[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 461-476.]

Попередня     Головна     Наступна





ГОРБУНОВ-ПОСАДОВ (справж. прізв. — Горбунов) Іван Іванович [4(16).IV 1864, посад Колпіно, тепер місто Ленінгр. обл. — 12.II 1940, Москва] — рос. рад. письменник, видавець і педагог. З 1897 очолював вид-во «Посредник». За його участю випускалися серії «Бібліотека для дітей та юнацтва» (з 1898), «Бібліотека вільного виховання» (з 1904). Популярними були укладені Г.-П. книжечки «Маленьким дітям» (вип. 1 — 25), зб. «Для маленьких», книжки для шкільного і домашнього читання. У різних серіях, хрестоматіях, читанках та журналах публікував переклади і переробки творів Б. Грінченка, Марка Вовчка, І. Франка та ін. Клопотався про видання життєпису Г. Сковороди (1906 вийшов нарис М. Гусєва «Український народний мудрець Григорій Савич Сковорода»).

Тв.: Золотые колосья. М., 1909; Ясная звездочка. М., 1911; Песни братства и свободы и наброски в прозе, т. 1. М., 1928.

Літ.: Сорок лет служения людям. М., 1925.

І. Л. Бажинов.


ГОРДАСЕВИЧ Галина Леонідівна (31.III 1935, м. Кременець, тепер Терноп. обл.) — укр. рад. письменниця. Закінчила 1971 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Автор поетич. збірок «Веселки на тротуарах» (1966), «Наречена сонця» (1976), «Високе полум’я дня» (1980), «Слід зірниці» (1986), книжок оповідань і повістей «Відцвіла шипшина» (1974), «Твій тихий дім» (1980), «Двадцять років і один день» (1984). Поезія Г. відтворює ліричні настрої, роздуми жінки-сучасниці про інтимні почуття, взаємини людей, одвічні цінності любові, добра, краси природи. Оповідання і повісті письменниці присвячені морально-етич. проблематиці, пов’язаній з питаннями праці, побуту, родинного життя. Виступає також як літ. критик.

Тв.: Двадцять років і один день. Донецьк, 1985.

І. В. Зуб.


ГОРДЄЄВ Семен Мойсейович [справж. — Гордєєв-Гольдфайн Самуїл Мойсейович; 29.VI (12.VII) 1902, Макарів, тепер смт Київ. обл.] — рос. рад. поет, перекладач. Член КПРС з 1929. Учасник Великої Вітчизн. війни. Живе на Україні. Людям трудової слави, подвигові рад. народу у Великій Вітчизн. війні, рідній природі присвятив збірки «Почуття Батьківщини» (1936), «Гаряче дихання» (1937), «Україна» (1944), «Доля» (1946), «Гімн праці» (1947), «Приазов’я» (1955), «Золоті ворота» (1971), «Теплий дотик» (1985). Серед перекладених Г. творів — вірші Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, В. Сосюри, Л. Первомайського, А. Малишка.

Тв.: Лирика. К., 1969; Незамерзающее течение.М., 1973; Избранное. К., 1982; Голос времени. К., 1987.

Літ.: Килимник О. Признание поэта. «Радуга». 1974, № 12; Вышеславский Л. По киевскому лиственному жару. В кн.: Гордеев С. Лирическая летопись. Избранное. К., 1977.

С. А. Крижанівський.


ГОРДИНСЬКИЙ (Hordyński) Єжи (18.X 1919, м. Ярослав, тепер Жешувського воєводства) — польс. поет і перекладач. Закінчив 1937 гімназію у Станіславі (тепер — Івано-Франківськ). Навчався 1937 — 41 у Львів. ун-ті, закінчив 1952 Краків. ун-т. Автор збірок «Поворот до світла» (1951), «Мандрівки» (1955), «Під знаком Терезів» (1959), «Розмови з Шопеном» (1961), «Італійський концерт» (1968), «Облудне коло» (1969), «Закликання» (1972), «Ціна дихання» (1982), «Слід» (1985). У поезії Г. переважають філос. тематика, антивоєнні та антифашист. мотиви. Перекладає твори рос., нім., франц., італ. поетів. У 1941 за переклади віршів Т. Шевченка, І. Франка, М. Рильського одержав премію Львів. ун-ту. Укр. мовою окремі вірші Г. переклали Г. Кочур (зб. «Відлуння», 1968), І. Костецький.

Г. П. Кочур.


ГОРДИНСЬКИЙ Святослав Ярославович (30.XII 1906, м. Коломия, тепер Івано-Франк. обл.) — укр. поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Син Я. А. Гординського. Навчався у Львів. ун-ті, водночас брав уроки живопису у О. Новаківського, продовжував худож. освіту в Берліні і Парижі, зокрема у Ф. Леже. З 1944 жив у Мюнхені, з 1949 — у США. Дебютував зб. віршів «Барви і лінії» (1933), згодом вийшли збірки «Буруни» (1936), «Слова на каменях» (1937), «Вітер над полями» (1938), «Легенди гір» і «Сім літ» (обидві — 1939), поема «Сновидів» (1938) та ін. Осн. теми поезії Г. — інтимна лірика, подорожні враження, філос. роздуми, трагічні переживання воєнних літ. Культивував класично строгий вірш. Серед перекладів Г. — «Слово про Ігорів полк» (1936), книги «Поети Заходу» (1961, вірші Горація, Овідія, В. Гюго, Ш. Бодлера, Г. Аполлінера, Е. Верхарна, Дж. Байрона, Е. По, Й. В. Гете, Ф. Шіллера, Р. М. Рільке, Ю. Словацького та ін.), «Фр. Війон. Життя і твори» (1971). Опубл. ряд статей — про Т. Шевченка як художника, про укр. іконопис, укр. версифікацію та ін. На деяких творах Г. позначилися його бурж.-націоналістичні погляди. Автор багатьох екслібрисів; здійснив худож. оформлення ряду літ. видань, зокрема «Книги Лева» Б. І. Антонича (1936).

Г. П. Кочур.


ГОРДИНСЬКИЙ Ярослав Антонович (крипт. — Я. А. Г., Я. Г., Яр. Горд., Г-ий; 22.VII 1882, с. Шкло, тепер Яворівського р-ну Львів. обл. — 5.VII 1939, Львів) — укр. історик літератури, філолог, письменник. Учень К. Студинського та В. Ягича. Батько С. Я. Гординського. У 1900 — 04 навчався на філос. ф-ті Львів. та Віден. ун-тів. Викладав укр. та класичні мови у гімназіях Львова (1904 — 05, 1912 — 38) і Коломиї (1905 — 12), читав лекції у Львів. таємному ун-ті (1922 — 23), на Вищих учител. курсах у Львові (1929 — 30). Працював у філол. секції Наукового товариства імені Шевченка. Автор праць: «Апокриф про Сивилю» (1905), «І. Гушалевич і його літературна діяльність» (1905), «Невідомі писання М. Шашкевича» (1911), «До біографії і характеристики М. Устияновича» (1912), «Уривок псалтири XIII — XIV от.» (1912), «К. Скоморовський і його літературна діяльність» (1919), «„Владимир“ Т. Прокоповича» (1920), «Слідами старої української культури й зв’язків української літератури з ренесансом XVI — XVIII ст.» (1924), «Рукописний Ірмологіон 1625 р. з ілюстраціями Григорія Залеського» (1928), «З української драматичної літератури XVII — XVIII ст.» (1930), «Акад. Кирило Студинський як дослідник літератури XVI й XVII ст.» (1930) та ін.

Написав низку соціально-побутових оповідань («Розведені», 1903; «Візник», 1905; «Чорний хліб», 1908, та ін.), перекладав твори Г. Гейне і В. Шекспіра. Листувався з І. Франком, опубл. спогади «До літературно-наукової діяльності І. Франка в 1912 — 13 pp.» (Київ, 1930). Рукописна спадщина Г. зберігається в Центральному державному історичному архіві УРСР у Львові.

Літ.: Франко І. Листи до Я. Гординського. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 50. К., 1986.

П. К. Медведик.


ГОРДІЄНКО Анатолій Терентійович (19.XII 1937, с. Тимоновичі Семенівського р-ну Черніг. обл.) — укр. рад. філософ, доктор філос. наук з 1977, професор а 1987. Член КПРС з 1961. Закінчив 1959 Київ. ун-т. У 1974 — 77 — заст. директора Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, з 1977 працює в Ін-ті філософії АН УРСР (з 1987 — заст. директора). Досліджує основні тенденції розвитку сучасної бурж. філософії та літературознавства, проблеми суспільства і особи, свободи творчості. Значну частину наукового доробку Г. становлять праці з питань марксистсько-ленінської критики, бурж., ревізіоністських концепцій культури, теорії і практики л-ри модернізму. Автор монографій: «Мистецтво, дійсність і свобода художньої творчості» (1966), «Суспільне життя, художній талант» (1972), «Магістралі прогресу і тупики деідеологізації» (1975), «У боротьбі за людину» (1977), «В ідейних битвах сучасності» (1981), «Гуманізм мистецтва і сучасне ідеологічне протиборство» (1985) та ін.

О. В. Білий.


ГОРДІЄНКО Дмитро Прокопович [26.XI (9.XII) 1901, с. Плужники, тепер Яготинського р-ну Київ. обл. — 1.I 1974, там же] — укр. рад. письменник. Учасник Великої Жовтн. соціалістич. революції і громадян. війни, служив у Червоній Армії. Закінчив 1925 курси журналістики при ЦК КП(б)У в Харкові. Дебютував як поет 1923. Належав до письменницьких орг-цій «Молодняк», ВУСПП. У ліричних віршах (збірки «У путь», 1927; «Арки», 1929), збірках оповідань «Зелений флігель» (1928), «Поламані люди» (1929), романах «Тинда» (1930), «Срібний край» (1931), «Завойовники надр» (1932) та ін. відобразив події громадян. війни, показав соціалістич. будівництво в країні. Виступав також як сатирик (зб. «Чужі профілі», 1933).

Тв.: Матроси степу. X. — К., 1932; У плавнях коло Тясмину. — Мар’яна. X. — К., 1934; Вибране. К., 1965.

Літ.: Костенко А. Письменник повернувся. В кн.: Гордієнко Д. Вибране. К., 1965; Усенко П. Слово про друга. В кн.: Гордієнко Д. Тинда. К., 1966.

С. А. Крижанівський.


ГОРДІЄНКО Кость (Костянтин) Олексійович [21.IX (3.Х) 1899, с. Микитинці, тепер Ярмолинецького р-ну Хмельн. обл.] — укр. рад. письменник. Закінчив 1917 ремісничу школу в Одесі. Працював на заводі, секретарем одес. газ. «Більшовик», редактором балтської повітової газ. «Червоне село», у 1922 — 27 — в газ. «Вісті ВУЦВКу». У роки Великої Вітчизн. війни співробітничав у газетах «Радянська Україна», «Соціалістична Харківщина», а також на радіостанції ім. Т. Г. Шевченка. Друкуватися почав 1924 (оповідання «Федько»). Належав до Спілки пролет. письменників «Гарт». Творча увага Г. зосереджена гол. чин. на темі укр. села. У нарисі «Ладька» (1930), у «Повісті про комуну» (1930), повістях «Атака» (1931), «Артіль» (1932), «Зерна» (1934) показано важливі соціальні процеси в тодішньому селі — колективізація, боротьба з куркульством, становлення нової колективістської психології. За трилогію «Чужу ниву жала» (1940), «Дівчина під яблунею» (1954), «Буймир» (1968), що відтворює історію укр. села від поч. 20 ст. до часів Великої Вітчизн. війни, Г. удостоєний Держ. премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1973). Характерні риси його творів — відображення масових сел. рухів, зумовленість долі окремих героїв соціальною, зокрема революц., дійсністю, її складними перетвореннями. Г. — тонкий стиліст, майстер словесного малюнка, особливо колоритної мови персонажів. Стиль Г.-прозаїка близький до поетики фольклору. Питанням худож. мови Г. присвятив теоретико-критичні праці «Лінія пера» (1932), «Слово про слово» (1964), «Рясне слово» (1978).

Тв.: Вибрані твори, т. 1 — 2. К., 1986; Рос. перекл. — Девушка под яблоней. М., 1961; Зимняя повесть. М., 1966; Чужую ниву жала. М., 1974; Буймир. М., 1981.

Літ.: Острик М. Критичні етюди. К., 1970; Брюховецький В. Нивою життя народного. В кн.: Гордієнко К. Твори, т. 1. К., 1979; Панченко В. Кость Гордієнко. В кн.: Письменники Радянської України, в. 10. К., 1981; Зінченко О. Кость Гордієнко. К., 1987.

О. І. Зінченко.


