 27, після поразки якої емігрував до Японії. Досліджував стародавню історію.

Збірки віршів «Богині» (1921), «Зоряний простір» (1923) пройняті настроями революц. романтизму і антифеодалізму. Автор. поетич. збірок «Ваза» (1927), «Повернення до життя» (1928), «Голос війни» (1938), «Гімн новому Китаю» (1953), публіцистич. статей («Дорожні нотатки про СРСР», 1946, тощо) та ін. Драми «Цюй Юань», «Тигровий знак» (обидві — 1942) та ряд оповідань присвячено істор. тематиці. Лауреат Міжнар. Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1951). Укр. мовою окремі вірші Г. переклали П. Тичина, В. Сосюра, А. Малишко, Л. Первомайський та ін. Портрет та іл. с. 452.

Тв.: Укр. перекл. — Цюй Юань. К., 1953; Вибране. К., 1954; Вибране. К., 1959; [Вірші]. В кн.: Тичина П. Твори, т. 4. К., 1962; Рос. перекл. — Избранные сочинения. М., 1955; Сочинения, т. 1 — 3. М., 1958; Донна Кармела и другие’ рассказы. М., 1960; Стихи о цветах. М., 1960; Песнь о бушующей волне. М., 1962.

Літ.: Маркова С. Д. Поэтическое творчество Го Можо. М., 1961.

І. К. Чарко.


ГОМОН Микола Володимирович (23.II 1942, с. Вільна Україна, тепер Голопристанського р-ну Херсон. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1964. Закінчив 1970 Київ. ун-т і 1984 — ВПШ при ЦК Компартії України. В оповіданнях і повістях (збірки «Тендра», 1976; «Чорноморські криниці», 1981; «Моряна», 1985, та ін.) змальовує образи людей таврійського краю, їхню вірність землі, трудовому побратимству.

В. О. Хитрук.


«ГОНГ КОМУНКУЛЬТА» — журнал літ. організації «Асоціація комункульту». Вийшов у травні 1924 у Києві — Харкові (один номер). Матеріал друкувався укр. і рос. мовами. Відп. ред. — М. Семенко. Серед авторів — М. Семенко, Гео Шкурупій, М. Бажан, О. Десняк, О. Слісаренко, Я. Савченко, А. Чужий та ін. «Г.к.» знаменував відхід укр. футуристів від настанов на деструкцію (руйнування) мист-ва, орієнтацію переважно на нові види мист-ва (кіно, худож. фотографія тощо), планову організацію культури, раціоналізацію побуту. Журнал виступив за активне сприяння культур. революції. Хоча окремі матеріали позначені лівацькими поглядами на мист-во, вихід «Г.к.» у цілому був схвально зустрінутий літ. громадськістю.

В. В. Гаряїв.


ГОНГОРА-І-АРГОТЕ (Góngora y Argote) Луїс де (11.VII 1561, Кордова — 23.V 1627, там же) — ісп. поет. Закінчив Саламанкський ун-т. За життя поезії Г.-і-А. поширювалися у списках. Перша зб. «Твори у віршах іспанського Гомера» вийшла у рік смерті поета. Повне зібрання поезій опубл. 1633 — 34. Творчість Г.-і-А. умовно поділяється на два періоди: до 1610 — переважав т. з. ясний стиль (писав гол. чин. романси в нар. дусі, сонети, сатир. поезії, спрямовані проти негативних явищ дійсності); після 1610 домінуючим стає т. з. темний стиль, що відбив песимістичні погляди на життя, прагнення створити поезію для обраних (поеми «Поліфем», 1612; «Усамітнення», 1613). Поет удається до ускладнення синтаксису, до химерних метафор та перифраз. Твори другого періоду започаткували напрям в ісп. поезії, відомий під назвою гонгоризм. Укр. мовою окремі твори Г.-і-А. переклали Л. Первомайський, М. Москаленко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Первомайський Л. Твори, т. 6. К., 1970; [Вірші]. «Всесвіт», 1976, № 3; [Вірші]. В кн.: Світанок. К., 1978; Рос. перекл. — Лирика. М., 1977.

М. І. Жердинівська.


ГОНГОРИЗМ (ісп. gongorismo), культеранізм — поетична школа в ісп. поезії 16 — 17 ст., явище, аналогічне італ. маринізму, преціозній літературі у Франції. Зачинателем був ісп. поет-аристократ Л. де Гонгора-і-Арготе. Гонгористи закликали писати для обраних, утверджували культ «чистої форми», вишуканість і воднзчас зумисну ускладненість поетичної мови. У 18 ст. Г. став синонімом манірної, формалістичної поезії. Інтерес до Г. відродився на поч. 20 ст., коли вплив його позначився на творчості Ф. Гарсіа Лорки, Р. Альберті, М. Ернандеса та ін. поетів.

Г. Л. Рубанова.


ГОНДУРАСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народу Гондурасу, розвивається ісп. мовою. В колоніальний період Гондурас не мав своєї худож. л-ри, вона виникла лише після проголошення незалежності країни 1821 і тривалий час мала наслідувальний характер. Фундатором її був письменник і філософ Х. С. дель Вальє. Священик Х. Трінідад Рейєс, який заснував у столиці країни м. Тегусігальпі першу друкарню, писав пасторальні й патріотич. вірші. Перші поетич. твори орієнтувалися на літ. зразки ісп. класицизму (поети Т. Агілус, Х. Сіснерос). У серед. 19 ст. з’являється романтична поезія (М. Моліна Віхіль, Х. А. Домінгес та ін.). Перший Гондурас, роман «Анхеліна» К. Гутьєрреса (1898) був написаний у манері костумбризму. На поч. 20 ст. осн. напрямом стає модернізм, який відбився в творчості Х. Р. Моліни (зб. віршів «Землі, моря, небеса», вид. 1911). Послідовниками його були поети Х. Х. Рейн, А. Коельйо (автор тексту нац. гімну) та ін. Значне місце в Г. л. належить поетові й прозаїку Ф. Турсіосу (поетич. збірки «Ліс, що звучить», 1915; «Квіти мигдалевого дерева», 1931; романи «Аннабель Лі», 1906, та «Вампір», 1910). Поет А. Гільєн Селая порушував у своїх творах соціальні проблеми (поема «Мигдаль у дворі», сонет «Поет і жебрак»). Патріотизмом пройняті твори P. E. Вальє (збірки поезій «Аромат рідної землі», 1917; «Висохлий жбан», 1922), Л. А. Сунвіга Портільйо (істор. драма «Змовники», 1916). В 30 — 40-х pp. 20 ст. Г. л. розвивалась в умовах жорстокого реакц. режиму. Багато прогрес. письменників емігрували. У цей період з’являється антиімперіалістич. роман К. Ісагірре «Під зливою» (1937), соціальним протестом сповнені вірші В. Алемана («Патріотичні пісні на честь генерала Морасана», 1944), твори А. Мехії Ньєто (збірки оповідань «Тубільні оповідання», 1929; «Старі черевики», 1930; роман «Втікач від самого себе», 1934), В. Касереса Лари (збірки оповідань «Гумус», 1952; «Вогняна земля», 1970). Провідне місце в сучас. Г. л. займає творчість Р. Амаї Амадора, одного з засновників Компартії Гондурасу. В реалістич. романах «Світанок» (1942), «Зелена тюрма» (1950), «Червоний загін» (1962), «Операція „Горила“» (1966) він викривав антинар. сутність політики правлячих кіл, зображав революц. боротьбу трудящих. Прогрес. поезія представлена творчістю К. Баррери, Х. Каркамо, П. С. дель Вальє та ін. Укр. мовою виходили вірші П. С. дель Вальє, оповідання В. Касереса Лари. До зб. «Слово, народжене в борні. Поезія та проза молодих латиноамериканських письменників» (К., 1984) увійшли вірші Х. Карденаса Амадора, Рігоберто Паредеса. Серед перекладачів — О. Буценко, Ю. Нєгін та ін.