ГОРДІЄНКО-АНДРІАНОВА (Андріанова) Надія Миколаївна (15.XII 1921, м. Васильків, тепер Київ. обл.) — укр. рад. письменниця, перекладачка, критик. Закінчила 1945 Київ. ун-т. Член Міжнар. асоціації есперантомовних письменників з 1986. Автор художньо-докум. повістей «Запалив я у серці вогонь» (1973, про В. Єрошенка), «Бурштиновий берег» (1979, про Латвію), зб. віршів «Мандруючи по світу...» (1987, мовою есперанто), нарису «Шляхи розвитку українського театру» (1960), літ.-критичної розвідки «Іван Кочерга» (1963). В перекладах Г.-А. укр. мовою вийшли: з нім. — повісті «Нобі» Л. Ренна (1959), «Сині краватки» А. Вельма (1963), романи «Голий серед вовків» Б. Апіца (1960), «Діла пана Юлія Цезаря» Б. Брехта (1983); з франц. — збірки новел «Кренкебіль» А. Франса (1956), «Папський мул» А. Доде (1958), роман «Легенда про Уленшпігеля» Ш. Де Костера (1979); з рос. та есперанто — зб. «Квітка Справедливості» В. Єрошенка (1969) та ін. Мовою есперанто переклала ряд творів Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Рильського, О. Гончара, І. Драча, Є. Гуцала, зб. «Українські народні казки» (1983, упорядник). Удостоєна премії Міжнар. літ. конкурсу в м. Вітторіа (о. Сіцілія, 1986) та ін. міжнар. есперантистських літ. відзнак.

І. М. Давидова.


ГОРДІЙЧУК Микола Максимович (9.V 1919, с. Чорнорудка, тепер Ружинського р-ну Житомир. обл.) — укр. рад. музикознавець і фольклорист, засл. діяч мистецтв УРСР з 1987, доктор мистецтвознавства з 1971, професор з 1972. Член КПРС з 1950. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1947 Київ. консерваторію. З 1947 працює в ІМФЕ АН УРСР (1955 — 60 і з 1974 — зав. відділом музикознавства). Автор праць, присвячених профес. і нар. музиці, досліджував нар. джерела творчості діячів культури (М. В. Лисенка, М. Д. Леонтовича, М. О. Грінченка, П. О. Козицького та ін.), зв’язок творчості Т. Шевченка, І. Франка, М. Рильського з музикою. Один з упорядників збірок «Українські народні пісні» (кн. 1 — 2, 1955), «Українські народні ліричні пісні» (1958), «Українське народне багатоголосся» (1964) та ін. книг.

Тв.: Современная украинская народная песня. М., 1964; Фольклор і фольклористика. К., 1979.

Літ.: Станішевський Ю. Талант і майстерність дослідника. «Музика», 1979, № 3.

І. П. Березовський.


ГОРДІЙЧУК Петро Григорович (13.V 1951, с. Долиняни Мурованокуриловецького р-ну Вінн. обл.) — укр. рад. перекладач. Член КПРС з 1980. Закінчив 1977 Київ. ун-т. Переклав з кирг. мови повісті «Там, де теплий синій Іссик-Куль» М. Джангазієва (1978), «Нова рідня» А. Стамова (1980), «Битва» У. Абдукаїмова (1984), книжки для дітей «Киргизькі народні казки» (1979), «Акбаш та Бозбаш» (1980), «Смугастий м’яч» Д. Бекніязова (1982). Автор статей про українсько-киргизькі літературні взаємини.

В. А. Бурбела.


ГОРДОН Ізмаїл Борисович (27.XII 1922, м. Бахмут, тепер Артемівськ Донец. обл.) — рос. рад. поет. Учасник Великої Вітчизн. війни. Живе на Україні. Автор збірок «Приморська вулиця» (1961), «Моїм землякам» (1965), «Діалог» (1968), «Палуба» (1972), «Тамариск» (1977), «І серце било на сполох» (1980), «Берег Відради» (1982), книги балад «Солдатський хліб» (1984). Творча індивідуальність Г. найповніше виявилась у віршах про людей праці, про подвиг рад. народу у Великій Вітчизн. війні. Герої творів «Котельник», «Зварник», «Маляр», «Новий виконроб», «Рибачка» змальовані як цікаві особистості, що вносять у працю творче начало. Поетика Г. відзначається пластичністю образів, яскравою асоціативною символікою.

Є. М. Прісовський.


ГОРЕВА Євгенія Антонівна (6.I 1930, м. Канів, тепер Черкас. обл.) — укр. рад. поетеса, перекладачка. Закінчила 1956 Київ. ун-т. Друкується з 1962. Автор збірок для дітей «Куди жабка мандрувала» (1967), «Кит, і слон, і ми, і пароплав» (1977), «А я щось знаю» (1984). В її перекладі вийшли: з нім. — зб. «„Біла ворона“ та інші новели» Г. Белля (1969), зб. нар. дит. пісень «Ільзе-Більзе» (1972),повість-казка «Момо» М. Енде (1985); з англ. мови — повість «Мері Поппінс» П. Л. Треверс (1981). Переклала також окремі твори Г. Келлера, М. Волошина, А. Малдоніса, Г. Цешкайте та ін.

Є. О. Попович.


ГОРЕЦЬКИЙ Анатолій Васильович (24.XI 1938, Одеса — 14.VIII 1972, Львів) — укр. рад. літературознавець, канд. філол. наук з 1970. Закінчив 1962 Львів. ун-т. З 1967 був наук. співробітником Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Досліджував історію л-р народів Югославії, зокрема словен. прозу (статті «Соціальна проблематика сучасного словенського роману», 1974; «Творчість Прежихова Воранца на тлі „соціального реалізму“ в Словенії», 1977). Брав участь у підготовці до друку 50-томного Зібрання творів І. Франка.

Ю. Л. Булаховська.


ГОРЕЦЬКИЙ Максим Іванович [6 (18).II 1893, с. Мала Багатьковка, тепер Мстиславського р-ну Могильов. обл. — 20.III 1939] — білорус. рад. письменник, один із зачинателів нац. худож. прози й основоположників білорус. літературознавства, критик і публіцист, лексикограф. Розробляв жанрові форми філос. есе, соціально-аналітичної та епістолярної прози, ліричної мініатюри тощо.

Провідні теми дореволюц. періоду — життя білорус. селянства, роль інтелігенції, пошуки шляхів її зближення з народом (оповідання, драм. повість «Антон», 1914). У романі «Комаровська хроніка» (1932 — 37) показано життя села від поч. 19 ст. до перших післяреволюц. років, роман «Віденські комунари» (1931 — 33, опубл. 1963) — про зародження робітн. руху, події рос. революції 1905 — 07, боротьбу за встановлення Рад. влади у Білорусії й Литві. Худож.-докум. записки «На імперіалістичній війні» (1914 — 19, опубл. 1926) розкривають антинар. характер війни. Написав першу «Історію білоруської літератури» (1920), ряд літ.-критичних нарисів. Укладач словників. Виявляв інтерес до укр. культури і л-ри. В 1928 відвідав Харків. опубл. у журн. «Червоний шлях» (1928) статтю про білорус. л-ру. Укр. мовою окремі твори Г. переклала Г. Вігурська. Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно. Портрет с. 464.

Тв.: Укр. перекл. — Білоруська література. «Червоний шлях». 1928. № 5 — 6: Віленські комунари. К., 1969: Досвітки. В кн.: Білоруське радянське оповідання. К., 1979; Рос. перекл. — Красные розы. Избранное. Минск, 1976.

М. Й. Мушинський.


ГОРЕЦЬКИЙ Петро Гнатович (26.VI 1919, с. Максимільянівка, тепер Мар’їнського р-ну Донец. обл.) — укр. і рос. рад. поет. Член КПРС з 1941. Закінчив 1956 Ужгород. ун-т. Друкується з 1937. Героїка Великої Вітчизн. війни, трудовий ритм нашого часу — гол. теми його збірок «Джерело» (1951), «Весна» (1954), «Моя любов» (1957), «Вічне тепло» (1973), «Осінні прокоси» (1979), «Зачарованість» (1986) та ін. Багато віршів Г. покладено на музику. Перекладає твори рос. (М. Ісаковський, О. Твардовський), білорус. (Янка Купала, Пятрусь Бровка, Максим Танк та ін.), азерб. (С. Вургун, С. Рустам) письменників. Поетичні збірки Г. вийшли у перекладі рос., білорус. та азерб. мовами.

Тв.: З доріг життя. К., 1982.

В. А. Бурбела.


ГОРЕЦЬКИЙ Петро Йосипович [24.XI (6.XII) 1888, с. Мутин, тепер Кролевецького р-ну Сум. обл. — 16.VIII 1972, Київ] — укр. рад. мовознавець, канд. філол. наук з 1946. Закінчив 1914 Київ. ун-т. З 1919 працював в установах АН УРСР, 1930 — 63 — старший наук. співробітник Ін-ту мовознавства АН УРСР. Автор праць з історії укр. літ. мови, лексикології, лексикографії тощо («Українська мова», 1926, у співавт.; «Мова української драматургії другої половини 19 — початку 20 ст.», 1957; «Українська лексика „Вечорів на хуторі біля Диканьки“ М. В. Гоголя...», 1958; «Історія української лексикографії», 1960). Співавтор «Курсу сучасної української літературної мови» (т. 1 — 2, 1951) і «Курсу історії української літературної мови» (т. 1 — 2, 1958 — 62), один з укладачів «Українсько-російського словника» (т. 1 — 6, 1953 — 63), редактор «Словника української мови» (т. 1, 1970).

М. А. Жовтобрюх.


«ГОРИЗОНТ» — літ.-худож. і громад.-політ. ілюстрований збірник Одес. орг-ції СПУ. Засн. 1966. Виходить щорічно, друкує матеріали укр. і рос. мовами. У випуску збірника брали участь І. Рядченко (перший редактор), В. Гетьман, І. Дузь, С. Стриженюк, А. Зорич, Г. Зленко. В «Г.» опубл. твори, присвячені трудовим звершенням і ратним подвигам рад. людей, зокрема романи й повісті І. Гайдаєнка, Г. Карєва, Ю. Усиченка, І. Григурка, оповідання А. Колісниченка, Б. Сушинського, нариси В. Лясковського, Н. Лур’є, вірші В. Івановича, А. Глущака, B. Мороза та ін. Надруковано окремі твори з літ. спадщини М. Рильського, Ю. Смолича, C. Олійника, Е. Багрицького, І. Бабеля. Серед критичних матеріалів — статті В. Фащенка, А. Недзвідського, Є. Прісовського, М. Стрельбицького, В. Панченка.

Г. Д. Зленко.


ГОРКА Лаврентій [1671, Львів — 10(21).IV 1737, м. Вятка, тепер Кіров] — укр. і рос. письменник, учений, церк. діяч. Нар. в сім’ї козака. Після закінчення Київської академії працював у ній викладачем. З 1713 — ігумен Видубицького монастиря в Києві, з 1721 — архімандрит Воскресенського монастиря у Москві. Як оберієромонах армії і флоту взяв участь у перському поході 1722. У 1723 висвячений в сан астраханського єпископа, згодом — єпископ в Устюзі (1727 — 31), Рязані (1731 — 33), Вятці (1733 — 37). Автор курсу поетики «Idea artis poeseos» («Образ мистецтва поезії»), який прочитав студентам Київ. академії 1707 — 08. До поетики додано трагікомедію Г. «Іосиф патріарха», написану на сюжет популярного бібл. оповідання про Йосифа Прекрасного і злочинну любов до нього дружини єгипетського вельможі Пентефрія. Трагікомедію тоді ж поставлено в Київ. академії. Сприймалася вона як сатира на укр. панство, у ній уперше в укр. л-рі виведено сатир. образ вельможної жінки, показано її нечестиве кохання, психологічно вмотивовано її поведінку. Три інтермедії до драми не збереглися.

Літ : Тихонравов Н. Русские драматические произведения 1672 — 1725 годов, т. 2. СПБ, 1874; Петряев Е. Литературные находки. Киров, 1981.

О. В. Мишанич.


ГОРЛАЧ (справж. прізв. — Коваленко) Леонід Никифорович (4.IV 1941, с. Ріпки, тепер смт Черніг. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1968. Закінчив 1963 Ніжин. пед. ін-т. Друкується з 1958. Про чарівність природи рідного краю, духовний світ сучасника, вічні людські цінності — пам’ять, совість, доброту, вірність говорить Г. у збірках віршів «Сонце в зіницях» (1965), «Лебеді» (1967), «Танок дощу» (1971), «Співучий млин» (1974), «Зірниці» (1978), «Світовид» (1980), «Ми у світі» (1984) та ін. За докум. повісті про будівництво БАМу «Магістраль віку» (1975), «Від Дніпра до Амура» (1976), «Далекосхідне кільце» (1978; всі — у співавт.) удостоєний Респ. комс. премії ім. М. Островського (1984). Автор істор. поеми «Ніч у Вишгороді» (1982, за її мотивами 1985 Київ. театр поезії здійснив виставу «Золоті ворота»), віршованого роману «Слов’янський острів» (1986), збірок віршів та балад для дітей «Зелений букварик» (1969), «Пелюстки живого вогню» (1983) та ін. Виступає з літ.-критичними нарисами («Платон Воронько», 1973; «Павло Усенко», 1976), перекладає твори рос., білорус., груз., вірм., євр., нім., чес. та ін. письменників. Окремі твори Г. перекладено рос., білорус., лит., польс., угор. та ін. мовами.

Тв.: Прима грацій. К., 1980; Вибір пам’яті. К., 1988; Рос. перекл. — Переболею снегом и зимою. М., 1985.

Літ.: Василенко І. Кольори слова. «Дніпро», 1971, № 6; Гризун А. Виміри реального життя. «Дніпро», 1978, № 6.

С. В. Тельнюк.


ГОРЛЕНКО Василь Петрович [псевд. і крипт. — В., Глаголь, Черкасин, Г-ко, В. Г. та ін.; 1(13).I 1853, с. Ярошівка, тепер Українське Талалаївського р-ну Черніг. обл. — 14(27).IV 1907, Петербург, похований у Ярошівці] — укр. літ. критик, мистецтвознавець, фольклорист та етнограф. Походив з відомого укр. старшинського роду. Навчався в Ніжин, ліцеї та Сорбонні. Зазнав впливу франц. теоретика л-ри і мистецтвознавця І. Тена. Перша помітна праця Г. — «Літературні дебюти Некрасова» — опубл. в журн. «Отечественные записки» (1878, № 12). У ранній період діяльності друкується в рос. періодичних виданнях (газетах «Голос», «Молва», «Русское обозрение», «Заря», «Труд»; журн. «Всемирная иллюстрация»; зо. «Русский архив»); у франц. газ. «Figaro». Одним з перших подав відомості про рукописи рос. повістей Т. Шевченка, надрукував кілька уривків з них («Труд», 1881 — 82). З часу засн. журн. «Киевская старина» (1882) був одним з його співробітників: виступав (у 80 — 90-х pp.) із статтями з питань укр. л-ри, мист-ва, історії, краєзнавства, фольклору та етнографії. Надрук. у журналі ст. «Батьківщина Гоголя» та худож. переклади рос. мовою (оповідання Ю. Федьковича «Лелії могила, або Довбушів скарб», «Дніпрові кручі»). З 1897 жив у Петербурзі, співробітничав у газ. «Новое время». У літ.-мистецькому додатку до цієї газети постійно подавав огляди нових видань творів рос. (зокрема, М. Горького), укр. і франц. письменників та огляди франц. журналів, рецензував літературознавчі та істор. праці. Широко популяризував творчість укр. письменників (М. Макаровського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, І. Манжури, Панаса Мирного, І. Франка), зробив вагомий внесок у вивчення життєвого і творчого шляху укр. художників (Т. Шевченка, В. Боровиковського, Д. Левицького), кобзарів і лірників (Г. Любистка, І. Кравченка, Ю. Перепелиці та ін.). Був у дружніх стосунках з М. Костомаровим, П. Мартиновичем, М. Заньковецькою, Панасом Мирним, Б. Грінченком, Дж. К. Джеромом, Д. Рошем та ін. Архів Г. зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР та ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР.

Тв.: Южнорусские очерки и портреты. К., 1898: Украинские были. К., 1899; Отблески. СПБ, 1908; Рудинська Є. Листи Василя Горленка до Панаса Мирного. К., 1928.

Літ.: Лазаревський Г. Київська старовина. «Українська література», 1943, № 12; Шевчук В. Шукач «перлів многоцінних». «Народна творчість та етнографія», 1971, № 3.

М. С. Грицюта.


ГОРЛЕНКО Йоасаф [світське ім’я — Яким Андрійович; 8(19).IX 1705, м. Прилуки, тепер Черніг. обл. — 10(21).XII 1754, м. Грайворон, тепер Бєлгород. обл.] — укр. осв. і церк. діяч, письменник. Син прилуц. полковника. Дядько Г. Ф. Квітки-Основ’яненка. Закінчив 1725 Київську академію, деякий час викладав у ній. Був ігуменом, згодом архімандритом Мгарського монастиря (1737 — 45), намісником Троїце-Сергієвої лаври, єпископом бєлгородським і обоянським (1748 — 54). Дбав про розвиток освіти, виступав проти латинізації шкіл на Україні. Автор слів, послань і подорожніх нотаток. У творах уникав характерного для того часу вихваляння можновладців. У драмі великоднього циклу «Брань честных седми добродЂтелей з седми грЂхами смертними...» (1737, вид. у Києві 1892) використав давній барокковий мотив боротьби мандрівної людини з гріхами земними за допомогою чеснот. Твір має жваву епічну дію: війна за людину між чеснотами і гріхами ведеться з перемінним успіхом і завершується перемогою чеснот, звільненням людини-полоненика з пекла за допомогою персоніфікованого «слова божого». Характерна для л-ри барокко ілюзорна достовірність створюється широким використанням реалій тсгочасного військ. та нар. побуту, нар. мови. Портрет с. 466.

Літ.: Лебедев А. Иоасаф Горленко. В кн.: Сборник Харьковского историко-филологического общества, т. 12. Х., 1900; Святитель Иоасаф Горленко, єпископ белгородский и обоянский (1705 — 1754). Материалы для биографии, собранные и изданные кн. Н. Д. Жеваковым, т. 1 — 2. К., 1907 — 09.

В. В. Лисиця.


ГОРЛЕЦЬКИЙ Лук’ян Петрович [10(23).XII 1910, с. Криничне, тепер Деражнянського р-ну Хмельн. обл. — 26.I 1986, Львів] — рос. рад. письменник. Член КПРС. Закінчив Саратовське військ. уч-ще прикордонних військ. Служив командиром застави. Жив на Україні. У повістях і оповіданнях (зб. «Далека застава», 1950; «Останній рейс», 1958; «Кордон», 1964: «Савсан», 1966; «Джангірові кутаси», 1968; «Важке весілля», 1976) відобразив будні воїнів-прикордонників, ритми нового життя.

Т. Ю. Салига.


ГОРНИЦЬКИЙ Євген Юліанович (25.XI 1859, м. Жовква, тепер Нестеров Львів. обл. — 1913, ймовірно, м. Рава-Руська, тієї ж обл.) — укр. письменник. Нар. в сім’ї службовця. Навчався 1877 — 81 у Віден. семінарії та на філос. ф-ті Віден. ун-ту. Був священиком у Потиличі (тепер Потелич), Довгомостиськах і Раві-Руській. Друкувався в львів. журналах «Весна» і «Зоря». Автор оповідань «Хуторянка» (1879), «Сон» (1898), статей («Записки топографічноісторичні о стародавнім містечку Потилич», 1890; «Журналістика в Росії», 1879). Переклав драми «Орлеанська діва» Ф. Шіллера (1888), «Павло і Віргінія. Картина природи» Ж. А. Б. де Сен-П’єра (1888).

В. Т. Полєк.


«ГОРНО» — літ. об’єднання революц. письменників Зх. України. Засн. 1929 у Львові. Діяло під впливом КПЗУ. Входило до Міжнар. бюро революц. письменників (згодом — Міжнародне об’єднання революційних письменників). Свої марксистсько-ленінські принципи об’єднання проголосило в «Декларації», опублікованій 1929 в органі «Г.» — журналі «Вікна». Активними учасниками «Г.» були В. Бобинський, С. Тудор, А. Волощак, Ніна Матулівна, П. Козланюк, Я. Галан, О. Гаврилюк, М. Калинчук, Мирослава Сопілка, І. Михайлюк, С. Масляк, Я. Кондра, А. Іванчук, Влас Мизинець, Д. Осічний та ін. «Г.» відіграло велику роль у згуртуванні прогресивних літ. сил краю, пропаганді ідей соціалізму, боротьбі за возз’єднання з Рад. Україною. Члени «Г.» (С. Тудор, Я. Галан, В. Бобинський, О. Гаврилюк, Я. Кондра та ін.) обстоювали реалістичні принципи в літературі, виступали проти безідейності.

Підтримувало постійні зв’язки з рад. письменниками, пролет. письменниками Польщі, Болгарії, Чехословаччини, Німеччини, Угорщини, прогресивними укр. письменниками Канади і США. Припинило діяльність 1933 внаслідок урядових репресій у панській Польщі. Значна частина горнівців згодом стали членами СПУ.

П. М. Довгалюк.


ГОРНФЕЛЬД Аркадій Георгійович [18(30).VIII 1867, Сімферополь — 25.III 1941, Ленінград] — рос. рад. літературознавець, критик. Член КПРС з 1926. Закінчив 1892 Харків. ун-т. Вивчав питання поетики під керівництвом О. Потебні. Друкувався в журн. «Русское богатство». Г. належать праці з теорії л-ри, поетики і стилю, психології творчості і читацького сприймання («Про тлумачення художнього твору», 1912; «Шляхи творчості», 1922, та ін.). Кн. Г. «Муки творчості» (1906) М. Горький рекомендував молодим письменникам. Опублікував рецензії на кн. В. Лесевича «Є. П. Гребінка» (1901), «Кобзар» у перекладі рос. письменників (1906) за ред. І. Бєлоусова. Листувався з О. Білецьким.

Тв.: Книги и люди. СПБ, 1908; О русских писателях. СПБ, 1898; Муки слова. М. — Л., 1927; Романы и романисты. М., 1930: Как работали Гете, Шиллер и Гейне. М., 1933.

І. Д. Бажинов.


ГОРОВ (Horov; справж. прізв. — Горовчак) Павол (25.V 1914, м. Бановце над Ондавою — 29.IX 1975, Братіслава) — словац. поет. Закінчив 1935 Братіслав. учител. академію. Дебютував зб. «Глибінь зрадливих вод» (1940). Вірші збірок «Ніоба, мати наша» (1942), «Повернення» (1944), «Дефіле» (1947) відзначаються активним гуманізмом, виразним антифашист. спрямуванням. У збірках «Мій полудень» (1952), «Сонце над нами» (1954), «Височінь літнього неба» (1960) домінують громадян. теми, зокрема мотиви соціалістичного оновлення країни. Збірки «Кораблі з Генуї» (1966), «Підземна ріка» (1972), «З останніх» (вид. 1977) присвячені темі вітчизни, боротьбі за мир. Укр. мовою окремі твори Г. переклали В. Лучук, Р. Лубківський.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Словацька поезія. К., 1964; [Вірші]. В кн.: Слов’янська ліра. К., 1983.

Г. М. Сиваченко.


ГОРОВІЦ-ЗАХАРОВ (Gorovic-Zaharov) Лев (псевд. — Євгеній Захаров, «X.», «Z. Q.» та ін.; 2.IX 1903, Одеса — 26.X 1975, Белград) — серб, журналіст, перекладач і літ. критик. Автор праць про творчість І. Тургенєва, І. Буніна, Л. Андрєєва, В. Маяковського, М. Шолохова, І. Ільфа і Є. Петрова та ін. Один з упорядників зб. «Поезія Великого Жовтня» (1967). Перекладав твори В. Брюсова, І. Буніна, В. Маяковського, А. Ахматової, Є. Євтушенка. До 90-ї і 100-ї річниці з дня смерті Т. Г. Шевченка опубл. статті «Тарас Шевченко» в «Књижевне новине» («Літературна газета», 1951, №13), «Страждання і велич Тараса Шевченка» [журн. «Сусрети» («Зустрічі»), 1961, № 9 — 10], «Доля Тараса Шевченка» (газ. «Telegram», 1961, № 49).

Т. В. Посудневська.


ГОРОДЕЦЬКИЙ Сергій Митрофанович [5(17).I 1884, Петербург — 8.VI 1967, Москва] — рос. рад. письменник. Закінчив 1907 Петерб. ун-т. Вже перші збірки «Ярь» і «Перун» (обидві — 1907) приваблювали худож. розробкою мотивів і образів давньослов’ян. міфології, естетизацією повнокровного життя людини як невід’ємної частки живої природи. Друкувався у виданнях символістів. Збірки «Дика воля» (1908), «Русь» (1910), «Верба» (1912) позначені пошуками шляху, відмінного від доктрини символізму. Г. стає одним з організаторів «Цеху поетів» і найпослідовніших поетів-акмеїстів (див. Акмеїзм). У рад. час оспівував революц. героїку і пролет. інтернаціоналізм (збірки «Серп», 1921; «З темряви до світла», 1926; «Грань», 1929; поема «Червоний Пітер», 1922). Автор повістей «Адам» (1917), «Пам’ятник повстання» (1925), романів «Багряний вихор» (1927), «Сади Семіраміди» (опубл. 1971). У творах періоду Великої Вітчизн. війни переважає тема патріотизму (поема «Три сини» та ін.). Переклав окремі поезії Т. Шевченка, І. Франка, Л. Первомайського, М. Рильського та ін.

Тв.: Стихотворения и поэмы. Л., 1974; Воздушный витязь. М., 1983: Жизнь неукротимая. М., 1984.

Літ.: Машинский С. Поэзия Сергея Городецкого. В кн.: Машинский С. Слово и время. М., 1975.

А. В. Оберемський.


ГОРОДИСЬКЕ ЄВАНГЕЛІЄ — пам’ятка старослов’ян. мови давньоруської редакції. Див. Бучацьке євангеліє.