Літ.: Кутейщикова В. Н. Роман Латинской Америки в XX веке. М., 1964.

М. І. Жердинівська.


ГОНІМОВ Ілля Олександрович [6(18).XII 1875, с. Кайнес Вітеб. губ. — 24.VIII 1966, Донецьк] — рос. рад. письменник. З 1908 жив у Донбасі. В 1927 опублікував перше оповідання «Степан Легіонов», 1929 — роман «Склодуви». Осн. тема творів Г. — життя робітників, зокрема шахтарів. Першим відгукнувся на заклик М. Горького створювати історію вітчизн. фабрик і заводів. Істор. повісті Г. «Шахтарчук» (1930), «Стара Юзівка» (1937), «На березі Кальміусу» (1940) витримали багато видань. Роман «Рубець на серці» (незакінч.) присвячений участі донец. шахтарів у Великій Вітчизн. війні. Укр. мовою окремі твори Г. переклав С. Ковганюк.

Тв.: Повести и рассказы. К., 1956; Старая Юзовка. Донецк, 1962; Укр. перекл. — На березі Кальміуса. К., 1948; Шахтарчук. К., 1951.

Літ.: Спасенко К. Сквозь даль годов. Донецк, 1969.

В. П. Замковий.


ГОНКУР (Goncourt) де, брати Едмон (26.V 1822, Нансі — 16.VII 1896, Шанпросе) і Жюль (17.XII 1830, Париж — 20.VI 1870, там же) — франц. письменники. Едмон Г. здобув юрид. освіту, Жюль закінчив колеж. Разом створили романи, в яких змальовано побут і мораль франц. суспільства у різні істор. епохи: «Шарль Демайї» (1860), «Сестра Філомена» (1861), «Рене Мопрен» (1864), «Жерміні Ласерте» (1865). Брати Г. наслідували традиції франц. крит. реалізму, але не були вільні від впливу натуралізму та імпресіонізму, що особливо позначилося на останніх романах «Манетт Саломон» (1867) і «Мадам Жервезе» (1869). Едмон після смерті Жюля написав ще кілька романів, з яких найвідоміші «Брати Земганно» (1879) та «Актриса Фостен» (1881). Автори книг з історії Франції і франц. мистецтва 18 ст., «Щоденника» (вид. 1956 — 58). За заповітом Едмона його власність перейшла у фонд щорічної літ. Гонкурівської премії (засн. 1903), яка присуджується Академією Гонкурів і в наш час.

Тв.: Рос. перекл. — Дневнкк, т. 1 — 2. М., 1964; Жермини Ласерте. — Братья Земганно. — Актриса Фостен. М., 1972; Братья Земганно. К., 1987.

Літ.: Карабутенко І. І. Творчі уроки Гонкурів. «Всесвіт», 1980. № 7.

Л. А. Єремєєв.


ГОНОРСЬКИЙ Розумник Тимофійович (1791, Тула — 27.VIII 1818, Харків) — укр. і рос. письменник, учений. Походив з бідної сім’ї священика. Закінчив 1810 Петерб. пед. ін-т. Працював учителем у Петропавловському пансіоні та Новооскольському (тепер у Бєлгород. обл.) повітовому уч-щі. В цей час друкував вірші в моск. журн. «Друг юношества»; видав драм. поему «Дух славян» (1812). У 1814 вступив до Харків. ун-ту і, здобувши ступінь кандидата словесності, викладав у Харків. ін-ті шляхетних дівчат та ун-ті. Був високоосвіченою людиною, виступав організатором літ. вечорів і читань у Харкові, входив до петерб. Вільного товариства любителів російської словесності, яке перебувало під ідейним впливом майбутніх декабристів. У 1816 — 18 разом з Є. Філомафітським та Г. Квіткою-Основ’яненком редагував журн. «Украинский вестник». Опублікував ряд публіцистич. і літ.-крит. статей, у яких висловлював прогрес. думки з сусп.-політ. та літ. проблем. У ст. «Дещо про нашу художню прозу і про стан російської словесності загалом» Г. критикував застарілі естетичні настанови «слов’янолюбців» (шишковістів) і карамзіністів, відстоював потребу розвитку л-ри, засн. на кращих нац. традиціях і з урахуванням нових прогрес. віянь. Критикував тогочасні університ. курси словесності, що містили архаїчні правила, наголошував на потребі вивчення її сучас. змісту і форми. Видав 2-томний підручник франц. мови, власну худож. зб. «Опыты в прозе» (невеликі прозові есе, замальовки природи, ін. мініатюри, 1817), літературознавчу кн. «Дух Горація і Тібулла» (1814) і велику теор. працю «Про наслідувальну гармонію слова» (1815), позначену широкою ерудицією та оригінальними судженнями автора в галузі світової л-ри й естетики.

Літ.: Федченко П. М. Літературна критика на Україні першої половини XIX ст. К., 1982; Яценко М. Т. Питання реалізму і позитивний герой в українській літературно-естетичній думці першої половини XIX ст. К., 1979.

П. М. Федченко.


ГОНСАЛЕС ГУТЬЄРРЕС (Gonzáles Gutiérrez) Сіпріяно (30.XI 1911, Мадрід — 1.V 1981, там же) — ісп. поет і перекладач. Член КПІ з 1931. Учасник нац.-революц. війни в Іспанії 1936 — 39. В 1939 — 75 жив в СРСР. Брав участь у Великій Вітчизн. війні рад. народу 1941 — 45. Закінчив Моск. ун-т. Переклав ісп. мовою книги «Вони знали Леніна» і «Листи з-за кордону В. І. Леніну» (обидві вийшли у Москві, 1970). Брав участь у підготовці до друку першого видання творів Т. Шевченка ісп. мовою, що вийшло 1964 у Москві, до якого переклав послання «І мертвим, і живим...» (за підрядником Р. Естрели-Льопіса).

Р. Ф. Естрела-Льопіс.


ГОНЧАР Олексій Іванович (16.XI 1927, с. Шандра, тепер Миронівського р-ну Київ. обл.) — укр. рад. літературознавець, канд. філол. наук з 1971. Член КПРС з 1954. Закінчив 1951 Київ. ун-т. З 1961 — наук. співробітник Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Досліджує питання становлення реалізму в укр. л-рі. Автор книжок «Григорій Квітка-Основ’яненко. Літературний портрет» (1964), «Григорій Квітка-Основ’яненко. Життя і творчість» (1969), «Українська література передшевченківського періоду і фольклор» (1982), статей з проблем викладання укр. л-ри в школі, один з авторів підручника «Українська література. 8 клас» (1987). Брав участь у підготовні видань творів Г. Квітки-Основ’яненка, І. Франка, М. Коцюбинського.

М. С. Грицюта.


ГОНЧАР Олесь (Олександр) Терентійович (3.IV 1918, с. Суха, тепер Кобеляцького р-ну Полтав. обл.) — укр. рад. письменник, громад. діяч, академік АН УРСР з 1978, Герой Соц. Праці (1978). Член КПРС з 1946. Учасник Великої Вітчизн. війни (з третього курсу Харків. ун-ту в складі студбату 1941 добровольцем пішов на фронт). Закінчив 1946 Дніпроп. ун-т, навчався в аспірантурі Ін-ту л-ри ім. T. Г. Шевченка АН УРСР. У довоєнні роки працював у районній і обл. комсомольській газетах на Харківщині. З 1976 — кандидат у члени ЦК КПРС, член ЦК Компартії України. Депутат Верх. Ради СРСР 6 — 11-го скликань, обирався депутатом Верх. Ради УРСР. З 1973 — голова Укр. респ. комітету захисту миру, член Всесв. Ради Миру. В 1959 — 71 — голова правління Спілки письменників України, 1959 — 86 — секретар правління Спілки письменників СРСР.

Перші новели («Іван Мостовий», «Черешні цвітуть», «Орля»), повість «Стокозове поле» надруковані 1938 — 41 у журналах «Молодий більшовик» і «Радянська література». Вони приваблювали ліризмом, увагою до цільних людських характерів. На фронті писав вірші (публікувалися в дивізійній газеті; 1985 видано окремою зб. «Фронтові поезії»). Протягом 1946 — 48 створив романи «Альпи» і «Голубий Дунай» (Держ. премія СРСР, 1948) та «Злата Прага» (Держ. премія СРСР, 1949), які склали трилогію «Прапороносці» (вперше опубліковані в ж. «Вітчизна»). Широке читацьке визнання твору зумовлене його ідейно-тематичною, образно-стильовою оригінальністю, новаторським підходом до теми Великої Вітчизн. війни. «Прапороносці» сприймаються як щира й правдива розповідь, написана безпосереднім учасником війни. Уперше в рад. л-рі у великому епічному творі Г. звернувся до теми визвольної місії Рад. Армії. З глибокою життєвою і худож. переконливістю він показав організуючу роль партії комуністів, дружбу рад. народів, високу мораль і духовну красу солдата, його любов до Батьківщини. У трилогії масштабне відтворення буднів воїнського колективу, його походу через Європу поєднується з реалістичним змалюванням багатьох індивідуально неповторних характерів, за якими постає узагальнений образ народу. Прикметні риси трилогії — яскраво зображені позитивні постаті (комроти Брянський, медсестра Шура Ясногорська, лейтенант Черниш, солдат-подоляк Хома Хаєцький, замполіт Воронцов), майстерна символізація багатьох реалістичних деталей, наскрізний романтичний пафос, особлива стилетворча роль ліризму, сплавленого з епічністю, орієнтованого на поетику «Слова о полку Ігоревім». Г. натхненно розповів про джерела Перемоги, створив величний образ воїнів-прапороносців, що обстоюють ідеї соціалізму, миру і дружби, показав гуманізм народу-переможця, якого «любов рухає вперед», його протистояння війні, ненависті й руйнуванню.

Тематично близькі до трилогії повість «Земля гуде» (1947) — про підпільну боротьбу полтав. комсомольців проти фашист. окупантів, оповідання «Модри Камень», «Весна за Моравою» та ін., зібрані в кн. «Новели» (1949).

Протягом 50-х pp. Г. виступає з оповіданнями (збірки «Південь», 1951; «Новели», 1954; «Чарикомиші», 1958; «Маша з Верховини», 1959) і повістями «Микита Братусь» (1951) та «Щоб світився вогник» (1955), розкриваючи важливі морально-етичні теми. У повісті «Микита Братусь», побудованій як розповідь від першої особи, письменник змальовує образ колгоспника, колоритний нар. характер. У другій повісті Г. порушує питання емоційної розвиненості людини, виступає проти егоїзму, морального браконьєрства, байдужості до краси, до природи. Зображуючи в своїх тодішніх творах (зокрема, в оповіданнях «Соняшники», «Жайворонок», «Людина в степу» тощо) скромних трудівників, Г. пише про значущість їхньої праці у житті, суспільну вагу чуйності й довір’я до людини. Осн. творчим здобутком Г. в 50-і pp. стала істор.-революц. дилогія — романи «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957), в яких показано визрівання ідеї соціалісти, революції в свідомості трудящих, революц. події і вир громадян. війни на Україні. В романах діють істор. особи, зокрема В. І. Ленін, М. В. Фрунзе.

Новим кроком у творчій еволюції письменника став роман «Людина і зброя» (1960; Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1962). Розповідь про студ. батальйон, який після кровопролитних боїв 1941 вийшов з оточення, переросла в схвильовану авторську сповідь. Герої твору звертаються в майбутнє, застерігають світ від нових воєн, шукають відповіді на питання про суть життя і смерті, про безсмертя, любов до Вітчизни. В романі глибоко розкриваються духовні основи героїзму рад. людей, які спізнають тяжкі трагедії, зазнають непоправних втрат. У романі стверджується правдивий погляд на драматичні події 1941.

У центрі роману «Тронка» (1963; Ленінська премія, 1964) — радгосп, через землі якого пролягає траса споруджуваного каналу, а також розташований поряд воєнний полігон. Письменник показує, як у повсякденні цього степового регіону України відбивається загальнонар. буття і весь світ середини 20 ст. з його глобальними проблемами й контрастами. Актуальні морально-етичні питання, які осмислюють автор і герої твору, включені в загальнофілос. річище роману, де вирізняються вічні теми миру, праці, обов’язку, доброти, кохання, відповідальності людини перед суспільством та історією, перед рідною землею, родом, нац. пам’яттю. Г. розвінчує антигуманність догматичних, культівських поглядів на життя. «Тронка» — це 12 художньо викінчених новел, кожна з яких, маючи гол. героя, є невід’ємною ланкою осн. сюжету роману. У романі застосовані діахронний і синхронний типи розповіді. У синтезі історії та сучасності, утвердженні людинотворчої суті пам’яті й полягає одна з істотних рис роману, його основна тенденція, що набуде дальшого розвитку як у наступних творах Г., так і в укр. прозі другої половини 60-х pp. Ця тенденція особливо проявилася в романі «Собор» (К., 1968). Після перших позитивних відгуків у пресі роман та його автор були піддані вульгарно-суб’єктивістській критиці, і твір з’явився вдруге тільки через двадцять років. У «Соборі» Г. одним з перших у рад. л-рі порушив питання про гуманістично-творче розуміння історії народу, бережливе патріотичне сприймання багатств його духовної культури, гостро виступив проти споживацько-браконьєрського ставлення до природи і пам’яток минулого. Події розгортаються в робітничому селищі довкола старовинного козацького собору, над яким нависла загроза зруйнування. Образ зірко поміченого письменником ще в 60-і pp. руйнівника і кон’юнктурника — людини без пам’яті Володьки Лободи — став значним худож. досягненням Г., прикладом соціальної проникливості письменника.

Проблематика, освоювана автором у романах 60-х pp., розширювалась, здобувала нове філос.естетичне трактування в творах 70-х pp. — романах «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976) і повісті «Бригантина» (1973). У «Циклоні» конструктивною худож. ідеєю став зв’язок часів. Перший план роману — підпільна боротьба рад. військовополонених, другий — створення сучас. кіномитцями фільму про цю боротьбу. Автор художньо осмислює свої спостереження над психологією творчості, проблемою нар. характеру, вічного й нового в ньому, пише про значення нац. коріння, небезпеку утилітарного підходу до прекрасного, до мистецтва.

Активність авторської думки, гострота реакції на істотні проблеми часу виразно помітні в повісті-роздумі «Бригантина», гол. герой якої — важкий підліток із спецшколи для неповнолітніх правопорушників. Твір є своєрідним морально-філос. диспутом про довір’я до людини, виховну і творчу роль доброти і краси, про свободу та анархічну розхристаність, про гармонію в стосунках індивіда зі світом, природою. Мотиви рідного берега як високої внутр. мети, місії людини на землі, спадкоємності поколінь, пафос антибайдужості, викриття бюрократизму, бездуховності, цинізму визначають зміст «Берега любові».