ГОРОДИСЬКИЙ АПОСТОЛ — пам’ятка старослов’ян. мови і давньорус. книжкового мистецтва. Див. Христинопільський апостол.


ГОРОДСЬКОЙ (справж. прізв. — Блюмкін) Яків Зіновійович [11 (23).X 1898, Катеринослав, тепер Дніпропетровськ — 5.I 1966, Київ] — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1926. Закінчив 1917 вище поч. уч-ще. Учасник 1-го Всеукр. з’їзду спілки пролет. письменників (1927), делегат 1-го Всесоюзного з’їзду рад. письменників (1934). Учасник Великої Вітчизн. війни. Жив на Україні. В 1923 вийшла його перша поетична зб. «Космата Росія». В 30-і pp. очолював редколегії журналів «Литстрой» і «Красное слово» (тепер «Радуга»). П’єси Г. «Залізна бригада» (1933), «Район» (1934), «Останній раунд» (1935) ставились у театрах Києва, Харкова, Чернігова, Запоріжжя. В Києві вийшла більшість поетич. збірок Г. («Ясно бачу», 1935; «Дорога на Ірпінь», 1936; «Липень», «Поеми і вірші», «Сто мільйонів», всі — 1937; «Зустрічі», 1940; «Молода земля», 1950; «Київські вірші», 1958; «Крізь роки», 1960, та ін.). Під час Великої Вітчизн. війни в Уфі видав поетич. збірки «Кияни» і «Зброя» (обидві — 1942), «Воєнний час» (1943). У статтях «„Кобзар“ воює» (1942) та «Вороги Тараса згинуть» (1944) писав про патріотичне значення творчості Т. Шевченка. Кращі твори Г. зібрано в книгах «Відступ смерті» (1968) і «Все життя» (1985). Для них характерні мотиви патріотизму, революц. і трудової романтики. Переклав окр. поезії Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Олеся, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, С. Олійника, І. Неходи, Л. Дмитерка, С. Крижанівського, О. Ющенка та ін.

Тв.: Вся жизнь. К., 1985.

Л. М. Вишеславський.


ГОРОШОВСЬКИЙ (Horoschowski) Вільгельм (1870 — 1935) — австр. перекладач. Нар. в Галичині. Навчався і жив у Відні. В 1909 зустрічався з М. Коцюбинським, листувався з ним. У 10-х pp. 20 ст. друкувався в укр. журналі «Ruthenische Revue» («Русинський огляд», 1903 — 1905), згодом «Ukrainische Rundschau» («Український огляд», 1906 — 1916), що виходив у Відні нім. мовою. Переклав багато віршів і поем Т. Шевченка, з яких надрукував (1904) лише переспів «Заповіту». Збірку творів укр. поета, яку готував до друку, видати не вдалося. Доля її невідома. Переклав також ряд оповідань Панаса Мирного, Б. Грінченка, І. Франка, В. Стефаника, О. Кобилянської, С. Ковалева та ін. (увійшли до виданої ним нім. мовою антології «Українські прозаїки», Прага, 1909). Окремою книжкою («Pro bono publico», 1909) опублікував переклади творів М. Коцюбинського «Pro bono publico», «Під мінаретами», «На віру».

Літ.: Погребенник Я. М. З історії перекладання Т. Г. Шевченка німецькою мовою. «Архіви України». 1971, № 2.

Я. М. Погребенник.


ГОРСТ Георгій Миколайович (15.II 1942, Одеса) — укр. рад. письменник. Закінчив 1968 Одес. ун-т. Пише оповідання і повісті (збірки «Свято», 1974; «Перед далеким рейсом», 1980; «До родини», 1987). Увага письменника зосереджена гол. чин. на темах трудового, морального й духовного становлення молодої рад. людини. Повість «Тепла зима» (1987) — про взаємозв’язки людини з природою.

Г. Д. Зленко.


ГОРЯЇНОВ Василь Георгійович (літ. псевд. — Федір Крестьянінов; 10(23).IV 1914, с. Воробйовка, тепер Понирівського р-ну Курської обл.] — рос. рад. поет. Живе на Україні. Одну з перших збірок Г. — «Зерно» (1950) схвально оцінив П. Тичина в ст. «За високу поетичну майстерність» (1950). Автор збірок «Ранок життя» (1947), «Мій вогонь» (1955), «Від душі» (1960), «Зелена повінь» (1964), «Степове небо» (1979), «Тугі пласти» (1984) — про трудовий неспокій рад. молоді, природу донецької землі, любов до рідного краю. Зб. «Добридень, буркуне!» (1984) присвячена людям, що борються за мир.

Тв.: Зеленое половодье. Донецк. 1964; Степное небо. Донецк, 1974; Упругие пласти. Донецк, 1984; Здравствуй, донник! К., 1984.

В. О. Мельник.


ГОРЯЧКО Лідія Григорівна [4 (17).XII 1913, с. Вільшанка, тепер смт Кіровогр. обл.] — укр. рад. перекладачка. Закінчила 1941 Київ. ун-т. У перекладах Г. з болг. мови вийшли: романи «На життя і смерть» Д. Ангелова (1957), «Республіка дощів» С. Даскалова (1978), повісті «Воля» М. Горчивкіна (1961), «Танго» Г. Караславова (1985), збірки оповідань С. Даскалова («Сільські душі», 1962), Єдина Пелина («Іванчові пальчики», 1960), кн. «Болгарські смішинки» (1969), окремі оповідання у збірках «Болгарський гумор і сатира» (1974), «Сучасна болгарська новела» (1977), «Веселий ярмарок» (1985) та ін. Автор статей про укр.-болг. літ. зв’язки. Нагороджена 1979 Золотим Почесним знаком Всенародного комітету болгарсько-радянської дружби.

В. О. Захаржевська.


ГОРЬКИЙ Максим [справж. — Пєшков Олексій Максимович; 16(28).III 1868, Нижній Новгород, тепер Горький — 18.VI 1936, Горки під Москвою, похований у Москві на Красній площі] — рос. рад. письменник, основоположник л-ри соціалістич. реалізму, родоначальник рад. л-ри. Самотужки здобув всебічну освіту. В 1884 — 88 брав участь у нелегальних гуртках, вів революц. пропаганду серед робітників і селян, тричі був заарештований (1889, 1901, 1905). В 1888 — 89 і 1891 — 92 подорожував по країні. За участь у революції 1905 був ув’язнений у Петропавловській фортеці. У грудні 1905 вперше зустрівся з В. І. Леніним, який відіграв велику роль у його ідейному і творчому зростанні. За дорученням партії 1906 нелегально виїхав до Америки. Був на V з’їзді партії в Лондоні. Співробітничав у більшовицьких газетах «Звезда» і «Правда». В 1906 — 13 жив в Італії. В роки реакції захопився «богобудівництвом», наслідком чого була повість «Сповідь» (1908). В. І. Ленін піддав її критиці, допоміг Г. утвердитися на позиціях марксизму. В 1915 Г. заснував антивоєнний журн. «Летопись». Після Великої Жовтн. соціалістич. революції активно включився в будівництво соціалістичної культури, організував вид-во «Всемирная литература». У 1921 — 28 письменник жив і лікувався за кордоном.

Повернувшись до СРСР, розгорнув широку літ.громад. діяльність. Один з організаторів І Всесоюз. з’їзду рад. письменників (1934). З 1934 очолював Спілку письменників СРСР. Брав участь в організації міжнар. антифашист. конгресів. Заснував і редагував журнали та книжкові серії «Наши достижения», «История гражданской войны», «Жизнь замечательных людей», «Библиотека поэта» та ін. Перше оповідання Г. «Макар Чудра» (1892) навіяне враженнями від мандрування по Україні. В 1898 з’явилося перше зібрання творів Г. у 2-х томах «Нариси й оповідання», в яких розкрито класові суперечності існуючого сусп. ладу, зображено життя бідноти, наростання пролет. революції в Росії, пробудження сусп. свідомості. В 90-і pp. Г. розвивав кращі традиції реалізму і романтизму 19 ст., в легендарно-фольклорних та алегоричних формах передавав передреволюц. атмосферу в країні («Стара Ізергіль» і «Пісня про Сокола», 1895; «Пісня про Буревісника», 1901). З пролет. позицій Г. критикував сусп. лад, створював типові характери рос. буржуазії (романи «Фома Гордєєв», 1899; «Троє», 1900). Новаторським є образ Ніла — рос. робітника, нового героя часу, творця нової історії (драма «Міщани», 1901). У п’єсі «На дні» (1902) утверджував принципи активного гуманізму. Філос.-лірична поема «Людина» (1903) стала справжнім гімном людській величі. В п’єсах «Дачники» (1904), «Діти сонця» і «Варвари» (1905) показав життя рос. інтелігенції, закликав творити для народу. На матеріалі і під впливом революц. подій 1905 написав п’єсу «Вороги» та роман «Мати» (1906), високо оцінені В. І. Леніним. У цих класичних творах соціалістич. реалізму Г. показав зростання революц. свідомості нар. мас, уперше в л-рі зобразив боротьбу пролетаріату під керівництвом більшовицької партії, народження нової людини-колективіста, створив яскравий образ профес. революціонера з робітн. середовища (Павло Власов). У п’єсах «Останні» (1908), «Васса Желєзнова» (1-а ред., 1910), в повістях «Городок Окуров» і «Літо» (1909), «Життя Матвія Кожем’якіна» (1910 — 11) показав приреченість рос. буржуазії, викривав ренегатство бурж. інтелігенції, провінційне міщанство. Сатирично зобразив у «Російських казках» (1912, 1917) декадентство, чорносотенство і шовінізм. «Казки про Італію» (1911 — 13) та цикл оповідань «По Русі» (1912 — 16) пройняті вірою в світле майбутнє народу. В період підготовки Великої Жовтн. соціалістич. революції Г. висловлював сумніви щодо організаційних можливостей партії, її здатності приборкати анархо-індивідуалістську стихію (цикл публіцистич. статей «Несвоєчасні думки», 1917 — 18), за що його критикував В. І. Ленін. Продовжував працювати над автобіогр. трилогією — повістями «Дитинство» (1912 — 13), «В людях» (1914), романом «Мої університети» (1922). В мемуарному нарисі «В. І. Ленін» (1924 — 31) Г. з великою худож. силою створив правдивий, живий образ вождя. Роман «Діло Артамонових» (1925) художньо узагальнив історію трьох поколінь рос. буржуазії. В романі «Життя Клима Самгіна» (кн. 1 — 4, 1927 — 36) розвінчав бурж. ідеологію індивідуалізму. Клим Самгін — один з найяскравіших образів інтелігента в світовій літературі, який приховує за позірною незалежністю від ідеології і практики буржуазії свою внутрішню роздвоєність і суперечливість суспільних орієнтацій. Г. показав неминучість загибелі капіталізму і перемоги соціалістич. революції (п’єси «Єгор Буличов та інші», 1932; «Достигаєв та інші», 1933; «Васса Желєзнова», 2-а ред. 1935). Виступав як публіцист, літ. критик, теоретик л-ри (зб. «Про літературу», 1937). Роздуми Г. про активний гуманізм, будівничий пафос рад. л-ри, її здатність відтворювати життя в революц. перспективі лягли в основу теорії і практики методу соціалістичного реалізму.