Починаючи з «Собору», лірико-поетич. стиль Г. зазнає певної трансформації: посилюється полемічність, публіцистичність худож. думки, поглиблюється філос. основа образного мислення. Письменник частіше звертається до трагічних колізій, драматич. розвитку подій. Філос. романом, насиченим актуальними моральними і політ. роздумами про сучас. людину і планету, мир і війну, є «Твоя зоря» (1980; Держ. премія СРСР, 1982). Людина розглядається автором у контексті сьогоднішніх глобальних проблем, ще виразніше проступають тут характерні для письменника планетарний погляд на нинішній світ, оцінка його з точки зору віків минулих і віків прийдешніх.

Змістова багатомірність авторського задуму, морально-філос. позиція художньо реалізуються через постать гол. героя твору — колишнього робітфаківця, льотчика під час війни, а тепер дипломата Кирила Заболотного. Осн. ідейнохудож. антиномія, що пронизує образну систему «Твоєї зорі», — творення і руйнування. Розкриваючи протистояння двох різних сусп. систем, загрозливий конфлікт між природою і техносферою, інші прояви, з одного боку — будівничого, з другого — деструктивного розуміння й ставлення до життя, його першооснов, Г. створює багатоскладний і діалектично суперечливий, тривожний образ сучасного світу. Письменник пильно придивляється до психології руїнництва, розпізнаючи її і в таких явищах, як прагматизм, культ речей, споживацький принцип «після нас — хоч потоп», байдужість, нац. нігілізм тощо.

Після того, як у 60-х pp. Г. опублікував новели «На косі», «Кресафт», «За мить щастя» та ін., він знову звернувся до цього жанру лише в 80-х pp. Серед нових творів — «Геній в обмотках», «Ніч мужності», «Народний артист», «Corrida» та ін.; найбільшу увагу привернуло драматичне в своїй сюжетній основі і гостро актуальне за проблемою соціальної відповідальності людини оповідання «Чорний Яр» (1986). У доробку Г. — літературознавчі, літ.-критич. і публіцистичні статті, нариси, зібрані в книжках «Про наше письменство» (1972) і «Письменницькі роздуми» (1980). Глибиною думки, проникливим осягненням таємниць творчості, високим громадян. чуттям позначені розвідки Г. про Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, М. Коцюбинського, О. Довженка, А. Головка, А. Малишка, В. Симоненка, статті «Цвіт слова народного» (про українську мову), «Гоголівськими шляхами» (1981), «Рабіндранат Тагор українською мовою» (1982), «На землі Камоенса» (1985), «То звідки ж взялася „звізда полин“?» (1987) та ін. Г. — автор сценаріїв худож. фільмів «Партизанська іскра» (1958), «Таврія» (1959), «Тронка» (1971), «Абітурієнтка» (1973), «Все перемагає любов» (1987) та ін., знятих на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка. За творами Г. поставлено спектакль «Прапороносці» (1975, Львів. укр.-драм. театр ім. М. Заньковецької), балет В. Нахабіна «Таврія» (1959; Харків. театр опери та балету ім. М. В. Лисенка), оперу О. Білаша «Прапороносці» (1986, Київ., Харків., Дніпроп. театри опери та балету).

Творчість Г. належить до загальновизнаних досягнень багатонац. рад. літератури. Його твори широко перекладаються у нашій країні, за кордоном, видані майже 40 мовами народів СРСР і світу. Іл. див. на окремому аркуші, с. 384 — 385.

Тв.: Твори, т. 1 — 2. К., 1954; Твори, т. 1 — 4. К., 1959 — 60; Твори, т. 1 — 5. К., 1966 — 67; Твори, т. 1 — 6. К., 1978 — 79; Твори, т. 1 — 7. К., 1987 — 88; Далекі вогнища. К., 1987; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 5. М., 1973 — 75; Избранное. М., 1978; Собор. М., 1987.

Літ.: Шумило М. Олесь Гончар. К., 1951; Новиченко Л. Про творчість Олеся Гончара. В кн.: Гончар О. Твори, т. 1. К., 1959; Килимник О. Олесь Гончар. К., 1966; Коваленко Л. Олесь Гончар. В кн.: Гончар О. Твори, т. 1. К., 1966; Бабишкін О. Олесь Гончар. К., 1968; Про Олеся Гончара. К., 1968; Малиновська М. Олесь Гончар. К., 1971; Про Олеся Гончара. К., 1978; Фащенко В. Поетичний світ Олеся Гончара. В кн.: Гончар О. Твори, т. 1. К., 1978; Наєнко М. Краса вірності. К., 1981; Бажан М. Слово, напоенное солнцем. В кн.: Бажан М. Избранные произведения, т. 2. К., 1984; Коваль В. Шляхи прапороносців. К., 1985; Семенчук І. Олесь Гончар — художник слова. К., 1986; Погрібний А. Олесь Гончар. К., 1987; Слово про Олеся Гончара. К., 1988; Стрельбицький М. П. Проза монументального історизму. К., 1988.

В. Г. Дончик.



ГОНЧАРЕНКО Агапій [Honcharenko; справж. — Гумницький Андрій Онуфрійович; 19(31).VIII 1832, с. Кривин, тепер с. Криве Попільнянського р-ну Житом. обл. — 22.IV (5.V) 1916, Гейвард, шт. Каліфорнія, США] — укр. громад. діяч, журналіст, перекладач. Навчався 1840 — 53 в київ. бурсі й семінарії. З 1857 був ієродияконом при рос. посольстві в Афінах. За листування з О. Герценом та М. Огарьовим, за статті в журн. «Колокол», в яких викривав духівництво («Монастирське кріпосне право» та ін.), 1860 був заарештований; по дорозі до Росії втік з-під конвою. В 1860 — 61 у Лондоні працював складачем у «Вільній російській друкарні». Надрукував укр. мовою у «Колоколе» (1861, 1.IV) статтю-голосіння з приводу смерті Т. Шевченка, у якій виклав думки про сусп.-істор. значення поетової творчості. З 1865 жив у США. В листопаді 1867 заснував у Сан-Франціско першу на амер. континенті слов’ян. друкарню. Видавав англ. і рос. мовами двотижневик «The Alaska Herald» («Вестник Аляски», 1868 — 72), випустив 5 номерів рос. і укр. мовами журн. «Свобода» (1872 — 73). У цих виданнях надрукував свої статті про М. Гоголя, О. Герцена, К. Рилєєва. Опубл. власний прозовий переклад англ. мовою уривків поеми Т. Шевченка «Кавказ» під назвою «Цікаві ідеї поета Тараса Шевченка» («Вестник Аляски», 1868, № 1). Це була перша згадка про Т. Шевченка в англомовному світі і водночас перший переклад його творів англ. мовою. Там же опублікував в оригіналі уривки з поеми «Кавказ» (1868, № 16 — 17), з послання «І мертвим, і живим...» (1868, № 16), з поезії «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами» (1869, 1 і 15 лютого), які стали першими публікаціями Шевченкових творів в Америці. Г. був знайомий з К. Геником, листувався з М. Павликом, який опубл. в журн. «Народ» його статті «Волі, вічної, святої волі» (1893, № 23 — 24), «Країна козаків у Північній Америці, або Аляска» (1894, №2) та окремою книжкою його «Споминки» (Коломия, 1894).