Життя і творчість Г. тісно пов’язані з Україною. Вперше Г. побував на Україні 1891 (в Харкові, Полтаві, Чернігові, Ніжині, Прилуках, Києві, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Сімферополі, Бахчисараї, Севастополі, Ялті, Алушті, Судаку, Феодосії, Керчі), відвідав могилу Т. Шевченка в Каневі. В 1897 жив у с. Мануйлівці Кобеляцького пов. Полтав. губ., де пропагував твори Т. Шевченка, з поезією якого познайомився в кін. 80-х pp. у Казані по рукописних збірках. Організував у Мануйлівці хор і самодіяльний укр. театр, ставив п’єси укр. драматургів («Назар Стодоля» Т. Шевченка, драми М. Старицького, І. Карпенка-Карого, виконував ролі у виставі «Мартин Боруля»), Вдруге приїздив сюди 1900. Тут закінчив оповідання «Коновалов» та «Мальва», написав «Кримські ескізи», «Брати Шишліни», «Ярмарок у Говтві», роман «Троє». Вивчав і записував укр. фольклор, цікавився працями укр. фольклористів (В. Гнатюка, П. Куліша, В. Антоновича, М. Драгоманова, Б. Грінченка). В 1897 співробітничав у журн. «Жизнь Юга» (Одеса), в якому надрукував цикл нарисів «Жалісливі люди», а в додатку до журналу — «В степу» («Оповідання босяка»). В 1896 вмістив у газ. «Одесские новости» серію нарисів і замальовок з Всеросійської пром. і худож. виставки. Г. стежив за творчістю І. Франка, знайомився з творами І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, В. Стефаника, Лесі Українки, Л. Яновської, П. Тичини. Сприяв виданню 1906 «Кобзаря» Т. Шевченка (вийшов 1-й том). Виявляв інтерес до творчості П. Куліша, роман якого «Чорна рада» високо цінував за худож. майстерність та істор. правдивість. У 1914 вдруге побував у Києві. В липні 1928 приїздив до Харкова, відвідав трудову дит. колонію у Куряжі під Харковом, якою керував A. Макаренко, побував на новобудовах України. Одним з перших написав нариси про будівників Дніпрогесу (цикл «По Союзу Рад»). У письменницькому клубі — Будинку В. Блакитного в Харкові відбулась зустріч Г. з літераторами, яка відіграла велику роль у дальшому розвитку укр. рад. л-ри і посиленні зв’язків між братніми л-рами СРСР. П. Тичина, який листувався з М. Горьким, писав, що Г. знав укр. мову, укр. л-ру і нар. творчість. На укр. матеріалі Г. написав оповідання «Челкаш», «Омелян Пиляй», «Пройдисвіт», «Ярмарок у Говтві», «Мій супутник», «Велика любов» та ін. У циклі «По Русі», в нарисі з циклу «По Союзу Рад» та ін. з глибокою симпатією змалював трудових людей України. Національні риси українців відтворив в образах Андрія Находки в романі «Мати», ветеринарного лікаря Бориса Чепурного в п’єсі «Діти сонця». Тема України, укр. народу, укр. пісні й думи є в романі «Життя Клима Самгіна». Яскравою сторінкою в історії рос.-укр. літ. взаємозв’язків є дружба Г. з М. Коцюбинським, який систематично знайомив його з л-рою і культурою України. Письменників єднали глибоке переконання в необхідності розвитку нар. творчості, яка живить нац. культуру, віра в непереборну силу людяного в людині, в її революц. майбутнє, заперечення ліберально-народницького гуманізму й християнського непротивлення злу, громадян. пасивності й терпіння. Горьківська концепція людини — сильної і сміливої особистості, зарядженої гуманістичним ідеалом, готової на самопожертву в ім’я торжества соціальної справедливості і щастя гноблених народів — була близькою І. Франкові, В. Стефанику, Лесі Українці. У ст. «Максим Горький» (1905) І. Франко назвав Г. натхненним апостолом людинолюбства. За ініціативою і завдяки сприянню І. Франка з’явилися перші переклади творів Г. на Зх. Україні («Челкаш», 1900; «Пісня про Буревісника», 1901; «Макар Чудра», 1902; «Двадцять шість і одна», 1903; «На дні», 1903; зб. «Мальва і інші оповідання», 1904). Леся Українка переклала оповідання «Стара Ізергіль» («Молода Україна», 1902, № 5). Велику роль у популяризації творчості Г. на Україні відіграли В. Стефаник, О. Кобилянська, Марко Черемшина, А. Тесленко, С. Васильченко. Дніпрова Чайка, Л. Яновська. Г. багато зробив для ознайомлення рос. читачів з кращими здобутками укр. л-ри. За його безпосередньою участю в журн. «Жизнь» було опубліковано твори І. Франка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, Л. Мартовича, О. Кобилянської, статті Лесі Українки. Вид-во «Знание» 1906 випустило в світ «Кобзар» Т. Шевченка у перекладі рос. письменників, 1911 — 12 — «Оповідання» М. Коцюбинського в двох томах. У 1911 — 16 Г. розгорнув активну діяльність по згуртуванню прогресивних сил л-р народів Росії, підтримував розвиток укр. л-ри й науки, готував збірник укр. л-ри в 2-х томах у вид-ві «Парус» (видання не здійснене). Твори Г. перекладали В. Щурат, B. Гнатюк, В. Бобинський, Михайло Садовський, П. Тичина, М. Рильський, А. Головко, П. Панч, С. Скляренко та ін. Спогади про зустрічі й творче спілкування з Г. залишили П. Тичина, М. Рильський, А. Кримський, О. Корнійчук, П. Панч, С. Тудор, О. Копиленко, Іван Ле, Ю. Смолич, Я. Баш, А. Макаренко. З монографічними дослідженнями і розвідками, присвяченими аналізу літ. спадщини Г. у зіставленні з творчістю укр. письменників дожовтневого і рад. періоду, розкриттю впливу Г. на укр. л-ру і впливу укр. культури на пролет. письменника виступали О. Білецький, Н. Крутікова, Є. Шабліовський, Є. Кирилюк, М. Пархоменко, П. Колесник, В. Прожогін, М. Матвійчук, Д. Чалий та ін. укр. літературознавці. П’єси Г. йдуть на сценах театрів України. На Київ. кіностудії 1955 за романом «Мати», а 1957 — за оповіданням «Мальва» знято однойм. фільми. За поемою Г. «Дівчина і Смерть» композитор Г. Жуковський створив однойм. балет (пост. 1971). В Одесі, Донецьку, Ялті, с. Кандибиному Микол. обл. та ін. Г. споруджено пам’ятники. В с. Мануйлівці Полтав. обл. відкрито Горького О. М. музей. Іл. див. с. 384 — 385.

Тв.: Полное собрание сочинений, т. 1 — 25. М., 1968 — 76; Архив А. М. Горького, т. 1 — 14. М., 1939 — 76; Укр. перекл. — Твори, т. 1 — 16. К., 1952 — 55.

Літ.: В. И. Ленин и А. М. Горький. Письма. Воспоминания. Документы. М., 1969; Пиксанов Н. К. Горький и национальные литературы. М., 1946; Стебун І. Горький і українська література. К., 1946; Матвийчук Н. М. Творчество М. Горького и фольклор. К., 1959; Хінкулов Л. Україна в житті і творчості М. Горького. К., 1963; Велика дружба. Максим Горький у зв’язках з українським народом, його культурою і літературою. К., 1959; Жук Н. Й. Горький і Україна. К., 1968; Слово про Буревісника. Максим Горький і українська культура. К., 1968; М. Горький в воспоминаниях современников. М., 1955; Летопись жизни и творчества А. М. Горького, в. 1 — 4. М., 1958 — 60; Бурсов Б. Роман М. Горького «Мать» и вопросы социалистического реализма. М. — Л., 1955; Тагер Е. Творчество Горького советской эпохи. М., 1964; Михайловский Б. Творчество М. Горького и мировая литература. М., 1965; Горьковские чтения, ч. 1 — 10. М. — Л., 1940 — 68; М. Горький и его современники. Л., 1968; Максимові Горькому. Одеса, 1968; Волков А. Путь художника. Максим Горький до Октября. М., 1969; Волков А. М. Горький и литературное движение советской эпохи. М., 1971; Луначарский А. О Горьком. М., 1975; Федин К. Горький среди нас. М., 1977; Овчаренко А. М. Горький и литературные искания XX столетия. М., 1978; Крутикова Н. Е. В начале века. Горький н символисты. К., 1978; Балухатый С. Д. Критика о М. Горьком. Библиография статей и книг. 1893 — 1932. Л., 1934; Лукирская К. П., Морщихина А. С. Литература о М. Горьком. Библиография. 1955 — 1960. М. — Л., 1965; Лукирская К. П., Миллер О. М., Морщихина А. С. Литература о М. Горьком. Библиография. 1961 — 1965. Л., 1970; Морщихина А. С. Мироненко Л. Г., Лукирская К. П. Литература о М. Горьком. Библиографический указатель. 1966 — 1970, т. 1 — 2. Л., 1985; Горькознавство на Україні (1919 — 1980 pp.). Бібліографічний покажчик. Х., 1986.

М. Г. Жулинський.



ГОРЬКОГО О. М. МУЗЕЙ — літ.-меморіальний музей. Засн. 1939 в с. Мануйлівці Козельщинського р-ну Полтав. обл. В 1961 відкрито нове приміщення музею. Експозиція відтворює життя й діяльність письменника, перебування його 1897 і 1900 в Мануйлівці. Фонди музею налічують бл. З тис. експонатів: особисті речі письменника, першодруки, видання його творів і праць про нього, фотографії та фотокопії документів про революц. і громад. діяльність, виступ М. Горького (в грамзаписі) на 1-му Всесоюзному з’їзді рад. письменників, а також роботи скульпторів М. Томського, Н. Крандієвської, художників Г. Меліхова, Л. Хорошкевича, Ф. Самусева та ін. іл. с. 470.

Літ.: Литвиненко В. С. Мануйловский литературно-мемориальный музей А. М. Горького. Путеводитель. Х., 1970.

А. Я. Мокієнко.


ГОСЛАВСЬКИЙ (Gosławski) Маурицій (5.Х 1802, містечко Фрампіль, тепер с. Косогірка Ярмолинецького р-ну Хмельн. обл. — 17.XI 1834, м. Станіслав, тепер Івано-Франківськ) — польс. поет, представник «української школи» в польській літературі. Дитячі роки провів у с. Нігині (тепер Кам’янець-Подільського р-ну Хмельн. обл.). Навчався 1821 — 24 в Кременецькому ліцеї. В серпні 1826, перебуваючи в Одесі, написав вірш «На смерть Пестеля, Муравйова та інших мучеників за російську свободу». Після польс. повстання 1830 — 31, учасником якого він був, переховувався в селах галицького Поділля. Восени 1834 був арештований австр. жандармерією. Помер у тюрмі від тифу. Автор поем «Туга» (1827), «Відступник, або Ренегат», «Банко» (обидві — 1832 — 33), збірок «Поезії» (1828), «Поезія польського улана, присвячена полькам» (т. 1 — 2, 1833) тощо. В поемах «Поділля» (1826), «Дума про Нечая», «Зигмунт Кордиш, або Здобуття Немирова» (обидві — 1827), у вірші «Пророк України» (1833), пройнятих демокр. і волелюбними почуттями, оспівав героїчне минуле й красу природи України. Укр. мовою окремі твори Г. переклав В. Лучук.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія польської поезії, т. 1. К., 1979.

Літ.: Кирчів Р. Ф. Український фольклор у польській літературі. К., 1971.

Р. Я. Пилипчук.


ГОСТИНЯК Степан Іванович (20.ІХ 1941, с. Збудський Рокитів, тепер Гуменського окр., Східно-Словацької обл.) — укр. поет у Чехо-Словаччині. Закінчив 1964 філос. ф-т (у Пряшеві) Кошіцького ун-ту. Працює в Музеї укр. культури (м. Свидник). Автор збірок «Лише двома очима» (1967), «Вірші» (1972), «Букет» (1979), «Сейсмограф» (1982). Для ліричного героя Г. характерне філос. сприймання життєвих явищ, утвердження високих моральних принципів. Упорядкував антологію дитячої поезії укр. поетів Чехословаччини «Квіти з перелогу» (1988). Переклав з чес. мови твори В. Завади, Я. Сейферта та ін., з словац. — Л. Фелдека, В. Мігалика та ін. Публікує наук. матеріали з історії та культури закарп. українців. Твори Г. перекладалися рос., чес., словац., польс., угор., болг. мовами.

Тв.: Пропоную вам свою дорогу. Пряшів, 1965; Анатомія другого обличчя. Пряшів, 1986.

С. А. Крижанівський.


ГОТГЕЛЬФ (Gotthelf) Ієреміас (справж. — Альберт Бітціус; 4.Х 1797, Муртен — 22.X 1854, Лютцельфлю, кантон Берн) — швейц. письменник. Писав нім. мовою. Навчався 1814 — 20 в Теол. академії в Берні, 1821 — 22 в Геттінген. ун-ті. Був священиком. У романі «Дзеркало селянського життя, або Історія життя Ієреміаса Готгельфа» (1837) відтворено тяжку долю селянина-наймита. Розшарування швейц. села під натиском капіталізму постає в романах «Улі-наймит» (1-а ред. — 1841, 2-а ред. — 1846), «Улі-орендар» (1849). Притаманні Г. утопічні ідеї, ідеалізація патріарх. старовини знайшли відображення в романах «Гроші і дух» (1844), «Дух часу і дух Берна» (1852). Водночас повісті й оповідання Г. («Ельсі — чудна служниця», 1843, та ін.) сповнені співчуття до простого народу, позначені м’яким гумором, ліризмом.

Літ.: Гиждеу С. П. «Роман воспитания» в творчестве Иеремии Готгельфа. В кн.: Литература Швейцарця. М., 1969.

Є. І. Нечепорук.


ГОТИЧНИЙ РОМАН (англ. the Gothic novel), «роман жахів», «чорний роман» — різновид роману в західноєвропейській і амер. л-рах 2-ї пол. 18 — поч. 19 ст. Г. р. — характерне явище передромантизму. Романісти готичної школи (Г. Уолпол, А. Радкліф, М. Льюїс, Ч. Метьюрін та ін. — в Англії, Ж. Казот — у Франції) намагалися здійснити переоцінку філос. і естетич. цінностей Просвітительства, утвердити нову концепцію життя і мистецтва. Вони розробляли фантастичні сюжети, вдавалися до прийомів натяку, тривожного навіювання, мелодраматичних ефектів з відповідними аксесуарами (погоні, викрадення, таємничі події тощо). Дія Г. р. відбувається, як правило, в середньовічні часи в готичному замку (звідси — назва). Г. р. можна вважати попередником детективної літератури.

З. І. Березинська.


ГОТОРН (Hawthorne) Натанієл (4.VII 1804, Сейлем — 19.V 1864, Плімут) — амер. письменник. Представник романтизму. Закінчив 1825 Боудойнський коледж. Автор збірок оповідань «Двічі розказані історії» (1837 і 1842), «Легенди старої садиби» (1846), романів «Червона літера» (1850), «Будинок на сім фронтонів» (1851), «Роман про Блайтдейл» (1852), «Мармуровий фавн» (1860), кн. нарисів «Наша стара вітчизна» (1863). Свою увагу Г. зосереджує гол. чин. на морально-етичній проблематиці, істор. минулому Нової Англії. Один із зачинателів психол. прози в л-рі США. Художній манері Г. властиве поєднання символіки, іронічності, фантастики з реалістичними картинами життя і звичаїв Нової Англії.

Тв.: Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. Л., 1982.

С. Д. Павличко.


ГОТФРІД СТРАСБУРЗЬКИЙ (Gottfried von Strassburg; кін. 12 ст. — бл. 1220) — нім. поет. Представник світського напряму в нім. куртуазній поезії. Автор незакінч. віршованого роману «Трістан та Ізольда» (1207 — 10), написаного за мотивами однойм. роману англо-нормандського трувера Томаса Британського (бл. 1170) (див. «Трістан та Ізольда»). Обробка сюжету позначена у Г. С. реалізмом і глибиною психол. аналізу. В романі оспівується земне кохання як почуття, що долає станові і реліг. закони феод. суспільства. Дописати твір намагались послідовники Г.С. — поети Ульріх фон Тюргейм (бл. 1240) і Генріх фон Фрейберг (бл. 1300). На поч. 20 ст. франц. філолог і письменник Ж. Бедьє здійснив стилізований переказ роману, використавши як одне з джерел текст Г. С. Варіант Ж. Бедьє переклав укр. мовою М. Рильський. За мотивами роману Леся Українка написала поему «Ізольда Білорука».

О. Б. Алексєєнко.


ГОТШАЛЬ (Gottschall) Рудольф Карл (30.IX 1823, м. Бреслау, тепер Вроцлав, ПНР — 21.III 1909, Лейпціг, тепер НДР) — нім. письменник, критик. На поч. діяльності був близький до літ. групи «Молода Німеччина». В поетич. збірках «Пісні сучасності» (1842), «Пісні барикад», «Віденські безсмертники» (обидві — 1848) підтримував революц.-демократичні ідеї, оспівував героїку визвольної боротьби народу. Пафосом соціального й духовного розкріпачення позначені істор. драми «Ульріх фон Гуттен» (1843), «М. Робесп’ер» (1845), «Лорд Байрон в Італії» (1847). Твори, написані після 1848 — 49, сповнені болю з приводу поразки революції, розчарування в революц. ідеалах. Автор літ.-критичних праць «Ф. Шіллер» (1898), «До критики сучасної драми» (1900), «Німецька національна література 1-ї половини 19 століття» (1901 — 02). В поемі «Гонта» (1850), написаній на основі книги польс. історика й письменника Г. Красінського «Козаки України» (1848), грубо спотворив істор. події, образ одного з керівників нар.-визвольного й антифеод. повстання на Правобережній Україні у 18 ст. У 1856 опубл. поему «Севастополь». Трагедію Г. «Мазепа» (1859) укр. мовою переклав 1865 Ю. Федькович.

А. Г. Баканов.


ГОТШЕ (Gotsche) Отто (3.VII 1904, с. Вольфероде, округ Галле — 17.XII 1985, Берлін) — нім. письменник, публіцист, держ. діяч, член AM НДР. З 1919 — член КПН, з 1946 — СЄПН (був членом її ЦК). В роки Веймарської республіки та фашист. режиму за політ. діяльність зазнав репресій. Після розгрому фашизму — активний учасник будівництва демокр. Німеччини. В 1960 — 71 був секретарем Держ. ради НДР. В основі творів Г. — переважно докум. та автобіогр. матеріал. Роман «Березневі бурі» (т. 1, 1-е вид. 1933 знищило гестапо; нове, перероблене вид. — 1953; т. 2 — 1971) — про революц. рух нім. пролетаріату 1918 — 24. У романі «Між ніччю та ранком» (1955) змалював антифашист. боротьбу і початок соціалістич. перетворень на сході країни. «Глибокі борозни» (1949) — один з перших романів у л-рі НДР про демокр. перебудову села. В романі «Криворізький прапор» (1959) показав розвиток робітн. руху в Німеччині 1928 — 45, оспівав солідарність нім. та укр. робітників. Істор. роман «...І тільки гнів» (1975) відтворює події часів Тридцятилітньої війни. Українською мовою окремі твори Г. переклали Є. Ровінська та М. Зісман.

Тв.: Укр. перекл. — Глибокі борозни. К., 1956; Криворізький прапор. Дніпропетровськ. 1961; Рос. перекл. — Криворожское знамя. М., 1977; Первый час. В кн.: Свобода пришла не сразу... М., 1986.

Літ.: Егорова Г. Л. Отто Готше. В кн.: История литературы ГДР. М., 1982.

А. Г. Баканов.


ГОТШЕД (Gottsched) Йоганн Крістоф (2.II 1700, Кенігсберг, тепер Калінінград — 12.XII 1766, Лейпціг) — нім. письменник, критик, теоретик мистецтва. Провідний діяч раннього нім. Просвітительства. Навчався в Кенігсб. ун-ті, 1723 одержав звання магістра. В працях «Нарис критичної поетики для німців» (1730), «Німецький театр. відповідно до правил Стародавньої Греції і Риму» (т. 1 — 6, 1741 — 45) обстоював виховну, моральну функцію мистецтва, особливо драми, що була в центрі його теор. та крит. діяльності. Театр. реформа Г., що здійснювалась передусім у виставах відомої трупи К. Нойбер, мала на меті утвердження принципів класицизму (правило «трьох єдностей» тощо). Діяльність Г. сприяла становленню німецького національного театру, формуванню літературної мови.

А. Г. Баканов.


ГОТЬЄ (Gautier) Теофіль (31.VIII 1811, м. Тарб — 22.X 1872, Нейї, побл. Парижа) — франц. письменник і критик. Закінчивши колеж, навчався живопису. Ранні твори — зб. «Вірші» (1830), поема «Комедія смерті» (1838), зб. повістей «Молода Франція» (1833), романи «Мадмуазель Мопен» (1835), «Ельдорадо, або Фортуніо» (1837) та ін. — написані в дусі романтизму. Один із засновників парнаської школи поетів (див. «Парнас»). У збірках віршів «Емалі і камеї» та статей «Нове мистецтво» (обидві — 1852) обстоював принципи теорії «мистецтво для мистецтва». До парнас. періоду творчості Г. належать також «Роман мумії» (1858), пригодницький роман «Капітан Фракас» (1863; на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка знято 1984 однойм. телевізійний фільм у 2-х серіях), зб. «Нові вірші» (1863), коментований альбом «Художні скарби старої і сучасної Росії» (1861 — 63), кн. «Подорож до Росії» (1867). Автор праць з історії л-ри («Гротески», 1844; «Історія романтизму», вид. 1874) та ін. Укр. мовою окремі вірші Г. переклали П. Грабовський, В. Щурат, М. Рильський, М. Терещенко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сузір’я французької поезії, т. 2. К., 1971; Капітан Фракас. К., 1987; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1972.

Літ.: Рождественский В. Теофиль Готье. В кн.: Писатели Франции. М., 1964.

Л. А. Єремєєв.


ГОФМАН (Hoffmann) Ернст Теодор Амадей (24.I 1776, Кенігсберг, тепер Калінінград — 25.VI 1822, Берлін) — нім. письменник, композитор, театр. діяч, художник. Вивчав 1792 — 95 право в Кенігсб. ун-ті. Представник пізнього нім. романтизму. Автор новел і повістей (збірки «Фантазії в манері Калло», т. 1 — 4. 1814 — 15; «Нічні оповідання», т. 1 — 2, 1817; «Серапіонові брати», т. 1 — 4, 1819 — 21), повістей-казок «Малюк Цахес на прізвисько Ціннобер», 1819; «Принцеса Брамбілла», 1821; «Володар бліх», 1822, та ін., романів «Еліксири диявола» (т. 1 — 2, 1815 — 16), «Життєва філософія кота Мура...» (т. 1 — 2, 1820 — 22, незакінч.). У творах Г. поєднував фантастику і реальність, гумор і сатиру, ліризм і гротеск, комічне й трагічне, таврував феод.-міщанську Німеччину, показував залежне становище митця у приватновласницькому суспільстві, розкривав внутр. світ особистості. Г. належать опери «Аврора» (1812), «Ундіна» (1816), симфонії. До постаті Г. звертався М. Бажан у поемі «Гофманова ніч» (1929). На Україні творчість Г. досліджували Г. Чудаков, у рад. час — С. Савченко, А. Шамрай та ін. Укр. мовою окремі твори Г. переклали Є. Попович та С. Сакидон.

Тв.: Укр. перекл. — Дожа й догаресса. Львів, 1912; Золотий горнець. Вибрані твори. К., 1976; Лускунчик і Мишачий король. К., 1979; Життєва філософія кота Мура... К., 1983; Панна Скюдері. В кн.: Книга пригод. К., 1986; Музичні новели. К., 1987; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 7. М., 1929 — 30; Избранные произведения, т. 1 — 3. М., 1962; Новеллы. М., 1983; Эликсиры сатаны. Л., 1984.

Літ.: Шамрай А. П. Ернст Теодор Амадей Гофман. К., 1969; Художественный мир Э. Т. А. Гофмана. М., 1982; Житомирская З. В. Э. Т. А. Гофман. Библиография русских переводов и критической литературы. М., 1964.

Н. М. Матузова.


ГОФМАНСТАЛЬ (Hofmannsthal) Гуго фон (псевд. — Лоріс Меліков, Теофіль Моррен; 1.II 1874, Відень — 15.VII 1929, Родаун, побл. Відня) — австр. письменник. Закінчив Віден. ун-т. У творах Г. символізм поєднується з рисами неоромантизму. Лірика в книгах «Вибрані вірші» (1903), «Збірка віршів» (1907) відзначається мелодійністю, в ній поряд з занепадницькими настроями помітні гуманістич. мотиви, певна увага до соціальної дійсності. Характерними для драм «Вчора» (1891), «Смерть Тіціана» (1892), «Безумець і смерть» (1894), «Башта» (1925) та ін. є естетизм, індивідуалізм, песимізм. Автор зб. «Казка шістсот сімдесят другої ночі та інші оповідання» (1904), есе, переробок антич. трагедій, незакінч. роману «Андреас, або З’єднані» (вид. 1932), літературознавчих праць «Дослідження про розвиток поета В. Гюго» (1901), «Поет і наш час» (1907). Написав лібретто до кількох оперет Р. Штрауса. З Г. був знайомий І. Крушельницький, який з дозволу автора переклав і уклав зб. його творів «Лірика» (Львів, 1930). Укр. мовою окремі сонети Г. переклав Д. Павличко.

Тв.: Укр. перекл. — Жах. К., 1918; Смерть Тіціана. Львів, 1918; [Вірші]. В кн.: Світовий сонет. К., 1983; Рос. перекл. — Драмы. М., 1906; [Вірші]. В кн.: Западноевропейская поэзия XX века. М., 1977; Сказка шестьсот семьдесят второй ночи. В кн.: Австрийская новелла XX века. М., 1981.

Б. П. Бендзар.


ГОФТ (Hooft) Пітер Корнеліс (16.III 1581, Амстердам — 21.V 1647, Гаага) — нідерл. письменник, драматург. Навчався 1598 — 1601 у Франції та Італії, 1606 — 07 — у Лейденському ун-ті. Належав до т. з. камери риторів — т-ва літераторів, що дбали про розвиток нідерл. нац. культури. Пізніше очолив гурток, що збирався в Мейденському замку, де був управителем. Сюжети для своїх трагедій брав з античності («Ахілл і Поліксена», 1598, вид. 1614; «Тезей і Аріадна», 1606, вид. 1614), з нац. історії («Герард ван Велзен», 1613; «Бато, або Походження голландців», 1616, вид. 1626). Антич. мотивами навіяні пастораль «Граніда» (1605, вид. 1615) і побутова комедія «Телепень» (1616). На творчості Г. позначився вплив поезії Ф. Петрарки (зб. сонетів «Емблеми кохання», 1611). Автор праць з історії (наслідував Таціта, якого перекладав): «Вільгельм Великий» (1626) та «Нідерландські історії» (кн. 1 — 20, вид. 1642; повністю опубл. 1656) — про боротьбу нідерл. провінцій за незалежність 1555 — 87.

Г. П. Кочур.