Літ.: Варварцев М. М. Агапій Гончаренко — піонер української еміграції в США. «Український історичний журнал», 1969, № 6; Зорівчак Р. П. Піонер англомовної Шевченкіани. «Всесвіт», 1973, № 3; Зорівчак Р. П. Перший популяризатор творів Шевченка в англомовному світі. В кн.: Збірник праць двадцять четвертої наукової шевченківської конференції. К., 1982.

Р. П. Зорівчак.


ГОНЧАРЕНКО Борис Аврамович (18.VII 1925, с-ще Златопіль, тепер м. Новомиргород Кіровогр. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1948. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1952 Чернів. учител. ін-т і 1961 ВПШ при ЦК КПРС. Друкується з 1946. Про рідний край письменника, його природу, людей праці, героїку Великої Вітчизн. війни, соціалістичні перетворення на Рад. Буковині та на ін. теми — книги повістей, оповідань, нарисів «Твоя школа» (1957), «Естафета» (1960), «Стоїть гора високая» (1961), «Гості буковинської орлиці» (1964), «Головую другий рік» (1976), «Третій взвод» (1979), «Дорога в солдати» (1985), повість «Синя-синя далечінь» (1979). Виступає також як літ. критик. Окр. твори Г. перекл, рос. і білорус. мовами.

Тв.: Дорога в солдгти. К., 1985; Рос. перекл. — Орлиный клекот. «Радуга», 1985, № 10.

Ф. К. Сарана.


ГОНЧАРЕНКО Валерій Васильович (23.IV 1942, с. Мирна Долина Попаснянського р-ну Ворошиловгр. обл.) — укр. рад. поет. Закінчив 1967 Кіровогр. пед. ін-т. Друкується з 1960. Автор збірок «Червоний Волосожар» (1967), «Кроки» (1974), «Дума про отчу землю» (1984), «Шлях до джерела» (1986) — про духовний світ молодого покоління, активну позицію поета в соціалістичному будівництві. Окремі вірші Г. перекладено рос., казах., азерб., осет., болг. мовами.

А. Є. Кравченко.


ГОНЧАРЕНКО Гнат Тихонович (1835, с. Ріпки, тепер Богодухівського р-ну Харків. обл. — бл. 1917) — укр. кобзар. У дитинстві осліп. У репертуарі Г. були укр. нар. думи й пісні, псалми тощо. У 1908 Леся Українка з К. Квіткою записали від Г. на фонографі думи «Олексій Попович», «Про сестру та брата», «Про вдову». Ці записи розшифрував і видав 1913 Ф. М. Колесса, який відзначив високу виконавську майстерність Г., архаїчний спосіб речитації, вважав його спадкоємцем найкращих кобзарських традицій. Учнями Г. були П. Древченко, Е. Вудянський та ін. Про нього писали М. Сумцов, Г. Хоткевич, П. Тиховський, Є. Кріст та ін. Художник С. І. Васильківський намалював його портрет.

Літ.: Колесса Ф. Мелодії українських народних дум. К., 1969; Українка Леся. З репертуару кобзаря Гната Гончаренка. В кн.: Українка Леся. Твори, т. 9. К., 1977.

М. П. Полотой.


ГОНЧАРЕНКО Іван Іванович [17(30).VII 1908, с. Яблуневе, тепер Оржицького району Полтавської області — 5.VI 1988, Київ] — укр. радянський поет. Член КПРС з 1931. Закінчив 1930 робітфак Харківського ін-ту с. г. і 1934 Ін-т червоної професури (Харків). Учасник Великої Вітчизн. війни. Друкувався з 1925. Був членом літ. орг-ції «Молодняк». У збірках «Друзі» (1930), «На риштованні» (1931), «За наше щастя» (1938) виступив як співець комсомольської юності, соціалістичних перетворень на селі. Зб. «Одеса, Севастополь» (1943), поеми «Дунайська поема» (1953) і «Матрос Гайдай» (1956) присвячені подвигу рад. моряків у Великій Вітчизн. війні. В поемі «Заручини» (1950), багатьох віршах (зб. «Село Тарасове», 1951) відтворив життя післявоєнного села. Чільне місце у творах Г. посіла тема продовження бойових традицій молодими поколіннями рад. воїнів: збірки «Обеліски» (1974), «Кордон» (1976), «Тридцята батарея» (1976) та ін. Перекладав твори рос., білорус., азерб., вірм., груз., латис., болг. та ін. поетів. Окремі твори Г. перекладено рос., білорус., вірм., азерб., груз., молд., латис., лит., болг., фінською мовами.

Тв.: Вибране, т. 1 — 2. К., 1978; Вибране. К., 1988; Рос. перекл. — Приморцы. Уфа, 1942; Иду родной землей. Л., 1956; Матрос Гайдай. М., 1968; Обелиски. М., 1977.

Літ.: Адельгейм Є. Іван Гончаренко. «Друзі». «Життя й революція», 1930, № 7; Масенко Т. Іван Гончаренко. «Дніпро», 1958, № 7.

В. К. Костенко.


ГОНЧАРЕНКО Микола Васильович (2.XII 1924, с. Васильківка, тепер смт Дніпроп. обл.) — укр. рад. філософ, чл.-кор. АН УРСР з 1979. Член КПРС з 1952. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1949 Харків. ун-т. У 1952 — 68 працював у Ін-ті філософії АН УРСР, 1968 — 73 — у ВПШ при ЦК Компартії України. З 1973 — зав. відділом ІМФЕ АН УРСР. Г. належать дослідження з історії розвитку естетич. думки на Україні («Естетичні погляди І. Я. Франка», 1950; «Естетика українських революціонерів-демократів кінця XIX і початку XX століття», 1954), теорії естетич. виховання («Проблеми естетичного виховання. Нариси теорії», 1976). У наук. розвідках Г. чільне місце посідають також питання про сусп. функцію л-ри («Питання народності літератури в марксистсько-ленінській естетиці», 1959). Опублікував ряд праць про ідеологічну боротьбу в естетиці, вплив наук.-тех. прогресу на розвиток мист-ва. Окр. праці Г. перекладено англ., франц., нім., араб. мовами.

Тв.: Мистецтво і естетичне виховання. К., 1963; Дорогами західного світу. К., 1967; Духовная культура. К., 1980; Противоборство двух культур и ответственность искусства, К., 1984; Диалектика прогресса культури. К., 1987.

О. В. Білий.


ГОНЧАРОВ Єгор Іванович (3.V 1931, с Рєчиця, тепер Лівенського р-ну Орлов. обл.) — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1968. Закінчив 1972 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Живе на Україні. Автор збірок оповідань «Як забивають цвяхи» (1970) і «Дім для вас» (1985), повісті «Завод» (1984), осн. героями яких є люди праці. Оповідання Г. друкувалися в колектив. збірниках «Солдати мирних днів», «Шахтарський характер» та ін.

Тв.: Цвет восходящего солнца. Донецк, 1963; Дом для вас. Донецк, 1985.

В. О. Соболь.


ГОНЧАРОВ Іван Олександрович [6(18).VI 1812, Симбірськ, тепер Ульяновськ — 15(27).IX 1891, Петербург] — рос. письменник. Навчався 1831 — 34 в Моск. ун-ті. Серед ранніх творів Г. найбільш значний — нарис «Іван Савич Поджабрін» (1842), за жанровими особливостями близький до «фізіологічних» нарисів натуральної школи 40-х pp. У 1846 познайомився з В. Бєлінським, який справив великий вплив на сусп. та естетичні погляди Г., сприяв утвердженню його на позиціях критичного реалізму. В нарисах «Фрегат „Паллада“» (т. 1 — 2, 1858), що з’явилися внаслідок кругосвітньої подорожі письменника у складі експедиції адмірала Путятіна, відобразив побут і звичаї різних народів, хижацький характер бурж. цивілізації, патріотизм і відвагу рос. мандрівників і військ. моряків. Вершинами творчості Г. є сопіально-психол. романи «Звичайна історія» (1847), «ОСломов» (1859) та «Обрив» (1869) — своєрідна трилогія, що відбиває етапи рос. сусп. життя 40 — 60-х pp. 19 ст. «Звичайна історія» викриває абстрактно-романтичні уявлення дворянської інтелігенції 30-х pp., а також порожнечу, безглуздя егоїстичного бурж. практицизму. У романі «Обломов» показано згубний вплив феод.-кріпосницьких відносин на людину. Духовна і фізична бездіяльність, лінощі, розумовий застій, тупа впевненість у своєму праві володіти кріпосними душами — характерні риси мешканців дворянської садиби — Обломовки. Вони призводять до руйнування особистості, втрати кращих людських рис. М. Добролюбов у ст. «Що таке обломовщина?» (1859) відзначав повноту відображення дійсності в творі Г., підкреслив уміння автора відтворити характерні риси дворянсько-кріпосницького устрою в одному слові — «обломовщина». «Обломов» і «обломовщина» стали прозивними назвами, означаючи розходження між словом і ділом, бездіяльність та інертність, нездатність до активних дій на користь суспільства. Після Жовтня В. І. Ленін закликав до боротьби з «обломовщиною» як соціально-психол. явищем, чужим і ворожим рад. ладові. В романі «Обрив» Г. відобразив марні поривання дворянсько-ліберал. інтелігента, митця-дилетанта, пошуки правди і прогресивні прагнення рос. жінки в перехідну епоху, показав нові сусп. тенденції, що протистоять відживаючому кріпосн. ладові з його консервативними принципами і мораллю. Проте в зниженій характеристиці нової революційно-демокр. молоді 60-х pp., спробі знайти позитивне начало в поміщицькому середовищі виявилися ліберально-дворянські погляди Г., неприйняття ним принципів революц. демократії.

Г. — видатний майстер соціально-психол. роману. Продовжуючи традиції О. Пушкіна й М. Гоголя, він вніс багато нового в побудову і характер великого епічного твору, розкрив духовний світ героїв, показавши зв’язок їхньої психології з соціальними умовами. Г. виступав і як критик, глибоко трактував засади реалізму, видатні літ. явища («Мільйон терзань», 1872 — про «Лихо з розуму» О. Грибоєдова; «Нотатки про особу Бєлінського», 1881, та інші статті).

До образів Г. полемічно зверталася Марко Вовчок (роман «Отдых в деревне», 1876 — 99). Тип роману Г. був близький І. Нечую-Левицькому, який у своїх великих творах («Хмари», 1874; «Поміж ворогами», 1893, тощо) подає деталізовані портрети, широкі описи соціального побуту і природи. Українською мовою романи Г. переклали С. Ковганюк, Ф. Скляр. Одеський театр драми 1923 інсценізував роман «Обрив».

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 8. М., 1977 — 80; Обрыв. К., 1986; Укр. перекл. — Обрив. К., 1955; Обломов. К., 1982.

Літ.: Добролюбов Н. А. «Что такое обломовщина?». В кн.: Добролюбов Н. А. Собрание сочинений, т. 2. М., 1952; Цейтлин А. Г. И. А. Гончаров. М., 1952; Писарев Д. И. «Обломов». — Женские типы в романах и повестях Писемского, Тургенева и Гончарова. — Писемскин, Тургенев и Гончаров. В кн.: Писарев Д. И. Сочинения, т. 1. М., 1955; Пруцков Н. Мастерство Гончарова-романиста. М. — Л., 1962; Белинский В. Г. Взгляд на русскую литературу 1847 г. В кн.: Белинский В. Г. Полное собрание сочинений, т. 10. М., 1956; Лошиц Ю. Гончаров. М., 1986; Алексеев А Д. Библиография И. А. Гончарова. Л., 1968.

Н. Є. Крутікова.


ГОНЧАРОВ Микола Єфремович (11.XII 1925, с. Томаровка, тепер смт Яковлєвського р-ну Бєлгород. обл.) — рос. рад. письменник, літературознавець. Член КПРС з 1953. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1955 Харків. ун-т. Окремими виданнями вийшли критичний нарис «Зброя поета» (1960, про П. Безпощадного), кн. «Три шахтарі — три брати» (1963, у співавт.), книжки нарисів, бесід, роздумів на літ. теми «Пласти співають» (1966), «Російська вулиця» (1973, нариси про інтернац. зв’язки трудящих Донеччини), худож.-докум. повість про двічі Героя Соц. Праці шахтаря І. Стрельченка «Іванова гора» (1986). Ряд книг і статей Г. присвячені творчості письменників, які живуть і працюють на донецькій землі. Один з авторів серії книг — нарисів з історії підприємств і новобудов Донбасу: «Донець іде через кряж» (1958), «Наша „Кочегарка“» (1959) та ін.

В. О. Соболь.


ГОНЧАРУК Захар Власович (23.II 1921, с. Коритня, тепер Монастирищенського р-ну Черкас. обл.) — укр. рад. поет, перекладач. Член КПРС з 1944. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1941 Військ. авіаційне уч-ще радіозв’язку і 1949 Київ. ун-т. Друкується з 1944. Автор збірок «Голубиний ранок» (1957), «Дніпрові думи», «Доля» (обидві — 1961), «Квінта» (1977), «Злагода» (1981), «Апасіоната» (1984), «Домінанта», «Моя константа» (обидві — 1987), поеми для дітей «Господарочка» (1969). В лірич. віршах та поемах Г. відтворюються історія і сучасність. «Лірик у філософському ключі» — так визначив П. Тичина творчу манеру Г., який сприймає життя крізь призму музики і точних наук. в їх органічному зв’язку з навколишнім світом, звеличуючи силу людського духу. Перекладає з рос. (В. Маяковський, С. Єсенін, А. Вознесенський), сербохорв. (Д. Максимович, М. Крлежа, Р. Зогович, І. Г. Ковачич, С. Куленович), болг. (Х. Смирненський, Н. Вапцаров) мов. Уклав антології укр. рад. поезії: англ. (1982), нім. (1983; обидві вийшли в СРСР), латис. (1984) мовами. Упорядник, перекладач (і автор передмови) зб. «Ядран» (1986) — з мов народів Югославії. Окремі твори Г. перекладено рос. та ін. мовами.

В. О. Мельник.


ГОНЧАРУК Яків Власович (18.VIII 1931, с. Коритня, тепер Монастирищенського р-ну Черкас. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1960. Брат З. В. Гончарука. Закінчив 1959 Київ. ун-т. Автор повістей «В сузір’ї Велеса» (1971) і «Шануйся замолоду» (1980), худож. нарисів, дитячої казки «Зайчик-прибивчик» (1980). Торкаючись широкого кола проблем сучасного життя, досліджує характери людей у їх повсякденному житті, в тісному зв’язку з соціальним середовищем.

О. І. Петровський.