ГОФШТЕЙН Давид Наумович [25.VII (6.VIII) 1889, м. Коростишів, тепер Житом. обл. — 12.VIII 1952] — євр. рад. поет, перекладач. Член КПРС з 1940. Навчався у Петерб. неврол. (1914 — 18) та Київ. комерц. ін-тах, слухав лекції на філол. ф-ті Київ. ун-ту. Друкувався з 1914. Один із зачинателів євр. рад. поезії. Жовтн. революції присвятив вірші «Жовтень», «Процесія» та ін. У зб. «Місто» (1919) відобразив життя великого міста, перші кроки Жовтня, боротьбу з ворогами революції. Автор збірок «Біля шляхів» (1919), «Червоне цвітіння» (1920), «Україна» (1922), «Лірика» (1923), «На світлих руїнах» (1927), «Київ» (1936), «В наші грізні дні» (1942), «Я вірю» (1944) та ін., в яких показано народження нового світу, соціалістичне будівництво в країні, боротьбу за мир, дружбу народів. Переклав ряд творів Т. Шевченка («Збірник для дітей», 1937; «Вибрані твори», 1939), окремі твори І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, а також О. Пушкіна, М. Лермонтова, Ш. Руставелі, Ф. Шіллера, П. Бомарше та ін. Укр. мовою окремі твори Г. переклали М. Рильський, Л. Первомайський, М. Стельмах, Л. Костенко.

Тв.: Укр. перекл. В наші грізні дні. Вороніж, 1942; Вибрані поезії. К., 1965; Рос. перекл. — Стихотворения. М., 1970.

Г. І. Полянкер.


ГОЦУЛЕНКО Володимир Миколайович (13.VII 1943, Москва) — рос. рад. поет. Член КПРС з 1974. Закінчив 1971 Київ. технологічний ін-т харчової пром-сті. Живе на Україні. Гол. ред. вид-ва «Молодь». Автор збірок «Музика дощів» (1972), «Час трав» (1974), «Ромашкова вулиця» (1978). За зб. «Одного разу» (1985) удостоєний Респ. комс. премії ім. М. Островського (1986). Вірші Г. пройняті високим громадян. почуттям, це — сповідь нащадка перед тими, хто поліг у Великій Вітчизн. війні. Значне місце в творчості поета посідають пушкінська тема (зб. «Дорога до Пушкіна», 1987), вірші про сучасну молодь, інтимна лірика.

Тв.: Взгляд. К., 1981.

А. Г. Шпиталь.


ГОЦЦІ (Gozzi) Карло (13.XII 1720, Венеція — 4.IV 1806, там же) — італ. драматург. Негативно ставився до ідей Просвітительства, проте гостро й дотепно висміював буржуазію і дворянство (ірої-комічна поема «Дивачка Марфіза», 1772). Захищаючи комедію масок, виступав проти К. Гольдоні. Створив оригінальний жанр в італ. л-рі — віршовані фантастичні п’єси-казки (ф’яби). Найвідоміші з них: «Любов до трьох апельсинів», «Ворон» (обидві — 1761), «Турандот», «Жінка-змія», «Король-олень» (усі — 1762), «Зобеїда» (1763), «Щасливі жебраки», «Синє чудовисько» (обидві — 1764), «Зелен? пташка», «Дзеїм, цар джинів» (обидві — 1765). Написав 23 прозові трагікомедії («Жінка, яка щиро кохає», 1771; «Принцеса-філософ, або Протиотрута», 1772; «Любовне зілля», 1776, та ін.). У «Марних мемуарах» (1797) відобразив театр. життя Венеції.

Тв.: Рос. перекл. — Сказки для театра. М., 1971; Сказки. М., 1983.

Т. Т. Духовний.


ГОЩИНСЬКИЙ (Goszczyński) Северин (4.XI 1801, с. Іллінці, тепер смт Вінн. обл. — 25.II 1876, Львів) — польс. поет і публіцист. Представник «української школи» в польській літературі. Належав до революційного крила польс. романтизму. Навчався в гімназіях Вінниці (1814 — 15) та Умані (1816 — 19). У 1820 переїхав до Варшави, де вступив до таємної Спілки вільних братів-поляків. У 1821 — 30 жив на Україні. Брав участь у польс. повстанні 1830 — 31. Після його поразки оселився в Галичині, де став одним з організаторів «Товариства польського народу», вів підпільну революц. діяльність. Переслідуваний австр. поліцією, 1838 емігрував до Франції. З 1872 жив у Львові. В поемі «Канівський замок» (1828) з демокр. позицій висвітлив боротьбу укр. селян проти польс. шляхти за часів сел. повстання 1768 (Коліївщина). У 3-томному виданні творів (Львів, 1838) цю поему надрукував із своєю вступною ст. «Кілька слів про Україну і уманську різню». Автор повісті «Король старого палацу» (1842), «Щоденника подорожі до Татр» (1832), спогадів «Подорож мого життя» (1858). У журн. «Lwowianin» («Львів’янин») опубл. ст. «Могила Баби, або Небаби, козацького отамана в Доброполі» (1838). У багатьох віршах оспівав природу України. Творчість Г. високо цінив І. Франко. Укр. мовою окремі твори Г. переклали М. Шашкевич, М. Литвинець, І. Глинський, С. Йовенко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія польської поезії, т. 1. К., 1979; «Zamek Kaniowski». В кн.: Шашкевич М., Вагилевич І., Головацький Я. Твори. К., 1982.

Літ.: Франко І. Поет-герой. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 27. К., 1980; Вервес Г. Д. Т. Г. Шевченко і Польща. К., 1964.

Р. Я. Пилипчук.


ГОЯВІЧИНСЬКА (Gojawiczyńska) Поля (Аполонія; 1.IV 1896, Варшава — 29.III 1963, там же) — польс. письменниця. У циклі новел «Буденний день» (1933) та романі «Земля Ельжбети» (1934) відтворила життя і боротьбу шахтарів Сілезії в період соціально-екон. кризи 20-х pp. У романі «Дівчата з Новолипок» (1935) та його продовженні — романі «Райська яблуня» (1937) зобразила загублені долі молодих жінок з робітничо-ремісничого середовища Варшави. Прості люди є героями роману «Вогненні стовпи» (т. 1 — 2, 1938). В роки 2-ї світової війни Г. була ув’язнена. Рух Опору варшав’ян змалювала в докум. повісті «Грати» (1945), перші кроки відродження Варшави — в репортажному романі «Столиця» (1946). Автор збірок «Оповідання» (1956), «Від серця до серця» (1971), «Швидко забуте» (1974). Укр. мовою окремі твори Г. переклав В. Струтинський.

Тв.: Рос. перекл. — Девочки с Новолипок. — Райская яблоня. М., 1961.

С. Й. Левінська.


ГОЯН Ярема Петрович (11.VII 1940, с. Долішнє Залуччя, тепер Снятинського р-ну Івано-Франк. обл.) — укр. рад. письменник, публіцист. Член КПРС з 1965. Закінчив 1964 Львів. ун-т. У 1967 — 87 працював у газ. «Радянська Україна», з 1987 — гол. ред. вид-ва «Веселка». Автор нарисів про знатних людей України (збірки «Рушники», 1975; «Славичі», 1979), краєзнавчих нарисів «Моршин» (1973), «Немирів» (1977), «Львівщина» (1982). Події Великої Вітчизн. війни, соціалістичне будівництво на західноукр. землях відтворено у зб. оповідань «Вогні яворові» (1984). Публіцистич. статті та нариси Г. відзначені Респ. премією імені Я. О. Гадана (1975).

Тв.: Вогні яворові. К., 1984.

Літ.: Гатненко А. Увійти в дім. «Дніпро», 1985, № 4.

В. А. Бурбела.


ГРА СЛІВ — дотепний жарт, побудований на вживанні різних за значенням слів однакового звучання. Див. Каламбур.


ГРАБЕЦЬ (Hrabec) Стефан (14.I 1912, м. Станіслав, тепер Івано-Франківськ — 25.XII 1972, Лодзь) — польс. мовознавець. Закінчив 1936 Львів. ун-т. Був професором Лодз. ун-ту з 1954. Досліджував питання історії польс. літ. мови, ономастики, діалектології («Окраїнні елементи в мові деяких польських письменників 16 і 17 ст.», 1949; «Про мову Берната з Любліна», 1960), один з редакторів «Словника мови Адама Міцкевича». Йому належить також праця «Географічні назви Гуцульщини» (1950). Написав (у співавт. з Т. Лером-Сплавінським і П. Зволінським) «Нарис історії української мови» (1956). Тут Г. є автором розділу «Нарис історії української мови з кінця 18 ст. до новіших часів», у якому йдеться про мову творів І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського та ін. укр. письменників.

Т. Б. Лукінова.


ГРАБИНА Олексій Трохимович [псевд. — Дон-Марціо, Инкогнито; 8(20). III 1861, м. Ромни, тепер Сум. обл. — 28.Х 1924, м. Золотоноша, тепер Черкас. обл.] — укр. письменник. Закінчив 1883 природничий ф-т Київ. ун-ту. Викладав у Роменському реальному уч-щі, Глухівському учител. ін-ті; деякий час був фінансовим працівником у Ялті. Друкуватися почав у студентські роки. Писав укр. та рос. мовами. Твори Г. публікувалися у місцевій пресі, журн. «Киевская старина», в «Малороссийском сборнике повестей, сцен, рассказов и водевилей известных малороссийских писателей» (М., 1899). Автор кількох десятків збірок оповідань, казок, серед них: «За злими людьми й хата не згорить» (1882), «Старосвітські казки» (1885), «Новосвітські казки» (1885), «Пекельне діло, або Крівава зрада» (1906) та ін. Казку «Млин» заборонено цензурою 1887. В етюді «Надхмарні палати» (1890) змалював негативний тип сучас. йому інтелігента — пустого фантазера й нероби, у драмі «Антрепренер прогорілого театру» (1907) відбито тяжке становище укр. театру. Переклав ряд творів П. Ж. Беранже.

Літ.: Петров Н. И. Очерки истории украинской литературы XIX столетия К., 1884: Білокінь С. Невідомий лист. «Вітчизна», 1983, № 9.

П. П. Ротач.


ГРАБОВИМ (Grabowicz) Джордж (Григорій Юлійович; 12.Х 1943, Краків) — амер. літературознавець. Закінчив 1965 Йєльський ун-т, стажувався у Краківському, закінчив аспірантуру й захистив 1975 докт. дисертацію у Гарвард. (Кембрідж) ун-ті. Завідувач відділу слов’ян. мов і л-р Гарвард. ун-ту, професор (з 1983). Досліджує укр. і польс. л-ри, міжслов’ян. літ. зв’язки, проблеми теорії л-ри. Представник постструктурального напряму (див. Структуралізм у літературознавстві) в літературознавстві США. Теор. погляди Г. формувалися також під впливом ідей феноменології та різних варіантів психоаналітичного підходу до л-ри. Автор праць з шевченкознавства: «Поет-міфотворець. Дослідження символіки в Тараса Шевченка» (1982), «Вузлові пункти в „Тризне“ Шевченка» (1980); «До питання про глибинні структури у творах Шевченка» (1981), «Три погляди на козацьке минуле: Гоголь, Шевченко, Куліш» (1981), посібника для студентів «Вступ до історії української літератури» (1981). Кілька разів відвідував СРСР. На IX Міжнар. з’їзді славістів (Київ, 1983) Г. виступав з доповіддю «Між історією та міфом: козацьке минуле у сприйнятті польської, російської та української романтичної літератури». Брав участь як доповідач у Міжнар. симпозіумі «Іван Франко і світова культура» (Львів, 1986).

Тв.: Укр. перекл. — Поет як міфотворець. «Всесвіт». 1988, № 5.

Літ.: До материка рідної культури... «Літературна Україна», 1987, 17 грудня; Жулинський М. «Міфологічний» метод Джорджа Грабовича, «Всесвіт», 1988, № 5.

В. С. Бородін.


ГРАБОВИМ Іларіон Михайлович (крипт. і псевд. — Іл. Г., Іл. Гр., Иларіон Г., Іларіон Г., Квасний, Ніглявенко, Снігур та ін.; 6.VI 1856, с. Шманьківці, тепер Чортківського р-ну Терноп. обл. — 11.VII 1903, Львів) — укр. письменник. Нар. в сім’ї вчителя. Закінчив 1884 Львів. ун-т. Учителював у гімназіях Бучача, Самбора, Львова. Писати почав у серед. 70-х pp. Друкувався в журналах «Зоря», «Світ», «Нове зеркало», «Газеті школьній» та ін. виданнях. Як поет наслідував Т. Шевченка, Ю. Федьковича, М. Шашкевича. В окремих поезіях звучать соціальні мотиви (поеми «Над водою», «Завіщання милого», «По Дністрі», «Зламана сопілка», вірші «Сповідь Маркіана», «Чого я бажаю», «Колись-потому», «Чи буде доля», «На могилі Шашуевича»). Автор новели «Заклята темниця» (1880), істор. повісті «Марта Борецька» (1880; переробка повісті М. Карамзіна «Марфа Посадниця, або Підкорення Новгорода»), нарисів «Коротка історія Новгорода» (1880), «О деятельности руских академичних товариств» (1880), «Природа в народних піснях польського і українського народів» (1891, польс. мовою), автобіогр. оповідання «Найкращий великдень» (1882).