ГОРА (Hora) Йозеф (8.VII 1891, с. Добржінь, біля м. Роудніце, Північно-Чеська обл. — 21.VI 1945, Прага) — чес. письменник, перекладач. Член КПЧ з 1921. Соціальними мотивами пройняті поетич. збірки «Серце і гамір світу» (1922), «Буремна весна» (1923), «Італія» (1925), «Струни на вітрі» (1927), «Мати крила» (1928). У роки фашист. окупації вірші Г. набувають патріотич. звучання: збірки «Батьківщина» (1938), «Записки хворого» (1945), поема «Ян-скрипаль» (1939). У романах «Соціалістична надія» (1922), «Голодний рік» (1926), «Подих на склі» (1938) відтворено важливі сторінки політ. і соціального життя країни. В 1925 відвідав СРСР, зокрема Україну. В 1927 виступив у журн. «Молодняк». Ряд віршів присвятив Рад. країні, В. І. Леніну («В Москві», «Плуг», «Пулково» та ін.). Перекладав твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, О. Блока, С. Єсеніна, М. Горького. У 1927 в газ. «Rudé právo» («Червоне право») були опубл. в перекладах Г. кілька віршів І. Кулика і стаття «Український поет-комуніст І. Кулик у Празі». У статті, опубл. 1927 у журн. «Kmen» («Стовбур»), Г. високо оцінив поезію П. Тичини. В комуністич. пресі 30-х pp. привернув увагу громадськості до роману «Микола Шугай, розбійник» І. Ольбрахта, присвяченого злиденній долі українців Закарпаття в бурж. Чехословаччині. Укр. мовою окремі вірші Г. переклали М. Терещенко, Г. Кочур, В. Житник та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Чеська поезія. К., 1964; [Вірші]. В кн.: Ленін іде по планеті. К., 1969; Книга революції. В кн.: Творці нового світу. К., 1977; Пісня про війну. В кн.: Слов’янська ліра. К., 1983; Рос. перекл. — Глиняный Вавилон. М., 1928; Социалистическая надежда. М. — Л., 1928; Голодный год. М. — Л., 1929.

В. А. Моторний.


ГОРАК (Horák) Їржі (4.XII 1884, м. Бенешов — 14.VIII 1975, Прага) — чес. фольклорист, етнограф, літературознавець, дійсний член Чехословац. АН з 1956. Закінчив Праз. ун-т. Професор порівняльної історії слов’ян. л-р і фольклору в Брненському (1922 — 26) та Праз. (1927 — 53) ун-тах. Директор Ін-ту етнографії й фольклористики Чехословац. АН (1956 — 63). У 1945 — 48 — посол Чехословаччини в СРСР. Популяризував укр. культуру, досліджував чес.-укр. та словац.-укр. літ. зв’язки. Наук. діяльність почав 1908 рецензією на працю І. Франка «Студії над українськими народними піснями», 1916; опублікував некролог про І. Франка. Автор праць «Три чеські письменники в Галичині» (1915), «„Мартин Пушкар“ Бенеша-Тршебізького» (1928), «Драми Фріча з історії України» (1930), «З досліджень про українські теми в чеській літературі» (1938), «Чеські студії з української літератури» (1939), «З історії слов’янських літератур» (1948), «Українські народні казки» (1949), «Сторінки з історії взаємних чесько-українських зв’язків» (1954). Був знайомий з О. Кобилянською, писав про неї (1928), зустрічався і листувався з В. Гнатюком. Організатор багатьох шевченківських вечорів, 14.III 1939 у Празі виступив з доповіддю «Шевченко і слов’янство».

Літ.: Моторний В. Сторінка з історії українськочеських культурних зв’язків (І. Горак про українську культуру). «Проблеми слов’янознавства», 1978, в. 17.

Г. П. Кочур, М. Неврлий.


ГОРАК Роман Дмитрович (17.I 1942, м. Городок Львів. обл.) — укр. рад. письменник, літературознавець, канд. хім. наук з 1973. Закінчив 1964 Львів. ун-т. У романі-есе «Задля празника» (1984), докум. повісті «Я є мужик, пролог, не епілог» (1985), нарисах «Жінка, яка йшла поруч» (1980), «Лолин», «Безсмертя Мойсея» (обидва — 1981), «Переполох у Коломиї» (1986) Г., використавши нові архівні матеріали, розповідає про життєвий шлях І. Франка, його родовід, оточення, досліджує процес ідейного самоствердження письменника, прагне дати суспільнопсихол. характеристику епохи. У повісті-есе «Тричі мені являлася любов» (1983) відтворено історію драм. кохання І. Франка і О. Рошкевич, якій молодий поет присвятив низку своїх ліричних творів. Автор роману-есе «Шашкевич» (1981).

Тв.: Тричі мені являлася любов. К., 1987.

Р. П. Головин.


ГОРАЦІЙ (Квінт Горацій Флакк; Quintus Horatius Flaccus; 8.XII 65 до н. е., м. Венузія — 27.XI 8 до н.е., Рим) — рим. поет. Автор двох книг сатир і зб. віршів «Еподи» на суспільні й побут. теми, 4 книг лірич. віршів (од), листа до Пісонів, відомого під назвою «Наука поезії», тощо. Творчість Г. мала значний вплив на поетів Відродження. «Наука поезії» була основою для «Поетичного мистецтва» Н. Буало. Перекладали й переспівували його твори П. Ж. Беранже, Й. В. Гете, О. Пушкін, А. Міцкевич та ін., в укр. поезії — Г. Сковорода, П. Гулак-Артемовський, І. Франко, М. Зеров, М. Рильський, Борис Тен, А. Содомора, Г. Кочур, М. Білик, А. Білецький, В. Колодій та ін. Портрет та іл. с. 460.

Тв.: Укр. перекл. — [Твори]. В кн.: Зеров М. Вибране. К., 1966; [Твори]. В кн.: Антична література. Хрестоматія. К., 1968; Про поетичне мистецтво. Послання до Пісонів. «Жовтень», 1973, № 1; Оди. «Всесвіт», 1973, № 9; Твори, К., 1982; [Твори]. В кн.: Колодій В. Поезії. Львів, 1982; [Твори]. В кн.: Золоте руно. К., 1985; Рос. перекл. — Полное собрание сочинений. М. — Л., 1936; Оды. — Эподы. — Сатиры. — Послання. М., 1970.

Літ.: Корж Н. Г., Луцька Ф. Й. Переклади з Горація на сторінках перших українських журналів. «Радянське літературознавство», 1969; № 8; Корж Н.Г. Переклади творів Горація на Україні (XVIII — XIX ст.). «Іноземна філологія. Питання класичної філології», 1970, в. 20, № 8; Кузьма Ю. М. Римські поети епохи Августа в перекладах М. Зерова. «Іноземна філологія. Питання класичної філології», Львів. 1970, в. 20, № 8; Корж Н. Продовження пошуку. Нові українські переклади з Горація. «Прапор», 1975, № 3; Кобів Й. Нетлінна краса Горацієвої музи. «Жовтень», 1983, № 8.

А. О. Білецький.


ГОРБАЛЬ Кость Гаврилович (псевд. і криптоніми — K. H. Rumer; Г-ль, K. h.; 29.V 1836, Тисмениця, тепер смт Івано-Франк. обл. — 14.I 1903, м. Перемишль, тепер Пшемисль, ПНР) — укр. поет, журналіст. Екстерном 1861 закінчив гімназію в Чернівцях, працював домашнім учителем на Буковині. Навчався 1861 — 64 у Львів. ун-ті. В 1865 видавав і редагував журн. «Нива» та газ. «Русь». У 1868 — 1901 вчителював у Тернополі, Стрию і Перемишлі. Автор статей «З питання про малоруську літературу» (1877), «Відносини між поетами й суспільністю», «Відчит про М. Шашкевича» (обидві — вид. 1904), «Як повстають пом’якшені приголосні у польській та українській мовах» (1881), «Різниця в пом’якшенні приголосних у польській та українській мовах» (1881), автобіогр. оповідань «Мати», «Виїзд на посаду» і «Три брати шукають долі» (усі — вид. 1904), «Споминів з молодих літ» (1887). Переклав польс. мовою оповідання Марка Вовчка «Одарка». Підтримував дружні стосунки з Ю. Федьковичем, який присвятив Г. поему «Новобранчик». Архів Г. зберігається у Львів. наук. б-ці ім. В. Стефаника АН УРСР.