Тв.: Вибір поезій. Львів, 1905.

З. П. Гузар.


ГРАБОВСЬКИЙ Валентин Борисович (10.VII 1937, с. Городнє Краснокутського р-ну Харків. обл.) — укр. рад. поет. Закінчив 1959 Житом. пед. ін-т та 1980 ВПШ при ЦК Компартії України. Автор збірок «Ключі» (1965), «Наснилась матері вишня» (1968), «Над Тетеревом» (1973), «Грім-дерево» (1979), «Лісові цимбали» (1982), пройнятих любов’ю до людей праці, до краси Полісся. Велике місце у доробку Г. посідають ленінська та історична теми. Виступає з публіцистич. статтями в періодиці. Окремі вірші Г. перекладено рос., білорус., лит., груз., польс., болг. мовами.

Тв.: Поезії. К., 1987.

С. П. Пінчук.


ГРАБОВСЬКИЙ (Grabowski) Міхал (псевд. — Едвард Тарша; 25.ІХ 1804, с. Золотіїв, тепер у складі м. Ровно — 19.XI 1863, Варшава) — польс. письменник, літ. критик і публіцист, представник «української школи» в польській літературі. Навчався 1818 — 19 в Умані та 1819 — 20 в Одес. ліцеї. У 1820 — 25 працював у Варшаві, 1825 — 50 постійно жив в Олександрівні (тепер смт Кіровогр. обл.), 1850 — 62 — у Києві. В повістях з укр. життя «Коліївщина і степи» (1838), «Гуляйпільська станиця» (т. 1 — 5, 1840 — 41), «Тайкури» (т. 1 — 4, 1845 — 46), «Пан канівський староста» (1856), «Заметіль у степах» (1862) та ін. згладжував соціальну боротьбу між укр. народом і шляхтою. Автор статей «Українські мелодії» (1828), «Про українські пісні» (1837), «Про українську школу поезії» (1840), «Про українські народні легенди» (1845), «Україна давня й сучасна» (1850) та ін. Був знайомий з рядом укр. письменників, листувався з П. Кулішем; за деякими відомостями, 1843 в Чигирині зустрічався з Т. Шевченком.

Літ.: Вервес Г. Д. Т. Шевченко і Польща. К., 1964.

Р. Я. Пилипчук.


ГРАБОВСЬКИЙ Павло Арсенович [крипт. і псевд. — г-б, П.; Арсеньєв; Вець Харько; Воля Харько; Гайда Панас, Павло Граб; Українець та ін.; 30.VIII (11.IX) 1864, с Пушкарне, тепер с. Грабовське Краснопільського р-ну Сум. обл. — 29.X) (12.XII) 1902, Тобольськ] — укр. революц. демократ, поет, публіцист, перекладач. Походив з сім’ї сільс. паламаря. Навчався в Охтирській бурсі, з 1879 — в Харків. духовній семінарії. В 70-і pp. зближується з народниками, зокрема з харків. групою орг-ції «Чорний переділ», за що 1882 був виключений з семінарії і відправлений під нагляд поліції в Пушкарне. По закінченні строку вислання працював коректором у харків. газ. «Южный крам. З осені 1885 — на військ. службі. За революц. агітацію, зв’язки з народниками, поширення забороненої л-ри 1886 Г. було ув’язнено в харків. тюрмі; 1888 заслано на п’ять років до Балаганського округу Іркут. губ. У 1889 бере участь у складанні протесту «Російському урядові» у зв’язку з розправою над політ. засланцями в Якутську («якутська трагедія»), за що знову був арештований і ув’язнений. Після 3,5 років перебування в іркутській тюрмі Г. вислано на поселення в м. Вілюйськ; 1897 — 99 — на поселенні в Якутську, а з вересня 1899 — у Тобольську, де і помер. На його прохання похований у Тобольську поряд з могилами декабристів.

Сусп.-політ. погляди Г. формувалися під впливом ідей М. Чернишевського та ідеології революц. народництва. У період заслання починається відхід Г. від народницького політ. утопізму і культурництва, а з 90-х pp. — наближення до ідеології рос. соціал-демократії, чому великою мірою сприяло знайомство його з працями К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна. Негативне ставлення до ліберального народництва, виступи проти ідеології укр. бурж. націоналізму відбилися у творчості Г. останнього десятиліття його життя і в листах 1895 — 1902 до Б. Грінченка.

За життя поета було видано збірки віршів і перекладів: «Пролісок» (1894), «Твори Івана Сурика» (1894), «З чужого поля» (1895). «З Півночі» (1896), «Доля» (1897), «Кобза» (1898). В укр. л-рі кін. 19 — поч. 20 ст. Г. є прямим продовжувачем революц. та ідейно-худож. традицій Т. Шевченка. Це виявилося насамперед у концепції дійсності, образі ліричного героя, в розумінні завдань л-ри у визвольному русі. Визначальним для творчості Г. є узагальнений образ доби політ. реакції в Росії 80 — 90-х pp., зокрема соціального і нац. гніту на Україні («До України», «До Русі-України», «О, яка ж ти сумна, Україно моя», «Народові українському» та ін.), зображення страждань поневоленого народу («Швачка», «Сироти», «Трудівниця»), трагічної долі політ. в’язнів («Над могилою», «Зів’язниці», «Прощання», «До сестри», «На спогад», «На братній могилі» та ін.). Помітне місце у творчості Г. займають мотиви інтернаціоналізму («Заповіт», «До великоруського поета Рамшева», «До Б.С.-го», «Народові єврейському» та ін.). Як і Т. Шевченко, Г. високо підносить тему громадян. покликання поета («Співець», «Я не співець чудовної природи», «Сучасним поетам великоруським», «Поетам-українцям»). У ряді віршів («Щоб настав час жаданий», «До сіячів», «До українців», «Наша слава» та ін.) відбилися просвітницькі ідеї поета. Органічно до цих тем і мотивів примикає інтимна лірика, зокрема твори, присвячені революціонерці Надії Сигиді [«Посвята», «Квітка (до Н. К. С.)», «До Н. К. С.», «На пам’ять», «До мучениці» та ін.]. Г. високо підносить образ матері, жінки — сестри і друга по спільній недолі і боротьбі («До матері», «Думка», «Спогадання», «Жіноча душа» та ін.). Поет висловлює глибоку віру в перемогу народу, його щасливе майбутнє («Доля», «Надія», «До товариства», «Оце я думаю, брати», «Не згинайся, угамуй своє горе», «Борцеві», «Думка тюремна»). Поетичні інтонації, близькі революц. поезії Т. Шевченка, відчуваються не тільки у громадян. закликах Г., а й у соціальній ліриці, в образно-ритмічному ладові автологічного (див. Автологія) вірша («Чи ви живі, чи повмирали», «Куди подінусь я з нудьгою», «Сон», «Розгубив я свої думи» та ін.). Досягаючи у багатьох творах високого рівня ідейно-естетичного узагальнення при змалюванні тогочасної дійсності («Стогін», «Пророк», «Людина єсмь» та ін.), поет гол. увагу приділяє темі жертовного подвигу в ім’я визволення і щастя народу, виховання в масах революційної свідомості, уславленню трудівників на ниві освіти народу («На морі», «На лист», «В далечінь», «Сучасникові», «До товариша», «Трудівниця», «Справжні герої», «Не раз ми ходили в дорогу», «Уперед»), самозречення, що в багатьох творах набуває характеру особистої драми ліричного героя («В тюрмі», «Мрія», «В хоробі», «Тяжко дихати...», «Краю не буде неволі», «На гірке життя уродився я», «Сповідь»), Г. писав також рос. мовою — політ. вірші 1888 — 90, поема «По Сибири» (1888), нариси та літ.-крит. статті. Йому належить ряд істор.-літ. та літ.-крит. статей-нарисів про творчість укр. і рос. письменників («Невідомі творці», «Порфир Кореницький», «Тарас Григорьевич Шевченко», «Памяти Т. Г. Шевченко», «К пушкинскому вечеру в народной аудитории», «Микола Гаврилович Чернишевський». «Михайло Ларіонович Михайлов»), про зміст і завдання поетичної творчості. Він критикує тих письменників, які ідеалізують життя на селі, доводить, що тогочасне село «держить людину в темноті та рабстві», що «божу іскру людяності» можна скоріше знайти у міського пролетаря, ніж у селі, яке породжує «тип запеклого індивідуаліста». Найповніше розуміння завдань л-ри Г. виклав у ст. «Дещо про творчість поетичну» (1897). Справжній співець, на думку поета, має бути «громадським проводирем», його твори повинні закликати народ до боротьби, бути «одним з чинників поступу загальнолюдського», «засобом боротьби з світовою неправдою, сміливим голосом за всіх пригноблених і скривджених». З властивою йому революційністю і принциповістю Г. боровся за реалістичне мистецтво. Він рішуче заперечував гасло «мистецтво для мистецтва», відстоював принципи критичного реалізму, ідейності та народності л-ри. Велике місце у творчості Г. займають переклади і переспіви поетичних творів л-ри світової та народів Росії. При доборі текстів для перекладу він керувався насамперед їх ідейним змістом (відображення поривів до волі, щастя, мотивів революц. боротьби). Перекладав з англ. мови твори Р. Бернса, Т. Мура, П. Шеллі, Г. Лонгфелло та ін.; з нім. — Г. Гейне, Л. Уланда, Ф. Фрейліграта та ін.; з угор. — Шандора Петефі та ін.; з франц. — Ш. Бодлера, О. Барб’є, П. Дюпона та ін.; з польс. — М. Конопніцької, А. Асника та ін.; з болг. — Х. Ботева, П. Славейкова; з чес. — В. Ганки, В. Штульца; з словен. — Ф. Прешерна; з сербохорв. — П. Негоша та ін.; з груз. — А. Церетелі, І. Чавчавадзе; з вірм. — Шахазіза, О. Ованесяна. Широко популяризував Г. рос. поезію: О. Пушкіна («Євгеній Онєгін», «Лист на Сибір»), О. Полежаєва, М. Огарьова, О. Плещеева, В. Гаршина, К. Рилєєва, М. Михайлова, М. Некрасова, М. Добролюбова та ін. З метою ознайомлення рос. читача з кращими творами укр. л-ри 1896 — 99 підготував до видання збірку-антологію перекладів «Песни Украйны». Твори Г. перекладено рос. та ін. мовами народів СРСР, а також польс., чес., болг. мовами. В селі Грабовському і на могилі в Тобольську поетові встановлено пам’ятники, в с. Грабовському створено літ.-меморіальний музей. Іл. див. на окремому аркуші, с. 384 — 385.

Тв.: Зібрання творів, т. 1 — 3. К., 1959 — 60.

Літ.: Франко І. Павлові Грабовському. — Пам’яті П. Грабовського. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 34. К., 1981; Кисельов О. Павло Грабовський. Збірка статей та матеріалів. К., 1948; Кисельов О. І. Павло Грабовський. Життя і творчість. К., 1959; Бухалов Ю. Ф. Суспільно-політичні погляди П.А. Грабовського. К., 1957; Поважна В. М. Павло Грабовський. Літературний портрет. К., 1962.

М. Т. Яценко.



ГРАБЯНКА Григорій Іванович (р. н. невід. — 1738) — укр. козацький літописець. Закінчив Києво-Могилянську колегію. З 1686 був козаком, займав посади гадяцького сотника, полкового осавула, обозного, судді, 1730 став полковником. Брав участь в Азовських походах 1695 — 96 та Північній війні 1700 — 21. В 1723 їздив до Петербурга клопотати перед Петром I про скасування Малоросійської колегії та відновлення виборів гетьмана, за що був ув’язнений у Петропавловській фортеці. Після смерті Петра I повернувся на Україну. Загинув у рос.-тур. війні 1735 — 39. Автор мемуарно-істор. твору «ДЂйствія презЂльной и от начала поляков крвавшой і небывалой брани Богдана Хмелницкого, гетмана Запорожского, с поляки... Року 1710», у якому на підставі різних джерел, а також «повЂствованія самобытных тамо свЂдителей» у формі літературно опрацьованих оповідань («сказаній») викладено історію козацтва з часів його виникнення і до 1709. Гол. увага приділена висвітленню подій народно-визвольної війни 1648 — 54 під керівництвом Богдана Хмельницького. Після 1664 події нотуються стисло, за роками. Виразник інтересів і поглядів козац. старшини, Г. обгрунтовує ідеї козацько-старшин. автономізму, відстоює збереження старого гетьманського устрою під зверхністю Рос. держави, підкреслює заслуги козацтва у спільних з рос. військами воєнних діях. Він — прихильник возз’єднання України з Росією, високо оцінює цей істор. акт, негативно характеризує діячів, які зрадили Переяславську угоду. Літопис Г. поширювався в списках, уперше його видано повністю 1854.

Тв.: Летопись Григория Грабянки. К., 1854.

Літ.: Багалій Д. Нарис української історіографії. Джерелознавство, в. 2. К., 1925; Марченко М. І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). К., 1959; Українська література XVIII ст. К., 1983.

О. В. Мишанич.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.