Літ.: Франко І. Кость Горбаль. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 34. К., 1981; Юрій Федькович в розвідках і матеріалах. К., 1958.

В. Т. Полєк.


ГОРБАНЬ Микола Васильович (8.XII 1899, с. Микільське, тепер Полтав. р-ну Полтав. обл. — 19.IV 1973, Ташкент) — укр. рад. історик, письменник, канд. істор. наук з 1946. Навчався 1920 — 22 в Харків. ін-ті нар. освіти. До 1931 викладав у Харків. ін-ті історії укр. культури. У повісті «Козак і воєвода» (1929) відтворив ряд подій, пов’язаних з нар. повстанням 1668 на Україні проти козацької старшини й цар. воєвод. У зб. худож.-докум. нарисів «Слово й діло государеве» (1930) показав класову сутність і жорстокі репресивні методи діяльності Таємної канцелярії в Росії 18 ст. Автор наук. розвідок з історії козацтва й антикріпосницьких рухів у Росії («Глухівські сутички 1750 року», 1929; «Відгуки декабристського руху на Слобожанщині», 1930, та ін.). Після виїзду з України досліджував революц. історію Сибіру і Казахстану, опубл. праці про архіви Тобольська й Омська.

В. А. Бурбела.


ГОРБАТОВ Борис Леонтійович [2(15).VII 1908, Петро-Мар’ївська рудня, тепер м. Первомайськ Ворошиловгр. обл. — 20.I 1954, Москва] — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1930. Брав участь у створенні літ. двотижневика «Забой» та об’єднання пролет, письменників Донбасу під такою ж назвою (1924). Був спецкором «Правды». Видав збірки нарисів про людей праці «Комінтерн» (1932) і «Майстри» (1933), повість про героїв першої п’ятирічки «Моє покоління» (1933; продовження — кн. «Олексій Гайдаш», незакінч., опубл. 1955). Написав худож.-біогр. нариси «П. П. Ширшов» і «В. К. Коккінакі» (1938), «Герой Радянського Союзу В. С. Молоков» (1939). Життя полярників змалював у кн. «Звичайна Арктика» (1940). Під час Великої Вітчизн. війни був військ. кореспондентом, писав худож.-публіцистичні твори («Листи товаришу», 1941 — 42; «Олексій Куликов, боєць...», 1942; «Оповідання про солдатську душу», 1943). В повісті «Нездоланні» (1943, Держ. премія СРСР, 1946), події якої відбуваються на Донбасі, показав героїзм рад. людей у боротьбі проти фашистських загарбників. Автор кіносценарію «Донецькі шахтарі» (1950, у співавт.; Держ. премія СРСР, 1952). Задумана трилогія «Донбас» (вийшла 1-а кн., 1950) присвячена рад. молоді 30-х pp., зародженню стахановського руху. Для Г. характерні романтична піднесеність і поетичність стилю. Укр. мовою окремі твори Г. переклали ї. Дніпровський, С. Ковганюк, М. Пилинська. П’єси Г. «Юність батьків» (пост. 1943) та «Одна ніч» (1956) ішли на сценах Полтав. драм. театру ім. Жовтн. революції та ін. театрів України. В Первомайську 1987 Г. встановлено пам’ятник (скульптор Г. К. Слєпцов).

Тв.: Собрание сочинений. т. 1 — 5. М., 1955 — 56; Укр. перекл. — Олексій Куліков, боєць.. К., 1944; Нездоланні. К., 1947; Моє покоління. К., 1970.

Літ.: Ионов А. Борис Горбатов. Очерк жизни и творчества. Воспоминания. [Донецк], 1956; Карпова В. М. Чувство времени. Очерк творчества Б. Горбатова. М., 1970; Замковой В. П. «Я никогда не был беспартийный»... «Донбасс», 1977. № 3; Воспоминания о Борисе Горбатове. М., 1982.

В. П. Замковий.


ГОРБАТЮК Василь Іванович (1.I 1956, с. Гнатівці, тепер Хмельн. р-ну Хмельн. обл.) — укр. рад. письменник. Закінчив 1981 Кам’янець-Подільський пед. ін-т. У збірках оповідань «Ясен-дерево» (1983), «Золоті кораблі» (1986) відобразив життя сучас. подільського села.

В. О. Мельник.


ГОРБАЧ Анна Галя (2.III 1924, с. Бродина на Пд. Буковині, тепер СРР) — укр. літературознавець і перекладач у ФРН. Навчалася в Геттінген. та Мюнхен. ун-тах. Працювала викладачем рум. мови в Геттінген. ун-ті. Автор дослідження «Епічні стилістичні засоби козацьких дум» (1950), ряду статей і розвідок з історії укр.-рум. і укр.-нім. літ. взаємин, зокрема «Ольга Кобилянська і німецька культура» (1967). Переклала нім. мовою повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» (1966) і «Fata morgana» (1968), повість А. Чайковського «На уходах» (1965), роман Г. Хоткевича «Камінна душа» (1968), новели В. Стефаника «Злодій», «Вістуни», «Осінь» та ін. Видала в своєму перекладі антологію укр. прози «Криниця для спраглих» (1971), куди увійшли твори В. Винниченка, М. Хвильового, Г. Косинки, О. Слісаренка, О. Довженка, І. Сенченка, В. Дрозда, Є. Гуцала та інших письменників; книгу «Українські карпатські казки» (1975).

Літ.: Жулинський М. Криниця для спраглих. «Літературна Україна», 1971, 11 травня.

Ф. П. Погребенник.


ГОРБАШОВ (справж. прізв. — Шульман) Леонід Наумович [12(25).XII 1914, Черняхів, тепер смт Житом. обл. — 25.VI 1980, Київ] — укр. рад. драматург. Писав також рос. мовою. Закінчив 1941 Київ. мед. ін-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. У фронтових і армійських газетах виступав з нарисами й новелами. Героїзм рад. людей у боротьбі проти фашизму відтворив у п’єсах «Смерш» (1944), «Прилетять журавлі» (1945), «Дороги починаються з вокзалу» (1966), «Сповідь» (1972). П’єси «Людина людині...» (1962), «Урок щирості» (1974), «Шосте почуття» (1975), «Єдина перевага» (1977), «Людина, яку чекають» (1978), «Світ тісний» (1980) порушують важливі морально-етичні проблеми сучас. життя, в них гостро засуджується кар’єризм, бюрократизм, підлабузництво.

Тв.: Злочин, за який не судять. К., 1964; Сповідь. К., 1974; Единственное преимущество. Сборник пьес. К., 1983.

Г. Ф. Семенюк.


ГОРБЕНКО Любов Іванівна (27.X 1946, с. Маловенделівка Новоайдарського р-ну Ворошиловгр. обл.) — укр. рад. поетеса. Закінчила 1975 Львів. ун-т. Автор збірок «Долоні степу» (1975), «Сумління» (1980), «Пора ясного журавля» (1983), «Назавжди» (1987). Осн. мотиви поезії Г. — шана до історії рідної землі, щира зацікавленість проблемами сьогодення.

М. М. Ільницький.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.